borys_javir: (Default)


так в житті буває, що багато працюєш і за стінами офісу-майстерні не видиш нічого. тоді і спів пташок, і легкий вітерець, що несе запах поля чи лісу, і теплий дощ, і навіть жарке Сонце здаються чудом. і дуже добре, що є товариші, з якими можна розділити радість мандрів.

були і дощ, і Сонце, і вітер, і важка дорога. загалом близько 60 км роверової їзди трасою та польовими дорогами і понад 5 км пішки лісом. давнє святилища на Бабиній горі трішки привідкрило свої секрети. море вражень, невеликий відпочинок для душі та кілька скарбів. звісно, враження та відпочинок - найцінніші.
Read more... )
borys_javir: (Default)
вечори у горах якось особливо прекрасні. здається, що вже день, як раптом Сонце починає вигравати останню і найкращу мелодію, водночас малюючи небо у надзвичайні барви...



...а коли, як не в травневу теплу ніч згадати про зимові пригоди? :)
Read more... )
borys_javir: (Default)




рідне небо.
хмарно.
і хоч уже весна, але ще може піти навіть сніг...

нічого, дочекаю сє ще часу, коли почую по радіо, же "над всьов Галичинов безхмарне небо"...
borys_javir: (Default)
...Ходи туди, де ясні зорі,
Де світлий місяць уночі,
Де засинають навіть гори,
Де тихо шепчуть щось сичі...

© Boris Javir, уривок повісті "Середньовічна легенда...", 2003 р.

захід Сонця та схід Місяця у селі Малий Ходачків, Галичина. перша зірка, що з'явилася на небі - Венера.











borys_javir: (Default)


Поїхали смо з другом якосьточки в гори. Осінні гори - то купа болота, снігу та вражень, яких набираєш ся, посидівши на ворохтянському диванчику, пройшовши ся присипанов легким снігом дорогов, потім снігами вище холяв на полонинах, а тоді - болотами і ще раз болотами... Багато туристів, старі друзі, ще більше гір. Що може бути ліпше гір? Зимові гори! Так, саме зимові, бо ми здійснили вандрівку від осені до зими... і, на жаль, назад...
Read more... )

borys_javir: (Default)


неділя, мандри. після важкого робочого тижня вибрався у подорож. попереду були прекрасні краєвиди піль та лісів, гарбузи, коні, старі хутори, стародавні будинки, частина з яких розвалюється... як інший світ: на вікнах досі старі фіранки, чи й без них, подекуди і дідухи стоять, календарі за 1983 рік, льохи з 1932 року, а хати... хто його знає, коли будовані. та відомо точно, що от-от розваляться... та чи буде нове кращим від старого?

а ви бачили те небо? захід сонця? місяць уночі?
Read more... )
borys_javir: (поет)

Read more... )

Малий Ходачків, 25 вересня 2016 року. якраз завершився дощ. хмари у небі влаштували танок.

borys_javir: (поет)


триптих "Рідне небо".
після дощу, при заході Сонця.

borys_javir: (Default)


Сатурн (верхня "зірка") та Марс (середня "зірка") поряд з Антаресом (нижня зірка) - одною з найяскравіших зірок сузір'я Скорпіона. астрономічно, Сатурн та Марс у сузір'ї Змієносця, але астрологічно - у Скорпіоні. се може вказувати на період напруженості.

дві верхні знимки - Сатурн, Марс та Антарес над вулицею Стрімкою в Тарнополі. нижня картинка - емуляція зоряного неба програмою Stellarium. навіть на знимках видно червонястість Марсу.
borys_javir: (Default)


вечоріє... місто важко дихає залізо-бетонними легенями... лиш тільки сонце малює хмари у неймовірні барви... на мить... аби потім зафарбувати усе небо в темінь...

Тарнопіль, Галичина
borys_javir: (На згарищі)
Сон «Засідка у місті С.»

Я проснувся від поштовху Івана. Ваньок, як він сам себе називав, по-дружньому вдарив мене у плече:
- Не спи, мить сну - коштує життя.
- Та я… не сплю…
- Я знаю, - мовив Ваньок, - але на мить ти вирубався - і можеш кулю отримати…

Сьогодні нас відтіснили до якогось будинку в скалах. З трьох боків його оточували постріляні доми. Паралельно будинкові йшла вузька вулиця та кручі, а перпендикулярно - широка вулиця.
Нас найбільше обстрілювали з правого боку. Там стояла будівля на поверхів п’ять і в ній засів снайпер. Він прикривав ворожих вояків, які намагалися знищити нашу чоту.

Нас було п’ять вояків із незначними пошкодженнями (на царапини вже ніхто давно не зважав), а також один ранений в ноги та ще сотник із пробитими грудьми.
При відступі наша сотня під натиском супротивника розділилася і так сталося, що саме наша чота витягнула сотника із підбитої вантажівки. Ми його пронесли кілька кварталів, поки не прибилися у цей сумнівний прихисток.

Майже півдня нас обстрілювали. Ми, звісно, відстрілювалися.
Я сидів коло одвірків, мав карабіна з оптичним прицілом і мені навіть було вдалося на деякий час вивести з бою снайпера - одним з пострілів я пошкодив його зброю. Але потім він дістав нову, правда, став обережнішим.

Ми чекали підкріплення - якесь наше угрупування мало підійти серед ночі і зайняти місто. Не знали, чи протримаємося - іноді приходили не дуже великі частини противника і під прикриттям снайпера намагалися нас зліквідувати. У нашу сторону летіли гранати, але жоден з ворогів не наблизився на небезпечну відстань - всіх зняли я і Василь. Мовчазний невисокий чоловік стріляв впевнено і без жалю. Я також не жалів ворогів, але жалів патрони. Ваня у нас тримав зв’язок з нашими і часом міг зробити зі мною вилазку назовні, аби позбирати зброю у вбитих супротивників. Він був говірким і я жартував, що після війни він стане ведучим програм на якомусь радіо...
Але зараз було не до розмов - вечоріло і темрява приносила додаткові небезпеки. Дим від гранат виїдав очі, ми всі покашлювали. Снайпер давався чути все рідше, але то мене і насторожувало. Чомусь…

Після довгих діб суцільного недосипання у відносній тиші я на мить задрімав...

Я проснувся від поштовху Івана. Сонце зайшло за кручі і вже віддавна стемніло. Дим розвіювався на вітрі, але ще сірими стрічками літав у приміщенні та на вулиці. Десь далеко світилися ліхтарі. Ті, які не були постріляні. Десь далеко чувся бій за місто. Ми знали - наші намагаються наступати. Повільно, але впевнено звуки ставали гучнішими, фронт приближався до нас. Іноді недалеко пробігали ворожі загони. Якщо вояків було мало, то ми могли і зліквідувати їх, а як багато і далеко - то навіть не показувалися, що ми є…

Десь під другу ночі помер сотник…

Хлопець із простреленими ногами (з іншої чоти) плакав. Він психував і плакав. Жалюгідне видовище. Хоч і цілком зрозуміле - ми ж навіть не знали, чи доживемо до ранку, чи взагалі буде кінець цій війні, чи буде якийсь просвіток…

Після третьої активізувався снайпер. Він стріляв не по нас, а кудись в даль - в глибині вулиці наступали наші. Я висунувся з-за дверей, зробив кілька пострілів по його позиції, той втих, але активізувалися ворожі вояки, які були на нижніх поверхах будинків. Ледь не зловивши кілька куль, я заскочив за одвірки. Якраз хтось кинув в нашу сторону світлову та звукову гранати. Нікого не засліпило, але оглушило хлопця з простреленими ногами.
Наших стало видко. Бій активізувався і через проріз дверей я помітив, що одним з перших, перед БМП біжить Назар - давній друг. Через постріли та вибухи гранат ніч була світлою. Я помітив, як одним з пострілів снайпер поранив Назара в ногу. Я обстріляв позицію снайпера і під прикриттям своїх кинувся до друга. Той впав посеред дороги, але завзято відстрілювався. Я потрапив під обстріл, впав на дорогу коло Назара:
- Живий?
- Живий! - прохрипів друг.
- Вставай…
Я піднявся, взяв його під плече і кількома широкими кроками доніс за двері…

Назар стискав якоюсь рваною тканиною ногу, аби не було кровотечі…
Ваня щиро посміхався, радіючи успіху моєї радше емоційної, ніж тактично продуманої затії…
Хлопець з іншої чоти плакав...
Повз наш сховок проїжджав БМП - наші частини витісняли ворога…
Я сидів спершись на одвірки, і в голові крутилися слова «Не спи, мить сну - коштує життя»...

© Борис Явір, 24-25 серпня 2014, «На згарищі»
borys_javir: (Default)


Вона прийшла до мандрівника, який палив у лісі яскраву ватру. Іскри від полум’я розліталися навколо і освічували темні постаті ялинок. Довкруги був холод зими, але саме тут, в цьому кавальчику Всесвіту - подих тепла. Мандрівник дивився на неї стомленими, але замріяними очима, підкидав дрова у ватру та простягнув горнятко запашного чаю. Ах, як пахнув і смакував тоді той чай! Мандрівник накинув їй на плечі теплий коц, і поки вона попивала чай, гріючи руки до горнятка, він заповнював спілкуванням пустоту самотності... Якби вона знала, що ця мить, ймовірно, не повториться... Якби... Мандрівник просив залишитися, але вона кудись спішила. Він трохи із сумом, але щиро сказав «щасливої дороги». Пішла. І десь там її таки чекали - чекали дощі, холоди і заплутані шляхи. Можливо, вона ловила себе на думці, що, якби поруч був мандрівник, він би повів найкращою і найлегшою дорогою, він би палив ще не одну теплу ватру і зготував би ще не один гарячий чай. Якби...

В якусь мить мандрівник знявся з місця та сам подався у дорогу. Він знав, що вічно сидіти на місці в очікуванні нових подорожніх, які зацікавлено слухатимуть його одні й ті самі, але для них завше нові історії, не варто. Чи довго йшов мандрівник, чи ні, але натрапив на хатинку в лісі, де його зустріла, здавало б ся, лісова мавка чи добра чаклунка. Вона дивилася на нього стомленими, але замріяними очима... А він відповів їй тим же... В якусь мить в його уяві постали усі майже заплакані сни про когось, хто буде постійно поруч - поруч у дорозі і при ватрі, у дощах та під сонцем, в хвилини смутку, випробувань та у хвилини радості і щастя. Він простягнув їй термос з теплим чаєм, чаєм з тої лісової ватри... Мандрівник витягнув давно пожовклу, але багато разів перевірену мапу, доброзичливо посміхнувся і впевнено сказав «для нас весь світ - відкритий». Цей чай п’янив, наче добротне вино, - від нього віяло теплом не одної ватри... Вона посміхалася і знала, що все тільки починається...

І вони обоє, крізь дощі та спеку, крізь заплутані шляхи, пішли разом - під тисячі розказаних історій, які, наче яскраві зорі на синьому небі - незабутні... Пішли разом, аби повертатися туди, куди тягне серце, а серце тягне туди, де дім, а рідний дім завше там, де люблячі очі та завше своя посмішка...

© Борис Явір, 2014-07-02

borys_javir: (ціхо)
IMG_20131122_074303

Намічався якийсь пластовий захід у Бучачі. Я хотів туди поїхати гостем - подивитися, що й до чого. А також погуляти містом - старим, трішки пошарпаним, але доволі милим галицьким містечком.

У станиці Тернопіль знайомі сказали, що до Бучача на захід має їхати Окся, моя давня коліжанка і співорганізаторка дійства. Я з нею зв’язався телефонічно і домовилися зустрітися коло Медичної академії.

Вечоріло. Було тепло. Засвітилися ліхтарі. Я прийшов завчасно. Ходив вулицею туди-сюди, іноді переходив на протилежну сторону. Мав багато роздумів про те, чому в житті так, а не інакше. Думав про те, що є надто багато обставин, які між людьми малюють умовні кордони, які перейти можна лиш маючи візу. Таку невидиму, але дієву візу…

Окся трішки запізнилася - її маршрутка затрималася в дорозі. Вечірніми вулицями ми попрямували до транспорту, який мав відвезти в Бучач. Дружні розмови про різні заходи, про літні табори та багато чого іншого… Раптом на моєму черевику розв’язалася шнурівка…

Жовте світло ліхтарів пробивало сірий туман вечірнього міста...

© Борис Явір Іскра, 2014-03-11/12
borys_javir: (поет)


День попрощався так недавно,
А вже спішиться в гості вечір,
Він коло тебе, лиско, сяде,
По-дружньому вбійме за плечі.

Не зчуєшся, як раптом в мандри
Тебе пове́де дивними світами -
Там, де зима гуляє в парі
Із завірюхами й вітрами.

Там, де ставки стоять у кризі
Під вартою засніжених ялинок,
Там, де ведмеді бурі-бурі
Вже полягали на спочинок.

Там у лісах, неначе ватри,
Горять на гіллі снігурі,
Вони вартують сни прекрасні
Аж до ранкової зорі.

Вони сокочуть теплі ранки,
Рум’янцем вкриті на щоках,
І ті гарячі сподівання,
Що заховались в милих снах.

© Борис Явір Іскра, 2014-02-07
borys_javir: (ціхо)


...мандрівник просить залишитися, але ти кудись спішиш, бо начебто десь там тебе хтось чи щось ще чи вже чекає. Він трохи із сумом, але щиро каже «щасливої дороги». Йдеш. І десь там тебе таки чекають - чекають дощі, холоди і заплутані шляхи. Ловиш себе на думці, що, якби поруч був мандрівник, він би повів найкращою і найлегшою дорогою, він би палив ще не одну теплу ватру і зготував би ще не один гарячий чай. А про спілкування та тисячі зірок - годі й згадувати. Якби...

А звідси починається те, що люди називають долею - багатоваріативність реальностей, і в кожного вона своя.

Ти не повертаєшся… Тисячі зірок меркнуть і стають у темному небі хіба відлунням давно минулого вечора. Кожен чай - уже не той і є лише присмаком того, при ватрі. А дороги… Дороги - в дощах і такі заплутані, що йти ними все важче і важче…

чи

Ти надумуєшся повернутися з надією, що десь там у знайомому лісі ще сидить при теплій ватрі мандрівник, який нарубає дрів, розпалить вогонь, загріє чаю, накине на змерзлі плечі коч і заповнить самотність довгими історіями, глибиною неба і тисячами зірок, а на світанку ти нікуди не підеш - просто залишишся, як і просив мандрівник. Але ти йдеш в дощі заплутаними дорогами і, не знайшовши мандрівника, заходиш в такі далі, де пропадає твій слід…

чи

Мандрівник просить залишитися, але ти кудись спішиш, бо начебто десь там тебе хтось чи щось ще чи вже чекає. Він трохи із сумом, але щиро каже «щасливої дороги». Йдеш. І десь там тебе таки чекають - чекають дощі, холоди і заплутані шляхи. А в якийсь момент обертаєшся, а тебе наздоганяє знайомий мандрівник. Він простягає тобі термос з теплим чаєм, витягує давно пожовклу, але багато разів перевірену мапу, доброзичливо посміхається і впевнено каже «тудою буде краще». Цей чай п’янить, наче добротне вино, - від нього віє теплом не одної ватри, і ви крізь дощі та заплутані шляхи йдете разом - під тисячі розказаних історій, які, наче яскраві зорі на синьому небі - незабутні…

Яку реальність обереш ти?

© Борис Явір Іскра, 2014-01-17
borys_javir: (ціхо)


Коли зустрічаєш у лісі мандрівника, який палить ватру, рідко думаєш над тим, які зусилля він доклав, аби у холодну, а часто і дощову пору, розпалити теплий вогонь. Говориш мандрівникові приємні слова, він запрошує до ватри. Час від часу підкидає у вогонь заготовлені раніше чи при тобі дрова, ставить грітися воду в обпаленому іншими вогнями (та й цим також) банячку-горнятку, витягує із сховку запашний чай. Потираєш замерзлі руки, приставляєш їх ближче до вогню. Мандрівник накидає тобі на плечі теплий коц, дає тобі чай і заповнює спілкуванням пустоту самотності. Він дістає мапу місцевості і показує, як і куди найкраще добратися, потім звертає твій зір угору, де між високими ялинками горять зірки - а їх він знає тисячі. Сірий вечір стає не таким і сірим, темна ніч стає не такою і темною, а після них світанок - особливо теплий і приємний.

Мандрівник просить залишитися, але ти кудись спішиш, бо начебто десь там тебе хтось чи щось ще чи вже чекає. Він трохи із сумом, але щиро каже «щасливої дороги». Йдеш. І десь там тебе таки чекають - чекають дощі, холоди і заплутані шляхи. Ловиш себе на думці, що, якби поруч був мандрівник, він би повів найкращою і найлегшою дорогою, він би палив ще не одну теплу ватру і зготував би ще не один гарячий чай. А про спілкування та тисячі зірок - годі й згадувати. Якби...

© Борис Явір Іскра, 2014-01-15
borys_javir: (поет)
Горить вогонь у теплій грубці,
Тобі читаю я вірші.
До нас у вікна заглядають
Червонопузі снігурі.

Тріщать поліна у багатті,
А тіні грають на стіні,
Даруєш посмішку несмілу
І щирий погляд ти мені.

Чарує нічка усе снами,
Твоя рука - в мої руці.
Я бачу усміх твій прекрасний
І жар легенький на щоці.

Погасне свічка. Ми заснемо.
Аж до ранкової зорі.
А сни казкові сокочуть вправно
Червонопузі снігурі...



© Борис Явір Іскра, 2014-01-04

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

July 2017

M T W T F S S
      12
3456 78 9
1011121314 1516
171819 202122 23
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags