borys_javir: (обернув ся)
 «15 липня 1410 року біля містечка Грюнвальд (на території сучасної Польщі) відбулася одна з найкрупніших битв часів Середньовіччя. В ній війська Польщі під командуванням короля Ягайла-Владислава Ольгердовича і війська Великого князівства Литовського (Литовсько-руської держави) під командуванням великого князя Вітовта Кейстутовича розгромили військо Тевтонського ордену. В результаті битви було зупинене просування Ордену на слов'янські землі, він почав слабшати, а через кілька років визнав залежність від короля польського і великого князя литовського.» 1


Галицька хоругва в часі Ґрюнвальдської битви

В битві брали участь полки з Галичини, зокрема (за Яном Длугошем, який подає їх за описом хоругов):
• Дванадцята - землі леопольської, мала на знамені жовтого лева, який ніби збирається на скелю, на лазурному полі...
• Чотирнадцята хоругва, землі перемишльської, мала на знамені жовтого орла з двома головами, повернутими рівномірно в різні боки, на лазурному полі...
• Двадцята - землі галицької, мала на знамені чорну галку з короною на голові на білому полі...
• Тридцять дев'ята - Спитка з Ярослава, мала на знамені серп Місяця з зіркою посередині на лазурному полі.
Галичани так відзначилися протягом битви, що навіть деякі нешляхетні воїни отримали титули і наділи. Але чи пам'ятають їхні нащадки?

Сучасні поляки щораз, то більше говорять, що варто об'єднати народи центральної та східної Европи для захисту від спільних історичних ворогів (германців і росіян) та спільного розвитку країн Східної Европи. Об'єднати на основі рівноправ'я та взаємоповаги. 
 
Можливо, з трохи іншими настроями, але польська влада не просто "за" подібний союз, а й є одним із ключових ініціаторів. За останній рік з цього питання кілька разів відбулися зустрічі на високму рівні, які об'єднали президентів країн Балтики, також Польщі, Чехії, Словаччини, та південнослов'янських країн. В той же час, влада України згадані ініціативи іґнорує і також забуває за відзначення пам'яті великої перемоги, не відчуваючи ніякого зв'язку з нею, що вкотре вказує на її відірвану від цих країв суть - чужинську. 
 
Описана вище ситуація є викликом до інтелектуальних, бізнесових та політичних спільнот Галичини як невід'ємної частини центральної Европи, аби інтенсифікувати забуті історичні зв'язки та відновити колись втрачене місце поміж братніх народів макрореґіону. Пора прощатися із ординським та радянським минулим. Пора згадувати своє шляхетське, лицарське минуле і проектувати його в майбуття... 2
 
"Де нема рицаря - приходить бандит".
 
З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
8 червня 1919 Галицька Армія в ході Чортківської офензиви в часі Галицько-Польської війни здобула місто Чортків, польська армія відступила на відстань майже 120 км до лінії Гологори — Перемишляни — Букачівці.



Чорткі́вська офензи́ва, Чорткі́вський на́ступ (Червнева офензива) — історична назва наступальної військової операції Галицької Армії, здійсненої в період з 7 по 28 червня 1919 року. Наступ став можливим завдяки підмозі чехів, моравів та словаків, а також поставкам зброї із Чехії та США і увійшов в історію 20 століття як одна з найшвидших та найрезультативніших військових операцій. Офензива була однією з найзначніших наступальних операцій, що здійснила Галицька армія під час польсько-галицької війни в Галичині 1918—1919: 25 тисяч галицьких солдатів і офіцерів під командуванням Олександра Грекова примусили відступити по всій лінії фронту більш як 100-тисячну польську армію, добре озброєну і підсилену французами. Тільки зовнішні чинники та брак матеріально-технічного забезпечення врятували супротивника від воєнної поразки.

Наступальні дії галичан продовжувалися до активного входу спорядженої у Франції 80-ти тисячної армії для допомоги Польщі (армія мала використовуватися для боротьби з більшовиками, але поляки обманули Антанту).

Після проголошення ЗУНР (Галицької держави), найкращим, хоч і меркантильним союзником галичан, були чехи. Незважаючи на злуку з УНР, керівництво України постійно зраджувало галичан, зокрема С.Петлюра підтримував поляків і навіть уклав з поляками сепаратний мир, віддавши Галичину Польщі. Після переходу галицьких вояків через Збруч, саме С.Петлюра домігся відставки О.Грекова з посади командира ГА. Диктатор ЗУНР Є.Петрушевич так не довіряв аферистові С.Петлюрі, що на одну із зустрічей з ним взяв два револьвери.

Якби не незначна перевага українофільського лобі в уряді ЗУНР, молода галицька держава могла б укласти злуку з чехами (11 квітня навіть було підписано угоду між ЧСР і ГД) і тоді історія Східної Европи могла б скластися по-іншому.

З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (Default)


так в житті буває, що багато працюєш і за стінами офісу-майстерні не видиш нічого. тоді і спів пташок, і легкий вітерець, що несе запах поля чи лісу, і теплий дощ, і навіть жарке Сонце здаються чудом. і дуже добре, що є товариші, з якими можна розділити радість мандрів.

були і дощ, і Сонце, і вітер, і важка дорога. загалом близько 60 км роверової їзди трасою та польовими дорогами і понад 5 км пішки лісом. давнє святилища на Бабиній горі трішки привідкрило свої секрети. море вражень, невеликий відпочинок для душі та кілька скарбів. звісно, враження та відпочинок - найцінніші.
Read more... )
borys_javir: (Default)


Головний герой фільму - Яромир, осиротілий син галицького боярина, був викрадений руськими завойовниками. Він був вихований як русин, і здавалося б, забув про своє минуле життя і про те, з якого він роду.

Але все змінюється в той момент, коли галицький князь Володар починає визволяти землі, колись захоплені русами. Тепер героєві, який став сильним воїном, належить зробити дуже непростий вибір і вирішити, на чиєму боці він буде воювати: прийняти сторону людей, які його виростили або встати на захист князівства своїх предків, згадавши рідну мову та рідний звичай...

цікавий сюжет для популяризації тематики Галичини, правда?
от за подібним  сюжетом у Великій Британії зняли серіал "The Last Kingdom", де головним героєм є син англо-саксонського дворянина, а завойовниками - норманські вікінґи. вони пам'ятають свою історію. а ти?
borys_javir: (капелюх)
на основі мого допису вийшла публікація у виданні Про.Те.ua.

Кого тернополянин хоче нагодувати російськомовними газетами, квитками і навіть паспортом

 
 

Борис Явір

Коли у початкових класах говорив ріднов мовов, то знижували оцінки і обзивали селюком. Російськомовним – не знижували.

Коли у середній школі задавав запитання з історії мови, чому у нас так, а в українців не так, то все списували на польський вплив, хоча польські слова – були аналогічні українським.

Коли в університеті говорив з акцентом – знижували бали. За російський акцент – не знижували.

 

Коли на курсі історії мови просив пояснити ті чи інші явища рідної мови, все списували на польський вплив, хоч польський вплив аналогічний українському.

В магазинах, двірцях, установах – цінники, бланки значною мірою російською мовою, а ріднов мовов навіть у рідному краї – нема.

І коли якийсь курвій мені каже: “Та хто не дає тобі говорити своїм діалектом?”, то так і хочеться нагодувати ідіота російськомовними газетами, квитками, бланками, і навіть паспортом.

і як смішно з недоумкуватості малоросів, які російську розуміють, а halіcku - ni. hovorít ridnou movou - to je najlípšým zachіstom о́d русскава міра.

Борис ЯВІР


borys_javir: (molfar)
передрук моєї статті із інтернет-сайту tenews.org.ua.

Язичницькі святині Залужжя (Фото)

 

Автор : Борис Явір Іскра | Джерело: zbruc

Фото: Борис Явір Іскра

Від Підкаменя, що біля Бродів, через Чорний ліс, околиці Збаража і аж до Збруча тягнеться пасмо пагорбів, які тут називають горами, — Медобори. Вони природною межею відділяють Галичину від історичної Волині та Поділля. Медобори цікаві тим, що тут збереглися давні святилища — наприклад, між містами Гусятин і Сатанів археологи відкрили кілька культових городищ і супутніх їм поселень (люди в давнину влаштовували святилища на панівних в околиці вершинах) [8], [10]. Найвідоміші з них, оповиті таємницями, здогадками, міфами й навіть сучасними фантазіями, утворюють так званий Збручанський культовий центр. Проте святилища розташовані чи не по всьому пасму Медоборів, що дозволяє говорити про Медобірський комплекс святилищ.

Одним із таких святилищ є печери біля села Залужжя, що в околицях Збаража.

Печери Залужжя

Там, де широка долина Гнізної розтинає Медобірський кряж, розляглися оселі Старого Збаража (з одного боку) та Залужжя (з іншого). Скелі та ліс нависають над річкою, з одного боку якої зеленіють гори Довбуша та Бабина, з другого — Монастирок і Замкова. В далекі часи град Збараж стояв на товтровій горі біля с. Старий Збараж, яку називають Княжа, Замкова, Підзамча чи Скала (різні частини гори мають різні назви). На ній донедавна зберігалися руїни замку 9-14 століть із залишками так званої «Конарової стіни» (первісна висота була 20 м, товщина 3 м). Там можна знайти уламки старовинного посуду, наконечники списів і стріл [5], [6].

Тепер поселення під горою називають Старим Збаражем, а за широкими луками, які розляглися обабіч річки, розташоване поселення з відповідною назвою — Залужжя.

Згадані гори утворюють наче підкову, з межигір’я якої й витікає річка Гнізна. Гора Довбуша – товтрове утворення біля Залужжя, на лівому березі Гнізної, обіч Бабиної Гори (сполучені між собою), висота – 405 метрів. Про зв’язок назви з іменем Олекси Довбуша відомостей немає. У Збаражі назву трактують від родини братів Шмигельських, які проживали коло гори – у народі їх називали Довбушами. Бабина Гора – ще одне товтрове утворення, на якій розкопали фундамент ідола. Чернеча Гора – теж товтрова, лежить на південний схід від Залужжя в бік Старого Збаража. У 14-16 століттях тут стояв монастир св. Онуфрія, знищений татарами 1589 року (збереглися руїни фундаменту) [5].

Вид на гори зліва направо: Замкова, Довбуша, Бабина

Дуже цікава Бабина гора, на якій в минулому столітті клуб спелеологів Михайла Сохацького, директора Борщівського краєзнавчого музею, провів ряд археологічних досліджень. При розкопках валу, що оточував гору, знайдено ґрунтові поховання 9-10 століть, керамічні вироби, уламки зброї й інші предмети. А на самій горі виявили фундамент язичницької святині слов'ян, яка могла бути основою гіпотетичного ідолу Баби [6].

Саме на північних схилах цієї гори розташовані печери, які й ідентифіковані зі залишками язичницького святилища.

Печери мають два входи, які розташовані на правому березі одного з витоків річки Гнізна (приблизно 1 км до річки), і вище рівня річки на 80 метрів в пасмі гір Бабина-Довбушева. Схил у районі печери вкритий лісом (більшість дерев — молоді) [2]. Перед печерами, біля стежки, яка з'єднує їх, є високий камінь трикутної форми. За час, відколи тут стоїть, він заріс мохом і в лісі виділяється зеленню [11].

Камінь на стежці між печерами

Урочище, в якому розташовані печери, має складний рельєф. Між крайніми точками печерного комплексу є орієнтовно 100 метрів. Східна частина означена тим, що перед печерою є підняття (штучний насип) з майданчиком [2], [11]. «Східна» печера є невеликою, має дві кімнати. Як стати лицем до входу, то права кімната більша, стеля її вища. Ліва кімната менша, і її стеля трохи нижча. Між кімнатами є перегородка, в якій зроблено прохід. У печері видно сліди людської праці — певною мірою вона рукотворна (вирубана в тріщині скелі).

Вхід у “східну” печеру

Вид з глибини більшої кімнати

Насип із майданчиком, що перед печерою, добре видко зі стежки. Сам майданчик має до 10 кроків у діаметрі. В його центрі – залишки вогнища. Це могло бути капище чи жертовник.

Вид на насип та вхід у печеру із західного боку

Майже у центрі комплексу розташована друга печера. Вона має суттєво складнішу будову: своєрідні сіни, дві ґалереї та кімнати. До входу веде стежка, яка піднімається вгору від майданчика внизу. Враховуючи, що вхід розташований у прямовисній скалі, а підйом до нього різкий, можна припустити, що обвал частини породи було зроблено навмисне, аби полегшити доступ до входу [11].

Вище впалих дерев та покритих мохом каменів чорніє вхід у печеру

Прохід має вигляд витягнутої горизонтально ущелини, досить низький. Опісля стеля підвищується — починається зала. Навпроти входу є великий камінь — перетинка між першою та другою залами. До другої зали ведуть два проходи: ліворуч від каменю — стрімкий витягнутий вертикально і праворуч від каменю — трубоподібний, але пологий.

Вид із “сіней” на вихід з печери

Нижче від лівого проходу є хід донизу, від якого є доступ до кімнати з невисокою стелею. Далі йде невелика ґалерея, яка закінчується двома кімнатами. В більшій з них при обробці каменя залишили виступи у материку, які могли би бути лавами/ліжками. Менша кімната є невеликою, за рівнем нижча від сусідньої. Нижче від правого проходу розташований вхід до ґалерей. Він вузький, трубоподібний, витягнутий горизонтально [11].

Вид на “праву” ґалерею, праворуч — низький вхід згори

Одна ґалерея відходить праворуч. Вона низька, але завершується округлою кімнатою, стеля якої вища за стелю коридору. Також із кімнати йде хід вгору, який закінчується у щілині в скалі.

Вид на коридор з “правої” кімнати

Друга ґалерея йде ліворуч. Її стеля висока — близько 3 метрів. Вона переходить у залу, з лівого боку якої є кам'яний стіл (кам'яна плита, що помітно виступає з материка). Ліворуч від столу, паралельно до «лівої» ґалереї є невеликий хід, який тягнеться в глибину породи не більше, ніж на 2 метри. «Ліва» ґалерея доволі довга і йде в глибину материка та понижується у рівні, закінчується тупиком. В кінці ґалереї витесано голову коня [11].

Вид на “ліву” ґалерею, ліворуч — виступ кам'яного “столу”

На першому плані — кам'яний “стіл”

“Ліва” ґалерея

Голова коня

В давніх народів був поширений «культ коня» - з мотивів як господарських, так і доволі далеких від практичних. Розмаїті божества мали фізичні втілення в образах коней/кобил – наприклад, галльська богиня Епона (богиня-покровителька коней; тут варто пам’ятати про вплив галлів на Галичину), слов’янські боги Перун і Світовид (уявлялися на білих конях). В Арконі, Звенигороді, наприклад, тримали ритуальних коней. Слов’яни коней використовували для ворожінь [4], [8]. Цілком можливо, що голова коня могла мати культове призначення. Правда, на жаль, наразі немає даних щодо ймовірної технології обробки каменю в печері та часу створення як ґалерей, так і, власне, кам’яної голови.

Ґалереї зорієнтовані строго за сторонами світу – «ліва» йде на південь, «права» - на північ [11]. На всіх стінах печери видно сліди ручних знарядь. Творці цих кімнат, певно, приклали значні зусилля, аби вийняти великий об'єм каменю через дуже вузькі проходи (тобто, суто промисловий видобуток каменю виключається). Печера могла будуватися для тимчасового сховку чи навіть тривалого проживання людей (температура повітря доволі висока — тут зиму можна перебути; дим від вогнища повільно, але розходиться).

Нижче від виходу з печери є майданчик, майже в центрі якого складені доволі великі камені. Тут міг бути жертовник. Від майданчика тягнеться на захід вал, розритий навпроти відслонення каменю (певно, свого часу тут влаштували кар'єр). У валу вже згадані дослідники знайшли кераміку 12-14 століть. Між валом і скелею є долина, дном якої йде стежка. У скелі є виїмка, але явного входу в можливу печеру нема [11].

Майданчик нижче входу в печеру

Вид на вал з півночі

Таким чином, місцина являє собою комплекс печер, а за характерними ознаками можна зробити висновок, що тут було давнє святилище (печерний комплекс): головні споруди з каміння розташовані в межах гори; наявні спеціально облаштовані майданчики для обрядів, комплекс оточений ритуальними валами чи впорядкованими валунами — сакральною межею святилища; коло печер є залишки ймовірних капищ і жертовників; широке застосування каменю та кам'яних вимощувань; відсутність залишок звичної житлової чи господарської забудови [8]. На основі виявлених археологічних даних приблизний час функціювання святилища можна почати від 9-10 століть (а, може, й раніше), а чи не найінтенсивніше його використовували в 12-14 століттях. Можливо, саме для боротьби з язичниками, в 14 столітті у підніжжі сусідньої гори побудовали монастир. Правда, довге існування святилища вказує на сильну основу місцевих вірувань і культу, пов’язаного з ним.

Місцина потребує більш детального дослідження, зокрема й археологічного.

Історичне середовище

Околиці Збаража, північні витоки річок Дністровського басейну заселені здавна. Тут знайдені мезолітична стоянка (8 тисяч років до нашої ери), поселення трипільської (5-3 тисячі років до н. е), черняхівської (1-5 століття н. е.; зокрема, коло Чернелова-Руського І.Ґерета відкопав велике поселення, де знайдено корону; причому кістяки чоловіків мали антропологічний тип, близький до галлів із Центральної Європи [7]), празької (5-8 століття н. е.) і лука-райковецької  (давньоруської) культур. Цей край входив в ареал формування слов’яномовних народів, тут відбувалися бурхливі етнотворчі та державотворчі процеси. Вперше згаданий у літописах під 1211 роком, але задовго до цього місто на р. Гнізна було одним із найбільш укріплених удільних центрів місцевих державних утворень, а потім Галицького князівства [9].

Уже в літописні часи значна частина Медоборів і прилеглих до них теренів належала Збаразькому князівству, яке мало статус княжої волості й діяло на певних автономних правах: держави, до яких воно входило, не втручалися у його внутрішні справи, князі Збаразькі здійснювали управління, збирали податки та чинили суд, були зобов'язані надавати військову допомогу своєму сюзеренові й не мали самостійних зовнішніх зносин [9]. Цілком імовірно, що саме це відіграло значну роль у збереженні язичництва довгий час на окреслених землях.

У середині 14 століття Збаразьке князівство перейшло під управління Литовської держави. В 1393 році великий литовський князь Вітовт передав Збараж сіверському князю Корибуту (прийняв хрещення 1386 року під ім’ям Дмитро). Корибут проводив незалежну політику, через що вступив в конфлікт з Великим князем Литовським Кейстутом. Саме останній приєднав до Литви північні уламки Галицько-Волинської держави (цікавий факт, що хоч він і прийняв хрещення, його тіло спалили у Вільні за язичницьким обрядом). Син Корибута – Жиґимонт (Сигізмунд) брав участь у битві при Ґрюнвальді [1].

Аби розуміти події давнини, варто мати на увазі, що в 14-му – початку 15 століття Збаразька земля належала до Великого Князівства Литовського, князі якого, хоч і були хрещені (деколи по кілька разів, залежно від політичних вигод), але вмирали як язичники, і християнські ордени їх інакше і не сприймали, навіть після хрещення. Цілком імовірно, що їхнє правління Збаразьким князівством могло спричинитися до посилення переслідуваного за руських часів язичництва, яке почало переживати певне відродження...

ДЖЕРЕЛА

1. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. — Біла Церква, 2006.

2. Довбуша-2/Dovbusha-2

3. Ідзьо В.С. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. — Львів: СПОЛОМ, 2004. — 288 с.

4. Козлов М. Язичницький світогляд східних слов'ян: структура, еволюція, трансформація. Монографія / М.М.Козлов. — Севастополь: Видавець Кручинін Л.Ю., 2009. — 288 с.

5. Крищук М.М. Топоніміка Тернопільщини. Навчально-методичний посібник. — Тернопіль, 2008. – 200 c.

6. Медобори — краса Поділля

7. Т.М.Рудич. Антропологический материал Черняховской культуры из раскопок И.Гереты.

8. И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. — М.: Издательство «Ладога-100», 2007. — 304 с.

9. Тернопільський енциклопедичний словник. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004-2010. — ISBN 966-528-197-6, том 1, 2004.

10. Тимощук Б.А,, Русанова И.П. Отчеты Прикарпатской экспедиции в архи­вах ИА РАН, ИА АН Украины, Тернопольского музея, 1988.

11. Б.Явір Іскра. Печери Залужжя // Живий журнал, 2012

Світлини автора

borys_javir: (обернув ся)
9 ІV 1099 - галичани, волиняни та половці розбили переважаючу армію русів та угрів над Вяґром під Перемишлем



Кривава розправа під Перемишлем 1099 року

Після поразки в битві на Рожному Полі, київський князь Святополк Ізяславич сподівався, що угри з дружиною його сина сина Ярослава поквитаються з галичанами. Десь на початку квітня змовники оточили Перемишль. Іпатіївський список містить два фраґменти про битву. В одному сказано, що “У сей же рік побиті були угри коло Перемишля”, тоді як інший уривок датує битву 9 квітня 1099 року (що неможливо хоча би тому, що вона відбулася щонайменше кілька днів опісля битви на Рожному полі) і містить більш розгорнутий опис.

В Густинському списку про облогу сказано, що: «...вийшла Ланка, княгиня перемишльська, мати Володарева, до Коломана, молячи його, щоб він не мучив облогою неповинний город і людей», але кульгавий Коломан відіпхнув свою рідну стареньку тітку ногою: «Негоже хороброму царю з жінками дружбу мати».

Якраз в той час після битви на Рожні Володар прийшов у Перемишль на поміч. А волинський князь Давид вступив в союз з галичанами і привів на допомогу половців. Іпатіївський список так описує події: "Ярослав, син Святополків, прийшов з уграми, і король Коломан [...], і стали вони довкола Перемишля по Вягру, а Володар заперся в городі. Давид же ... посадив жону свою у (брата її) Володаря, а сам пішов у Половці. І зустрів його [хан] Боняк, і вернувся Давид, і рушили вони оба на угрів. І коли вони ото йшли, і стали на нічліг, і коли наступила опівніч, то Боняк, уставши, від’їхав од війська і почав вити вовчим голосом. І відвився йому вовк, і стало багато вовків вити. Боняк тоді, приїхавши, сказав Давидові: «Побіда нам є над уграми завтра»...". Після того, як війська Боняка під час битви під'їздили до ворожого війська невеликими загонами, з ходу засипа́ли його стрілами з луків і швидко відступали, угри з русами посунули у бій, погнали за половцями і були оточені ними та галицько-волинською раттю.

Поразка угорсько-руських військ була дуже кривавою: внаслідок злагоджених дій половців, волинян та галичан, угри та руси втратили бойовий порядок, були збиті у натовп та в боях і під час невдалої втечі втратили чи не половину війська. Половці ще кілька днів добивали втікачів по лісах. Літопис Руський подає загальні втрати в районі 40 000 воїв, тоді як Ян Длугош пише, що угрів з русами загалом було 8000. Ярослав ганебно втік у польські землі. Святополк пізніше заклика́в інших князів проти Ростиславичів, але, ясна річ, не знайшов союзників для походу.

Перемоги на Рожному полі і під Перемишлем укріпили владу Володаря та Василька і забезпечили галичанам незалежність від Русі та Угорщини, дозволили закласти підвалини сторічної могутності Галицької держави...

З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
Субота 9 ІV 1099 року — військо галичан розбило армію русів на Рожному полі коло Золочева



Рожне поле 1099 року: чужого не треба, а своє — не віддамо!

Після осліплення Василька теребовлянського та галицької помсти за це, Святополк лютував. Йому вдалося організувати змову проти галицьких князів та їхнього волинського союзника. За задумом, він із руськими військами мав увірватися в Галичину через Волинь, а його син Ярослав з уграми — через Карпати. Мабуть, галичани дізналися про плани антигалицької коаліції, адже були готові до війни: звенигородські та теребовлянські полки зустріли переважаючих русів на самому кордоні, не давши їм пройти дальше, а перемишльські полки очікували угрів з русами в своєму рідному місті. Навіть союзні волинякам половці були закликані завчасно, адже встигли прийти зі степу на поміч Давидові та Ростиславичам аж під Перемишль.

Навесні 1099 року (орієнтовно, в березні) Святополк завдав поразки волинському князю Давиду і попрямував в Галичину. Але битва між русами та галичанами відбулась на галицько-волинському кордоні в урочищі Рожне Поле (між Золочевом та Буськом). У Літописі Руському події описані так: "Святополк же, прогнавши Давида, почав замишляти проти Володаря і проти Василька ... . І пішов він на них, і коли почули це Володар і Василько, пішли вони насупроти, взявши хреста, якого він цілував із ними на тім, що «на Давида я прийшов, а з вами обома хочу мати мир і любов». І переступив Святополк хреста, надіючись на множество воїв. І зступилися вони на полі на Рожні, ... Василько підніс хреста, говорячи: «Сього ти цілував єси. Спершу, коли взяв ти єси у мене зір очей моїх, а нині осе хочеш ти душу відняти мою. Тож хай межи нами буде хрест сей чесний». І рушили вони одні супроти одних до бою, і зступилися полки, і багато людей благочестивих бачили хреста над Васильковими воями, що піднісся вельми. І коли сталася велика битва і багато падало з обох військ, побачив Святополк, що битва люта, і побіг, і прибіг до Володимира".

Попри те, що Святополк ганебно втік до Володимира, а битва закінчилась цілковитою перемогою галицької дружини Володаря і Василька, вони не стали переслідувати переможеного ворога — їх чекала дорога до Перемишля, до якого вже підступали угри з дружиною Ярослава.

Перемоги на Рожному полі і під Перемишлем укріпили владу Володаря та Василька і забезпечили галичанам незалежність від Русі та Угорщини, дозволили закласти підвалини сторічної могутності Галицької держави...

З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (Default)




рідне небо.
хмарно.
і хоч уже весна, але ще може піти навіть сніг...

нічого, дочекаю сє ще часу, коли почую по радіо, же "над всьов Галичинов безхмарне небо"...
borys_javir: (обернув ся)
Ви замислювали сє, яков б могла бути рідна (галицка) мова, якби... якби, наприклад, на початку 13 століття Галичину не завоювала Руська держава Романовичів? До вашої уваги - галицка латинка, експериментально покладена на західнословянску основу. Себто, збережено ті риси, єкі були у старі мові від Лаби до Збруча, від Чехії до Галичини.



Звуково-буквова довідка:
Ô – «і» всередині слова, варіятивне ві (перехід о-і) на початку слова
I, Y – и, читаються однаково во всіх позиціях
´ - позначає довготу голосної
Ł – ў
U, V - огублюються в слабких позиціях (міжголосних чи міжприголосних)
Ú - виразне «у» з малопомітною протетичною «в»
KT - хт
L - нейтральне, а не тверде. L + приголосна = ль
Наголос слабкий, а не силовий, завжди на перший склад

O hobitach
Hobiti jsú nepomítný, ale starobulý nárôd, raníš čiselníjší níž dnes; lubjú mir a spokôj a dobre zoranú zemi: jejich úlubeným místom pro žitě buvalo selo s dobrými hospodarěmi. Nikdy nerozumíli pristroji skladníjší níž kováčské míchy, vodný mlýn či tkacký stanok, a nelubili je, choč umíli so znárěděm sě povoditi. I za starých časôv buvali jak pravidlo sě bojali „Velkých ludý“, jak nám ríkajú, a dnes sě nám nedajú na oči a těžko sě dajú najti. Dobre slyšú a majú bystrý zôr, a tož majú schylnôst k tlustnutí a nespíšú zbytečno (дарма), jsú však jurkí a kmítliví. Ôd počátku umíjú rychlo a ticho utíkti, když kolo bude nejaký velký človík, ktoróho nechčú pôtkati; a toto umíní rozvinuli do té míry, že človíkovi sě to móže zdati čarodíjné. Ale hobiti napravdu nikdy žádné čarodíjstvo nestudovali a jejich nepolapitelnôst (лапати – ловити, неможливість їх злапати) vyplývá tylko z jejich ôdbôrné zdatnosti, ktorú kvóli hobitské dídičnosti (дідицтво - спадковість), praktici a dóvírné blizkosti so zemjou nemožú vítší (більші) a nemotorníjší plemena napodobiti.
Jsú to malí človíčci, drôbníjší než trpaslici (ґноми): ménš korínástí a hranatí, i když napravdu nejsú tak menší. Jsú oni po-rôznomu vysokí, ôd dvóch do čtyróch stop našé míry. Nyní zrídka dorostajú tróch stop, ale ríjakú, že se zmenšili a že za starších dob buvali vítší. Dle (згідно) Červené knihy Bandobras (Bučivôj) Brał, syn Hromželíza II, mał čtyri stopy pět palcôv a môhł jízditi na koni. V cílých hobitských lítopisach buł prekonán (перевершений) tylko dvoma slavnými postavami (героями) dávnovíku, ale o té podivuhodné (вартій подиву) reči i bude naša kniha.

Переклад: Юрій ПОВАЛА.
Правки: Борис ЯВІР ІСКРА.

borys_javir: (обернув ся)
30 березня 1084 року, Пасха - У боротьбі за спадщину батька Володар і Василько Ростиславичі розбили короля Русі Ярополка Ізяславича, зайнявши Володимир.



Повернення Ростиславичів — зачинки до незалежності Галичини

Після почергових завоювань Галичини, старої Хорватії, Руссю та Польщею на межі 10-11 століть, новий виток галицької державности почався із князя Ростислава, внука князя Ярослава Кривого, якого Карамзін назвав Мудрим. Ростислав народився коло 1038 року і втратив батька в 1052 році, у Володимирі волинському правив приблизно в 1056-1057рр.. Також під Ростиславом міг бути Перемишль, як один із Червенських городів. Між 1057 і 1064 роками його дружиною стала Ланка - донька угорського короля Бели І Арпада. Невідомо з яких причин, але 1064 року Ростислав подався у Тмуторокань, де йому належали частини Криму та Кубані, він успішно воював з племенами, що жили на Кавказі. Після віроломного отруєння Ростислава 3 лютого 1066 року, вдова Ланка зібралася в Угри до своїх рідних братів. Великий князь Ізяслав Ярославович синів затримав на Русі.

Після смерті батька, Рюрик Ростиславич, ймовірно, отримав Перемишль, так звану «країну гірську», яка перебувала у його владі до самої смерті. Молодші брати після загибелі батька жили "під домашнім арештом" у Володимирі на Волині - у свого двоюрідного дядька Ярополка Ізяславича, коронованого Папою короля Русі. Враховуючи, що старший Ростиславич вже мав ґарантований престіл, його брати вирішили сісти в інших князівствах, де сидів колись їхній тато. Зокрема, шукати пригод став Володар, який у 1081 році також подався до Тмутороканя, але там не затримався. Мабуть, опісля молодші князі Ростиславичі вирішили спробувати посісти престіл Волині. У 1084 році, скориставшись від'їздом Ярополка до Києва, брати втікли з-під арешту до Перемишля, де правив брат Рюрик, і, зібравши військо, прийшли на Волинь, де розбили короля Русі Ярополка Ізяславича та зайняли Володимир. Це сталося 30 березня 1084 року, на Пасху. Затрималися молодші Ростиславичі і на Волині недовго — не мали змоги закріпитися, тому при наближенні військ Всеволода Ярославовича та Ярополка ступилися з Володимира. Втриматися їм вдалося у галицьких землях: Володар - у Звенигороді, а Василько - у ще доруській Теребовлі. Це стало початком повного унезалежнення Галицького краю від Русі та світлою добою Ростиславичів у землях Галичини.

За нащадків Ростислава Володимировича Перемишль, а опісля й вся Галичина придбали максимально незалежний статус. Недарма, в 12 ст. західні джерела нагороджують Галицьку землю статусом королівства, а візантійські джерела характеризують Галич 12 ст. як самостійного партнера імператорів на рівні із великими державами знаного світу.

З річницею перемоги над поневолювачами, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
28 березня 1098 року галичани під проводом Володаря зупинили військо Давида волинського в Бужську, заставивши видати полоненого Василька.



Помста за осліплення Василька теребовлянського

Після з'їзду у Любечі бояри київські Василь, Лазарь та Туряк намовили Давида Ігоревича волинського проти Володимира Всеволодовича та Василька Ростиславича. Давид же почав намовляти Святополка київського проти Василька, вважаючи його причетним до (справедливого, причому) вбивства святополкового брата Ярополка, короля Русі. Святополк повірив. 5.ХІ 1097 після того, як Василько прибув у Київ дорогою з Любеча, його обманом заманив до себе київський князь, Святополк ІІ Ізяславич, що прагнув не допустити утвердження незалежних князівств на теренах Галичини та побоювався зростання впливу Ростиславичів. Василько поїхав на прийом, незважаючи на попередження його отрока про ймовірну зраду. 6.ХІ 1097 ігумени просили Святослава за полоненого. В ніч на 7.XI 1097 повезли Василька до Звенигорода коло Києва, де Берендій осліпив князя. 13.XI 1097 привезли Василька до Володимира волинського, де утримували в наступні місяці. Володимир Всеволодарович, Давид і Олег почали тиснути на Святополка, аби той покарав Давида волинського за "баламутство". Святополк згодився на це, боячись прогнання з Києва, але не спішив з виконанням покарання.

На початку лютого 1098 Давид почав замишляти видати Василька ляхам, а сам хотів забрати Теребовль собі, зібравшись на початок весни в похід на Галичину. З літопису: «...коли надходив Великдень (28.III 1098), пішов Давид [Ігоревич], маючи намір забрати волость Василькову. Та встрів його Володар ... коло [города] Бужська, і не одважився Давид стати супроти Володаря, а заперся в Бужську. І обступив Володар город Бужськ. ...І сказав Володар: «...А нині ти пусти брата мойого, і я вчиню з тобою мир». І, зрадівши, Давид послав [отроків] по Василька. І привели його, [і] оддав він його Володареві... І сів Василько у Теребовлі, а Давид прийшов до Володимира.»

Ростиславичі ж вирішили помститися. З літопису: «Коли настала весна, то прийшов Володар і Василько на Давида. І прибули вони до [города] Всеволожа, а Давид заперся у Володимирі. Вони ж оба стали навколо Всеволожа, і взяли город списом, і запалили вогнем. ... І вчинив Василько помсту... Після цього ж прийшли вони до Володимира, і Давид заперся в городі, а ці удвох обступили город. І послали вони [послів] до володимирців, говорячи: «Ми оба прийшли не на город ваш, ні на вас, а на ворогів своїх — на Туряка, і на Лазаря, і на Василя. Бо ті намовили Давида, і тих послухав Давид, і вчинив усе зло. Якщо ви хочете за сих битися, то ми ось готові. А як ні — то видайте ворогів наших». Городяни ж, почувши це, здзвонили віче. І сказали Давиду люди на вічі: «Видай мужів сих. Ми не б’ємося за них. Бо за тебе ми можем битися, а за сих — не б’ємося. А як ні — то ми одчинимо ворота города і ти сам промишляй про себе». І довелося видати їх ... Давид тоді, пославши [отроків] , привів Василя і Лазаря і видав їх. ... І вчинили вони мир у неділю, а назавтра, в понеділок, на зорях, повісили Лазаря і Василя і розстріляли їх стрілами Васильковичі.»

Криваво, але справедливо помстилися галицькі Ростиславичі за понівечення брата, вказуючи нащадкам, як варто чинити з негідниками.

З річницею перемоги над зрадниками, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
ГАЛИЦЬКІ ГОВОРИ В КОНТЕКСТІ ЗАХІДНО-СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ
© Юрій Повала, попереднє повідомлення

Питання розділу слов’янських мов на підґрупи, не зважаючи на давню гісторію цієї теми, є досі відкритим. Теж стосується різних наріч та говорів. Хоча більшість мовознавців погоджується на тому, що галицькі говори східно-слов’янські, існують теж і ті, хто бачить в них перехідну ланку. 

Найкраще буде почати зі звукових змін.
Найтиповішими змінами західно-слов’янських мов є:
1. Праслов’янскі tj, dj в c, dz/z   - noc, medza, pec Х. ніч, межа, піч  ( - )
2. Ґрупи слів tort, tolt, tert, telt в trat, tlat, tret, tlet (чи польський випадок – trot, tlot) – hrad, hlad, břeh, mléko X город, голод, берег, молоко (в цьому питанні є цікавий момент – приблизно останні сто років на теренах Галичини пробігає процес занепаду повноголосся : гəрóд, гəлóд, бəрег, мəлокó, приклади занепаду можна побачити ще в творчості Франка (прим. слово «кріль» в значення король, пор. чс. Král, пл. Król). Результатом занепаду повноголосся ці ґрупи можуть виглядати як tŕot, tĺot, tŕet, tĺot, таким чином ціла ланка розвитку буде виглядати так – tort, tolt, tert, telt – torot, tolot, teret, tolot – tŕot, tĺot, tŕet, tĺot). Варто ще згадати традиційну форму імені Володимир в Галичині – Ладимир, в котрій повністю відсутне повноголосся. ( +/- )
3. Відсутність епентетичного L: země, zdraví, robím X зем‘я, здоров’є, роб’ю/земля, здоровлє, роблю (тут розвиток неоднозначний, присутні обидва варіанти) (+/-)
4. Збереження сполуки dl: vedl, mýdlo, jídlo X вів, мило (але миделко ), їдло. (+/-)
5. Поява š при ІІ і ІІІ палаталізації: пл. wszytek, musze, чс. všechen, mouše Х вешь (весь), муші (мусі) (варто відмітити, що в цьому випадку в галицьких говорах з’являється дорзалізація, а не š в палаталізації, хоча фонетичний результат однаковий) (+/-)
6. Збереження kv, gv на початку слова перед передніми голосними: чс. květ, hvězda пл. kwiat, gwiazda X квіт/цвіт, звізда (якщо в сполуці kv зберігся і старший і новий варіант з cv, то сполука gv перейшла в східнослов‘янську zv, пор. рос. звезда) ( - )

Порівняння зі східнослов’янськими мовами
1. Редукція дієслова «бути»      ( - )
українська         галицькі говори             чеська        словацька
Я –   є             єм                 jsem            som
Ти – є             єс/си                jsi            si
Він – є            є                je            je
Ми – є             смо                jsme            sme
Ви – є             сте                jste            ste
Вони – є              сут/є                jsou            sú
2. Опускання дієслова «бути» в часуванні.  ( - )
українська            галицька                чеська
Я ходив у школу        Ходив єм до школи        Chodil jsem do školy
Де ти був?            Где сь був?                Kde jsi byl?
3. Перехід праслов’янського початкового je в о : jelen – (в)олень, jezero – (в)озеро, але jeden – єден. Слова базового лексикону до яких належать і найперші числівники це одна з найстабільніших частин словника, але через відсутність ізоґлосів єлень, єзеро (хіба в селах населених переважно людьми польської етнічності) важко констатувати «власність» слова «єден», Міхаель Мозер (нім. Michael Moser, австрійський славіст) подає слово «єден» як один з перших полонізмів в галицьких говорах. ( + )
4. Злиття частки «ся» з дієсловом. Ця риса є домінантною на східнослов’янському просторі укр. знатися, рос. знаться. В Галичині ж цієї риси немає, частка «ся» є окремою від дієслова та часто стоїть перед ним (препозиція). ( - )
5. Інфінітиви на –чи. Досить типова риса східно- та південно-слов’янських мов: печи, стричи (пор. рос. печь, стричь).

Серед інших звукових переходів притаманних галицьким говорам варто відмітити переходи е – і та о – і ( скоріше «и» ). Перехід е – і притаманний також не лише іншим українським говорам, але і чеській мові: bělý – bílý, mléko – mlíko (розмовне), тоді як перехід о-і з’являється лише в галицьких та інших українських наріччях. Варто також згадати про переходи о-у, чи у-кання. Ця риса більш притаманна говорам південної Галичини та Гуцульщини, яскраво виражена, зокрема, в Підгаєччині: кінь – кунь, мій – муй, дім – дум, міст – муст. Цікавим є факт розвитку такого явища, його основа – дифтонґізація давнього довгого «о» (ó), дифтонґізація пробігла з різними ступенями довершення в поліських говорах (вуол, дуом), підляських (вуол, муой), словацьких (kôň, dôm, môj), чеських (mój – muoj – můj, dóm – duom – dům, власне літера ů з‘явилася як ліґатура o+u) та ряді інших слов’янських говорів. Серед інших рис цікавою є теж риса опільского говору про нелітературність якої писали ще в 19-му столітті такі діячі як, наприклад, Головацький, а саме перехід а-е. Приклади: жаба – жеба, час – чес, як – єк. Найцікавішою особливістю цієї риси є її унікальність і наявність такої ж риси в словацькому наріччі Dolného Kubína: jäma, žäloba, žäba (див. Anton Havištiak Nárečie Dolného Kubína a okolia). До всього вище написаного слід додати також форму орудного відмінку на «ов» - ногов, руков, чс. nohou, rukou, сл. nohou, rukou. Така форма орудного відмінку розповсюджена на території від Чехії до Галичини, частково до Поділля, де більш виразніше наявна форма –ом.



Протетика
Ще однією яскравою рисою галицьких говорів є велика кількість протетичних звуків. Зазвичай протетичними звуками виступають й, в, г. Протетику можна розділити на три види: давню (йайце, вода), пізнішу (воко, возеро, вухо) та активну (вікно, він). Протетичні звуки притаманні більшості говорів від Чехії до Галичини. В говорах центральної та східної України також існує протетичне «в», але не в такій мірі як Галичині, що можна бачити з різнорідних форм в літературній мові (вухо, вулиця, око). Також в характеристиці цих говорів наголошується на майже повну відсутність протетики (ухо, ус, око).
 
Інші ґраматичні особливості
До таких можна віднести умовний спосіб. В східнослов’янських мовах дійшло до спрощення «би» в одну форму на всі особи (як і з дієсловом «бути»). В західних говорах ми бачимо іншу парадиґму:
українська        галицька            чеська
Я – би            бим/бих        bych
Ти – би             бис            bys
Він – би            би            by       
Ми – би             бисмо        bychom/bysme
Ви – би             бисте            byste
Вони – би        би            by

Збережені повні і короткі форми: йому/му, його/го
українська            галицька        чеська
номінатив       він        він            on
ґенетив    його        йéго/го        jeho/ho
датив        йому        йéму/му        jemu/mu
акузатив    його        йéго/го        jeho/ho
вокатив    -        -            -
локал        ньому        нїм            něm
інструментал  ним        ним            ním

Лексика
Слова творять основу будь-якої мови, хоч і не є такою сталою як ґраматика. Згідно даних дослідження Петри Новотної (Petra Novotná) та Вацлава Блажка (Václav Blažek), славістів з університету ім. Масарика, Брно, проведеного за списком Swadesh’а (100 слів базової найстабільнішої лексики на базі яких проводиться ґлоттохронолоґічне дослідження – формула оприділення віку розпаду мов) можна зробити висновки, що східнослов’янські мови існують як більш-менш однорідна одиниця.


З результатів видно, що близькі ґрупи мають результати на рівні +90%
Українська – білоруська = 99% українська – російська = 91,9% російська білоруська = 93,8%
Чеська – словацька = 96% чеська – польська = 90,8% польська словацька = 90,8%
Цікавими є результати подібного дослідження відносно галицьких говорів та сусідніх мов
Галицька – українська = 97% галицька – словацька/польська = 95% галицька – чеська = 93% З таких результатів можна констатувати, що галицькі говори займають проміжну позицію між західно- за східно-слов’янськими мовами, маючи результати високої близькості до обох ґруп.
До особливостей лексикону також варто додати старі слова, що вживалися православними полеміками в своїх працях проти католиків та уніатів. В цих працях вони намагалися писати більш народною мовою, аби більша кількість людей була в змозі без проблем їх прочитати. Серед таких слів варто привести в приклад
гал.        чс.        укр.
рихлий — rychlý — швидкий
трвати — trvat — тривати/наполягати
опатрний — opatrný — боязкий
през — přes — через
овоце - ovocе — фрукти
шкарадий — škaredý — негарний
ведле — podle / vedle — стосовно
вобец – vůbec – взагалі (sic!) східно-слов’янська форма виглядала б «вобеч»
мидло — mýdlo — мило
тма — tma — темрява
вспоменути — vspomenout — згадати
веспол — spolu — разом
ku (як препозиція k-ku) — до
прото — proto — тому
вїм - vím (já) - знаю
горший - horší - гірший
хуть — chuť — смак
седм — sedm — сім
теди — tedy — тоді
споєнє — spojení — зєднання
кволі — kvůli — через
вєзенє — vězení  — в'язниця
(Українська література XIV - XVI ст.)

Баданє – badání – дослідження
Валка – válka – війна (ймовірно полонізм)
Велице – velice – дуже
Вшитко – všechno – все
Же би – že by – щоб
Зде – zde – тут
Здрой – zdroj – течія
Ґди – kdy – коли
Ґмін – kmen – громада
Кольвек – sl. Koľvek – скільки
Лотр – lotr – негідник
Милосник - milenec – коханець
Навспак – naopak – навпаки
Неґдись – někdysi – колись
Ніґди – nikdy – ніколи
Овшем – ovšem – навпаки (sic!) східно-слов’янська форма мала б виглядати «овсем»
Пак – pak – потім, знову
Пекний – pěkný – гарний
Пенязи – peníze – гроші
Погар – pohár – кубок
Поневаж – ponevadž – оскільки
През – přes – через
Прето – proto (sl. Preto) – тому
Ряд – řád – порядок
Сице – sice – так
Сінь – síň – тінь
Склеп – sklep – підвал
Скутечний – skutečný – справжний, успішний
Сполечник – společník – спільник
Твар – tvář – обличчя
Худак – chudak – бідолага
(Українська література XVII ст.)

Борзо – brzy – скоро
Брух – břicho – живіт (лем. Брих)
Варовати – varovat – попереджувати, берегти
Ведро – vedro – погода, спека
В’єзенє – vězení – в‘язниця
Веле – vele – багато
Весь, всі – ves/vesnice, vsi – село, села
Ґдиби – kdyby – коли б
Го – ho – його
Губи – houby – гриби
Дивий – divoký – дикий
Днесь – dnes – сьогодні
Дуфати – doufat – сподіватися (вживане ще Франком)
Дчура – dcera – дочка
Жадний – žadný – жоден
Жак – žák – учень
Же – že – що
Живот – život – життя (загальностарослов’янське)
Ма – má – має
Мзда – mzda – оплата
Ми – mi – мені
Моц – moc – сильно
Му – mu – йому
Мя – mě – мене
Набиток – nábytek – майно, меблі
Нех – nech – нехай
Пец – pec – піч
Потрава – potraviny – їжа
Праздний – prazný – порожний
Преце – přece – однак
Преч – pryč – геть
Риж – rýže – рис
Скушений – zkušený – досвідчений
Слічне – slečna (молода дівчина) – гарне
Тераз – teraz – зараз
Ти – ti – тобі
Тук – tuk – жир
Тя – tě – тебе
Черствий - čerstvý - свіжий
Хцу – chci – хочу
(Українська література XVIII ст.)

Баєчний – baječný – казковий
Будзік – budík – будильник
Виїмок – výjimka – вийняток
Відай – viď – може
Затрацений – zatracený – пропащий (sic!)
Когут – kohout – півень
Копець – kopec – велика купа, гора
Лед – led – лід
Обрус – ubrus – скатертина (запозичення з німецької)
Отвертий – otevřený – відкритий
Подобáти – podobát se – бути подібним
Покій – pokoj – кімната
Повідж – pověz – розкажи
Рамена – ramena – плечі (загальнослов’янське)
Розказ – rozkaz – наказ
Рура – roura – труба (запозичення з німецької)
Талер – talíř – тарілка
Фурт – furt – постійно (запозичення з німецької)
(Українська література кін. XIX – поч. XX ст.)

Детальніше: Галицько-волинсько-чеські мовні паралелі в творах 16-19 столітть

До вищенаписаних слів також потрібно згадати вживане в Галичині та на Поділлі слово «стром» (дерево). Таке слово, окрім Західної України, зустрічається лише в словацькій та чеській мові.
В цілому позицію галицьких говорів відносно інших мов можна візуалізувати подібним чином:



де середня полоса – це перехідна область між західно- і східно-слов’янськими мовами, в яку також можна додати закарпатські, волинські, подільські, русинські (зокрема бачвано-русинські говори б займали позицію зліва від перехідної межі через свою повну західно-слов’янську природу) та лемківські, звісно в різних позиціях цієї перехідної межі. 

На основі короткого аналізу та порівняння основних рис галицьких та споріднених говорів із рисами найближчих мов, можна висновувати, що за найтиповішими звуковими змінами, галицькі говори мають риси західнослов’янських мов, хоча ті риси непевні, або ж виражені недостатньою мірою, та, водночас, східнослов’янські звукові зміни виражені так само слабко, проте наявність суто східно-слов'янських змін tj, dj в ч, ж та наявність повноголосся зближують галицькі говори до східно-слов'янської ґрупи. Галицьким говорам також властиві звукові зміни, що трапляються як в західних, так і східних слов’ян, або ж такі, що повноцінно розвинулися передусім у Галичині. За граматичними особливостями, галицькі говори ближчі до західнослов’янських мов, але лексично стоять зовсім трішки ближче до східнослов’янських, ніж до західнослов’янських. Загалом, підтверджуються висновки С. Смаль-Стоцького, О. Леути та Б. Явора, що галицькі говори можна назвати центральнослов’янськими.
borys_javir: (обернув ся)
за останні дні, коли ради Західної України знову опозиційні до імперського Кієфа, коли на міських голів та представників великого бізнесу знову шиються кримінальні справи (про їх справедливість - зовсім інша розмова), я все частіше в коментарях до дописів на політичні теми бачу вислови типу "відродимо ЗУНР і в Европу!".
і це пишуть незнайомі мені люди незнайомим мені людям. надія є!
borys_javir: (обернув ся)


ЗАХІДНОСЛАВІЯ. АЛЬТЕРНАТИВНА ІСТОРІЯ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ.
© Борис ЯВІР ІСКРА, на основі реальних фактів та концепції Владислава Бороди

Частина науковців вважає, що існує багато Всесвітів, що вони можуть бути альтернативними реальностями, які існують паралельно, але події від ключових точок історії розвиваються в інші напрямки, ніж звичні для нас. Ключових точок не минути, вони подібні чи навіть ідентичні для всіх Всесвітів, але те, що відбувається між ними, може до приголомшення дивувати. Описана історія, мабуть, трафилася у якійсь іншій реальності. Вона може подобатися чи ні, але звичний для нас хід подій створював свого часу передумови для альтернативного розвитку національно-визвольних процесів, що прослідували у Центральній Европі після розпаду Австро-Угорщини. Яким же міг бути цей альтернативний міжвоєнний період — між Першою та Другою війнами - для Галичини зокрема та її сусідів загалом?

Історичні обставини початку 20 століття як передумови союзу трьох західнослов'янських держав
На початку листопада 1918 року почала розвалюватися Австро-Угорщина. На її теренах виникали нові держави, зокрема Австрійська республіка, Угорщина, Чехословаччина, Польща, ЗУНР (Галицька держава), деякі терени відійшли до сусідніх держав, а деякі стали спірними. Наприклад, молода Галицька республіка за площею 70 тисяч км² майже не відрізнялася від інших середніх держав континенту - Австрії, Угорщини чи Греції, а щодо населення - 6,2 млн осіб - залишила позаду Швецію, Норвегію, Фінляндію, Голландію, Данію. Щоправда, такою вона була недовго, оскільки впродовж місяця майже половину її території окупували Польща й Румунія, наприкінці року - Угорщина. 3, 7

З розпадом Австро-Угорщини чехословацький уряд і уряд Галицької держави встановили контакти і торгові угоди. Галичани давали необхідну чехам нафту, а ті, в свою чергу, поставляли їм амуніцію, в якій ті мали велику потребу для війни з Польщею. В умовах постійної війни галичани проявили велику дипломатичну активність - з Києвом, Прагою, Будапештом, Віднем, Берліном, а також і з далекими західними партнерами дипломатично-консульських взаємин. Одним із перших відкрито представництва у Києві (діяло до 22 січня 1919 р) та у Празі (з 18 грудня 1918 р. його очолював С. Смаль-Стоцький), Відні (М. Василько, пізніше В. Сінгалевич, О. Колесса) й Будапешті. 1, 3

22 січня делеґація від ЗУНР спільно із представниками УНР проголошують Злуку двох держав на правах автономії. Частина уряду Галицької держави були проти такого кроку, проводячи перемовини із Чехією. До того ж, керівники України не давали жодних ґарантій допомоги галичанам. А, як вияснилося пізніше, українці вели сепаратні перемовини із Польщею. Вже 23 січня 1919 року чехи спробували моральним тиском здобути Тєшин, поляки чинили опір. Варшава звинуватила чехів у репресіях, але лідери Антанти на хотіли чвар між своїми партнерами, вислухали обидві сторони і доручили комісії з польських справ на чолі з французом Ж. Нулансом залагодити польсько-чеський конфлікт. В той же час, тривали запеклі бої у Східній Галичині, що відволікли збройні сили поляків і завадили успішному здійсненню всіх оперативних планів генерала Т. Розвадовського біля Самбора. ГД змогла домовитися про спільні дії з чехословаками проти поляків, адже у тих теж були свої територіальні претензії. Опір Галицької армії польському наступові заохотив чехів до непримиренності у їхній боротьбі. Військова співпраця створювала додаткову причину для союзу. 1, 2

Тримісячні бої не привели до вирішальної перемоги, галичани почали лютневу Вовчухівську операцію, в ході якої майже відбили Львів у поляків, тому польські діячі в Парижі й на батьківщині вже схилялися до негайного розмежування з галичанами навіть з відмовою від Львова або цілого Бориславського нафтодобувного басейну. Але представники Антанти вимагали зупинити наступ, а місія французького генерала Ю. Бартелемі на переговорах у Ходорові в лютому 1919 р. навіть пропонувала демаркаційну лінію по Бугу (Західному), яка віддавала полякам Львів і весь Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Частина поляків на чолі з Пілсудським була на це згідна, але лідер польської ендеції Р. Дмовський взагалі заперечував можливість існування Галицької держави. У цих переговорах у Ходорові брав участь лідер українців С. Петлюра, який не дуже заперечував полякам. Лідерам ЗУНР Є. Петрушевичу і С. Голубовичу це, зрозуміло, не сподобалося. Переговори в Ходорові стали своєрідним переломним моментом, після якого провід Галицької держави чи не остаточно зрозумів авантюрність та зрадливість українців на чолі з С. Петлюрою і почав тісніше працювати з чехами. 2, 3

Зупинка бойових дій та переговори були на руку полякам, які пішли у контрнаступ. В ході весняного наступу 1919 р. армії Галлера в Галичині провідники ГД почали розглядати плани навіть щодо можливого союзу з Чехословаччиною на конфедеративних умовах. Про це велися переговори у Парижі з міністром закордонних справ Е. Бенешем. 11 квітня було підписано угоду між ЧСР і ГД з надією на плідне співробітництво. Сподіваючись одержати з Прикарпаття тисячі цистерн нафти за цінами нижче світових, чехи натомість зобов'язались постачати зброєю та спорядженням Галицьку армію, а також прислати великі партії вугілля, цукру і текстилю. Ще в січні було направлено офіційних представників, а в Станіславові та Самборі розгорнули роботу військові репатріаційні місії ЧСР, активно працював консул Д. Поллак. 2, 3

Польська окупація Галичини продовжувалася. Уряд УНР підтримував її в непрямий спосіб. В Прагу пішли петиції А. Бескида та інших русинських діячів з клопотанням про прилучення не лише північно-східних комітатів колишнього Угорського Королівства, а й Лемківщини до Чехословаччини, засуджуючи «сепаратизм українських політиків». Автори цих меморандумів вимагали захистити чехословацьким військом Прикарпаття з його мінеральними ресурсами від загрози ґеноциду з боку поляків. А преса Відня писала, що «Усамостійнення ... Галичини було б першим етапом до вилічення Польщі з меґальоманії» та «Одиноке надійне вікно Чехословаччини на цілу Східну Европу й сумежну Азію - це тільки самостійна Галичина». Польську окупацію краю осудила Партія сіоністів, що виступила за нейтральний статус Східної Галичини під контролем Ліги Націй. Цю позицію підтримав Л. Нам'єр, радник Міністерства закордонних справ Великої Британії, що виріс у с. Кошилівці під Заліщиками. Кампанію на захист ГД розгорнула діаспора в Канаді, де під керівництвом Горожанського Комітету проходили численні мітинги протесту в зв'язку з агресією Польщі, розгорнувся рух за виїзд галичан, здатних носити зброю, в Галичину. Широкій пропаганді галицького питання у США і Канаді сприяли протестаційні кампанії на захист Галицької республіки за участю тисяч емігрантів. Їхні резолюції скеровувалися в урядові структури цих країн, а також до Паризької мирної конференції та новоствореної Ліги Націй. У цей період зовнішньополітичний курс уряду Галичини був спрямований на відтворення незалежної Галицької республіки, так званої «Швайцарії Сходу», без зв'язку з УНР, провід якої уклав військово-політичний союз із Польщею. У Парижі делегацію галичан 25 травня 1919 прийняли В. Вільсон, Д. Ллойд Джордж і Ж. Клемансо. Вони переконували зосередити зусилля на боротьбі з більшовиками. А М. Лозинський та його колеги прохали зупинити польську агресію. 1, 2, 3, 5, 6

Союз трьох західнослов'янських держав як альтернативний шлях історії
Якщо у 1918 році відношення між Чехословаччиною і ГД були просто дружніми, то, коли Петлюра підписав союзний договір з Польщею, за яким Галичина (яка тоді вже була частиною УНР) відходила до поляків, все змінилося. Уряд ГД категорично сприйняв мирний договір С. Петлюри з Ю. Пілсудським, він був розцінений як зрада з боку соціалістичних партій, які «готові були торгувати побратимами». У відповідь на це галичани розірвали злуку з Директорією і направило свої сили на налагодження контактів з Чехословацькою Республікою*. 5 червня Є. Петрушевич та Т. Масарик підписують угоду про об’єднання Галицької держави та Чехословаччини на федеративних засадах в Західнославію** і доручають своїм урядам підготувати та втілити злуку. 1

Першочерговим завданням стає військова співпраця. В той час, коли в Галичину перекидалися чехословацькі військові, велися переговори із тими сусідами, з якими відкритого протистояння можна було уникнути. Наприклад, етнічні угорські землі відійшли до Угорщини, а та взамін вивела війська із Закарпаття та частини Словаччини і ґарантувала нейтралітет. Подібного договору було досягнуто також із румунами. Це дало змогу забезпечити собі тили на південному фронті і перекинути додаткові частини на фронт із Польщею. В скорому часі було надійно захищено нафтові родовища Прикарпаття і створено плацдарм для широкого контрнаступу — 7 червня почалася Чортківська офензива***. Наступ став можливим завдяки підмозі чехів, моравів та словаків, а також поставкам зброї із Чехії та США і увійшов в історію 20 століття як одна з найшвидших та найрезультативніших військових операцій. Галицька армія, підтримана чехами, зробила стрімкий і зухвалий рейд по окупованій тоді поляками Галичині, вийшовши до околиць Львова. Попри чергові заклики Антанти до переговорів, в кінці 1919 - початку 1920 спільні чехословацько-галицькі війська змогли витіснити поляків з усіх спірних земель в Чехії, Словаччині та Галичині. Таким чином міцно позначивши кордони майбутньої держави. 1

Незважаючи на протести поляків, які вимагали включити Галичину, «як споконвічно польські землі», до складу нової Речі Посполитої, чехословацько-галицька сторона мала військову перевагу. Через те полякам довелося відступити від своїх претензій. Заручившись підтримкою частини сильних гравців світу, на Паризькій конференції було переконано західні уряди у некомуністичності Західнославії загалом та Галичини зокрема, в тому числі і завдяки успішному стримуванню радянських військ на східному кордоні. Звісно, нова конфедерація взамін міжнародним ґарантіям та визнанню змушена була погодитися на нижчу від ринкової ціну на нафту та нафтопродукти на наступні 5 років для країн Західної Европи, при цьому зберігши за собою право на їх переробку і уникнувши в такий спосіб долі сировинного придатку. На Паризькій мирній конференції була встановлена ​​межа за якою до складу нової держави - Західнославії - входили такі території: Богемія, Моравія, чеська Сілезія, Словаччина, Закарпаття, Північна Буковина та Галичина. 1

Основою майбутнього союзу стало тісне співробітництво чеських будителів і галицької інтеліґенції ще в кінці 19 століття. Чеські та галицькі уґрупування спільно діяли в парламенті Австро-Угорщини. Через це, не дивлячись на протистояння з боку поляків, галицькі русини змогли отримати частину важливих адміністративних посад ще при Габсбурґах****. 1

Західнославія була федеративною державою, яка складалася з трьох рівноправних суб'єктів: Чехії, Словаччини та Галичини. В межах Чехії окремими суб’єктами були Богемія та Моравія, а в межах Галичини — Закарпаття, Галичина та Буковина. Згідно з Конституцією Західнославії, кожна з земель мала свій парламент та уряд, але всіх їх об'єднувала постать загального президента та координаційної ради. Першим президентом федерації став Томаш Масарик. Західнославія ґарантувала збереження національних прав, але були заборонені комуністичні партії та екстремістські організації, зокрема в Галичині зупинено формування реакційних українських товариств як аґентів ворожої держави. Відповідно, політично неспокійна частина німців покинула Судети, політично неспокійна частина поляків покинула чеську Сілезію та Галичину, політично неспокійна частина українців покинула Галичину. Це сприяло відсутності великих міжнаціональних конфліктів та збереженню стійкості держави. 1

Завдяки гармонійній федерації, де кожен із суб'єктів жив в балансі, Західнославія стала державою «національного миру». З 1920 року і по 1938 економіка країни показувала стабільне збільшення ВВП та індустріального розвитку.

Із сусідами було підписані мирні договори. Поляки не хотіли укладати угоду, вважаючи Галичину та чеську Сілезію своїми, але військова перевага була не на їхньому боці, та й тривала війна з УРСР і тиснули західні союзники, тож договір був вимушений. З Румунією та Угорщиною угоди, досягнуті ще за військових дій, були підтверджені. З СРСР було досягнуто договору при умові ненаданні притулку та підтримки керівництву УНР, що і так збіглося із офіційною позицією ГД. З Австрією взагалі не було проблем щодо договору, а з Німеччиною угода була укладена за умови доступу німецького капіталу до Судетів.

Швидко проходила робота із творення воєнізованих формувань. Ще до початку 30-х років Західнославія змогла створити кілька танкових полків і моторизованих частин армії. Це дозволило західнослов'янській Армії (ЗА) стати однією з найсильніших в Європі, на рівні з Армією Росії, Німеччини та Нової Речі Посполитої (НРП). Армія Західнославії складалася з трьох національних корпусів: Чеського, Словацького та Галицького. Фактично це були три незалежні армії, що в кінцевому підсумку стало основою для особливої маневреності та автономності частин Західнославії, що дозволило протистояти агресії з боку поляків і угорців. 1

Професор філолоґії С. Смаль-Стоцький, а разом з ним молоді дослідники Б.-В. Явор та Ю. Чибрас висунули та обґрунтували теорію двох гілок давньої слов'янської мови, у варіантах якої мовилося, що галицькі говори, маючи риси центральнослов’янськості, належать до західнослов'янського спадку загалом та до так званої чесько-словацької групи слов’янських мов зокрема. Інтелігенція і, насамперед, письменники стали попереду відновлення ширшого вживання галицизмів у своїх творах, філологи уклали словники і розробили мовні засади існування забутої галицької мови. Було здійснено перехід галичан на рідну мову (і навіть латинське письмо для її запису), що наблизило галичан до західнослов’янських мовних, історичних та генетичних родичів і сприяло відродженню рідної етнічності. 1, 4, 8

В історичному дискурсі появилося все більше досліджень про спільні періоди історії, зокрема час етногенезу слов’ян (саме землі між Карпатами та Медоборами були заселені славенами), входження Галичини та частини Волині до Великоморавської держави, Чеської держави Пжемисловичів, а також Великої Хорватії. Галичани також зверталися до історії свого незалежного князівства часів князів Ростиславичів, коли про Галицьку державу говорили як про рівню таким великим країнам, як Польське королівство, Русь та навіть Візантія.  4


мапа Великої Моравії в часи її найбільшої експансії за часів Святополка І від Вікіпедії

Роки спокійного життя закінчилися в 1938 році, коли Західнославія стала об'єктом зазіхання між Німеччиною, Угорщиною та Польщею. Паралізоване раптовим німецьким наступом та інфантильністю західних союзників, чеське керівництво дуже швидко втратило Судети. В той же час, словаки та галичани були категорично не згодні з перспективою перетворення в «Верхню Угорщину» і «Малу Польщу». Вони пожвавилися і діяли в двох керунках. По-перше, дуже швидко встановили контакти з А. Розенберґом, відповідальним представником Третього Рейху, намагаючись вибити найбільш вигідне для себе становище в очах німецької потуги. По-друге, для зміцнення своїх міжнародних позицій, Словацький і Галицький Корпуси почали війну з угорцями і поляками. Угорців вдається зупинити на етнічному кордоні, що стало можливо завдяки тому, що словаки та галичани перетворили міста Кошиці, Ужгород, Мукачево і Виноградово в справжні фортеці. Поляків ж вдається тримати на лінії Прикарпаття та Наддністров’я, де незабаром були створені укріплені споруди, які стали опорними пунктами Галицького Корпусу, з яких було зручно проводити спустошливі партизанські рейди на територію, окуповану ворогом. 1

Словаки з галичанами розраховували взяти противника змором, і це вийшло. Угорці погодилися на кордон по етнічній лінії, що дозволило спрямувати всі сили на польський фронт. Груба тактика поляків в Галичині викликала хвилю протестів на окупованих територіях, які були підсилені партизанською діяльністю. Західнославія зменшилася у території, але завдяки мобілізації словацьких та галицьких корпусів, збереглася як держава. А в Республіці Польській наростала криза. Криза, якою вирішили скористатися Росія з Німеччиною... 1


мапа Західнославії на початок ДСВ від товариства Res Publica

Таким чином, рішення проводу Галицької держави про об’єднання із Чеською в Західнославію виявилося результативним прагматичним кроком, який дозволив у міжвоєнний період зберегти державність, розвинути молоді державні інституції, підняти рівень освіти та культури, провести індустріалізацію краю та, особливо, покращити показники виробітку продукції сільського господарства внаслідок суттєвого збільшення внутрішнього ринку. Від об’єднання виграли всі його члени, адже Чехія отримала доступ до передусім відносно недорогих ресурсів та продукції сільського господарства, а Галичина — до технологій західного зразка, що дозволило їй провести індустріалізацію та за її рівнем майже досягти своїх західних партнерів по спілці. На початок Другої світової війни конфедерація мала високі показники економічного росту та, відповідно, приросту населення, обігравши за багатьма параметрами й суттєво більших своїх сусідів. Це створювало сильні передумови для ефективного військового опору загарбникам.


Примітки:
* Галичани справді розірвали злуку з УНР, але це сталося набагато пізніше, ніж могло би бути — в кінці 1919 року.
** Підготовчі угоди між ГД та ЧСР справді вже були підписані і галичанам залишалося лише зважитися самим на остаточну злуку та переконати ту частину чеського уряду, яка чомусь цофала.
*** Чортківська офензива справді відбулася, тривала 7-28 червня 1919 року, була блискавичною та героїчною, але захлинулася через брак зброї та амуніції в Галицькій армії.
**** Галицько-чеська тісна співпраця справді мала місце за часів Австро-Угорщини.

Джерела:
1. Владислав Борода.
Друга частина з альтернативного міжвоєнного періоду: Історія Західнославії.
2. Кірсенко Μ. Β.
ЗУНР І ПОЛІТИКА ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ.
3.
Геополітичний простір ЗУНР та її зовнішньополітичні орієнтири.
4. Ю.Повала, Б.Явір.
Галицько-волинсько-чеські мовні паралелі в творах 16-19 століть.
5. Чехія і справа Галицької державности. // Галичина і нові держави Европи. Львів-Відень, 1921. Видання "Українського прапору", 32 с.
6. Югославія і справа Галицької державности. // Галичина і нові держави Европи. Львів-Відень, 1921. Видання "Українського прапору", 32 с.
7. Семен Шевчук.
Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі.
8. Валентин СТЕЦЮК.
Скільки гілок у слов’янства.
borys_javir: (обернув ся)


говоріт ріднов мовов
hovorit ridnow movow

21 лютого - міжнародний день рідної мови
borys_javir: (обернув ся)
17 лютого 1154 року галичани під проводом князя Ярослава розбили над Серетом військо русів.



Битва під Теребовлею 1154 року

1154 року, як помер галицький князь Володимир, трон у Галичі успадковує відносно молодий Ярослав, якого потім назвуть Осмомислом, а Ізяслав вирушив у похід на Галичину, сподіваючись скористатись зі смерті галицького князя і молодості його спадкоємця. Об'єднана дружина Ізяслава Мстиславича, до якого приєдналися васальні князі Русі (зокрема, полки київські, вишгородські, переяславські, волинські, дорогобузькі, берестейські, володимирські) та чорні клобуки, чисельно значно переважала галицьке військо.

16 лютого 1154 року величезне об'єднане руське військо підійшло до річки Серет. Ізяслав розбив армію на дві частини. Васали та чорні клобуки залишилися на березі Серета, де їх стримували менші за числом галичани. А Ізяслав з дружиною зумів перейти Серет і рушив на Теребовлю, де проти нього виступила суттєво менша за кількістю охорона міста. Літопис зазначає, що «настала в той день [така] мла велика, що не [було] видіти до кінця списа». Галицькі мужі молодого охочого до битв Ярослава впросили залишитися у Теребовлі, а самі повели військо проти загарбників: «...нас отець твій кормив і любив, то волимо ми за отця твойого честь і за твою голови свої зложити».



Про події 17 лютого Літопис повідомляє: «І зступилися полки, і була січа люта, і билися вони од полудня до вечора...». Над Серетом переважаючих противників перемогли галичани, і розгромлені васали та союзники Ізяслава ганебно втікли з поля бою,  проте після битви з військом Ізяслава охоронці Теребовлі відступили за мури міста. Втім, військо Ізяслава зазнало значних втрат, тому він вдався до хитрості: наказав розставити на полі бою галицькі корогви, захоплені під час битви. Частина галицького війська з Теребовлі, подумавши, що то повернулася з перемогою дружина з-за Серета, вийшла з міста і потрапила в полон до Ізяслава. «На ту ж ніч, убоявшись, що він зостався був із малою дружиною на бойовищі, Ізяслав сказав: "Аби не зібралися вони на нас із города",— бо колодників було більше, ніж його дружини». Зрештою, усвідомлюючи слабкість власної дружини перед галичанами і побоюючись ймовірного бунту полонених, Ізяслав був змушений втекти, наказавши стратити перед тим усіх галицьких колодників за винятком кількох «лутших людей», за яких сподівався отримати викуп. Перемога далася галичанам важкою кров'ю, «був же плач великий по всій землі Галицькій»...

Після поразки під стінами Теребовлі руські завойовники майже тридцять років не лізли у Галичину.

З річницею перемоги над східними ордами, галичани!
Галичино, будь щаслива!

borys_javir: (Default)


Кожна людина народжується та живе в певному культурному, економічному, соціальному, професійному середовищі. Вже досить рано вона себе усвідомлює хлопчиком чи дівчинкою, темноволосою чи світловолосою, жителькою того чи іншого міста, краю, материка, планети, представницею якоїсь школи, коледжу, університету, певної фірми чи організації. Процес співвіднесення себе до певної групи людей за тими чи іншими ознаками є ідентифікацією, результатом якої є ідентичність. Ідентичність виражає ідею постійності, тотожності, спадкоємності індивіда та його самосвідомості, наслідок власного самоусвідомлення та самоасоціювання людини в цілому суспільстві.

Проблемам ідентичностей присвячена одна з моїх статтей - "Ідентичності". А нещодавно поважний дослідницький центр Pew Research Center оприлюднив масштабне дослідження "Що потрібно, щоб бути по-справжньому одним з нас", яке торкається питання національних ідентичностей. Україномовні уривки дослідження опублікувала сторінка "Громадський закон про мову #5670".

Що означає місце народження, мова, дотримання традицій, національне походження, релігія, щоб вважатися справжнім американцем, австралійцем, німцем тощо? З'ясувалося, що найбільше значення має мова – згідно з дослідженням, це "наріжний камінь ідентичності".

В усіх країнах світу, навіть не просто ліберальних, а й з соціалістичним душком, вважають мову основним чинником національної ідентичности. У США, Канаді, Європі, Японії та Австралії громадяни вважають мову найголовнішою ознакою національної ідентичності. Для більшості опитаних мова важливіша за місце народження та, тим більше, релігію.


Мова виглядає найбільш важливою ознакою національної ідентичності. "Вміння говорити нашою національною мовою – це дуже важливо, щоб вважатися справжнім (національність відповідної країни)"

З усіх атрибутів національної ідентичності, досліджених Pew Research Center, мова безперечно виглядає найбільш важливою для національної ідентичності. Більшість опитаних у кожній з 14 країн кажуть, що дуже важливо говорити мовою краю, країни, щоб вважатися справжнім членом етносу, нації.


Здатність говорити національною мовою вважається дуже важливою по всій Європі. Лише від 1% до 4% громадян 10 європейських країн, де проводилися опитування, вважають мову не дуже важливою або зовсім неважливою.

Приблизно вісім з десяти або більше голландців, британців, угорців і німців вважають, що здатність розмовляти мовою своєї країни є дуже важливою для національної ідентичності. Канадці та італійці найменше пов'язують мову з національною ідентичністю. Та все одно приблизно шість з десяти канадців та італійців бачать міцний зв'язок між тими явищами. У кожній з 10 європейських країн, де проводилися опитування, більшість опитаних кажуть, що це дуже важливо – вміти розмовляти місцевою мовою: починаючи з 84% голландців до 59% італійців.


Для порівняння: відносно мало хто говорить, що національна ідентичність міцно пов'язана з місцем народження. І цей зв'язок по-різному оцінюють в різних країнах. "Народитися в нашій країні – це дуже важливо, щоб бути справжнім (національність відповідної країни)"

Інші атрибути національної ідентичності, як от місце народження, дотримання традицій, національне походження, релігія, не мають такої одностайної оцінки, як мова, а головне: в кожній з 14 країн ці атрибути вважають значно менш важливими за мову.


Саме тому я так часто піднімаю питання галицької мови. Це - один з наріжних каменів галицької ідентичності. Галицька ідентичність – така сама нормальна ідентичність, як лемківська, бойківська, гуцульська, подільська тощо. Але так виглядає, що хтось її боїться, комусь вона є зайвою. Замість того, аби розвивати міжетнічну співпрацю, етнічну та національну ідентифікацію, в Україні триває радянська політика денаціоналізації та заперечення етнічності. За радянською традицією, володарі ситуації бачать завдання створити український народ як реінкарнацію концепції радянського народу (подібно, українська ідентичність творилася із загального руського міфу). Іншими словами, йде свідома політика етнічної та й навіть національної деперсоналізації, марґіналізації, що може вилитися у психічні патології, девіантну поведінку на рівні етносів чи нації, у загострення конфліктів. Є ненормальним, коли галицький говір називають селюцьким чи попсованою українською мовою, коли всіх, хто називає себе галичанами, називають сепаратистами, коли галицьку ідентичність вважають неприпустимою. Якщо ми – єдина країна, то хай звикають до нас, галичан, таких, якими ми є - з галицькою мовою, традиціями, способом думки, з галицькою ідентичністю.
 
Говорімо ріднов мовов.
Знаймо, хто смо!




borys_javir: (капелюх)
За М.Рябчуком: «...[український] національний проект несподівано отримав підтримку з двох протилежних боків – українського та російського. І російський імперський, і український національний проекти включали у себе Галичину у рамках загальноруського міфу, виведеного з Київської Русі й реінтерпретованого, в одному випадку, на панслов’янський манір, у другому – на панукраїнський.»
Коріння міфу про східнослов’янськість (та українськість) Галичини росте з Росії (українські інтелектуали орієнтувалися та й далі орієнтуються на Москву), ота ефемерна східнослов’янськість - один з якорців «русскава мира». Українцями галичани з русинською ідентифікацією стали лиш внаслідок політики СРСР.

Відразу після проголошення незалежності ЗУНР чи так званої Галицької держави, урядовці в умовах війни з Польщею шукали союзників. Цілком серйозно розглядалися два варіанти - союз з УНР та союз з Чехословаччиною. Внаслідок інтриг англійців і французів та наступу Польщі на Чехію, переважила партія, що лобіювала злуку з УНР, хоча й вони не були певними, що союз із таким недисциплінованим та нестабільним партнером принесе добро.

В 1919 році між урядами ЗУНР та УНР було підписано Акт злуки, в результаті якого ЗУНР юридично втрачала частину незалежності. Як наслідок - через амбіції та інтриги С.Петлюри і Ю.Пілсудського Галицька Армія була демілітаризована, розформована і майже знищена, а Галичина потрапила під мандат Польщі.
Восени 1919 року Акт злуки був розірваний Галицьким урядом в односторонньому порядку.

В 1939-1945 роках Злука відбулася фактична: в результаті пакту Молотова — Ріббентропа Радянська Армія окупувала так звану "Західну Україну". 17-22 вересня 1939 року були зайняті Галичина‬ та ‪‎Волинь‬, але вони були прийняті офіційно до складу власне СРСР аж 1 листопада 1939-го (а до того - відкрита ‪‎окупація‬), і ще пізніше - до складу ‪‎Української РСР‬ (15 листопада 1939-го СРСР передав галицькі та волинські землі УРСР). І аж в грудні 1939 року було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР. За перші роки окупації майже 1,5 млн репресованих, тобто кожен 8й-10й житель згаданих країв.



Входження так званої Західної України до УРСР відбувалося у час війни та внаслідок дії (злочинного) пакту Молотова-Ріббентропа, що робить його нелегітимним. Враховуючи, що Акт злуки офіційно розірваний, а галичани на референдумі в 1991 році, якого, звісно, СРСР не визнав, проголосували проти знаходження у складі СРСР, наше перебування у межах правонаступниці УРСР як частини СРСР є незаконним. Тобто, окупація продовжується...

В 1991 році було проголошено так звану незалежність України, хоча частина правників дослідила, що юридично й далі продовжує існувати УРСР.
В 2016 році були проведені масштабні соціальні опитування, які показали, що жителів Галичини вся Україна вважає менш близькими собі, ніж росіян чи навіть незрозуміломовних "жителів ЕС", а росіян, незалежно від місця проживання, ближчими, ніж галичан. Нав'язуваний міф про "один народ" (від Сану по Донбас) тріщить по швах, зато процвітає міф про "єдіную страну".

Хто б то оскаржив у міжнародних інстанціях законність входження Західної України до СРСР та УРСР, як його частини?

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

July 2017

M T W T F S S
      12
3456 78 9
1011121314 1516
171819 202122 23
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags