borys_javir: (radio)
Зі мною вийшло інтерв'ю у виданні Про.Те.ua


Чоловіки також хочуть, щоб їх любили, – вважає тернопільський митець Борис Явір




Роль батька у сім’ї часто применшується чи нівелюється. Так вважає тернопільський письменник і митець Борис Явір. Багато чоловіків залишаються витісненими із сім’ї. Досвід показує, що чоловіки ламаються швидше за жінок, шукаючи розради в шкідливих звичках.  Чому? Які причини? Може так склалося історично, що чоловіки воювали, заробляти тощо?

– Однією з основних причин є те, що ні жінка, ні чоловік не готові до шлюбу. – говорить Борис Явір. – В багатьох як жінок, так і чоловіків гіпертрофоване почуття важливості і їм здається, що партнер у шлюбі має якось по-особливому їх шанувати, і в той же час з їхнього боку партнерові приділяють мінімум уваги. Через телебачення та інтернет йде стереотипізація виявів любові. Ритуали залицяння та співжиття, буває, заміняють власне почуття. Часто у середовищі формування жінки: її сім’я, її подружки, загалом суспільство, зокрема жіночі групи та форуми в інтернеті тощо, йдеться про те, що чоловік – просто здобувач їжі, грошей і на тому кінець. Він нібито постійно щось мусить.

Але ні слова про те, що чоловік також хоче уваги до себе, хоче відчути жінчину любов. Якщо жінка формується у середовищі, де чоловіків зневажають, а наявні чоловіки самі ж не поводяться гідно, вона буде відповідним чином поводитися і в шлюбі, сприймаючи чоловіка дуже обмежено, не придаючи йому належної уваги, а вимагаючи ледь не зірок з неба.

Часто жінки, народивши дитину, ніби забувають про чоловіка, і водночас вимагають уваги і любові до себе. Але чоловіки настільки ж емоційні та вразливі, як і жінки. Правда, свої емоції переважно пускають «всередину». Коли чоловік потрапляє в таку ситуацію, він шукає місце, де отримає увагу, якої йому не вистачає від жінки. І ще добре, якщо він свою енергію віддає роботі – тоді у нього хоча би гроші є, але більшість чоловіків ламаються і шукають увагу в компаніях з випивкою, чи знаходять інших жінок, або ж у них починається апатія.

Багато жінок того не розуміють, що їхня любов до дітей заснована не тільки на усвідомленні, що то її дитина, а й на інстинктах. В чоловіка інший процес прийняття дитини – він з нею має познайомитися, полюбити через знайомство та усвідомлення, що це його кровинка. А деякі жінки думають, що чоловік має любити дитину тільки за те, що вона існує. Саме тому розумна мама ще з періоду вагітності сама вчиться розподіляти увагу між чоловіком та дитиною і, водночас, залучає чоловіка до виховання дитини, знайомить його з дитиною, яка ще навіть не народилася. Замість слів «ти поганий батько» чи «з тебе ніякий чоловік», можна, наприклад, разом читати дитині книжки чи щось розповідати ще в час вагітності, вчити тата міняти підгузки тощо –  зробити з нього хорошого батька і похвалити його за успіхи. І це більше треба самим батькам, ніж дитині, адже через спільну діяльність цементується шлюб.

Зрештою, якщо чоловік передусім саме заробляє, а жінка виховує дитину, чи це применшує його вклад в існування сім’ї, яка живе власне на його гроші? Жінка, зазвичай, починає розуміти це тільки втративши такого чоловіка.

Справа також і в самих чоловіках. Якщо чоловік дозволяє так із собою поводитися, значить, він цього і заслуговує. А якщо ж вважає, що все має бути інакше, то або спробує виправити ситуацію, або поміняє дружину чи буде взагалі без жінки.

В ідеалі, сходитися б мали люди, готові до шлюбу, зрозумінням того, що і чоловік, і жінка хочуть уваги до себе, а наявність у сім’ї дітей не означає, що варто забувати одне про одного. Навпаки, увага батьків одне до одного є чудовим прикладом дітям.

– Мені важко з вами погодитися, але ви кажете, що багато чоловіків ламаються швидше від жінок. Який саме досвід маєте на увазі? Яких помилок допускаються жінки?

– Типова помилка чоловіка чи жінки у шлюбі –  збайдужіння до партнера. Коли проблеми чи успіхи партнера відсуваються на чорт-знає який план. Тобто усе впирається у непідготовленість людей до шлюбу як форми співжиття. Власні амбіції стають переважати над спільними ідеалами, цілями, партнер починає сприйматися тільки як якийсь придаток чи навіть тягар. Логічно було б в такій ситуації розлучитися і не мучити один одного, але чомусь багато обирає варіант терпіння.

Чоловіки знаходять ілюзорну підтримку у колі собі подібних, де критикують жінок за чаркою горілки, жінки також в розмовах з коліжанками ганьблять чоловіків. Дві сторони забувають, що вірність та підтримка робить дива. Більшість багатіїв вважають, що саме підтримка їхніх жінок сприяє їхньому успіхові. І ці чоловіки вміють дякувати жінкам за це. Чим би людина не займалася, ким би не була, але власне підтримка, особливо у важкий час дуже цінується і потім винагороджується.

Як приклад, можу навести історії моїх знайомих. В одного чоловіка були погані часи. Його жінка у нього не повірила і кинула. Але він не поринув в пиятику, а завершив стажування, почав працювати і через якийсь час відкрив свою фірму. Купив квартиру, машину… Через спільних знайомих жінка дізналася про його успіх і попросилася назад. А він сказав: «Де ти була, коли мені було погано? То чому я маю тебе прийняти тепер, коли мені добре?».

Інша історія – щасливіша. Знайомий довгий час не міг себе знайти, змінював роботу за роботою. Але жінка, хоч їм було зле, його не кинула, а всіляко підтримувала. Через якийсь час він почав свій бізнес, до якого долучилася і вона. Практично енциклопедичною стала історія Ґенрі Форта та його дружини, яка підтримала його і завдяки цьому він став успішним та багатим підприємцем. А нещасних історій розповідати не буду – у всіх є знайомі, в яких через дурість того чи іншого партнера розвалився шлюб.

Сила і витривалість чоловіків є стереотипом, який часто не підтверджується. Зустрічав статистику, ніби особи чоловічої статі в 9 разів частіше вчиняють самогубство через розбите серце, ніж жінки. А те, що загалом чоловіки швидше вмирають, ніж жінки, взагалі всім відомо. Веду не до того, що чоловіків треба якось по-особливому шанувати, а до того, що вони заслуговують на увагу на рівні із жінками.

Є день жінок – а чому нема дня чоловіків? Є свято матері, а чому свято батька не так гучно святкують? Якщо хочемо рівності та того, аби чоловіки не ламалися, то варто й діяти відповідно: вивчати одне одного і любити одне одного, хоч і по-різному, але з однаковою силою.

– З чого починається ламання чоловіка жінкою? Які перші сигнали? Як себе почуває чоловік?

– З того, коли жінка має чоловіка за ніщо. Коли не приділяє уваги, а вимагає більше, ніж дає. Коли не дозволяє щось вирішувати, а намагається маніпулювати ним. Коли не підтримує його самостійності. В таких випадках чоловік дуже погано себе почуває. Той, хто більш самостійний – йде від такої дружини. А несамостійний, прив’язаний нібито залишається з нею, але насправді стає відстороненим, може почати пити чи шукати іншої розради.

Промовистою є історія знайомого військового. Жили вони в селі коло міста, в якому була його база. Чоловік дослужився до офіцера, йому дали в місті квартиру. Понад те, він ще й в селі дістав ділянку землі, на якій вибудував хату. І хату, в якій вони жили, розбудував. Жінка ревнувала його до всього – до друзів, до роботи, вигадувала коханок і боялася, що він її покине. Звісно, чоловік, який того всього досягнув, міг би собі знайти ще не одну жінку, але ж тримався її. Його жінка пішла у військову управу і сказала, аби забрали в нього квартиру в місті, бо в нього є вже в селі. Забрали. Також вона через скандали та тиск добилася того, щоб він покинув службу і пішов у село трактористом. Він відчував себе приниженим, почався депресивний стан, пиятика із трактористами і відносно рання смерть. Жінка трактора продала, друга хата в селі без догляду занепадає. Кому та жінка зробила добре? Якщо не хотіла переїжджати до міста, то ту квартиру могли б дітям чи внукам передати, а на пенсію військового офіцера могли віку доживати на старості…

Недарма Редьярд Кіплінґ колись писав: «Я щось та й видів в світі цьому, а в нім – родів жінок лиш два: хтось забирає силу чоловічу, а хтось – назад ї повертає».

– Як на чоловіків впливають їх матері?

– Вплив матері на сина є багатогранним. З одного боку, син бачить ставлення матері до його батька, аналізує зв’язок між поведінкою тата і діями мами, а, з іншого боку, це ставлення мами до сина. Звісно, є ще вплив інших членів сім’ї, також школи, вулиці, телебачення та інтернету.

Якщо мама не привчає сина змалку бути самостійним і брати відповідальність навіть за дурниці на себе – він росте безхребетним. Також і тато має виховувати в синові вміння бути самостійним і відповідальним як словами, так і власним прикладом. Саме на обох батьках лежить відповідальність у синові виховати майбутнього хорошого чоловіка і хорошого батька своїм дітям.

А мами часто надто балують своїх синів, роблять з них безхребетних, чи надто прив’язаних до них. Якщо мама добра, то діти б мали любити її, але не ставати її заручниками.

– А може чоловіки самі є причиною такого явища? Тобто самоусуваються від відповідальності батьківства.

– Згідний, багато чоловіків усуваються від батьківства самі. На жаль, частина дітей народжується небажаними, через помилку пари. Хотіли розважитися, а вийшла дитина. Часто і жінки потім зганяють на такій дитині злість за «перервану» молодість чи за вчинки її тата. А для тата дитина і шлюб стають тягарем, бо він хотів ще погуляти, ще полежати на дивані чи розважатися. Це важкий випадок, адже, якщо у раніше згадуваних ситуаціях жінка несла руйнацію, тут чоловік сам не має мотивації бути татом. Це наслідок неправильного статевого виховання та неправильної соціалізації. На жаль, багато популярних сторінок в інтернеті показує батьківство, як щось небажане, а головним в житті молодої людини – розваги, причому зазвичай тупі і беззмістовні. Замість пропаганди здорового способу життя, зорових та відповідальних стосунків, замість поваги до освіти, пропагується анархія, наркоманія, алкоголізм, безладні невідповідальні стосунки. А коли молоді люди стикаються з наслідками, стає пізно.

– Ви згадали про небажаних дітей. До слова, за спостереженням лікарів, більшість жінок не пішли б на аборт, якби відчували підтримку зі сторони батька дитини… Може і з цього починається батьківство – від вміння взяти на себе відповідальність і вміння захищати свою сімю?

– Люди починають стосунки, в тому числі і статеві, без належного усвідомлення наслідків та знання справи. Багато молодих людей не знає свого організму, думає, що контрацепція обмежується тільки презервативами… Сходяться молоді люди, які лише хочуть розважитися, а дівчина вагітніє. Зрозуміло, що хлопець, який ще часто не готовий не те, що сім’ю, а й себе утримати, дає задню.

Це зовсім не виправдання, а констатація типової ситуації. Він не готовий до шлюбу. Можливо і застрашений, в тому числі батьками, які і своїх синів, і дочок виховують неправильно. Замість того, аби погрожувати статевозрілій, але соціальнонезрілій дитині якимись покаранням чи вигнанням з дому, наприклад, батьки можуть, по-перше, на прикладах показати, що до стосунків варто ставитися відповідально (і хлопець, і дівчина мають знати про наслідки своїх дій і сходитися свідомо), а по-друге, дати зрозуміти, що навіть як щось в житті станеться, вони, батьки, підтримають. І тоді хлопець не буде боятися з’явитися перед батьками з проблемою, а прийде щонайменше за порадою чи допомогою. І правильні батьки не будуть вирішувати за нього все, але допоможуть йому здійснити його вибір. Те саме стосується і батьків дівчини. Аборти, самогубства – з відчаю. А хто, як не батьки та партнер мають бути підтримкою? Питання загалом стосується системи виховання, в якій мають бути задіяні і батьки, і школа, і телебачення та інтернет.

– Нині жінки на Тернопільщині часто є і прекрасними дамами, і золотошукачками по закордонах, і на мамонта йдуть, і три кути в хаті тримають… Чи лише на них відповідальність через це явище?

– Це проблема з типу замкнених кіл. Чоловік, який з різних причин (чи сам, чи з допомогою) відійшов від сім’ї і жінка, яка намагається дати всьому раду. Але і є випадки, коли навпаки. Багато що впирається у вміння вибрати собі партнера, у вміння розпізнати людину.

Звісно, ніхто не застрахований від змін у тому партнері, але розвинені згадані вміння стали б запорукою успішних шлюбів. А то вибирають, бо «вона класна чувіха» чи «він класний чувак». У чому класні? В тому, аби тусити? Чи в тому, аби дівчатам-хлопцям голову морочити? А наскільки та людина відповідальна? Чого в житті добилася?

Одружуються через хвилинне захоплення, а потім воно зникає і відчувається брак уваги один до одного. Завищені очікування і невміння будувати спільні цілі та невміння йти до них. Сім’ї розпадаються і залишаються батьки-герої та мами-героїні. Можливо, то іронія долі, що в епоху розвиненого зв’язку люди все менше знаходять спільну мову між собою.

Наталя ЛАЗУКА

borys_javir: (Default)
буває так, що на бачив друзів роками, а зустрівся і - наче бачилися тільки вчора. замість старих спогадів - нові мандри і пригоди, нові враження, які моментально перетворюються на спогади та історії для розповідей при ватрі. 
 
Варшава, 30 VI - 01 VII 2017
...є легенда, що між 30 червня та 1 липня насправді існує ще один день, магічний день - 31 червня. аби його прожити, варто опівночі 30 червня бути в якомусь чарівному місці. 
чому б тим місцем не стати історичному центрові Варшави? освітлений вогнями королівський замок, старенькі безлюдні вулички середмістя і ніч, якої нема. ймовірно, тому, що Варшава суттєво на північ від Галичини, тут світало чи не в пів 4 ночі. може, ранку? світло ліхтарів зливалося із передсвітанковими тінями і незвично малювало знайомі силуети... 
ніч минула швидко... може, це і не була ніч, а був той магічний день - 31 червня?..
 
денна Варшава - зовсім інша ніж нічна. інші барви, інший настрій. уся наповнена людьми, які щось купують, їдять, рухаються, знимкуються... хоча можна зайти за ріг будинку і потрапити у зовсім безлюдне, хоч і красиве місце... 

 
на з'їзді рідновірів була жінка з Житомира, яка вже віддавна жила у Польщі. почувши, що ми з України, чомусь з польської мови перейшла на російську. на коректне зауваження, що ми польську розуміємо, як і російську, не прореагувала. вона не була ватницею, просто в неї спрацював стереотип, що якщо ти з України (точніше, УРСР), то просто мусиш розуміти російську. 
а в трамваї зустріли приємного волиняку, який розповів, що не зміг влаштуватися у бурштинову мафію, тому подався на працю у Польщу. йому було приємно за довгий час зустріти не російськомовних і культурних вихідців з України. 
 
Ряшів, 02 VII 2017
дорога на Ряшів видалася із пригодами - брак квитків на польський бус, здоганяння того буса аж в Радомі, купівля квитка через інтернет за 5 хвилин до відправлення. мабуть, пригоди так і знаходять мене, коли я в компанії таких же ласих до пригод друзів. 
дощ, доїзд з пересадками, робота в автобусі і ось він - Ряшів. по-родинному тепла зустріч із друзями, прогулянки середмістям, зроблена своїми руками піца. так по-домашньому, як давно вже ніде не було... 


 
тепер лаванда для мене означатиме щось більше, ніж просто пахуча квітка... 
 
Перемишль, 03 VII 2017
вкотре у Перемишлі. але цього разу - вночі. безлюдні вулички старого міста навіюють спокій. здавалося, що от-от повз проїде карета, зупиниться і... але повз проїжджали тільки сучасні авто в сторону Польщі та пошарпані автобуси в сторону України. водії тих автобусів хотіли за дорогу до Львова в три рази більше грошей, ніж через касу чи бла-бла-кар. але я на хохляцькі хитрощі не повівся і доїхав до кордону безкоштовно, а до Львова за 20 гривень. дякуючи добрим полякові та галичанам. 

 
дякую Христі, Мар'янові, Марті, Ані та Вольдемарові за зустріч, гостину, мандри та пригоди у Польщі. до нових зустрічей! ;)
borys_javir: (Default)


Я ніколи тебе не забуду. Я буду ходити короткими вулицями старого міста, де нічне світло ламається об мури замку, де вечірня волога обнімає темно-синю бруківку, де ранковий туман краде усі тіні, і буду згадувати тебе. Таку повну обіцянок та сподівань, таку повну надій та задумів, таку мінливу, як всі жінки разом. Я буду згадувати також твій обман та легковажність. Але я не міг чекати від тебе більшого, адже ти - весна. Приходиш після зими, грієш легким поцілунком, сповненим насолоди та очікування більшого, і йдеш...
Я буду чекати тебе знову. Можливо, наступного разу твій поцілунок буде чимісь більшим, ніж легковажність...
Весна...
 
знимка: 16 IV 2017
с. Шманьківці
borys_javir: (Default)
Я мав далеку дорогу. Дорогу туди, де я ся чую закордоном, де я чую ся поза Батьківщиною. Сів на нічний потяг — я люблю їздити нічними потягами, а ще й зручно, коли дорога далека і зустріч зранку.

Я вийшов з поїзда під ранок. Якби це було літо, то б уже світало і легкий рум’янець кутав небо, але наразі тільки легкий туман наче світив ся від світла міських ліхтарів. До моєї зустрічі залишало ся півтори години, тому вирішив трішки покимарити в приміщенні двірця. Походивши коридорами, зайняв зручне місце і... не зчувся, як заснув.

Я проснув ся. Так, наснило ся, що я проснув ся. Мабуть, наснило ся. В тому ж двірці, в якому заснув. В кутку приміщення — той же буфет, за столиками сиділа пара і щось наминали. Як раптом в двері кімнати-почекальні заходить дівчина і підходить до мене. Рудувате, трішки хвилясте волосся, легкі веснянки на світлому лиці... Я її в реальності ніколи до того не бачив, але у сні я її знаю, навіть дуже добре знаю. Ми давно не бачили ся, вона дуже скучила за мною... Стала коло мене, злегка повертілася. Дивила ся пильно в мої очі своїми великими очима, які випромінювали любов. Вона мене обняла, сіла мені на стегна, пригорнула ся до мене і палко поцілувала...


Я проснув ся. Чи здало ся, що проснув ся. Нікого навколо не було. Хіба тих пару людей сиділо в двірцевому буфеті. Я закрив очі і знову заснув...

І знову проснув ся. Проснув ся у сні... Мабуть, наснило ся... У тому самому двірці. Нікого навколо вже не було, навіть продавчиня буфету його закрила і кудись пішла. Я глянув на годинник і зрозумів, що треба збирати ся і йти на зустріч. Дивна з’ява тривожила думку — чи то сон, чи реальність... Я поправив куртку, накинув сумку на плечі, вийшов в коридор. Там було багато людей. Одні про щось жваво говорили, інші сиділи із великими сумками, а ще пару хлопців з’ясовували стосунки і навіть у мою сторону щось гукнули. Я минув їх. Почав спускати ся сходами. І раптом мене наздоганяє та дівчина, кажучи "ось, де ти". Вона мило посміхає ся і каже "ну, пішли". Ми взяли ся за руки і пішли...

Я проснув ся... У тому самому двірці. Нікого навколо вже не було, навіть продавчиня буфету його закрила і кудись пішла. Я глянув на годинник і зрозумів, що треба збирати ся і йти на зустріч. Дивна з’ява тривожила думку — чи то сон, чи реальність... Я поправив куртку, накинув сумку на плечі, вийшов в коридор. Там нікого не було... Почав спускати ся сходами. Вийшов на вулицю...

Її, такої люблячої і милої, ніде не було...

Може, то був не сон? Може, я мандрував різними реальностями?
Може, хтось таки мене любить... В іншій реальності?

А дивна з’ява тривожить думку...
borys_javir: (Default)


бувають такі мандри, коли навіть квитки бережеш після них...

а історія починалася ще тоді, коли тому пару років я дізнався про проект "Дідова хатчина". в Яворові виходець з тих країв вирішив відновити хату діда. хатинка вдалася красивою, але мені не судилося її застати. тим не менше, все склалося навіть краще, ніж я очікував.

на запрошення свого друга Дмитра я взяв участь у психологічному таборі-семінарі, де був промовцем. загалом, там були цікаві заняття, але я був не на всіх. наприклад, для учасників проводили розслаблювальні медитації, на першій з яких я ледве не заснув. але я знайшов для себе іншу медитацію - я рубав дрова. це не тільки заспокоює нерви, не тільки корисно для душі, а й для тіла. я рубав дрова, а поряд бігали овечки, за гори сідало сонце і легкі хмари кутали небо...

до власника хатини приходили гості і тоді починалася не просто медитація по-чоловічому, а по-гуцульськи...
 
дякую всім, з ким в часі тої мандрівки зустрівся знову та всім, з ким вперше познайомився. радий бути другом. ;)

знимки в студію! 
Read more... )

borys_javir: (обернув ся)

Ростислав та Ольга – чyдoвa пapa. тa, ocкільки Ростислав тpyдoгoлік, Ольга бaгaтo чacy пpoвoдить із пoдpyгaми.

рoзбіжнocті з чoлoвікoм із пpивoдy – зaвoдити зapaз дітeй чи ні, штoвxaють Ольгу нa eкcпepимeнти. під чac ceaнcy гіпнoзy y пcиxoтepaпeвтa Ольга впaдaє в тpaнc і ніяк нe мoжe пoвepнyтиcя з ньoгo, нібито зaтpимaвшиcь дecь в іншoмy житті. вoнa yявляє ceбe пpинцecoю князівства Galicia 11 cтoліття і чeкaє князя, зa якoгo збиpaєтьcя зaміж.

щoб пoвepнyти собі Ольгу, Ростиславу дoвeдeтьcя відпoвідaти її yявлeнням, частково відтворити їй умови побуту і нaвіть зaгoвopити нa призабутій галицькій мові, якою тeпep кopиcтyєтьcя «пpинцeca»...

цікавий сюжет для популяризації тематики Галичини, правда?
от за таким сюжетом в Еспанії зняли фільм "Regresa", де мовою, яку має вивчити головний герой є евскара - мова басків, а "забутим" королівством - Навара. вони пам'ятають свою історію. а ти?
borys_javir: (Default)

- Та я тебе і не любила, по-суті. Так, юнацьке захоплення... Навіть не любила...

 

І хоч ти перед тим сказала, мовляв, не ображайся, але ти хотіла мене образити. Бо якби не любила, то б не писала мені віршів... Якби не любила, то б не плакала, побачивши мене з іншою — через півроку після розлуки. Я ж пам’ятаю ті вірші. І пам’ятаю сльози. Стояла і плакала. Думаєш, я не бачив?

 

Кожна з вас... з тих, хто мені казав “я тебе і не любила, так, юнацьке захоплення...”. Я пам’ятаю ваші вірші і пам’ятаю ваші сльози. Я пам’ятаю ваші листи, переписані купу разів, і, все одно, писані крізь сльози. Бо я вже був з іншою. Бо я не терпів ваших ігор і завжди вважав кінець кінцем. Я також сумував наодинці, не міг знайти собі місця, бо важко рвати те, що, здавалося, зрослося. Але, коли приходив час, я перетворював вас на спогади. Спогади, з якими боролася кожна нова, не розуміючи, що забрати у мене минуле неможливо — можна тільки стати його частиною...

 

А відтак знову сльози, сварки... Через якийсь час “я тебе і не любила”... Хочеш образити через стільки років? Ображай. Сама все зруйнувала тоді, а тепер і приємні спогади хоч перекреслити? Залиш їх там, де їм і місце — у віршах, знимках, картинах — у минулому. Його не вернути. Але і не варто його паплюжити... Бо не мої почуття ти ображаєш, а свої. Заперечуючи свою любов, свої вірші, свої сльози, ти ніби заперечуєш себе. Себе, щасливу тоді. Бо ти любила, хоч це і було юнацьке захоплення...

borys_javir: (поет)


Я ніколи тебе не забуду. Я буду ходити короткими вулицями старого міста, де нічне світло ламається об мури замку, де вечірня волога обнімає темно-синю бруківку, де ранковий туман краде усі тіні, і буду згадувати тебе. Таку повну обіцянок та сподівань, таку повну надій та задумів, таку мінливу, як всі жінки разом. Я буду згадувати також твій обман та легковажність. Але я не міг чекати від тебе більшого, адже ти - весна. Приходиш після зими, грієш легким поцілунком, сповненим насолоди та очікування більшого, і йдеш...
Я буду чекати тебе знову. Можливо, наступного разу твій поцілунок буде чимісь більшим, ніж легковажність...
Весна...








borys_javir: (поет)


14 лютого. Вечір Еротичної поезії. На запрошення спраглих до поетичного слова організаторів читав свою хтиву поезію, присвячену коханій. Дякую слухачам за увагу!

* * *
Я тво́їм буду холодним жаром,
Буду пекти всі серця струни,
Ти знай, що я не дався даром,
Бо даром є лиш воля руни.

Буду я тво́їм жаром в грудях,
Буду пекти глибоко всередині...
В якийсь момент ураз почуєш -
Крила виростають на твоїй спи́ні.

Буду льодовим жаром в лоні,
Буду пекти усі твої зітхання.
Ти знай, любитимеш до скону,
Поки для світу настає світання.

Я буду зимним жаром нервів,
Буду і болем, буду й чаром.
Ти ще проситимеш перерви,
Не спинюсь я. Я буду жаром...

збірка "5 думок"

* * *
Як хтива ніч вуаль свою надіне,
Ми перетнем заборонені межі,
Мораль із законом залишим в спокої, -
Я буду гасити твої пожежі!..

В цю ніч не заснемо знов до світанку -
Мільйони зірок за нами же ж стежать,
Гріхам надамо нового відтінку, -
Я буду гасити твої пожежі!..

Відкриєм ми тайну древню науку,
Якої не вчать і в жоднім коледжі,
Злимося в єдність в солодкім цілунку, -
Я буду гасити твої пожежі!..

Горітимем разом, наче багаття -
Вимірам іншим тепер ми належим,
Ніч ця солодка - і дар, і прокляття, -
Я буду гасити твої пожежі!..

збірка "5 думок"

* * *
Тво́я спинка прогнеться, як в кішки,
І на вушко я ска́жу мур-мур,
Твоє личко осяє усмішка, -
Ех, солодкий між нами лямур.

Тво́я кров закипить ще у жилах,
Всередині буде ураган.
Я поне́су тебе, мов на крилах,
У екстазу гарячий вулкан.

Тво́ї вени наллються нестримно
Тим солодким кохання вином.
І думки усі тво́ї інтимні
Враз здадуться вмить здійсненим сном.

Ти пізнаєш страшну насолоду,
Що холодить і кидає в жар -
Тво́є тіло, мов з чистого льоду
Ще наповнить гарячий нектар.

Тво́ї пальці зігнуться судомно,
Міцно затиснуть пальці мої.
Ти застогнеш ще гучно, нескромно,
А я здійсню всі мрії твої...

збірка "5 думок"

* * *
також зачитав вірш "На моєму ліжку після тебе - рейвах" із збірки "У твоєму промінні" та вірш "Літній бриз..." із збірки "Шепіт Місяцю".
borys_javir: (На згарищі)
Кассіопея
© Борис ЯВІР, 2015-12-18, «На згарищі»

- Борисе! - гукнув Богдан. - Ходи но до ватри.
Борис ще пару хвилин постояв коло стіни укріпленого колодами валу, коло якого дивився у темну далечінь. Підійшов до гурту біля ватри.
- Не варто так безпечно палити вогнище, ворог може помітити.
- Та не журися, - гукнув Максим, - до лінії фронту - кілометри. Хто у такий лютий вечір буде нападати?

А вечір і справді був лютим. На днях випав сніг, але вдень було теплувато і невдовзі знов почала проглядатися земля. Вечорами брав мороз. А цього вечора - ще й туман стелиться. Їдкий вологий туман в поєднанні з морозом пробирав утеплені військові куртки до костей...



- Ви надто безпечні, хлопці. - махнув рукою Борис. - Все вам не час для нападу.
- Та може ти  правий, - озвався Богдан, - але скільки там того життя, то чому маємо тратити його на постійну готовність?
- По-своєму Борис правий, - вступився Максим, - він у нас же не з тилових хлопців, був з генералом на передку, видів таке, від одних розповідей про що такі як ми тремтіти починаємо. Ви його не дуже про то питаєте, він ще менше розповідає, але, якщо він дивиться у темряву вовком, то й ви за розмовами пильності не розгубіть...
Борис на то лиш криво посміхнувся і ступив крок назад від ватри, аби світло не заважало дивитися в сторону затихлого фронту.

Він і справді був на передку. Там і взялася сивина на молодому волоссі. Перевели Бориса в тил до «ополчення», як сам казав, після серйозного поранення - поки оклигував. Хлопцям помагав, підказував, ночами замість наймолодших чергував біля печі в бліндажі. Як хто не справлявся в роботі чи вправах, то Борис мав звичку казати, що на фронті той невдаха вже б давно був мертвий. За його проханням всі його називали на ім’я, хоч був офіцером-сотником. Казав, що смерть чинів не знає, тому важливим є лиш ім’я. Назад на фронт не рвався, але нудьгував без боїв...

Богдан був задавакуватим хлопцем з міста. То, мабуть, все, що про нього варто знати. А Максим - інтелігент з села. Вивчився у місті, але повернувся у рідні краї. Там його й застала війна. Роботи не цурався, хоч і не був з тих, хто першим до неї зголошувався...

- Ви краще приведіть до тями Святослава, - продовжив Максим. - а то пів вечора поміж хмарами щось шукає.
Марко штурхнув Святослава в плече. Хлопці засміялися. Святослав глянув на них зніяковіло.
- Святославе, - звернувся Богдан, - розкажи, яку зірку ти шукаєш у хмарному небі?
- Сузір’я Андромеди.
- Ти не туди дивишся, - гукнув Борис, і, показуючи рукою, продовжив: - шукай на небі Кассіопею, подібне на дабл-ю сузір’я, а тоді від зірки Каф через зірку Шераф проведи лінію і натрапиш на початок сузір’я Андромеди.
Хлопці мимоволі проводили поглядом за вказівним пальцем Бориса, намагаючись побачити зорі, які сотник, здавало б ся, бачив навіть через хмари.
- А навіщо тобі те сузір’я? - запитав Святослава Максим.
- Моя Ілона сказала, що як будемо далеко одне від одного, то будемо єднатися через споглядання Андромеди.
- То все жіночі вигадки! - засміявся Богдан.
- Не скажи. - озвався Роман, найстарший з них за віком, який до того лиш мовчки підкидав дрова. - Колись я зустрічався з дівчиною, що була дуже добра і мудра - всі «гострі кути» могла згладити, відчувала мій настрій з одного погляду, з півслова, була дуже дбайлива. І жодної сварки... А одного пізнього зимового вечора, коли ми були загулялися, вона поцілувала мене на порозі свого дому, а тоді підвела свій зір до неба і сказала, що від нині нашим сузір’ям буде Кассіопея...
Хлопці слухали, затамувавши подих...
- ...А через якийсь час зникла і не давалася чути. Згодом я зустрів її маму, а та при зустрічі розплакалася і дала мені листа від коханої, який носила при собі на випадок зустрічі зі мною. Виявилося, моя дівчина була дуже хворою, і не хотіла отруювати наше щастя хворобою. Тому пішла з мого життя, нічого не сказавши, аби навіки залишитися такою файною і доброю, якою я її знав. Дякувала за ті місяці щастя і писала, що кожної зоряної ночі і в наступному житті буде дивитися на Кассіопею... Пройшли роки. З того часу я зустрів іншу, мою дружину, з якою маємо чудових, хоч і трішки вредних дітей, але... Але кожну зоряну ніч я підсвідомо піднімаю свій зір до Кассіопеї...

Хлопці мовчки споглядали язики вогню...
Борис вовком ринув у темну далечінь...
Святослав закохано шукав Андромеду...
А Роман... Роман навіть крізь хмари бачив Кассіопею...
borys_javir: (На згарищі)
ВОЯЦЬКІ СЛЬОЗИ...
© Борис ЯВІР, 2015-11-15, «На згарищі»

...Коли я зайшов у штаб, то чи не відразу звернув увагу на юного вояка з іншої сотні, який сидів у кутку і плакав. Я мусів замельдувати ся, тому відразу взяв керунок до дівчат за столом. Передав їм кореспонденцію з фронту, зніяковіло віджартував ся про справи. І підійшов до вояка. Коло нього стояв побратим і намагав ся втішати. Побратим, побачивши мене, салютував рукою до каптура, а юний вояк взагалі не звернув увагу.

- Що ся стало? - мовив я до вояків.
- Та... - зніяковів побратим юнака.
- Розповідай. Вояки просто так не плачуть...
- Ви, певно, прибули тим самим потягом, що і ми?
- Так, очевидно.
- Ви, мабуть, знаєте, що потяг зустрічали родичі вояків.
- Так, я видів цю зустріч, але я не місцевий, мене нікому тут зустрічати, то я відразу пішов у справах...
- У нашій сотні дуже багато звідси, практично всі. Але не всі з фронту повертають ся. І цього разу не всі повернули ся. А наш сотник доручив мені та Іванкові сповістити родичів нашого побратима про смерть. То не дуже приємна робота, ви ж знаєте. А ще важче сповіщати дитині, що її тато більше ніколи не повернеть ся... Ми ще через вікно потяга побачили дружину загиблого. Дружину та його маленьку дочку. Вони не знали про смерть, бо Артем підірвався позавчора... А нам дали його речі та його зажиттєві й посмертні нагороди, запаковані у коробку, обгорнуту в прапор, аби разом із звісткою вручити вдові. Ми підійшли, жінка чи не відразу зрозуміла, що стало ся і зачала плакати. Я її втішав, говорив про його героїзм та яким він був хорошим товаришем. А дівчинка підійшла до Іванка і потягнула за край куртки зі словами «а де татко?». Іванко ликнув і не зміг вимовити ні слова, ніби відняло мову. Ми з жінкою Артема переглянули ся і вона ледве з себе видавила «Іринко, тато вже не прийде...» і знов залила ся слізьми. Дівчинка опустила голову і довго стояла мовчки, наче щось та й розуміла. Іванко схилив ся до неї. Іринка підвела очі, свої блакитні проникливі очі, і сказала «як де стрінете мого татка, то передайте му, же я го дуже люблю...». Іванко пустив сльозу і ледве промовив «добре»... Щойно ми відійшли, як він зачав плакати... Я, я її очей довіку не забуду...

Іванко похлипував. Я злегка стиснув рукою плече його побратима в знак підтримки, тоді постукав юного вояка по плечі. Не знав, що сказати... Мовчки вийшов з будівлі штабу, став на сходах.

Надворі вітер зривав останнє листя.
Передвечірній туман кутав місто.
У повітрі пахло осіннім болотом.

Я витяг із внутрішньої кишені знимку свої сім’ї.
Я так хочу, аби моя доця завше знала, де її татко і, що зі мною - все добре...

borys_javir: (Default)


в житті чи не кожного чоловіка настає момент, коли з’являється інша жінка. зазвичай, вона чи не відразу галаслива, вперта, не хоче розуміти інших і ставить свої умови. безапеляційні. в принципі, поводиться, як типова жінка. але її від того любиш не менше, ніж кохану дружину, адже вона - твоя дочка. ^_^

borys_javir: (поет)


мить безтурботності...
borys_javir: (поет)


чи я люблю читати вірші? тут я б посперечався. але я люблю їх писати і якщо випадає нагода представити твори публіці, то погоджуюся. ;)

дякую організаторам акції «Вільний мікрофон» за запрошення! :)
а Юліанці дякую за натхнення! :*

* * *
Я тво́їм буду холодним жаром,
Буду пекти всі серця струни,
Ти знай, що я не дався даром,
Бо даром є лиш воля руни.

Буду я тво́їм жаром в грудях,
Буду пекти глибоко всередині...
В якийсь момент ураз почуєш -
Крила виростають на твоїй спи́ні.

Буду льодовим жаром в лоні,
Буду пекти усі твої зітхання.
Ти знай, любитимеш до скону,
Поки для світу настає світання.

Я буду зимним жаром нервів,
Буду і болем, буду й чаром.
Ти ще проситимеш перерви,

Не спинюсь я. Я буду жаром...

© Борис Явір Іскра, 2014-02-28

borys_javir: (Default)
Про мене та мою пані Явір вийшла у газеті РІА стаття:

Також стаття є доступна на сайті видання у pdf-версії.

Для редакції РІА я подавав 10 лютого 2015 року трішки інший текст.
Його можна прочитати нижче.

Read more... )


borys_javir: (На згарищі)
ПОВІСТКА
© Борис Явір, 2015-02-11, «На згарищі»

Я йшов додому і натрапив на скупчення людей вздовж дороги. Люди хвилювалися, розмовляли між собою. Дехто тримав державні, організаційні та партійні прапори, портрети часто відомих тільки їм діячів минулого та сьогодення. Я глянув в даль — там автівка з кузовом без бортів везла гріб. Відкритий.

Я зупинився на сходах будинку, аби краще усе роздивитися. Коли автівка проїжджала неподалік, стало видко солдата. Чистий, мабуть, новий стрій виглядав трохи не органічно. Його лице було блідим, наче якась невідома сила витягнула з нього життєві соки, щоки позападалися. Над лівою бровою виднівся слід від крові. Недавня гримаса болю і страждань поступово змінялася спокоєм.

Чим ближче під’їжджала автівка, я все прискіпливіше вдивлявся у лице солдата. Впізнав. Звали його Михайлом. Ми росли у сусідніх селах. Часом здибалися на ставку. Зналися не дуже близько, але при зустрічі здоровкалися. Потім поступили в один університет, вчилися у паралельних групах. Звичайний непоказний хлопець. Коли почалася війна, йому вручили повістку, визнали придатним до бойових дій і через якийсь час про Михайла майже не стало чути.

Read more... )

borys_javir: (Default)


Торкнуся осені струну,
Та в серці твоїм відгукнеться.
Для тебе хмари розжену
І сонце мило посміхнеться.

Візьму тебе за руку, мила,
І проведу крізь всі дощі.
Відчуєш ти любові силу,
Яка горить в моїй душі.

Торкнуся осені струну -
В усмішці твоїй відгукнеться,
Запалить враз зорю ясну -
Любов’ю в серці розіллється.

Тебе, кохана, я пригорну,
Хвилинам ми утратим лік...
Хоч світлий день чи нічка чорна,
Тепер ми разом вже на вік...

© Boris Javir, 3-4 вересня 2014
borys_javir: (Default)


Ніч. Чарівна ніч допомогла влаштувати радість для коханої. Вирізані з червоного паперу сердечка покрилися компліментами для Юліанки. Вмілі руки згорнули сердечка у конвертики, які були поміщені всередину горішків. А тоді горішки покрилися золотком. А пізніше кожен горішок в часто незвичний та несподіваний спосіб був вручений коханій...

Нехай живе любов у серцях!
Дякую помічникам!
;)
borys_javir: (Default)


Вона прийшла до мандрівника, який палив у лісі яскраву ватру. Іскри від полум’я розліталися навколо і освічували темні постаті ялинок. Довкруги був холод зими, але саме тут, в цьому кавальчику Всесвіту - подих тепла. Мандрівник дивився на неї стомленими, але замріяними очима, підкидав дрова у ватру та простягнув горнятко запашного чаю. Ах, як пахнув і смакував тоді той чай! Мандрівник накинув їй на плечі теплий коц, і поки вона попивала чай, гріючи руки до горнятка, він заповнював спілкуванням пустоту самотності... Якби вона знала, що ця мить, ймовірно, не повториться... Якби... Мандрівник просив залишитися, але вона кудись спішила. Він трохи із сумом, але щиро сказав «щасливої дороги». Пішла. І десь там її таки чекали - чекали дощі, холоди і заплутані шляхи. Можливо, вона ловила себе на думці, що, якби поруч був мандрівник, він би повів найкращою і найлегшою дорогою, він би палив ще не одну теплу ватру і зготував би ще не один гарячий чай. Якби...

В якусь мить мандрівник знявся з місця та сам подався у дорогу. Він знав, що вічно сидіти на місці в очікуванні нових подорожніх, які зацікавлено слухатимуть його одні й ті самі, але для них завше нові історії, не варто. Чи довго йшов мандрівник, чи ні, але натрапив на хатинку в лісі, де його зустріла, здавало б ся, лісова мавка чи добра чаклунка. Вона дивилася на нього стомленими, але замріяними очима... А він відповів їй тим же... В якусь мить в його уяві постали усі майже заплакані сни про когось, хто буде постійно поруч - поруч у дорозі і при ватрі, у дощах та під сонцем, в хвилини смутку, випробувань та у хвилини радості і щастя. Він простягнув їй термос з теплим чаєм, чаєм з тої лісової ватри... Мандрівник витягнув давно пожовклу, але багато разів перевірену мапу, доброзичливо посміхнувся і впевнено сказав «для нас весь світ - відкритий». Цей чай п’янив, наче добротне вино, - від нього віяло теплом не одної ватри... Вона посміхалася і знала, що все тільки починається...

І вони обоє, крізь дощі та спеку, крізь заплутані шляхи, пішли разом - під тисячі розказаних історій, які, наче яскраві зорі на синьому небі - незабутні... Пішли разом, аби повертатися туди, куди тягне серце, а серце тягне туди, де дім, а рідний дім завше там, де люблячі очі та завше своя посмішка...

© Борис Явір, 2014-07-02

borys_javir: (ціхо)


Повний місяць на вікні малює руни...
Шепіт вітру враз торкає душі струни...
Я дивлюся у глибінь темно́ї ночі...
Мовчу... мовчу про те, що сказати хочу...

Най мо́ї всі думки почує вітер...
А дощ сльозу гірку із серця витер...
Шукав тебе давно... згубився в часі...
Полетимо?.. ... Кажу, як птаха - птасі...

Сполоханий світанок намалює сонце...
І промінь несміливо загляне́ в віконце...
Душа, неначе птах - полетить в небо...
Я промовчу... хоча й сказати треба...

© Борис Явір, 13-18 червня 2014

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags