borys_javir: (molfar)
 В 6 столітті нової ери, коли слов'яни масово завойовували і займали нові землі (були поміж перших поселенців в Ісландії, на материку дійшли до Північного моря, в Ґерманії зайняли схід Саксонії, Тюрінґії, вийшли на береги Ядранського моря, а на півдні - майже всю Грецію), вони заявляли, що будуть керувати іншими народами, поки "будуть меч і війна".

Араби про слов'ян писали, що "Коли у них народжується син, то він (рус) дарує новонародженому оголений меч, кладе його перед дитиною і каже: Я не залишу тобі в спадок ніякого майна, і немає у тебе нічого, крім того, що придбаєш цим мечем".

Але століттями пізніше арабський автор Марвазі стверджував, що коли в 912-913 роках частина русів прийняла християнство, "...притупила віра їх мечі, закрилися перед ними двері здобутку, і принесло їм [це] шкоду і крах..."




borys_javir: (Default)

- Та я тебе і не любила, по-суті. Так, юнацьке захоплення... Навіть не любила...

 

І хоч ти перед тим сказала, мовляв, не ображайся, але ти хотіла мене образити. Бо якби не любила, то б не писала мені віршів... Якби не любила, то б не плакала, побачивши мене з іншою — через півроку після розлуки. Я ж пам’ятаю ті вірші. І пам’ятаю сльози. Стояла і плакала. Думаєш, я не бачив?

 

Кожна з вас... з тих, хто мені казав “я тебе і не любила, так, юнацьке захоплення...”. Я пам’ятаю ваші вірші і пам’ятаю ваші сльози. Я пам’ятаю ваші листи, переписані купу разів, і, все одно, писані крізь сльози. Бо я вже був з іншою. Бо я не терпів ваших ігор і завжди вважав кінець кінцем. Я також сумував наодинці, не міг знайти собі місця, бо важко рвати те, що, здавалося, зрослося. Але, коли приходив час, я перетворював вас на спогади. Спогади, з якими боролася кожна нова, не розуміючи, що забрати у мене минуле неможливо — можна тільки стати його частиною...

 

А відтак знову сльози, сварки... Через якийсь час “я тебе і не любила”... Хочеш образити через стільки років? Ображай. Сама все зруйнувала тоді, а тепер і приємні спогади хоч перекреслити? Залиш їх там, де їм і місце — у віршах, знимках, картинах — у минулому. Його не вернути. Але і не варто його паплюжити... Бо не мої почуття ти ображаєш, а свої. Заперечуючи свою любов, свої вірші, свої сльози, ти ніби заперечуєш себе. Себе, щасливу тоді. Бо ти любила, хоч це і було юнацьке захоплення...

borys_javir: (Default)
мотивація буває несподіваною. але завжди приємна.

не сильно швидким кроком шпацерував нині містом у справах. задумався. і обігнав мене чоловік. я б і не звернув уваги, якби він не зупинився і глянув на мене допитливо - так, наче згадує, чи мене знає. так сталося, що через пару хвилин я здігнав його на пішохідному переході. чоловік знову на мене подивився допитливо, протягнув руку для вітання і, коли я потис його руку, він сказав "дякую". тепер дивився на нього допитливо я. а він мовив "дякую за білих хорватів"...

ми розговорилися - він перепитав, чи справді я Борис Явір, а я з приємністю виявив, що він та його товариші читають мої статті-дослідження про історію Галичини. і не просто читають, а дехто завдяки тим статтям "ще тримається". ми з хвилин п'ять говорили про джерела, торкнулися теми нових статтей. я дякував за увагу до моєї праці...

чоловік подякував ще раз і пішов далі... а я подумки згадував вже написані і ще недописані статті. як же це в житті буває - зустріч за межами Галичини стала поштовхом до майже періодичного висвітлення історії рідного краю, а зустрічі у межах Галичини дають розуміння, що моя праця потрібна...


borys_javir: (обернув ся)


В Східній Європі вже віддавна тривають дискусії щодо переходу на латинку - латинські літери для запису текстів на письмі. Деякі країни на офіційному чи напівофіційному рівні планують такий перехід (наприклад, Білорусь), деякі приймають недолугу транслітерацію і на тому все й завершується (наприклад, Україна). Саме тому варто представити деякі арґументи, чому варто переходити на латинку:

1. Кирилиця є покручем грецького альфабету, створеним моравськими священиками Кирилом і Методієм, а стандартизація шрифту відбулась лише на початку 18 століття у російському Петербурзі (так званий "Гражданський шрифт"). Саме тому кирилицю не можна вважати споконвічною слов'янською абеткою. Раніше всі слов'яни були язичниками і насадження кирилиці чітко пов'язане з наверненням у християнство. Відтак, абетка була створена спеціально для потреб поширення християнської релігії (точніше, її різновиду) на слов'янські землі. Тим більше, ще в 15-17 століттях на теренах східної Речі Посполитої та Литовської держави (куди входили сучасні Білорусь та більшість України) вживалися і латинка, і кирилиця, а кількість збережених текстів руською мовою обома видами письма практично однакова.

2. Латинка, яка придумана у язичницькому Римі, пішла від етруської азбуки. Етруська азбука, стародавня грецька та рунічне письмо мають спільне коріння (збережені залишки письмен дають змогу висновувати, що слов’яни писали близько-рунічною азбукою; рунічне письмо прийшло з центральної Європи (перші рунічні записи знайдені у Словенії), а у балтійському регіоні письмо отримало найбільший розвиток (основних знаків спочатку було 24, потім в різновидах - до 40, а навіть найкоротший алфавіт із 16 знаків не був примітивним - деякі знаки означали по 2 звуки, залежно від наявності крапок чи положення у слові)). Латиниця більш наша, ніж кирилиця, адже її придумали родичі наших предків, а кирилицю - вороги наших предків (християнізація, а з нею - і поширення нового письма, Східної Європи проходила дуже жорстоко - було винищено чи не третину, а то й більше наших предків).

3. Латинка звична чи зрозуміла переважній більшості населення світу, тоді як кирилиця для більшості - це як шумерські ієрогліфи (якось так вона виглядає для середньостатистичного європейця: Οι οργανωμένες εβραϊκές κοινότητες στην Ελλάδα έχουν ιστορία δύο και πλέον χιλιετιών.). На латинку поступово переходять навіть такі великі та самодостатні країни, як Японія, Китай та інші східноазійські держави.

4. Латинка виглядає естетичніше з погляду графіки. Сучасні азбуки на основі латинки дозволяють передати більше звуків, ніж це може зробити кирилиця (латинка має знаки як для питомо слов'янських звуків, так і для звуків, які прийшли у слов'янські мови як запозичення).

5. Латинка, принаймні частково, посприяла би відокремленню Східної Європи від російського ментального та культурного простору (відокремленню від «русскава мира»). Нові покоління не були б настільки росифіковані (перехід на латинку дозволив би і очистити мови Східної Європи від російських впливів), натомість вивчення інших європейських мов давалося б на порядок легше.

6. Є історичний приклад хорватів, які змогли побороти культурну, політичну та військову експансію сербів на свої території в тому числі за допомогою латинізації алфавіту, хоча різниця між сербським та хорватським говорами/мовами мінімальна. Хорватська мова позбулась усіх невластивих їй, накинутих елементів саме після переходу на латиницю. Наразі навіть у Сербії є політичні партії проєвропейського спрямування, які пропагують повний перехід на латиницю. Проросійські партії, звичайно ж, проти.

7. Варто розуміти, що письмо - інструмент, а не наша суть. Для досягнення цілей та мети варто обирати передові інструменти, інструменти спільні для всіх успішних народів. Латинізація наявних текстів - справа технічна, а сам перехід можна здійснити за лічені роки за допомогою реформованої системи освіти. Кожен з нас і так має життєвий досвід набирання sms latynśkymy literamy, чи не так? А велика дорога починається саме з маленьких кроків. ;)

Тому варто переходити на latynku - azbuku wśich ewropejćiw.

(картинка лиш для ілюстрації)
borys_javir: (капелюх)
Марсіанин. Тягар білої людини
враження від кіна та роздуми, навіяні ним
 
Кіно розпочинається трагічною подією - місія «Арей» потрапила у бурю, довелося евакуюватися, але вітром змело одного з астронавтів. Він залишився на Марсі, намагається дати собі раду. Драматичний сюжет побудовано на його виживанні та спробах NASA врятувати «марсіанина». Аби знати, чим все завершилося, вартує переглянути. Кіно в 2015 році потрапило під «роздачу» в часі недавнього скандалу, який влаштували актори-негри США - всі номінанти на премію «оскар» є білими. Але білі актори не схилили толерантно голови, а почали огризатися [1], [2]. І правильно - нема причин толерувати чорний расизм. Є причина кожного оцінювати за його талантами, а не кольором шкіри [3].


 
«Марсіанин» ввійшов до тих знакових кін, які промовляють до нас через мову символів. За останні роки на екрани вийшли доволі файні телестрічки, які прямо чи приховано повертають нас до нехристиянського світогляду переможців (християнський - світогляд жертви), які звеличують геройський чин та піднімають питання місії білої людини - бути кращою в усьому, здобувати нові землі, їх окультурювати та нести світло, розганяючи пітьму. Наприклад, у серіалі «Вікінґи» король одного з англійських королівств відкрито говорить, що захоплюється дохристиянськими богами, які дозволили Риму панувати над чи не всім відомим світом. Подібною філософією просякнуті недавні кіна на скандинавську тематику, яка стала популярною - «Білий вікінґ», «Беовульф», «Вальгалла» та інші. Крім них, є чимало телестрічок у стилі фентезі та фантастики, які нехристиянському (а, фактично, язичницькому) світогляду надають сучасності, при тому оперуючи символами із давнини.
 
Знаково, що космічна місія у кіні «Марсіанин» називається «Арей» - це і стародавній бог війни (його відповідником є власне назва Марс), і спільнокореневе слово із етнонімом «арії» - світлі, благородні. Усі астронавти - білі. Член місії (арій, ареєць?) залишається у важких умовах планети, на якій начебто нема життя, але, проявивши винахідливість та самодисципліну, на марсіанському ґрунті вирощує собі їжу. Він, фактично, колонізує планету, виборюючи життя. Астронавт не падає духом, а активно займається самоосвітою (він - ботанік, але навчився ремонтувати транспорт та іншу техніку), розвідує нові горизонти. І навіть, коли через зношеність покриття бази, його плантація гине, він не опускає рук, а продовжує шукати шляхи вижити.

Перед собою ми бачимо людину, яка зовсім протилежна сучасним типовим споживачам, безстатевим обивателям, які знають лиш офісну роботу, супермаркет та диван перед телевізором. Ми бачимо білого героя, який здобуває, вдосконалюється, вчиться, йде за небачені іншими горизонти з оптимізмом, з шаленою волею до життя.

Коріння сучасних проблем білої людини слід шукати в тих тенденціях, котрі панують у Європі з приходом так званого ліберального капіталізму і про які писали ще філософи-«пророки» Ніцше і Евола [4]. Відбулася заміна традиційних цінностей на привнесені із семітського середовища з єдиною метою - підкорити «невірних», знищити конкурентів за життєвий простір. Аби опиратися хворобливим тенденціям, потрібно відновити колись панівний культ героя, потрібно підмінене поняття рівності (люди не рівні від природи - ми всі народжуємося з різною статтю, кольором шкіри, очей, волосся тощо) виправити на поняття справедливості (кожному належиться відповідного до його вкладу в сім’ю, рід, суспільство), поняття терпимості (зараз це терпимість до людських пороків, збочень) виправити на терплячості (терплячість у праці над покращенням себе та світу навколо), поняття смиренності виправити на здорове обурення беззаконню та аморальності... Варто виховувати, що більші права тягнуть за собою передусім вищу відповідальність, а не тільки обов’язок. На високому рівні має стояти питання честі, як виховане комплексне відчуття, що справедливо, а що ні, що правильно, а що ні, що гідно, а що ні. Потрібно формувати здорові еліти, аби низи тягнулися до рівня нових якісних духовних, культурних і політичних верхів, які будуть гідним прикладом для наслідування. На усіх рівнях саме здорові, розумні, творчі, сильні, нормальні люди і сім’ї мають мати всезагальну підтримку. Тоді й решта будуть прагнути створювати міцні родини, народжувати здорове потомство, розвивати й вдосконалювати себе. Подібні суспільні моделі себе ефективно показують у деяких країнах світу, зокрема в Японії, Сінґапурі, жителі яких до того ж залишаються вірними своїм предкам-богам [5], [6].

Неси цей гордий Тягар -
Від юності удалечині
Забудеш про легку славу,
Вінки лаврові тані -
Тепер твою змужнілість
І непокірність судьбі
Оцінить гіркий і тверезий
Суд рівних тобі!
© Редьярд Кіплінґ [7]
 
Гідно несімо тягар білої людини, і пам’ятаймо, що наша велич залежить не від фізичних даних, а від їхнього успішного втілення.

[1] https://www.facebook.com/bisbogus/posts/944634678905475
[2] http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/01/160122_oscar_diversity_om
[3] http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/01/160122_oscars_rampling_discrimination_rl
[4] http://ar25.org/article/tyagar-biloyi-lyudyny.html
[5] http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=2371
[6] http://psychologis.com.ua/singapur._evgenika._procvetanie.htm
[7] https://stihi.dirty.ru/rediard-kipling-bremia-belogo-cheloveka-470149/

borys_javir: (обернув ся)
короткі враження від рефлексій Миколи Рябчука на твори Ларі Вулфа про Галичину або дещо про історію етнічних міфів.

заувага: аби не було неправильних висновків, постарайтеся перестати на хвильку бути українцями, галичанами чи ще ким ви там є за етнічною ознакою - допис про минуле.

після входження Галичини в Австро-Угорську імперію, австріяки почали окультурювати свою нову провінцію. правда, німці, які приїздили сюди, писали таке: «Під час служби декотрі [священики] сякаються просто в свої облачіння, а декотрі в жменю, розбризкуючи шмарклі на декілька сажнів довкола. При вівтарі слід бути особливо обережним, щоб не отримати порцію попівського шмарковиння собі в обличчя. Я бачив на власні очі, як священик під час причастя висякав носа просто собі у жменю і тими самими лискучими пальцями, якими щойно жбурнув власні шмарклі, розламав проскурку і запхав собі в писок із божественним апетитом. […] Більшість із них хлепче алкоголь як воду, впивається кожного дня, а тоді виробляє усі непристойності, властиві п’яницям. Мені було справді цікаво побачити цю дичину у священицьких ризах.»

канцлер Метерніх писав дружині в 1823 році: «Я вже в Моравії, тобто нарешті в цивілізованому краю. Ніщо, здається, не може так вразити, як переїзд із Галичини у Моравію. Земля ніби та сама... а проте вже в першому селі по цей бік відчуваєш нарешті, що це поселення людських істот. Жодного тобі більше лахміття; хати чисті і мешканці добре вдягнені; жодних тобі жидів, жодної лупи і корости, жодних злиднів і мертв’яків.»

Микола Рябчук пише: «Імперія запропонувала [русинам]-галичанам плоди Просвітництва та цивілізації у віддаленому майбутньому, по належному прикладанню серйозних зусиль – як наслідок нелегкої праці, освіти та дисципліни. А тим часом новонароджений націоналізм запропонував їм почуття статусу й самоповаги негайно, завдяки самому лише зусиллю уяви. Галичина як частина ідеалізованої примордіальної польської (чи української) нації виявилася куди принаднішою, ніж реальна Галичина у габсбурзькому політичному просторі.».
саме тому, що руська еліта в Галичині в середині 19 століття обрала націоналізм, а не прагматизм, уявну самоповагу, а не достаток, то не маємо наразі ні самоповаги, ні достатку...

далі за Миколою Рябчуком: «...русинський національний проект несподівано отримав підтримку з двох протилежних боків – українського та російського. І російський імперський, і український національний проекти включали у себе Галичину у рамках загальноруського міфу, виведеного з Київської Русі й реінтерпретованого, в одному випадку, на панслов’янський манір, у другому – на панукраїнський.»
от, звідки росте коріння міфу про східнослов’янськість Галичини - з Росії (українські інтелектуали орієнтувалися та й далі орієнтуються на Москву, на жаль), ота ефемерна східнослов’янськість - один з якорців «русскава мира»...

тільки під кінець 19 століття галицькі русини стали українцями - їм цю думку нав’язали українофіли через діяльність греко-католицької церкви, та освітніх товариств. і навіть зради українських вождів на початку 20 століття не зруйнували ідеалізованої мрії про соборність із східними слов’янами...

Галичино, ти - приречена...



ps: вперше «українець» в авторському творі як етнонім вжито у 1830х роках; вперше слово «галичанин» в авторському творі як етнонім вжито у 1792 році. різницю відчуваєте? ну все, тепер можете бути українцями, галичанами чи ще ким ви там є за етнічною ознакою - перед вами майбутнє...
borys_javir: (Default)


Недавно дочитав колись розпочату книгу Карла Саґана, одного з найкращих астрофізиків сучасності, «Світ, повний демонів: наука, як свічка в темряві». Дуже цікава книга, в якій показано важливість критичного мислення. Деякі вирізки з останніх частин твору особливо сподобалися, адже стосуються загальної ідеї свободи.

Не так важливо, чи підтримуєте ви мене з тих чи інших позицій, але питання освіти як запоруки свободи мали б стати вам корисними - прочитайте їх (а
книгу - ще краще):

«Щоб раб був задоволений своїм становищем, йому не слід замислюватися, - писав згодом Бейлі. - Його розум і етичне чуття повинні дрімати, світло розуму бажано зовсім погасити в ньому». З цієї причини рабовласники намагалися контролювати, що раби чують і бачать, про що думають. При несправедливому соціальному устрої грамотність і зачатки критичного мислення - вже загроза.

«Не будемо вірити натовпу, який стверджує, начебто освіта личить лише вільним, але повіримо філософам, які кажуть, що лише освічені - вільні.» ~ Епіктет, римський філософ і звільнений раб. Бесіди

Тирани прекрасно розуміють, чим загрожують їхній владі грамотність, наука, книги і навіть газети - таким шляхом в голови підданих потрапляють бунтарські ідеї.
У 1671 р губернатор колонії Вірґінія писав: «Дякую Богові, що тут немає загальнодоступних шкіл і друкарства, і сподіваюся, вони не з'являться тут в найближчі сто років, бо з грамотністю в світі поширюються непослух, єресі, секти, а друк розносить їх і наклеп проти найкращого правління. Бережи нас Господь і від того і від іншого!». Але американські колоністи розгледіли обман такої псевдо-свободи і не стали чекати сто років... У перші роки існування Сполучених Штатів країна могла похвалитися одним з найвищих, якщо не найвищим у світі, рівнем грамотності ...

Ті, хто шукає влади будь-яким шляхом, намагаються відшукати якусь ваду в соціумі, широко поширений страх, на гребені якого вони могли б в'їхати в урядову резиденцію. Це можуть бути етнічні відмінності, ... більша або менша кількість меланіну у шкірі, або відмінності у філософії та релігії, або ж страхи, пов'язані з наркоманією, насильством, економічною кризою, обов'язковою шкільною молитвою або оскверненням прапора (тобто, буквально позбавленням цього символу святості).

Якщо ми впевнимо себе в тому, що наші переконання абсолютно правильні, а чужі - ні, що ми шукаємо блага, а всі інші - зла, що Повелитель Всесвіту говорить виключно з нами і ніколи - з прихильниками інших вір, що дурно навіть сумніватися в раз і назавжди встановлених догмах або задавати питання, що наш головний обов'язок - вірити і коритися, то полювання на відьом буде поновлюватися під новими масками знову і знову, поки не закінчаться люди на Землі.

…При повному контролі над ЗМІ і поліцією, виявляється, цілком можливо переписати спогади сотень мільйонів людей - на це буде потрібно всього лише одне покоління. Майже завжди це робиться з корисливою метою: зміцнити владу тих, хто вже при владі, потішити їх нарцисизм, мегаломанію або ж параною. В механізм, призначений для виправлення наших помилок, вставляються палки - стирається громадська пам'ять про серйозні політичні прорахунки, а значить, ті ж промахи будуть відбуватися знову і знову.
Зараз, коли технологічно цілком здійсненна фабрикація абсолютно реалістичних з вигляду фотографій, фільмів і відеозаписів, в кожному будинку стоїть телевізор, а критичне мислення в занепаді, цілком можливо реструктурувати суспільну пам'ять навіть без особливої ​​участі таємних служб. Не те, аби призначені державою психіатри на спеціальних терапевтичних сеансах вселяли кожному певний набір спогадів, але, швидше, вузьке коло людей може знайти таку владу над новинними програмами, складанням підручників з історії та образами, які врізаються в свідомість, що зуміють істотно змінити колективний настрій.

Серед тенденцій, що, принаймні почасти, сприяють впровадженню дуже вузького набору позицій, спогадів і думок, слід назвати контроль над найбільшими телеканалами та газетами в руках невеликого числа могутніх корпорацій та осіб, чиї інтереси загалом збігаються; зникнення з багатьох міст конкуруючої щоденної преси; заміна суперечок по суті обливанням бруду в політичних кампаніях; епізодичні (поки) порушення принципу поділу влади.

…Скептицизм кидає виклик традиційним інститутам. Якщо привчити до скептичного мислення всіх, в тому числі старшокласників, навряд чи вони обмежаться викриттям НЛО, реклами аспірину і парфумів віком 35 тисяч років. Вони почнуть пред'являти вимоги економічним, соціальним, політичним і релігійним структурам. Вони, зрештою, кинуть виклик тим, хто при владі. І що тоді?

У будь-якому правлінні на Землі ми бачимо присутність людських слабкостей, якесь насіння корупції та виродження, яке хитромудрість відшукає, зіпсованість непомітно використає, буде культивувати і зміцнювати. Вироджується всяке правління, яке покладається лише на правителів. Саме народ - єдине надійне джерело влади. А щоб це джерело був воістину надійним, необхідно вдосконалювати уми…

Одна з обов'язків громадянина - не давати залякати себе, чи не схилятися до конформізму. Добре б включити в присягу для нових громадян або в студентську клятву щось на зразок: «Обіцяю перевіряти все, в чому будуть переконувати мене правителі й вожді». Це цілком відповідає формулюванню Томаса Джефферсона: «Обіцяю використовувати здатність до критичного судження. Обіцяю розвивати в собі незалежність думки. Обіцяю вчитися, щоб мати власне судження».

Наукова стаття або популярна книга ... не може бути заборонена урядом, наскільки б скандальною вона не була: помилковому аргументу слід протиставити кращий аргумент, а не пригнічувати погані ідеї.

У знаменитому маленькому трактаті «Про свободу» (On Liberty) англійський філософ Джон Стюарт Мілль назвав придушення чужої думки «особливим гріхом». Якщо інша думка правильна, ми позбавляємося «можливості змінити оману на істину», а якщо думка неправильна, ми самі у себе віднімаємо шанс глибше зрозуміти істину «в її боротьбі з помилкою». Поки ми бачимо лише свою сторону у суперечці, ми навіть власну істину ледве знаємо: вона занепадає, заучується за звичкою, стає млявою і блідою.
І ще Мілль писав: «Якщо суспільство допускає, щоб істотна частина його членів виростала сущими дітьми, нездатними діяти за раціональним і далекоглядним планом, суспільство саме і понесе наслідки цього». Джефферсон висловлював думку більш агресивно: «Коли народ мріє бути одночасно неосвіченим і вільним, причому в цивілізованому стані, він вимагає того, чого ніколи не отримає». У листі Медісону він розвивав цю думку: «Суспільство, готове проміняти частинку волі на частинку порядку, втратить і те і інше - адже ні того, ні іншого не заслуговує».
borys_javir: (капелюх)
ЗЛОМЛЕНИЙ ДУХ
Борис ЯВІР, 2015-03-01

"Спочатку вони іґнорують тебе, потім сміють ся з тебе, потім борють ся проти тебе, а потім ти перемагаєш." © Магатма Ґанді



На днях мене намагали ся повчати.

Робив се один далекий знайомий, який тепер воює на фронті. Спочатку він до моїх дописів залишав недолугі і часто не в тему коментарі, які з часом зводили ся до особистих наїздів та нападок. Дійшло до спілкування через приватні повідомлення і там знайомий показав всю свою суть: погрози, цькування, обливання «гімном». Я не відповідав тим же, не повів ся на провокацію, бо особисті нападки — се ознака зломленої людини, ознака падіння духом і визнання поразки, коли нема що сказати як контраргумент до моїх доказів.

Ах, скільки пафосу було у його словах. Він захисник вітчизни? Ні. Захисниками Вітчизни були воїни Січових Стрільців та Галицької Армії, які після завершення військових дій стали культурною елітою нації. А риторика співрозмовника була схожою на риторику типового радянського солдафона-невдахи, який випив собі зайву чарку і знайшов для нападок начебто беззахисного інтеліґента.

Подібні нападки відбувають ся і на інших моїх знайомих, які не мовчать. Бо мовчати — остання стадія байдужости, остання стадія того бидла, яким нас робила і робить влада.
Говорити правду!
Зберігати честь!
Тримати ся духом!

"Я бачив ... юнаків з відірваними кінцівками, вони залишали ся без рук і без ніг, проте се не прирівняти зі знищеним духом - його не можна замінити протезом." © полковник Френк Слейд, «Запах жінки»
borys_javir: (обернув ся)
1861 год, Н.Костомаров: В характере украинского народа преобладает личная воля, а в российском преобладает всеобщность. Для украинца коренным образом связь людей основывается на взаимном согласии и может распадаться по их взаимной воле. Россияне стремятся закрепить необходимость и неразрывность единожды установленной связи, а саму причину установления отнести к Божьей воле и, следовательно, изъять от людской критики. Коллектив для украинца не то, что для россиянина. Для первых - это добровольная организация людей. В Украине каждый член громады - независимая личность, самобытный собственник. Обязанность его в громаде только в сфере взаимной безопасности и выгоды каждого. Для россиянина коллектив - выражение общей воли, поглощающей личную самобытность каждого.

А тепер порівняйте із сучасною мапою вираження індивідуалізму у Европі. Як на мене, то внаслідок російської експансії в попередні століття, дух російського колективізму поширився на всю Україну. Лиш Галичина‬ та Волинь‬ показують вищий від східних сусідів рівень індивідуалізму, а, отже, і свободи особистості.

До речі, я помітив і релігійну складову питання: православні зазвичай характеризуються включенням у певну ієрархію, де жінки є нижчими від чоловіків, молоді чоловіки від старших, слабші від сильніших, а греко- та римо-католики відзначаються вищим рівнем індивідуалізму. Подібне я помітив і щодо сучасних язичників: спрямовані поглядами на Україну та загалом Схід подібні до православних, а спрямовані поглядами на Захід, мають й відповідні риси поведінки: повага до індивідуальності, заохочення ініціативи, повага до іншого, незалежно від віку, стану та авторитетності.

Культурний кордон проходить орієнтовно по Збруч...

borys_javir: (капелюх)


Білим вовком подамся у гори,
Де стежки вже замело в сніги,
Вітрів шепіт там зцілює горе
І лікує серця від туги.

Білим вовком подамся на Північ -
Край легенд і забутиих князів,
Там, де дух на високому рівні,
Честь і слава в пошані з віків.

Білим вовком я рвуся у далі,
Де панує правда Природи,
Там, де радість живе у печалі,
Де сягнути можна свободи...

© Борис Явір, 2014-12-30
borys_javir: (обернув ся)

Публічні дебати на тему «День Галичини» провела Громадська організація «Європейська галицька асамблея». У конференц-залі готелю «Тернопіль» сьогодні, 25 листопада, зібралися представники громадськості та історики, які обговорили можливі дати відзначення Дня Галичини. 7days-ua.com

«Нам, Галичанам, потрібне свято нашої Батьківщини. День, який би мав сприяти консолідації галицького суспільства, зміцнювати в ньому почуття солідарності і взаємоповаги з шанобою до минулого і з любов’ю до майбутнього. Галичина – це особливий регіон, зі своєю історією, ментальністю, культурою. Ця теза не потребує доведення. Якщо ж так, то Галичани мають право на заснування Дня Галичини, у який вони могли б публічно і урочисто віддати їй шану, висловити вдячність і підкреслити її потреби. Самої ностальгійної ретроспективи в цей «день» було б замало. Такий День мусить теж формувати перспективу розвитку краю і народу.» – наголошує голова «Європейської галицької асамблеї» Володимир Павлів. halychyna.org

«Таке свято дасть поштовх для розвитку ідентифікації галичан, а крім того, може стати джерелом залучення додаткових коштів для розвитку краю», – відзначив Ярослав Качмарський. gazeta-misto.te.ua

«Зараз спостерігається в чомусь здоровий, в чомусь нездоровий розвиток регіоналізму в Європі. Як на мене, це прекрасно, коли галичани мають галицьку, волиняки – волинську, а поліщуки — поліську ідентичність. Таке свято як день Галичини може стати туристичною родзинкою, та святкуванням, котре актуалізує спільну ідентичність жителів певного регіону», – письменник, краєзнавець Борис Явір. gazeta-misto.te.ua

«День Галичини – то своєрідний день народження чи день іменин. Це – день пам’яті та день погляду у майбуття. Нам, галичанам, цей день потрібний як квінтесенція любові до нашої Батьківщини, як подія для єднання навколо спільної мети, як символ родства (братерства та сестринства)» – письменник, митець та краєзнавець Борис Явір. doba.te.ua

«Як на мене, такий День не має асоціюватися із політикою, бо це його спаплюжить і кожен амбітний політик схоче його прихватизувати. Також то має бути дата, не пов’язана з релігією, бо і так християни в Галичині живуть за двома літочисленнями, а є й ще сповідники інших релігій чи позарелігійні, якими не варто нехтувати. Це має бути дата, однаково знакова для всієї Галичини. Навіть, якщо її варто поставити на нічим не підкріплене число, то може і краще - історія почнеться з "чистого аркуша"». - Борис Явір. halychyna.org


Після обговорення учасники дебатів зупинилися на кількох подіях, що стали знаковими для Галичини, а тому можуть бути обрані як варіанти для відзначення дня Галичини. Зокрема, це дати, прив’язані до битв квітня-травня 1099 року (в яких Ростиславичі відстояли незалежність Галичини від Русі, Польщі та Угорщини, - примітка BJ), створення Головної Руської Ради, видання альманаху «Русалка Дністрова», створення Легіону Українських січових стрільців і Листопадового чину. 7days-ua.com
borys_javir: (обернув ся)
передрук моєї статті із інтернет-журналу Збруч.

Ідентичності
Борис ЯВІР ІСКРА

Мати якусь ідентичність – нормально, звично і навіть добре, адже це свідчить про зрілість особистості: християни мають християнську ідентичність, язичники – язичницьку, волиняки – волинську, поліщуки – поліську і так далі. Можна мати багато ідентичностей: статеві, соціальні, етнічні, національні, професійні. Нюанс у тому, що деяким гарячим головам останнім часом заїлося на словах про «галицьку ідентичність».


Read more... )
borys_javir: (капелюх)

Брудний товарняк попрямував на захід. Здається, у великих контейнерах він забрав останнє осіннє тепло. Йому у слід - лиш східний зимний вітер з дощем, який наче от-от перейде у мокрий сніг...

І я хочу на захід. Кудись подалі від того холодного, мокрого і всепоглинаючого сходу. Кудись подалі від руїн у краєвиді, природі, головах людей. Кудись туди, куди не долітає тривожний і смертоносний східний вітер. Кудись на захід...

© Борис Явір, 2014-10-23
borys_javir: (Default)


Вона прийшла до мандрівника, який палив у лісі яскраву ватру. Іскри від полум’я розліталися навколо і освічували темні постаті ялинок. Довкруги був холод зими, але саме тут, в цьому кавальчику Всесвіту - подих тепла. Мандрівник дивився на неї стомленими, але замріяними очима, підкидав дрова у ватру та простягнув горнятко запашного чаю. Ах, як пахнув і смакував тоді той чай! Мандрівник накинув їй на плечі теплий коц, і поки вона попивала чай, гріючи руки до горнятка, він заповнював спілкуванням пустоту самотності... Якби вона знала, що ця мить, ймовірно, не повториться... Якби... Мандрівник просив залишитися, але вона кудись спішила. Він трохи із сумом, але щиро сказав «щасливої дороги». Пішла. І десь там її таки чекали - чекали дощі, холоди і заплутані шляхи. Можливо, вона ловила себе на думці, що, якби поруч був мандрівник, він би повів найкращою і найлегшою дорогою, він би палив ще не одну теплу ватру і зготував би ще не один гарячий чай. Якби...

В якусь мить мандрівник знявся з місця та сам подався у дорогу. Він знав, що вічно сидіти на місці в очікуванні нових подорожніх, які зацікавлено слухатимуть його одні й ті самі, але для них завше нові історії, не варто. Чи довго йшов мандрівник, чи ні, але натрапив на хатинку в лісі, де його зустріла, здавало б ся, лісова мавка чи добра чаклунка. Вона дивилася на нього стомленими, але замріяними очима... А він відповів їй тим же... В якусь мить в його уяві постали усі майже заплакані сни про когось, хто буде постійно поруч - поруч у дорозі і при ватрі, у дощах та під сонцем, в хвилини смутку, випробувань та у хвилини радості і щастя. Він простягнув їй термос з теплим чаєм, чаєм з тої лісової ватри... Мандрівник витягнув давно пожовклу, але багато разів перевірену мапу, доброзичливо посміхнувся і впевнено сказав «для нас весь світ - відкритий». Цей чай п’янив, наче добротне вино, - від нього віяло теплом не одної ватри... Вона посміхалася і знала, що все тільки починається...

І вони обоє, крізь дощі та спеку, крізь заплутані шляхи, пішли разом - під тисячі розказаних історій, які, наче яскраві зорі на синьому небі - незабутні... Пішли разом, аби повертатися туди, куди тягне серце, а серце тягне туди, де дім, а рідний дім завше там, де люблячі очі та завше своя посмішка...

© Борис Явір, 2014-07-02

borys_javir: (капелюх)
AWLUTLcI_RU_1

Я сірим вовком подамся у гори,
Там снігурі ще рахують світанки,
Де торкається до моїх думок
Муза - цнотлива і хтива коханка.

Я сірим вовком подамся над хмари,
Виростуть крила, неначе у птаха.
Я буду сонце стрічати у небі,
Місяць обніму без крапельки страху.

Я сірим вовком розчинюсь в тумані,
У сивім тумані, як сивим є я...
Для тебе ж світити буде ранкова
Душі мої іскра, гаряча зоря...

© Борис Явір Іскра, 2014-03-19
borys_javir: (обернув ся)
ГП_Курвізм_P1100838

...я не думаю, же всі жінки розпусні, я на се сє надію… © невідомий*

Єкби хто у Свєщеннів Галичині проводив рейтинґ продажности, то є велика певність, же галицкі курви, про єких тут і сказано, відав, багато не буде, би в тім списку сє впинили на єкімсь скромнім місцю. Перві місцє в рейтингу б зайнєли політики, історики, менти, судді, журналісти, податківці та всєкі там фест і не фест дрібонькі чиновники, єкі взєли в облогу галицкий нарід і ссут з него соки, ги п’євки кірвицю.

Колись давно, ще за Бабці Австрії, продажних політиків в Галичині називали хрунями. Правда, тогди вчителі, поліцаї та судді були більш чесними, інакше б слово хрунь стало позначєти всіх загалом продажних людий. Таких в Галичині не є багато, але єкийсь всесильний Зловмисник розставив їх поруч з ідійотами, же вни сє трафлєют на каждім кроці. Будь-єка місна рада будь-єкого населеного пункту Галичини (не лиш Галичини, але то вже єнша історія) прийме будь-єке рішенє, єке файно змащене. Файно змастити - то покласти в руки потрібної людини бажєну для неї суму. Людина буде мала нову шубку собі чи жінці, нове а́вто, новий поверх котеджу, новий басейн чи просто новий плюс до банкового рахунку. А той, хто мастит, буде мав, чєсто, ще більшу вигоду і наступним місцьом, де він буде мастив, буде рада вищого рівнє.

За гроші сє продают єк не всі, то багато хто. Під впливом партійних гроший і охоти до влади, люди сє змінюют в гіршу сторону, не чуют єнших людих, зраджуют давніх друзів. У борьбі за доступ до крихт з великого і недоступного більшости корита, є такі нечестивці, єкі ладні продати і самого себе і вшитку свою родиноньку, лиш би мати хвилинну вигоду. Так продают голоси на виборах, так продают історію во ім’є великих ідей та, чєсто, дрібоньких гроший, так продают справедливість во ім’є дрібоньких ідей та, чєсто, не дрібоньких гроший…

Правду кажучи, є ще гірша сторона курвізму. Ї мож окреслити словами «хто дорого сє продає, той тано сє віддає». То про людий, в єких низка самооцінка і єкі себе не цінуют, зато шукают цінуванє в єнших. Наприклад, єдна дівчина була із своїм хлопцьом троха стримана, а на людьох грала компанійську і кокетливу особу. Через що вони сє посварили? Звісно, через курвізм… Вона, відав, належєла до войска гордих красунь (такого типу є і хлопи), єкі жиют за руским принципом «возбудім і не дадім»: нормальний хлопец стоїт перед вибором потратити на таку красуню чєс і $ (квіти, ресторани, всєка романтиа), чи дати в 2-3-N разів меншу суму випадковій курві і отримати практично той самий результат, значний % єкого так чи інакше будут складали любощі. Но не всі порєдні хлопці готові чи хочут шукати дівчєт на єдну ніч, ходячи по сумнівних барах, клубах - є ж робота, єнші справи, а для житє сє хоче знайти Ту найкращу і, бажано, єдину. А от, єкби були борделі, то се єнше діло - тоді б кожен порєдний галичєнин міг би після тєжкого робочого дня піти до професійних сертифікованих провірених курвів. А надто горді кралі були б «в прольоті», і попит на дурних шмар би впав - всі б ґонорові чоловіки ходили до професійних курвів… Або, що зіправди ліпше, проводили б чєс із ніжними та люблєчими жінками, цінуючи єден їдного не за гроші, а за душевне тепло, єкого не купиш...

Сей курвізм - то не є причинов, то є наслідком. Причинами є позірна недоступність того, чого сє хоче, но змога то одержєти в доступний, но не все законний чи моральний спосіб хоча б того ілюзію. А за чєсів Бабці Австрії курви були леґалізовані: дієли офіційно замільдовані борделі та навіть відповідний супровід при войску - для піднятє бойового духу. Логіка зрозуміла - коли задоволений статевий інтерес, то значна чєстина суспільства буде хотіла тілько добре поїсти. І добре поспати. А єк і то задоволено, то робити революції, грати сє в продажних політиків (істориків, журналістів, суддів і так далі) будут єдиниці… Тому в Свєщеннів Галичині треба зробити борделі, ріжні такі борделі - із політиками, юристами, журналістами, істориками, ментами і так далі… А зібрати там вшитких продажних, вшитких, хто хоч раз сє продав за пачку гроший чи хвилинну вигоду. Така атракція, відав, б приносила файні прибутки Королівству, адже все сє знайде хтось, хто хоче за гроші отримати послуги, а не щирість, справедливість, правду, єких не знайдеш в склепі…

Дорогонькі порєдні галичєни, цінуймо себе, свій чєс, своїх близких та сє не продаваймо. Ні за гроші, ні за солодкі обітниці.. Ми - не товари на полицьох сільского склепу, ми - кірва і ґонор землі нашої - Свєщенної Галичини...

_ _ _
*ся цитата не синте має відношенє до статті, но закликана привернути увагу

© Борис Явір Іскра, 2014-03-13
borys_javir: (ціхо)
img_lysty1

уривки розмов про...

* * *
Я вірю в долю і в зірки... і зірки кажуть, що я з нею - чи не ідеальна пара. Вона то слухає з милим виразом лиця і мовчить... Дзвонить вночі і каже, що дзвонить, аби я послухав її голос... Каже, аби я шукав собі іншу, але додає, що буде ревнувати і не хоче мене втратити... Дивно це все...

* * *
Зараз світ такий - суцільний супермаркет. Ніхто не цінує людей, їх слів. Колись листи чекали днями і їх несли голуби чи карети, а тепер за один вечір можна написати все, що колись за тижні чи місяці... Колись придивлялися і вибирали, тепер - вибирають і придивляються... Колись - лагодили і зберігали, тепер - купують черговий ширпотреб...

* * *
За життя навчився одного - пробувати, робити кроки назустріч. Якщо кажуть ні, то йти дальше, стукати в інші двері, але не будь-які, а в ті, до яких тягне, наче магією... А тоді... Буде видко... Просто на світі стільки всього, що стоїть на заваді людського щастя, а тільки один клей - любов...

© Борис Явір Іскра, 2014-03-12
borys_javir: (капелюх)
Якось вирішив проглянути свої записи за кожен лютий протягом останніх кількох років у своєму Живому Журналі. Переглянути і зробити з них своєрідний мікс. Мікс із передусім ліричних творів. Творів, які не стільки відображають події, скільки стан душі.

читати дальше )

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags