borys_javir: (Default)
буває так, що на бачив друзів роками, а зустрівся і - наче бачилися тільки вчора. замість старих спогадів - нові мандри і пригоди, нові враження, які моментально перетворюються на спогади та історії для розповідей при ватрі. 
 
Варшава, 30 VI - 01 VII 2017
...є легенда, що між 30 червня та 1 липня насправді існує ще один день, магічний день - 31 червня. аби його прожити, варто опівночі 30 червня бути в якомусь чарівному місці. 
чому б тим місцем не стати історичному центрові Варшави? освітлений вогнями королівський замок, старенькі безлюдні вулички середмістя і ніч, якої нема. ймовірно, тому, що Варшава суттєво на північ від Галичини, тут світало чи не в пів 4 ночі. може, ранку? світло ліхтарів зливалося із передсвітанковими тінями і незвично малювало знайомі силуети... 
ніч минула швидко... може, це і не була ніч, а був той магічний день - 31 червня?..
 
денна Варшава - зовсім інша ніж нічна. інші барви, інший настрій. уся наповнена людьми, які щось купують, їдять, рухаються, знимкуються... хоча можна зайти за ріг будинку і потрапити у зовсім безлюдне, хоч і красиве місце... 

 
на з'їзді рідновірів була жінка з Житомира, яка вже віддавна жила у Польщі. почувши, що ми з України, чомусь з польської мови перейшла на російську. на коректне зауваження, що ми польську розуміємо, як і російську, не прореагувала. вона не була ватницею, просто в неї спрацював стереотип, що якщо ти з України (точніше, УРСР), то просто мусиш розуміти російську. 
а в трамваї зустріли приємного волиняку, який розповів, що не зміг влаштуватися у бурштинову мафію, тому подався на працю у Польщу. йому було приємно за довгий час зустріти не російськомовних і культурних вихідців з України. 
 
Ряшів, 02 VII 2017
дорога на Ряшів видалася із пригодами - брак квитків на польський бус, здоганяння того буса аж в Радомі, купівля квитка через інтернет за 5 хвилин до відправлення. мабуть, пригоди так і знаходять мене, коли я в компанії таких же ласих до пригод друзів. 
дощ, доїзд з пересадками, робота в автобусі і ось він - Ряшів. по-родинному тепла зустріч із друзями, прогулянки середмістям, зроблена своїми руками піца. так по-домашньому, як давно вже ніде не було... 


 
тепер лаванда для мене означатиме щось більше, ніж просто пахуча квітка... 
 
Перемишль, 03 VII 2017
вкотре у Перемишлі. але цього разу - вночі. безлюдні вулички старого міста навіюють спокій. здавалося, що от-от повз проїде карета, зупиниться і... але повз проїжджали тільки сучасні авто в сторону Польщі та пошарпані автобуси в сторону України. водії тих автобусів хотіли за дорогу до Львова в три рази більше грошей, ніж через касу чи бла-бла-кар. але я на хохляцькі хитрощі не повівся і доїхав до кордону безкоштовно, а до Львова за 20 гривень. дякуючи добрим полякові та галичанам. 

 
дякую Христі, Мар'янові, Марті, Ані та Вольдемарові за зустріч, гостину, мандри та пригоди у Польщі. до нових зустрічей! ;)
borys_javir: (Default)
мав нагоду та честь побувати на загальнопольському зїзді рідновірів - Ogólnopolski Zjazd Rodzimowierczy . зустріч була організована на Чарчому хуторі - Czarci Chutor, що не дуже далеко від Варшави, тривала 3 дні. щовечора були концерти для загалу, в суботу та неділю зранку - віча, на яких керівники громад та ініціативних груп обговорювали проблеми та перспективи розвитку рідновірських спільнот у Польщі, а протягом днів - літературні читання, лекції та неформальне спілкування. їжа готувалася на відкритому вогнищі у величезному казанку.
 
на вічі, на якому був присутній, обговорювалися актуальні особливості та проблеми розвитку руху. приємно відзначити, що у поляків нема значної частини тих проблем, які є в Україні: розрив із науковістю та визнання священними містифікації й підробки - поляки орієнтовані на наукові дослідження. звісно, між ними є всілякі фантазери, але вони перебувають на узбіччі руху. правда, проблем завдають крайні праві та крайні ліві, але вони також на марґінесі.
 
у вічі були взяли участь представники кількох конфесій, хоч найбільше керівників громад було від Рідновірського Костьолу Польського. було багато скарг на те, що незважаючи на відносну велику чисельність прихильників, мало хто виявляє бажання організовувати свята та бути у проводі громад. здається, це типова проблема багатьох організацій і не тільки світоглядно-релігійного спрямування.


 
в часі неформального обговорення були підняті геополітичні теми. говорилося, що країни центральної та східної Европи (слов'янські та балтійські) мали б об'єднатися для спільного захисту від віковічних ворогів - германців та росіян, а також для пожвавлення економічного розвитку реґіону.
 
було приємно познайомитися із однодумцями, поговорити із близькими за духом людьми. до нових зустрічей!
borys_javir: (Default)


так в житті буває, що багато працюєш і за стінами офісу-майстерні не видиш нічого. тоді і спів пташок, і легкий вітерець, що несе запах поля чи лісу, і теплий дощ, і навіть жарке Сонце здаються чудом. і дуже добре, що є товариші, з якими можна розділити радість мандрів.

були і дощ, і Сонце, і вітер, і важка дорога. загалом близько 60 км роверової їзди трасою та польовими дорогами і понад 5 км пішки лісом. давнє святилища на Бабиній горі трішки привідкрило свої секрети. море вражень, невеликий відпочинок для душі та кілька скарбів. звісно, враження та відпочинок - найцінніші.
Read more... )
borys_javir: (Default)
цьогорічна весна має правдиво жіночий характер: теплих і сонячних днів дуже мало і минають вони швидко. тому треба ловити моменти і користатися ними сповна. :)



Read more... )
borys_javir: (На згарищі)
Я давно хотів померти...
© Борис ЯВІР, 2017-03-15, «На згарищі»

- Вояче, чому ти тут?

Миросько мовчав. Сидів і не хотів відповідати. Сотник довгою палицею розрухав патики у ватрі, аби була краща тяга і ліпше горіло. І хоч Марко приніс достатньо дрів, аби підтримувати вогнище до ранку, Борис радив їх не витрачати дарма.

- Мироську, чи чуєш? - гукнув Богдан.
- Та облиш його, - мовив Максим, - він нині багато пережив.
- То, раз зайшла розмова, може розкажете, що там з вами таки сталося? - запитав Святослав.

Максим зрозумів, що обмовився, і запитливо глянув на сотника. Борис знизав плечима, криво посміхнувся в свої темно-русі вуса і кивнув головою. Було видно, що він не в захваті від того, що сталося і, можливо, між ними була якась угода про нерозголошення, але “раз зайшла розмова”...

- Ми ходили у патруль... - повільно і схвильовано почав Максим та знову глянув на Бориса. Сотник похитав рукою показуючи, аби той продовжив. - То було вдосвіта. Туман. Мало що видко. Ну ви ж знаєте, які зараз ранки — кожен у патруль ходив...
Хлопці мовчки похитали головами.
- Ми зайшли за село. Знаєте, де річка до лісу доходить і там таке велике каміння є?
- Так, були там позавчора, - сказав Марко.
- Там колись святилище язичницьке було, криваві жертви приносили. - бовкнув Святослав. Хлопці на нього глянули допитливо. Навіть зазвичай байдужий до балачок Борис повернув погляд в бік юнака. - Та я чув таке від місцевих — якийсь дід розповідав. Казав, що колись наші предки там ворогів своїх старим Богам віддавали, аби ті сприяли перемозі. Там колом вісім каменів догори стоять — то сплячі волхви, а посередині вівтар...

Максим і Борис знову переглянулися. Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. Стрілець же почав хвилюватися ще дужче.
- А до чого ж тут сотник? - мовив Богдан. - Ви ж наче в патруль троє ходили: ти, Миросько і Роман...
Стрілець глибоко вдихнув.
- Максиме? - Марко поставив руку на плече друга.
- Зараз, по-черзі... - перевів дух Максим. - Роман, як більш досвідчений, йшов попереду. Я — позаду. Мироська ми поставили в центрі, як наймолодшого. Ми нічого не боялися, тому трохи втратили пильність. Ви ж розумієте, хоч ми тут недовго, але фронт трохи подалі, і попередні патрулі нічого не виявили. Ні з нашої, ні з 85ої сотні. Роман деколи зупинявся, прислухався, придивлявся. Але ж у ранковому тумані майже нічого не видко, та й коло річки — тим більше. І не чути... Так ми добралися до тих каменів. Як раптом постріл. Романові в праве рамено. Мабуть, сліпа куля... Він впав. Миросько до нього кинувся на поміч. Я сів на землю за каменем, намагаючись зрозуміти, звідки стріляли. У лісі туман був не такий густий, а ще й почався вітерець. Поміж деревами почало проглядатися. В нашу сторону пішли короткі автоматові черги. Роман заліз за камінь і почав відстрілюватися. Здавалося, вороги йшли з різних боків і їх було щонайменше з десяток...
- Диверсійна група, бігме! - хтось бовкнув.
- Миросько, ясна річ, розгубився. Перший бій... Я і Роман на нього трохи покричали і той ніби прийшов до тями. Залунав і його скоростріл... Кількох ворогів ми точно положили. Вороги дуже швидко наближалися. Я з Мироськом зайняли нову позицію. Роман же залишався між каміння — було видко, що через рану дуже ослаб. Скоро ми почули постріли, що йшли не в нашу сторону, але стріляли вороги. По комусь. Нам не було видко. А дальше все відбулося так швидко... Вороги чомусь борше побігли на нас. Хтось стріляв, хтось ні. Я і Роман ще по одному зняли. Перейшли у рукопашний бій...

- Там було багато крові. Свіжої. Людської. - раптом озвався Миросько. Хлопці переглянулися. Погляд Мирослава був скляним і наповненим дивною сумішшю страху та подиву. Та він стривожено продовжив: - Ви питали, чому я тут? Я тут новенький і ми влаштували вечір знайомства. Майже всі вже встигли розповісти, чому чи як опинилися на фронті. Моя історія банальна: єдиний син своїх батьків, ріс пещеним, не знав відмов. Пішов у доросле життя і стало важко. Кохання — нещасливе, навчання — провалив. Я сам родом з-над кордону, але війна мене застала у Львові. Мене у Львові — а батьків вдома. Звістку про їхню смерть і, водночас, про початок війни, я отримав в барі. Так жалюгідно... Я сам себе ненавидів. Хотів померти. Я не знаю, як опинився у войську. Певно, п’яним тоді був. Відправили на навчання. Ганяли, муштрували. Потім — у тилову частину. Звідти — до вас. Не приховую, у патруль пішов ще сонний. Спав на ходу. Потім стрілянина. Потім на мене наскочив ворог. Хоч, і життя мені не миле, але я інстинктивно скорчився клубком, поставивши перед головою блок. Ворог якраз заніс наді мною ножа. Я думав, що то кінець. Як раптом одна дужа рука взяла того ворога за чуба, а друга багнетом перерізала горлянку. Як курей ріжуть. І кров спускають. Кров полилася на мене. Кров. Така тепла. На лице, на руки... Людська кров! Мене запекло...

- Хто це був? - запитав Марко. Максим глянув на Бориса. Вслід за ним погляди звели інші. Голос Мироська тремтів:
- Сотник різав їх як німину перед святами. Технічно, впевнено... Як відкинув трупа того ворога, що хотів мене вбити, дав мені ножа і сказав “бийся так, наче ти давно вже мертвий”...
- Борис нас врятував. - сказав тихо Максим. Я не знаю, звідки він там взявся, але це було диво. І страшно, і захоплююче. Як той вовк, рвав ворогів. Там таки все у крові — всі ті камені, вівтар... Мабуть, стародавні Боги наситилися... І в світанковому світлі все злилося у червоній барві — небо і кров довкола...

- То було ще на початках війни. - голос сотника звучав грізно. - Ми зайшли у щойно визволене село. Наше село. Всіх, хто не встиг втекти, вороги вирізали. Жорстоко. Всіх — дітей, дорослих і старих. Особливо не щадили жінок. У мого друга там жила наречена. Була вагітнов. Не мала, куди їхати... - голос Бориса трохи затремтів і на мить перервався. - Ми, вже бувалі у боях хлопці та чоловіки, плакали. А вночі наш сотник зібрав найкращих з нас, ми переділи сє у все чорне, всі відзнаки залишили наметах, і тихо, жеби ніхто не чув та не знав, пішли у ворожий стан. Тої ночі ми їх різали, як ріжут скотину. Ми знімали шкіру із лиця кожного ворога, залишаючи голі черепи та забираючи їх жетони із собов... За кожного нашого вбитого, за кожну наречену, сестру, маму, тата...

- Янголи смерті. - по якійсь перерві тихо сказав Богдан.
- Месники темряви... - мовив Святослав.
- То ви таки існуєте... - прошепотів Марко.
- В одному з боїв, звичайних, але важких, боїв, мене поранили. - продовжив Борис. - А тогди я був в горах на вишколі старшин, а тогди — до вас. Коли на днях ми заїжджали сюди і наша сотня міняла сє з 85тов місцем розташування, я впізнав поміж них одного із месників. Фронт близько, а старий вовк здобич нюхом чує... От ми вночі і ходили на полювання. Ви зрозуміли, яке, правда? Там виявили, же частина ворогів відправила сє у нашу сторону — диверсійна група. В лісі я їх і здігнав. Їхня кров стала гарним частунком для Богів. -  Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. - Знаєте, я також колись давно хотів померти. І тогди, ховаючи наших замордованих людей, я помер. А теперки ми сє здає, же відчуваю кірву всюди... Теплу таку, гейби свіжу... На руках, на лиці... Її запах, її тепло... Вона пече, як грань, як розпечена грань... І я знаю, що ніколи більше... жоден з нас не зможе заснути спокійно... адже кожен з нас помер ще тоді — разом із нашими нареченими, сестрами, братами, мамами та татами... Тому ми б’ємо сє, ніби давно вже мертві. Тому перемога буде за нами. Хоч нас і менше, але ми проженемо східних ординців з землі нашої...



borys_javir: (Default)


бувають такі мандри, коли навіть квитки бережеш після них...

а історія починалася ще тоді, коли тому пару років я дізнався про проект "Дідова хатчина". в Яворові виходець з тих країв вирішив відновити хату діда. хатинка вдалася красивою, але мені не судилося її застати. тим не менше, все склалося навіть краще, ніж я очікував.

на запрошення свого друга Дмитра я взяв участь у психологічному таборі-семінарі, де був промовцем. загалом, там були цікаві заняття, але я був не на всіх. наприклад, для учасників проводили розслаблювальні медитації, на першій з яких я ледве не заснув. але я знайшов для себе іншу медитацію - я рубав дрова. це не тільки заспокоює нерви, не тільки корисно для душі, а й для тіла. я рубав дрова, а поряд бігали овечки, за гори сідало сонце і легкі хмари кутали небо...

до власника хатини приходили гості і тоді починалася не просто медитація по-чоловічому, а по-гуцульськи...
 
дякую всім, з ким в часі тої мандрівки зустрівся знову та всім, з ким вперше познайомився. радий бути другом. ;)

знимки в студію! 
Read more... )

borys_javir: (Default)


Поїхали смо з другом якосьточки в гори. Осінні гори - то купа болота, снігу та вражень, яких набираєш ся, посидівши на ворохтянському диванчику, пройшовши ся присипанов легким снігом дорогов, потім снігами вище холяв на полонинах, а тоді - болотами і ще раз болотами... Багато туристів, старі друзі, ще більше гір. Що може бути ліпше гір? Зимові гори! Так, саме зимові, бо ми здійснили вандрівку від осені до зими... і, на жаль, назад...
Read more... )

borys_javir: (Default)


В лісах дрімучих Середзем’я
В суворих війнах, боротьбі
Ми здобували честь та славу,
Прекрасний Асґарде, тобі!


Знову і знову буду повертатися у те чарівне Середзем’я, яке живе у серці й наяву... Любов, інтриги, гроші, бої на мечах, стрільба з лука, нічні походи на супротивників... і, звісно, розбудова королівств... Цього року були деякі перешкоди, деякі труднощі, але вони тільки стали чинником зростання та гартування. Після пройденого у пам'яті залишається багато вражень...

А передовсім - друзі, помічники.
Поряд.
Разом.
Дякую!

Радість...
І якась незвична магія казки, оповита загадкою рун...

Во славу Асґарду!
До Раґнароку...



Read more... )
borys_javir: (Default)


неділя, мандри. після важкого робочого тижня вибрався у подорож. попереду були прекрасні краєвиди піль та лісів, гарбузи, коні, старі хутори, стародавні будинки, частина з яких розвалюється... як інший світ: на вікнах досі старі фіранки, чи й без них, подекуди і дідухи стоять, календарі за 1983 рік, льохи з 1932 року, а хати... хто його знає, коли будовані. та відомо точно, що от-от розваляться... та чи буде нове кращим від старого?

а ви бачили те небо? захід сонця? місяць уночі?
Read more... )
borys_javir: (обернув ся)
11 вересня. Львів. місто, де янголи просять милостиню, а чорти її неохоче дають. місто, яке звикло на всіх дивитися як не з висоти Високого замку, то з висоти Ратуші, але в той же час так низько прогнулося під тренд "єдіная страна", що вчергове втрачає своє галицьке обличчя.



тим не менше, де, як не на витоці Полтви неподалік Головного вододілу Европи зустріти одного з Галичан?
а Зеник каже - по Збруч! ;)
borys_javir: (Default)


З вечора 10 вересня до раня 11 вересня я перебував у Свіржі. Давно мріяв туди потрапити, і, ймовірно, ще не раз приїду. Місцина тут дуже гарна - горби і доли Гологорів створюють приємний та цікавий краєвид, а окремою родзинкою є замок.

За даними Вікі, перша письмова згадка про Свірж датується 1427 р., коли його відвідав польський король Володислав II Ягайло. На ті часи Свірж вже мав статус міста. 22 вересня 1449 р. було проведено розмежування між містом і селом Свірж. За різними даними, кам'яний замок було побудовано на зламі 15-16 століть. Тоді твердиня належала роду Свірзьких. Під час козацько-польської війни 1648–1654 рр. замок декілька разів здобували козацькі загони, зокрема в 1648 його спалили союзні козакам татари. Але у 1672 і 1675 років замок двічі витримав турецьку облогу. Під час другого походу турків на Львів в Свірзькому замку навіть переховувалась залога сусіднього Поморянського. Найбільшої руйнації замок зазнав під час першої світової війни — він був повністю спалений російськими військами. Та вже до 1926 року тодішній власник граф Роберт відновлює замок. В 1939 році, з приходом совітів, замок стає "народним" і потроху занепадає.

Що цікаво, першим власником гербу Свірзьких “Шалава” був лицар Галка, котрий приятелював із Рюриком. Яким саме Рюриком - чи легендарним зачинателем руської династії, чи не менш легендарним сином князя Ростислава, який на чолі галицького війська відвоював незалежність Галичині - невідомо.

Дальше буде багато знимок. Перегляньте. Сподобається. ;)

Read more... )
borys_javir: (Default)


ниніка взяв им участь у роверовому пробігу, який у селі, в якому я ріс, організував Сергій Дулібан. разом з Wlodko Korabel, організатором, сільським головов, політиками місцевого розливу та багатьма дітиськами проїхали ся від села Малий Ходачків до Костовецького ставу і назад до села.

окремо, проїхав им нині від міста Тарнопіль до села Малий Ходачків і назад (в одну сторону - понад 16 км) з середньов швидкістьов близько 26-30 км/год.

дуже радий, же в рідному селі є рух і люди, які готові розрухувати молодь. :)

знимки: Boris Javir, Wlodko Korabel
borys_javir: (molfar)
попереднє повідомлення

за переказами, коло старого кордону Галичини та Волині, на горі між Дітківцями та горою Ґонтова в урочищі Кам'янецька Дубина колись височів замок. його розвалини начебто можна було зустріти ще в 19 столітті.



наразі на самій горі, яку жителі села називають Скала, висотою орієнтовно 420-430 м.н.р.м. (одна з найвищих в Медоборах) є скупчення каміння, яке з північного боку гори піднімається на висоту коло 5-7 м над материком. з південного, галицького боку, вихід на скали плавний, видніються гіпотетичні ворота.

наявні ознаки людської діяльності, зокрема накладання каменів один на іншого, побудова споруд. з північного боку комплексу, як і на Богиті, є дольмен. як і на Богиті, він має спрямування на північний захід із тильною стороною на південний схід. можливо, дірка у його тильній, північно-східній, стіні була призначена для потрапляння у неї перших різдвяних променів Сонця на зимове сонцестояння. наявність дольмена може вказувати на час використання комплексу раніше, як тому 4-5 тисяч років - представниками культури лійчастого посуду, наприклад.

можливо, це і є залишки легендарного замку, які також використовувалися із ритуальною метою.

в дольмені я знайшов уламок глиняного горщика, що є досить характерним і датується, на погляд археолога О.Корчинського, рубежем XV-XVI століть. тобто, тому 500 років там ще могли проводити обряди, адже малоймовірно, що горщик потрапив би у середину дольмена випадково.

borys_javir: (Default)
Надворі було тепло і за календаром - неділя. Ми з другом відправилися на південний схід від села, в якому я виріс - у пошуках пригод та вражень. Загалом, я подолав маршрут Тернопіль - Малий Ходачків - гори коло Скалата - Смиківці - Тернопіль, що становить приблизно 80 км. Нормально як для разової поїздки. ;)

Ми поїхали на відлами Медоборів - пасмо пагорбів, які через особливість рельєфу місцеве населення називає горами. Багато тисячоліть тому тут проходила берегова лінія моря, коло якої утворилися рифи. З часом земна поверхня піднялася, і колишні рифи стали різко виділятися на місцевості. Віками вони були природною межею між Галичиною з одного боку та Волинню й Поділлям – з другого. Навколо Скалата є багато мальовничих і цікавих горбогір, з якими пов’язані давні легенди, перекази та повір’я. Лише частина з них досліджена краєзнавцями. Давні святилища розташовані на високих горах-останцях чи схилах хребта. Із найбільших чи найвідоміших в околиці можна виділити святилища на Святій Горі, Сабарисі та на хребті-останці Товтри, де дві гори, розташовані поруч, називаються Мачуха та Близнюки (Близнята). За легендою, хлопчики-сироти втікали від мачухи-убивці, відьми. Вона перетворила їх у гори серед поля, але й сама нею стала. Якщо дивитися із Сабарихи, то найпівденніша гора (Мачуха) розташована трохи окремо від двох, наче зліплених докупи (Близнята). Гори розташовані коло міста Скалата. Перша згадка про нього як про поселення є в письмових джерелах, датованих 1512 роком, а вже 1600 року містечко отримало магдебурзьке право. Назву міста пояснюють тим, що воно виникло у підніжжя скал (галицьке «скала» - українське «скеля»; від кореня скал- та суфікса -ат).

https://cs541606.userapi.com/c626721/v626721323/49fe/lX-7yMqyhyE.jpg
на одному із святилищ.

 https://cs541606.userapi.com/c626721/v626721323/49a5/HjckvdIQqAE.jpg
вид на Товтри з дороги до кар’єру.
Read more... )
borys_javir: (molfar)
Маю традицію їздити на Великдень (весняне рівнодення) на святилище на горі Богит (не щороку, але майже).
Минулого року відвідав також невелике святилище в долині річки (про що ще якось напишу детальніше). Цієї ж весни нас зібралася невелика компанія. Після прогулянки лісом, провели на капищі невелике імпровізоване славлення.




Read more... )
borys_javir: (molfar)
Гонтова гора та невідоме городище-святилище
Борис Явір
попереднє повідомлення

Медоборами в давнину йшла межа Галичини та Волині. Це було зумовлено передусім природними чинниками - гряда товтрових вапнякових гір розділяє й біо-регіони з різними типами рослинності, ґрунтів, навіть доволі відмінним кліматом. Що цікаво, то межа між Галичиною та Волинню чітко начертана самою природою - з галицького боку ґрунт сірий лісовий чи навіть щось схоже на чорнозем, ліси мішані переважно ялиново-грабові, тоді як північні, волинські, схили гір - піщані (тут колись були прибережні пляжі), а ліси переважно сосново-грабово-березові. І границя ця чітка - нею є хребет Медоборів. Відповідно, умови проживання впливали та впливають на етноси, які в них формуються. Дослідження таких кордонів дозволяє зрозуміти стимули та мотиви історичних процесів, які відбувалися у прикордонні та часом мали доволі широкий вплив. А гори в більшості европейських народів мали ще й містичне значення.



Read more... )


borys_javir: (molfar)
Зубова гора та святилище на Бабиній горі
Борис ЯВІР
попереднє повідомлення

Медоборами йшла стародавня межа Галичини та Волині. Це було зумовлено передусім природними чинниками - гряда товтрових вапнякових гір розділяє й біо-регіони з різними типами рослинності, ґрунтів, навіть доволі відмінним кліматом. Відповідно, умови проживання впливали та впливають на етноси, які в них формуються. Дослідження таких кордонів дозволяє зрозуміти стимули та мотиви історичних процесів, які відбувалися у прикордонні та часом мали доволі широкий вплив. А гори в більшості европейських народів мали ще й містичне значення.



Read more... )
borys_javir: (капелюх)
Сон «Крилатий вбивця»
Борис Явір, 2016-01-19

Перше вбивство сталося у квартирі.
Він явився в кімнату, розбивши вікно. Принаймні, так встановили слідчі і сказали нам, журналістам. Двері квартири були зачинені з середини, на килимку в коридорі були лиш сліди жертви, яка після роботи вернулася додому того дощового дня. Здавалося, коли ми зайшли, болото ще було свіжим...
В кімнаті було видно сліди боротьби - розкидані та побиті меблі. Жертва, ймовірно, чинила спротив, а вбивця шматував її гострими предметами (ножами?). Нападник тягнув її по підлозі майже через цілу кімнату, де, зрештою, під тумбою з телевізором і завдав смертельних ран. Тіло було пошматоване до невпізнання, наче працював збожеволілий м’ясник.
Одна з обставин, яка привернула увагу чи не відразу - у кімнаті було багато пір’я. Переважно в крові. Деяке - ні. Один із слідчих висловив версію, що це роздерта подушка, якою намагалася захиститися жертва, але її решток ніде не знайшли. Та й пір’я було завеликим як для подушок - моя бабця сама набивала подушки пір’ям, тому я з дитинства знав чи не весь процес, про що заявив слідчому. Тоді в когось з детективів виникла версія, що це все - релігійний  ритуал якоїсь з сект.
Зрештою, нам сказали не заважати слідству і витрутили з квартири...
Жертва жила сама. За словами сусідів, які і викликали поліцію після страшних зойків дівчини, вела тихий спосіб життя. Кожного будня йшла на роботу і верталася практично у той же час; годувала голубів, розкидаючи крихти хліба на пожежній драбині; годувала сусідських котів, залишаючи кавальчики ковбаси в спеціальній мисочці коло входу в під’їзд. Здається, була з провінції, але ніхто не знав звідки (думаю, слідчі мали знайти у базі даних).
Я вдруге прийшов в квартиру після того, як поліцаї звідти забралися, залишивши на дверях лиш стрічку із своїм лого. На ноги я вдів бахіли, аби не залишати зайвих слідів. Пройшовся квартирою. Зробив кілька знимок. Не виглядало, аби вбивця щось шукав. Складалося враження, що він піднявся пожежною драбиною, розбив вікно, напав на жертву, сталася сутичка... Можливо, якийсь маніяк... Але оте пір’я... Не давало спокою...
За словами слідчих (маю пару знайомих), ніхто з опитаних не бачив нападника - ні його проникнення, ні втечу (незважаючи на те, що будь-який рух пожежною драбиною би викликах гуркіт металу, а нападнику ж довелося подолати шість поверхів, якщо ліз з двору і вісім, якщо з даху). Чули крик дівчини, але... Ніхто ні з цього будинку, ні з будинку навпроти, не бачили і не чули руху драбиною... На всякий випадок, я ще спробував опитати жильців будинку - все те саме. Правда, якась жіночка із взагалі віддаленого дому, яка просто прийшла того дня в гості до когось з першого поверху, саркастично порадила зайти до квартири в сусідньому домі, чиї вікна виходили прямо на вікна жертви. Мені інші жильці пояснили суть жарту - там жила старенька жіночка-інвалід. Причина інвалідності - не сповна розуму. Ну, я, все-таки, пішов до неї - а раптом? Відкрила двері її доглядальниця, яка спочатку не хотіла пускати мене до старої, але на звуки нашої суперечки прийшла власниця квартири і, почувши, що я хочу дізнатися, сказала лиш два слова «ангел смерті». Коли я попросив описати, як він виглядав, вона лиш махнула рукою і пішла в свої покої...
А одну пір’їну я таки віддав на експертизу. Сказали, що не знають, що то за птах...

Друге вбивство сталося за подібних обставин. Але жодного свідка тепер взагалі не було. Навіть стареньких несповна розуму бабок...
Жертва була подібною до першої - мала середній ріст, темно-каштанової барви волосся.
І знову пір’я... Але небагато - не було слідів боротьби. Жертву вбивця застав на дивані сплячою - вона, може, й не проснулася взагалі...

І двох слів старої, які вона сказала не тільки мені, вистачило, аби містом поширилися чутки про якогось крилатого «янгола смерті». Після другого вбивства жінки старалися не бути самі, не виходити після сутінків і до світанку. На вулицях побільшало поліції, в якої не було ні підозрюваних, ні реалістичної версії подій...

Але всі заходи убезпечення не допомогли...

Третє вбивство сталося у промисловому районі.
Я якраз вертався із спортклубу, вирішив піти пішки, а так, як шлях додому був доволі далеким, довелося скоротити. Дорога проходила через район гаражів, складів та халуп бідноти. Не найспокійніший райончик, але, як поводитися чемно, то й ніхто тебе не зачепить. Тим більше, що я мав звідти кількох знайомих, з якими й займався в спортзалі.
Десь попереду йшли дві дівчини, відстань до них була далека настільки, що їхня розмова здавалася белькотанням. Раптом з-за якихось гаражів виринула крилата постать, вхопила одну з них і приземлилася з нею трохи далі - в покинутому будинку. Її подруга несамовито закричала. Я відразу витягнув телефон і подзвонив у поліцію, описуючи побачене. Спочатку виклик не хотіли прийняти, але, коли я їм представився, таки вирішили послати у той район патрульних.
Я дістав пістолет, який часто носив із собою, забіг у будинок. То були склади, дах яких давно обвалився. З невеликого приміщення в кінці великої зали чувся шум та гуркіт. Я звів курок і акуратно зайшов туди. Переді мною постав монстр у вигляді людиноподібної істоти з крилами зі спини. На його руках були величезні кігті, якими він шматував жертву. Я зробив кілька пострілів у спину, які відкинули «янгола» до стіни навпроти мене, але відтак він махнув крильми, перескочив через стіну і зник у темряві. Дівчина лежала мертва. Навколо було багато крові та пір’я...
Незабаром приїхали патрульні. Їхні колеги стикнулися із подругою жертви, встигли почути неймовірну історію, в яку спочатку не повірили, але після повідомлення диспетчера, забрали свідка з собою. Також мої слова підтвердили детективам відвідувачі бару неподалік, які здалеку бачили майже все, що відбулося і що годен було побачити...
Враховуючи різні свідчення, а також відсутність на мені крові та інших фактів, які б наштовхували на підозри, мені ніяких звинувачень не висунули, а опитали у якості свідка. Медики оглянули на наявність травм, запропонували заспокійливе, але я чемно відмовився. Якийсь поліцай навіть подякував, що я стріляв в ту тварюку...

Справа набула резонансу. Коротке інтерв’ю зі мною ледь не цілий день крутили по телебаченню (ніколи не хотів саме такої слави).
Чомусь поліція не спішила шукати вбивцю...

В різних частинах міста виникали загони самооборони. Їх переважно творили члени футбольних ультрас, спортивних чи патріотичних організацій.
Хлопці з одного із загонів самооборони запропонували мені долучитися до «полювання». Як пояснили - я один з небагатьох бачив того «янгола», а також мене «зауважали» за відвагу в ситуації. Ми домовилися про зустріч після моїх тренувань - в барі неподалік місця останнього випадку. Я самооборонівцям показав місце вбивства. Звідти ми попрямували до одного з них на квартиру - обговорювати план дій.
Неподалік жили мої друзі, то ж я запросив на «полювання» і їх.
Той, до кого ми йшли, жив на другом поверсі, вхід в квартиру був з двору. Будинок знаходився на схилі пагорба так, що від вулиці то був другий поверх, а з двору - перший. Ми зайшли у квартиру «гусячком», бо коридор під’їзду був вузьким. Пару хлопців відразу пішли з власником на кухню - готувати всім чай та каву. Ще двоє зайшли у кімнату сестер самооборонівця (були знайомими чи навіть «клинці підбивали», наскільки я зрозумів з ледь чутних вітань між ними), в якій ті з подругами дивилися телевізор. Я і ще один самооборонівець зайшли у кімнату власника, вмостилися на дивані в очікуванні кави, яку мали от-от принести з кухні...

Залунав звук будильника і я проснувся...


ілюстрація

borys_javir: (Default)
як я люблю ці рожеві світанки у Карпатах... налите теплом небо. Місяць, який вітає ранкове Сонце...
стукіт сокири за вікном. тріскотіння ватри у грубці. радість друзів. думки про рідних...



2015.12.31, полонина Озірна.
borys_javir: (Default)
зимовий нічний місячний Львів. місто, в якому ходить Сон коло вікон і Дрімота коло підвіконня. а ще - ходить Казка...



2015.12.29, Львів.

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

July 2017

M T W T F S S
      12
3456 78 9
1011121314 1516
171819 202122 23
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags