borys_javir: (radio)
Зі мною вийшло інтерв’ю на сайті «Погляд»

Тернополянин Борис Явір відзначає Різдво за язичницькими звичаями

 

 

Найцікавіші Різдвяні свята  були в  дитинстві. Я їх проводив у селі, де ще під «обкладинкою» християнства збереглися рідні язичницькі святкування (майже так, як описано у книжках етнографів). Саме ці святкування спричинили моє зацікавлення історією, звичаями…

На Святвечір святкування починалося із внесення Дідуха чоловіками родини, ми проказували «Віншую вас в коляді, проживайте в гаразді без клопоту, без біди аж до другої коляди!». Опісля жінки стелили солому на підлогу, сіно – на стіл. Діти з тої соломи на підлозі вили гнізда, мукали, кокали, ґиґали, тощо – імітували звуки домашніх тварин, що символізувало приплід у наступному періоді «від коляди до коляди». Відтак – сідали за стіл, вечеряли. Співали колядок… На саме Різдво ходили у гості, або ж гості приходили до нас. На третій день вранці палимо солому, яку також називаємо дідухом – в знак єдності із Сонцем, яке стало сильнішим. Скачемо через вогонь, як і наші предки.

Не так давно я одружився, тому вважаю, що найдушевніші Різдвяні свята у мене ще попереду – зі своєю коханою та нашими дітьми, які нашу рідну старовинну традицію передадуть нащадкам.


Сумував на Різдво. У ті роки, коли втрачав когось з рідних.

Як вважали наші предки, в усьому має бути лад (гармонія). Саме тоді, коли є внутрішній лад, лад у справах, лад у сім’ї чи родині, коли і такі менш значні обставини, як погода, атрибутика доповнюють відчуття свята, відчувається так званий дух Різдва.

Улюблена колядка «Радуйся Земле, ясен Світ засвітився». Принаймні, дуже подобається зараз. Ця давня колядка була перекручена в 20 столітті на християнський лад, але по селах та у книгах ще зберігся її оригінал, в якому оспівується подібність сім’ї земної до сім’ї небесної і сповіщення про те, що варто радіти, адже Сонце «народилося» – ясен світ засвітився.

Оптимально, коли свята припадають на традиційні вихідні дні – в рамках неділі, бо, коли свята розривають тиждень, залишається багато незавершених справ, а відтак і до роботи не відразу годен приступити.

На свята не маю звички переїдати, адже стараюся вести здоровий спосіб життя. Зазвичай, у святкові дні голова відпочиває від роботи і є змога повернутися до справ з більшим ентузіазмом.

PostScriptum: стаття вперше була опублікована 5 січня 2016 року.
borys_javir: (Default)
...є люди, для яких на небесах нема богів...
ці люди вірять, одначе, в зорі і магію...

Амміан Марцеллін, 4 ст.н.е

Жив-був собі на світі один маленький хлопчик. І, хоч він в дитинстві був досить чемним, але і досить непосидючим. Дуже рано він почав захоплюватися світом навколо себе: качки, кури, гуси, коти, пси, дерева, квіти та чи не все навколо стали і стало його друзями та об'єктами пізнання.
Особливо когути і гуси, з якими ще мацьопою бився чи грався - як коли випадало. Одного разу, не пам'ятаю точно, коли, він підняв свій зір у небо. В ту мить, здається, всі земні турботи та клопоти відійшли на задній план. Недосяжне глибоке зоряне небо манило хлопця все більше і більше. Часом, у літні ночі він залишався в яблуневому садку на пасіці і під гудіння бджіл, солодкий запах нектару і меду засинав, спрямувавши свій погляд на зорі... А коло 1-2 години ночі приходив дідо і забирав його до хати... А ще хлопчик любив годинами лежати у глибоких травах і спостерігати за рухом хмар у небі, а також ринути у глибину блакиті простору над поверхнею землі, - саме тоді і формувався його світогляд. Бабця називала хлопця планетельником, що на невизнаній ніким мові означало людину дивну, задивлену в зірки, астронома чи просто людину з іншої планети...

Хлопчик ріс... Роки забирали в нього час на пасіку і луг з травами, але він завжди знаходив можливість підняти зір до неба, глянути на зорі і Місяць, якого ще з глибокого дитинства називав братом... Він йшов до нього на розмову, коли з’являлися на душі яка тривога чи переживання, навіть безпричинне. А той слухав. Слухав про жалі, радощі, смуток та щастя хлопця...
© Борис Явір, "Лист планетельника"

Кажуть, світло міських ліхтарів затіняє світло зірок. Але, маю признатися, що це - неправда. Кожен бачить те, до чого звиклий та вихований, і, якщо ми - діти зірок, то будемо їх бачити, незважаючи на штучне світло ліхтарів, незважаючи на хмари небесні, але зважаючи на голос наших сердець...

Місяць-молодик. Сузір’я Оріон.
Canon SX160 IS.


borys_javir: (radio)
Зі мною вийшло інтерв’ю на сайті «pro.te.ua»

Тернополянин Борис Явір дітей назвав за давнім язичницьким звичаєм

Явір

Тернополянин Борис Явір провів обряд наречення над молодшим сином Яромиром. Без гостей і фотоапарату. Вранці у своїй квартирі. Борис – одружений 2 роки. Дружина Юліана у декретній відпустці. Мають старшу дитину – Аріану, якій виповнився рік. 

Read more... )
borys_javir: (Default)
...є люди, для яких на небесах нема богів...
ці люди вірять, одначе, в зорі і магію...

Амміан Марцеллін, 4 ст.н.е

Жив-був собі на світі один маленький хлопчик. І, хоч він в дитинстві був досить чемним, але і досить непосидючим. Дуже рано він почав захоплюватися світом навколо себе: качки, кури, гуси, коти, пси, дерева, квіти та чи не все навколо стали і стало його друзями та об'єктами пізнання.
Особливо когути і гуси, з якими ще мацьопою бився чи грався - як коли випадало. Одного разу, не пам'ятаю точно, коли, він підняв свій зір у небо. В ту мить, здається, всі земні турботи та клопоти відійшли на задній план. Недосяжне глибоке зоряне небо манило хлопця все більше і більше. Часом, у літні ночі він залишався в яблуневому садку на пасіці і під гудіння бджіл, солодкий запах нектару і меду засинав, спрямувавши свій погляд на зорі... А коло 1-2 години ночі приходив дідо і забирав його до хати... А ще хлопчик любив годинами лежати у глибоких травах і спостерігати за рухом хмар у небі, а також ринути у глибину блакиті простору над поверхнею землі, - саме тоді і формувався його світогляд. Бабця називала хлопця планетельником, що на невизнаній ніким мові означало людину дивну, задивлену в зірки, астронома чи просто людину з іншої планети...

Хлопчик ріс... Роки забирали в нього час на пасіку і луг з травами, але він завжди знаходив можливість підняти зір до неба, глянути на зорі і Місяць, якого ще з глибокого дитинства називав братом... Він йшов до нього на розмову, коли з’являлися на душі яка тривога чи переживання, навіть безпричинне. А той слухав. Слухав про жалі, радощі, смуток та щастя хлопця...

© Борис Явір, "Лист планетельника"

Кажуть, світло міських ліхтарів затіняє світло зірок. Але, маю признатися, що це - неправда. Кожен бачить те, до чого звиклий та вихований, і, якщо ми - діти зірок, то будемо їх бачити, незважаючи на штучне світло ліхтарів, незважаючи на хмари небесні, але зважаючи на голос наших сердець...

Місяць-молодик. Сузір’я Оріон.
Canon SX160 IS.


borys_javir: (radio)
Зі мною вийшло інтерв’ю на сайті «Погляд»

Тернополянин Борис Явір відзначає Різдво за язичницькими звичаями

 

 

Найцікавіші Різдвяні свята  були в  дитинстві. Я їх проводив у селі, де ще під «обкладинкою» християнства збереглися рідні язичницькі святкування (майже так, як описано у книжках етнографів). Саме ці святкування спричинили моє зацікавлення історією, звичаями…

На Святвечір святкування починалося із внесення Дідуха чоловіками родини, ми проказували «Віншую вас в коляді, проживайте в гаразді без клопоту, без біди аж до другої коляди!». Опісля жінки стелили солому на підлогу, сіно – на стіл. Діти з тої соломи на підлозі вили гнізда, мукали, кокали, ґиґали, тощо – імітували звуки домашніх тварин, що символізувало приплід у наступному періоді «від коляди до коляди». Відтак – сідали за стіл, вечеряли. Співали колядок… На саме Різдво ходили у гості, або ж гості приходили до нас. На третій день вранці палимо солому, яку також називаємо дідухом – в знак єдності із Сонцем, яке стало сильнішим. Скачемо через вогонь, як і наші предки.

Не так давно я одружився, тому вважаю, що найдушевніші Різдвяні свята у мене ще попереду – зі своєю коханою та нашими дітьми, які нашу рідну старовинну традицію передадуть нащадкам.


Сумував на Різдво. У ті роки, коли втрачав когось з рідних.

Як вважали наші предки, в усьому має бути лад (гармонія). Саме тоді, коли є внутрішній лад, лад у справах, лад у сім’ї чи родині, коли і такі менш значні обставини, як погода, атрибутика доповнюють відчуття свята, відчувається так званий дух Різдва.

Улюблена колядка «Радуйся Земле, ясен Світ засвітився». Принаймні, дуже подобається зараз. Ця давня колядка була перекручена в 20 столітті на християнський лад, але по селах та у книгах ще зберігся її оригінал, в якому оспівується подібність сім’ї земної до сім’ї небесної і сповіщення про те, що варто радіти, адже Сонце «народилося» – ясен світ засвітився.

Оптимально, коли свята припадають на традиційні вихідні дні – в рамках неділі, бо, коли свята розривають тиждень, залишається багато незавершених справ, а відтак і до роботи не відразу годен приступити.

На свята не маю звички переїдати, адже стараюся вести здоровий спосіб життя. Зазвичай, у святкові дні голова відпочиває від роботи і є змога повернутися до справ з більшим ентузіазмом.

borys_javir: (molfar)
передрук моєї статті із інтернет-сайту tenews.org.ua.

Мандрівка з Борисом Явором: Священні гори Скалата

Автор : Борис Явір Іскра | Джерело: like.te.ua

Фото автора

і спитав ся я в Ґуґла, а він конкретної відповіді не дав…

 

Гори — одне з найбільш типових місць поклонінь та культових дійств у різних релігіях. Образ гори як моделі світу, місця перебування божеств йде ще від шумерських та праіндоєвропейських міфів. Образ священної гори у міфології давніх слов’ян тісно пов’язаний із поховальними курганами-могилами. Для розташування святилища язичники часто обирали панівне в терені узвишшя. Особливістю священної гори є наявність джерела водов, яку вважают цілющов, або справжньої чи обрядової кирниці.

 

«Ставки»

 

Я виростав у селі, що мало й має свої переваги. Найближчим містом до нього є Скалат, який я полюбив чи не відразу. Про розташований там Скалатський замок написано чи не будь-де. Назву міста пояснюют тим, що воно виникло у підніжжя скал (галицьке «скала» – українське «скеля»). Справді, Старий Скалат (тепер село) розлягло ся на схиліМедобірського хребта, який оперізуют камені.

 

Щоразу, кедь я їхав до Скалата, мою увагу привертали скалисті горби на схід від міста, під якими розташовані два ставки (звідси і назва розділу). Вони добре проглядали ся з дороги і ся здавали близькими. Побувати на них стало мойов мрійов. Вперше я туди заїхав із другом на свій день народження в 2010 році. Але ми просто прогуляли ся і гори чекали ня знову (на все свій час). І от, на початку грудня я відвідав свою мрію з іншим моїм товаришом. Туман оповив усе до обрію, тому видимість була не з кращих.

 

DSCF0949_2

Кам’янисті горби, вид зі сходу

 

Для зручності я пронумерував безіменні вершини, які найбільше ся виділяют на терені, буквами латинської азбуки.

 

mapa2

 

А

 

Ми з другом підняли ся на стрімку вершину A із південного боку. За даними топографічної мапи її висота над рівнем моря 372 метри, над долинов — коло 100 метрів. Внизу із ставків бере початок ліва притока річки Гнилої-Рудки, яка протікає через Скалат і яка є притоков річки Збруч.

 

DSCF0960_2

Вершина А з південного боку

 

На снігу було багато слідів тварин, які утворювали стежки, також при нашому наближенні майже з-під ніг вискочив заєць.

 

В часі підйому ми запримітили, що більшість каміння, яке є на поверхні, не є виступами материкової породи, а принесені на свої сучасні місця кимісь, колись і звідкись. Деякі з валунів утворювали скупчення чи споруди.

 

DSCF0961_2

Камені стоят по боках заглиблення, яке має прямокутну форму

 

На схилі є не одне таке заглиблення, вони відносно правильної прямокутної форми, що може означати існування там колись якихось споруд, наприклад, будинків. Тим більше, що вони зі сторони річки та підсонячного південного боку горба. Можливо, там було поселення-супутник. У давні часи люди переважно вибирали для проживання саме південні миси прирічкових схилів.

 

Майже коло самої вершини з південної сторони є плоский округлий камінь-майданчик, коло якого по обидві сторони стоят два валуни, які наче варта сокочут, стежку до святилища, яка проходит між ними.

 

DSCF0971_2

На другому плані справа — плоский камінь-майданчик, над ним — два валуни-”сторожі”

 

Саме святилище має специфічну будову — із західної та північної сторони по його краю виставлені великі камені, які утворюют дугу, що схоже на кромлех. Східну та південну сторони оперізує невисокий символічний вал. Нижче по схилі помітні залишки терас.

 

DSCF0975_2

На передньому плані — камені, які утворюют дугу

 

DSCF0977

Автор допису на північному продовженні дуги валунів

 

Святилище овальної форми, витягнуте з півночі на південь на 15 метрів, із сходу на захід — на 10 метрів. У північній частині овалу розташована неглибока западина, а трішки південніше центру — підвищення, сформоване складеними каменями. Можливо, тут колись стояв ідол чи палали святочні вогні. Деякі поодиночні камені наче відділяют западину від підвищення, утворюючи фіґуру, подібну на “вісімку”.

 

DSCF0985_2

На передньому плані — малопомітний вал, на другому плані — підвищення, на задньому плані — валуни, які йдут дугов по західному та північному боці

 

DSCF0986_2

На передньому плані — підвищення, також добре видно валуни із дуги, а западина заросла польовими травами (на другому плані)

 

Із західної сторони, на відстані до трьох метрів від межових валунів, є чотирикутна споруда, яка ззовні нагадує кирницю. Її стіни викладені із великих каменів, а всередині є багато малих. Таке враження, що то могла бути жертовна яма чи ритуальна кирниця, яка після використання була закидана, за аналогійов до подібних споруд в Звенигороді.

 

DSCF0989_2

Гпотетична ритуальна кирниця чи жертовна яма на захід від капища

 

На північ від святилища є великі плоскі камені, які нагадуют сходи. Вони тягнут ся не точно на північ, а з невеликим схиленням на схід. Можливо, то залишки давнього менгіра. На північний захід йде кілька великих каменів, які стоят віддалено один від одного, але через них можна провести лінію.

 

DSCF0983_2

Камені справа тягнут ся в північному керунку, утворюючи “сходи”

 

DSCF0999_2

Великий валун (справа) з північної сторони святилища, який не є виходом материка

 

Як глянути з вершини В в сторону вершини А, то можна помітити, що, можливо, було ще одне (або і не одне) півколо із західного схилу — зовнішнє. На жаль, під снігом помітно тільки більші камені, а менші чи зовсім малі сховані під білов ковдров.

 

DSCF1041_2

Вид на горб А з хребта між горбами В та С

 

DSCF0992_2

Панорама вершини А з півдня

 

DSCF1004_2

Панорама вершини А з півночі

 

Нижче вершини А із північно-східного боку на і так нерівному хвилястому рельєфі ся виділяє заглиблення, зовнішній вал якого має прямий кут.

 

DSCF1006_2

Вид з півночі на заглиблення і гіпотетичні залишки валу

 

B

 

На схилі гори В також багато каміння, яке, швидше за все, туди принесене. Частина з тих каменів поскладані подібно до дольменів.

 

DSCF1003_2

Вид на вершини С (зліва) та В (справа) з підніжжя вершини А

 

DSCF1009_2

Невеликий дольмен на південному схилі

 

На горбі навколо вершини сила-силенна валунів різного розміру. Вони утворюют лінії та фіґури. На самій вершині помітний майданчик майже квадратної форми із сторонами орієнтовно 5х5 метрів, із західного, північного та південного боку обмежений великими каменями. Зі сходу він обмежений невисоким валом.

 

DSCF1031_2

Вид із заходу, на другому плані — майданчик, за ним видно підвищення валу, справа — камені, які ся тягнут лінійов

 

DSCF1025_2

Вид на майданчик зблизька

 

Також валуни ся тягнут від майданчика на південь і на північ. Можливо, то збережені залишки давнього кромлеха чи менгіра, але гірше, ніж на вершині А.

 

DSCF1023_2

Поскладані камені з південно-східної сторони вершини В

 

На північному схилі вершини В розташований явний кромлех. Камені поставлені гострими кутами догори (один з них, певно, впав), утворюют дугу, яка спрямована орієнтовно на північний захід, південно-східна частина відкрита. Посередині — невелике заглиблення.

 

DSCF1038_2

Вид на кромлех із південного сходу

 

Коло цього кромлеху є інші скупчення валунів, які поставлені у досить вільному порядку, хоч частина з них утворює лінії та фіґури, які на місцевості ся проглядают часом добре, а часом ні через хвилястий рельєф.

 

DSCF1047_2

Вид на вершини В (зліва) та А (справа) з хребта по дорозі до вершини С

 

C

 

Між горбами В та С нема глибокої долини, хребет тільки трішки ся знижує.

 

На горбі С, майже на самій вершині (із схиленням на південний захід) є яма, у північному куті якої (прилягає до вершини) розташований великий камінь із слідами обробітку — йому надано майже паралелепіпедну форму. Валун з південного заходу має зріз, який нагадує ліжко. Суттєво менший камінь розташований у північно-західній частині заглиблення. А найменший валун є у центрі ями. Його сторони вирівняні — хтось ся намагав надати йому правильної геометричної форми.

 

DSCF1053_2

Вид на великого валуна із західної сторони ями, на передньому плані — камінь в центрі заглиблення

 

Можливо, великий камінь був частинов якоїсь споруди. Шматки, які від нього відкололи, могли використати в якихось інших будівлях.

 

З південно-західної сторони ями також стоїт два великих валуни. Стінка, яка прилягає до ями вирівняна.

 

DSCF1059_2

Вид в сторону вершини В, на передньому плані зліва — великий валун

 

D

Після вершини С ми звіриними стежками прямували хребтом далі, між сніги.

 

DSCF1061_2

Вид з хребта на вершини В (зліва) та С (справа)

 

На горбі D валунів менше. Враховуючи, що вершина не дуже ся виділяє на гряді, її культове значення могло й не бути таким важливим, як у більш південних вершин. Тим не менше, на горбі є залишки якоїсь споруди — підвищення, викладене частково прямостоячими каменями та в західній частині заросле травами.

 

DSCF1065_2

На передньому плані — група каміння з підвищенням на вершині D, на задньому плані — вершини В та С

 

Дальше на схід уже помітно вихід материкової породи та невеликий кар’єр. Хребет нерівний — поверхня хвиляста, ями завіяні снігом, який ся постелив досить глибоким шаром.

 

E

Певна несподіванка чекала нас на останній вершині — круглий майданчик, коло 10 метрів в діаметрі. Посередині — сліди від сучасного вогнища, розпаленого між каменів. На схилі — оброблений валун із правильними формами.

 

DSCF1067_2

Вид на вершину Е з південного заходу

 

Вершина цікава тим, що є хорошим оглядовим пунктом — з неї добре видно навколишні поля, околиці села Старий Скалат, а також чи не весь кряж, крім горба А. Враховуючи можливе стратегічне розташування вершини, досить ймовірно, що там була якась споруда.

 

DSCF1069_2

Вид на хребет з вершини Е, найвищі горби зліва — вершини В та С

 

За характерними ознаками можна припустити, що на цьому кряжі було давнє городище-святилище (навіть цілий комплекс):

  • усі головні споруди із каміння розташовані на підвищеннях — найвищих точках пасма горбів;

  • на щонайменше двох чи трьох вершинах наявні спеціально облаштовані майданчики для обрядів, які оточені ритуальними валами чи впорядкованими валунами — сакральнов межов святилища;

  • щонайменше на вершині А є залишки капища із жертовнов ямов чи ритуальним колодязем, а також п’єдесталу або іншого виділеного місця для ідола чи священного вогнища;

  • на цілому пасмі – широке застосування каменю та кам’яних вимощувань;

  • відсутність залишок звичної житлової або господарської забудови.

Місцевість характеризує ся тим, що в медобірських гір схили зазвичай похилі (принаймні східні), на них проводит ся господарська землеробська діяльність, а ця гряда різко виділяє ся в околиці та, подібно до горбів коло Збруча, зверху “всипана” валунами, причому принесеними.

 

Неймовірні теорії

 

Про утворення Медоборів є цікава легенда — начебто герой Здобислав боров ся проти великого Дивогляда, і вбив його, ввігнавши у землю… Голова, тулуб та хвіст того чудовища стали камінними горами. Може, то й справді так? Якщо уважно придивити ся на пасмо горбів, то вершина А є головов, вершини B та С становлят тулуб, а D та Е — хвіст. Може, давні казки таки певнов міров правдиві? Тоді капище на горі А — рукотворна “корона” цього чудовища (дракона?)…

 

Ще однов неймовірнов теорійов може бути думка, що й самі горби частково рукотворні, споруджені на материковій основі. Може, то курган чи навіть комплекс курганів, насипаний на природних узвишшях. Наприклад, на північно-західних землях слов’ян відомий кургандовжина якого становит 115 метрів, а висота пагорба — 65 метрів. Коло Скалата гори також всипані валунами, тим більше, частина з них розміщені на терені впорядковано.

 

Місцеві люди про ті гори знают лиш то, що там колись добували камінь (то видко по залишках каменоломень між вершинами D та Е). Начебто, десь там з певних причин було встановлено хреста, якого насправді нема. Якихось інших суттєвих відомостей або не знают, або не захтіли повідомити.

 

Як би не було, але місце потребує археологічних досліджень для точнішого встановлення, хто, коли і як саме використовував хребет. До речі, мегалітична культура у Європі була поширена в часі пізнього неоліту та епохи бронзи(тобто, раніше, ніж 3000 років тому). Можливо, цей комплекс має зв’язок з дольменом на Богиті та є свідком культури лійчастого посуду.

 

Борис Явір.



borys_javir: (обернув ся)
ГП_Галицка ностальґія

Більшість порєдних галичєн сє вродило при других совітах. То були тоті самі, же перві, но прийшли вдруге і надовго. Галичєни пережили правдиве кріпацтво, перестройку і кілька років суцільної недостачі - товари були дешеві (славнозвісна «ковбаса по два двайцєть»), но їх мож було купити тілько за талонами і то по вистоюваню черги ще з ночи - «світле майбутнє»… Каждому порєдному галичєнинови поверхово патріотичні родичі розказували казки про козаків а гетьманів, про міфічну Україну, єка настане тогди, єк згинут вшиткі вороги, єк роса на сонци. І навчені на тих розповідьох галичєни із думков у свою щиру українскість йшли в школу, де сє виявлєло, же їхня мова - то не є правильна українска, а єкась «сільска», а вни не правильні українці, а гейби трохи полєки. Тоті протирічє єкось сє вживали у головах галичєн - єдні ставали щирішими украєнцєма, ніж правдиві, а єнші копали а копают глубше.

З того копанє у глубину і сє бере галицка ностальґія. Бо каждий порєдний галичєнин ще був застав на світі білому своїх прабабців чи прадідів, єкі памнітали кривавий прихід других совітів, братовбивчу борьбу партизанів, прихід німців, прихід первих совітів, прихід полєків, короткий спалах ЗУНР а довге урєдуванє Австрії. І каждий з предків, порімнєвши житє за всіх влад (а влади українскої теж), твердив, же за австрійскої таки жити було ліпше. І тоті старі чєси називают лагідно «за бабці Австрії», бо ніхто і ніґде за довгі столітє не пригрів був Галичину так, єк пригріла ся европейска пані, будуючи дороги від Віднє до найдальшого галицкого села, будуючи мости через Дністер і даючи людьом стілько свободи а можливостий, скілько вни не мали до того а по тім.

А є такі порєдні галичєни, єкі лізут ще глубше і ностальґуют за тими чєсами, коли в Галичині була своя держєва із великими містами (в десєтки разів більшими від руских столиць), коли галицкі кнєзі перемагали кнєзів руских, коли Галичина була колисков багатьох народів, єкі теперки говорє слов’єнскими мовами. Уєва порєдних галичєн малює образи мудрих королів минулого, єким би були раді й тепер, малює силу а міць тої давно втраченої між Карпатами а Медоборами держєви, єка б була приємним мітом чи казков для дітий, єкби не матеріальні підтвердженє ї існуванє.

Сі ностальґії чєсто доповнюют одна одну і порєдні галичєни десь у глубині душі щиро бануют за моцним бруком кнєзівско-королівско-цісарских доріг, їздєчи по постсовково-українскому розбитому асфальту, бануют за твердими стінами замків, в єких мож було сє сховати від завойовників із заходу а, тим більше, зі сходу, ходєчи містами, єкі їм не належат а підоймают іноді келихи із добротним домашнім вишнєком за здоровлє сво́є та нікому невідомого Короля нікому не потрібної країни. Порєдні галичєни чєс від чєсу сє паредивлєют старі знимки, на єких застигли на столітє їхні вусаті прадіди а добре доглєнуті прабабці і хочут повернути тоті чєси, коли потиск рук сє доповнєв піднєтьом капелюха а на вулицьох міста мож було стріти кого із блакитнов кірвов чи навіть самого цісаря, короля, кнєзя і поговорити з ним про долю рідного краю, а той би слухав поважно, єк нєньо свою дитину, і відповів би щось мудре, що б стало поживов для роздумів не в єден довгий зимовий вечір.

Галичєни ностальґуют… Мож, варто сесю ностальґію повернути в єнший бік і творити то казкове будушне, на єке заслуговує наша Свєщенна Галичина?

© Борис Явір Іскра, 2014-01-14
borys_javir: (molfar)


...давай, помовчимо... най замість нас говорять руни...

Так вже є на планеті Земля, що активне життя більшості істот протікає вдень, у світлу пору доби. В людей це - зустрічі із близькими, робота чи навчання. А як приходить темрява, то ми намагаємося включити хоч якесь освітлення, принаймні запалити навіть найменшу ледь ясну свічку. Чи не кожна жива істота інтуїтивно прагне світла, адже життя у темряві — то життя у невіданні.

Хоч всі прагнемо світла, але чи тією дорогою йдемо, чи не створюємо собі штучних світил замість правдивого?.. І чи відомо кожному, що шлях до світла лежить через тьму, бо тільки пізнавши тьму, можна належним чином пізнати цінність світла. Лише у всесвітньому хаосі народжується нова зоря, саме там ховається таємниця. У тумані, у тьмі сонце наче меркне, але і розсіює темряву з такою силою, яка гідна подиву...

Зловивши частинку світла, запалившись нею, стаєш новим джерелом, яке дає світло світу. Стаєш новою зорею із вічним полум'ям у серці, із світлим розумом та вільною душею. Для цього треба звільнитися від оков, підняти голову догори і з посмішкою зустріти сонце... Треба переродитися внутрішньо, народитися наче заново...
читати далі )
borys_javir: (ціхо)
375130_366571503455293_832254877_n

...є люди, для яких на небесах нема богів...
ці люди вірять, одначе, в зорі і магію...
Амміан Марцеллін, 4 ст.н.е

Історія про зоряне небо...
Жив-був собі на світі один маленький хлопчик. І, хоч він в дитинстві був досить чемним, але і досить непосидючим. Дуже рано він почав захоплюватися світом навколо себе: качки, кури, гуси, коти, пси, дерева, квіти та чи не все навколо стали і стало його друзями та об'єктами пізнання. Особливо когути і гуси, з якими ще мацьопою бився чи грався - як коли випадало. Одного разу, не пам'ятаю точно, коли, він підняв свій зір у небо. В ту мить, здається, всі земні турботи та клопоти відійшли на задній план. Недосяжне глибоке зоряне небо манило хлопця все більше і більше. Часом, у літні ночі він залишався в яблуневому садку на пасіці і під гудіння бджіл, солодкий запах нектару і меду засинав, спрямувавши свій погляд на зорі... А коло 1-2 години ночі приходив дідо і забирав його до хати... А ще хлопчик любив годинами лежати у глибоких травах і спостерігати за рухом хмар у небі, а також ринути у глибину блакиті простору над поверхнею землі, - саме тоді і формувався його світогляд. Бабця називала хлопця планетельником, що на невизнаній ніким мові означало людину дивну, задивлену в зірки, астронома чи просто людину з іншої планети...
читати дальше про планетельника )
borys_javir: (ціхо)
САБАРИХА:
жеребківске святилище

Ще в далекому дитинстві я ся зачитував легендами рідного краю. Тогди для мене вони були як казка, як щось нездійсненне, ніколи не бувале. Але кажда легенда має свою основу, своє підґрунтя.
Серед таких оповідок я й вичитав про гору Сабариху. Вже й не знати, про які часи повідала легенда, але ся мовило в ній, же в давнину, коли прийшли на наші землі завойовники, мудра Сабара випросила в бога Святовида ласки для свого племені-роду й він вберіг її нащадків від лиха. Правда, сама Матір загинула. А вороги від прокльону ся перетворили на каміння, яке так щедро всипало схили сучасної гори Сабарихи. Не так важливо, хто був тим завойовником (чи то авари з полудня, чи то гуни й русичі зі сходу, чи які кочові азіати), лиш головне, же нарід зберіг імена Матері та Бога.

Згодом мені ся трапила інформація, начебто на Сабарисі стояла кам’яна «баба»...
Тому відвідати сю гору було мойов мрійов. А мрії - здійснюют...

DSCF2413_1
вид на гору Сабариху з півдня
читати далі про легендарну гору )
borys_javir: (ціхо)
Так, весна. Перша третина березня вже минула. А надворі...
весна?  )
borys_javir: (ціхо)
без імен, а лише дати та місця...

Знимки на пам'ять...
Я люблю мандрувати Галичинов, але не лиш нев. Про свої мандри пишу, розповідаючи іншим, що видів і чув. Часто я знимкую старі хати, хижі, шопи, хліви, обороги й інші будівлі, переважно збудовані чи не сто років тому, а мо' й більше. Багато з них стоят покинуті, здавна необжиті. Такі-си музеї під небом, музеї, які заростают бур'янами, травами, ріщом. Свідки часів, які нам недоступні, свідки подій, про які ми лиш чули, свідки надій, які ся загубили десь у Всесвіті... З каждов знимков пов'язана чиясь історія, чиясь радість, чийсь сум...

Тому півтора століття світом зачала ся ширити технологія фотографії. Вона перевернула образотворчу штуку і да́ла людям змогу впіймати мить, яку вже ніґде не ве́рнеш. Спочатку чорно-білі, а відтак і кольорові знимки заполонили сторінки преси, книжок, альбомів. Але час показав, що ні вони, ні відео не годні передати повноти то́ї миті, яку ловлят. Згадані технології є лиш ключом до дверей пам'яті, за якими сховані цілі клубки спогадів та асоціацій.

Я збираю тоті ключі. Ключі з людьми, природов, архітектуров. Можливо, через багато років будут панувати якійсь інші технології впіймання моменту, але як ми ся дивимо на знимки 19-20 століть, так і наші нащадки будут ся дивити на знимки наших часів. І в очах невідомих їм людей будут видіти радість та смуток, біль та щастя, увесь драматизм епохи, яку, може колись назвут “старими добрими часами”, як ми іноді називаємо епоху наших дідів та прадідів...
розповідь та знимки про старі будинки )
borys_javir: (Default)
люблю мандрувати...

А чи знає шановне панство, як то прекрасно, коли зустрічают ся на неосяжному небі багряне Сонце та золотощокий Місяць?..

Так вже ся склало, що ми другом знову вирушили в мандри.
Узяв им ґвера, ми ся спустили від мого обійстя в селі до річки і попри ню місцями, де я колись малим грав ся, пішли в поля. Дорогов я згадував дитинство.
DSCF1481
читати та дивити ся дальше )
borys_javir: (radio)
На початку 2013 року я дав інтерв'ю на радіопередачі "Родовід".
Автор програми - Наталя Бліхар.

borys_javir: (Default)

короткі спогади


Коли я згадую Різдво, то мене переповнюют переважно радісні почуття. У моїй родині то було чи не єдине справді барвисте свято, яке зберігало і зберігає традиційну обрядовість із глибини віків. Я був приємно здивований, коли школярем вичитав, що родинні ритуали Різдва є дуже близькими до тих, які мали наші предки-слов'яни тому сотні й тисячі років. Віки пройшли, а обряд ся залишив, - се ж бо свідчення безперервності роду і невмирущості Традиції...


Різдво насправді ся починає задовго до Свят-вечора. Жінки готуют страви, чоловіки порают ся по господарству. Пшениця на кутю старанно ся відбирала і ставила ся сушити коло грубки. Коли я був малим, то мені доручали терти мак. Давали велику макітру, туди сипали чорного насіння, потім цукру, лили трішки води і я тер. До білого...


img_1986-01_Boris
автор допису тре мак до куті, 1986 р.


До появи першої зорі усе вже мало бути нарихтоване. І як тільки та зірниця ся з'являла на небі, дідо брав Дідуха, мені давав сіно, а братові — солому і ми йшли у хату. З порога віншували:

Віншую вас в Коляді,

Проживайте в гаразді,

Без клопоту, без біди,

Аж до другої Коляди!

Були й інші віншування, але се є найбільш загальне. Дідо вносив Дідуха в хату, ставив на покутті (кут, протилежний до грубки), мені мама з бабцьов помагали розстелити сіно по столі, зверху ставили обрус (вишивану скатертину), а брат висипав солому на підлогу. За віншування нам давали цукерки, горішки, гроші.

Потім всі, крім господарів (бабці з дідом) зображували свійських тварин, особливо тих, хто в'є гнізда — ми присідали на долівку, із соломи й ся намагали навколо себе звити гніздо та кахкали, як качки, ґелґотали, як гуси, кокали та кукурікали, мов кури й когути, інколи мекали, мукали й рохкали, як домашня німина (худоба). Господарі засипали нас солодощами, які ми навипередки намагали ся зловити чи підібрати і затягнути у своє гніздо побільше. Чим більше ми зображували якоїсь живності, тим більше тої живності мало прибути на господарстві наступного року.

Сей увесь ритуал ся сприймав, наче магічне дійство. Може, у дитинстві все так ся сприймає?..


Потім жінки наставляли на стіл страви, а діти — часник та гроші по кутах столу. Зазвичай ставили монети. Посередині стояла кутя, коло неї — свічка. І багато-багато наїдків — 12 основних страв та й інколи щось додаткове...

Дідо запалював свічку, ми приступали до вечері. Спочатку із макітри їли кутю, а потім вже щось інше — за смаком. Правда, того вечора мали спробувати всього, що було на столі. Одне місце завжди залишали пустим, кутю в ту тарілочку клали обов'язково.


Після вечері колядували. Спочатку бабця затягувала колядку, а ми долучали ся. Також розмовляли на різні теми, особливо господарські. Коли наставала пізня година (час, коли треба годувати німину), дідо набирав куті в мисочку і йшов з нев у хлів. Також давав куті всій живності, яка тільки була на обійстю. І аж після того світку гасили.


Немиті миски і ложки залишали на столах до ранку, а одну з кутев ставили на підвіконні. Можливо, то була та, що стояла до того самотньо на столі...


Ще того вечора ходили колядники. Й ми часом ходили селом колядувати.

Колядували й наступного дня — на власне саме Різдво.


На третій день свят вдосвіта, ще як не було сонця видко, ми збирали солому з підлоги, змітали з усім, що ся загубило, і несли у заїзд. Там підпалювали і скакали через вогонь. Старші казали, що то на здоров'я... Співали колядок...

Коли вже добряче розвидніло ся, а солома догоріла, то з попелу малювали Діда, який виходит з заїзду на дорогу. То був символ старого року, який минув і уступив місце новому...

Після того ми йшли селом від хати до хати і віншували, часто вкладаючи, здавало б ся безглузді слова “най когут яйце знесе”, що означало побажання високої плідності на господарстві...


img_P1120045_1
автор допису згортає вогонь і з попелу починає малювати Діда, 2006 р.


Я написав про все у минулому часі, але сей язичницький обряд ще досі щороку ся відбуває. І, можливо, буде відбувати ся від Коляди до Коляди...


Зараз, коли у світі час великих змін, дуже важливим є зберегти народну культуру, як елемент зв'язку із нашими предками, як корінь нашої прадавньої духовності.


_ _ _

© Борис Явір Іскра, 2012-12-23

borys_javir: (ціхо)

і спитав ся я в Ґуґла, а він конкретної відповіді не дав...


Гори — одне з найбільш типових місць поклонінь та культових дійств у різних релігіях. Образ гори як моделі світу, місця перебування божеств йде ще від шумерських та праіндоєвропейських міфів. Образ священної гори у міфології давніх слов'ян тісно пов'язаний із поховальними курганами-могилами. Для розташування святилища язичники часто обирали панівне в терені узвишшя. Особливістю священної гори є наявність джерела водов, яку вважают цілющов, або справжньої чи обрядової кирниці.



читати дальше про мегалітичні споруди коло Скалата )
borys_javir: (На згарищі)
лист з фронту

Згадую, одного разу я приїхав'им в Козову. Була пізня осінь. Вийшов із потяга, почав'им ся спускати від двірця в центр. Чомусь по праву руку від дороги запримітив яблука. Яскраво-червені плоди різко ся виділяли посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, а тут такі яблука...

На днях ми вибили'смо ворога із Кривого і зайняли'смо Козову. Давно я не був'им у сему містечку. З тих далеких часів тут багато змін. Можливо, воно б і зараз так ся розвивало, як колись, якби не війна. Тепер багато будинків зранені стрільнами, на вулицях - ями від бомбардувань. Але найгірше — то те, що ся стало із людьми. Вони не вірят у кінець сеї війни. Вони не вірят у краще майбутнє. Вони ладні покинути сей край і подати ся кудись подалі. Але і там - війна...

Козова

Люди снуют, здає ся, туди-сюди. У сірій мряці сеї осені вони ся здают повсталими мертвяками і нам ся видає, що так воно і є. Принаймні, внутрішньо...
Кохана, їх можна зрозуміти — на сій війні вони втратили багато рідних. Хтось поховав сина чи доньку, хтось — батьків. Їх можна зрозуміти. Але найгіршим є то, що їхня зневіра наче підточує нас з середини. Ми ся дивимо на них, таких нещасних і непривітних, і здає ся й нам, що сій війні не буде кінця і краю, що наші рідні домівки завжди будут у стані очікування наступного обстрілу, наступного авіанальоту... Кохана, невже се так?

Рано був у штабі полковника. Ми планували'смо наступ на Тернопіль. Наші союзники ся рухают з півдня та заходу. За розвідувальними даними, ворог добре ся укріпив, але ми го виженемо із нашої землі. І тоді - я побачу тебе.
Кохана, я так скучив! Так хочу побачити твóє миле личко, твій носик і твóї кучері!
Я щовечора си уявляю, як ся повертаю по війні домів, а там мене чекаєш ти...
І коли ж ся завершит ся війна?..

Деколи перестаю вірити, що се все ся відбуває насправді. Стілько смертей, стілько зла. За що воюют люди? За свободу? За рідний край? А за що ж тоді наші вороги? Вони також вважають сей край свóїм...
Неправильно то все якось...

Твій дідо, священик, колись говорив, що ми тут тілько гості. Але я вважаю, що ми всі діти сеї землі. Вона нас породила, її кірва у наших жилах. Сей язичницький пієтет, ся священна повага до рідного краю у мене, певно, від тата. Він щоранку сонце зустрічав... Без жодного слова, без молитв, без нічого — просто стояв у садку і дивив ся в сторону світанку. Але дивив ся із таким благословенним обличчям!.. Якось я, малий ще, підійшов'им, а він погладив ня по голівці свойов теплов руков, посміхнув ся і сказав: “Такий світанок лиш у ріднім краї... Не втрать жодного світанку. Не втрать рідного краю...”. Чомусь мені тогди здало ся, що він добрий волхв-чарівник із казки...
Знаєш, кохана, колись і нашим синам та дочкам я так скáжу. Бо що може бути більш священним за рідний край? Кірва го тече у наших жилах...

А ще, нині розквартировував нашу сотню коло двірця. Коли ся спускав в центр, по праву руку від дороги запримітив'им яблука. Яскраво-червені плоди різко виділяли ся посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, хати зранені стрільнами, а тут знову такі яблука...


_ _ _
осінь 2011 — весна 2012
Борис Явір Іскра
“На згарищі”

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags