borys_javir: (обернув ся)
Полонина. Соковита травиця вжесь сє похилила. Корови давно пішли до штиліва. На сходах хижі сиділа вона, а в неї на колінах - п’єтирічна дочка. Мале дівчє сє тулило до мами. Десь далеко заходило сонце. Вно тихо сідало за кичери і ґруні, за вострі шпилі а пологі звори. Востатні промінці у горичі барви залєли хмари. Єкось сє почерленили смереки а ґачуґи. Із сонєчного боку були горичими, але з протилежного були то зеленими, то синіми. Легонький вітерець гойдав вітє древ у ріжні сторони. Пахощі трав сє розпливали округов. Такий покі заворожував чутє і клонив голову все нише й нише – коби поринути ув сні. Най сє приснят невиджені краї, про які так файно розповідав він. Ах, він!... Лучче про него й не памнітати... Але серце не обдуриш...

Раптом дочка підносит голову з материних грудий.
- Мам, а де нєньо?
- Неньо?... – ледь тихо сє зірвало з її вуст.
І филя мовчанє. Така довга филя, чейби вічність.
- Нєньо? – знов сє зірвало з її вуст. – Неньо зара видит тє, він...

Вона піднєла голову, глєнула високо в небо, потім опустила поглєд нише – на кєчери а ґруні. Повела вочима по зелених верхах. Ї лице сє налило мріями і згадками про минуле. Щоки стали горичі-горичі, в очах запалав той дивний оґень, кторого не було в них ше з тих чєсів...
- Неньо зара межи сесих гір, зворів, жерепів, плаїв, полонин, кєчер а ґрунів... Він завше сокотит тє, кедь ти йдеш в ліс, кедь вшитка небезпека близко, він сокотит тє.
- То неньо тко? Лісовий айбо мольфар?
- Мольфар...
Тоте слово чомсь так сумно виринуло з її вуст. А дочка ше сильнійше ся притулила до мами...
Лем тихий вітер теперки повідав їм обом нечувані казки про невиджені краї... А мой, тото не вітер був?...

mavka
© Борис Явір Іскра, початок 2000х
borys_javir: (обернув ся)
... Вни сє стріли у зворі, на схилі гори, коло річки. То було так нежданно, так раптово.

Серед такого глухого ізвіру вона не чекала когось стріти. Ішла на полонину до брата. Думала піти боршов дорогов... Давна забута всіма стежина, яков хіба шо лісові звірі бігали... Непролазні хащі, вітроломи, зарослєк... А тут він... Чудний леґінь, темно-русе волосє єкого несе запах далеких полонин а солодких трав, вочі єкого несут в собі оґень зорєної ватри, а вуса пахнут рутов... Виднів, черленов... Подумала – мара. Та нє – заговорив... Ї мовов заговорив!
- А де ту найблише село?
Ліси сесі бойківскі... Відки він? На нім ґуґля, на плечах цаністра, довгов палков б'є перед собов... Сє питає, де найблише село, а сам, виднів, не так давно і в путі. Айбо давно? Вид го змучений...
Мой, то єкийсь бовгар айбо вівчєр? Та де?! Наші на бойках не бовгарєт. І не з сусіцкого села єкого... І зразу в голові спам’їтали сє давні бабині оповідки про ріжних духів, малфів, мольфарів...
А мой, він той дух, шо сє водит пиля річок, струмків саме в таких місцьох? Дух чоловіка, який сє валансає, чигає на жертву... І чом вона пішла сесьов дорогов? Тож годна була йти яковсь єншов, бізівно плайом могла йти!... Не дурно люди вже давно не ходєт сюдов...
В її душі виник неспокій, тілом пішло ледве замітне тремтінє...

Серед такого глухого лісу він не чекав когось стріти. Ішов си куди очі видят – коби з гір. Виднів, забрів не туда, пішов раз не тов дорогов, сє не додивив, а тепер ноги вивели на єкусь стежу. Навколо лем звори, ліси, жерепи... І потоки. Бистрі, гикой думка, круті, киплят, шумлят... А гомін лісу! Їй бо’, в сесих лісах малфи сє водєт! Їй бо!
А тут вона... Кобіта із зеленими очима, з єких вієло хвойов смерек і ялівцє, з волосєм русєвим-русєвим... Здаєсє, навіть із зеленкуватим відтінком. Хіба то так ліс віддає? Нє – то волосє таке зелене... Перед ним постала ... дочка лісу!...
Гов! Нє! Такого бути не може! Але...
Шкіра ї біла-біла, личко – ги чічка, ги тота косичка, а очі... Зелень смерек і яворів, глубина неба, бистрість гірских потоків... Та сесе малфа...
І така задумана... Мой, питанє не зрозуміла? Та нє, зрозуміла...

- Чом, дівчинойко, мовчиш?
- Айбо шо ти хтиш?
- Де ту найблише село?
- Село? – задумано мовила дівчина. Їй таки сє не вірило, шо то не дух, а справжній леґінь – вжесь багато чого від баби сє наслухала. – А пощо вам ід тому селі?
- Ід єкому селі?
- А ід тому, ід кторому ви йдете...
- А ід кторому я іду?

Сеся розмова стривожувала кобіту.
Леґінь, виднів, айбо малфів сє не бояв, айбо вжесь був єси розпізнав, шо тото не є малфа лісова.
Дівчина чось не хтіла відповідати... Вна кинула поглєдом на незнайомця. Раз, другий, третій... Очи опустила долів. Лице сє мінєло шохвилі...
- То ід...
Не встиг леґінь шось сє спитати, єк дівчина якось загадково сє усміхнула а побігла горі стежков. Він поглядом її проводив, покіть не зникла межи хащів...
Цудна з’єва не вхаблювала го голови вшитку дорогу...

mavka
© Борис Явір Іскра, початок 2000х
borys_javir: (обернув ся)
Вона любила го над усе. У сесім леґіникови найшла більше, ніж в найліпших цімборах. Її любові не було меж. Сє здавало, шо вона годна віддати для него душу...

А він... А шо він? Співав на її мові сороміцкі коломийки ліпше від її цімборів, балакав на її мові борше, ніж день змінює ніч, повідав їв нечувані казки про невиджені краї, в котрих побував, грав на флоєрі чудні мелодії, від яких аж серце то співало, то плакало... Го темно-русе волосє мало якийсь неприроден блиск і завше пахло зеленими травами та косицєма далеких недосєжних полонин, в очах сарахкітно палали оґні і сє здавало, шо при каждім поглєді сє сипали іскри, часом й зиндри, го голос був солодким, гикой мід а гірска вода, він був ніжним, єк літний вітер, а вуса пахли рутов... Мой, черленов...

Вона любила го над усе. У сесім леґіникови найшла більше, ніж в найліпших цімборах. Її любові не було меж. Сє здавало, шо вона годна віддати для него душу...

А він... А шо він?... Він завше був непосидним. Завше кудись ішов. Мандрував си від села до села. І в каждім другім (третім) селі го чекала єнша вона...

Вони любили го понад усе. У сесім леґіникови найшли більше, ніж в найліпших цімборах. Їх любові не було меж. Сє здавало, шо вони годні віддати для него душу...

А він... А шо він? Співав на їх мові сороміцкі коломийки ліпше від їх цімборів, балакав на їх мові борше, ніж день змінює ніч, повідав їм нечувані казки про невиджені краї, в котрих побував, грав на флоєрі чудні мелодії, від яких аж серце то співало, то плакало... Го темно-русе волосє мало якийсь неприродний блиск і завше пахло зеленими травами та косицєма далеких недосєжних полонин, в очах сарахкітно палали оґні і сє здавало, шо при каждім поглєді сє сипали іскри, часом й зиндри, го голос був солодким, гикой мід а гірска вода, він був ніжним, єк літний вітер, а вуса пахли рутов... Мой, черленов...

А він... А шо він?... Він завше був таким чудним і непосидним... Завше кудись ішов. Завше сє рухав вперід, за новими пригодами, за новими нечуваними казками про невиджені краї... Він був файним любком. Кажда кубіта такого, виднів, би хтіла мати... Короткі ночі він робив ше коротшими а солодшими... Вони от того й чекали го із великов відданістьов... А він по пригодах а мандрах знов сє спускав з гір у доли, ішов до своїх ксень і марік (ксень і марік, бо такі імена чєсто сє трафлєют в горах...), покіть...

mavka
© Борис Явір Іскра, початок 2000х
borys_javir: (обернув ся)
Ідеш си лісом, тай не думаєш ні про шо. Лем сє вслухаєш у дзвінкий гомін пітєт, тиху пісню струмочка десь недалечко, врешті-решт, у свої кроки. Стежина, щедро всипана камінєм, сє в’є змійков помежи зарослєком, ялицєми, ґачуґами, мо й яким явором, буком айбо грабом. А ти йдеш си і ймиш ся на гадці, шо сесь ліс а сі гори таки файні. І тє так сє хоче стати, сє спинити і послухати цікавий шепіт вітру, шум далеких туманів, розмови верховітє, веселу байку потічка і ласкавий голос рідної земли. Він, чейби мама, промовлєє до тя виразно і журливо. Раз... Другий... А ти стаєш задивований і з варґів тілько ся зриває впівголоса „шо?”...
І ту ти розумієш, же твоє „шо?” перетворює світ навколо незнаним чином на незнайомий тобі. Земля-мама до тя заговорила, а ти відповів... Мо, то була не мама? Та нє, її голос, такий приємний і ласкавий ніґде не забудеш. Але чом світ сє робит якимсь не таким, а в грудьох росте доси незнайоме почутє? А в голову б’ют памороки... З-за дрива виходит файна кубіта, а ти йдеш за нев. І не відаєш, чи йдеш сам, чи то які чари... У горлі пропадає голос. І киби хтів, то до тої дівчинойки не заговориш... Та шо тото таке?!
І раптом ти зачинаєш згадувати бабині розповіді про малфів... Як ти ним сє дивував а віри не йняв...
А ти йдеш далі за дівчинов. І, відай, починаєш розуміти, шо не ти сам йдеш, а ноги тя не́сут. Не́сут далі, не́сут світ за вочи...
Так поволи зникає дівчина помежи дривами. Зникаєш і ти...
І но в грудьох сє зриває: „Гей, дівчинойко, відпусти! Відпусти ня, я ти нич злого не зробив им! Відпусти!...”

Між горами високими глубока долина,
А у тотій долинойці дикая маржина.

Там волені а козулі - пастир їх сокотит,
Биля його на плайочку малфа танок водит...

Завели ня малфи в лісі - пасти їх маржину,
Прощай неньо, прощай мила, прощай вся родино...


mavka
© Борис Явір Іскра, початок 2000х

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags