borys_javir: (molfar)
Вітаю, південцю! І не питай помо́чі:
Хоч спробуй відварів чи зілля зівсюди,
Кедь видів ти, які тут бувають но́чі, -
Північ не відпустить тебе вже нікуди.

Кедь видів ти, як Молочний шлях зімкнутий,
В'яззю рунічною над берегами фйорду, -
Вже не забудеш: більше тобі не заснути,
І не покинути сиві палати Норду.

Вітер і холод зіб'ють пиху з будь-кого:
Скоро дізнаєшся, що Боги зовсім як люди -
Щозими спускаються із небес додолу,
Ходять світом без таїнства та прелюдій,

П'ють разом з нами терпкий янтарний мед,
Зірки читають і в тавлі грати вчать...
Як на ніч співають, то чути завірюхи мет
Від пісень про яснооких як з льоду дівчат.

Не дивуйся, південцю, ти просто вір,
Північ віками точила тут натури -
Кожен з нас хоч чимісь Бог і трохи звір,
Тимчасово в кайданах людської шкури.

© Boris Javir, переспів вірша © Ann Autumn


borys_javir: (обернув ся)


Галицький форум з питань децентралізації

було багато розмов про відкритість влади, про територіальні громади, про фінансову самодостатність громад, загалом - про чергову адміністративну реформу.
як представники влади, так, особливо, представники громадських організацій говорили про безініціативність населення.

цікавим є місце проведення - сучасний Будинок вчених, колишнє казино. цікаво, яка карта розігрується цього разу?

дякую Володимиру Павліву за запрошення та Даяну Галицькому за організацію поїздки.
borys_javir: (капелюх)
Якось вирішив проглянути свої записи за кожен лютий протягом останніх кількох років у своєму Живому Журналі. Переглянути і зробити з них своєрідний мікс. Мікс із передусім ліричних творів. Творів, які не стільки відображають події, скільки стан душі.

читати дальше )
borys_javir: (обернув ся)


а я живу у нікому непотрібній країні своїх мрій. країні, король якої запив, уряд якої саморозпустився, народ якої сам не знає, хто він... і от сиджу поміж порослих мохом та плющем руїн і звідкись чую гуслі. то співають мавки, ще більше затягуючи мене у ту чарівну та сумну ілюзію...
borys_javir: (ціхо)
Всім іноді хочеться… погратися… ;)

borys_javir: (Default)
* люблю їздити поїздами...
* без імен...


Четвер...
Електричка на Львів несла мене вперід до друзів та справ. А якийсь потяг зі Львова ніс Її у протилежному керунку - на Тернопіль. Різні вектори - це доля?
Ну, ми ще зустрінемо ся...

+100501 )
borys_javir: (Default)
Здається, першою на планеті із людей була жінка. Так, саме жінка, жінка, яка виносила першого чоловіка, яка навчила його любити життя і поклонятися життю.
Саме жінка малювала перші малюнки у печерах, саме жінку зображували у вигляді “палеолітичних Венер”.
Символ життя і символ смерті — жінка. Чи не усі народи уявляють саме жінку у вигляді Долі чи трьох вершительок долі — молодість, зрілість та старість саме у жіночому обличчі. І саме в образі жінки приходить смерть.
Пори року — жінки — Весна, Літо, Осінь та Зима. І сонце, з яким пов'язаний річний цикл, здавна уявлялося жінкою.
Саме жінки вважаються причинами чи не всіх війн, але вони також і мужні воївниці, а також й ті, які зупиняють війни.
Жінка досконаліша від чоловіка генетично і більш витривала фізично.
Жінка народжує, і саме тому ми Землю називаємо матінкою. Жінка любить, і саме тому усі образи кохання — жіночні. Жінка турбується, і саме тому навіть слово “турбота” жіночого роду.
Люблячі, турботливі, надійні, хитрі, інтриґуючі, грайливі — такі вони, жінки...

_ _ _
2012-02-12
Борис Явір Іскра
borys_javir: (На згарищі)

Лиш тому належать щастя й воля, хто кожен день іде за них у бій.

Йоган Вольфґанґ Ґете



Вночі над Тернополем була канонада. Небо палало вогнем... А нині усе наче втихло. Тільки чув ся шум машин і на світанку відбув ся авіаналіт. Так, як ми стояли у лісі, то нас не бачили і не дуже бомбили.

Лінія оборони розтягнула ся по Сереті. Наша сотня зайняла позиції у лісі коло Микулинців...

Пам'ятаю, як були меншими і їздили сюди на квас... Микулинецький... чи солодку воду... Тут стояв завод, а ми накупимо си фляшок, п'ємо, дурачимо ся... Поліземо на замок, чи гайнемо в Теребовлю... Гарно так було...У дитинстві...

Штаб розмістив ся у палаці. Офіцери поводили ся, наче були у невизначеному стані, - мабуть, не було зв'язку із Головною управою. А поміж вояків ходили перекази про полковника, який прославив ся під Збаражом і начебто має прийти нам на допомогу. Наше керівництво не дуже любило тих розповідей, казали, що полковник - зрадник і ні на яку допомогу він не прийде. Тому ми говорили пошепки...

Вчора мали перший бій із якимісь загоном ворога. Їх не було багато. Мабуть, то розвідка. Вони йшли лісом і наткнули ся на нашу заставу. За лічені хвилини всі солдати були мертві. Під час огляду трупів Максим впізнав у ворожому воякові свого далекого брата. Той колись був виїхав у Київ на навчання.
Хлопчина сів, взяв брата на руки і ревів... Ми обступили колом, схилили зброю... Я ще не видів, аби хтось так плакав... А Макс крізь сльози мовив:
- Та який це ворог? Та вони такі самі, як ти і я... лиш носять інший однострій...

* * *
Ввечері по радіо передавали звернення когось із Головної управи. Нарешті ті вийшли на зв'язок. Палкий голос говорив патріотичні фрази, закликав до бою проти ворога. Майже, як колись...

Тоді був концерт. Якийсь дешевий концерт відомих гуртів на центральній площі. На замовлення місцевої партії. Такі концерти часто були чи не в кожному великому місті. Безкоштовний для відвідувачів, або як казали “на халяву”. Багато молоді — всі запальні, веселі. А зі сцени місцеві отаманчики говорили про патріотизм, про те, що важкі часи настають, про об'єднання проти спільного ворога. І я подумав тоді, а де будуть ті отаманчики, коли раптом війна?..

І тепер слухаю піднесене звернення, і думає ся, а чи ті полум'яні політикани, які закликали до боротьби, зараз на фронті? Хто з них виконує той священний патріотичний обов'язок, до якого самі ж закликають? Хто став пліч-о-пліч із простим народом, якому помирати за їхню свободу?..

А тоді вибух. Другий. Третій...
І тиша...
І ракетний удар...
Ми вискочили із бункера на бойові позиції у шанцях. Зайняли лінію над річкою. Неочікуваний напад після затишшя потряс нас, наче грім з ясного неба. Ішла піхота, а десь чули ся двигуни танків. То, мабуть, зі сторони Тернополя...

* * *
Четверта ночі. Якось пережили авіаналіт. Максим перебинтованою рукою заправляє ленту у кулемета, я натискаю на курок. З-над моєї брови гаряча кров тече по брудному і пітному лиці й капає на тіло нашої чорної матінки. Радіо перервало, ми команд зі штабу не отримуємо. Десь далеко на схилі ще чути 1-2 кулемети. Певно, інші відступили. Але ми стоїмо...
Я знав, що це останній наш рубіж, що тільки смерть попереду. Питання лиш, коли...

А колись юними ми на цих схилах гралися у “війни”, лазили по-пластунськи, імітуючи дії вояків. Якби хто нам сказав, що якось те чисте блакитне небо затягне ся кривавими димами, то б ніхто не повірив...

Завершуються патрони. Поранене ліве плече кровоточить. Максим сів у шанцях. Блідий-блідий. Коли нас змобілізували, то хлопці сміялися, що він має ніжні, дівоцькі, риси лиця. Цей Чоловік, який встиг поховати недавно брата, зараз, марний, блідий, брудний і змучений, але, попри те, готовий шанець зробити своєю могилою...
А ворог то перейшов ріку...

Світає...
Затихли чи не всі кулемети на нашій стороні, разом з нашим. Потім ми перелізли у сусідній шанець, відстрілювалися автоматами. Але у нас не стало патронів. Ми зарядили пістолети і чекали, поки підійде ворог. Заготовили вибухівку і часом кидали у поле гранати. А лавина зі сходу п'яним валом накочувалася на наш берег. Ще мить...

Раптом над нами застигає танк, який приїхав з нашої сторони. За ним на лінію виходять ще кілька. І піхота. Засипає ся в шанці, заправляє кулемети, стріляє з автоматів...
Ми з Максимом здивовано зустрічаємо молодого вояка, який застрибує коло нас. Він енергійно посміхає ся і каже:
- Ми свої, ми — підмога...

Ще на два дні наша фортеця під керівництвом полковника стала твердинею, яку довелося покинути, аби відступити для формування боєздатного війська на півдні. Я їхав у буді вантажівки, звісивши ноги донизу і дивився на дорогу, яка наче втікала з-під ніг. А на потрісканих губах чомусь чувся присмак квасу. Того, як в дитинстві...
Микулинецького...


_ _ _
весна-літо 2011
Борис Явір Іскра
borys_javir: (molfar)

...давай, помовчимо... най замість нас говорять руни...


Цей білий-білий цвіт,

І рун магічний світ,

І місяць срібний, і зірки,

І тільки я, і тільки Ти...


Руни

або замість вступу...

Руни — то такий таємничий магічний алфавіт. Прийшов, очевидно, від кельтських друїдів та розвинувся у германських й скандинавських народів. Саме слова “руна” позначає “таємниця”. Застосування рун не обмежується ворожінням та передбаченням. Суттєвою є і їх здатність впливати на долі людей, а також їхні охоронні властивості. Руни вишивають на одязі, прив'язують на шию немовлятам. Руни використовуються і в заклинаннях...


Магія ночі...

Ми сиділи під заквітчаною у білий цвіт яблунею, залитою срібним сяйвом місяця. Зірки моргали з неба. Сакральний спокій час від часу порушували хіба що якійсь пташки у лісі. Лиш ми і неймовірна краса ночі...

Твоє хвилясте золотаве волосся покривалося місяцевим інеєм, а очі блискотіли у передчутті таємниці. Сьогодні для тебе це вперше...


Повна зосередженості запихаєш руку у мішечок і витягуєш руну... Трактуємо разом... І я розумію, що відповідь на одне питання породжує ще одне... Наступна руна наче ставить крапки над “і”...

Ці руни, розпочаті на молодику, завершені на старому місяці та активовані в ніч на наступний молодик, пройшли усі етапи “народження”... Золотисно-чорні... Ясенові... Магічні...


А ти сидиш із таким зачудованим виразом лиця, наче щойно побувала у чарівному місці й відкрила магічну книгу. Так, наче у сяйві сторінок комусь невідомою (але тільки не тобі й мені) мовою ти вичитала найбільшу у світі таїну...


Зійшлося!.. Руни описали ситуацію саме так, як є в житті. Ти отримала цінні поради... Але найголовніше те, що сьогодні ти долучилася до тисячолітньої традиції рунічного мистецтва. Сьогодні ти перейшла межу, після якої тобі відкрився, може і нелегкий, але захопливий світ давніх казок, світ магії і чар... Ти ступила перший крок... А мені було приємно повести у цей світ тебе...


Здається, й не зчулися, як пройшло кілька годин і сиві тумани почали кутати небо...


Ігри рун

А в день ми пішли у ліс і під розлогим грабом грали у “ігри рун”...

Ти із свого мішечка, а я із свого витягували маленькі, наче пазурчик, різьблені патички із магічними написами і трактували, намагаючись знайти зв'язок між ними...

То було навчання, але поради рун завжди треба мати на увазі...


Даґаз

або замість післямови...

Ми ідемо мостом над проваллям. І цей міст горить. Він не може горіти швидше, не може повільніше. Він просто горить...

Але нам треба йти обачно і тільки вперед. Бо позаду - лише спалений міст, назад не повернешся, у нас є тільки майбуття. Настає день, минає ніч. Маємо навчитися бачити та відчувати шлях, незалежно від пори доби, аби й навіть ідучи у повній темряві, іти правильним шляхом...

І пам'ятати, що найтемніша ніч саме перед світанком... А день настане, незважаючи на все...




_ _ _

15-16 травня 2011

Борис Явір Іскра

borys_javir: (ціхо)
DSCF4559_1

Я погляну в твої очі
І побачу здивування,
Коли я тобі признаюсь
У таємному коханні...
Ти мов та зоря, мов та зоря...
Все не моя, все не моя...

Любов ненависті сильніша,
Покличу я, ти відзовись,
Лиш ніч одна, лиш ти і я,
І все не буде, як колись...
Ти мов та зоря, мов та зоря...
Все не моя, все не моя...

Нарешті іграм вже кінець,
Байдуже те, що кажуть інші,
А не можу зупинитись,
Тебе все люблю більше й більше...
Ти мов та зоря, мов та зоря...
Все не моя... Будеш моя!..

2011-02-06
Борис Явір Іскра
"Шепіт Місяцю"
borys_javir: (Default)

на дійсних подіях

неофіційний додаток до збірки казок

Одного разу Ярина із своїм кузеном пішли збирати ягоди. Літо, тепло, якраз достигла малина в зрубі. Взяли з собов начиння, відро — аби ягоди домів принести. Дорогов щось си розмовляли, жартували, — як то буває між братом і сестров.

А в зрубі стілько ягід! Як бджіл на косицях...

От вже і обід. Трохи поїли і Юра пішов з відром до потічка набрати води. Спустився вниз, а коло річки і затінок... Нагнувся, попив. Смачна!..

Набрав повне відро і вже намірився йти, як побачив поміж дерев у лісі на іншому боці дівчину. І то таку файну, що словами не опишеш і очей не відведеш... А вона глянула на Юру глибокими блискучими очима і закликає руков до себе... А як посміхається!.. Хлопець трохи зніяковів, і... пішов...

Один крок, другий... А дівчина все посміхається і кличе до себе... Третій крок... І чує хлопець, що то вже не він сам йде, а сила незбагненна його веде... А дівчина все закликає руков і сміється... Грається...

Спочатку було все наче по-справжньому: зайде дівчина за дерево, вийде з-за нього... Потім почало відбуватися щось неймовірне: зайде за одно дерево, а вийде з-за дерева за 10-20 кроків... І все закликає за собов... А Юра і не годен вже зупинитися... Дівчина почала швидше рухатися, і він почав бігти... Через звори, яруги, заросляк...

Отямився аж на асфальтовій дорозі. Сиґналила автівка. Ледь хлопця не збила... Юра глянув на інший бік траси, а там - стара некрасива жінка, зі спини якої вивалені нутрощі і волочаться по дорозі... Вона подивилася на нього і страхітливо засміялася... Зникла, мов дим...

Потім виявилося, що Юра опинився за десять кілометрів від того місця, де збирали малину... І біг, шлях важкий подолав через звори, яруги, заросляк, але води з відра не розлив — скілько набрав, стілько й залишилося...

© Борис Явір Іскра

деталі почуто у с. Ворохта, серпень 2004

А ти певен, що те, за чим слідуєш, дійсне і досяжне?

Казки "Білого ґруника":
* Казка перша, * Казка Новорічна, * Казка святкова, * Казка на щодень, * Казка третя, * Казка мандрівників, * Казка остання, * Пост Скриптум
Додаток:
*
Видиво, * Друзі, * Мавка в зворі

borys_javir: (Default)
давай, зіграємо в любов?
без обіцянок і пробачень,
без ревнощів, дзвінків вночі...
а може, ні?
а може так, щоб кожен бачив,
який вогонь горить в душі?..
а може так, щоб кожен видів
ті поцілунки, статуси, признання?..
ті подарунки, залицяння?
а може так, щоб всім було заздрісно,
що в гру цю граєм ми, а не вони?..
а може так, мов в фільмі, звісно,
без моєї і твоєї вини?..
а може ні?
бо гру від дійсності не зможем відрізнити...
і так, загравшися, серця розбити
одне одному...
то як?
зіграємо в любов?
а може, ні?
а може, так?..


2011-01-14
Борис Явір Іскра
borys_javir: (Default)
Ми хотіли погратись в війну,
Пороху запах хотіли почути,
Стати на захист своєї країни -
Цього ніхто не мав би забути.

Ми вдяглися в військові мундири,
Зброю затиснули міцно в руках,
Тепер ми для всіх командири,
Армія вся на наших плечах.

Ми кинулись в бій, мов на свято,
Усе було настільки реально,
Нас було тоді так багато,
Добре те, що війна віртуальна.

віртуальна війна

11.05.2002
Борис Явір Іскра
збірка "Розмова з вітром"
borys_javir: (Default)

усім фортецям присвячується...

...на нас двох одна й та сама купа каміння...

різниця лиш в тім, що я будую міст, а ти - стіну...

 

Усе починалося так романтично... погляди... твої дзвінки і моя симпатія... твоя симпатія і твої вагання... і мої признання... побажання чарівних снів і цьомки на ніч в перемішку із моїми віршами... твої вагання і мої признання...

 

Час від часу ти гралася у фортецю... ти закривалася і достукатися до твого доброго серця було неможливо... ти ставала інакшою... іншою людиною, просто дзеркально інакшою... я не сприймав таких змін, адже я був постійно до тебе добрий...

 

N: ...це я так будую свої високі мури!

BJ: ти хоч пилюкою свого ненадійного пісковика засипати мої окопи? ха, наївна!

ти хоч там своїм мулярам скажи, де пісок, де цемент, а то бідні не будуть знати, що з чим змішувати...

і скажи, аби до розчину води дали - а то сухим будуть перекладати...

забудувалася?

чи розгубилася у виборі підходящого каменя, яким би в мене кинути? :)

а... зайнята... ну, будуй, будуй...

N: та ні, я просто-на-просто пішла шити свій прапор!

BJ: а... ну, так, аби у мене було більше задоволення, коли візьму фортецю - хоч шось в руки попадеться? :))

N: чому ти такий впевнений шо її візьмеш?

BJ: та всі колись фортеці валяться... :))

N: вот як закінчу з мурами, то візьмусь з нову фортецю

BJ: а... ту, яку я маю взяти приступом? :))

N: ти не зможеш її взяти

BJ: не будь така впевнена...

N: ти теж

BJ: в житті буває всяке...

я багато шо зможу... і можу...

тому ти не зарікайся..

 

Але такі часи проходили... інколи... і... ми ходили “за ручку” чи тримаючись за мізинчики... так мило... я вірив у спільне майбутнє... а ти “мала на мене плани”... ти казала, що у мене гарне прізвище і ти б хотіла таке мати... ти казала “так, я вийду за тебе”... але...

 

Тобі подобалося мене провокувати і “тримати в тонусі”, як ти говорила своїм подружкам, з якими постійно гралася у конкуренцію... зі мною ж гралася в образи і мовчанки... не брала слухавки, бо так хотілося... плакала, читаючи мої, присвячені тобі, вірші... і далі гордо мовчала... розказувала сестрі, що мріяла про мене віддавна, а зі мною гралася у байдужу... я тебе постійно мусів завойовувати...

 

Прийшов момент, коли ти занадто перейшла межу у своїх провокаціях та своїй фортечності... я терпів роками, а тут зірвався... мабуть, вперше сказав тобі лихе слово...

 

ми

Я зняв облогу твоєї фортеці... А ти так і не зняла захисту... Я пішов воювати у інші краї, а твої воїни так і стоять на високих стінах, понищених роками наших воєн... Їхні стріли вбивають усіх моїх поштових голубів... Ти так і не здогадуєшся, що вони несуть листи про те, що війну завершено...

 

У цій війні нема переможців... Лиш переможені — ти і я... Переможені нашою дурістю... Ти і я...


_ _ _

2010-12-08

Борис Явір Іскра

borys_javir: (Default)

- Шось не так?

- Звісно... Я тебе люблю, а тобі всього-на-всього байдуже...

 

Carry me in your dreams...”

Він її любив. А вона гралася. Мабуть, якось так... Він пробував знайти до неї підхід, а вона, насміхаючись, тільки співала у відповідь слова із російської пісні "А мне всьо пофиг...", яку крутили на диско та радіо.

Коли їй було від нього щось треба, вона робилася дуже доброю до нього, приділяла увагу, посилала повітряні цьомчики... А він надіявся і вірив, забував, що вона акторка, що то для неї лиш гра... Мабуть, лиш гра...

 

"А мне всьо пофиг...". Ці слова наче лунали у його голові. Від цього кохання він божеволів, а вона казала, шо то хвороба і треба від того лікуватися...

Ховала очі від його погляду, а потім гнівно дивилася, наче пропалювала наскрізь...

Чекала в дверях, щоб потім дорікнути, що тиняється за нею...

Пускала гудки серед ночі, а потім вибивала...

Зігрівала вночі, а потім казала, що він до неї не має відношення і то нічого не означає...

 

"А мне всьо пофиг...". Ці слова терзали його свідомість і не давали заснути літніми ночами. Друзям казав, що це просто безсоння, вплив місяця чи ще якійсь об'єктивні обставини... Але хто йому вірив?..

 

"А мне всьо пофиг...". Всім і насправді було до того пофіг. Ну, не настільки аж... Але... Дехто казав “усе у вас буде добре”, дехто просто робив вигляд, що не хоче пхатися у чужі стосунки... Друзі...

 

Лист

Якось вона отримала лист... Писав він... Про любов, про стосунки, про “пофіг”... У своєму стилі інтерпретував події минулого, хоч старався писати об'єктивно і не так й далеко від правди був...

 

Кілька докорів, кілька любовних слів... І слова, що він так більше не може... Його вбивала її байдужість і він прощався...

 

Вона сховала той лист у шафі під одягом і до нього не поверталася...

Не вірила, що він отак просто зникне... Але...

Він подався світ заочі, адже дорога вбиває почуття... Принаймні притуплює...

 

"А мне всьо пофиг..."

Ішов час... Вона завершувала університет, начебто великі перспективи (чи то велика безперспективність) відкривалися перед нею...

Якось, гуляючи з подругами парком, побачила на лавці його... Не сам... З якоюсь чорнявкою...

Через тиждень-два вже з білявкою...

 

Запиталася друзів, коли він приїхав... “Недавно”... Чи має дівчину... “Не має”... Але ж його бачила з... “Це нічого не означає, адже йому тепер на все і всіх пофіг...

 

Сиділа вдома, збиралася... І поміж одягу раптом лист... Давній такий... Але наче новий... Кілька докорів, кілька любовних слів... І слова, що він так більше не може... Його вбивала її байдужість і він прощався...

А за вікном у дворі грала пісня "А мне всьо пофиг..."...

 

"А мне всьо пофиг..."

 

Замість епілогу

Якось вона зустріла друга.

- Ти думаєш, він щасливий? Та він і досі шукає тебе...

 

Post Scriptum

Вона йшла з навчання... Майже кінець... Великі перспективи (чи то велика безперспективність) відкривалися перед нею...

Парк... Лавка... Він... Сам...

Підсіла...

Взяла за руку...

Він глянув на неї... Налитий відчаю і болю погляд...

- Мені не пофіг... - прошепотіли її губи.

Опустив погляд і обнадійливо посміхнувся...

 

серпень 2010

Борис Явір Іскра

borys_javir: (Default)
Раз художник молоденький
Малював картину,
І з уяви зобразив
Красиву дівчину.

Підбирав він різні фарби,
І кольори різні,
Зобразив дівчини риси
Тендітні і ніжні.

Усе пензликом проводив
Акуратно й рівно,
Скоро був на полотні
Образ неймовірний.

Була дівчина та красна,
Аж зачудувався,
Той портрет таким чудовим
Художнику вдався.

Приходили різні друзі,
Виділи картину,
І хвалив роботу кожен,
Хто бачив дівчину.

І хто би не подивився,
Чудувався дуже:
- То ж вона неначе справжня!
Як вдалося, друже

На полотні звичайному,
Фарбами простими
Зобразити такий образ?
Чарує очима...

Подивіться, то ж у неї
Наче справжні очі!..
- Сам не знаю. Цю загадку
Відгадати хочу...

І художник, мов в задумі,
Погляд все відводив.
Відповідь шукав, напевно,
Але не знаходив...

Він не знав, у чім загадка
Дівчини з картини,
Що мов дивиться на нього,
Мов водить очима...

І відколи ту картину
Він створив, небога,
То у серці все гризота,
В серці все тривога.

Довго сон його не брався,
Кожну ніч надворі
Він і плакав, і сміявся.
Бачили лиш зорі...

Він і думати забувся
Про дівчат тілесних.
Питав, що то за хвороба
У світил небесних.

Так, неначе закохався
Він у ту дівчину,
Що на нього все дивилась
Із його ж картини.

І бувало, що з розпуки
Вже хотів спалити
Ту картину. Та не міг він
От таке вчинити.

Так, мов сила невидима
Все його спиняла
І позбутися малярства
Йому не давала.

Він питав: - За що ж то кару
Мені небо дало,
Що дівчину не реальну
Серце покохало?

Так, старіть вона не буде,
І все буде мо́я,
Я від неї не діждуся
Ні біди, ні горя.

Але також не зігріє
В темну ніч зимову,
Не поведе ізо мною
Ласкаву розмову.

І зовсім не буду знати
Тепла поцілунків.
Який хосен, небо, маю
Від твого дарунку?

Нащо мені тая кара?
Най би то згоріло!
Я би все віддав на світі,
Аби не боліло...

Лиш зірки і місяць в небі
Чули ту розмову.
І мовчали... А як уже загорілась
Зоря світанкова,

Наче променем із неба
В ясному сіянні
Опустилась, мов богиня,
Крилатая пані.

- Пам'ятаєш, як колись, -
Та панна сказала, -
Знав ти дівчину одну,
Щиро тя кохала?

Говорив ти їй слова
Ніжні, про кохання,
Їй цілунки дарував,
Сердечні признання.

Пам'ятаєш, як все було
Так, у казці наче?
Ну а що ж ти учинив,
Відаєш, юначе?

Це була для тебе гра,
І за твоїм словом
Ніщо більше не стояло,
Воно - як полова.

Ти надію їй вселив
На спільне будушне,
А потім все сам розбив,
Юначе бездушний!

І не з нами вже давно
Дівчина та мила.
Ти лиш бавився у гру,
А вона - любила...

А тепер все навпаки,
Тепер ти кохаєш,
А дівчині цій з картини
Байдуже, ти ж знаєш.

За знівечене життя
Приймай цюю кару.
Бо любов - зовсім не гра,
Й не дається даром.

Так сказала. І пішла
У путь невідомий.
А його не покидав
Образ той знайомий.

І мов чар її очей,
Мов чар її тіла
Він відчув, згадав ураз
Про ту, що любила.

І до ранку хлопцю душу
Стискало се горе.
За вікном лиш сильний вітер,
Лиш скали і море.

- Що життя є у любові,
Коли не взаємна?
Як тепла того не чуєш,
Дотиків приємних?

Що життя в такій любові? -
Суцільні страждання!
Ох, чому ж я не зберіг
Те миле кохання?

Зіпсував її я долю,
І свою я втратив!
Якби знав тоді, що чиню,
То так б не потрафив...

Цінував би мить я кожну,
Що в обіймах милих,
Їй б усмішки дарував,
Щоб була щаслива...

Я б любив її найдужче,
Сильніш всього в світі!
Ну а так лиш залишилось
В журбі й горі жити...

Він картину зняв із стінки
І поніс з собою.
А надворі сильний вітер
І буря з грозою.

Моря хвилі б'ють об скали,
Земля стогне наче.
Та мов сталь от незворушне
Є лице юначе...

Подивився на картину:
- Ти - прокляття мо́є!
Тому в вічність з цього світу
Ти підеш зі мною!

Вдарив грім, сяйнуло в небі,
І скали блистіли,
А художника й картину
Море враз укрило...

А над ранок враз скінчились
Блискавки і громи.
Море стало таке тихе,
Не турбують шторми.

Розвиднілось, стало ясно,
Спав ранковий враз туман.
Там, де море грає синє
Чи то правда, чи обман -

Там на камені, що хвилі
Ріже в половину,
Обнімаючись сиділи
Художник й дівчина.

Та, яка колись любила,
І сильно кохала
Відтепер в його обіймах
Ніжних потопала.

Він ж неначе ізмінився,
Був тепер щасливий...
Але враз в тумані зникло
Те маривне диво...

Люди кажуть, рік за роком
І в ту саму пору
Можна їх в тумані стріти
В скалах понад морем.

А картини як не стало,
Так й тепер не чути,
Бо пропало те прокляття
Й вже йому не бути...

кінець лютого — початок квітня 2010
Борис Явір Іскра
збірки "З весною в серці...", "У Твоєму промінні..."

borys_javir: (ціхо)
Зіграй зі мною в гру
Ціною у життя,
Люби мене, як вперше,
Без страху й каяття.

Зіграй зі мною в гру,
Якої ше не грала,
Кохай мене, немовби
Ніколи не кохала.

Зіграй зі мною в гру,
Зіграй зі мною в казку,
І ніжність подаруй,
Всю серця свого ласку.

Зіграй зі мною в гру,
І навіть не вагайся,
Ти виграєш у неї,
Я вірю. Постарайся.

Зіграй зі мною в гру,
Подай же свою руку,
Бо перемога - щастя,
Й любов без сліз і муки.

Зіграй зі мною в гру...

2010-03-05
Борис Явір Іскра
"У Твоєму промінні..."
borys_javir: (Default)
Ти гралась з моїм серцем,
Та гра була невдала,
Ти думаєш, що ти виграла –
Насправді ти програла.
2004

Борис Явір Іскра
збірка "Розмова з Вітром"
borys_javir: (ціхо)
Ти хотіла погратись в кохання,
Ти хотіла вивчить цю гру,
Та у грі ти була дилетантка -
Цього я тобі не прощу.

Я хотів так багато сказати,
Та уже тобі не скажу,
Ти не вміла гратись в кохання -
Цього я тобі не прощу.

Навіть, коли б ми зустрілись,
Я тобі не дорікну,
Ти убила моє кохання, -
Цього я тобі не прощу.

23.04.2002
Борис Явір Іскра
збірка "Розмова з Вітром"

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags