borys_javir: (ціхо)
mavka

Давай, нап’ємося кохання,
Яке п’янить, немов вино,
Настояне в підвалах ночі,
Азартне, наче казино.

Давай, нап’ємося кохання,
Яке міцне, немов коньяк.
В твоєму морі в часі шторму
Мов скеля бу́ду, мов маяк.

Давай, нап’ємося кохання,
Дивно́го, наче той абсент.
Мов дим у місячнім промінні
В тобі розчинюся я вщент.

Давай, нап’ємося кохання -
П’яніти будемо ми ра́зом.
Схмеліла ніч всміхнеться хтиво
І попрощається екстазом...

© Борис Явір Іскра, 2014-03-14
borys_javir: (Default)
сон

До мене якось подзвонили із “контори” і сказали, що на мене чекає певна місія. Я зібрався, як зазвичай одягаюся, накинув капелюха на голову і пішов.

Уже в офісі мене ввели в курс справи. Мав відправитися у минуле. Заперечив було, що мовляв, навіть незначна зміна у минулому може потягнути зміну цілого майбутнього. Відповіли, що насправді я відправляюся у паралельну реальність, у якій на території виконання місії ще панує радянський лад. Зі словами “ну добре” я пішов до транспортера...

читати далі про совєтів )
borys_javir: (Default)
Ти - мій солодкий клопіт,
Й моє переживання,
Моя любов ти щира,
І радісне зітхання...

Моя горича грань,
Й моя солодка згуба,
Ти - радість мого серця,
Моя русявка люба...

Моє натхнення сильне,
Моя таємна гадка,
Моїх думок читачка,
І для усіх загадка...

Моє п'янке вино,
І моя муза красна,
Мій сонячний промінчик,
Моє ти сонце ясне!..

жовтень 2008
Борис Явір Іскра
"Натхненний Сонцем Ясним"
borys_javir: (Default)
сон...

Сниться* мені:
...іду я швидким кроком темним лісом... навколо лиш колючі хащі, мокро, холодно... легкий сніжок розноситься поривчастим вітром... я легко вбраний і почуваюся незахищеним... таке відчуття, наче хтось за мною женеться... чути тріскіт гілля, чиєсь важке дихання і крики десь вдалині — наче в той же момент переслідують не одного мене, а десятки чи й сотні таких, як я, і когось вбивають...
...я на мить зупиняюся і...
...читати далі... )
borys_javir: (ціхо)

важко відновлювати спалені мости...


Хтось сказав, що це місто важко не любити. Це не правда. Його можна не любити, якщо є на то причини. Але, незважаючи на все, Париж — приклад краси та витонченості, приклад поєднання різних культур та світів. Він відносно компактний (крім центру), але і великий-величезний водночас...


Цього разу я зупинився у Люка. Давній друг прийняв мене добре, незважаючи на його зайнятість Люсі. Вони були нерозлучні і, мабуть, через це Люк не міг знайти постійного місця праці. Аґентство — то інша історія. Але решту часу він мав працювати (аби себе не видати), що не дуже вдавалося. Люсі часом усвідомлювала цю особливість їхніх палких стосунків — постійна зайнятість одне одним, але також нічого поробити не могла...

Для спілкування з кожним з них окремо я виловлював рідкісні моменти...


Отже, Люк якогось дива винаймав квартиру недалеко від Монмартру. Не певен, що йому так подобалася творча атмосфера району чи Сен-Клер на горі, але чомусь саме тут йому було зручно.

З якогось часу тут почали селитися араби та інші не зовсім білі. Але як сказав один ледве знайомий чоловік, вони всі парижани, тільки фарбуються щоранку... Прості слова, які передають атмосферу багатонаціонального міста...


Я повернувся у Париж... Ненадовго... Але...

Пішов у центр, погуляв коло Лувру, Нотр Даму, Палацу Інвалідів. Пішов у район, де була стара квартира — то недалеко від відомої паризької вежі. Квартира ще є, але наразі до неї я не маю повертатися. Не дуже хочу. І повертатися наразі небезпечно...

На все свій час...


Милувався Ейфелевою вежею. Вона красива. Хоч то не той витвір архітектури, яким щиро захоплююся, але завжди кажу, що інженерний геній людини тут проявив себе як слід...

А що вже казати про королівські палаци та церкви, які колись потопали у надмірній розкоші? Краса, яку варто побачити туристу, але... Їхня велич наразі мертва... Їм бракує духу давніх епох, бракує духу імператорів, королів, війн, тріумфів та інтриґ... Їм бракує того життя, для якого вони були створені і яке б їх органічно наповняло...


Подзвонив Люк. Сказав, що їх з Люсі кілька днів не буде, тому я незалежний від них і можу приходити додому без хвилювання, що можу бути невчасно. Частково мене то засмутило, адже вечір у компанії з друзями за чаркою доброго вина кращий, ніж вечір самотності...


Повертався пізно. Життя у місті втихало... Але “Мулен Руж”, “Чорний кіт” та подібні кабаре й кафе тільки відкривалися... Якийсь мсьє ласкаво запрошував мане навідати його “дівочий” клуб, на що я чемно відповів, що після робочого дня йду спати. Він із розумінням посміхнувся...

“Шоколадки”-повії чекали клієнтів, але до нікого не чіплялися... “Мулен Руж” світився яскравими вогнями... Я покидав цей район і мені устріч якась парижаночка кинула посмішку. Безцінна посмішка у районі, де за приємне зазвичай платять... Вона ще довго гріла мені душу...


Коли дістався до помешкання, зробив собі санґрію. Така холодна і смачна — вона мене розслабила. Лежав... Слухав ритм засинаючого міста. Згадав тебе...

Вже давно себе запитую, чому ти тоді сіла у авто?.. Навіщо було вирушати у погану погоду до шато?..

З того часу Париж для мене спустів...


Довго не міг заснути...


Париж...

Я до тебе ще вернуся...

Колись...

_ _ _

24 серпня 2011 р.

Борис Явір Іскра

borys_javir: (Default)
Якось серед моїх речей ти знайдеш зброю та інші речі, які видадуть тобі, хто я... Ти зрозумієш, звідки гроші на нормальне життя, твою науку у Відні та поїздки світом... Цікаво лиш, чи ти зрозумієш, якою ціною то все мені дається...
Нині...
Десь по обіді приходив Макс...
- Здоров!
- Здоров!
- Як справи?
- Та так, відпочиваю... - мовив з посмішкою я.
- Є робота... - пробурмотів Макс. - Так і триматимеш мене при вході?..
- Та щось заговорилися... - посміхнувся я і рукою махнув Максу, аби заходив всередину.
Ми сіли у вітальні на великих кріслах коло скляного столика. Я налив нам трішки вина. Макс довго дивився в одну точку.
- Що сталося? - запитав я.
- Та так, втомився... і Меґан злиться...
- За що?
- Ех, жінки... Зляться за одне, сварять за інше... Звідки я можу знати, за що вона злиться?..
- Співчуваю... То що там за робота?
- Маєш передати це сам знаєш кому... - Макс простягнув мені пакет.
Я глянув на то, кому призначений...
- Але ж, Максе, ти певен?.. Ці пакети ми передавали раз на місяць. А місяць ще не пройшов...
- Я нічого не знаю — мені його дали і сказали віднести тобі. Мовляв, ти знаєш, кому передати.
- Ну ладно. Передам... На коли?
- Та просили якомога швидше...
- На цих вихідних і передам. - посміхнувся я, але в голові була купа сумнівів.
Макс незабаром пішов...

Пізній вечір...
Лежу у ванні і збовтую пінку до бульбашок... Як дитина... Хлопці не виростають ніколи - вони, незалежно від віку, можуть бути занудними ботанами чи п'ятнадцятирічними бешкетниками, гратися в аскетів, або ж намагатися залізти в штани* першій ліпшій кралі... Ну от, бовтаю пінку у ванні... Думками десь у Відні на мальовничій набережній над Дунаєм...
В думках обдумую, чи готовий до поїздки...
Зброю склав... У маленькому кейсі із секретним кодом лежить моя кохана беретта і пару обойм патронів до неї... На ліжку - штани, а коло них - кольт, мій вірний друг і помічник...
В кишені - квиток на завтрашній потяг до Львова (нехай це буде Львів). Там мене чекають дівчата і паті на хаті в одного чувака... Хороший чувак, хороші дівчата...
Типу, я готовий... Але непокоїть мене отой пакунок... Нічого, передам його, куди слід і все буде добре...
Вода завжди мене заспокоювала... Бовтаю пінку до бульбашок, а думками з Тобою у Відні, гуляємо ввечері набережною Дудаю, оповиті теплим світлом ліхтарів...

У думках...
А завтра проснуся раненько... Руханка... Почищу зуби... Подивлюся уважно на своє ще заспане обличчя в дзеркалі... Посміхнуся... Моя заспана мармиза завжди викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе...

Сніданок... Омлет із шинкою... Або ж грінки із сиром і шинкою... І чай... Не захочу на ранок кави... А запашний фруктовий чай... Солодкий... Такий, як мід...

Одягну штани... Раз бризнуся парфумами... Футболка... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок на голову... Наплічник із пакетом на плечі... А... Кольт... Кольта - за пояс... В коридорі гляну в дзеркало... Все гаразд... Поїхали!..

Потяг... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди... Столиця...

А тут будуть дівчата... Найкращі в світі... Подруги... А може і не тільки... Мері, Софі  і Наталі... Цьомки-бомки... Кожна така мила і така хороша... Ех...

Паті... Давні друзі... Дівчата... Я їх не знатиму, але солодке вино в цю ніч розширить коло знайомих майже до безкінечності...

Прийде ранок... У когось болітиме голова... Та не в мене... Піду у ванну... Почищу зуби... Подивлюся уважно на своє обличчя в дзеркалі... Посміхнуся... Моя заспана мармиза викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе... Оглянуся на ледь знайомих дівчат, іронія підніме кутики моїх губ...

Одягну штани... Раз бризнуся парфумами... Футболка... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок на голову... Наплічник із пакетом на плечі... А... Кольт... Кольта - за пояс... В коридорі гляну в дзеркало... Все гаразд... Поїхали!..

Розбуджу друзів, потисну руки, подякую і попрощаюся до наступної гулянки...

Вокзал. Потяг. Дорога. Не скажу нікому, куди. Заховаю лице під капелюшком... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди...

Вийду в потрібному місті. Передам кому треба пакет. Поїду назад. Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди...

А ввечері відірвуся на диско... В Старому Самборі (нехай це буде Старий Самбір)... Соля, Джулія, Ксю та Яра... Мені з ними завжди приємно... І Ромко... Цей добрий друг пройшов зі мною не одні Карпати... І наша весела зграя охмеліє від щастя і радості...

А рано сяду на потяг... Транскарпатський експрес... Сині гори... Словаччина... А потім Відень. Дунай. І Ти... І Ти... Вогні набережної заховають нас у романтиці вечора...

але...
Наяву...
Просинаюся раненько... Руханка... Мляво чищу зуби... Дивлюся уважно на своє ще заспане обличчя в дзеркалі... Посміхаюся... Щиро... Моя заспана мармиза завжди викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе...

Готую сніданок... Грінки із сиром і шинкою... Трішки пригоряють... То нічого, і так смачні... Чай... Не хочу на ранок кави... А запашний фруктовий чай... Солодкий... Ще й з медом... Затягуюся...

Одягаю штани... Бризкаюся парфумами... Футболка... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок - на голову... Наплічник із пакетом та запасними речами - на плечі... А... Кольт... Його не варто забувати... Кольта - за пояс... В коридорі дивлюся в дзеркало... Все гаразд... Ніби... Поїхали!..

Потяг... Як це часто буває, ледве встигаю, але таки встигаю... Провідниця довго дивиться в квиток... Пропускає в салон... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди... Звідкись з'являється смуток на серці... Але відкидаю все, адже... Столиця... Наш рідний Львів...

А тут - дівчата... Найкращі в світі... Мої каблуки відцокочують брук парку... Дощить... Але Мері мене зустрічає теплим поглядом, і тепліє аж на душі. Її погляд наче хоче сказати щось, чого не кажуть вуста... Але, мабуть, не цього разу... А потім - Софі  і Наталі... Цьомки-бомки... Кожна така мила і така хороша... Файні подруги, а може і не тільки... Ех...

А ввечері - паті... Давні друзі... І якійсь дівчата... Я їх не знаю, але солодке вино в цю ніч розширює коло знайомих майже до безкінечності... Я впиваюся радістю... Безумна ніч...

І майже так моментально настає ранок... У когось болить голова... Та не в мене... Я зазвичай стійкий... Йду у ванну... Чищу зуби, поступово зникає дурне відчуття в роті та смак нічної помади... Дивлюся уважно на своє ще заспане обличчя в дзеркалі... Посміхаюся, правда трішки іронічно... Моя заспана мармиза завжди викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе... Оглядаюся на ледь знайомих дівчат, "прощайте кралі" — крутиться в голові...

Бризкаюся парфумами... Футболка... Заправляю в штани... Поправляю ширінку... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок - на голову... Наплічник накидаю на плечі... Кольта - за пояс... Ховаю, аби ніхто не видів... В дзеркало нема настрою дивитися, але поправляю капелюха, моргаю собі... Все гаразд... Поїхали!..

Буджу друзів, тисну їм руки, дякую і прощаюся до наступної гулянки... Хтось мені навздогін кричить якійсь побажання, я піднімаю капелюшок, махаю всім на прощання і захлопую двері...

Знову двірець. Знову потяг. Дорога. Не кажу нікому з пасажирів в купе, куди. Взагалі мало розмовляю... Ховаю лице під капелюшком... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди...

Виходжу в потрібному місті. Пішки доходжу до будинку, де маю залишити пакет. Стоп! Хтось наче підозрілий є. Оглядаюся... Нікого... Але невпевненість залишається. Йду звідти. В маленьке дзеркальце в руці бачу, як потрібна людина забирає пакунок. Ось і все, ось і переживання були зайвими...
Їду назад. Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди... Але так, наче хтось слідкує за мною... Подумки називаю себе параноїком...

А ввечері відриваюся на диско... В Старому Самборі (нехай це буде Старий Самбір)... Соля, Джулія, Ксю та Яра... Мені з ними приємно... І Ромко... Цей добрий друг пройшов зі мною не одні Карпати... І наша весела зграя хмеліє від щастя і радості — як я і очікував... Я забуваю про всі параної та можливі переслідування... Ніч летить швидко, наче мить, ніхто й не помічає, як співають когути...

Вдосвіта просинаюся, збираюся... Тісні обійми з дівчатами на прощання... Вони хороші і милі... Виходжу в сторону двірця... Йду повільно... Втома чи нічний хміль... Ранковий туман... Сиво так, наче на Чорногорі в дощову погоду...
І раптом чую далекі кроки. Постріл. Один. Другий. Я витягаю кольта, стріляю... Наче хтось падає... Я не вірю у випадок, підкрадаюся ближче, бачу постать — хтось лежить на дорозі. Оглядаюся, заспокоююся.. У кущах чути шум... Хтось рухається... Стріляю... Чути, як тріщать гілки кущів і хтось падає в рівчак... Я підходжу до особи на дорозі. Лежить хлоп на животі. Роблю контрольний в голову. Проходжу кущі, за ними в рівчаку трясеться в агонії ще один. Живий наразі... Поранений в груди, вмирає від вливання крові в легені... Мучиться... Знімаю з нього маску... Чорт, це ж Антоніо... Ми з ним вже пересікалися в Празі...
- Хто тебе найняв? - питаю
Хрипить у відповідь і пускає кров з рота...
- Антоніо, ти і так помреш... Видай негідника...
- Маркус... - чути крізь хрип.
Я на мить іронічно посміхаюся, роздумуючи над причинами... Чим я міг не догодити Маркусу?.. Най го шляк трафить...
- Вбий... мене... аби я... не... не мучився... - ледь виразно каже Антоніо.
- Прощай, Антоніо... - гримить постріл...

Доходжу до двірця. Сідаю на потяг... Транскарпатський експрес... У купе помічаю, що куртка мокра — кров... Справи нехороші... Йду в туалет, роблю перев'язку, чищу одяг... Це трішки допоможе... Трішки...

А за вікном - сині гори... Словаччина... А потім Відень... Наче лечу на зустріч... Дунай... Набережна... І Ти... І Ти...
Вогні ховають нас у романтиці вечора... Ти щось весело говориш, ти рада мене бачити... Я йду повільно, намагаюся триматися, не видати поранення... Аби ти навіть не здогадалася, що можеш мене втратити... і, що бути з Тобою хоча б мить для мене важливіше можливо й за життя...
_ _ _
*констатація факту емансипації та фемінізації суспільства

осінь 2010
Борис Явір Іскра
borys_javir: (Default)
цитати...

Рома Іванусь :
За що ми любимо?
Уявімо,що любов-це кошик,в який ми збираємо щось,і його вміст і сам він являє собою любов.Що ми туди збираємо?Хто що?Хочу дізнатись про те,що збираєте ви!

Boris Javir :
візьму багато солодкого (печиво, шоколад, тортики, мед)...
також плящину вина, такого доброго, міцного, але смачного...
трішки кориці, трішки перцю червоного пекучого і чорного...
також кілька мандаринок, одну апельсинку і один лимон...
візьму кілька яблук, груш, сливок, вишень, ягід терену різної стиглості і багато полуниць...
і це все вживати треба під хорошу музику - романтичну, трішки повільну, трішки вальсову, трішки в ритмі танґо...
:)
borys_javir: (Default)
Кохання - як вино...

Воно має добре вистоятися, вибродити, аби потім полонити серце, звеселити душу і похмелити розум...

2008
Борис Явір Іскра

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags