borys_javir: (Default)
буває так, що на бачив друзів роками, а зустрівся і - наче бачилися тільки вчора. замість старих спогадів - нові мандри і пригоди, нові враження, які моментально перетворюються на спогади та історії для розповідей при ватрі. 
 
Варшава, 30 VI - 01 VII 2017
...є легенда, що між 30 червня та 1 липня насправді існує ще один день, магічний день - 31 червня. аби його прожити, варто опівночі 30 червня бути в якомусь чарівному місці. 
чому б тим місцем не стати історичному центрові Варшави? освітлений вогнями королівський замок, старенькі безлюдні вулички середмістя і ніч, якої нема. ймовірно, тому, що Варшава суттєво на північ від Галичини, тут світало чи не в пів 4 ночі. може, ранку? світло ліхтарів зливалося із передсвітанковими тінями і незвично малювало знайомі силуети... 
ніч минула швидко... може, це і не була ніч, а був той магічний день - 31 червня?..
 
денна Варшава - зовсім інша ніж нічна. інші барви, інший настрій. уся наповнена людьми, які щось купують, їдять, рухаються, знимкуються... хоча можна зайти за ріг будинку і потрапити у зовсім безлюдне, хоч і красиве місце... 

 
на з'їзді рідновірів була жінка з Житомира, яка вже віддавна жила у Польщі. почувши, що ми з України, чомусь з польської мови перейшла на російську. на коректне зауваження, що ми польську розуміємо, як і російську, не прореагувала. вона не була ватницею, просто в неї спрацював стереотип, що якщо ти з України (точніше, УРСР), то просто мусиш розуміти російську. 
а в трамваї зустріли приємного волиняку, який розповів, що не зміг влаштуватися у бурштинову мафію, тому подався на працю у Польщу. йому було приємно за довгий час зустріти не російськомовних і культурних вихідців з України. 
 
Ряшів, 02 VII 2017
дорога на Ряшів видалася із пригодами - брак квитків на польський бус, здоганяння того буса аж в Радомі, купівля квитка через інтернет за 5 хвилин до відправлення. мабуть, пригоди так і знаходять мене, коли я в компанії таких же ласих до пригод друзів. 
дощ, доїзд з пересадками, робота в автобусі і ось він - Ряшів. по-родинному тепла зустріч із друзями, прогулянки середмістям, зроблена своїми руками піца. так по-домашньому, як давно вже ніде не було... 


 
тепер лаванда для мене означатиме щось більше, ніж просто пахуча квітка... 
 
Перемишль, 03 VII 2017
вкотре у Перемишлі. але цього разу - вночі. безлюдні вулички старого міста навіюють спокій. здавалося, що от-от повз проїде карета, зупиниться і... але повз проїжджали тільки сучасні авто в сторону Польщі та пошарпані автобуси в сторону України. водії тих автобусів хотіли за дорогу до Львова в три рази більше грошей, ніж через касу чи бла-бла-кар. але я на хохляцькі хитрощі не повівся і доїхав до кордону безкоштовно, а до Львова за 20 гривень. дякуючи добрим полякові та галичанам. 

 
дякую Христі, Мар'янові, Марті, Ані та Вольдемарові за зустріч, гостину, мандри та пригоди у Польщі. до нових зустрічей! ;)
borys_javir: (Default)
в одні із останніх вихідних червня (3 або 4 неділя, залежно в як якій країні), практично весь світ відзначає День батька.

на жаль, в суспільстві, яке тільки вважається патріархальним, а таким аж ніяк не є, роль батька у сім'ї часто применшується чи нівелюється. багато чоловіків залишаються тою чи іншою мірою витісненими із сім'ї, навіть якщо все здається "в порядку". досвід показує, що багато чоловіків ламаються швидше від жінок, неправильно шукаючи розради в поганих звичках. про це мовчать так звані захисники ґендерного рівноправ'я, а насправді просто писаки на замовлення ґрантодавців. :(
але є і гарні приклади, які виливаються у приємні життєві історії. :)

...з вдячністю своїм дідам, які, незважаючи на важкі життєві обставини, побудували доми і виростили своїх дітей (одна з дітей стала мені мамою, а інша дитина - мені татом). і з вдячністю татові, який продовжує їхню справу.

також вітаю всіх батьків. тримайтеся! ;)

хотів би мати знимку, на якій би були я, мій тато і мої діди. але нема. бо діди відійшли у кращий світ... поставлю знимку із сином, який, можливо, також стане батьком. :)


borys_javir: (Default)


Головний герой фільму - Яромир, осиротілий син галицького боярина, був викрадений руськими завойовниками. Він був вихований як русин, і здавалося б, забув про своє минуле життя і про те, з якого він роду.

Але все змінюється в той момент, коли галицький князь Володар починає визволяти землі, колись захоплені русами. Тепер героєві, який став сильним воїном, належить зробити дуже непростий вибір і вирішити, на чиєму боці він буде воювати: прийняти сторону людей, які його виростили або встати на захист князівства своїх предків, згадавши рідну мову та рідний звичай...

цікавий сюжет для популяризації тематики Галичини, правда?
от за подібним  сюжетом у Великій Британії зняли серіал "The Last Kingdom", де головним героєм є син англо-саксонського дворянина, а завойовниками - норманські вікінґи. вони пам'ятають свою історію. а ти?
borys_javir: (капелюх)
на основі мого допису вийшла публікація у виданні Про.Те.ua.

Кого тернополянин хоче нагодувати російськомовними газетами, квитками і навіть паспортом

 
 

Борис Явір

Коли у початкових класах говорив ріднов мовов, то знижували оцінки і обзивали селюком. Російськомовним – не знижували.

Коли у середній школі задавав запитання з історії мови, чому у нас так, а в українців не так, то все списували на польський вплив, хоча польські слова – були аналогічні українським.

Коли в університеті говорив з акцентом – знижували бали. За російський акцент – не знижували.

 

Коли на курсі історії мови просив пояснити ті чи інші явища рідної мови, все списували на польський вплив, хоч польський вплив аналогічний українському.

В магазинах, двірцях, установах – цінники, бланки значною мірою російською мовою, а ріднов мовов навіть у рідному краї – нема.

І коли якийсь курвій мені каже: “Та хто не дає тобі говорити своїм діалектом?”, то так і хочеться нагодувати ідіота російськомовними газетами, квитками, бланками, і навіть паспортом.

і як смішно з недоумкуватості малоросів, які російську розуміють, а halіcku - ni. hovorít ridnou movou - to je najlípšým zachіstom о́d русскава міра.

Борис ЯВІР


borys_javir: (radio)
я став героєм статті в одному з Тернопільських інтернет-видань - Про.Те.ua.


Що розказує про характер відомих тернополян мелодія дзвінка на мобільному телефоні

 
Антоніна Богачук

Що можна дізнатися про характер людини, почувши мелодію її дзвінка на мобільному телефоні? Чи впливає психологічний стан, настрій на вибір музики? Дехто, придбавши новий гаджет, у першу чергу обирає мелодію, якою інші абоненти сповіщатимуть про бажання поспілкуватися, а інші ж, навіть відразу не пригадають, яка пісня чи звук «стоїть» у них на телефоні роками. Сьогодні, ми разом із психологом та арт-терпевтом Антоніною Богачук спробуємо припустити, яка ж людина «ховається» за тією чи іншою мелодією.

1. «Rosenrot», Rammstein – Ірина Скоробогата, журналіст, фотограф.
Mожна припускати, що ця людина обирає такі мелодії, тому що її дратує буденність, їй захотілось чогось драйвовішого, екстремального, андеграундного. Чогось, що буде виділятись на фоні того, що її оточує. Зрештою, можна висловити припущення, що наш персонаж і сам любить виділятися серед маси, хоча швидше за все він чи вона буде це заперечувати.

2. «Заводівське айфонівське тілі-тілі-тілі. І навіть якось не задумувалася над тим, щоби його змінити», –  Надійка Гербіш, письменниця, перекладачка.  
Це свідчить про консервативні погляди, а також швидше про аналітичний склад мислення, ніж про творчий. Можна також припускати, що людина достатньо зайнята для того, щоб обирати мелодію для дзвінка телефону, цьому просто не надає уваги. Є деякі речі, які просто лишаються поза увагою нашої героїні, як незначущі, але це не означає, що вона не зважає на дрібниці. Мені здається, що вона на дрібниці звертає увагу, але на досить вибіркові, а таке як дзвінок телефону – для неї просто фон.

3. «Свій телефон я тримаю на віброрежимі. У мене є блютуз слухавка і коли хтось дзвонить, то зі слухавки я чую системний гудок», – Борис Явір Іскра, письменник, мандрівник.

Явір
Наявність блютузу слухавки може свідчити про зайнятість людини, і такі допоміжні засоби допомагають економити час, полегшують розмову, наприклад, за кермом чи під час роботи. Ця людина, як і попередній персонаж, є досить зрілою, тому що підбір різних мелодій, композицій для дзвінка може свідчити про деяку інфантильність (якщо говорити про підбір хітів, пісень, я не маю на увазі коли людина обирає серед стандартних мелодій ту, яка приємніша для неї за звучанням). Також можна припустити, що коли людина ставить телефон на вібро дзвінок – вона не любить привертати зайвої уваги до себе у громадських місцях, транспорті, на роботі.

4. «У мене телефон майже весь час стоїть у режимі «без звуку». Авзагалі мелодія дзвінка «I know him so well» у виконанні Джона Баророумекна. Це арія із мюзикла «Chess»», – Олена Шонь, викладач університету.

Беззвучний режим може свідчити про зайнятість, специфіку роботи або про небажання привертати увагу дзвінком телефону в громадських місцях. Зрештою, тут може бути багато причин. А от стосовно мелодії, зразу вимальовується образ або романтичної людини, або музичного гурмана.

5. Matthew Koma «Kisses Back» – Ольга Олійник, тренер танців.
Персонаж стежить за музичними новинками, любить легку музику. Виникає асоціація, що людина відкрита, прагне чогось нового, легка на підйом.

6. Penelopa Kruz (Espaniolo) «Cocaino» – Юля Остапчук, візажист, стиліст.
Спадає на думку людина романтична, ніжна, з пристрасною душею.

7. Група «Натиск», «Скрипач» – Руслан Доротяк, блогер, дизайнер.
Одразу спадає на думку чоловічий образ з дуже вольовим характером. І вільним духом.

P.S. Правдивий чи ні наш психологічний «експеремент», уже вирішувати нашим героям та їхнім друзям. А читач може тепер поміркувати: «А що говорить моя мелодія на телефоні».

Ірина СКОРОБОГАТА

borys_javir: (Default)


Я ніколи тебе не забуду. Я буду ходити короткими вулицями старого міста, де нічне світло ламається об мури замку, де вечірня волога обнімає темно-синю бруківку, де ранковий туман краде усі тіні, і буду згадувати тебе. Таку повну обіцянок та сподівань, таку повну надій та задумів, таку мінливу, як всі жінки разом. Я буду згадувати також твій обман та легковажність. Але я не міг чекати від тебе більшого, адже ти - весна. Приходиш після зими, грієш легким поцілунком, сповненим насолоди та очікування більшого, і йдеш...
Я буду чекати тебе знову. Можливо, наступного разу твій поцілунок буде чимісь більшим, ніж легковажність...
Весна...
 
знимка: 16 IV 2017
с. Шманьківці
borys_javir: (капелюх)

 
якось я писав про те, що одного разу зайшов в магазин електроніки і попросив показати мені смартфон. включили. я переглянув програми, випробував камеру, запустив інтернет-оглядач. так, як це перший запуск, то програма запропонувала погодитися із умовами користування, які я, звісно, навіть не перечитував. відкрив пошук і ввів з цікавості "борис я". пошуковик першим варіантом викинув "борис явір іскра". навіть не "борис явір", як я себе зазвичай підписую, а повне ім'я та прізвище.
це ж скільки запитів у мережі має бути, аби з "чистого" телефону першим варіантом на "борис я" пошук пропонував "борис явір іскра"? хто мене так шукає?

доповнення про статті. є такий сайт Академія.еду, де різні дослідники виставляють свої праці. там є і мій профіль та мої праці. так той сайт мені раз на пару днів присилає повідомлення, що хтось шукав мене в Ґуґлі і знайшов мій профіль на Академія.еду. за останній місяць найбільше зацікавлених з Тернополя, Львова, Києва та Москви. хто вони?

доповнення про тарґетування. хто займається маркетинговими технологіями в неті знає, що особливості пошуку можуть різнитися, залежно від краю, країни, де перебуває шукач. так от, якщо в Тернополі на кириличний запит "борис я" мене видає на першому місці, то у далеких Карпатах - на третьому. тобто, запит про мене і на відстані 300-400 км від місця мого постійного проживання, є доволі популярним. хто у Карпатах мене шукає, я не переживаю - приємно буде, як будуть впізнавати в часі мандрів.

доповнення про латинку. вчора тримав у руках свіженький телефон із Китаю. перший запуск взагалі. навіть кириличної клавіатури нема. почав вводити "boris j" і, вуаля, - я третій у списку пропозицій - після jonson та jelzin vodka. повторю - третій у списку пропозицій латинкою. то хто мене так шукає?
borys_javir: (На згарищі)
Я давно хотів померти...
© Борис ЯВІР, 2017-03-15, «На згарищі»

- Вояче, чому ти тут?

Миросько мовчав. Сидів і не хотів відповідати. Сотник довгою палицею розрухав патики у ватрі, аби була краща тяга і ліпше горіло. І хоч Марко приніс достатньо дрів, аби підтримувати вогнище до ранку, Борис радив їх не витрачати дарма.

- Мироську, чи чуєш? - гукнув Богдан.
- Та облиш його, - мовив Максим, - він нині багато пережив.
- То, раз зайшла розмова, може розкажете, що там з вами таки сталося? - запитав Святослав.

Максим зрозумів, що обмовився, і запитливо глянув на сотника. Борис знизав плечима, криво посміхнувся в свої темно-русі вуса і кивнув головою. Було видно, що він не в захваті від того, що сталося і, можливо, між ними була якась угода про нерозголошення, але “раз зайшла розмова”...

- Ми ходили у патруль... - повільно і схвильовано почав Максим та знову глянув на Бориса. Сотник похитав рукою показуючи, аби той продовжив. - То було вдосвіта. Туман. Мало що видко. Ну ви ж знаєте, які зараз ранки — кожен у патруль ходив...
Хлопці мовчки похитали головами.
- Ми зайшли за село. Знаєте, де річка до лісу доходить і там таке велике каміння є?
- Так, були там позавчора, - сказав Марко.
- Там колись святилище язичницьке було, криваві жертви приносили. - бовкнув Святослав. Хлопці на нього глянули допитливо. Навіть зазвичай байдужий до балачок Борис повернув погляд в бік юнака. - Та я чув таке від місцевих — якийсь дід розповідав. Казав, що колись наші предки там ворогів своїх старим Богам віддавали, аби ті сприяли перемозі. Там колом вісім каменів догори стоять — то сплячі волхви, а посередині вівтар...

Максим і Борис знову переглянулися. Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. Стрілець же почав хвилюватися ще дужче.
- А до чого ж тут сотник? - мовив Богдан. - Ви ж наче в патруль троє ходили: ти, Миросько і Роман...
Стрілець глибоко вдихнув.
- Максиме? - Марко поставив руку на плече друга.
- Зараз, по-черзі... - перевів дух Максим. - Роман, як більш досвідчений, йшов попереду. Я — позаду. Мироська ми поставили в центрі, як наймолодшого. Ми нічого не боялися, тому трохи втратили пильність. Ви ж розумієте, хоч ми тут недовго, але фронт трохи подалі, і попередні патрулі нічого не виявили. Ні з нашої, ні з 85ої сотні. Роман деколи зупинявся, прислухався, придивлявся. Але ж у ранковому тумані майже нічого не видко, та й коло річки — тим більше. І не чути... Так ми добралися до тих каменів. Як раптом постріл. Романові в праве рамено. Мабуть, сліпа куля... Він впав. Миросько до нього кинувся на поміч. Я сів на землю за каменем, намагаючись зрозуміти, звідки стріляли. У лісі туман був не такий густий, а ще й почався вітерець. Поміж деревами почало проглядатися. В нашу сторону пішли короткі автоматові черги. Роман заліз за камінь і почав відстрілюватися. Здавалося, вороги йшли з різних боків і їх було щонайменше з десяток...
- Диверсійна група, бігме! - хтось бовкнув.
- Миросько, ясна річ, розгубився. Перший бій... Я і Роман на нього трохи покричали і той ніби прийшов до тями. Залунав і його скоростріл... Кількох ворогів ми точно положили. Вороги дуже швидко наближалися. Я з Мироськом зайняли нову позицію. Роман же залишався між каміння — було видко, що через рану дуже ослаб. Скоро ми почули постріли, що йшли не в нашу сторону, але стріляли вороги. По комусь. Нам не було видко. А дальше все відбулося так швидко... Вороги чомусь борше побігли на нас. Хтось стріляв, хтось ні. Я і Роман ще по одному зняли. Перейшли у рукопашний бій...

- Там було багато крові. Свіжої. Людської. - раптом озвався Миросько. Хлопці переглянулися. Погляд Мирослава був скляним і наповненим дивною сумішшю страху та подиву. Та він стривожено продовжив: - Ви питали, чому я тут? Я тут новенький і ми влаштували вечір знайомства. Майже всі вже встигли розповісти, чому чи як опинилися на фронті. Моя історія банальна: єдиний син своїх батьків, ріс пещеним, не знав відмов. Пішов у доросле життя і стало важко. Кохання — нещасливе, навчання — провалив. Я сам родом з-над кордону, але війна мене застала у Львові. Мене у Львові — а батьків вдома. Звістку про їхню смерть і, водночас, про початок війни, я отримав в барі. Так жалюгідно... Я сам себе ненавидів. Хотів померти. Я не знаю, як опинився у войську. Певно, п’яним тоді був. Відправили на навчання. Ганяли, муштрували. Потім — у тилову частину. Звідти — до вас. Не приховую, у патруль пішов ще сонний. Спав на ходу. Потім стрілянина. Потім на мене наскочив ворог. Хоч, і життя мені не миле, але я інстинктивно скорчився клубком, поставивши перед головою блок. Ворог якраз заніс наді мною ножа. Я думав, що то кінець. Як раптом одна дужа рука взяла того ворога за чуба, а друга багнетом перерізала горлянку. Як курей ріжуть. І кров спускають. Кров полилася на мене. Кров. Така тепла. На лице, на руки... Людська кров! Мене запекло...

- Хто це був? - запитав Марко. Максим глянув на Бориса. Вслід за ним погляди звели інші. Голос Мироська тремтів:
- Сотник різав їх як німину перед святами. Технічно, впевнено... Як відкинув трупа того ворога, що хотів мене вбити, дав мені ножа і сказав “бийся так, наче ти давно вже мертвий”...
- Борис нас врятував. - сказав тихо Максим. Я не знаю, звідки він там взявся, але це було диво. І страшно, і захоплююче. Як той вовк, рвав ворогів. Там таки все у крові — всі ті камені, вівтар... Мабуть, стародавні Боги наситилися... І в світанковому світлі все злилося у червоній барві — небо і кров довкола...

- То було ще на початках війни. - голос сотника звучав грізно. - Ми зайшли у щойно визволене село. Наше село. Всіх, хто не встиг втекти, вороги вирізали. Жорстоко. Всіх — дітей, дорослих і старих. Особливо не щадили жінок. У мого друга там жила наречена. Була вагітнов. Не мала, куди їхати... - голос Бориса трохи затремтів і на мить перервався. - Ми, вже бувалі у боях хлопці та чоловіки, плакали. А вночі наш сотник зібрав найкращих з нас, ми переділи сє у все чорне, всі відзнаки залишили наметах, і тихо, жеби ніхто не чув та не знав, пішли у ворожий стан. Тої ночі ми їх різали, як ріжут скотину. Ми знімали шкіру із лиця кожного ворога, залишаючи голі черепи та забираючи їх жетони із собов... За кожного нашого вбитого, за кожну наречену, сестру, маму, тата...

- Янголи смерті. - по якійсь перерві тихо сказав Богдан.
- Месники темряви... - мовив Святослав.
- То ви таки існуєте... - прошепотів Марко.
- В одному з боїв, звичайних, але важких, боїв, мене поранили. - продовжив Борис. - А тогди я був в горах на вишколі старшин, а тогди — до вас. Коли на днях ми заїжджали сюди і наша сотня міняла сє з 85тов місцем розташування, я впізнав поміж них одного із месників. Фронт близько, а старий вовк здобич нюхом чує... От ми вночі і ходили на полювання. Ви зрозуміли, яке, правда? Там виявили, же частина ворогів відправила сє у нашу сторону — диверсійна група. В лісі я їх і здігнав. Їхня кров стала гарним частунком для Богів. -  Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. - Знаєте, я також колись давно хотів померти. І тогди, ховаючи наших замордованих людей, я помер. А теперки ми сє здає, же відчуваю кірву всюди... Теплу таку, гейби свіжу... На руках, на лиці... Її запах, її тепло... Вона пече, як грань, як розпечена грань... І я знаю, що ніколи більше... жоден з нас не зможе заснути спокійно... адже кожен з нас помер ще тоді — разом із нашими нареченими, сестрами, братами, мамами та татами... Тому ми б’ємо сє, ніби давно вже мертві. Тому перемога буде за нами. Хоч нас і менше, але ми проженемо східних ординців з землі нашої...



borys_javir: (Default)
Я мав далеку дорогу. Дорогу туди, де я ся чую закордоном, де я чую ся поза Батьківщиною. Сів на нічний потяг — я люблю їздити нічними потягами, а ще й зручно, коли дорога далека і зустріч зранку.

Я вийшов з поїзда під ранок. Якби це було літо, то б уже світало і легкий рум’янець кутав небо, але наразі тільки легкий туман наче світив ся від світла міських ліхтарів. До моєї зустрічі залишало ся півтори години, тому вирішив трішки покимарити в приміщенні двірця. Походивши коридорами, зайняв зручне місце і... не зчувся, як заснув.

Я проснув ся. Так, наснило ся, що я проснув ся. Мабуть, наснило ся. В тому ж двірці, в якому заснув. В кутку приміщення — той же буфет, за столиками сиділа пара і щось наминали. Як раптом в двері кімнати-почекальні заходить дівчина і підходить до мене. Рудувате, трішки хвилясте волосся, легкі веснянки на світлому лиці... Я її в реальності ніколи до того не бачив, але у сні я її знаю, навіть дуже добре знаю. Ми давно не бачили ся, вона дуже скучила за мною... Стала коло мене, злегка повертілася. Дивила ся пильно в мої очі своїми великими очима, які випромінювали любов. Вона мене обняла, сіла мені на стегна, пригорнула ся до мене і палко поцілувала...


Я проснув ся. Чи здало ся, що проснув ся. Нікого навколо не було. Хіба тих пару людей сиділо в двірцевому буфеті. Я закрив очі і знову заснув...

І знову проснув ся. Проснув ся у сні... Мабуть, наснило ся... У тому самому двірці. Нікого навколо вже не було, навіть продавчиня буфету його закрила і кудись пішла. Я глянув на годинник і зрозумів, що треба збирати ся і йти на зустріч. Дивна з’ява тривожила думку — чи то сон, чи реальність... Я поправив куртку, накинув сумку на плечі, вийшов в коридор. Там було багато людей. Одні про щось жваво говорили, інші сиділи із великими сумками, а ще пару хлопців з’ясовували стосунки і навіть у мою сторону щось гукнули. Я минув їх. Почав спускати ся сходами. І раптом мене наздоганяє та дівчина, кажучи "ось, де ти". Вона мило посміхає ся і каже "ну, пішли". Ми взяли ся за руки і пішли...

Я проснув ся... У тому самому двірці. Нікого навколо вже не було, навіть продавчиня буфету його закрила і кудись пішла. Я глянув на годинник і зрозумів, що треба збирати ся і йти на зустріч. Дивна з’ява тривожила думку — чи то сон, чи реальність... Я поправив куртку, накинув сумку на плечі, вийшов в коридор. Там нікого не було... Почав спускати ся сходами. Вийшов на вулицю...

Її, такої люблячої і милої, ніде не було...

Може, то був не сон? Може, я мандрував різними реальностями?
Може, хтось таки мене любить... В іншій реальності?

А дивна з’ява тривожить думку...
borys_javir: (Default)


бувають такі мандри, коли навіть квитки бережеш після них...

а історія починалася ще тоді, коли тому пару років я дізнався про проект "Дідова хатчина". в Яворові виходець з тих країв вирішив відновити хату діда. хатинка вдалася красивою, але мені не судилося її застати. тим не менше, все склалося навіть краще, ніж я очікував.

на запрошення свого друга Дмитра я взяв участь у психологічному таборі-семінарі, де був промовцем. загалом, там були цікаві заняття, але я був не на всіх. наприклад, для учасників проводили розслаблювальні медитації, на першій з яких я ледве не заснув. але я знайшов для себе іншу медитацію - я рубав дрова. це не тільки заспокоює нерви, не тільки корисно для душі, а й для тіла. я рубав дрова, а поряд бігали овечки, за гори сідало сонце і легкі хмари кутали небо...

до власника хатини приходили гості і тоді починалася не просто медитація по-чоловічому, а по-гуцульськи...
 
дякую всім, з ким в часі тої мандрівки зустрівся знову та всім, з ким вперше познайомився. радий бути другом. ;)

знимки в студію! 
Read more... )

borys_javir: (капелюх)


на днях зайшов в магазин електроніки і попросив показати мені смартфон. включили. я переглянув програми, випробував камеру, запустив інтернет-оглядач. так, як це перший запуск, то програма запропонувала погодитися із умовами користування, які я, звісно, навіть не перечитував. відкрив пошук і ввів з цікавості "борис я". пошуковик першим варіантом викинув "борис явір іскра". навіть не "борис явір", як я себе зазвичай підписую, а повне ім'я та прізвище. 
це ж скільки запитів у мережі має бути, аби з "чистого" телефону першим варіантом на "борис я" пошук пропонував "борис явір іскра"? хто мене так шукає? 

як доповнення. є такий сайт Академія.еду, де різні дослідники виставляють свої праці. там є і мій профіль та мої праці. так той сайт мені раз на пару днів присилає повідомлення, що хтось шукав мене в Ґуґлі і знайшов мій профіль на Академія.еду. за останній місяць найбільше зацікавлених з Тернополя, Львова, Києва та Москви. хто вони?

borys_javir: (обернув ся)

Ростислав та Ольга – чyдoвa пapa. тa, ocкільки Ростислав тpyдoгoлік, Ольга бaгaтo чacy пpoвoдить із пoдpyгaми.

рoзбіжнocті з чoлoвікoм із пpивoдy – зaвoдити зapaз дітeй чи ні, штoвxaють Ольгу нa eкcпepимeнти. під чac ceaнcy гіпнoзy y пcиxoтepaпeвтa Ольга впaдaє в тpaнc і ніяк нe мoжe пoвepнyтиcя з ньoгo, нібито зaтpимaвшиcь дecь в іншoмy житті. вoнa yявляє ceбe пpинцecoю князівства Galicia 11 cтoліття і чeкaє князя, зa якoгo збиpaєтьcя зaміж.

щoб пoвepнyти собі Ольгу, Ростиславу дoвeдeтьcя відпoвідaти її yявлeнням, частково відтворити їй умови побуту і нaвіть зaгoвopити нa призабутій галицькій мові, якою тeпep кopиcтyєтьcя «пpинцeca»...

цікавий сюжет для популяризації тематики Галичини, правда?
от за таким сюжетом в Еспанії зняли фільм "Regresa", де мовою, яку має вивчити головний герой є евскара - мова басків, а "забутим" королівством - Навара. вони пам'ятають свою історію. а ти?
borys_javir: (Default)

- Та я тебе і не любила, по-суті. Так, юнацьке захоплення... Навіть не любила...

 

І хоч ти перед тим сказала, мовляв, не ображайся, але ти хотіла мене образити. Бо якби не любила, то б не писала мені віршів... Якби не любила, то б не плакала, побачивши мене з іншою — через півроку після розлуки. Я ж пам’ятаю ті вірші. І пам’ятаю сльози. Стояла і плакала. Думаєш, я не бачив?

 

Кожна з вас... з тих, хто мені казав “я тебе і не любила, так, юнацьке захоплення...”. Я пам’ятаю ваші вірші і пам’ятаю ваші сльози. Я пам’ятаю ваші листи, переписані купу разів, і, все одно, писані крізь сльози. Бо я вже був з іншою. Бо я не терпів ваших ігор і завжди вважав кінець кінцем. Я також сумував наодинці, не міг знайти собі місця, бо важко рвати те, що, здавалося, зрослося. Але, коли приходив час, я перетворював вас на спогади. Спогади, з якими боролася кожна нова, не розуміючи, що забрати у мене минуле неможливо — можна тільки стати його частиною...

 

А відтак знову сльози, сварки... Через якийсь час “я тебе і не любила”... Хочеш образити через стільки років? Ображай. Сама все зруйнувала тоді, а тепер і приємні спогади хоч перекреслити? Залиш їх там, де їм і місце — у віршах, знимках, картинах — у минулому. Його не вернути. Але і не варто його паплюжити... Бо не мої почуття ти ображаєш, а свої. Заперечуючи свою любов, свої вірші, свої сльози, ти ніби заперечуєш себе. Себе, щасливу тоді. Бо ти любила, хоч це і було юнацьке захоплення...

borys_javir: (Default)





у вівторок, під покровом Тюра, коли ростучий Місяць та сходяче Сонце вітало Землю, побачив світ людей Яромир Явір. нехай честь, відвага та рішучість, передані предками, завжди будуть при тобі, Сину!

borys_javir: (поет)


Я ніколи тебе не забуду. Я буду ходити короткими вулицями старого міста, де нічне світло ламається об мури замку, де вечірня волога обнімає темно-синю бруківку, де ранковий туман краде усі тіні, і буду згадувати тебе. Таку повну обіцянок та сподівань, таку повну надій та задумів, таку мінливу, як всі жінки разом. Я буду згадувати також твій обман та легковажність. Але я не міг чекати від тебе більшого, адже ти - весна. Приходиш після зими, грієш легким поцілунком, сповненим насолоди та очікування більшого, і йдеш...
Я буду чекати тебе знову. Можливо, наступного разу твій поцілунок буде чимісь більшим, ніж легковажність...
Весна...








borys_javir: (поет)


14 лютого. Вечір Еротичної поезії. На запрошення спраглих до поетичного слова організаторів читав свою хтиву поезію, присвячену коханій. Дякую слухачам за увагу!

* * *
Я тво́їм буду холодним жаром,
Буду пекти всі серця струни,
Ти знай, що я не дався даром,
Бо даром є лиш воля руни.

Буду я тво́їм жаром в грудях,
Буду пекти глибоко всередині...
В якийсь момент ураз почуєш -
Крила виростають на твоїй спи́ні.

Буду льодовим жаром в лоні,
Буду пекти усі твої зітхання.
Ти знай, любитимеш до скону,
Поки для світу настає світання.

Я буду зимним жаром нервів,
Буду і болем, буду й чаром.
Ти ще проситимеш перерви,
Не спинюсь я. Я буду жаром...

збірка "5 думок"

* * *
Як хтива ніч вуаль свою надіне,
Ми перетнем заборонені межі,
Мораль із законом залишим в спокої, -
Я буду гасити твої пожежі!..

В цю ніч не заснемо знов до світанку -
Мільйони зірок за нами же ж стежать,
Гріхам надамо нового відтінку, -
Я буду гасити твої пожежі!..

Відкриєм ми тайну древню науку,
Якої не вчать і в жоднім коледжі,
Злимося в єдність в солодкім цілунку, -
Я буду гасити твої пожежі!..

Горітимем разом, наче багаття -
Вимірам іншим тепер ми належим,
Ніч ця солодка - і дар, і прокляття, -
Я буду гасити твої пожежі!..

збірка "5 думок"

* * *
Тво́я спинка прогнеться, як в кішки,
І на вушко я ска́жу мур-мур,
Твоє личко осяє усмішка, -
Ех, солодкий між нами лямур.

Тво́я кров закипить ще у жилах,
Всередині буде ураган.
Я поне́су тебе, мов на крилах,
У екстазу гарячий вулкан.

Тво́ї вени наллються нестримно
Тим солодким кохання вином.
І думки усі тво́ї інтимні
Враз здадуться вмить здійсненим сном.

Ти пізнаєш страшну насолоду,
Що холодить і кидає в жар -
Тво́є тіло, мов з чистого льоду
Ще наповнить гарячий нектар.

Тво́ї пальці зігнуться судомно,
Міцно затиснуть пальці мої.
Ти застогнеш ще гучно, нескромно,
А я здійсню всі мрії твої...

збірка "5 думок"

* * *
також зачитав вірш "На моєму ліжку після тебе - рейвах" із збірки "У твоєму промінні" та вірш "Літній бриз..." із збірки "Шепіт Місяцю".
borys_javir: (капелюх)
Марсіанин. Тягар білої людини
враження від кіна та роздуми, навіяні ним
 
Кіно розпочинається трагічною подією - місія «Арей» потрапила у бурю, довелося евакуюватися, але вітром змело одного з астронавтів. Він залишився на Марсі, намагається дати собі раду. Драматичний сюжет побудовано на його виживанні та спробах NASA врятувати «марсіанина». Аби знати, чим все завершилося, вартує переглянути. Кіно в 2015 році потрапило під «роздачу» в часі недавнього скандалу, який влаштували актори-негри США - всі номінанти на премію «оскар» є білими. Але білі актори не схилили толерантно голови, а почали огризатися [1], [2]. І правильно - нема причин толерувати чорний расизм. Є причина кожного оцінювати за його талантами, а не кольором шкіри [3].


 
«Марсіанин» ввійшов до тих знакових кін, які промовляють до нас через мову символів. За останні роки на екрани вийшли доволі файні телестрічки, які прямо чи приховано повертають нас до нехристиянського світогляду переможців (християнський - світогляд жертви), які звеличують геройський чин та піднімають питання місії білої людини - бути кращою в усьому, здобувати нові землі, їх окультурювати та нести світло, розганяючи пітьму. Наприклад, у серіалі «Вікінґи» король одного з англійських королівств відкрито говорить, що захоплюється дохристиянськими богами, які дозволили Риму панувати над чи не всім відомим світом. Подібною філософією просякнуті недавні кіна на скандинавську тематику, яка стала популярною - «Білий вікінґ», «Беовульф», «Вальгалла» та інші. Крім них, є чимало телестрічок у стилі фентезі та фантастики, які нехристиянському (а, фактично, язичницькому) світогляду надають сучасності, при тому оперуючи символами із давнини.
 
Знаково, що космічна місія у кіні «Марсіанин» називається «Арей» - це і стародавній бог війни (його відповідником є власне назва Марс), і спільнокореневе слово із етнонімом «арії» - світлі, благородні. Усі астронавти - білі. Член місії (арій, ареєць?) залишається у важких умовах планети, на якій начебто нема життя, але, проявивши винахідливість та самодисципліну, на марсіанському ґрунті вирощує собі їжу. Він, фактично, колонізує планету, виборюючи життя. Астронавт не падає духом, а активно займається самоосвітою (він - ботанік, але навчився ремонтувати транспорт та іншу техніку), розвідує нові горизонти. І навіть, коли через зношеність покриття бази, його плантація гине, він не опускає рук, а продовжує шукати шляхи вижити.

Перед собою ми бачимо людину, яка зовсім протилежна сучасним типовим споживачам, безстатевим обивателям, які знають лиш офісну роботу, супермаркет та диван перед телевізором. Ми бачимо білого героя, який здобуває, вдосконалюється, вчиться, йде за небачені іншими горизонти з оптимізмом, з шаленою волею до життя.

Коріння сучасних проблем білої людини слід шукати в тих тенденціях, котрі панують у Європі з приходом так званого ліберального капіталізму і про які писали ще філософи-«пророки» Ніцше і Евола [4]. Відбулася заміна традиційних цінностей на привнесені із семітського середовища з єдиною метою - підкорити «невірних», знищити конкурентів за життєвий простір. Аби опиратися хворобливим тенденціям, потрібно відновити колись панівний культ героя, потрібно підмінене поняття рівності (люди не рівні від природи - ми всі народжуємося з різною статтю, кольором шкіри, очей, волосся тощо) виправити на поняття справедливості (кожному належиться відповідного до його вкладу в сім’ю, рід, суспільство), поняття терпимості (зараз це терпимість до людських пороків, збочень) виправити на терплячості (терплячість у праці над покращенням себе та світу навколо), поняття смиренності виправити на здорове обурення беззаконню та аморальності... Варто виховувати, що більші права тягнуть за собою передусім вищу відповідальність, а не тільки обов’язок. На високому рівні має стояти питання честі, як виховане комплексне відчуття, що справедливо, а що ні, що правильно, а що ні, що гідно, а що ні. Потрібно формувати здорові еліти, аби низи тягнулися до рівня нових якісних духовних, культурних і політичних верхів, які будуть гідним прикладом для наслідування. На усіх рівнях саме здорові, розумні, творчі, сильні, нормальні люди і сім’ї мають мати всезагальну підтримку. Тоді й решта будуть прагнути створювати міцні родини, народжувати здорове потомство, розвивати й вдосконалювати себе. Подібні суспільні моделі себе ефективно показують у деяких країнах світу, зокрема в Японії, Сінґапурі, жителі яких до того ж залишаються вірними своїм предкам-богам [5], [6].

Неси цей гордий Тягар -
Від юності удалечині
Забудеш про легку славу,
Вінки лаврові тані -
Тепер твою змужнілість
І непокірність судьбі
Оцінить гіркий і тверезий
Суд рівних тобі!
© Редьярд Кіплінґ [7]
 
Гідно несімо тягар білої людини, і пам’ятаймо, що наша велич залежить не від фізичних даних, а від їхнього успішного втілення.

[1] https://www.facebook.com/bisbogus/posts/944634678905475
[2] http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/01/160122_oscar_diversity_om
[3] http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/01/160122_oscars_rampling_discrimination_rl
[4] http://ar25.org/article/tyagar-biloyi-lyudyny.html
[5] http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=2371
[6] http://psychologis.com.ua/singapur._evgenika._procvetanie.htm
[7] https://stihi.dirty.ru/rediard-kipling-bremia-belogo-cheloveka-470149/

borys_javir: (На згарищі)
Кассіопея
© Борис ЯВІР, 2015-12-18, «На згарищі»

- Борисе! - гукнув Богдан. - Ходи но до ватри.
Борис ще пару хвилин постояв коло стіни укріпленого колодами валу, коло якого дивився у темну далечінь. Підійшов до гурту біля ватри.
- Не варто так безпечно палити вогнище, ворог може помітити.
- Та не журися, - гукнув Максим, - до лінії фронту - кілометри. Хто у такий лютий вечір буде нападати?

А вечір і справді був лютим. На днях випав сніг, але вдень було теплувато і невдовзі знов почала проглядатися земля. Вечорами брав мороз. А цього вечора - ще й туман стелиться. Їдкий вологий туман в поєднанні з морозом пробирав утеплені військові куртки до костей...



- Ви надто безпечні, хлопці. - махнув рукою Борис. - Все вам не час для нападу.
- Та може ти  правий, - озвався Богдан, - але скільки там того життя, то чому маємо тратити його на постійну готовність?
- По-своєму Борис правий, - вступився Максим, - він у нас же не з тилових хлопців, був з генералом на передку, видів таке, від одних розповідей про що такі як ми тремтіти починаємо. Ви його не дуже про то питаєте, він ще менше розповідає, але, якщо він дивиться у темряву вовком, то й ви за розмовами пильності не розгубіть...
Борис на то лиш криво посміхнувся і ступив крок назад від ватри, аби світло не заважало дивитися в сторону затихлого фронту.

Він і справді був на передку. Там і взялася сивина на молодому волоссі. Перевели Бориса в тил до «ополчення», як сам казав, після серйозного поранення - поки оклигував. Хлопцям помагав, підказував, ночами замість наймолодших чергував біля печі в бліндажі. Як хто не справлявся в роботі чи вправах, то Борис мав звичку казати, що на фронті той невдаха вже б давно був мертвий. За його проханням всі його називали на ім’я, хоч був офіцером-сотником. Казав, що смерть чинів не знає, тому важливим є лиш ім’я. Назад на фронт не рвався, але нудьгував без боїв...

Богдан був задавакуватим хлопцем з міста. То, мабуть, все, що про нього варто знати. А Максим - інтелігент з села. Вивчився у місті, але повернувся у рідні краї. Там його й застала війна. Роботи не цурався, хоч і не був з тих, хто першим до неї зголошувався...

- Ви краще приведіть до тями Святослава, - продовжив Максим. - а то пів вечора поміж хмарами щось шукає.
Марко штурхнув Святослава в плече. Хлопці засміялися. Святослав глянув на них зніяковіло.
- Святославе, - звернувся Богдан, - розкажи, яку зірку ти шукаєш у хмарному небі?
- Сузір’я Андромеди.
- Ти не туди дивишся, - гукнув Борис, і, показуючи рукою, продовжив: - шукай на небі Кассіопею, подібне на дабл-ю сузір’я, а тоді від зірки Каф через зірку Шераф проведи лінію і натрапиш на початок сузір’я Андромеди.
Хлопці мимоволі проводили поглядом за вказівним пальцем Бориса, намагаючись побачити зорі, які сотник, здавало б ся, бачив навіть через хмари.
- А навіщо тобі те сузір’я? - запитав Святослава Максим.
- Моя Ілона сказала, що як будемо далеко одне від одного, то будемо єднатися через споглядання Андромеди.
- То все жіночі вигадки! - засміявся Богдан.
- Не скажи. - озвався Роман, найстарший з них за віком, який до того лиш мовчки підкидав дрова. - Колись я зустрічався з дівчиною, що була дуже добра і мудра - всі «гострі кути» могла згладити, відчувала мій настрій з одного погляду, з півслова, була дуже дбайлива. І жодної сварки... А одного пізнього зимового вечора, коли ми були загулялися, вона поцілувала мене на порозі свого дому, а тоді підвела свій зір до неба і сказала, що від нині нашим сузір’ям буде Кассіопея...
Хлопці слухали, затамувавши подих...
- ...А через якийсь час зникла і не давалася чути. Згодом я зустрів її маму, а та при зустрічі розплакалася і дала мені листа від коханої, який носила при собі на випадок зустрічі зі мною. Виявилося, моя дівчина була дуже хворою, і не хотіла отруювати наше щастя хворобою. Тому пішла з мого життя, нічого не сказавши, аби навіки залишитися такою файною і доброю, якою я її знав. Дякувала за ті місяці щастя і писала, що кожної зоряної ночі і в наступному житті буде дивитися на Кассіопею... Пройшли роки. З того часу я зустрів іншу, мою дружину, з якою маємо чудових, хоч і трішки вредних дітей, але... Але кожну зоряну ніч я підсвідомо піднімаю свій зір до Кассіопеї...

Хлопці мовчки споглядали язики вогню...
Борис вовком ринув у темну далечінь...
Святослав закохано шукав Андромеду...
А Роман... Роман навіть крізь хмари бачив Кассіопею...
borys_javir: (поет)


чи я люблю читати вірші? тут я б посперечався. але я люблю їх писати і якщо випадає нагода представити твори публіці, то погоджуюся. ;)

дякую організаторам акції «Вільний мікрофон» за запрошення! :)
а Юліанці дякую за натхнення! :*

* * *
Я тво́їм буду холодним жаром,
Буду пекти всі серця струни,
Ти знай, що я не дався даром,
Бо даром є лиш воля руни.

Буду я тво́їм жаром в грудях,
Буду пекти глибоко всередині...
В якийсь момент ураз почуєш -
Крила виростають на твоїй спи́ні.

Буду льодовим жаром в лоні,
Буду пекти усі твої зітхання.
Ти знай, любитимеш до скону,
Поки для світу настає світання.

Я буду зимним жаром нервів,
Буду і болем, буду й чаром.
Ти ще проситимеш перерви,

Не спинюсь я. Я буду жаром...

© Борис Явір Іскра, 2014-02-28

borys_javir: (Default)
Про мене та мою пані Явір вийшла у газеті РІА стаття:

Також стаття є доступна на сайті видання у pdf-версії.

Для редакції РІА я подавав 10 лютого 2015 року трішки інший текст.
Його можна прочитати нижче.

Read more... )


Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

July 2017

M T W T F S S
      12
3456 78 9
1011121314 1516
171819 202122 23
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags