borys_javir: (ціхо)
* * *
Чи багато тому років, а чи може у наш час, в тих краях великого Лісу, де розпочата у підніжжі південних гір Ріка з’єднує свої води із народженим на півночі Потоком, жили собі хлопець та дівчина. Люди кажуть, що вона була така гарна, що ні старий, ні малий не могли їй відмовити, як щось просила. А хлопець був такий дужий та кмітливий, що ніхто з ним і позмагатися не міг.

Дівчина була із хліборобського роду, її батьки мали поля, пасіку, сади. Часто їздили торгувати на ярмарки. А хлопець був зі старовинного роду, який жив лиш з того, що давав їм великий Ліс. Кажуть, в деяких кутках того краю таке розрізнення між людьми і досі є...

Вони здавна любилися, але їхні батьки не були тому раді. Тому доводилося їм переховуватися від стороннього ока темними ночами у далеких лісах. Хлопець знав усі стежки й дівчина не боялася відправлятися з ним, куди подалі.
Їхні очі осявало світло місяця, а їхню історію знали лиш вічні зірки. І тільки всюдисущі сичі могли виказати юних закоханих, але ніхто не розумів їхньої мови.
читати дальше драматичну історію )
borys_javir: (Default)

переможців не буде...


Підпал школи

Впливові люди із шовіністичних організацій завойовників вирішили закрити останню в місті школу автохтонів. Вони не могли домогтися цього через офіційні органи влади, хоч і мали сильне лобі, тому вирішили діяти незаконним шляхом.

Школа стояла у незаможному районі, одному з найстаріших в місті. Розташовувалася у стародавньому приміщенні, частина якого — дерев'яна. Трішки занедбаний стан був зумовлений тим, що гроші, хоча і виділялися на утримання приміщення, але іноді десь пригальмовували дорогою до кінцевого отримувача — дирекції школи. Також сильно впливало на ситуацію те, що учнів просто забагато — таки єдина у місті школа для автохтонів. Діти вчилися за якимісь хитромудрим розкладом у неповних три зміни. Вчителі йшли на таку пожертву заради свого народу при тому, що отримували стандартну зарплату як за однозмінну роботу. У міністерстві була сильна протидія, аби збільшити їхній заробіток.


читати сон дальше )
borys_javir: (ціхо)
Багато хто захоплюється фільмом «V - означає "вендета"», особливо прихильники правої ідеології. Але ж, придивіться: режим, проти якого бореться головний герой фільму, є не просто тоталітарний, а ґрунтується на поняттях "нація", "віра в бога", "християнство", "соборність країни", "Англія понад усе!", прапор у них червоно-чорний (віддавна це прапор, який використовують "ультра" різних країн). І коли сьогодні частина ультра-правих (як і ультра-лівих) намагається боротися з інакомислячими (особливо інтеліґенцією), то це знак того, що може прийти час, коли настане пора повстати проти тоталітаризму, незалежно від його забарвлення і гасел, з якими він будується.
Будь-яка особиста свобода вартує більше, ніж примарне загальне благо, побудоване на домовинах волі.


_ _ _
2012-11-06
Борис Явір Іскра


borys_javir: (molfar)
Перед Раґнароком наступить трирічна Велика Зима. Буде голод, конфлікти та ворожнеча вибухнуть поміж всіма людьми, а мораль зникне:
У розбраті кривавому брат губить брата;
Кровні родичі ріжуть один одного:
Множиться зло, сповнений гидоти світ.

Наскільки відомо, після ядерної війни так звана "ядерна зима" буде тривати три роки орієнтовно; в часі війни мораль справді зникає, а між людьми панує ворожнеча...

Вовки Сколь та його брат Гаті після пожиттєвого переслідування нарешті пожруть Соль та її брата Мані. Зірки зникнуть із неба, залишивши землю вкритою темрявою:
Сонце почорніло; землі канули в море,
Зірки зриваються вниз з високості...
...Лиже все небо пекучий вогонь.

Темрява закриє Сонце та Місяць внаслідок підняття пилу через бомбардування та, можливо, внаслідок підвищення активності вулканів; а "вогняні гіганти роздеруть небо" - чи не про метеори, а може і ракети мовиться?

Після всесвітнього знищення, нова земля вирине із моря, зелена та родюча. Несіяні злаки ростимуть на полях.
Двоє людей переживуть знищення світу і дадуть нове потомство. Вони молитимуться новим богам.

Звідки предки знали? Невже давні люди пережили якусь таку катастрофу?..
Чомусь мені здається, що питання риторичне...


...Пам'ятають аси про минулі діяння,
І про дані Одіном стародавні руни...
_ _ _
2012-06-24
Борис Явір Іскра
borys_javir: (Default)
драма на три дії...
історія про родичів з бабциної лінії...


Пролог
В кінці дев'ятнадцятого століття у мому селі було побудовано школу. Навчання велося русинською (за теперішніми мірками — українською) мовою. Засновником та вчителем був один із предків моєї бабці. А його племінник (мій прадід Микола) був одним із активних діячів “Просвіти”. Моя прабабця Ксеня була секретарем сільської просвіти. Їхній старший син Теодор вивчився у “Рідній школі” в Тернополі, потім на вчителя у Рогатині. Там застав його 1943 рік...
Саме з Рогатина брат бабці пішов у Дивізію “Галичина”, плекаючи надію вишколитися в армії та потім вміння й навички застосувати в обороні рідного краю... Але війна закинула його далеко на захід...

хор. Теодор Барабаш, осінь 1944 р. на Словаччині.

Смерть
Прогнавши німців, Галичину зайняли москалі... На рідних землях, зачистивши інакодумців, верх бере ОУН(б)...
Якоїсь ночі сусіди через дорогу, товариші Теодора прийшли під хату та намагалися витягнути прадіда начебто на розмову. Були то брати Лилик та навіть родич наш Тураш. Почувши сварку за вікном, вибіг сімнадцятилітній середущий син Роман. Зав'язалася бійка... Знайшли мого прадіда та його юного сина рано за селом... Їх вбили, а тіла розіп'яли, наче колись жиди свого “божого сина”... На грудях почепили таблички, мовляв “за службу Гітлеру і Сталіну”... Радянська влада незабаром зловила одного з них, його побили і вмираючого закинули під церкву... Там він перед людьми і висповідався... Називав, кого вони, бійці УПА та СБ ОУН вбивали, кого катували... Хотів прощення... Помер...
У ті роки вбили ще тата моєї цьотки, який не хотів сидіти в криївці, маючи із жінкою двох немовлят... Совіти зловили його за підозрою у причетності до повстанців, але на допиті він не видав нікого. Нікого! Коли вернувся змордований додому, його вже чекали “свої”... Завели за село і застрелили на “вдячність” за те, що їх не здав...
А коли верталися присилувані до Червоної армії хлопці у село, присилувані можливим вивозом у Сибір цілих родин, то ті “герої” очікували їх в лісі і розстрілювали “за службу Сталіну”...
Одну вдовицю із малою дитиною повісили на її ж власному подвір'ї... Немовля жбурнули в болото, а маму вбили... За що — не знають і дотепер...
Таких історій на село — десятки чи й сотні... На цілий край — тисячі... З ким боролися УПА та СБ ОУН(б)? За що розстрілювали мирне населення, своїх братів, сестер?..

Епілог
Сімейство Лилик не мало нащадків... Вигас і рід Турашів...
Теодор в еміґрації став головою місцевої діаспори українців та є таким і досі, незважаючи на старечий вік... Будучи інженером гірництва, він сам приїжджав в Україну вчити місцевих гірників видобувати золото в екологічно безпечний та економічно вигідний спосіб...

Післямова
Провід ОУН(б) на чолі із шпигуном С. Бандерою, братовбивцем М. Лебедем та іншими вороже поставився до створення Дивізії “Галичина”. Але доля була на боці останньої — ні в одностроях німецької армії, ні в одностроях УПА дивізійники не здійснили жодного військового злочину... Натомість СБ ОУН(б) відмітилася у різні не лиш польського мирного населення, а й свого...
Рани ще не загоїлися...
Війна завершується із смертю останнього солдата...

_ _ _
2012-05-03
Борис Явір Іскра
borys_javir: (ціхо)
Бог - то, можна сказати, об'єднувальний термін для позначення Творчої сили та її частин, які також прийнято називати богами/богинями. Ця творча сила є всюди, усе наповнює... А власне боги, як персоніфікація тих чи інших виявів творчої сили - то архетипи свідомості, поза нашою свідомістю їх просто не існує. Саме тому можна сказати, що нам підвладно створювати чи вибирати своїх богів, або ж не вибирати нікого/нічого. То важливий аспект: не боги нас вибирають, а ми вибираємо їх...
Врешті решт, хто є бог? То є я, то є ти, то ми всі у нашій єдності, адже ми всі насправді єдине ціле...
Боги - то також уособлені постаті наших предків, духів, які пішли у невидимий для нас світ і нам або помагають, або щось інше. Ми можемо з ними спілкуватися, взаємодіяти. Але це не господарі наші, ми не їх раби, адже, раз вони не існують поза нашою свідомістю, то ми не раби самі собі (хіба, настільки слабкі, аби бути рабами самі собі, своїм вигадкам та фантазіям).
Бог у різних релігіях, особливо у монотеїзмі (християнство, юдаїзм, іслам тощо) - то просто обожнене поняття людського еґо, яке вигадали одні для контролю інших. У язичництві загалом справа є іншою...

Язичництво - не просто ідеологія чи релігія, а спосіб мислення, спосіб життя. Язичництво - то позитивний, життєрадісний спосіб життя. Язичництво не можливо от так взяти і "прийняти", до нього можна прийти тільки самостійно. Цей рух може тривати постійно, є просто рубіж, коли стаєш язичником, але пізнавати світ, аби більш гармонійно з ним жити, можна все життя...
Нема єдиних обрядів, нема єдиної ідеології, але є єдине стремління до правди та гармонії у світі... Кожен з нас може помилятися - то є природно, але кожен має рухатися далі, до досконалості. Це і є язичництво - рух до досконалості...
Язичництв стільки, скільки язичників - так зручно...

Нема добра і зла, адже у природі такого нема. То все пізня вигадка частини людей. А раз у природі нема таких понять, то і не має бути у живому суспільстві...

_ _ _
2011-08-11
Борис Явір Іскра
із листа подрузі

borys_javir: (Default)

...присвячено Тій, з якою поділю перунів цвіт на двох взаємно...

 

Злічити казки в світі — діло марне,

Та де ото таку із них знайти,

Що на питання відповіддю стане,

Яку вже так давно шукаєш ти?..

 

Послухай лиш ти цюю оповідку,

Про чари ночі купальського вогню.

А лиш тоді рушай по тую квітку,

З якою долю знайдеш ти свою...

 

* * *

Для чого людина приходить у цей світ? Для любові? Для слави? Для успіху? Для багатства? Для щастя?.. Не завжди годен конкретно відповісти, що таке любов, слава, успіх, багатство, щастя, але кожен в той чи інший момент часу може відчувати любов, успіх, щастя. Може, в тому і таємниця, що ці та подібні поняття відчуваються тільки інтуїтивно та на практиці?..

 

* * *

Не так важливо, чи то було давним-давно, чи й зовсім недавно. Був собі один леґінь. Не можна сказати, що такий, як всі, чи не такий, бо люди — то як косиці в полі — всі різні, хоч і одної породи.

Подобалася йому одна фраїрка. Весела, красна — як сонце на Купала, як трускавки в червні та ріки на весні. Та ховав він глибоко у собі те почуття, бо були на то причини.

Працював леґінь у лісі. То дрова рубав, то за єгера був. Любив він сі ліси і знав їх. Казали люди, що то ще від діда знає кажду стежку, каждий звір, каждий потік. Часом ходили з другом на полювання, а часом за травами для бабці, яка на них толк знала.

А фраїрка? Може, щось і здогадувалася за почуття леґіня молодого, але він знаку не давав, то і вона мовчала.

 

* * *

Було то ще зимою на вечорницях. Якось до них заїхали хлопці із сусіднього села. Гуляли, танцювали. І помітив леґінь, що якийсь чужак підбиває клинці до тої фраїрки. Знали його, що не певний він, але як вже є.

Фраїрка то не сприймала всерйоз. Аж раптом той чужак підійшов до музик, попросив спинити гру. І мовив:

- А як я тобі принесу перунів цвіт? Тоді повіриш, що люблю?

Фраїрка твердо глянула на нього і сказала:

- Ти спочатку принеси, тоді і поговоримо.

Видко було, що не любий він їй, але і сказати лихого слова не годиться, раз так при громаді чемно повівся.

Лиш леґінь похилив голову, а тоді другови каже:

- Дурить він її. Скілько не ходив им лісами чи взимі, чи вліті, чи на весні, чи восени, то ніґде не видів, аби папороть перуновим цвітом квітла.

Але самому то сумнів закрався. А що, може давні казки правду кажуть? А що, як таки цвіте та магічна косиця? Може б то йому піти у гори і принести для фраїрки того цвіту?..

 

* * *

Ішла весна. Бурхливі потоки здіймалися з-під ледів і грізною силою спускалися ріками вниз. Леґінь готувався йти у ліс, працювати.

Якось бабця йому каже:

- Відколи померли твої тато й мама, то тяжко тепер нам стало. Я вже стара, а ти лісом і не наробишся. Треба тобі у місто йти, аби мати за що і хатчину нову поставити, і потім кого у неї привести...

Слухав леґінь, та нічого не сказав. Лиш взяв фузію й пішов у ліс.

Іде давно людьми забутими стежками і каже:

- В місто? Пощо? Робота і гроші? Лісом не доробишся?.. Ех, бабцю, дідо краще знав від тебе... Жаль, що його з татом весняні води взяли... Але цей ліс мені ще відкриє свій секрет...

 

Аж раптом на галявині — дівчина. Мовби фраїрка. Підходить ближче леґінь, а вона і каже:

- Любий леґінику, чом так бродиш,

Далеко від дому чом ходиш?

Чи втратив страх ти до вовків,

А чи пристав до ведмедів

у спілку?..

У голосі — надсміх. Глянув в очі — зелені... А у фраїрки — як небо у зливу, як потоки на весні... Зрозуміло стало, з ким справу має, нічого не відзивається.

- Чи ти язика мов ковтнув,

А чи слова ти враз забув,

Коли мене зовидів таку красиву? - сміється лісна.

Мовчить.

- Та годі тобі! - вже твердіше мовила дочка лісу. - Не буду займати я тебе, слово даю!..

- Мій дід шанував ваші слова, то і я шанувати буду. - видавив з себе леґінь.

- Заговорив! Ади!.. - сміється лісна. -

Весна навколо, сніги сходять,

Усі навколо в парах ходять,

А ти самотній лісом бродиш...

Мов вовк ранений плаєм ходиш...

Не гоже се...

- А що є гоже?..

- Чи у парі з милою іти, а чи... - і голосом бабці, - у місто йти, аби мати за що і хатчину нову поставити, і потім кого у неї привести...

- Смієшся з мене?

Мавка підійшла з-заді, обняла рукою за спиною, схилила голову до плеча і мовить:

- В твоєму серці є лиш біль.

Тривога, смуток, наче сіль

Його їдять. Немає дня, у ньому — ніч,

Застигли спомини облич,

Кого любив, ким дорожив,

Кого утратив й не відпустив...

- Ти звідки знаєш се, лісна?..

- В твоїх очах - мов глибина,

Незвідана мов дивина,

Заховане у них письмо,

Не всім відкриється воно...

- Говориш загадками ти...

- Тобі спокою не знайти,

Як не відпустиш все ураз,

Що вже давно поглинув час...

І глянула в очі. А леґінь і стрепенувся — повидів в них небо у зливу і потоки на весні... А лісна провела рукою по лиці зверху вниз, закриваючи його повіки. Коли відкрив їх — вже не було дівчини...

 

Прийшов додому поперед ночі. Змок у весняному зимному дощі. Трусився. Кашляв. В горичці...

 

* * *

Прийшло літо. Леґінь так і не пішов у місто. Відпровадив друга на полонину, сам часом до нього навідувався. Прийде, перебуде день, вночі піде на полювання.

 

Минула якось перша червнева гроза. Залишив у друга тайстру, а сам подався у ліс — поки сліди свіжі. Іде тихенько, слухає тишу. І наче щось тягне його у малознайомий звір. Став на галявині, наче почув дич.

Аж раптом підходить до нього хтось... Кладе руку на серце...

- Лісна...

- Впізнав...

Так, наче знав,

Куди ідеш, кого знайдеш...

А мож то я тебе вела,

У сі ліси, де не ступа

Нога людини. Й навіть звір

Не йде сюди у світлі зір...

А ти пішов...

- Хтозна... Чого тобі, лісна красуне?..

- Як дідо твій малим ще був

Від свого діда він почув

Те саме, що й тобі казав,

Та віри ти йому не йняв

Про ті скарби, про теє злато,

Якого в горах сих багато,

Лиш знати треба, куди йти,

Де й як копати, би йго знайти...

- То казка се, те твоє злато...

- Мовчи, говориш ти багато,

Та мало знаєш. Слухай лиш,

І сумніви свої облиш.

Згадай слова, що мовив дід,

Який тобі сказав завіт,

Коли вмирав...

- Ти звідки знаєш се, лісна?..

- Хтозна... - всміхнулася, - Хтозна...

Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

Лиш не здавайся, бо життя,

То є вогонь, то є борня...

- Усе загадки, загадки, загадки...

- На кожну загадку буде відгадка,

Та ключ у тобі, як не крути.

Його самотужки лиш зможеш знайти...

І зникла у тьмі ночі...

 

* * *

- Казали дівчата, - почав розмову друг, як леґінь відіспався, - що твоя фраїрка до тебе не байдужа... Лиш ти такий постійно серйозний, що й не знає, як до тебе підійти...

- Та ну?.. А як же цес чужак?

- Що перунів цвіт їй обіцявся?

- Ну той, а хто ж іще?

- Та він десь за ґрунем давно вже іншу має... А тобі що до нього?

- Та нічого... А проте... Радше той перунів цвіт із голови не йде...

- Чому?.. Ти віриш у казки?

- Не так, що б аж... Хоча... Тоді б він сили мені дав забути смерть трагічну і безглузду мами й тата, а також діда... Тоді навесні...

- І не тільки їх...

- Кого ж іще?..

- Її... Що з нею ти з дитинства все в лісі пропадав... Та вас були уже давно звінчали у розмовах, мов нерозлийвода обоє були...

- Її... - тихо мовив леґінь, а пам'яті виринули спогади... спогади і чарівний голос мавки:

...Застигли спомини облич,

Кого любив, ким дорожив,

Кого утратив й не відпустив...

Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

Довго не міг заснути... Сидів на порозі і дивився на небо...

 

* * *

Ходив лісами. Шукав себе. Не знав спокою:

- “Минуле геть”? “Життя — борня”?

А ворог хто тоді? Мож, я?..

І пригадав. Казки всі діда.

Пішов у даль. Як сонце грало свою найдзвінкішу пісню у найкоротшу в світі ніч. Була гроза, але пішов...

Темний ліс немов ожив.

Щось говорив.

Шептав. Кликав. І голосив.

Просив, благав, молив.

Не йти. Ішов.

Горіла кров.

Як враз у тьмі — вовчі очі, наче грань. І очі лиса. І ведмедя. Але не злі, проте й не добрі. Що за жар у них горить?..

Та далі йшов. Десь у верхи.

На скали, де блискавки

Б'ють молотом поміж ґрунів...

Не йшов, а мовби так летів

Хоч пірваний уже до крові був...

Гроза. Лиш камінь. Тьма. І глуш. Тут ще не був, це невідомий край. Мабуть, й мавки не ходять тут. А лиш громи і блискавки. І папороть навколо між трави. Суворе терня і гілля подерло одяг, тече кров. Та далі йде, не знає сам куди. Угору... Де блискавки...

 

Враз осяйна гроза влучає в скалу. Барвисті іскри розлітаються в різні сторони, а там, де небесна пані торкнулася каменя, цвіте зоря... Ні, не зоря — перунів цвіт. Немов в казках...

На хвильку став. Перехопило дух...

А тоді по мокрій скалі поліз угору. За чарівною косицею, за даром стародавніх і давно забутих богів.

Ще два, ще крок... І ціль в руках?..

Та з неба грім... І грім в вухах...

Пітьма в очах...

 

* * *

То було вже під ранок. Гроза не вщухала. Фраїрка не могла заснути. Щось її мучило і не відпускало. Як раптом стукіт у двері...

Метнулася, відчинила... А там він... Стоїть окривавлений леґінь, в очах — грань, а в руках простягає палаючу квітку, громову косицю — перунів цвіт... І від знемоги падає перед нею на коліна...

 

Двері виходили на схід...

Отак в сінях при відкритих дверях разом зустрічали світанок... Вона вклякнула, він лежав на її стегнах. Обтирала кров...

Поряд палала квітка...

- Навіщо ти ішов? Не знав, що й так до тебе не байдужа?.. Навіщо було йти на скали і завали? Косицю сю знайти? Перунів цвіт? Він радості ніяк не принесе, ані багатства, ні любові, якщо з гордині по нього ти пішов... Невже не знав?.. Невже не знав, що той найкращий жар, що той гарячий дар, той цвіт богів насправді в серці квітне?.. Та лиш тоді, коли на двох поділений взаємно...

Узяла громову косицю, поклала на його ліву руку і накрила своєю... І цвіт неначе зник, але розцвів ще дужче, на двох поділений взаємно...

 

* * *

Золотиста осінь малювала ліси у жар. А на новій хаті завершувалися роботи. Леґінь згадав старі оповідки діда і знайшов золото, яке його далекий предок-опришок закопав у лісі. Але нікому в тім не признавався. Із мудрою жінкою розумно використовували скарб.

 

Якось повів її у ліс, на галявину. І мовив:

- Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

А у відповідь з лісу лиш сміх...

Фраїрка взяла чоловіка за руку і крикнула до лісу “дякую!”...

 

* * *

А вихід з дому побудували на схід — на згадку про той світанок, коли перунів цвіт розцвів, на двох поділений взаємно...

_ _ _

2011-06-20/21

Борис Явір Іскра

borys_javir: (ціхо)

У Карпатах в далеких селах ходить розповідь про вічного мандрівника, який шукає вороняче око.

Жив колись молодий леґінь і полюбилася йому дівчина із сусіднього села, яке було розташоване через хребет і дорогами треба було йти коло шість годин часу, але хлопець був добрим мисливцем, знав звіриний плай і за три години міг добратися. Отак під вечір він вибирався з хати, йшов до свої любки і повертався аж рано чи до обіду. Деколи і звірину приносив додому чи в подарунок коханій. От і до весілля йде — на третій рік засватав леґінь тоту фраїрку...

Але якось під осінь його любка захворіла. Тєжка горичка її вхопила і не відпускала. Вже і наречений та її батьки і лікарів приводили, та знахарів, але нічого не помагає. Третій тиждень сохне молода дівчина наче на очах. А той леґінь часто ходив горами, знав довколишні села, як своє, то і випитав в третім селі за третім ґруником старого мольфара. Привів 'к любці. Старий щось нашіптував, то піднімав руки, то опускав, тряс нами. І так цілу ніч. А над ранок, як треті когути відспівали, дівчині стало легше, вже й горичка пустила, але далі була непритомна — наче щось страшне їй снилося. Посидів коло її ліжка змучений мольфар і каже:

- Страшна хвороба у сеї дівчини. Я не годен ї вилікувати, а лиш одна мольфарка. І то, як ше жиє. Коли я ше був им молодим, то мій дідо-мольфар переповідав, що на далекі давно покинуті і забуті людьми полонині десь за Чорнов горов жиє стара мольфарка, яка така сильна, шо до неї навіть духи лісові ходєт за поміччьов...

Молодий леґінь довго випитував слова мольфарового діда, довго випитував дорогу. І як когути сонце закликали, то рушив...

Чи довго йшов, чи ні, але далеко за Чорною горою вийшов на якусь полонину. Тут і стара стежка пропала, і туман густий... Навколо тільки заросляк і навіть звірини не чути... Та ще й темніє... Аж раптом хатка. Така маленька і дуже розвалена. Таке враження, що там століттями нікого не було... Став леґінь перед дверима і присів, аби відпочити. Враз виходить старенька бабуся і каже:

- Я чекала на тебе... Не каждий день тут люди ходєт. Заходи леґінику...

Всередині було темнувато. Купа всякого зілля. Оберемки та мітелки по всій хаті. Леґінь довго на тото дивився...

- Сідай...

Леґінь сів на лавицю.

- Я знаю, в які проблемі ти до ня прийшов єс. Я знаю, шо з твойов любасков...

Бабця закрила очі, наче виділа щось там, в іншому вимірі...

- Коли вна збирала гриби, то зайшла в заговорений звір і випила води із проклєтого джерела. То дуже давне проклітє, го не легко знєти...

- Але мож?..

- Мож... Но то тєжко... Не знаю, чи ти готов до сего...

- Заради неї я всьо зроблю...

- Тогди слухай ня... Колись на світі жив єден молодий мольфар. І сє любив він із файнов дівчинов, єка мала світлі власи і темні очі... Черні, єк нічка... Но того мольфара си вподобала єнша, та ше й чаклунка... І наложила тота чаклунка проклітє на джерело коло плаю на полонину, єким ходила го любаска. Єкось тота дівчина йшла, випила води, захворіла і померла... Із страшної розпуки тот мольфар наклав проклітє на тоту злу чаклунку і вона враз згинула, і сє розсипала на попіл. З того попелу постали тисєчі ворон, які сє розлетіли по світу. Чула, шо кажда третя ворона на світі носит чєстинку ока тої мольфарки. І єк всі чєстинки зібрати докупи (а то три тисєчі чєстинок на кажде око), то меш мати її очі. І лиш маючи тоті злі очі, змож знайти книгу прокльонів і вичитати відворот на давне проклітє...

Пішов леґінь світами. Заглядає в очі воронам, збирає докупи частинки злих очей чаклунки. Кажуть, вже давно померла та дівчина, вже давно й дороги позаростали до тої мольфарки, вже й зістарівся той хлопець, але й досі спокою не має, поки не знайде всі до останньої частинки злих очей... А то три тисячі на кожне око та ще й з кожної третьої ворони...


© Борис Явір Іскра

А ти певен, що знайдеш, що шукаєш?


Казки "Білого ґруника":
* Казка перша, * Казка Новорічна, * Казка святкова, * Казка на щодень, * Казка третя, * Казка мандрівників, * Казка остання, * Пост Скриптум
Додаток:
*
Видиво, * Друзі, * Мавка в зворі

borys_javir: (Default)

наснилося на зламі липня/серпня 2010 року

 

Офіси

Сон почався тим, що до мене подзвонив Маркер і сказав, що “є діло”. Я здогадувався, що їм знадобляться мої послуги. Мій давній друг в нашій організації відповідав за збір та опрацювання інформації.

Я прийшов в його кабінет. Було напівтемно, світилися монітори, цього вечора в офісі був тільки він. Маркер пояснив, що за штуку я маю знайти. Довго показував на моніторі, говорив купу інформації, я мало слухав, бо кудись спішив і рвався в “бій”...

 

Потім ми пішли у підвал-лабораторію, де працював Скальпель. Він інколи поводився, як божевільний експериментатор, але, взагалі то, він був хорошим експертом.

Було взагалі майже темно, тільки настільна лампа на столі нашого лабораторного друга розрізала неоном простір... Скальпель і Маркер довго жартували, аж потім перейшли до справи. Я отримав інструктаж із техніки безпеки при поведінці з тою штукою. Ми з Маркером пішли і ще допізна бродили вулицями якогось брудного мегаполісу в сторону мого дому.

 

Антарктида

Потім я полетів на о. Вогненна Земля. Було вітряно. Капюшон із хутром постійно кудись завертало. Мене привітно по-діловому зустріли.

На човні відправився через протоку Дрейка в Антарктиду. Хвилі заколисували. Сильний вітер ледь не змітав з палуби. Дощило.

На материку я відправився на якусь станцію, де мені передали важливу інформацію та щось до тої штуки. Було холодно, зато я зміг насолодитися горбистою засніженою пустелею...

 

Мексика

Після Антарктиди через Чилі я відправився в Мексику. Після своїх пригод вирішив попити чогось охолоджувального на пляжі Тихого океану. Знайомий бармен до зеленкуватого коктейлю додав кілька листочків м'яти, розповідав про “гарячих дівчаток” та про свою “тлусту Сельму”... До мене приєднався якийсь знайомий хуаніто, з яким нас не єднало нічого, крім склянки текіли в минулому і обговорення тих же “гарячих дівчаток” в майбутньому...

По пляжі походжали хлопці і дівчата, а бриз з океану навівав свіжість та якусь дивну ностальгію за Тобою...


сни: "Космічна місія", "Про війну", "Про того, хто чинить шкоду", "Про жінок", "Пригоди в Тернополі", "Повернення додому", "Аґенти", "На руїнах..."

_ _ _
с
ерпень 2010
Борис Явір Іскра
borys_javir: (Default)
Раз наснилося...

Частина 1. Нічна пригода...
Дія почалася у якійсь моторошній в'язниці... Місячне світло падало на зелений мох і трави, від чого все здавалося зеленим. Я і мій друг (чи брат, не знаю, просто дуже близька особа чоловічої статі) побачили можливість втікти. Ми вибралися на якесь їдке болото, пройшлися ним і вийшли у звичайному листяному лісі на залізничну колію.

Ми йшли штрикою нічним лісом. На душі було якесь тривожне відчуття. Було чути звуки цвіркунів і то так чітко, яскраво. Легенький вітерець ледь гойдав листя дерев. Ніч безмісячна, лиш зірки. Небо глибоко-чорне. І десь вдалині ми побачили світло...

Коли приблизилися, то побачили, що джерелом світла була залізнична та кінна станція зразка 19 століття. Будівля дерев'яна, суцільного типу. Там на першому поверсі була невеличка забігайлівка, на другому - кімнати для гостей, які вирішать зупинитися на відпочинок. Також була стайня, в якій тримали коней для перезмінки. Перед входом у забігайлівку був невеличкий ґанок, на якому можна було заховатися від дощу і посидіти на лавочці. Також було і поштове відділення...

Ледве ми прийшли, як до нас підійшов управитель. Він був низького росту, худорлявий, в темному одязі, на голові мав високий капелюх-циліндр.
- Я вас чекав, - сказав управитель до нас, - ходіть за мною.
Мене здивували його слова, але ми мовчки пішли за ним. Управитель завів нас у забігайлівки, ми сіли за столик. Було таке враження, що він хоче якось нам прислужитися. Поки ми балакали за невеликим дерев'яним столиком, то управитель подав нам гарячого запашного чаю, до нього канапки. Сам же він був стурбований, схвильовано сказав:
- Скоро приїде він...
Я глянув на годинник, який був навпроти мене. На циферблаті показувало майже північ.
- Хто він? - запитав я.
- Ну... Він... - сказав управитель притишено, ніби на когось натякав, при цьому нервово перебирав пальцями.

За кілька хвилин, рівно опівночі враз прибула карета. Я, а за мною і мій брат та той управитель вийшли поспіхом надвір. Сама карета була чорною, матовою, із золотистими узорами, але без наїзника - коні самі їхали. Самі ж коні мали насичену чорну шерсть, яка подекуди блистіла. Їхні ж очі наче зяяли глибокими чорними дзюрами. Я підійшов ближче, до карети. Було темно, навіть світло ліхтарів не долало тьми, яка наче поширювалася з середини. А там був 'він' - той, кого називають царем темряви.
- Ходи зі мною... - сказав він, але його голос наче линув в самій голові.
- Ні! - відповів я...

Я проснувся у холодному поті, але відразу ж впав на подушку і заснув знов...

Частина 2. У тумані...
Туман... Навколо густий туман... Тільки тьмяне світло наче застигло в такій млі...

В тьмі бачу дві чоловічі постаті... Перша - невисокого росту, трішки тлуста. Друга стоїть трішки дальше, високого росту, на вигляд елегантна...

До мене підходить перший чоловік. Привітався і:
- Мій пан хоче, аби Ви на нього працювали...
- А хто Ваш пан?
- Це він...
- Хто, він?
- Володар тьми...
- Ні!
- Але ж...
- Ні, ні, ні!

На цьому сон скінчився... Я до ранку не міг заснути...

Сон більше не повторявся...

сни: "Космічна місія", "Про війну", "Про того, хто чинить шкоду", "Про жінок", "Пригоди в Тернополі", "Повернення додому", "Аґенти", "На руїнах..."

_ _ _
Борис Явір Іскра

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags