borys_javir: (обернув ся)
 «15 липня 1410 року біля містечка Грюнвальд (на території сучасної Польщі) відбулася одна з найкрупніших битв часів Середньовіччя. В ній війська Польщі під командуванням короля Ягайла-Владислава Ольгердовича і війська Великого князівства Литовського (Литовсько-руської держави) під командуванням великого князя Вітовта Кейстутовича розгромили військо Тевтонського ордену. В результаті битви було зупинене просування Ордену на слов'янські землі, він почав слабшати, а через кілька років визнав залежність від короля польського і великого князя литовського.» 1


Галицька хоругва в часі Ґрюнвальдської битви

В битві брали участь полки з Галичини, зокрема (за Яном Длугошем, який подає їх за описом хоругов):
• Дванадцята - землі леопольської, мала на знамені жовтого лева, який ніби збирається на скелю, на лазурному полі...
• Чотирнадцята хоругва, землі перемишльської, мала на знамені жовтого орла з двома головами, повернутими рівномірно в різні боки, на лазурному полі...
• Двадцята - землі галицької, мала на знамені чорну галку з короною на голові на білому полі...
• Тридцять дев'ята - Спитка з Ярослава, мала на знамені серп Місяця з зіркою посередині на лазурному полі.
Галичани так відзначилися протягом битви, що навіть деякі нешляхетні воїни отримали титули і наділи. Але чи пам'ятають їхні нащадки?

Сучасні поляки щораз, то більше говорять, що варто об'єднати народи центральної та східної Европи для захисту від спільних історичних ворогів (германців і росіян) та спільного розвитку країн Східної Европи. Об'єднати на основі рівноправ'я та взаємоповаги. 
 
Можливо, з трохи іншими настроями, але польська влада не просто "за" подібний союз, а й є одним із ключових ініціаторів. За останній рік з цього питання кілька разів відбулися зустрічі на високму рівні, які об'єднали президентів країн Балтики, також Польщі, Чехії, Словаччини, та південнослов'янських країн. В той же час, влада України згадані ініціативи іґнорує і також забуває за відзначення пам'яті великої перемоги, не відчуваючи ніякого зв'язку з нею, що вкотре вказує на її відірвану від цих країв суть - чужинську. 
 
Описана вище ситуація є викликом до інтелектуальних, бізнесових та політичних спільнот Галичини як невід'ємної частини центральної Европи, аби інтенсифікувати забуті історичні зв'язки та відновити колись втрачене місце поміж братніх народів макрореґіону. Пора прощатися із ординським та радянським минулим. Пора згадувати своє шляхетське, лицарське минуле і проектувати його в майбуття... 2
 
"Де нема рицаря - приходить бандит".
 
З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
8 червня 1919 Галицька Армія в ході Чортківської офензиви в часі Галицько-Польської війни здобула місто Чортків, польська армія відступила на відстань майже 120 км до лінії Гологори — Перемишляни — Букачівці.



Чорткі́вська офензи́ва, Чорткі́вський на́ступ (Червнева офензива) — історична назва наступальної військової операції Галицької Армії, здійсненої в період з 7 по 28 червня 1919 року. Наступ став можливим завдяки підмозі чехів, моравів та словаків, а також поставкам зброї із Чехії та США і увійшов в історію 20 століття як одна з найшвидших та найрезультативніших військових операцій. Офензива була однією з найзначніших наступальних операцій, що здійснила Галицька армія під час польсько-галицької війни в Галичині 1918—1919: 25 тисяч галицьких солдатів і офіцерів під командуванням Олександра Грекова примусили відступити по всій лінії фронту більш як 100-тисячну польську армію, добре озброєну і підсилену французами. Тільки зовнішні чинники та брак матеріально-технічного забезпечення врятували супротивника від воєнної поразки.

Наступальні дії галичан продовжувалися до активного входу спорядженої у Франції 80-ти тисячної армії для допомоги Польщі (армія мала використовуватися для боротьби з більшовиками, але поляки обманули Антанту).

Після проголошення ЗУНР (Галицької держави), найкращим, хоч і меркантильним союзником галичан, були чехи. Незважаючи на злуку з УНР, керівництво України постійно зраджувало галичан, зокрема С.Петлюра підтримував поляків і навіть уклав з поляками сепаратний мир, віддавши Галичину Польщі. Після переходу галицьких вояків через Збруч, саме С.Петлюра домігся відставки О.Грекова з посади командира ГА. Диктатор ЗУНР Є.Петрушевич так не довіряв аферистові С.Петлюрі, що на одну із зустрічей з ним взяв два револьвери.

Якби не незначна перевага українофільського лобі в уряді ЗУНР, молода галицька держава могла б укласти злуку з чехами (11 квітня навіть було підписано угоду між ЧСР і ГД) і тоді історія Східної Европи могла б скластися по-іншому.

З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
9 ІV 1099 - галичани, волиняни та половці розбили переважаючу армію русів та угрів над Вяґром під Перемишлем



Кривава розправа під Перемишлем 1099 року

Після поразки в битві на Рожному Полі, київський князь Святополк Ізяславич сподівався, що угри з дружиною його сина сина Ярослава поквитаються з галичанами. Десь на початку квітня змовники оточили Перемишль. Іпатіївський список містить два фраґменти про битву. В одному сказано, що “У сей же рік побиті були угри коло Перемишля”, тоді як інший уривок датує битву 9 квітня 1099 року (що неможливо хоча би тому, що вона відбулася щонайменше кілька днів опісля битви на Рожному полі) і містить більш розгорнутий опис.

В Густинському списку про облогу сказано, що: «...вийшла Ланка, княгиня перемишльська, мати Володарева, до Коломана, молячи його, щоб він не мучив облогою неповинний город і людей», але кульгавий Коломан відіпхнув свою рідну стареньку тітку ногою: «Негоже хороброму царю з жінками дружбу мати».

Якраз в той час після битви на Рожні Володар прийшов у Перемишль на поміч. А волинський князь Давид вступив в союз з галичанами і привів на допомогу половців. Іпатіївський список так описує події: "Ярослав, син Святополків, прийшов з уграми, і король Коломан [...], і стали вони довкола Перемишля по Вягру, а Володар заперся в городі. Давид же ... посадив жону свою у (брата її) Володаря, а сам пішов у Половці. І зустрів його [хан] Боняк, і вернувся Давид, і рушили вони оба на угрів. І коли вони ото йшли, і стали на нічліг, і коли наступила опівніч, то Боняк, уставши, від’їхав од війська і почав вити вовчим голосом. І відвився йому вовк, і стало багато вовків вити. Боняк тоді, приїхавши, сказав Давидові: «Побіда нам є над уграми завтра»...". Після того, як війська Боняка під час битви під'їздили до ворожого війська невеликими загонами, з ходу засипа́ли його стрілами з луків і швидко відступали, угри з русами посунули у бій, погнали за половцями і були оточені ними та галицько-волинською раттю.

Поразка угорсько-руських військ була дуже кривавою: внаслідок злагоджених дій половців, волинян та галичан, угри та руси втратили бойовий порядок, були збиті у натовп та в боях і під час невдалої втечі втратили чи не половину війська. Половці ще кілька днів добивали втікачів по лісах. Літопис Руський подає загальні втрати в районі 40 000 воїв, тоді як Ян Длугош пише, що угрів з русами загалом було 8000. Ярослав ганебно втік у польські землі. Святополк пізніше заклика́в інших князів проти Ростиславичів, але, ясна річ, не знайшов союзників для походу.

Перемоги на Рожному полі і під Перемишлем укріпили владу Володаря та Василька і забезпечили галичанам незалежність від Русі та Угорщини, дозволили закласти підвалини сторічної могутності Галицької держави...

З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
Субота 9 ІV 1099 року — військо галичан розбило армію русів на Рожному полі коло Золочева



Рожне поле 1099 року: чужого не треба, а своє — не віддамо!

Після осліплення Василька теребовлянського та галицької помсти за це, Святополк лютував. Йому вдалося організувати змову проти галицьких князів та їхнього волинського союзника. За задумом, він із руськими військами мав увірватися в Галичину через Волинь, а його син Ярослав з уграми — через Карпати. Мабуть, галичани дізналися про плани антигалицької коаліції, адже були готові до війни: звенигородські та теребовлянські полки зустріли переважаючих русів на самому кордоні, не давши їм пройти дальше, а перемишльські полки очікували угрів з русами в своєму рідному місті. Навіть союзні волинякам половці були закликані завчасно, адже встигли прийти зі степу на поміч Давидові та Ростиславичам аж під Перемишль.

Навесні 1099 року (орієнтовно, в березні) Святополк завдав поразки волинському князю Давиду і попрямував в Галичину. Але битва між русами та галичанами відбулась на галицько-волинському кордоні в урочищі Рожне Поле (між Золочевом та Буськом). У Літописі Руському події описані так: "Святополк же, прогнавши Давида, почав замишляти проти Володаря і проти Василька ... . І пішов він на них, і коли почули це Володар і Василько, пішли вони насупроти, взявши хреста, якого він цілував із ними на тім, що «на Давида я прийшов, а з вами обома хочу мати мир і любов». І переступив Святополк хреста, надіючись на множество воїв. І зступилися вони на полі на Рожні, ... Василько підніс хреста, говорячи: «Сього ти цілував єси. Спершу, коли взяв ти єси у мене зір очей моїх, а нині осе хочеш ти душу відняти мою. Тож хай межи нами буде хрест сей чесний». І рушили вони одні супроти одних до бою, і зступилися полки, і багато людей благочестивих бачили хреста над Васильковими воями, що піднісся вельми. І коли сталася велика битва і багато падало з обох військ, побачив Святополк, що битва люта, і побіг, і прибіг до Володимира".

Попри те, що Святополк ганебно втік до Володимира, а битва закінчилась цілковитою перемогою галицької дружини Володаря і Василька, вони не стали переслідувати переможеного ворога — їх чекала дорога до Перемишля, до якого вже підступали угри з дружиною Ярослава.

Перемоги на Рожному полі і під Перемишлем укріпили владу Володаря та Василька і забезпечили галичанам незалежність від Русі та Угорщини, дозволили закласти підвалини сторічної могутності Галицької держави...

З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
30 березня 1084 року, Пасха - У боротьбі за спадщину батька Володар і Василько Ростиславичі розбили короля Русі Ярополка Ізяславича, зайнявши Володимир.



Повернення Ростиславичів — зачинки до незалежності Галичини

Після почергових завоювань Галичини, старої Хорватії, Руссю та Польщею на межі 10-11 століть, новий виток галицької державности почався із князя Ростислава, внука князя Ярослава Кривого, якого Карамзін назвав Мудрим. Ростислав народився коло 1038 року і втратив батька в 1052 році, у Володимирі волинському правив приблизно в 1056-1057рр.. Також під Ростиславом міг бути Перемишль, як один із Червенських городів. Між 1057 і 1064 роками його дружиною стала Ланка - донька угорського короля Бели І Арпада. Невідомо з яких причин, але 1064 року Ростислав подався у Тмуторокань, де йому належали частини Криму та Кубані, він успішно воював з племенами, що жили на Кавказі. Після віроломного отруєння Ростислава 3 лютого 1066 року, вдова Ланка зібралася в Угри до своїх рідних братів. Великий князь Ізяслав Ярославович синів затримав на Русі.

Після смерті батька, Рюрик Ростиславич, ймовірно, отримав Перемишль, так звану «країну гірську», яка перебувала у його владі до самої смерті. Молодші брати після загибелі батька жили "під домашнім арештом" у Володимирі на Волині - у свого двоюрідного дядька Ярополка Ізяславича, коронованого Папою короля Русі. Враховуючи, що старший Ростиславич вже мав ґарантований престіл, його брати вирішили сісти в інших князівствах, де сидів колись їхній тато. Зокрема, шукати пригод став Володар, який у 1081 році також подався до Тмутороканя, але там не затримався. Мабуть, опісля молодші князі Ростиславичі вирішили спробувати посісти престіл Волині. У 1084 році, скориставшись від'їздом Ярополка до Києва, брати втікли з-під арешту до Перемишля, де правив брат Рюрик, і, зібравши військо, прийшли на Волинь, де розбили короля Русі Ярополка Ізяславича та зайняли Володимир. Це сталося 30 березня 1084 року, на Пасху. Затрималися молодші Ростиславичі і на Волині недовго — не мали змоги закріпитися, тому при наближенні військ Всеволода Ярославовича та Ярополка ступилися з Володимира. Втриматися їм вдалося у галицьких землях: Володар - у Звенигороді, а Василько - у ще доруській Теребовлі. Це стало початком повного унезалежнення Галицького краю від Русі та світлою добою Ростиславичів у землях Галичини.

За нащадків Ростислава Володимировича Перемишль, а опісля й вся Галичина придбали максимально незалежний статус. Недарма, в 12 ст. західні джерела нагороджують Галицьку землю статусом королівства, а візантійські джерела характеризують Галич 12 ст. як самостійного партнера імператорів на рівні із великими державами знаного світу.

З річницею перемоги над поневолювачами, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
28 березня 1098 року галичани під проводом Володаря зупинили військо Давида волинського в Бужську, заставивши видати полоненого Василька.



Помста за осліплення Василька теребовлянського

Після з'їзду у Любечі бояри київські Василь, Лазарь та Туряк намовили Давида Ігоревича волинського проти Володимира Всеволодовича та Василька Ростиславича. Давид же почав намовляти Святополка київського проти Василька, вважаючи його причетним до (справедливого, причому) вбивства святополкового брата Ярополка, короля Русі. Святополк повірив. 5.ХІ 1097 після того, як Василько прибув у Київ дорогою з Любеча, його обманом заманив до себе київський князь, Святополк ІІ Ізяславич, що прагнув не допустити утвердження незалежних князівств на теренах Галичини та побоювався зростання впливу Ростиславичів. Василько поїхав на прийом, незважаючи на попередження його отрока про ймовірну зраду. 6.ХІ 1097 ігумени просили Святослава за полоненого. В ніч на 7.XI 1097 повезли Василька до Звенигорода коло Києва, де Берендій осліпив князя. 13.XI 1097 привезли Василька до Володимира волинського, де утримували в наступні місяці. Володимир Всеволодарович, Давид і Олег почали тиснути на Святополка, аби той покарав Давида волинського за "баламутство". Святополк згодився на це, боячись прогнання з Києва, але не спішив з виконанням покарання.

На початку лютого 1098 Давид почав замишляти видати Василька ляхам, а сам хотів забрати Теребовль собі, зібравшись на початок весни в похід на Галичину. З літопису: «...коли надходив Великдень (28.III 1098), пішов Давид [Ігоревич], маючи намір забрати волость Василькову. Та встрів його Володар ... коло [города] Бужська, і не одважився Давид стати супроти Володаря, а заперся в Бужську. І обступив Володар город Бужськ. ...І сказав Володар: «...А нині ти пусти брата мойого, і я вчиню з тобою мир». І, зрадівши, Давид послав [отроків] по Василька. І привели його, [і] оддав він його Володареві... І сів Василько у Теребовлі, а Давид прийшов до Володимира.»

Ростиславичі ж вирішили помститися. З літопису: «Коли настала весна, то прийшов Володар і Василько на Давида. І прибули вони до [города] Всеволожа, а Давид заперся у Володимирі. Вони ж оба стали навколо Всеволожа, і взяли город списом, і запалили вогнем. ... І вчинив Василько помсту... Після цього ж прийшли вони до Володимира, і Давид заперся в городі, а ці удвох обступили город. І послали вони [послів] до володимирців, говорячи: «Ми оба прийшли не на город ваш, ні на вас, а на ворогів своїх — на Туряка, і на Лазаря, і на Василя. Бо ті намовили Давида, і тих послухав Давид, і вчинив усе зло. Якщо ви хочете за сих битися, то ми ось готові. А як ні — то видайте ворогів наших». Городяни ж, почувши це, здзвонили віче. І сказали Давиду люди на вічі: «Видай мужів сих. Ми не б’ємося за них. Бо за тебе ми можем битися, а за сих — не б’ємося. А як ні — то ми одчинимо ворота города і ти сам промишляй про себе». І довелося видати їх ... Давид тоді, пославши [отроків] , привів Василя і Лазаря і видав їх. ... І вчинили вони мир у неділю, а назавтра, в понеділок, на зорях, повісили Лазаря і Василя і розстріляли їх стрілами Васильковичі.»

Криваво, але справедливо помстилися галицькі Ростиславичі за понівечення брата, вказуючи нащадкам, як варто чинити з негідниками.

З річницею перемоги над зрадниками, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)


ЗАХІДНОСЛАВІЯ. АЛЬТЕРНАТИВНА ІСТОРІЯ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ.
© Борис ЯВІР ІСКРА, на основі реальних фактів та концепції Владислава Бороди

Частина науковців вважає, що існує багато Всесвітів, що вони можуть бути альтернативними реальностями, які існують паралельно, але події від ключових точок історії розвиваються в інші напрямки, ніж звичні для нас. Ключових точок не минути, вони подібні чи навіть ідентичні для всіх Всесвітів, але те, що відбувається між ними, може до приголомшення дивувати. Описана історія, мабуть, трафилася у якійсь іншій реальності. Вона може подобатися чи ні, але звичний для нас хід подій створював свого часу передумови для альтернативного розвитку національно-визвольних процесів, що прослідували у Центральній Европі після розпаду Австро-Угорщини. Яким же міг бути цей альтернативний міжвоєнний період — між Першою та Другою війнами - для Галичини зокрема та її сусідів загалом?

Історичні обставини початку 20 століття як передумови союзу трьох західнослов'янських держав
На початку листопада 1918 року почала розвалюватися Австро-Угорщина. На її теренах виникали нові держави, зокрема Австрійська республіка, Угорщина, Чехословаччина, Польща, ЗУНР (Галицька держава), деякі терени відійшли до сусідніх держав, а деякі стали спірними. Наприклад, молода Галицька республіка за площею 70 тисяч км² майже не відрізнялася від інших середніх держав континенту - Австрії, Угорщини чи Греції, а щодо населення - 6,2 млн осіб - залишила позаду Швецію, Норвегію, Фінляндію, Голландію, Данію. Щоправда, такою вона була недовго, оскільки впродовж місяця майже половину її території окупували Польща й Румунія, наприкінці року - Угорщина. 3, 7

З розпадом Австро-Угорщини чехословацький уряд і уряд Галицької держави встановили контакти і торгові угоди. Галичани давали необхідну чехам нафту, а ті, в свою чергу, поставляли їм амуніцію, в якій ті мали велику потребу для війни з Польщею. В умовах постійної війни галичани проявили велику дипломатичну активність - з Києвом, Прагою, Будапештом, Віднем, Берліном, а також і з далекими західними партнерами дипломатично-консульських взаємин. Одним із перших відкрито представництва у Києві (діяло до 22 січня 1919 р) та у Празі (з 18 грудня 1918 р. його очолював С. Смаль-Стоцький), Відні (М. Василько, пізніше В. Сінгалевич, О. Колесса) й Будапешті. 1, 3

22 січня делеґація від ЗУНР спільно із представниками УНР проголошують Злуку двох держав на правах автономії. Частина уряду Галицької держави були проти такого кроку, проводячи перемовини із Чехією. До того ж, керівники України не давали жодних ґарантій допомоги галичанам. А, як вияснилося пізніше, українці вели сепаратні перемовини із Польщею. Вже 23 січня 1919 року чехи спробували моральним тиском здобути Тєшин, поляки чинили опір. Варшава звинуватила чехів у репресіях, але лідери Антанти на хотіли чвар між своїми партнерами, вислухали обидві сторони і доручили комісії з польських справ на чолі з французом Ж. Нулансом залагодити польсько-чеський конфлікт. В той же час, тривали запеклі бої у Східній Галичині, що відволікли збройні сили поляків і завадили успішному здійсненню всіх оперативних планів генерала Т. Розвадовського біля Самбора. ГД змогла домовитися про спільні дії з чехословаками проти поляків, адже у тих теж були свої територіальні претензії. Опір Галицької армії польському наступові заохотив чехів до непримиренності у їхній боротьбі. Військова співпраця створювала додаткову причину для союзу. 1, 2

Тримісячні бої не привели до вирішальної перемоги, галичани почали лютневу Вовчухівську операцію, в ході якої майже відбили Львів у поляків, тому польські діячі в Парижі й на батьківщині вже схилялися до негайного розмежування з галичанами навіть з відмовою від Львова або цілого Бориславського нафтодобувного басейну. Але представники Антанти вимагали зупинити наступ, а місія французького генерала Ю. Бартелемі на переговорах у Ходорові в лютому 1919 р. навіть пропонувала демаркаційну лінію по Бугу (Західному), яка віддавала полякам Львів і весь Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Частина поляків на чолі з Пілсудським була на це згідна, але лідер польської ендеції Р. Дмовський взагалі заперечував можливість існування Галицької держави. У цих переговорах у Ходорові брав участь лідер українців С. Петлюра, який не дуже заперечував полякам. Лідерам ЗУНР Є. Петрушевичу і С. Голубовичу це, зрозуміло, не сподобалося. Переговори в Ходорові стали своєрідним переломним моментом, після якого провід Галицької держави чи не остаточно зрозумів авантюрність та зрадливість українців на чолі з С. Петлюрою і почав тісніше працювати з чехами. 2, 3

Зупинка бойових дій та переговори були на руку полякам, які пішли у контрнаступ. В ході весняного наступу 1919 р. армії Галлера в Галичині провідники ГД почали розглядати плани навіть щодо можливого союзу з Чехословаччиною на конфедеративних умовах. Про це велися переговори у Парижі з міністром закордонних справ Е. Бенешем. 11 квітня було підписано угоду між ЧСР і ГД з надією на плідне співробітництво. Сподіваючись одержати з Прикарпаття тисячі цистерн нафти за цінами нижче світових, чехи натомість зобов'язались постачати зброєю та спорядженням Галицьку армію, а також прислати великі партії вугілля, цукру і текстилю. Ще в січні було направлено офіційних представників, а в Станіславові та Самборі розгорнули роботу військові репатріаційні місії ЧСР, активно працював консул Д. Поллак. 2, 3

Польська окупація Галичини продовжувалася. Уряд УНР підтримував її в непрямий спосіб. В Прагу пішли петиції А. Бескида та інших русинських діячів з клопотанням про прилучення не лише північно-східних комітатів колишнього Угорського Королівства, а й Лемківщини до Чехословаччини, засуджуючи «сепаратизм українських політиків». Автори цих меморандумів вимагали захистити чехословацьким військом Прикарпаття з його мінеральними ресурсами від загрози ґеноциду з боку поляків. А преса Відня писала, що «Усамостійнення ... Галичини було б першим етапом до вилічення Польщі з меґальоманії» та «Одиноке надійне вікно Чехословаччини на цілу Східну Европу й сумежну Азію - це тільки самостійна Галичина». Польську окупацію краю осудила Партія сіоністів, що виступила за нейтральний статус Східної Галичини під контролем Ліги Націй. Цю позицію підтримав Л. Нам'єр, радник Міністерства закордонних справ Великої Британії, що виріс у с. Кошилівці під Заліщиками. Кампанію на захист ГД розгорнула діаспора в Канаді, де під керівництвом Горожанського Комітету проходили численні мітинги протесту в зв'язку з агресією Польщі, розгорнувся рух за виїзд галичан, здатних носити зброю, в Галичину. Широкій пропаганді галицького питання у США і Канаді сприяли протестаційні кампанії на захист Галицької республіки за участю тисяч емігрантів. Їхні резолюції скеровувалися в урядові структури цих країн, а також до Паризької мирної конференції та новоствореної Ліги Націй. У цей період зовнішньополітичний курс уряду Галичини був спрямований на відтворення незалежної Галицької республіки, так званої «Швайцарії Сходу», без зв'язку з УНР, провід якої уклав військово-політичний союз із Польщею. У Парижі делегацію галичан 25 травня 1919 прийняли В. Вільсон, Д. Ллойд Джордж і Ж. Клемансо. Вони переконували зосередити зусилля на боротьбі з більшовиками. А М. Лозинський та його колеги прохали зупинити польську агресію. 1, 2, 3, 5, 6

Союз трьох західнослов'янських держав як альтернативний шлях історії
Якщо у 1918 році відношення між Чехословаччиною і ГД були просто дружніми, то, коли Петлюра підписав союзний договір з Польщею, за яким Галичина (яка тоді вже була частиною УНР) відходила до поляків, все змінилося. Уряд ГД категорично сприйняв мирний договір С. Петлюри з Ю. Пілсудським, він був розцінений як зрада з боку соціалістичних партій, які «готові були торгувати побратимами». У відповідь на це галичани розірвали злуку з Директорією і направило свої сили на налагодження контактів з Чехословацькою Республікою*. 5 червня Є. Петрушевич та Т. Масарик підписують угоду про об’єднання Галицької держави та Чехословаччини на федеративних засадах в Західнославію** і доручають своїм урядам підготувати та втілити злуку. 1

Першочерговим завданням стає військова співпраця. В той час, коли в Галичину перекидалися чехословацькі військові, велися переговори із тими сусідами, з якими відкритого протистояння можна було уникнути. Наприклад, етнічні угорські землі відійшли до Угорщини, а та взамін вивела війська із Закарпаття та частини Словаччини і ґарантувала нейтралітет. Подібного договору було досягнуто також із румунами. Це дало змогу забезпечити собі тили на південному фронті і перекинути додаткові частини на фронт із Польщею. В скорому часі було надійно захищено нафтові родовища Прикарпаття і створено плацдарм для широкого контрнаступу — 7 червня почалася Чортківська офензива***. Наступ став можливим завдяки підмозі чехів, моравів та словаків, а також поставкам зброї із Чехії та США і увійшов в історію 20 століття як одна з найшвидших та найрезультативніших військових операцій. Галицька армія, підтримана чехами, зробила стрімкий і зухвалий рейд по окупованій тоді поляками Галичині, вийшовши до околиць Львова. Попри чергові заклики Антанти до переговорів, в кінці 1919 - початку 1920 спільні чехословацько-галицькі війська змогли витіснити поляків з усіх спірних земель в Чехії, Словаччині та Галичині. Таким чином міцно позначивши кордони майбутньої держави. 1

Незважаючи на протести поляків, які вимагали включити Галичину, «як споконвічно польські землі», до складу нової Речі Посполитої, чехословацько-галицька сторона мала військову перевагу. Через те полякам довелося відступити від своїх претензій. Заручившись підтримкою частини сильних гравців світу, на Паризькій конференції було переконано західні уряди у некомуністичності Західнославії загалом та Галичини зокрема, в тому числі і завдяки успішному стримуванню радянських військ на східному кордоні. Звісно, нова конфедерація взамін міжнародним ґарантіям та визнанню змушена була погодитися на нижчу від ринкової ціну на нафту та нафтопродукти на наступні 5 років для країн Західної Европи, при цьому зберігши за собою право на їх переробку і уникнувши в такий спосіб долі сировинного придатку. На Паризькій мирній конференції була встановлена ​​межа за якою до складу нової держави - Західнославії - входили такі території: Богемія, Моравія, чеська Сілезія, Словаччина, Закарпаття, Північна Буковина та Галичина. 1

Основою майбутнього союзу стало тісне співробітництво чеських будителів і галицької інтеліґенції ще в кінці 19 століття. Чеські та галицькі уґрупування спільно діяли в парламенті Австро-Угорщини. Через це, не дивлячись на протистояння з боку поляків, галицькі русини змогли отримати частину важливих адміністративних посад ще при Габсбурґах****. 1

Західнославія була федеративною державою, яка складалася з трьох рівноправних суб'єктів: Чехії, Словаччини та Галичини. В межах Чехії окремими суб’єктами були Богемія та Моравія, а в межах Галичини — Закарпаття, Галичина та Буковина. Згідно з Конституцією Західнославії, кожна з земель мала свій парламент та уряд, але всіх їх об'єднувала постать загального президента та координаційної ради. Першим президентом федерації став Томаш Масарик. Західнославія ґарантувала збереження національних прав, але були заборонені комуністичні партії та екстремістські організації, зокрема в Галичині зупинено формування реакційних українських товариств як аґентів ворожої держави. Відповідно, політично неспокійна частина німців покинула Судети, політично неспокійна частина поляків покинула чеську Сілезію та Галичину, політично неспокійна частина українців покинула Галичину. Це сприяло відсутності великих міжнаціональних конфліктів та збереженню стійкості держави. 1

Завдяки гармонійній федерації, де кожен із суб'єктів жив в балансі, Західнославія стала державою «національного миру». З 1920 року і по 1938 економіка країни показувала стабільне збільшення ВВП та індустріального розвитку.

Із сусідами було підписані мирні договори. Поляки не хотіли укладати угоду, вважаючи Галичину та чеську Сілезію своїми, але військова перевага була не на їхньому боці, та й тривала війна з УРСР і тиснули західні союзники, тож договір був вимушений. З Румунією та Угорщиною угоди, досягнуті ще за військових дій, були підтверджені. З СРСР було досягнуто договору при умові ненаданні притулку та підтримки керівництву УНР, що і так збіглося із офіційною позицією ГД. З Австрією взагалі не було проблем щодо договору, а з Німеччиною угода була укладена за умови доступу німецького капіталу до Судетів.

Швидко проходила робота із творення воєнізованих формувань. Ще до початку 30-х років Західнославія змогла створити кілька танкових полків і моторизованих частин армії. Це дозволило західнослов'янській Армії (ЗА) стати однією з найсильніших в Європі, на рівні з Армією Росії, Німеччини та Нової Речі Посполитої (НРП). Армія Західнославії складалася з трьох національних корпусів: Чеського, Словацького та Галицького. Фактично це були три незалежні армії, що в кінцевому підсумку стало основою для особливої маневреності та автономності частин Західнославії, що дозволило протистояти агресії з боку поляків і угорців. 1

Професор філолоґії С. Смаль-Стоцький, а разом з ним молоді дослідники Б.-В. Явор та Ю. Чибрас висунули та обґрунтували теорію двох гілок давньої слов'янської мови, у варіантах якої мовилося, що галицькі говори, маючи риси центральнослов’янськості, належать до західнослов'янського спадку загалом та до так званої чесько-словацької групи слов’янських мов зокрема. Інтелігенція і, насамперед, письменники стали попереду відновлення ширшого вживання галицизмів у своїх творах, філологи уклали словники і розробили мовні засади існування забутої галицької мови. Було здійснено перехід галичан на рідну мову (і навіть латинське письмо для її запису), що наблизило галичан до західнослов’янських мовних, історичних та генетичних родичів і сприяло відродженню рідної етнічності. 1, 4, 8

В історичному дискурсі появилося все більше досліджень про спільні періоди історії, зокрема час етногенезу слов’ян (саме землі між Карпатами та Медоборами були заселені славенами), входження Галичини та частини Волині до Великоморавської держави, Чеської держави Пжемисловичів, а також Великої Хорватії. Галичани також зверталися до історії свого незалежного князівства часів князів Ростиславичів, коли про Галицьку державу говорили як про рівню таким великим країнам, як Польське королівство, Русь та навіть Візантія.  4


мапа Великої Моравії в часи її найбільшої експансії за часів Святополка І від Вікіпедії

Роки спокійного життя закінчилися в 1938 році, коли Західнославія стала об'єктом зазіхання між Німеччиною, Угорщиною та Польщею. Паралізоване раптовим німецьким наступом та інфантильністю західних союзників, чеське керівництво дуже швидко втратило Судети. В той же час, словаки та галичани були категорично не згодні з перспективою перетворення в «Верхню Угорщину» і «Малу Польщу». Вони пожвавилися і діяли в двох керунках. По-перше, дуже швидко встановили контакти з А. Розенберґом, відповідальним представником Третього Рейху, намагаючись вибити найбільш вигідне для себе становище в очах німецької потуги. По-друге, для зміцнення своїх міжнародних позицій, Словацький і Галицький Корпуси почали війну з угорцями і поляками. Угорців вдається зупинити на етнічному кордоні, що стало можливо завдяки тому, що словаки та галичани перетворили міста Кошиці, Ужгород, Мукачево і Виноградово в справжні фортеці. Поляків ж вдається тримати на лінії Прикарпаття та Наддністров’я, де незабаром були створені укріплені споруди, які стали опорними пунктами Галицького Корпусу, з яких було зручно проводити спустошливі партизанські рейди на територію, окуповану ворогом. 1

Словаки з галичанами розраховували взяти противника змором, і це вийшло. Угорці погодилися на кордон по етнічній лінії, що дозволило спрямувати всі сили на польський фронт. Груба тактика поляків в Галичині викликала хвилю протестів на окупованих територіях, які були підсилені партизанською діяльністю. Західнославія зменшилася у території, але завдяки мобілізації словацьких та галицьких корпусів, збереглася як держава. А в Республіці Польській наростала криза. Криза, якою вирішили скористатися Росія з Німеччиною... 1


мапа Західнославії на початок ДСВ від товариства Res Publica

Таким чином, рішення проводу Галицької держави про об’єднання із Чеською в Західнославію виявилося результативним прагматичним кроком, який дозволив у міжвоєнний період зберегти державність, розвинути молоді державні інституції, підняти рівень освіти та культури, провести індустріалізацію краю та, особливо, покращити показники виробітку продукції сільського господарства внаслідок суттєвого збільшення внутрішнього ринку. Від об’єднання виграли всі його члени, адже Чехія отримала доступ до передусім відносно недорогих ресурсів та продукції сільського господарства, а Галичина — до технологій західного зразка, що дозволило їй провести індустріалізацію та за її рівнем майже досягти своїх західних партнерів по спілці. На початок Другої світової війни конфедерація мала високі показники економічного росту та, відповідно, приросту населення, обігравши за багатьма параметрами й суттєво більших своїх сусідів. Це створювало сильні передумови для ефективного військового опору загарбникам.


Примітки:
* Галичани справді розірвали злуку з УНР, але це сталося набагато пізніше, ніж могло би бути — в кінці 1919 року.
** Підготовчі угоди між ГД та ЧСР справді вже були підписані і галичанам залишалося лише зважитися самим на остаточну злуку та переконати ту частину чеського уряду, яка чомусь цофала.
*** Чортківська офензива справді відбулася, тривала 7-28 червня 1919 року, була блискавичною та героїчною, але захлинулася через брак зброї та амуніції в Галицькій армії.
**** Галицько-чеська тісна співпраця справді мала місце за часів Австро-Угорщини.

Джерела:
1. Владислав Борода.
Друга частина з альтернативного міжвоєнного періоду: Історія Західнославії.
2. Кірсенко Μ. Β.
ЗУНР І ПОЛІТИКА ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ.
3.
Геополітичний простір ЗУНР та її зовнішньополітичні орієнтири.
4. Ю.Повала, Б.Явір.
Галицько-волинсько-чеські мовні паралелі в творах 16-19 століть.
5. Чехія і справа Галицької державности. // Галичина і нові держави Европи. Львів-Відень, 1921. Видання "Українського прапору", 32 с.
6. Югославія і справа Галицької державности. // Галичина і нові держави Европи. Львів-Відень, 1921. Видання "Українського прапору", 32 с.
7. Семен Шевчук.
Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі.
8. Валентин СТЕЦЮК.
Скільки гілок у слов’янства.
borys_javir: (обернув ся)
17 лютого 1154 року галичани під проводом князя Ярослава розбили над Серетом військо русів.



Битва під Теребовлею 1154 року

1154 року, як помер галицький князь Володимир, трон у Галичі успадковує відносно молодий Ярослав, якого потім назвуть Осмомислом, а Ізяслав вирушив у похід на Галичину, сподіваючись скористатись зі смерті галицького князя і молодості його спадкоємця. Об'єднана дружина Ізяслава Мстиславича, до якого приєдналися васальні князі Русі (зокрема, полки київські, вишгородські, переяславські, волинські, дорогобузькі, берестейські, володимирські) та чорні клобуки, чисельно значно переважала галицьке військо.

16 лютого 1154 року величезне об'єднане руське військо підійшло до річки Серет. Ізяслав розбив армію на дві частини. Васали та чорні клобуки залишилися на березі Серета, де їх стримували менші за числом галичани. А Ізяслав з дружиною зумів перейти Серет і рушив на Теребовлю, де проти нього виступила суттєво менша за кількістю охорона міста. Літопис зазначає, що «настала в той день [така] мла велика, що не [було] видіти до кінця списа». Галицькі мужі молодого охочого до битв Ярослава впросили залишитися у Теребовлі, а самі повели військо проти загарбників: «...нас отець твій кормив і любив, то волимо ми за отця твойого честь і за твою голови свої зложити».



Про події 17 лютого Літопис повідомляє: «І зступилися полки, і була січа люта, і билися вони од полудня до вечора...». Над Серетом переважаючих противників перемогли галичани, і розгромлені васали та союзники Ізяслава ганебно втікли з поля бою,  проте після битви з військом Ізяслава охоронці Теребовлі відступили за мури міста. Втім, військо Ізяслава зазнало значних втрат, тому він вдався до хитрості: наказав розставити на полі бою галицькі корогви, захоплені під час битви. Частина галицького війська з Теребовлі, подумавши, що то повернулася з перемогою дружина з-за Серета, вийшла з міста і потрапила в полон до Ізяслава. «На ту ж ніч, убоявшись, що він зостався був із малою дружиною на бойовищі, Ізяслав сказав: "Аби не зібралися вони на нас із города",— бо колодників було більше, ніж його дружини». Зрештою, усвідомлюючи слабкість власної дружини перед галичанами і побоюючись ймовірного бунту полонених, Ізяслав був змушений втекти, наказавши стратити перед тим усіх галицьких колодників за винятком кількох «лутших людей», за яких сподівався отримати викуп. Перемога далася галичанам важкою кров'ю, «був же плач великий по всій землі Галицькій»...

Після поразки під стінами Теребовлі руські завойовники майже тридцять років не лізли у Галичину.

З річницею перемоги над східними ордами, галичани!
Галичино, будь щаслива!

borys_javir: (капелюх)
За М.Рябчуком: «...[український] національний проект несподівано отримав підтримку з двох протилежних боків – українського та російського. І російський імперський, і український національний проекти включали у себе Галичину у рамках загальноруського міфу, виведеного з Київської Русі й реінтерпретованого, в одному випадку, на панслов’янський манір, у другому – на панукраїнський.»
Коріння міфу про східнослов’янськість (та українськість) Галичини росте з Росії (українські інтелектуали орієнтувалися та й далі орієнтуються на Москву), ота ефемерна східнослов’янськість - один з якорців «русскава мира». Українцями галичани з русинською ідентифікацією стали лиш внаслідок політики СРСР.

Відразу після проголошення незалежності ЗУНР чи так званої Галицької держави, урядовці в умовах війни з Польщею шукали союзників. Цілком серйозно розглядалися два варіанти - союз з УНР та союз з Чехословаччиною. Внаслідок інтриг англійців і французів та наступу Польщі на Чехію, переважила партія, що лобіювала злуку з УНР, хоча й вони не були певними, що союз із таким недисциплінованим та нестабільним партнером принесе добро.

В 1919 році між урядами ЗУНР та УНР було підписано Акт злуки, в результаті якого ЗУНР юридично втрачала частину незалежності. Як наслідок - через амбіції та інтриги С.Петлюри і Ю.Пілсудського Галицька Армія була демілітаризована, розформована і майже знищена, а Галичина потрапила під мандат Польщі.
Восени 1919 року Акт злуки був розірваний Галицьким урядом в односторонньому порядку.

В 1939-1945 роках Злука відбулася фактична: в результаті пакту Молотова — Ріббентропа Радянська Армія окупувала так звану "Західну Україну". 17-22 вересня 1939 року були зайняті Галичина‬ та ‪‎Волинь‬, але вони були прийняті офіційно до складу власне СРСР аж 1 листопада 1939-го (а до того - відкрита ‪‎окупація‬), і ще пізніше - до складу ‪‎Української РСР‬ (15 листопада 1939-го СРСР передав галицькі та волинські землі УРСР). І аж в грудні 1939 року було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР. За перші роки окупації майже 1,5 млн репресованих, тобто кожен 8й-10й житель згаданих країв.



Входження так званої Західної України до УРСР відбувалося у час війни та внаслідок дії (злочинного) пакту Молотова-Ріббентропа, що робить його нелегітимним. Враховуючи, що Акт злуки офіційно розірваний, а галичани на референдумі в 1991 році, якого, звісно, СРСР не визнав, проголосували проти знаходження у складі СРСР, наше перебування у межах правонаступниці УРСР як частини СРСР є незаконним. Тобто, окупація продовжується...

В 1991 році було проголошено так звану незалежність України, хоча частина правників дослідила, що юридично й далі продовжує існувати УРСР.
В 2016 році були проведені масштабні соціальні опитування, які показали, що жителів Галичини вся Україна вважає менш близькими собі, ніж росіян чи навіть незрозуміломовних "жителів ЕС", а росіян, незалежно від місця проживання, ближчими, ніж галичан. Нав'язуваний міф про "один народ" (від Сану по Донбас) тріщить по швах, зато процвітає міф про "єдіную страну".

Хто б то оскаржив у міжнародних інстанціях законність входження Західної України до СРСР та УРСР, як його частини?

borys_javir: (обернув ся)


На початку 1080х років сини Тмутараканського князя Ростислава були запрошені на престоли княжих міст Галичини. В 1084 році Рюрик осів у Перемишлі, а кількома роками пізніше - Володар у Звенигороді, Василько у Теребовлі (варто нагадати, що всі згадані міста існували задовго до того, як їх згадано у Літописі Руському, та навіть більше - були столицями місцевих державних утворень). Союзним галицьким землям довелось відстоювати право на власну державність в боротьбі з польськими, угорськими та київськими завойовниками: 1086 року брати відстояли Звенигород (від руки галицького найманця загинув князь Ярополк), 1092 року - захистили від угрів Перемишль. В 1097 році київський князь Святополк (брат Ярополка) наказав схопити та осліпити князя Василька, який повертався з Любецького з'їзду Рюриковичів, але Володар швидко зібрав військо та визволив осліпленого Василька з полону (брати ще довго мстилися кривдникам).

Навесні 1099 року (орієнтовно, в березні) Святополк завдав поразки волинському князю Давиду і вторгся в Галичину. Вирішальна битва між русами та галичанами відбулась на галицько-волинському кордоні в урочищі Рожне Поле (між Золочевом та Буськом). У Літописі Руському події описані так: "Святополк же, прогнавши Давида, почав замишляти проти Володаря і проти Василька, говорячи: «Адже се є волость отця мойого і брата». І пішов він на них, і коли почули це Володар і Василько, [то] пішли вони насупроти. [...] І рушили вони одні супроти одних до бою, і зступилися полки, і багато людей благочестивих бачили хреста над Васильковими воями, що піднісся вельми. І коли сталася велика битва і багато падало з обох військ, побачив Святополк, що битва люта, і побіг, і прибіг до Володимира. А Володар же і Василько, перемігши, стали тут, кажучи: «Доволі нам обом на межі своїй стати». І не пішли вони нікуди". Битва закінчилась цілковитою перемогою галицької дружини Володаря і Василька.

В квітні місяці, коли Святополк ще сидів у Володимирів, сталося на небі дивне знамення, про яке Літопис згадує так: "У сей же рік було знамення над Володимиром у місяці квітні: [стояли в небі] два круги, а в них — наче сонце, [зранку] і до шостого часа, а вночі — наче три дороги світлі, аж до зірниць". Контекстуально, знамення свідчило про поразки русів, але київський князь не звернув на це уваги.

Після поразки в битві на Рожному Полі, київський князь Святополк Ізяславич намовив угорців проти Ростиславичів, виславши на війну також свого сина Ярослава. Десь у кінці квітня чи на початку травня змовники оточили Перемишль. В Густинському літописі сказано, що: «...вийшла Ланка, княгиня перемишльська, мати Володарева, до Коломана, молячи його, щоб він не мучив облогою неповинний город і людей», але кульгавий Коломан відіпхнув свою рідну стареньку тітку ногою: «Негоже хороброму царю з жінками дружбу мати». Очевидно, на прохання матері, Володар прийшов у Перемишль на поміч. Волинський князь Давид вступив в союз з галичанами і привів на допомогу половців, які під час битви під'їздили до ворожого війська невеликими загонами, з ходу засипали його стрілами з луків і швидко відступали. Літопис Руський так описує події: "Ярослав, син Святополків, прийшов з уграми, і король Коломан [...], і стали вони довкола Перемишля по Вягру, а Володар заперся в городі. Давид же, у той час прийшовши з Ляхів, посадив жону свою у (брата її) Володаря, а сам пішов у Половці. І зустрів його [хан] Боняк, і вернувся Давид, і рушили вони оба на угрів. І коли вони ото йшли, і стали на нічліг, і коли наступила опівніч, то Боняк, уставши, від’їхав од війська і почав вити вовчим голосом. І відвився йому вовк, і стало багато вовків вити. Боняк тоді, приїхавши, сказав Давидові: «Побіда нам є над уграми завтра»...". Угорці дали втягнути себе у бій, погналися за половцями і були оточені ними та галицько-волинською раттю. Внаслідок злагоджених дій половців, волинян та галичан, угри втратили бойовий порядок, були збиті у натовп та в боях і під час невдалої втечі втратили чи не половину війська. Ярослав ганебно втік у польські землі (поляки вже як понад півстоліття були союзниками Києва проти Галичини).

Черговий виступ угрів на боці Києва фактично розірвав тривалу угоду між галицькими та угорськими правителями і Ростиславичі уклали союз із Візантією, яка боролася з Угорщиною (союз укріпили шлюбом: донька Володаря Ірина вийшла заміж за Ісаака, сина візантійського імператора Олексія Комнена). Поразки на Рожному Полі та на Вягрі надовго поклали край претензіям київських князів на галицькі землі. Святополк і пізніше заклика́в інших князів проти Ростиславичів, але, ясна річ, не знайшов союзників для походу. Переможні для галичан події дозволили Володарю та Василькові закріпити незалежність Галичини від Києва і закласти підвалини майбутньої могутності Галицької держави.

Післямова: Саме вшанування цієї дати могло би бути як своєрідний "День Галичини", питання про який піднімалося тому кілька років і активно обговорювалося на різноманітних громадських дискусіях.

З річницею перемоги над східними ордами, галичани!
Галичино, будь щаслива!

 
Джерела:
Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. — С.69—70.
ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 1096 — 1110.
borys_javir: (molfar)
1154 року, як помер галицький князь Володимир, трон у Галичі успадковує відносно молодий Ярослав, якого потім назвуть Осмомислом, а Ізяслав вирушив у похід на Галичину, сподіваючись скористатись зі смерті галицького князя і молодості його спадкоємця. Об'єднана дружина Ізяслава Мстиславича, до якого приєдналися васальні князі Русі та чорні клобуки, чисельно значно переважала галицьке військо.



17 лютого 1154 року руське військо підійшло до річки Серет. Ізяслав розбив армію на дві частини. Васали та чорні клобуки залишилися на березі Серета, де їх стримували галичани (на чолі з Ярославом). А Ізяслав з дружиною зумів перейти Серет і рушив на Теребовлю, де проти нього виступили решта галичан - охорона міста. Літопис зазначає, що «настала в той день [така] мла велика, що не [було] видіти до кінця списа». Результат битви начебто був непевний: над Серетом перемогли галичани, і васали та союзники Ізяслава втікли розгромлені з поля бою, проте після битви з військом Ізяслава охоронці Теребовлі відступили за мури міста. Втім, військо Ізяслава зазнало значних втрат, тому він вдався до хитрості: наказав розставити на полі бою галицькі корогви, захоплені під час битви. Частина галицького війська з Теребовлі, подумавши, що то повернулася з перемогою дружина з-за Серета, вийшла з міста і потрапила в полон до Ізяслава. Зрештою, усвідомлюючи слабкість власної дружини перед галичанами, які мали от-от вернутися із іншого боку Серету, Ізяслав змушений був втекти, наказавши стратити перед тим усіх галицьких полонених за винятком кількох «лутших людей», за яких сподівався отримати викуп.
Після поразки під стінами Теребовлі руські завойовники майже тридцять років боялися лізти у Галичину.

З річницею перемоги над східними ордами, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (капелюх)
GAME OF THRONES ПО-РУСЬКИ
© Борис Явір


Великої популярності набув серіал «Game of Thrones». Але чи знають галичани та українці, що їхня історія сповнена не менших інтриг та віроломства. Особливо, зі сторони князів київських та волинських?



Відколи з 1084 року в Галичині постали незалежні князівства, якими правили представники династії Ростиславичів, київські князі безуспішно намагалися завоювати галицькі землі. 1141 року князь Володимирко об'єднав галицькі землі в єдине князівство зі столицею в Галичі. Київські правителі вбачали загрозу в появі на заході сильної об'єднаної галицької держави. Відтак, 1144 і 1146 років київський князь Всеволод Ольгович в союзі з поляками та половцями нападав на Галичину, двічі брав в облогу Звенигород, але обидва рази - безуспішно.

Тим часом, Володимирко продовжував розбудову галицької держави і розширював її кордони, зайнявши Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнойницю, міста на Погорині, граничній території між Київщиною і Волинню, а також Бужськ. Починаючи з 1150, новий київський князь Ізяслав Мстиславич в союзі з угорцями організував ряд походів на Галичину. Зокрема, 1153 року, як помер галицький князь Володимир, трон у Галичі успадковує відносно молодий Ярослав, якого потім назвуть Осмомислом, а Ізяслав вирушив у похід на Галичину, сподіваючись скористатись зі смерті галицького князя і молодості його спадкоємця. Об'єднана дружина Ізяслава Мстиславича, до якого приєдналися васальні князі Русі та чорні клобуки, чисельно значно переважала галицьке військо. 17 лютого 1154 р. київське військо підійшло до річки Серет. Ізяслав розбив армію на дві частини. Васали та чорні клобуки залишилися на березі Серета, де їх стримували галичани. Сам Ізяслав з дружиною зумів перейти Серет і рушив на Теребовлю, де проти нього виступили решта галичан. Літопис зазначає, що «настала в той день [така] мла велика, що не [було] видіти до кінця списа». Результат битви був непевний, хоча на користь галичан: над Серетом перемогли галичани, і васали та союзники Ізяслава втікли з поля бою, проте після битви з військом Ізяслава галичани відступили за мури Теребовлі. Втім, з Ізяславом залишилось дуже мало війська, і він вдався до хитрості: наказав розставити на полі бою галицькі корогви, захоплені під час битви. Частина галицького війська, подумавши, що то повернулася з перемогою дружина з Серета, вийшла з міста і потрапила в полон до Ізяслава. Зрештою, усвідомлюючи слабкість власної дружини перед галичанами, які мали от-от вернутися із іншого боку Серету, Ізяслав змушений був відступити, наказавши стратити перед тим усіх галицьких полонених за винятком кількох «лутших людей», за яких сподівався отримати викуп.

Після поразки під стінами Теребовлі східні завойовники майже тридцять років боялися лізти у Галичину.

.
Інша загроза таїлася на Волині. Задля отримання легітимних прав на Галичину, волинський князь Роман видав дочку Федору 1187 р. за Василька, позашлюбного сина князя Володимира Ярославича (від коханки-попаді). Василько був онуком галицького князя Ярослава Осмомисла, а сам шлюб викликав невдоволення останнього, адже волинські князі були чи не кровними ворогами князів галицьких. В 1188 році, після смерті Осмомисла, Роман спробував на основі непевних кровних зв’язків заволодіти Галичиною, але спроба була невдала і шлюб розірвали.

В 1199 році, після смерті Володимира, Галичина в якийсь спосіб переходить до Лєшка Білого, який віддає її під управління свого двоюрідного брата Романа за щорічну данину. Про це пише Ян Длугош: «1198 р. Володимирський князь Роман ... отримує від Лестка Білого Галицьке князівство до загальної скорботи галичан. 1199 р. Галицький князь Роман за короткий час губить своїм тиранством всю галицьку знать, наводячи страх на сусідів... Зневаживши клятву і договір, він закликає до себе і хапає перших з галичан, які нічого дурного від нього не чекали, з яких кого публічно страчує мечем, кого закопує і засипає піском, кого на очах у всіх розриває на частини, з кого здирає шкіру, у кого вириває нутрощі, багатьох, прив'язавши в якості мішені до стовпа, розстрілює стрілами і умертвляє різними [іншими] стратами. Рідні, близькі та сини убитих воїнів і майже вся знать, приголомшені такою жахливою жорстокістю, втекли в сусідні землі, покладаючи у своїх квилінні і скаргах всю провину на польського князя Лестко і поляків, що поставили над ними настільки лютого князя, що не має, крім людського вигляду, нічого людського. Тоді Роман, вживши свою хитрість, перебільшеними ласками і обіцянками знову закликає їх і, протримавши недовго в честі і милості, зрештою вбиває, піддавши різним тортурам. Він винищує своїм тиранством майже всю галицьку знать»... Але невдовзі Лєшко та Роман посварилися і останнього було вбито у Польщі в 1205 році.

.
З 1199 Галичина надовго втратила незалежність і дуже натерпілася від волинських Романовичів, новгород-сіверських Ігоровичів та інших завойовників...

. . .
• Літопис руський. Роки 1152 — 1158.
• Ioannes Dlugossius, Longinus. Annales seu cronicae incliti Regni Poloniae, 1455
• Леонтій Войтович. Княжа доба на Русі: портрети еліти. - Видавець Олександр Пшонківський: Біла Церква, 2006, с. 491
• Леонтій Войтович. Перша галицька династія. Генеалогічні записки. — Львів, 2009.

borys_javir: (Default)


Недавно дочитав колись розпочату книгу Карла Саґана, одного з найкращих астрофізиків сучасності, «Світ, повний демонів: наука, як свічка в темряві». Дуже цікава книга, в якій показано важливість критичного мислення. Деякі вирізки з останніх частин твору особливо сподобалися, адже стосуються загальної ідеї свободи.

Не так важливо, чи підтримуєте ви мене з тих чи інших позицій, але питання освіти як запоруки свободи мали б стати вам корисними - прочитайте їх (а
книгу - ще краще):

«Щоб раб був задоволений своїм становищем, йому не слід замислюватися, - писав згодом Бейлі. - Його розум і етичне чуття повинні дрімати, світло розуму бажано зовсім погасити в ньому». З цієї причини рабовласники намагалися контролювати, що раби чують і бачать, про що думають. При несправедливому соціальному устрої грамотність і зачатки критичного мислення - вже загроза.

«Не будемо вірити натовпу, який стверджує, начебто освіта личить лише вільним, але повіримо філософам, які кажуть, що лише освічені - вільні.» ~ Епіктет, римський філософ і звільнений раб. Бесіди

Тирани прекрасно розуміють, чим загрожують їхній владі грамотність, наука, книги і навіть газети - таким шляхом в голови підданих потрапляють бунтарські ідеї.
У 1671 р губернатор колонії Вірґінія писав: «Дякую Богові, що тут немає загальнодоступних шкіл і друкарства, і сподіваюся, вони не з'являться тут в найближчі сто років, бо з грамотністю в світі поширюються непослух, єресі, секти, а друк розносить їх і наклеп проти найкращого правління. Бережи нас Господь і від того і від іншого!». Але американські колоністи розгледіли обман такої псевдо-свободи і не стали чекати сто років... У перші роки існування Сполучених Штатів країна могла похвалитися одним з найвищих, якщо не найвищим у світі, рівнем грамотності ...

Ті, хто шукає влади будь-яким шляхом, намагаються відшукати якусь ваду в соціумі, широко поширений страх, на гребені якого вони могли б в'їхати в урядову резиденцію. Це можуть бути етнічні відмінності, ... більша або менша кількість меланіну у шкірі, або відмінності у філософії та релігії, або ж страхи, пов'язані з наркоманією, насильством, економічною кризою, обов'язковою шкільною молитвою або оскверненням прапора (тобто, буквально позбавленням цього символу святості).

Якщо ми впевнимо себе в тому, що наші переконання абсолютно правильні, а чужі - ні, що ми шукаємо блага, а всі інші - зла, що Повелитель Всесвіту говорить виключно з нами і ніколи - з прихильниками інших вір, що дурно навіть сумніватися в раз і назавжди встановлених догмах або задавати питання, що наш головний обов'язок - вірити і коритися, то полювання на відьом буде поновлюватися під новими масками знову і знову, поки не закінчаться люди на Землі.

…При повному контролі над ЗМІ і поліцією, виявляється, цілком можливо переписати спогади сотень мільйонів людей - на це буде потрібно всього лише одне покоління. Майже завжди це робиться з корисливою метою: зміцнити владу тих, хто вже при владі, потішити їх нарцисизм, мегаломанію або ж параною. В механізм, призначений для виправлення наших помилок, вставляються палки - стирається громадська пам'ять про серйозні політичні прорахунки, а значить, ті ж промахи будуть відбуватися знову і знову.
Зараз, коли технологічно цілком здійсненна фабрикація абсолютно реалістичних з вигляду фотографій, фільмів і відеозаписів, в кожному будинку стоїть телевізор, а критичне мислення в занепаді, цілком можливо реструктурувати суспільну пам'ять навіть без особливої ​​участі таємних служб. Не те, аби призначені державою психіатри на спеціальних терапевтичних сеансах вселяли кожному певний набір спогадів, але, швидше, вузьке коло людей може знайти таку владу над новинними програмами, складанням підручників з історії та образами, які врізаються в свідомість, що зуміють істотно змінити колективний настрій.

Серед тенденцій, що, принаймні почасти, сприяють впровадженню дуже вузького набору позицій, спогадів і думок, слід назвати контроль над найбільшими телеканалами та газетами в руках невеликого числа могутніх корпорацій та осіб, чиї інтереси загалом збігаються; зникнення з багатьох міст конкуруючої щоденної преси; заміна суперечок по суті обливанням бруду в політичних кампаніях; епізодичні (поки) порушення принципу поділу влади.

…Скептицизм кидає виклик традиційним інститутам. Якщо привчити до скептичного мислення всіх, в тому числі старшокласників, навряд чи вони обмежаться викриттям НЛО, реклами аспірину і парфумів віком 35 тисяч років. Вони почнуть пред'являти вимоги економічним, соціальним, політичним і релігійним структурам. Вони, зрештою, кинуть виклик тим, хто при владі. І що тоді?

У будь-якому правлінні на Землі ми бачимо присутність людських слабкостей, якесь насіння корупції та виродження, яке хитромудрість відшукає, зіпсованість непомітно використає, буде культивувати і зміцнювати. Вироджується всяке правління, яке покладається лише на правителів. Саме народ - єдине надійне джерело влади. А щоб це джерело був воістину надійним, необхідно вдосконалювати уми…

Одна з обов'язків громадянина - не давати залякати себе, чи не схилятися до конформізму. Добре б включити в присягу для нових громадян або в студентську клятву щось на зразок: «Обіцяю перевіряти все, в чому будуть переконувати мене правителі й вожді». Це цілком відповідає формулюванню Томаса Джефферсона: «Обіцяю використовувати здатність до критичного судження. Обіцяю розвивати в собі незалежність думки. Обіцяю вчитися, щоб мати власне судження».

Наукова стаття або популярна книга ... не може бути заборонена урядом, наскільки б скандальною вона не була: помилковому аргументу слід протиставити кращий аргумент, а не пригнічувати погані ідеї.

У знаменитому маленькому трактаті «Про свободу» (On Liberty) англійський філософ Джон Стюарт Мілль назвав придушення чужої думки «особливим гріхом». Якщо інша думка правильна, ми позбавляємося «можливості змінити оману на істину», а якщо думка неправильна, ми самі у себе віднімаємо шанс глибше зрозуміти істину «в її боротьбі з помилкою». Поки ми бачимо лише свою сторону у суперечці, ми навіть власну істину ледве знаємо: вона занепадає, заучується за звичкою, стає млявою і блідою.
І ще Мілль писав: «Якщо суспільство допускає, щоб істотна частина його членів виростала сущими дітьми, нездатними діяти за раціональним і далекоглядним планом, суспільство саме і понесе наслідки цього». Джефферсон висловлював думку більш агресивно: «Коли народ мріє бути одночасно неосвіченим і вільним, причому в цивілізованому стані, він вимагає того, чого ніколи не отримає». У листі Медісону він розвивав цю думку: «Суспільство, готове проміняти частинку волі на частинку порядку, втратить і те і інше - адже ні того, ні іншого не заслуговує».
borys_javir: (обернув ся)
ГП_Прикордоннє

Свєщенна Галичина - то навіть більше, ніж єкий Всесвіт, но сей Всесвіт є в єкімсь яйци-райци, він не встиг ще пукнути докінцє і сє поширити на світ реальний. Тому майже півтори тисєчі років з Галичини вийшли вшиткі західні слов’єни і сей рух у світи сє продовжує, но наша шкарлупа ше є, ше не розбита. І біда в тім, же те яйцє-райцє каждий сусід хоче мати, бо свойов інтуїційов відчуває го незнищенний творчий дух, ту зиндру, єка творит ватру історії, єка по каждій зимі, по каждім лихоліттю проростає, єк трава і цвіте, єк ромен. Дух сей живий - дає сили порєдним галичєнам а страшит їх ворогів. Тому галицкий світ - то є світ постійного прикордонє, світ за шкарлупов-границьов.

Ся обставина витворила і особливу натуру порєдних галичєн. Вони троха старосвітскі, єк старосвітсков є сама Галичина а вшитка Европа. Вони все троха гейби з минулого столітє чи минулих століть, кедь Свєщенна Галичина була Европов теж політичнов, а не лиш географічнов. Вони чєсто не знают і двох слів зліпити по-англійски, но розуміют і ше й говорєт мовами чи не вшитких своїх сусідів - українців, полєків, навіть мадєрів, румунів, москалів а німців, словаків, чехів чи білорусів. То є типові люди прикордонє, для єких ґлобальний світ сє зачинає зі світу (навіть Всесвіту) локального, місного і сей місний Всесвіт є більш важним, ніж світ поза ним, бо світ поза ним сє зачинає саме тут.

Прикордонє порєдних галичєн - явище внутрішнє. В роду каждого порєдного галичєнина є трохи з так званих русинів, полєків, а навіть словаків, чехів чи українців, но зіправди то все люди із спільним хорватским коріньом, єке колись-давно сє витворило на схилах від Карпат до Медоборів. Но ті границі чєсто проходєт в самім серци каждого порєдного галичєнина, тому він розуміє вшиткі мови, а особливо мову сліз та сміху. Саме тому порєдні галичєни стают своїми, де б не поїхали, но чєсто сє почувают чужими поміж єнших порєдних галичєн.

Прикордонє порєдних галичєн - явище зовнішнє. Каждий порєдний галичєнин годен вас відвезти на сей уєвний, но такий моцний кордон Галичини, до єкого - го воля і власть, а за єким - він чужак. Каждий порєдний галичєнин покаже, де - ше галицке село чи місто, а де - вже не галицке, де - ше галицкий ліс, а де - вже не галицкий, де - ше галицка ріка, а де - вже не галицка, де - ше галицка дорога чи бездоріжє, а де - вже не галицка дорога чи бездоріжє, де ше жиє го дорогонька родинонька, а де - вже не дорогонька а чєсто і не родинонька. Ніхто і ніґде так не потрафит, крім порєдного галичєнина.

І так триває, зак ми, порєдні галичєни, жиємо за чужими границєма, за чужими кордонами. Но все так не буде. Ше сє зберемо докупи, ше постане галицкий урєд, ше буде підписано зазивний указ для каждого із нас, ше будут відновлені колись повалені мости а в усєкий ґрад прижене вістун з новинов про відродженє Свєщенної Галичини... Одної ночи ми перенесемо кордон із чергами, знервованими водієма а пішоходами, із сплєчими прикордонниками - по Збруч. Тихо, мирно, із галицков впертістьов і моцно жєртуючи. На ранок ми сє проснемо в зовсім єншій країні і ше смо запануємо на свої земли… У свому Королівстві Галичина

© Борис Явір Іскра, 2014-01-17
borys_javir: (обернув ся)
ГП_Галицка ностальґія

Більшість порєдних галичєн сє вродило при других совітах. То були тоті самі, же перві, но прийшли вдруге і надовго. Галичєни пережили правдиве кріпацтво, перестройку і кілька років суцільної недостачі - товари були дешеві (славнозвісна «ковбаса по два двайцєть»), но їх мож було купити тілько за талонами і то по вистоюваню черги ще з ночи - «світле майбутнє»… Каждому порєдному галичєнинови поверхово патріотичні родичі розказували казки про козаків а гетьманів, про міфічну Україну, єка настане тогди, єк згинут вшиткі вороги, єк роса на сонци. І навчені на тих розповідьох галичєни із думков у свою щиру українскість йшли в школу, де сє виявлєло, же їхня мова - то не є правильна українска, а єкась «сільска», а вни не правильні українці, а гейби трохи полєки. Тоті протирічє єкось сє вживали у головах галичєн - єдні ставали щирішими украєнцєма, ніж правдиві, а єнші копали а копают глубше.

З того копанє у глубину і сє бере галицка ностальґія. Бо каждий порєдний галичєнин ще був застав на світі білому своїх прабабців чи прадідів, єкі памнітали кривавий прихід других совітів, братовбивчу борьбу партизанів, прихід німців, прихід первих совітів, прихід полєків, короткий спалах ЗУНР а довге урєдуванє Австрії. І каждий з предків, порімнєвши житє за всіх влад (а влади українскої теж), твердив, же за австрійскої таки жити було ліпше. І тоті старі чєси називают лагідно «за бабці Австрії», бо ніхто і ніґде за довгі столітє не пригрів був Галичину так, єк пригріла ся европейска пані, будуючи дороги від Віднє до найдальшого галицкого села, будуючи мости через Дністер і даючи людьом стілько свободи а можливостий, скілько вни не мали до того а по тім.

А є такі порєдні галичєни, єкі лізут ще глубше і ностальґуют за тими чєсами, коли в Галичині була своя держєва із великими містами (в десєтки разів більшими від руских столиць), коли галицкі кнєзі перемагали кнєзів руских, коли Галичина була колисков багатьох народів, єкі теперки говорє слов’єнскими мовами. Уєва порєдних галичєн малює образи мудрих королів минулого, єким би були раді й тепер, малює силу а міць тої давно втраченої між Карпатами а Медоборами держєви, єка б була приємним мітом чи казков для дітий, єкби не матеріальні підтвердженє ї існуванє.

Сі ностальґії чєсто доповнюют одна одну і порєдні галичєни десь у глубині душі щиро бануют за моцним бруком кнєзівско-королівско-цісарских доріг, їздєчи по постсовково-українскому розбитому асфальту, бануют за твердими стінами замків, в єких мож було сє сховати від завойовників із заходу а, тим більше, зі сходу, ходєчи містами, єкі їм не належат а підоймают іноді келихи із добротним домашнім вишнєком за здоровлє сво́є та нікому невідомого Короля нікому не потрібної країни. Порєдні галичєни чєс від чєсу сє паредивлєют старі знимки, на єких застигли на столітє їхні вусаті прадіди а добре доглєнуті прабабці і хочут повернути тоті чєси, коли потиск рук сє доповнєв піднєтьом капелюха а на вулицьох міста мож було стріти кого із блакитнов кірвов чи навіть самого цісаря, короля, кнєзя і поговорити з ним про долю рідного краю, а той би слухав поважно, єк нєньо свою дитину, і відповів би щось мудре, що б стало поживов для роздумів не в єден довгий зимовий вечір.

Галичєни ностальґуют… Мож, варто сесю ностальґію повернути в єнший бік і творити то казкове будушне, на єке заслуговує наша Свєщенна Галичина?

© Борис Явір Іскра, 2014-01-14
borys_javir: (поет)
«Знаючи майбутнє, потрапляєш у його пастку»

.
Колись жили на світі люди,
Що розумілись на зірках:
Долі людей по них читали
І знали весь життєвий шлях.

Вони дивилися на зорі
З віків прадавніх з року в рік
І все писали в свої книги,
Яким утратили вже й лік.

Просили їх в палати царські,
Сказати правду від зірок:
Кому судилось - героєм стати,
Кого чека нещасний рок.
читати далі )
borys_javir: (обернув ся)
ГП_Король без королівства

Я маю честь сє знати із корольом, правдивим корольом з «блакитнов» кірвов у жилах, з інтеліґентним вихованьом а добров освітов. Сей король розумний, навіть хитрий а трохи дивакуватий. То нормально для королів епохи національного романтизму. І байдуже то, же зараз епоха національного нігілізму - в каждої нації свої епохи.

Сей король має сво́є Королівство. Королівство з містами а селами, будинками а полями, лісами а ріками, дорогами а бездоріжжьом, мостами а стінами, із своїми людєма. А основне - із сво́їм духом. Дух  сего Королівства древний, гейби пожовклі літописи а свіжий, єк цвіт у маю. Дух сей живий - дає сили жителям королівства а страшит го ворогів.

Лиш заввага є єдна - Королівство се не підвладне королю. Вно жиє якимісь своїм життьом, люди платє податки окупаційні владі, ліс йде на меблі для зайшлих бояр, а ріки витікают у чуже море. Урєд Королівства зараз недіяльний, бо більшість міністрів колабораціонували чи пішли у підпіллє, войско спит по схронах, ждучи мобілізаціного указу, якого нікому підписати. Лиш десь у серци Королівства хтось іноді підніме тост за невідомого му короля і з надійом сє подивит в сторону гір, єкі, єк ніхто єнший, тримают Традицію.

Но все так не буде. Ще сє збере оновлений урєд, ще буде підписано мобілізаційний указ для каждого з нас, ще будут відновлені повалені мости а в усєкий ґрад прижене вістун з новинов про відродженє Королівства... Ще смо запануємо на свої земли...
У свому Королівстві Галичина...

© Борис Явір Іскра, 2013-11-13
borys_javir: (На згарищі)
Війна вже давно перейшла у фазу громадянської...

Того дня взагалі відбув ся якийсь перелом. Ми тримали позиції десь на Бережанщині. Було літо і сильні грози. Здавало ся, ліси предковічні — таке густе коріння вони мали. Копати шанці було надзвичайно складно — мокрий ґрунт лип до рискалів, кожних п’ять сантиметрів доводило ся рубати корінь, вода заливала ями...
Ворог атакував з півночі. Зі Львова підступали нові й нові загони. Наша сотня отаборила ся на горі. Нам в поміч стали вали якогось древнього городища — на них ми закріпили кулемети. Видимість у дощовому лісі була нікудишньою...

читати далі )
borys_javir: (radio)
В серпні 2012 року я дав інтерв'ю на радіопередачі "Поспілкуймося".
Автор програми - Юля Валах.

borys_javir: (ціхо)
Багато хто захоплюється фільмом «V - означає "вендета"», особливо прихильники правої ідеології. Але ж, придивіться: режим, проти якого бореться головний герой фільму, є не просто тоталітарний, а ґрунтується на поняттях "нація", "віра в бога", "християнство", "соборність країни", "Англія понад усе!", прапор у них червоно-чорний (віддавна це прапор, який використовують "ультра" різних країн). І коли сьогодні частина ультра-правих (як і ультра-лівих) намагається боротися з інакомислячими (особливо інтеліґенцією), то це знак того, що може прийти час, коли настане пора повстати проти тоталітаризму, незалежно від його забарвлення і гасел, з якими він будується.
Будь-яка особиста свобода вартує більше, ніж примарне загальне благо, побудоване на домовинах волі.


_ _ _
2012-11-06
Борис Явір Іскра


Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

July 2017

M T W T F S S
      12
3456 78 9
1011121314 1516
171819 202122 23
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags