borys_javir: (поет)
Лисичко, завжди пам’ятай:
Якщо тобі важко, погано чи сумно,
А, може, і страшно, чим змучилась ти,
Вартує відкинути сумнів усякий
І лапку свою вперед простягти.

І де б я не був, куди б не подівся,
Часи і простори зовсім не важні -
Хоч зорі інакші там можуть сіяти,
Та я свою лапку простягну тобі.

Бо смуток чи сумнів, страх, а чи втома
Поділені надвоє ураз пропадуть.
А радість і щастя будуть зростати -
Ось, лисенятко, у чому є суть.

А коли лапка, лапка підтримки
Твою тримає, найкращу в світах,
Пітьма відступає і шириться світло,
І радість засяє у твоїх очах.

© Борис Явір Іскра, 2014-01-30
borys_javir: (ціхо)


...мандрівник просить залишитися, але ти кудись спішиш, бо начебто десь там тебе хтось чи щось ще чи вже чекає. Він трохи із сумом, але щиро каже «щасливої дороги». Йдеш. І десь там тебе таки чекають - чекають дощі, холоди і заплутані шляхи. Ловиш себе на думці, що, якби поруч був мандрівник, він би повів найкращою і найлегшою дорогою, він би палив ще не одну теплу ватру і зготував би ще не один гарячий чай. А про спілкування та тисячі зірок - годі й згадувати. Якби...

А звідси починається те, що люди називають долею - багатоваріативність реальностей, і в кожного вона своя.

Ти не повертаєшся… Тисячі зірок меркнуть і стають у темному небі хіба відлунням давно минулого вечора. Кожен чай - уже не той і є лише присмаком того, при ватрі. А дороги… Дороги - в дощах і такі заплутані, що йти ними все важче і важче…

чи

Ти надумуєшся повернутися з надією, що десь там у знайомому лісі ще сидить при теплій ватрі мандрівник, який нарубає дрів, розпалить вогонь, загріє чаю, накине на змерзлі плечі коч і заповнить самотність довгими історіями, глибиною неба і тисячами зірок, а на світанку ти нікуди не підеш - просто залишишся, як і просив мандрівник. Але ти йдеш в дощі заплутаними дорогами і, не знайшовши мандрівника, заходиш в такі далі, де пропадає твій слід…

чи

Мандрівник просить залишитися, але ти кудись спішиш, бо начебто десь там тебе хтось чи щось ще чи вже чекає. Він трохи із сумом, але щиро каже «щасливої дороги». Йдеш. І десь там тебе таки чекають - чекають дощі, холоди і заплутані шляхи. А в якийсь момент обертаєшся, а тебе наздоганяє знайомий мандрівник. Він простягає тобі термос з теплим чаєм, витягує давно пожовклу, але багато разів перевірену мапу, доброзичливо посміхається і впевнено каже «тудою буде краще». Цей чай п’янить, наче добротне вино, - від нього віє теплом не одної ватри, і ви крізь дощі та заплутані шляхи йдете разом - під тисячі розказаних історій, які, наче яскраві зорі на синьому небі - незабутні…

Яку реальність обереш ти?

© Борис Явір Іскра, 2014-01-17
borys_javir: (ціхо)


Коли зустрічаєш у лісі мандрівника, який палить ватру, рідко думаєш над тим, які зусилля він доклав, аби у холодну, а часто і дощову пору, розпалити теплий вогонь. Говориш мандрівникові приємні слова, він запрошує до ватри. Час від часу підкидає у вогонь заготовлені раніше чи при тобі дрова, ставить грітися воду в обпаленому іншими вогнями (та й цим також) банячку-горнятку, витягує із сховку запашний чай. Потираєш замерзлі руки, приставляєш їх ближче до вогню. Мандрівник накидає тобі на плечі теплий коц, дає тобі чай і заповнює спілкуванням пустоту самотності. Він дістає мапу місцевості і показує, як і куди найкраще добратися, потім звертає твій зір угору, де між високими ялинками горять зірки - а їх він знає тисячі. Сірий вечір стає не таким і сірим, темна ніч стає не такою і темною, а після них світанок - особливо теплий і приємний.

Мандрівник просить залишитися, але ти кудись спішиш, бо начебто десь там тебе хтось чи щось ще чи вже чекає. Він трохи із сумом, але щиро каже «щасливої дороги». Йдеш. І десь там тебе таки чекають - чекають дощі, холоди і заплутані шляхи. Ловиш себе на думці, що, якби поруч був мандрівник, він би повів найкращою і найлегшою дорогою, він би палив ще не одну теплу ватру і зготував би ще не один гарячий чай. А про спілкування та тисячі зірок - годі й згадувати. Якби...

© Борис Явір Іскра, 2014-01-15
borys_javir: (ціхо)


Зима дає надію. Вона приходить із білими снігами чи затяжними відлигами, із хуртовинами чи безсніжними морозами, але в далекій перспективі вона дає надію. Надію на прихід весни. Зима не просто дає надію, вона — вчить.

Зима, покриваючи снігами землю і даючи змогу рослинкам вберегтися від лютих морозів, дає надію на життя і вчить надавати захист потребуючим та у холодні ночі накривати ковдрою близьких. Тому бережіть життя і подавайте руку допомоги тим, хто справді потребує і без вас не обійдеться.

А коли сніги відступають і залишки осені стають знову явними, зима дає надію на тепло і вчить говорити правду, яка завжди виявляється. Тому говоріть правду, говоріть те, що хочете сказати і говоріть в той момент, коли подумалося, адже, можливо, ви більше не зустрінетеся. А, якщо і зустрінетеся, то, тим більше, говоріть правду. Але добирайте слова, бо вони є грізною зброєю, яка може як ранити, так і захистити. Як і зимовий сніг — когось заморожує, а комусь стає захистом від холоду.

Приходячи, зима дає надію весни. І вона вчить не давати фальшивих надій. В жодному разі і жодному випадку. Варто брати приклад із зими — вона дає надію виправдану, надію здійсненну і таку, яку можливо дочекатися. Не давайте іншим невиправданих надій, адже вони проростають розчаруванням та болем, а вам з тими людьми ще торувати стежки однієї і тої самої планети. Відповідайте за слова і вчинки — давайте лиш виправдані надії.

© Борис Явір Іскра, 2014-01-14
borys_javir: (molfar)


...давай, помовчимо... най замість нас говорять руни...

Так вже є на планеті Земля, що активне життя більшості істот протікає вдень, у світлу пору доби. В людей це - зустрічі із близькими, робота чи навчання. А як приходить темрява, то ми намагаємося включити хоч якесь освітлення, принаймні запалити навіть найменшу ледь ясну свічку. Чи не кожна жива істота інтуїтивно прагне світла, адже життя у темряві — то життя у невіданні.

Хоч всі прагнемо світла, але чи тією дорогою йдемо, чи не створюємо собі штучних світил замість правдивого?.. І чи відомо кожному, що шлях до світла лежить через тьму, бо тільки пізнавши тьму, можна належним чином пізнати цінність світла. Лише у всесвітньому хаосі народжується нова зоря, саме там ховається таємниця. У тумані, у тьмі сонце наче меркне, але і розсіює темряву з такою силою, яка гідна подиву...

Зловивши частинку світла, запалившись нею, стаєш новим джерелом, яке дає світло світу. Стаєш новою зорею із вічним полум'ям у серці, із світлим розумом та вільною душею. Для цього треба звільнитися від оков, підняти голову догори і з посмішкою зустріти сонце... Треба переродитися внутрішньо, народитися наче заново...
читати далі )
borys_javir: (ціхо)


Одного разу я вирішив заварити варення. Назбирав малини з різних міст держави, та й поставив на невеликий вогонь. Що вийшло? Пальона хатка, речі, які пропадають в «Нарнії» і з часом знаходяться, ранок, протягом якого все, що може розлитися, то розливається, полуниця, яка росте при дорозі і просто теплий чай з лимоном - щодня... Купа ігор та мандрівок, стрілянина з гвинтівки, заговорена сокира і тріски, які летять по снігу. Це все на фоні зорянистих ночей та сонячних днів у найчарівніших горах краю.
Бажання, які збуваються, мрії, які втілюються у життя. Було солодко і тепло. Дякую, малинове варення!..
borys_javir: (ціхо)

Кінець липня і початок серпня був для мене по-особливому теплим. Я мав нагоду помандрувати із давніми добрими друзями, з якими здолав не одні гори, а також познайомитися із новими подругами. Дівчата в горах та ще й під сонцем - то завжди весело. Весело і файно!..
Мандри перевершили мої очікування. Я й побував на кордоні з Romania, на руїнах польської обсерваторії на Чорній горі, на древньому святилищі на Вухатому камені, лазив на смереку в Краснику, їв бринзу, афини та просто відіспався від робочих буднів... А остання ватра при свічках... Ну, хтось когось та й хвилює... А десь в душі та серці палає вдячність за прибутковий на радість час... ;)
borys_javir: (ціхо)
В лісах дрімучих Середзем’я
В суворих війнах, боротьбі
Ми здобували честь та славу,
Прекрасний Асґарде, тобі!

Знову і знову буду повертатися у те чарівне Середзем’я, яке живе у серці й наяву... Любов, інтриги, гроші, бої на мечах, стрільба з лука... і, звісно, розбудова королівств...
А передовсім - друзі, помічники. Поряд. Разом. Дякую!
Радість...
І якась незвична магія казки, оповита загадкою рун та огаму...

Во славу Асґарду!
До Раґнароку...
borys_javir: (ціхо)
IMG_20130609_122158
Великі Бірки

Нині їхав в село. Ровером. На мості, через який йде об’їзна дорога коло Великих Бірок, ся спинив, аби зазнимкати кілька квіток. Ровера залишив на узбіччі, сам ліг в траву. Зробивши кілька знимок, запримітив, же бус, який їхав в сторону Скалата, ся розвернув і попрямував до мене. Як ся виявило, люди повиділи, же я лежу в траві коло дороги й подумали, же щось ся стрєсло недобре. Так було приємно, що є співчутливі та небайдужі...
Я їм подякував, показав фотоапарат і, розчулений, кілька разів повторив им, же я просто знимкав квіточки...

Є ще добрі люди. Аби сте знали. :)

© Borys Javir, 2013-06-09
borys_javir: (Default)
* люблю їздити поїздами...
* без імен...


Четвер...
Електричка на Львів несла мене вперід до друзів та справ. А якийсь потяг зі Львова ніс Її у протилежному керунку - на Тернопіль. Різні вектори - це доля?
Ну, ми ще зустрінемо ся...

+100501 )
borys_javir: (ціхо)
Бог - то, можна сказати, об'єднувальний термін для позначення Творчої сили та її частин, які також прийнято називати богами/богинями. Ця творча сила є всюди, усе наповнює... А власне боги, як персоніфікація тих чи інших виявів творчої сили - то архетипи свідомості, поза нашою свідомістю їх просто не існує. Саме тому можна сказати, що нам підвладно створювати чи вибирати своїх богів, або ж не вибирати нікого/нічого. То важливий аспект: не боги нас вибирають, а ми вибираємо їх...
Врешті решт, хто є бог? То є я, то є ти, то ми всі у нашій єдності, адже ми всі насправді єдине ціле...
Боги - то також уособлені постаті наших предків, духів, які пішли у невидимий для нас світ і нам або помагають, або щось інше. Ми можемо з ними спілкуватися, взаємодіяти. Але це не господарі наші, ми не їх раби, адже, раз вони не існують поза нашою свідомістю, то ми не раби самі собі (хіба, настільки слабкі, аби бути рабами самі собі, своїм вигадкам та фантазіям).
Бог у різних релігіях, особливо у монотеїзмі (християнство, юдаїзм, іслам тощо) - то просто обожнене поняття людського еґо, яке вигадали одні для контролю інших. У язичництві загалом справа є іншою...

Язичництво - не просто ідеологія чи релігія, а спосіб мислення, спосіб життя. Язичництво - то позитивний, життєрадісний спосіб життя. Язичництво не можливо от так взяти і "прийняти", до нього можна прийти тільки самостійно. Цей рух може тривати постійно, є просто рубіж, коли стаєш язичником, але пізнавати світ, аби більш гармонійно з ним жити, можна все життя...
Нема єдиних обрядів, нема єдиної ідеології, але є єдине стремління до правди та гармонії у світі... Кожен з нас може помилятися - то є природно, але кожен має рухатися далі, до досконалості. Це і є язичництво - рух до досконалості...
Язичництв стільки, скільки язичників - так зручно...

Нема добра і зла, адже у природі такого нема. То все пізня вигадка частини людей. А раз у природі нема таких понять, то і не має бути у живому суспільстві...

_ _ _
2011-08-11
Борис Явір Іскра
із листа подрузі

borys_javir: (На згарищі)
Сьогодні мандрував рідним краєм і ступив на місце, де серце по-особливому защеміло... Я зупинився коло невеликого пам'ятника — вояк клякнув на одне коліно, тримаючи автомат в одній руці та шинель - в іншій...
Тому кілька років тут помер чотовий...

читати далі... )
borys_javir: (Default)

...присвячено Тій, з якою поділю перунів цвіт на двох взаємно...

 

Злічити казки в світі — діло марне,

Та де ото таку із них знайти,

Що на питання відповіддю стане,

Яку вже так давно шукаєш ти?..

 

Послухай лиш ти цюю оповідку,

Про чари ночі купальського вогню.

А лиш тоді рушай по тую квітку,

З якою долю знайдеш ти свою...

 

* * *

Для чого людина приходить у цей світ? Для любові? Для слави? Для успіху? Для багатства? Для щастя?.. Не завжди годен конкретно відповісти, що таке любов, слава, успіх, багатство, щастя, але кожен в той чи інший момент часу може відчувати любов, успіх, щастя. Може, в тому і таємниця, що ці та подібні поняття відчуваються тільки інтуїтивно та на практиці?..

 

* * *

Не так важливо, чи то було давним-давно, чи й зовсім недавно. Був собі один леґінь. Не можна сказати, що такий, як всі, чи не такий, бо люди — то як косиці в полі — всі різні, хоч і одної породи.

Подобалася йому одна фраїрка. Весела, красна — як сонце на Купала, як трускавки в червні та ріки на весні. Та ховав він глибоко у собі те почуття, бо були на то причини.

Працював леґінь у лісі. То дрова рубав, то за єгера був. Любив він сі ліси і знав їх. Казали люди, що то ще від діда знає кажду стежку, каждий звір, каждий потік. Часом ходили з другом на полювання, а часом за травами для бабці, яка на них толк знала.

А фраїрка? Може, щось і здогадувалася за почуття леґіня молодого, але він знаку не давав, то і вона мовчала.

 

* * *

Було то ще зимою на вечорницях. Якось до них заїхали хлопці із сусіднього села. Гуляли, танцювали. І помітив леґінь, що якийсь чужак підбиває клинці до тої фраїрки. Знали його, що не певний він, але як вже є.

Фраїрка то не сприймала всерйоз. Аж раптом той чужак підійшов до музик, попросив спинити гру. І мовив:

- А як я тобі принесу перунів цвіт? Тоді повіриш, що люблю?

Фраїрка твердо глянула на нього і сказала:

- Ти спочатку принеси, тоді і поговоримо.

Видко було, що не любий він їй, але і сказати лихого слова не годиться, раз так при громаді чемно повівся.

Лиш леґінь похилив голову, а тоді другови каже:

- Дурить він її. Скілько не ходив им лісами чи взимі, чи вліті, чи на весні, чи восени, то ніґде не видів, аби папороть перуновим цвітом квітла.

Але самому то сумнів закрався. А що, може давні казки правду кажуть? А що, як таки цвіте та магічна косиця? Може б то йому піти у гори і принести для фраїрки того цвіту?..

 

* * *

Ішла весна. Бурхливі потоки здіймалися з-під ледів і грізною силою спускалися ріками вниз. Леґінь готувався йти у ліс, працювати.

Якось бабця йому каже:

- Відколи померли твої тато й мама, то тяжко тепер нам стало. Я вже стара, а ти лісом і не наробишся. Треба тобі у місто йти, аби мати за що і хатчину нову поставити, і потім кого у неї привести...

Слухав леґінь, та нічого не сказав. Лиш взяв фузію й пішов у ліс.

Іде давно людьми забутими стежками і каже:

- В місто? Пощо? Робота і гроші? Лісом не доробишся?.. Ех, бабцю, дідо краще знав від тебе... Жаль, що його з татом весняні води взяли... Але цей ліс мені ще відкриє свій секрет...

 

Аж раптом на галявині — дівчина. Мовби фраїрка. Підходить ближче леґінь, а вона і каже:

- Любий леґінику, чом так бродиш,

Далеко від дому чом ходиш?

Чи втратив страх ти до вовків,

А чи пристав до ведмедів

у спілку?..

У голосі — надсміх. Глянув в очі — зелені... А у фраїрки — як небо у зливу, як потоки на весні... Зрозуміло стало, з ким справу має, нічого не відзивається.

- Чи ти язика мов ковтнув,

А чи слова ти враз забув,

Коли мене зовидів таку красиву? - сміється лісна.

Мовчить.

- Та годі тобі! - вже твердіше мовила дочка лісу. - Не буду займати я тебе, слово даю!..

- Мій дід шанував ваші слова, то і я шанувати буду. - видавив з себе леґінь.

- Заговорив! Ади!.. - сміється лісна. -

Весна навколо, сніги сходять,

Усі навколо в парах ходять,

А ти самотній лісом бродиш...

Мов вовк ранений плаєм ходиш...

Не гоже се...

- А що є гоже?..

- Чи у парі з милою іти, а чи... - і голосом бабці, - у місто йти, аби мати за що і хатчину нову поставити, і потім кого у неї привести...

- Смієшся з мене?

Мавка підійшла з-заді, обняла рукою за спиною, схилила голову до плеча і мовить:

- В твоєму серці є лиш біль.

Тривога, смуток, наче сіль

Його їдять. Немає дня, у ньому — ніч,

Застигли спомини облич,

Кого любив, ким дорожив,

Кого утратив й не відпустив...

- Ти звідки знаєш се, лісна?..

- В твоїх очах - мов глибина,

Незвідана мов дивина,

Заховане у них письмо,

Не всім відкриється воно...

- Говориш загадками ти...

- Тобі спокою не знайти,

Як не відпустиш все ураз,

Що вже давно поглинув час...

І глянула в очі. А леґінь і стрепенувся — повидів в них небо у зливу і потоки на весні... А лісна провела рукою по лиці зверху вниз, закриваючи його повіки. Коли відкрив їх — вже не було дівчини...

 

Прийшов додому поперед ночі. Змок у весняному зимному дощі. Трусився. Кашляв. В горичці...

 

* * *

Прийшло літо. Леґінь так і не пішов у місто. Відпровадив друга на полонину, сам часом до нього навідувався. Прийде, перебуде день, вночі піде на полювання.

 

Минула якось перша червнева гроза. Залишив у друга тайстру, а сам подався у ліс — поки сліди свіжі. Іде тихенько, слухає тишу. І наче щось тягне його у малознайомий звір. Став на галявині, наче почув дич.

Аж раптом підходить до нього хтось... Кладе руку на серце...

- Лісна...

- Впізнав...

Так, наче знав,

Куди ідеш, кого знайдеш...

А мож то я тебе вела,

У сі ліси, де не ступа

Нога людини. Й навіть звір

Не йде сюди у світлі зір...

А ти пішов...

- Хтозна... Чого тобі, лісна красуне?..

- Як дідо твій малим ще був

Від свого діда він почув

Те саме, що й тобі казав,

Та віри ти йому не йняв

Про ті скарби, про теє злато,

Якого в горах сих багато,

Лиш знати треба, куди йти,

Де й як копати, би йго знайти...

- То казка се, те твоє злато...

- Мовчи, говориш ти багато,

Та мало знаєш. Слухай лиш,

І сумніви свої облиш.

Згадай слова, що мовив дід,

Який тобі сказав завіт,

Коли вмирав...

- Ти звідки знаєш се, лісна?..

- Хтозна... - всміхнулася, - Хтозна...

Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

Лиш не здавайся, бо життя,

То є вогонь, то є борня...

- Усе загадки, загадки, загадки...

- На кожну загадку буде відгадка,

Та ключ у тобі, як не крути.

Його самотужки лиш зможеш знайти...

І зникла у тьмі ночі...

 

* * *

- Казали дівчата, - почав розмову друг, як леґінь відіспався, - що твоя фраїрка до тебе не байдужа... Лиш ти такий постійно серйозний, що й не знає, як до тебе підійти...

- Та ну?.. А як же цес чужак?

- Що перунів цвіт їй обіцявся?

- Ну той, а хто ж іще?

- Та він десь за ґрунем давно вже іншу має... А тобі що до нього?

- Та нічого... А проте... Радше той перунів цвіт із голови не йде...

- Чому?.. Ти віриш у казки?

- Не так, що б аж... Хоча... Тоді б він сили мені дав забути смерть трагічну і безглузду мами й тата, а також діда... Тоді навесні...

- І не тільки їх...

- Кого ж іще?..

- Її... Що з нею ти з дитинства все в лісі пропадав... Та вас були уже давно звінчали у розмовах, мов нерозлийвода обоє були...

- Її... - тихо мовив леґінь, а пам'яті виринули спогади... спогади і чарівний голос мавки:

...Застигли спомини облич,

Кого любив, ким дорожив,

Кого утратив й не відпустив...

Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

Довго не міг заснути... Сидів на порозі і дивився на небо...

 

* * *

Ходив лісами. Шукав себе. Не знав спокою:

- “Минуле геть”? “Життя — борня”?

А ворог хто тоді? Мож, я?..

І пригадав. Казки всі діда.

Пішов у даль. Як сонце грало свою найдзвінкішу пісню у найкоротшу в світі ніч. Була гроза, але пішов...

Темний ліс немов ожив.

Щось говорив.

Шептав. Кликав. І голосив.

Просив, благав, молив.

Не йти. Ішов.

Горіла кров.

Як враз у тьмі — вовчі очі, наче грань. І очі лиса. І ведмедя. Але не злі, проте й не добрі. Що за жар у них горить?..

Та далі йшов. Десь у верхи.

На скали, де блискавки

Б'ють молотом поміж ґрунів...

Не йшов, а мовби так летів

Хоч пірваний уже до крові був...

Гроза. Лиш камінь. Тьма. І глуш. Тут ще не був, це невідомий край. Мабуть, й мавки не ходять тут. А лиш громи і блискавки. І папороть навколо між трави. Суворе терня і гілля подерло одяг, тече кров. Та далі йде, не знає сам куди. Угору... Де блискавки...

 

Враз осяйна гроза влучає в скалу. Барвисті іскри розлітаються в різні сторони, а там, де небесна пані торкнулася каменя, цвіте зоря... Ні, не зоря — перунів цвіт. Немов в казках...

На хвильку став. Перехопило дух...

А тоді по мокрій скалі поліз угору. За чарівною косицею, за даром стародавніх і давно забутих богів.

Ще два, ще крок... І ціль в руках?..

Та з неба грім... І грім в вухах...

Пітьма в очах...

 

* * *

То було вже під ранок. Гроза не вщухала. Фраїрка не могла заснути. Щось її мучило і не відпускало. Як раптом стукіт у двері...

Метнулася, відчинила... А там він... Стоїть окривавлений леґінь, в очах — грань, а в руках простягає палаючу квітку, громову косицю — перунів цвіт... І від знемоги падає перед нею на коліна...

 

Двері виходили на схід...

Отак в сінях при відкритих дверях разом зустрічали світанок... Вона вклякнула, він лежав на її стегнах. Обтирала кров...

Поряд палала квітка...

- Навіщо ти ішов? Не знав, що й так до тебе не байдужа?.. Навіщо було йти на скали і завали? Косицю сю знайти? Перунів цвіт? Він радості ніяк не принесе, ані багатства, ні любові, якщо з гордині по нього ти пішов... Невже не знав?.. Невже не знав, що той найкращий жар, що той гарячий дар, той цвіт богів насправді в серці квітне?.. Та лиш тоді, коли на двох поділений взаємно...

Узяла громову косицю, поклала на його ліву руку і накрила своєю... І цвіт неначе зник, але розцвів ще дужче, на двох поділений взаємно...

 

* * *

Золотиста осінь малювала ліси у жар. А на новій хаті завершувалися роботи. Леґінь згадав старі оповідки діда і знайшов золото, яке його далекий предок-опришок закопав у лісі. Але нікому в тім не признавався. Із мудрою жінкою розумно використовували скарб.

 

Якось повів її у ліс, на галявину. І мовив:

- Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

А у відповідь з лісу лиш сміх...

Фраїрка взяла чоловіка за руку і крикнула до лісу “дякую!”...

 

* * *

А вихід з дому побудували на схід — на згадку про той світанок, коли перунів цвіт розцвів, на двох поділений взаємно...

_ _ _

2011-06-20/21

Борис Явір Іскра

borys_javir: (ціхо)

У Карпатах в далеких селах ходить розповідь про вічного мандрівника, який шукає вороняче око.

Жив колись молодий леґінь і полюбилася йому дівчина із сусіднього села, яке було розташоване через хребет і дорогами треба було йти коло шість годин часу, але хлопець був добрим мисливцем, знав звіриний плай і за три години міг добратися. Отак під вечір він вибирався з хати, йшов до свої любки і повертався аж рано чи до обіду. Деколи і звірину приносив додому чи в подарунок коханій. От і до весілля йде — на третій рік засватав леґінь тоту фраїрку...

Але якось під осінь його любка захворіла. Тєжка горичка її вхопила і не відпускала. Вже і наречений та її батьки і лікарів приводили, та знахарів, але нічого не помагає. Третій тиждень сохне молода дівчина наче на очах. А той леґінь часто ходив горами, знав довколишні села, як своє, то і випитав в третім селі за третім ґруником старого мольфара. Привів 'к любці. Старий щось нашіптував, то піднімав руки, то опускав, тряс нами. І так цілу ніч. А над ранок, як треті когути відспівали, дівчині стало легше, вже й горичка пустила, але далі була непритомна — наче щось страшне їй снилося. Посидів коло її ліжка змучений мольфар і каже:

- Страшна хвороба у сеї дівчини. Я не годен ї вилікувати, а лиш одна мольфарка. І то, як ше жиє. Коли я ше був им молодим, то мій дідо-мольфар переповідав, що на далекі давно покинуті і забуті людьми полонині десь за Чорнов горов жиє стара мольфарка, яка така сильна, шо до неї навіть духи лісові ходєт за поміччьов...

Молодий леґінь довго випитував слова мольфарового діда, довго випитував дорогу. І як когути сонце закликали, то рушив...

Чи довго йшов, чи ні, але далеко за Чорною горою вийшов на якусь полонину. Тут і стара стежка пропала, і туман густий... Навколо тільки заросляк і навіть звірини не чути... Та ще й темніє... Аж раптом хатка. Така маленька і дуже розвалена. Таке враження, що там століттями нікого не було... Став леґінь перед дверима і присів, аби відпочити. Враз виходить старенька бабуся і каже:

- Я чекала на тебе... Не каждий день тут люди ходєт. Заходи леґінику...

Всередині було темнувато. Купа всякого зілля. Оберемки та мітелки по всій хаті. Леґінь довго на тото дивився...

- Сідай...

Леґінь сів на лавицю.

- Я знаю, в які проблемі ти до ня прийшов єс. Я знаю, шо з твойов любасков...

Бабця закрила очі, наче виділа щось там, в іншому вимірі...

- Коли вна збирала гриби, то зайшла в заговорений звір і випила води із проклєтого джерела. То дуже давне проклітє, го не легко знєти...

- Але мож?..

- Мож... Но то тєжко... Не знаю, чи ти готов до сего...

- Заради неї я всьо зроблю...

- Тогди слухай ня... Колись на світі жив єден молодий мольфар. І сє любив він із файнов дівчинов, єка мала світлі власи і темні очі... Черні, єк нічка... Но того мольфара си вподобала єнша, та ше й чаклунка... І наложила тота чаклунка проклітє на джерело коло плаю на полонину, єким ходила го любаска. Єкось тота дівчина йшла, випила води, захворіла і померла... Із страшної розпуки тот мольфар наклав проклітє на тоту злу чаклунку і вона враз згинула, і сє розсипала на попіл. З того попелу постали тисєчі ворон, які сє розлетіли по світу. Чула, шо кажда третя ворона на світі носит чєстинку ока тої мольфарки. І єк всі чєстинки зібрати докупи (а то три тисєчі чєстинок на кажде око), то меш мати її очі. І лиш маючи тоті злі очі, змож знайти книгу прокльонів і вичитати відворот на давне проклітє...

Пішов леґінь світами. Заглядає в очі воронам, збирає докупи частинки злих очей чаклунки. Кажуть, вже давно померла та дівчина, вже давно й дороги позаростали до тої мольфарки, вже й зістарівся той хлопець, але й досі спокою не має, поки не знайде всі до останньої частинки злих очей... А то три тисячі на кожне око та ще й з кожної третьої ворони...


© Борис Явір Іскра

А ти певен, що знайдеш, що шукаєш?


Казки "Білого ґруника":
* Казка перша, * Казка Новорічна, * Казка святкова, * Казка на щодень, * Казка третя, * Казка мандрівників, * Казка остання, * Пост Скриптум
Додаток:
*
Видиво, * Друзі, * Мавка в зворі

Боги

9 Dec 2010 10:18 pm
borys_javir: (Default)

коротка замітка про...

Я не визнаю богів, - вони мені не рівня.*

* тут мається на увазі, що я не відкидаю існування Творчої сили, а виступаю проти тих вигаданих образів, рамками яких люди обмежують явище Творчої сили...

 

Одного разу я запримітив, що християни моляться, опустивши голови додолу, а мусульмани взагалі падають у поклонах... Навіщо? Вони схиляють голови перед своїм господарем, адже є раби господні? Чи то існує інше, менш правдиве пояснення?..

 

А я називаю себе язичником-пантеїстом і при молитві не схиляю голови, а навпаки — піднімаю її догори. Чому? Бо я розмовляю із моїми предками, братами і сестрами, із всім своїм Родом...

 

І у мене то не молитва — я нічого ні в кого не вимолюю... Я народився без гріхів і є безгрішним... Буває, роблю негідні вчинки, але стараюся їх виправити, адже рідко є промах, який не можна виправити... Вірю у карму і знаю, що зроблене мною добро повернеться... І попаду я на луги Сварожі...

 

Звісно, що я вірю в Бога.

Ну як я можу не вірити у себе?

 

Я піднімаю голову в розмові із собі подібними, бо я сам - бог...

 

Правда, це так захопливо бути богом — вершити людські долі, ранити і зцілювати серця та душі... Велика влада у руки кожного з нас... Так-так, кожного!.. Адже ми всі складаємося із однаковісіньких хімічних елементів, а детальніше — із однаковісіньких протонів, нейтронів, електронів, які вже потім вибудовують щось своєрідне... І всі ми з того пилу, який утворився із первоЗорі... Всі ми — галактики, туманності, зорі, планети, супутники, материки, дерева, каміння, звірі, комахи, люди... Всі в своєму первні однаковісінькі!..

Нема окремо духу і матерії, є лиш те, що кожен з нас дозволяє своєму мозку осягнути і чого не дозволяє...

Подумайте про це, коли скинете окови...

 

Бо бог в мені, а я у ньому... і не існує мене поза ним, а його поза мною...

 

_ _ _

2010-12-09

Борис Явір Іскра

borys_javir: (Default)
Раз наснилося...

Частина 1. Нічна пригода...
Дія почалася у якійсь моторошній в'язниці... Місячне світло падало на зелений мох і трави, від чого все здавалося зеленим. Я і мій друг (чи брат, не знаю, просто дуже близька особа чоловічої статі) побачили можливість втікти. Ми вибралися на якесь їдке болото, пройшлися ним і вийшли у звичайному листяному лісі на залізничну колію.

Ми йшли штрикою нічним лісом. На душі було якесь тривожне відчуття. Було чути звуки цвіркунів і то так чітко, яскраво. Легенький вітерець ледь гойдав листя дерев. Ніч безмісячна, лиш зірки. Небо глибоко-чорне. І десь вдалині ми побачили світло...

Коли приблизилися, то побачили, що джерелом світла була залізнична та кінна станція зразка 19 століття. Будівля дерев'яна, суцільного типу. Там на першому поверсі була невеличка забігайлівка, на другому - кімнати для гостей, які вирішать зупинитися на відпочинок. Також була стайня, в якій тримали коней для перезмінки. Перед входом у забігайлівку був невеличкий ґанок, на якому можна було заховатися від дощу і посидіти на лавочці. Також було і поштове відділення...

Ледве ми прийшли, як до нас підійшов управитель. Він був низького росту, худорлявий, в темному одязі, на голові мав високий капелюх-циліндр.
- Я вас чекав, - сказав управитель до нас, - ходіть за мною.
Мене здивували його слова, але ми мовчки пішли за ним. Управитель завів нас у забігайлівки, ми сіли за столик. Було таке враження, що він хоче якось нам прислужитися. Поки ми балакали за невеликим дерев'яним столиком, то управитель подав нам гарячого запашного чаю, до нього канапки. Сам же він був стурбований, схвильовано сказав:
- Скоро приїде він...
Я глянув на годинник, який був навпроти мене. На циферблаті показувало майже північ.
- Хто він? - запитав я.
- Ну... Він... - сказав управитель притишено, ніби на когось натякав, при цьому нервово перебирав пальцями.

За кілька хвилин, рівно опівночі враз прибула карета. Я, а за мною і мій брат та той управитель вийшли поспіхом надвір. Сама карета була чорною, матовою, із золотистими узорами, але без наїзника - коні самі їхали. Самі ж коні мали насичену чорну шерсть, яка подекуди блистіла. Їхні ж очі наче зяяли глибокими чорними дзюрами. Я підійшов ближче, до карети. Було темно, навіть світло ліхтарів не долало тьми, яка наче поширювалася з середини. А там був 'він' - той, кого називають царем темряви.
- Ходи зі мною... - сказав він, але його голос наче линув в самій голові.
- Ні! - відповів я...

Я проснувся у холодному поті, але відразу ж впав на подушку і заснув знов...

Частина 2. У тумані...
Туман... Навколо густий туман... Тільки тьмяне світло наче застигло в такій млі...

В тьмі бачу дві чоловічі постаті... Перша - невисокого росту, трішки тлуста. Друга стоїть трішки дальше, високого росту, на вигляд елегантна...

До мене підходить перший чоловік. Привітався і:
- Мій пан хоче, аби Ви на нього працювали...
- А хто Ваш пан?
- Це він...
- Хто, він?
- Володар тьми...
- Ні!
- Але ж...
- Ні, ні, ні!

На цьому сон скінчився... Я до ранку не міг заснути...

Сон більше не повторявся...

сни: "Космічна місія", "Про війну", "Про того, хто чинить шкоду", "Про жінок", "Пригоди в Тернополі", "Повернення додому", "Аґенти", "На руїнах..."

_ _ _
Борис Явір Іскра

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

July 2017

M T W T F S S
      12
3456 78 9
1011121314 1516
171819 202122 23
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags