borys_javir: (На згарищі)
лист з фронту

Згадую, одного разу я приїхав'им в Козову. Була пізня осінь. Вийшов із потяга, почав'им ся спускати від двірця в центр. Чомусь по праву руку від дороги запримітив яблука. Яскраво-червені плоди різко ся виділяли посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, а тут такі яблука...

На днях ми вибили'смо ворога із Кривого і зайняли'смо Козову. Давно я не був'им у сему містечку. З тих далеких часів тут багато змін. Можливо, воно б і зараз так ся розвивало, як колись, якби не війна. Тепер багато будинків зранені стрільнами, на вулицях - ями від бомбардувань. Але найгірше — то те, що ся стало із людьми. Вони не вірят у кінець сеї війни. Вони не вірят у краще майбутнє. Вони ладні покинути сей край і подати ся кудись подалі. Але і там - війна...

Козова

Люди снуют, здає ся, туди-сюди. У сірій мряці сеї осені вони ся здают повсталими мертвяками і нам ся видає, що так воно і є. Принаймні, внутрішньо...
Кохана, їх можна зрозуміти — на сій війні вони втратили багато рідних. Хтось поховав сина чи доньку, хтось — батьків. Їх можна зрозуміти. Але найгіршим є то, що їхня зневіра наче підточує нас з середини. Ми ся дивимо на них, таких нещасних і непривітних, і здає ся й нам, що сій війні не буде кінця і краю, що наші рідні домівки завжди будут у стані очікування наступного обстрілу, наступного авіанальоту... Кохана, невже се так?

Рано був у штабі полковника. Ми планували'смо наступ на Тернопіль. Наші союзники ся рухают з півдня та заходу. За розвідувальними даними, ворог добре ся укріпив, але ми го виженемо із нашої землі. І тоді - я побачу тебе.
Кохана, я так скучив! Так хочу побачити твóє миле личко, твій носик і твóї кучері!
Я щовечора си уявляю, як ся повертаю по війні домів, а там мене чекаєш ти...
І коли ж ся завершит ся війна?..

Деколи перестаю вірити, що се все ся відбуває насправді. Стілько смертей, стілько зла. За що воюют люди? За свободу? За рідний край? А за що ж тоді наші вороги? Вони також вважають сей край свóїм...
Неправильно то все якось...

Твій дідо, священик, колись говорив, що ми тут тілько гості. Але я вважаю, що ми всі діти сеї землі. Вона нас породила, її кірва у наших жилах. Сей язичницький пієтет, ся священна повага до рідного краю у мене, певно, від тата. Він щоранку сонце зустрічав... Без жодного слова, без молитв, без нічого — просто стояв у садку і дивив ся в сторону світанку. Але дивив ся із таким благословенним обличчям!.. Якось я, малий ще, підійшов'им, а він погладив ня по голівці свойов теплов руков, посміхнув ся і сказав: “Такий світанок лиш у ріднім краї... Не втрать жодного світанку. Не втрать рідного краю...”. Чомусь мені тогди здало ся, що він добрий волхв-чарівник із казки...
Знаєш, кохана, колись і нашим синам та дочкам я так скáжу. Бо що може бути більш священним за рідний край? Кірва го тече у наших жилах...

А ще, нині розквартировував нашу сотню коло двірця. Коли ся спускав в центр, по праву руку від дороги запримітив'им яблука. Яскраво-червені плоди різко виділяли ся посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, хати зранені стрільнами, а тут знову такі яблука...


_ _ _
осінь 2011 — весна 2012
Борис Явір Іскра
“На згарищі”
borys_javir: (На згарищі)

Лиш тому належать щастя й воля, хто кожен день іде за них у бій.

Йоган Вольфґанґ Ґете



Вночі над Тернополем була канонада. Небо палало вогнем... А нині усе наче втихло. Тільки чув ся шум машин і на світанку відбув ся авіаналіт. Так, як ми стояли у лісі, то нас не бачили і не дуже бомбили.

Лінія оборони розтягнула ся по Сереті. Наша сотня зайняла позиції у лісі коло Микулинців...

Пам'ятаю, як були меншими і їздили сюди на квас... Микулинецький... чи солодку воду... Тут стояв завод, а ми накупимо си фляшок, п'ємо, дурачимо ся... Поліземо на замок, чи гайнемо в Теребовлю... Гарно так було...У дитинстві...

Штаб розмістив ся у палаці. Офіцери поводили ся, наче були у невизначеному стані, - мабуть, не було зв'язку із Головною управою. А поміж вояків ходили перекази про полковника, який прославив ся під Збаражом і начебто має прийти нам на допомогу. Наше керівництво не дуже любило тих розповідей, казали, що полковник - зрадник і ні на яку допомогу він не прийде. Тому ми говорили пошепки...

Вчора мали перший бій із якимісь загоном ворога. Їх не було багато. Мабуть, то розвідка. Вони йшли лісом і наткнули ся на нашу заставу. За лічені хвилини всі солдати були мертві. Під час огляду трупів Максим впізнав у ворожому воякові свого далекого брата. Той колись був виїхав у Київ на навчання.
Хлопчина сів, взяв брата на руки і ревів... Ми обступили колом, схилили зброю... Я ще не видів, аби хтось так плакав... А Макс крізь сльози мовив:
- Та який це ворог? Та вони такі самі, як ти і я... лиш носять інший однострій...

* * *
Ввечері по радіо передавали звернення когось із Головної управи. Нарешті ті вийшли на зв'язок. Палкий голос говорив патріотичні фрази, закликав до бою проти ворога. Майже, як колись...

Тоді був концерт. Якийсь дешевий концерт відомих гуртів на центральній площі. На замовлення місцевої партії. Такі концерти часто були чи не в кожному великому місті. Безкоштовний для відвідувачів, або як казали “на халяву”. Багато молоді — всі запальні, веселі. А зі сцени місцеві отаманчики говорили про патріотизм, про те, що важкі часи настають, про об'єднання проти спільного ворога. І я подумав тоді, а де будуть ті отаманчики, коли раптом війна?..

І тепер слухаю піднесене звернення, і думає ся, а чи ті полум'яні політикани, які закликали до боротьби, зараз на фронті? Хто з них виконує той священний патріотичний обов'язок, до якого самі ж закликають? Хто став пліч-о-пліч із простим народом, якому помирати за їхню свободу?..

А тоді вибух. Другий. Третій...
І тиша...
І ракетний удар...
Ми вискочили із бункера на бойові позиції у шанцях. Зайняли лінію над річкою. Неочікуваний напад після затишшя потряс нас, наче грім з ясного неба. Ішла піхота, а десь чули ся двигуни танків. То, мабуть, зі сторони Тернополя...

* * *
Четверта ночі. Якось пережили авіаналіт. Максим перебинтованою рукою заправляє ленту у кулемета, я натискаю на курок. З-над моєї брови гаряча кров тече по брудному і пітному лиці й капає на тіло нашої чорної матінки. Радіо перервало, ми команд зі штабу не отримуємо. Десь далеко на схилі ще чути 1-2 кулемети. Певно, інші відступили. Але ми стоїмо...
Я знав, що це останній наш рубіж, що тільки смерть попереду. Питання лиш, коли...

А колись юними ми на цих схилах гралися у “війни”, лазили по-пластунськи, імітуючи дії вояків. Якби хто нам сказав, що якось те чисте блакитне небо затягне ся кривавими димами, то б ніхто не повірив...

Завершуються патрони. Поранене ліве плече кровоточить. Максим сів у шанцях. Блідий-блідий. Коли нас змобілізували, то хлопці сміялися, що він має ніжні, дівоцькі, риси лиця. Цей Чоловік, який встиг поховати недавно брата, зараз, марний, блідий, брудний і змучений, але, попри те, готовий шанець зробити своєю могилою...
А ворог то перейшов ріку...

Світає...
Затихли чи не всі кулемети на нашій стороні, разом з нашим. Потім ми перелізли у сусідній шанець, відстрілювалися автоматами. Але у нас не стало патронів. Ми зарядили пістолети і чекали, поки підійде ворог. Заготовили вибухівку і часом кидали у поле гранати. А лавина зі сходу п'яним валом накочувалася на наш берег. Ще мить...

Раптом над нами застигає танк, який приїхав з нашої сторони. За ним на лінію виходять ще кілька. І піхота. Засипає ся в шанці, заправляє кулемети, стріляє з автоматів...
Ми з Максимом здивовано зустрічаємо молодого вояка, який застрибує коло нас. Він енергійно посміхає ся і каже:
- Ми свої, ми — підмога...

Ще на два дні наша фортеця під керівництвом полковника стала твердинею, яку довелося покинути, аби відступити для формування боєздатного війська на півдні. Я їхав у буді вантажівки, звісивши ноги донизу і дивився на дорогу, яка наче втікала з-під ніг. А на потрісканих губах чомусь чувся присмак квасу. Того, як в дитинстві...
Микулинецького...


_ _ _
весна-літо 2011
Борис Явір Іскра
borys_javir: (На згарищі)
...не питай вояка, скількох він убив... запитай, скільком врятував життя...

Вперше про "пана полковника" я почула того дня, коли ми з сестров приєднали сє до дивізії. Ми йшли смо через поля, як раптом на небі з'явили сє літаки. З лісу по них хтось зачав стріляти і скоро два впали десь далеко. Ми принишкли смо в кукурудзі, як хтось мене торкнув за руку. Я сє обернула, а там стояв молодий воїн з крісом. Ми з сестров сє перепудили, а він приклав пальця до губів і махнув руков, жеби йшли за ним... Ми не мали охоти, але сє бояли. Скоро прийшов ще один вояка:
- Дай боже, дівчата! - привітав сє, - чотовий Андрій Баніцький! Ви звідки?
- Ми з сего села... - зніяковіло відповіли смо обі.
- Село було бомбардоване, там пожежа. Наразі підете з нами до вияснення обставин.
Ми хтіли щось заперечити, але чотовий Андрій дав зрозуміти, що то війна і він не жартує. А він був ще зовсім юним, і вже таким серйозним... Другий був стрільцем, він був майже німим (міг сказати тільки кілька слів, і то не виразно), його кликали Миха, адже так він себе називав... Хлопці пояснили, що мусят нас перевірити, адже зараз багато шпигунів, а вони навчені підозрювати всіх. Вони з нами поводили сє чемно, то нам стало спокійніше на душі...

Нас привели в ліс, де було багато вояків. По дорозі нам розповіли, що після авінападу кілька сіл постраждало. Добре пам'ятаю такий діалог:
- Що чути про пана полковника? - сказав якийсь офіцер в окулярах.
- Та нічо... Ще нічо... - притишено мовив елеґантний молодий офіцер. - Но розвідка показала, що Збараж горів, значить, йому таки сє вдало підірвати бомби...
- Думаєш, він вижив? - запитав офіцер, якого я не бачила (був за деревом).
- Звісно! - ствердно сказав елеґантний офіцер.
- Було б добре... - висловив надію той, що в окулярах.
Чотар Андрій розповів, що то були сотники, офіцера в окулярах звати Роман, елеґантного - Іван, а того, якого не було видко, то Петро. А після питання сестри Іри, що то за полковник, то ми почули історію про героїчну оборону Збаража, про самопожертву полковника і про то, як всі чекают, коли він поверне сє...
Нас повели в шпиталь і там залишили під охоронов Миха...

Під вечір чотар Андрій прийшов у товаристві ще якогось вояка. Вони запитали наші ім'я та прізвища, звірили з якимісь списком (то був список тих, які пропали після бомбардування) і той вояка сказав, що ми можемо бути вільні. Але так стало сє, шо ми вирішили пристати до дивізії - сє записали у медичну службу, бо я колись пройшла медичні курси... Тої ночі нас хлопці провели в село, аби ми сє попрощали з мамов... Сльози...
Вернули ми в табір аж на світанку...

А далі нас чекала дорога на Бучач. Переїзд був спокійним, сє розквартирували в самому місті. Для спостережного пункту вибрали Замкову гору, а наша частина стояла у приміщенні лікарні.
Рано третього дня у коридорах зчинив сє галас. Я вибігла з палати і зачала сє питати, що сє стало.
- Пана полковника привезли... - почула у відповідь.
Так, як я тогди була черговов медсестров, то мене закликали до його палати. Пан полковник мав хворобливий вигляд, був трохи невмитим. Лежав непритомно... Сотники казали лікарці, аби врятувала його.
- Ви хочте чуда? - сє спитала лікарка Слава. - То, що він ще живий, то вже чудо!

У пана полковника були страшні осколкові та вогнепальні рани. Частина з них сє загноїло. Ми їх прочистили і знезаразили інші... За найкращими оцінками він мав сє отямити за кілька днів...
Коло него сє лишив стрілець Мирон. Він сидів у веранді коло палати. Часом приходили сотники...

Ввечері Мирон розповів, що пану полковнику сє вдало пройти ворожі застави, що він чудом підірвав всі міни в Збаражі, захопив бронетранспортер, підібрав потовченого Мирона і вивіз з того пекла... Він герой... А за містом він на великому камені написав "Ми вам зробимо Збараж на каждім клапті нашої землі!", аби ворог пам'ятав про то, що ми без бою сє не здамо... А потім вони їхали в сторону Дністра. Бачили, як Тернопіль впав, а війська рушили наче в сторону Бережан та Теребовлі. Десь за кілька сіл до Бучача полковник зупинив бронетранспортера, сказав, що тепер Миронова черга та знепритомнів. Тоді повів стрілець, який трохи віджив від ран...
Мирон дуже переживав за пана полковника...

Ми говорили смо до пізньої ночі. Я пішла глянути у палату і ледь не впала - на ліжку сидів притомний пан полковник і великими сіро-синіми очима дивив сє на місячне небо... Він був блідий, як смерть, але в погляді було щось живе, тепле і вогненне...
- Файне небо... - ледь тихим голосом сказав він до мене. - Панночко, як тебе звати?
- Оля... - зніяковіло мовила я...
- Олю, принеси мені води, будь ласка...
Я хутко принесла...
- Що нині за день?
- Вівторок...
- Вівторок... - задумано мовив пан полковник. - Клич сотників, нам треба вирушати...
- Вам не можна сє рухати...
- То пусте... Моє життє ніщо у порівнянні з життями мільйонів... Клич сотників...

Вони говорили недовго. Але всі пішли від полковника, наче заряджені незрозумілов енергійов...

Зранку він вже був у однострої, але кривав і ходив, сє сперши на паличку. Пан полковник на загальній збірці подякував Мирону, а також тим, хто вже не з нами... В їх честь пролунала канонада... Бучач нас прощав... Ми рушили...

Мене призначили доглядати за здоров'ям пана полковника. Його рани ще кровоточили, але він моцно сє тримав. Його орлиний погляд м'якшав, коли падав на мене...
- Ви сильна людина, пане полковнику...
- Олю, то мій нарід сильний, а я лиш беру приклад...
- Ви вже встигли стати героєм... Про вас леґенди ходят...
Полковник сє посміхнув. Зітхнув...
- На жаль, так...
- Чому, на жаль?..
- Героєм стати не так і складно: треба мати трішки відваги, трішки дурості і підходящий момент... А от бути героєм - то щоразу сповняти очікування інших...

Ми їхали у бронетранспортері, гуділи двигуни, але водночас було так спокійно, аж сє здало, що й нема ніякої війни... Пан полковник взяв мене за руку і впевнено мовив:
- Олю, все буде добре...

_ _ _
29 січня 2011
Борис Явір Іскра
borys_javir: (На згарищі)
або Оборона Збаража...

...війна, мов повінь, приходит раптово і забирає з собов усе, навіть якщо до неї сє готуєш...



...13-та ніч війни... Скоро буде світати... Кажут, найбільша пітьма перед світанком... А нині ще й місяця нема... Але то може і на краще...
Я маю пройти ворожих вартових і запалити систему вибухівки... У сховку залишив им раненого товариша по зброї - заберу го потім... Або вже не заберу ніколи...

читати про оборону Збаража )
borys_javir: (На згарищі)



Ця війна не скінчиться ніколи - фронт проходить у наших серцях...


Сьогодні N-нний день війни... Я вже збився з ліку... Жовтень чи листопад... Хто його зна, що за рік... Ніхто не каже... Дехто робив зарубки на дерев'яних стійках окопів — аби знати дати, але ми змінюємо розташування і лік збивається знов... А хтось рахує дні до кінця...

Тим часом передають про кількість вбитих ворогів і за скількох наших треба пімститися... про ситуацію на фронті... чи якійсь заідеологізовані передачі... маячня то все...

Сонячні дні відійшли з останнім бабиним літом у небуття... Мокро, сиро, зимно... Ховаємо мертвих у грязюку, а часом і не ховаємо... Хтось просить, аби його тіло після смерті спалили... А після авіанальотів та бомбардувань артилерії з декого і не залишається що палити чи ховати...

Сиджу в окопі... Насунув каску так, аби дощ не бив в лице... Плащ-намет надійно ховає від води... Але не від холоду... Часом пишу вірші... І згадую про Тебе...


Можливо, я надто пізно визначився із почуттями... Але це вже не важливо...

То був день ранньої осені... Після ранкового дощу хмари розійшлися і місто поринуло у сонячне проміння. Я тремтячими руками взяв вчорашнього листа — то була повістка з'явитися в Головну Команду. Починалася війна, але про то ніхто ще не знав — мали оголосити з дня на день, велися переговори, які і так були в безвиході. Була оголошена мобілізація офіцерів і тих, хто був спеціалістом у важливих для воєнних дій ділянках. До останніх належав і я...

Наплічник зібраний... Кілька книг, які ще не прочитав (хоч знаю, що там буде не до того)... Теплий одяг... Кілька знимок... Стривожені батьки... Вирішив попрощатися з друзями і Тобою...

Я явився на поріг твого дому мабуть несподівано... Вперше... І може востаннє...

Хтось з твоїх відрив двері, я попросив покликати Тебе...

- Привіт... - посміхнувся я.

- Привіт, - твоя здивована усмішка змінилася на тривожний погляд, коли Ти побачила мій дорожний вигляд.

- Я приїхав попрощатися...

- Як попрощатися?

- Я йду на війну...

- Та ж... - і в ту мить Ти зрозуміла, що війна таки невідворотна...

- Я не знаю, як воно буде у житті... Але вирішив можливо і востаннє тебе обняти...

Мій голос тремтів, і Ти мабуть зрозуміла навіть більше, ніж я хотів сказати... Ти почала перебирати пальцями і обняла мене... Твоя гаряча сльоза промочила мою сорочку і торкнулася мого серця, наче палець торка струну...

- Повертайся, будь ласка... Я буду чекати... - шептала Ти мені на вухо, а я не хотів Тебе відпускати...

- Добре... - прошепотів я і востаннє вдихнув запах твого волосся...

Потім ми схилилися чолами один до одного... Стояли мить і вічність одночасно... Поцілунок в щоку... Перший... Я витирав сльози з твоїх очей, а в самого були то вологі...

- Мені вже час... - приречено мовив...

- Угу... - хитнула головою Ти...

Ти стояла в дверях і проводжала мене поглядом...

Твої очі... Вони і досі в мене перед очима...


Але треба йти... Воювати задля примарного миру, помирати за їхню державу, за байки про націю, народ, матерів, коханих, дітей тощо, казати "все буде добре"...

Але треба йти... Бо десь там мене чекаєш Ти... Тому треба йти...

_ _ _
2010-09-13
Борис Явір Іскра
borys_javir: (На згарищі)
Я вечеряв... Зготував собі смачну вечерю і повільно смакував на кухні... Недільний вечір... Навіть, якесь свято... Не так і важливо, яке... Сьогодні на вулиці було мало людей... Мабуть, всі по селах...

Раптом за вікном почулися звуки, які нагадували феєрверки... Чулося, як завжди, чи то зі сторони Старого парку* чи то зі сторони центру... Гучні... Мабуть, хтось справляв день народження... Звуки усе сильніше стрясали повітря... Задзвеніли шибки... Раз, другий, третій... Звуки наближалися... Раптом джерело вибуху стало близько-близько... Шибки не витримали, маленькими кусочками розлетілися в різні сторони... Вечір сколихнувся полум'ям на вулицях... Я перестав вечеряти, підійшов до вікна... Залунала сирена повітряної тривоги...

То потім напишуть, що авіаналіт почався раптово і неочікувано...
То потім будуть числити кількість перших жертв і завдану шкоду...
А сьогодні ніхто б і не подумав...

Отак почалася війна...
А шматочок хліба в оливковій олії і з присмаком м'яса так і застиг в моїй пам'яті...

вечеря

* Старий парк - парк у місті Тернополі, найстаріший парк міста
_ _ _
23 травень 2010
Борис Явір Іскра

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

July 2017

M T W T F S S
      12
3456 78 9
1011121314 1516
171819 202122 23
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags