borys_javir: (На згарищі)
Я давно хотів померти...
© Борис ЯВІР, 2017-03-15, «На згарищі»

- Вояче, чому ти тут?

Миросько мовчав. Сидів і не хотів відповідати. Сотник довгою палицею розрухав патики у ватрі, аби була краща тяга і ліпше горіло. І хоч Марко приніс достатньо дрів, аби підтримувати вогнище до ранку, Борис радив їх не витрачати дарма.

- Мироську, чи чуєш? - гукнув Богдан.
- Та облиш його, - мовив Максим, - він нині багато пережив.
- То, раз зайшла розмова, може розкажете, що там з вами таки сталося? - запитав Святослав.

Максим зрозумів, що обмовився, і запитливо глянув на сотника. Борис знизав плечима, криво посміхнувся в свої темно-русі вуса і кивнув головою. Було видно, що він не в захваті від того, що сталося і, можливо, між ними була якась угода про нерозголошення, але “раз зайшла розмова”...

- Ми ходили у патруль... - повільно і схвильовано почав Максим та знову глянув на Бориса. Сотник похитав рукою показуючи, аби той продовжив. - То було вдосвіта. Туман. Мало що видко. Ну ви ж знаєте, які зараз ранки — кожен у патруль ходив...
Хлопці мовчки похитали головами.
- Ми зайшли за село. Знаєте, де річка до лісу доходить і там таке велике каміння є?
- Так, були там позавчора, - сказав Марко.
- Там колись святилище язичницьке було, криваві жертви приносили. - бовкнув Святослав. Хлопці на нього глянули допитливо. Навіть зазвичай байдужий до балачок Борис повернув погляд в бік юнака. - Та я чув таке від місцевих — якийсь дід розповідав. Казав, що колись наші предки там ворогів своїх старим Богам віддавали, аби ті сприяли перемозі. Там колом вісім каменів догори стоять — то сплячі волхви, а посередині вівтар...

Максим і Борис знову переглянулися. Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. Стрілець же почав хвилюватися ще дужче.
- А до чого ж тут сотник? - мовив Богдан. - Ви ж наче в патруль троє ходили: ти, Миросько і Роман...
Стрілець глибоко вдихнув.
- Максиме? - Марко поставив руку на плече друга.
- Зараз, по-черзі... - перевів дух Максим. - Роман, як більш досвідчений, йшов попереду. Я — позаду. Мироська ми поставили в центрі, як наймолодшого. Ми нічого не боялися, тому трохи втратили пильність. Ви ж розумієте, хоч ми тут недовго, але фронт трохи подалі, і попередні патрулі нічого не виявили. Ні з нашої, ні з 85ої сотні. Роман деколи зупинявся, прислухався, придивлявся. Але ж у ранковому тумані майже нічого не видко, та й коло річки — тим більше. І не чути... Так ми добралися до тих каменів. Як раптом постріл. Романові в праве рамено. Мабуть, сліпа куля... Він впав. Миросько до нього кинувся на поміч. Я сів на землю за каменем, намагаючись зрозуміти, звідки стріляли. У лісі туман був не такий густий, а ще й почався вітерець. Поміж деревами почало проглядатися. В нашу сторону пішли короткі автоматові черги. Роман заліз за камінь і почав відстрілюватися. Здавалося, вороги йшли з різних боків і їх було щонайменше з десяток...
- Диверсійна група, бігме! - хтось бовкнув.
- Миросько, ясна річ, розгубився. Перший бій... Я і Роман на нього трохи покричали і той ніби прийшов до тями. Залунав і його скоростріл... Кількох ворогів ми точно положили. Вороги дуже швидко наближалися. Я з Мироськом зайняли нову позицію. Роман же залишався між каміння — було видко, що через рану дуже ослаб. Скоро ми почули постріли, що йшли не в нашу сторону, але стріляли вороги. По комусь. Нам не було видко. А дальше все відбулося так швидко... Вороги чомусь борше побігли на нас. Хтось стріляв, хтось ні. Я і Роман ще по одному зняли. Перейшли у рукопашний бій...

- Там було багато крові. Свіжої. Людської. - раптом озвався Миросько. Хлопці переглянулися. Погляд Мирослава був скляним і наповненим дивною сумішшю страху та подиву. Та він стривожено продовжив: - Ви питали, чому я тут? Я тут новенький і ми влаштували вечір знайомства. Майже всі вже встигли розповісти, чому чи як опинилися на фронті. Моя історія банальна: єдиний син своїх батьків, ріс пещеним, не знав відмов. Пішов у доросле життя і стало важко. Кохання — нещасливе, навчання — провалив. Я сам родом з-над кордону, але війна мене застала у Львові. Мене у Львові — а батьків вдома. Звістку про їхню смерть і, водночас, про початок війни, я отримав в барі. Так жалюгідно... Я сам себе ненавидів. Хотів померти. Я не знаю, як опинився у войську. Певно, п’яним тоді був. Відправили на навчання. Ганяли, муштрували. Потім — у тилову частину. Звідти — до вас. Не приховую, у патруль пішов ще сонний. Спав на ходу. Потім стрілянина. Потім на мене наскочив ворог. Хоч, і життя мені не миле, але я інстинктивно скорчився клубком, поставивши перед головою блок. Ворог якраз заніс наді мною ножа. Я думав, що то кінець. Як раптом одна дужа рука взяла того ворога за чуба, а друга багнетом перерізала горлянку. Як курей ріжуть. І кров спускають. Кров полилася на мене. Кров. Така тепла. На лице, на руки... Людська кров! Мене запекло...

- Хто це був? - запитав Марко. Максим глянув на Бориса. Вслід за ним погляди звели інші. Голос Мироська тремтів:
- Сотник різав їх як німину перед святами. Технічно, впевнено... Як відкинув трупа того ворога, що хотів мене вбити, дав мені ножа і сказав “бийся так, наче ти давно вже мертвий”...
- Борис нас врятував. - сказав тихо Максим. Я не знаю, звідки він там взявся, але це було диво. І страшно, і захоплююче. Як той вовк, рвав ворогів. Там таки все у крові — всі ті камені, вівтар... Мабуть, стародавні Боги наситилися... І в світанковому світлі все злилося у червоній барві — небо і кров довкола...

- То було ще на початках війни. - голос сотника звучав грізно. - Ми зайшли у щойно визволене село. Наше село. Всіх, хто не встиг втекти, вороги вирізали. Жорстоко. Всіх — дітей, дорослих і старих. Особливо не щадили жінок. У мого друга там жила наречена. Була вагітнов. Не мала, куди їхати... - голос Бориса трохи затремтів і на мить перервався. - Ми, вже бувалі у боях хлопці та чоловіки, плакали. А вночі наш сотник зібрав найкращих з нас, ми переділи сє у все чорне, всі відзнаки залишили наметах, і тихо, жеби ніхто не чув та не знав, пішли у ворожий стан. Тої ночі ми їх різали, як ріжут скотину. Ми знімали шкіру із лиця кожного ворога, залишаючи голі черепи та забираючи їх жетони із собов... За кожного нашого вбитого, за кожну наречену, сестру, маму, тата...

- Янголи смерті. - по якійсь перерві тихо сказав Богдан.
- Месники темряви... - мовив Святослав.
- То ви таки існуєте... - прошепотів Марко.
- В одному з боїв, звичайних, але важких, боїв, мене поранили. - продовжив Борис. - А тогди я був в горах на вишколі старшин, а тогди — до вас. Коли на днях ми заїжджали сюди і наша сотня міняла сє з 85тов місцем розташування, я впізнав поміж них одного із месників. Фронт близько, а старий вовк здобич нюхом чує... От ми вночі і ходили на полювання. Ви зрозуміли, яке, правда? Там виявили, же частина ворогів відправила сє у нашу сторону — диверсійна група. В лісі я їх і здігнав. Їхня кров стала гарним частунком для Богів. -  Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. - Знаєте, я також колись давно хотів померти. І тогди, ховаючи наших замордованих людей, я помер. А теперки ми сє здає, же відчуваю кірву всюди... Теплу таку, гейби свіжу... На руках, на лиці... Її запах, її тепло... Вона пече, як грань, як розпечена грань... І я знаю, що ніколи більше... жоден з нас не зможе заснути спокійно... адже кожен з нас помер ще тоді — разом із нашими нареченими, сестрами, братами, мамами та татами... Тому ми б’ємо сє, ніби давно вже мертві. Тому перемога буде за нами. Хоч нас і менше, але ми проженемо східних ординців з землі нашої...



borys_javir: (капелюх)
Сон «Крилатий вбивця»
Борис Явір, 2016-01-19

Перше вбивство сталося у квартирі.
Він явився в кімнату, розбивши вікно. Принаймні, так встановили слідчі і сказали нам, журналістам. Двері квартири були зачинені з середини, на килимку в коридорі були лиш сліди жертви, яка після роботи вернулася додому того дощового дня. Здавалося, коли ми зайшли, болото ще було свіжим...
В кімнаті було видно сліди боротьби - розкидані та побиті меблі. Жертва, ймовірно, чинила спротив, а вбивця шматував її гострими предметами (ножами?). Нападник тягнув її по підлозі майже через цілу кімнату, де, зрештою, під тумбою з телевізором і завдав смертельних ран. Тіло було пошматоване до невпізнання, наче працював збожеволілий м’ясник.
Одна з обставин, яка привернула увагу чи не відразу - у кімнаті було багато пір’я. Переважно в крові. Деяке - ні. Один із слідчих висловив версію, що це роздерта подушка, якою намагалася захиститися жертва, але її решток ніде не знайшли. Та й пір’я було завеликим як для подушок - моя бабця сама набивала подушки пір’ям, тому я з дитинства знав чи не весь процес, про що заявив слідчому. Тоді в когось з детективів виникла версія, що це все - релігійний  ритуал якоїсь з сект.
Зрештою, нам сказали не заважати слідству і витрутили з квартири...
Жертва жила сама. За словами сусідів, які і викликали поліцію після страшних зойків дівчини, вела тихий спосіб життя. Кожного будня йшла на роботу і верталася практично у той же час; годувала голубів, розкидаючи крихти хліба на пожежній драбині; годувала сусідських котів, залишаючи кавальчики ковбаси в спеціальній мисочці коло входу в під’їзд. Здається, була з провінції, але ніхто не знав звідки (думаю, слідчі мали знайти у базі даних).
Я вдруге прийшов в квартиру після того, як поліцаї звідти забралися, залишивши на дверях лиш стрічку із своїм лого. На ноги я вдів бахіли, аби не залишати зайвих слідів. Пройшовся квартирою. Зробив кілька знимок. Не виглядало, аби вбивця щось шукав. Складалося враження, що він піднявся пожежною драбиною, розбив вікно, напав на жертву, сталася сутичка... Можливо, якийсь маніяк... Але оте пір’я... Не давало спокою...
За словами слідчих (маю пару знайомих), ніхто з опитаних не бачив нападника - ні його проникнення, ні втечу (незважаючи на те, що будь-який рух пожежною драбиною би викликах гуркіт металу, а нападнику ж довелося подолати шість поверхів, якщо ліз з двору і вісім, якщо з даху). Чули крик дівчини, але... Ніхто ні з цього будинку, ні з будинку навпроти, не бачили і не чули руху драбиною... На всякий випадок, я ще спробував опитати жильців будинку - все те саме. Правда, якась жіночка із взагалі віддаленого дому, яка просто прийшла того дня в гості до когось з першого поверху, саркастично порадила зайти до квартири в сусідньому домі, чиї вікна виходили прямо на вікна жертви. Мені інші жильці пояснили суть жарту - там жила старенька жіночка-інвалід. Причина інвалідності - не сповна розуму. Ну, я, все-таки, пішов до неї - а раптом? Відкрила двері її доглядальниця, яка спочатку не хотіла пускати мене до старої, але на звуки нашої суперечки прийшла власниця квартири і, почувши, що я хочу дізнатися, сказала лиш два слова «ангел смерті». Коли я попросив описати, як він виглядав, вона лиш махнула рукою і пішла в свої покої...
А одну пір’їну я таки віддав на експертизу. Сказали, що не знають, що то за птах...

Друге вбивство сталося за подібних обставин. Але жодного свідка тепер взагалі не було. Навіть стареньких несповна розуму бабок...
Жертва була подібною до першої - мала середній ріст, темно-каштанової барви волосся.
І знову пір’я... Але небагато - не було слідів боротьби. Жертву вбивця застав на дивані сплячою - вона, може, й не проснулася взагалі...

І двох слів старої, які вона сказала не тільки мені, вистачило, аби містом поширилися чутки про якогось крилатого «янгола смерті». Після другого вбивства жінки старалися не бути самі, не виходити після сутінків і до світанку. На вулицях побільшало поліції, в якої не було ні підозрюваних, ні реалістичної версії подій...

Але всі заходи убезпечення не допомогли...

Третє вбивство сталося у промисловому районі.
Я якраз вертався із спортклубу, вирішив піти пішки, а так, як шлях додому був доволі далеким, довелося скоротити. Дорога проходила через район гаражів, складів та халуп бідноти. Не найспокійніший райончик, але, як поводитися чемно, то й ніхто тебе не зачепить. Тим більше, що я мав звідти кількох знайомих, з якими й займався в спортзалі.
Десь попереду йшли дві дівчини, відстань до них була далека настільки, що їхня розмова здавалася белькотанням. Раптом з-за якихось гаражів виринула крилата постать, вхопила одну з них і приземлилася з нею трохи далі - в покинутому будинку. Її подруга несамовито закричала. Я відразу витягнув телефон і подзвонив у поліцію, описуючи побачене. Спочатку виклик не хотіли прийняти, але, коли я їм представився, таки вирішили послати у той район патрульних.
Я дістав пістолет, який часто носив із собою, забіг у будинок. То були склади, дах яких давно обвалився. З невеликого приміщення в кінці великої зали чувся шум та гуркіт. Я звів курок і акуратно зайшов туди. Переді мною постав монстр у вигляді людиноподібної істоти з крилами зі спини. На його руках були величезні кігті, якими він шматував жертву. Я зробив кілька пострілів у спину, які відкинули «янгола» до стіни навпроти мене, але відтак він махнув крильми, перескочив через стіну і зник у темряві. Дівчина лежала мертва. Навколо було багато крові та пір’я...
Незабаром приїхали патрульні. Їхні колеги стикнулися із подругою жертви, встигли почути неймовірну історію, в яку спочатку не повірили, але після повідомлення диспетчера, забрали свідка з собою. Також мої слова підтвердили детективам відвідувачі бару неподалік, які здалеку бачили майже все, що відбулося і що годен було побачити...
Враховуючи різні свідчення, а також відсутність на мені крові та інших фактів, які б наштовхували на підозри, мені ніяких звинувачень не висунули, а опитали у якості свідка. Медики оглянули на наявність травм, запропонували заспокійливе, але я чемно відмовився. Якийсь поліцай навіть подякував, що я стріляв в ту тварюку...

Справа набула резонансу. Коротке інтерв’ю зі мною ледь не цілий день крутили по телебаченню (ніколи не хотів саме такої слави).
Чомусь поліція не спішила шукати вбивцю...

В різних частинах міста виникали загони самооборони. Їх переважно творили члени футбольних ультрас, спортивних чи патріотичних організацій.
Хлопці з одного із загонів самооборони запропонували мені долучитися до «полювання». Як пояснили - я один з небагатьох бачив того «янгола», а також мене «зауважали» за відвагу в ситуації. Ми домовилися про зустріч після моїх тренувань - в барі неподалік місця останнього випадку. Я самооборонівцям показав місце вбивства. Звідти ми попрямували до одного з них на квартиру - обговорювати план дій.
Неподалік жили мої друзі, то ж я запросив на «полювання» і їх.
Той, до кого ми йшли, жив на другом поверсі, вхід в квартиру був з двору. Будинок знаходився на схилі пагорба так, що від вулиці то був другий поверх, а з двору - перший. Ми зайшли у квартиру «гусячком», бо коридор під’їзду був вузьким. Пару хлопців відразу пішли з власником на кухню - готувати всім чай та каву. Ще двоє зайшли у кімнату сестер самооборонівця (були знайомими чи навіть «клинці підбивали», наскільки я зрозумів з ледь чутних вітань між ними), в якій ті з подругами дивилися телевізор. Я і ще один самооборонівець зайшли у кімнату власника, вмостилися на дивані в очікуванні кави, яку мали от-от принести з кухні...

Залунав звук будильника і я проснувся...


ілюстрація

borys_javir: (На згарищі)
Війна вже давно перейшла у фазу громадянської...

Того дня взагалі відбув ся якийсь перелом. Ми тримали позиції десь на Бережанщині. Було літо і сильні грози. Здавало ся, ліси предковічні — таке густе коріння вони мали. Копати шанці було надзвичайно складно — мокрий ґрунт лип до рискалів, кожних п’ять сантиметрів доводило ся рубати корінь, вода заливала ями...
Ворог атакував з півночі. Зі Львова підступали нові й нові загони. Наша сотня отаборила ся на горі. Нам в поміч стали вали якогось древнього городища — на них ми закріпили кулемети. Видимість у дощовому лісі була нікудишньою...

читати далі )
borys_javir: (На згарищі)
лист з фронту

Згадую, одного разу я приїхав'им в Козову. Була пізня осінь. Вийшов із потяга, почав'им ся спускати від двірця в центр. Чомусь по праву руку від дороги запримітив яблука. Яскраво-червені плоди різко ся виділяли посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, а тут такі яблука...

На днях ми вибили'смо ворога із Кривого і зайняли'смо Козову. Давно я не був'им у сему містечку. З тих далеких часів тут багато змін. Можливо, воно б і зараз так ся розвивало, як колись, якби не війна. Тепер багато будинків зранені стрільнами, на вулицях - ями від бомбардувань. Але найгірше — то те, що ся стало із людьми. Вони не вірят у кінець сеї війни. Вони не вірят у краще майбутнє. Вони ладні покинути сей край і подати ся кудись подалі. Але і там - війна...

Козова

Люди снуют, здає ся, туди-сюди. У сірій мряці сеї осені вони ся здают повсталими мертвяками і нам ся видає, що так воно і є. Принаймні, внутрішньо...
Кохана, їх можна зрозуміти — на сій війні вони втратили багато рідних. Хтось поховав сина чи доньку, хтось — батьків. Їх можна зрозуміти. Але найгіршим є то, що їхня зневіра наче підточує нас з середини. Ми ся дивимо на них, таких нещасних і непривітних, і здає ся й нам, що сій війні не буде кінця і краю, що наші рідні домівки завжди будут у стані очікування наступного обстрілу, наступного авіанальоту... Кохана, невже се так?

Рано був у штабі полковника. Ми планували'смо наступ на Тернопіль. Наші союзники ся рухают з півдня та заходу. За розвідувальними даними, ворог добре ся укріпив, але ми го виженемо із нашої землі. І тоді - я побачу тебе.
Кохана, я так скучив! Так хочу побачити твóє миле личко, твій носик і твóї кучері!
Я щовечора си уявляю, як ся повертаю по війні домів, а там мене чекаєш ти...
І коли ж ся завершит ся війна?..

Деколи перестаю вірити, що се все ся відбуває насправді. Стілько смертей, стілько зла. За що воюют люди? За свободу? За рідний край? А за що ж тоді наші вороги? Вони також вважають сей край свóїм...
Неправильно то все якось...

Твій дідо, священик, колись говорив, що ми тут тілько гості. Але я вважаю, що ми всі діти сеї землі. Вона нас породила, її кірва у наших жилах. Сей язичницький пієтет, ся священна повага до рідного краю у мене, певно, від тата. Він щоранку сонце зустрічав... Без жодного слова, без молитв, без нічого — просто стояв у садку і дивив ся в сторону світанку. Але дивив ся із таким благословенним обличчям!.. Якось я, малий ще, підійшов'им, а він погладив ня по голівці свойов теплов руков, посміхнув ся і сказав: “Такий світанок лиш у ріднім краї... Не втрать жодного світанку. Не втрать рідного краю...”. Чомусь мені тогди здало ся, що він добрий волхв-чарівник із казки...
Знаєш, кохана, колись і нашим синам та дочкам я так скáжу. Бо що може бути більш священним за рідний край? Кірва го тече у наших жилах...

А ще, нині розквартировував нашу сотню коло двірця. Коли ся спускав в центр, по праву руку від дороги запримітив'им яблука. Яскраво-червені плоди різко виділяли ся посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, хати зранені стрільнами, а тут знову такі яблука...


_ _ _
осінь 2011 — весна 2012
Борис Явір Іскра
“На згарищі”
borys_javir: (Default)
Перш, ніж летіти на ту злощасну планету, нам повідомили, що на ній нікого нема. “Нікого” означало, що немає ніяких істот, які здатні перешкодити у місії, тобто ні великих тварин, ні тим більше, гуманоїдів. І хоч була якась підозра, що щось може піти не так, ми назагал були спокійні.
читати більше про чужу планету )
borys_javir: (Default)
сон у трьох частинах

У потязі...
Був жаркий літній день. Їхали якось я, брат та ще якійсь знайомі й незнайомі мені люди у потязі. Навколо — слабко-хвиляста місцевість степового типу. Дерев майже не було — нагадувало африканську савану чи американські прерії. У захопливих розмовах години пролітали, наче хвилини...
читати більше про зникнення )
borys_javir: (На згарищі)
...якби ти знав час своєї смерті, чи б ти свідомо пішов на визначене місце у визначений час?..

Світало...
Богдан сидів в рові, відклав карабіна і грів теплим подихом стулені докупи тендітні юнацькі кулаки. У навколишній сірості не проглядалося жодного руху, який міг би занепокоїти...
- Не боїшся померти?
- Яка смерть? Мені ж вісімнадцяти ще нема... - тремтячим від холоду, але гарячим у тембрі голосом сказав Богдан...

читати дальше... )
borys_javir: (На згарищі)
Сьогодні я приймав сповідь...
Ні, я не священик. Навіть не християнин. Але...

читати дальше... )
borys_javir: (Default)

...присвячено Тій, з якою поділю перунів цвіт на двох взаємно...

 

Злічити казки в світі — діло марне,

Та де ото таку із них знайти,

Що на питання відповіддю стане,

Яку вже так давно шукаєш ти?..

 

Послухай лиш ти цюю оповідку,

Про чари ночі купальського вогню.

А лиш тоді рушай по тую квітку,

З якою долю знайдеш ти свою...

 

* * *

Для чого людина приходить у цей світ? Для любові? Для слави? Для успіху? Для багатства? Для щастя?.. Не завжди годен конкретно відповісти, що таке любов, слава, успіх, багатство, щастя, але кожен в той чи інший момент часу може відчувати любов, успіх, щастя. Може, в тому і таємниця, що ці та подібні поняття відчуваються тільки інтуїтивно та на практиці?..

 

* * *

Не так важливо, чи то було давним-давно, чи й зовсім недавно. Був собі один леґінь. Не можна сказати, що такий, як всі, чи не такий, бо люди — то як косиці в полі — всі різні, хоч і одної породи.

Подобалася йому одна фраїрка. Весела, красна — як сонце на Купала, як трускавки в червні та ріки на весні. Та ховав він глибоко у собі те почуття, бо були на то причини.

Працював леґінь у лісі. То дрова рубав, то за єгера був. Любив він сі ліси і знав їх. Казали люди, що то ще від діда знає кажду стежку, каждий звір, каждий потік. Часом ходили з другом на полювання, а часом за травами для бабці, яка на них толк знала.

А фраїрка? Може, щось і здогадувалася за почуття леґіня молодого, але він знаку не давав, то і вона мовчала.

 

* * *

Було то ще зимою на вечорницях. Якось до них заїхали хлопці із сусіднього села. Гуляли, танцювали. І помітив леґінь, що якийсь чужак підбиває клинці до тої фраїрки. Знали його, що не певний він, але як вже є.

Фраїрка то не сприймала всерйоз. Аж раптом той чужак підійшов до музик, попросив спинити гру. І мовив:

- А як я тобі принесу перунів цвіт? Тоді повіриш, що люблю?

Фраїрка твердо глянула на нього і сказала:

- Ти спочатку принеси, тоді і поговоримо.

Видко було, що не любий він їй, але і сказати лихого слова не годиться, раз так при громаді чемно повівся.

Лиш леґінь похилив голову, а тоді другови каже:

- Дурить він її. Скілько не ходив им лісами чи взимі, чи вліті, чи на весні, чи восени, то ніґде не видів, аби папороть перуновим цвітом квітла.

Але самому то сумнів закрався. А що, може давні казки правду кажуть? А що, як таки цвіте та магічна косиця? Може б то йому піти у гори і принести для фраїрки того цвіту?..

 

* * *

Ішла весна. Бурхливі потоки здіймалися з-під ледів і грізною силою спускалися ріками вниз. Леґінь готувався йти у ліс, працювати.

Якось бабця йому каже:

- Відколи померли твої тато й мама, то тяжко тепер нам стало. Я вже стара, а ти лісом і не наробишся. Треба тобі у місто йти, аби мати за що і хатчину нову поставити, і потім кого у неї привести...

Слухав леґінь, та нічого не сказав. Лиш взяв фузію й пішов у ліс.

Іде давно людьми забутими стежками і каже:

- В місто? Пощо? Робота і гроші? Лісом не доробишся?.. Ех, бабцю, дідо краще знав від тебе... Жаль, що його з татом весняні води взяли... Але цей ліс мені ще відкриє свій секрет...

 

Аж раптом на галявині — дівчина. Мовби фраїрка. Підходить ближче леґінь, а вона і каже:

- Любий леґінику, чом так бродиш,

Далеко від дому чом ходиш?

Чи втратив страх ти до вовків,

А чи пристав до ведмедів

у спілку?..

У голосі — надсміх. Глянув в очі — зелені... А у фраїрки — як небо у зливу, як потоки на весні... Зрозуміло стало, з ким справу має, нічого не відзивається.

- Чи ти язика мов ковтнув,

А чи слова ти враз забув,

Коли мене зовидів таку красиву? - сміється лісна.

Мовчить.

- Та годі тобі! - вже твердіше мовила дочка лісу. - Не буду займати я тебе, слово даю!..

- Мій дід шанував ваші слова, то і я шанувати буду. - видавив з себе леґінь.

- Заговорив! Ади!.. - сміється лісна. -

Весна навколо, сніги сходять,

Усі навколо в парах ходять,

А ти самотній лісом бродиш...

Мов вовк ранений плаєм ходиш...

Не гоже се...

- А що є гоже?..

- Чи у парі з милою іти, а чи... - і голосом бабці, - у місто йти, аби мати за що і хатчину нову поставити, і потім кого у неї привести...

- Смієшся з мене?

Мавка підійшла з-заді, обняла рукою за спиною, схилила голову до плеча і мовить:

- В твоєму серці є лиш біль.

Тривога, смуток, наче сіль

Його їдять. Немає дня, у ньому — ніч,

Застигли спомини облич,

Кого любив, ким дорожив,

Кого утратив й не відпустив...

- Ти звідки знаєш се, лісна?..

- В твоїх очах - мов глибина,

Незвідана мов дивина,

Заховане у них письмо,

Не всім відкриється воно...

- Говориш загадками ти...

- Тобі спокою не знайти,

Як не відпустиш все ураз,

Що вже давно поглинув час...

І глянула в очі. А леґінь і стрепенувся — повидів в них небо у зливу і потоки на весні... А лісна провела рукою по лиці зверху вниз, закриваючи його повіки. Коли відкрив їх — вже не було дівчини...

 

Прийшов додому поперед ночі. Змок у весняному зимному дощі. Трусився. Кашляв. В горичці...

 

* * *

Прийшло літо. Леґінь так і не пішов у місто. Відпровадив друга на полонину, сам часом до нього навідувався. Прийде, перебуде день, вночі піде на полювання.

 

Минула якось перша червнева гроза. Залишив у друга тайстру, а сам подався у ліс — поки сліди свіжі. Іде тихенько, слухає тишу. І наче щось тягне його у малознайомий звір. Став на галявині, наче почув дич.

Аж раптом підходить до нього хтось... Кладе руку на серце...

- Лісна...

- Впізнав...

Так, наче знав,

Куди ідеш, кого знайдеш...

А мож то я тебе вела,

У сі ліси, де не ступа

Нога людини. Й навіть звір

Не йде сюди у світлі зір...

А ти пішов...

- Хтозна... Чого тобі, лісна красуне?..

- Як дідо твій малим ще був

Від свого діда він почув

Те саме, що й тобі казав,

Та віри ти йому не йняв

Про ті скарби, про теє злато,

Якого в горах сих багато,

Лиш знати треба, куди йти,

Де й як копати, би йго знайти...

- То казка се, те твоє злато...

- Мовчи, говориш ти багато,

Та мало знаєш. Слухай лиш,

І сумніви свої облиш.

Згадай слова, що мовив дід,

Який тобі сказав завіт,

Коли вмирав...

- Ти звідки знаєш се, лісна?..

- Хтозна... - всміхнулася, - Хтозна...

Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

Лиш не здавайся, бо життя,

То є вогонь, то є борня...

- Усе загадки, загадки, загадки...

- На кожну загадку буде відгадка,

Та ключ у тобі, як не крути.

Його самотужки лиш зможеш знайти...

І зникла у тьмі ночі...

 

* * *

- Казали дівчата, - почав розмову друг, як леґінь відіспався, - що твоя фраїрка до тебе не байдужа... Лиш ти такий постійно серйозний, що й не знає, як до тебе підійти...

- Та ну?.. А як же цес чужак?

- Що перунів цвіт їй обіцявся?

- Ну той, а хто ж іще?

- Та він десь за ґрунем давно вже іншу має... А тобі що до нього?

- Та нічого... А проте... Радше той перунів цвіт із голови не йде...

- Чому?.. Ти віриш у казки?

- Не так, що б аж... Хоча... Тоді б він сили мені дав забути смерть трагічну і безглузду мами й тата, а також діда... Тоді навесні...

- І не тільки їх...

- Кого ж іще?..

- Її... Що з нею ти з дитинства все в лісі пропадав... Та вас були уже давно звінчали у розмовах, мов нерозлийвода обоє були...

- Її... - тихо мовив леґінь, а пам'яті виринули спогади... спогади і чарівний голос мавки:

...Застигли спомини облич,

Кого любив, ким дорожив,

Кого утратив й не відпустив...

Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

Довго не міг заснути... Сидів на порозі і дивився на небо...

 

* * *

Ходив лісами. Шукав себе. Не знав спокою:

- “Минуле геть”? “Життя — борня”?

А ворог хто тоді? Мож, я?..

І пригадав. Казки всі діда.

Пішов у даль. Як сонце грало свою найдзвінкішу пісню у найкоротшу в світі ніч. Була гроза, але пішов...

Темний ліс немов ожив.

Щось говорив.

Шептав. Кликав. І голосив.

Просив, благав, молив.

Не йти. Ішов.

Горіла кров.

Як враз у тьмі — вовчі очі, наче грань. І очі лиса. І ведмедя. Але не злі, проте й не добрі. Що за жар у них горить?..

Та далі йшов. Десь у верхи.

На скали, де блискавки

Б'ють молотом поміж ґрунів...

Не йшов, а мовби так летів

Хоч пірваний уже до крові був...

Гроза. Лиш камінь. Тьма. І глуш. Тут ще не був, це невідомий край. Мабуть, й мавки не ходять тут. А лиш громи і блискавки. І папороть навколо між трави. Суворе терня і гілля подерло одяг, тече кров. Та далі йде, не знає сам куди. Угору... Де блискавки...

 

Враз осяйна гроза влучає в скалу. Барвисті іскри розлітаються в різні сторони, а там, де небесна пані торкнулася каменя, цвіте зоря... Ні, не зоря — перунів цвіт. Немов в казках...

На хвильку став. Перехопило дух...

А тоді по мокрій скалі поліз угору. За чарівною косицею, за даром стародавніх і давно забутих богів.

Ще два, ще крок... І ціль в руках?..

Та з неба грім... І грім в вухах...

Пітьма в очах...

 

* * *

То було вже під ранок. Гроза не вщухала. Фраїрка не могла заснути. Щось її мучило і не відпускало. Як раптом стукіт у двері...

Метнулася, відчинила... А там він... Стоїть окривавлений леґінь, в очах — грань, а в руках простягає палаючу квітку, громову косицю — перунів цвіт... І від знемоги падає перед нею на коліна...

 

Двері виходили на схід...

Отак в сінях при відкритих дверях разом зустрічали світанок... Вона вклякнула, він лежав на її стегнах. Обтирала кров...

Поряд палала квітка...

- Навіщо ти ішов? Не знав, що й так до тебе не байдужа?.. Навіщо було йти на скали і завали? Косицю сю знайти? Перунів цвіт? Він радості ніяк не принесе, ані багатства, ні любові, якщо з гордині по нього ти пішов... Невже не знав?.. Невже не знав, що той найкращий жар, що той гарячий дар, той цвіт богів насправді в серці квітне?.. Та лиш тоді, коли на двох поділений взаємно...

Узяла громову косицю, поклала на його ліву руку і накрила своєю... І цвіт неначе зник, але розцвів ще дужче, на двох поділений взаємно...

 

* * *

Золотиста осінь малювала ліси у жар. А на новій хаті завершувалися роботи. Леґінь згадав старі оповідки діда і знайшов золото, яке його далекий предок-опришок закопав у лісі. Але нікому в тім не признавався. Із мудрою жінкою розумно використовували скарб.

 

Якось повів її у ліс, на галявину. І мовив:

- Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

А у відповідь з лісу лиш сміх...

Фраїрка взяла чоловіка за руку і крикнула до лісу “дякую!”...

 

* * *

А вихід з дому побудували на схід — на згадку про той світанок, коли перунів цвіт розцвів, на двох поділений взаємно...

_ _ _

2011-06-20/21

Борис Явір Іскра

borys_javir: (На згарищі)

Лиш тому належать щастя й воля, хто кожен день іде за них у бій.

Йоган Вольфґанґ Ґете



Вночі над Тернополем була канонада. Небо палало вогнем... А нині усе наче втихло. Тільки чув ся шум машин і на світанку відбув ся авіаналіт. Так, як ми стояли у лісі, то нас не бачили і не дуже бомбили.

Лінія оборони розтягнула ся по Сереті. Наша сотня зайняла позиції у лісі коло Микулинців...

Пам'ятаю, як були меншими і їздили сюди на квас... Микулинецький... чи солодку воду... Тут стояв завод, а ми накупимо си фляшок, п'ємо, дурачимо ся... Поліземо на замок, чи гайнемо в Теребовлю... Гарно так було...У дитинстві...

Штаб розмістив ся у палаці. Офіцери поводили ся, наче були у невизначеному стані, - мабуть, не було зв'язку із Головною управою. А поміж вояків ходили перекази про полковника, який прославив ся під Збаражом і начебто має прийти нам на допомогу. Наше керівництво не дуже любило тих розповідей, казали, що полковник - зрадник і ні на яку допомогу він не прийде. Тому ми говорили пошепки...

Вчора мали перший бій із якимісь загоном ворога. Їх не було багато. Мабуть, то розвідка. Вони йшли лісом і наткнули ся на нашу заставу. За лічені хвилини всі солдати були мертві. Під час огляду трупів Максим впізнав у ворожому воякові свого далекого брата. Той колись був виїхав у Київ на навчання.
Хлопчина сів, взяв брата на руки і ревів... Ми обступили колом, схилили зброю... Я ще не видів, аби хтось так плакав... А Макс крізь сльози мовив:
- Та який це ворог? Та вони такі самі, як ти і я... лиш носять інший однострій...

* * *
Ввечері по радіо передавали звернення когось із Головної управи. Нарешті ті вийшли на зв'язок. Палкий голос говорив патріотичні фрази, закликав до бою проти ворога. Майже, як колись...

Тоді був концерт. Якийсь дешевий концерт відомих гуртів на центральній площі. На замовлення місцевої партії. Такі концерти часто були чи не в кожному великому місті. Безкоштовний для відвідувачів, або як казали “на халяву”. Багато молоді — всі запальні, веселі. А зі сцени місцеві отаманчики говорили про патріотизм, про те, що важкі часи настають, про об'єднання проти спільного ворога. І я подумав тоді, а де будуть ті отаманчики, коли раптом війна?..

І тепер слухаю піднесене звернення, і думає ся, а чи ті полум'яні політикани, які закликали до боротьби, зараз на фронті? Хто з них виконує той священний патріотичний обов'язок, до якого самі ж закликають? Хто став пліч-о-пліч із простим народом, якому помирати за їхню свободу?..

А тоді вибух. Другий. Третій...
І тиша...
І ракетний удар...
Ми вискочили із бункера на бойові позиції у шанцях. Зайняли лінію над річкою. Неочікуваний напад після затишшя потряс нас, наче грім з ясного неба. Ішла піхота, а десь чули ся двигуни танків. То, мабуть, зі сторони Тернополя...

* * *
Четверта ночі. Якось пережили авіаналіт. Максим перебинтованою рукою заправляє ленту у кулемета, я натискаю на курок. З-над моєї брови гаряча кров тече по брудному і пітному лиці й капає на тіло нашої чорної матінки. Радіо перервало, ми команд зі штабу не отримуємо. Десь далеко на схилі ще чути 1-2 кулемети. Певно, інші відступили. Але ми стоїмо...
Я знав, що це останній наш рубіж, що тільки смерть попереду. Питання лиш, коли...

А колись юними ми на цих схилах гралися у “війни”, лазили по-пластунськи, імітуючи дії вояків. Якби хто нам сказав, що якось те чисте блакитне небо затягне ся кривавими димами, то б ніхто не повірив...

Завершуються патрони. Поранене ліве плече кровоточить. Максим сів у шанцях. Блідий-блідий. Коли нас змобілізували, то хлопці сміялися, що він має ніжні, дівоцькі, риси лиця. Цей Чоловік, який встиг поховати недавно брата, зараз, марний, блідий, брудний і змучений, але, попри те, готовий шанець зробити своєю могилою...
А ворог то перейшов ріку...

Світає...
Затихли чи не всі кулемети на нашій стороні, разом з нашим. Потім ми перелізли у сусідній шанець, відстрілювалися автоматами. Але у нас не стало патронів. Ми зарядили пістолети і чекали, поки підійде ворог. Заготовили вибухівку і часом кидали у поле гранати. А лавина зі сходу п'яним валом накочувалася на наш берег. Ще мить...

Раптом над нами застигає танк, який приїхав з нашої сторони. За ним на лінію виходять ще кілька. І піхота. Засипає ся в шанці, заправляє кулемети, стріляє з автоматів...
Ми з Максимом здивовано зустрічаємо молодого вояка, який застрибує коло нас. Він енергійно посміхає ся і каже:
- Ми свої, ми — підмога...

Ще на два дні наша фортеця під керівництвом полковника стала твердинею, яку довелося покинути, аби відступити для формування боєздатного війська на півдні. Я їхав у буді вантажівки, звісивши ноги донизу і дивився на дорогу, яка наче втікала з-під ніг. А на потрісканих губах чомусь чувся присмак квасу. Того, як в дитинстві...
Микулинецького...


_ _ _
весна-літо 2011
Борис Явір Іскра
borys_javir: (На згарищі)

...з четверга на п'ятницю...


...Війна наче минула... Я був у напівзруйнованому місті... Старі будинки стилю модерн світилися своїми скелетами... Дим від згарищ темними хмарами оповив небо... Було важко дихати...


Смеркалося... Останні промені сонця, яке невтомно тікало на захід, пробивалися крізь тьму диму... Я вів представницю якоїсь міжнародної місії коридором, розташованим на п'ятому поверсі будинку. З вікон було видко сусідні будівлі, одна з яких прилягала до цієї, а інша стояла окремо і була сильно поруйнована, було видко внутрішній двір.

Я, військовий офіцер, розказував про війну, про її початок, перебіг і про відновлення нормального життя після того страхіття. Представниця міжнародної місії уважно слухала, а моя іноземна мова часом бажала кращого. Її цікавило життя мирного населення, його втрати, та тема диктатури військових. Я пояснив, що влада належить війську, адже ще є трохи мародерів та підпільників різного політичного спрямування...


Ми перейшли коридором у сусідній будинок. На вулиці почулися постріли. Молодий цивільний хлопець, який проходив повз будинок, впав і зловився за ногу. Недалеко обвалився кавалок стіни. Білі клуби пороху розбавляли чорний дим...

Ми спустилися сходами, я побіг до хлопця. За рогом чулася стрілянина, яка скоро втихла. Молодий хлопчина тримався за закривавлену ногу, на його лиці виступили сльози...

Підбіг ще один військовий, я йому наказав викликати санітарів, а сам взявся зупиняти кровотечу у раненого...


Ця війна не скінчиться ніколи...

сни: "Космічна місія", "Про війну", "Про того, хто чинить шкоду", "Про жінок", "Пригоди в Тернополі", "Повернення додому", "Аґенти", "На руїнах..."


_ _ _

наснилося 25 березня 2011

Борис Явір Іскра

borys_javir: (Default)
Вогонь думок, вогонь бажань,
У серці полум'я те вічне,
Таке палке, таке жадане,
Прекрасне, гарне, дуже звичне.

Вогонь сердець, вогонь очей,
Палкі слова про кохання,
Горять вуста, шаріють щоки,
Запалюють оте бажання.

Вогонь в крові, у жилах жар,
Пульсують нерви струмом наче,
Наш шепіт злегка мов горить,
Пробуджує думки гарячі.

Вогонь в душі, тепло в руках,
Бажання колір білосніжний.
Чарівна мить, і ми лиш двоє,
І поцілунок ніжний-ніжний.

2011-03-06
Борис Явір Іскра
"Шепіт Місяцю"
оригінал за 2001
borys_javir: (Default)

Таких як ти на світі одиниці... І не кожному щастить зустріти таких у своєму житті... Не кожен зміг би розпізнати в масі люду... А тим більше підійти... і заговорити...

Але якби б я міг, я б підійшов... і я б сказав...

Я б сказав, що таких я ти на світі одиниці і, можливо, я ціле життя чекав тебе... шукав тебе... мріяв про тебе...

Я б сказав, що усі попередні любові були лише репетиціями тієї, яка буде дарована тобі... що усі попередні любові були лише іскрами, а до тебе буде ватрою...

Я би сказав... Але ні... я би просто глянув в очі... але так, так, аби передати усю невимовну журбу замріяних у тебе вечорів і снів... аби передати увесь жар свого серця... аби передати усе тепло почуттів... і ніжність...

Можливо б ти тоді дозволила тебе любити...

Та попередити я мушу... В любові божевільний я...

Таку любов і в кінах не побачиш... В книжки іще не вписана вона...

Бо ця любов — немов весна, що греблі рве опісля зим морозних...

Бо ця любов — то грім і блискавиці у небі яснім і без змар...

Бо ця любов — то дзбанок чар і книга чарування...

Бо ця любов — то в темну ніч ясне світання...

Бо ця любов — вогонь в крові, що розквітає цвітом в серці...

 

Якби б я міг...

Але не так...

Якби б ти дозволила собі мені тебе любити, тоді б я міг...

 

_ _ _

2011-03-06

Борис Явір Іскра

borys_javir: (Default)

Страх цей нас безволить і в звичних бідах ми волієм жити, ніж линути до невідомих нам висот...

У. Шекспір

 

- Хто вас намовив, бл*ть, на цей вчинок? Чим ви думали, бл*ть?.. - голос мента звучав погрозливо.

- Це зробив я сам... Нікого більше не залучав... - тихо, але твердо мовив Вовк.

- Брешеш, бл*ть! - інший мент вдарив по лиці.

 

* * *

 

На дворі починалася весна. Народ при перших променях сонця виходив із своїх конурок грітися. Парочки гуляли містом, радіючи можливості побути разом. Текли потічки брудної води. От-от мали розпуститися перші бруньки.

 

Якось на сходинах Вовк сказав мені, що він планує розбити пам'ятник завойовникам у своєму селі. Сказав так, між іншим. Я побажав обережності й порадив, аби він добре перед тим подумав, а то часи непевні і ми живемо на своїй не своїй землі...

 

* * *

 

Одного дня по мене прийшли менти. Попросили піти з ними. Я запитав, в якій справі. Вони нічого не пояснювали. Я сказав, що не йду. Тоді вони взяли мене за руки і повели. Я не опирався, адже знав, що ще опір міліції “пришиють”...

Забрали мобілку та особисті речі...

До мене хтось дзвонив, але вони не піднімали трубку...

Я мовчав... Готувався до чогось страшного...

 

У відділенні мені почали задавати питання про знесення пам'ятника воякам Червоної армії в якомусь селі. Я казав, що нічого не знаю. Вони мене звинуватили в тому, що начебто був організатором та співучасником акту хуліганства. Я усе заперечував. Кілька разів отримав кулаком по лиці. Тримався...

 

Під вечір взнав, що затримали ще Вовка, Бодю Кренціля та Васю Марківа. Ми зустрілися у камерах. Хлопців били — то було видко по лицях. Я порадив нічого нікому не казати без адвоката. А його нам відмовилися надавати...

 

Серед ночі прийшло двоє у цивільній формі і нас били по животах. Бодя відхаркував кров'ю. Я мовчав. Вовк казав, що помститься.

- Мовчи і тримай думки при собі. Ти не на своїй території. За слова відповісиш, а думки вони ще не читають...

Заснути я не міг... Боліло... За народ...

 

Рано нас розвели по різних кабінетах. Слідчий зачитав свою версію подій, згідно якої ми на сходинах гуртка розробляли терористичні плани і я був у них за старшого, адже неповнолітні такого самі зробити не могли. Також у спільники мент записав старшого брата Вовка та ще якихось мені невідомих хлопців. Я казав, що нічого підписувати не буду. Били. Тримався. Били...

З якоїсь з кімнат чулися крики наших...

 

* * *

 

Через день друзі та родичі, а також небайдужі пікетували якесь управління. Результатів не було. Писала преса. Але система не відгукувалася. Ми наче зникли. Система, наче звір, тримала нас у своєму заґратованому лоні...

 

* * *

 

На ніч нас поселили в різні камери. До якихось виродків. Були бійки. В мою камеру дали якогось амбала, який намагався жорстоко мене побити, але після того, як я відтовк йому яйці і вибрав очі, то він заспокоївся... Виявилося, його мали відпустити, якщо він мене добряче відлупцює... Тепер мені пришиють ще статтю, а він, якщо і вийде на волю, то сліпим імпотентом...

Я харкав кров'ю і чув крики та стогони своїх...

 

* * *

 

Того ранку мене вели коридором на допит. На зустріч вели Вовка. І коли ми розминалися, то я йому шепнув:

- Сьогодні або ніколи. Воля або смерть...

Він хитнув головою. Мені дали в живіт і вимагали сказати, що я мав на увазі. Я відповів, що мав на увазі, що з таким ставленням до нас ми нині тут помремо...

 

Під час допиту один з ментів дав мені по голові так сильно, що я впав із стільчиком. Вдав, що знепритомнів. Вони пішли по воду — відливати. Двері залишили відкритими.

З якоїсь кімнати чулося:

- Хто вас намовив, бл*ть, на цей вчинок? Чим ви думали, бл*ть?.. - голос мента звучав погрозливо.

- Це зробив я сам... Нікого більше не залучав... - тихо, але твердо мовив Вовк.

- Брешеш, бл*ть! - інший мент вдарив по лиці.

 

Побитими пальцями я відкрив за допомогою кавальчика металу наручники. Встав похитуючись. Облизав закривавлені губи. В шуфляді знайшов якогось олівця.

Наближалися менти. Я накинувся на першого, тільки той увійшов у двері. Секунда, і олівець пробив його око, а рука вихопила табельну зброю. Друга секунда, і лунає постріл у другого...

 

На мить усе навколо втихло. Я чув стукіт серця. А в думках майоріли нинішні мої слова “Сьогодні або ніколи. Воля або смерть”... То була найдовша мить за життя до неї...

 

Стрілянина у відділенні...

Розстріл тих звірів, які катували нас та інших хлопців...

Дзвінки у місто, щоб наші можливі прихильники збиралися на поміч, поки є зброя і не приїхали спецвійська...

Дзвінок на радіо... Я тремтячим голосом:

- Кажіть усім... передайте усій країні... що сьогодні... сьогодні систему страху подолано...

 

* * *

 

Зринувши із полохливих вуст ледь помітним шепотом, мрія мільйонів сьогодні стала реальністю...

Революція...

 

_ _ _

2011-03-05

Борис Явір Іскра

borys_javir: (На згарищі)
або Оборона Збаража...

...війна, мов повінь, приходит раптово і забирає з собов усе, навіть якщо до неї сє готуєш...



...13-та ніч війни... Скоро буде світати... Кажут, найбільша пітьма перед світанком... А нині ще й місяця нема... Але то може і на краще...
Я маю пройти ворожих вартових і запалити систему вибухівки... У сховку залишив им раненого товариша по зброї - заберу го потім... Або вже не заберу ніколи...

читати про оборону Збаража )
borys_javir: (На згарищі)

...кров... вона усюди... її уже не відмити... із наших спогадів...

 

Я сиджу на скалі і сє дивлю на світанок... Сонце стає на сході, з-за спин наших ворогів... Навколо лиш ліси і скали... Віковічні... І світанок... Такий кривавий...

 

Ми сє здає, я відчуваю кірву всюди... Теплу таку, гейби свіжу... На руках, на лиці... Її запах, її тепло... Вона пече, як грань, як розпечена грань... А я сє дивлю на сей кірвавий світанок...

 

То було літом. Ми поволі зійшли'смо з гори. В село. Навколо був дим і трупний запах. Купа попелу. Ми знаходили розстріляних людей та дітей. Поґвалтованих та замордованих дівчат. Важко згадувати... Усюди залишки кірви та недавньої різанини...

Мої вояки, навіть загартовані у боях, плакали. І я пустив сльозу... Йшов'им, закусивши губу, а м'язи на лиці тремтіли...

Ми знайшли кількох живих дітей та вмираючого старого. З їх допомогов зробили'смо впізнавання трупів, записали їх імена, робили таблички. До ночі ховали...

Старий, глянувши мені в очі, сказав перед смертев, що хоче бути спаленим...

- Най боги приймут го душу на луги Сварожі, - мовив я над його полум'ям, яке грало в променях місяця...

Над ранок, коли усе сє завершило, я застав одного із своїх воїнів, який сидів на камені за селом і сє дивив на світанок. Він плакав і дрижав. Я сів коло нього і поклав руку на плече. Той хтів віддати честь, але я спинив його:

- Не зара... Краще скажи, що сє стало?

- То село мої нареченої... Вона була вагітна... Її зґвалтували і замордували... Я тримав її тіло на своїх руках... Її кірва застигла на моїх долонях...

Молодий хлопець тремтів і заридав ще дужче... По його бруднім лиці текли горєчі сльози, які, сє здавало, топили камінь, мов лед... Я пригорнув його, наче тато, і крадькома й сам пустив сльозу — се не перше село, отак жорстоко вирізане...

Того дня наша розвідка виказала нам розташування ворожого загону...

 

Прийшла ніч, я вибрав найліпших вояків, ми сє переділи у всьо чорне, не мали на собі нічого, що б виказало нашу військову приналежність (навіть ланцюжки з іменними жетонами залишили), і так, аби ніхто не знав, вирушили...

Ми нікого у ворожому загоні не залишили живим... Ми їх різали, як ріжут скотину, та знімали шкіру і м'язи із лиця кожного ворога, залишаючи голі черепи та забираючи їх жетони із собов... За кожного нашого вбитого, за кожну наречену, сестру, маму, тата...

На світанку ми були у своїх наметах... Але каждий знав, що ніколи більше жодний з нас не буде годен заснути спокійно...

 

Майже пів року наш загін із сотні вів подвійний спосіб життя... Інші не знали, хто є тими “месниками темряви”, про яких вже ходят леґенди... Ми знаходили ворога чи не будь-де... І залишали тіла із голими черепами... Ми були нічним жахом для тих, хто піднімав руку на наш нарід... Одні падали у бою, нові ставали на їх місце...

 

Вчора ввечері наші передові загони перейшли межову ріку...

 

Я сиджу на скалі і сє дивлю на світанок... Сонце стає на сході, з-за спин наших ворогів і наших братів... Навколо лиш ліси і скали... Віковічні... І ріка... Тисячолітня межа...

І світанок... Такий кривавий...

 

І ми сє здає, що відчуваю кірву всюди... Теплу таку, гейби свіжу... На руках, на лиці... Її запах, її тепло... Вона пече, як грань, як розпечена грань... А я сє дивлю на сей кірвавий світанок... І я знаю, що ніколи більше... що ніколи більше жоден з нас не зможе заснути спокійно...

 

...адже кожен з нас помер ще тоді — разом із нашими нареченими, сестрами, братами, мамами та татами...


_ _ _

24 січня 2011

Борис Явір Іскра

borys_javir: (Default)

на дійсних подіях

неофіційний додаток до збірки казок

У Ворохті жили кілька друзів. Знайомі були з дитинства. Літували часом в полонині, ходили лісами на гриби та на полювання, разом на танці. Були так, наче “нерозлийвода”...

Була зима і мороз скував ріки, а сніг вкрив ліси білов веретов... Одного разу прийшли Іван та Василь до Славка і просять його з собов. Кажуть, аби озьмив ґвера — перед Новим роком може щось вполюють в лісах. Славко мамі не сказав, де насправді йде, як і хлопці своїм. Чи то приховували, куди і пощо йдуть, чи то не хотіли, аби мамине серце мало гризоту...

Пройшлися хлопці лісом, дивилися, чи слідно якоїсь звірки... Всюди - лиш лиси та зайці, а коло Схронєски знайшли свіжі сліди молодого вовка та сліди оленя. Гарний слід, певно, великий олень. Зраділи хлопці та й вирішили піти в засідку, як вже смеркне...

Під вечір прийшли на Лаб'єску. Тут почастувалися, погостилися, трохи відігрілися коло ватри в хатчині на полонині. А як вже смеркло, то вийшли на полювання. Іван та Василь пішли вперед, а Славко ще складав наплічник та гасив ватру. Мали здибатися в лісі...

Сидять хлопці поміж гілля, чатують на звірку. А Славка все нема і нема. Аж раптом поміж кущів щось крадеться. Темна постать йде обережно, наче звір лісовий... Один постріл, другий... Побігли до цілі...

...Славко... Вбили?.. Не дихає... Що ж робити? Що мама Славкова скаже? Вбивці?.. В голові роїлося купа запитань і жодної відповіді...

Перетягнули тіло в яму, заметали гіллям і снігом... Пішли... Темна ніч крила поблідлі обличчя... І, може, лиш місяць срібний з високого неба бачив закривавлений сніг...

Чуло мамине серце біду... А Славка нема... Стріла Івана й Василя та й питає за сином... А ті кажуть, що пішов машину ладити... Пішов і нема... Гризота у мами на серці...

Через два дні знайшли тіло. Якийсь мандрівник йшов і помітив поміж гіллям кривавий слід. Розгорнув... А там — бездиханний хлопець... Прострелені груди та сонна артерія... Пізніше експертиза показала, що він ще два дні жив, лиш спав... Кулі пробила сонну артерію і він знепритомнів... А в ямі і замерз... Якби б знесли хлопці його ще тоді в село, то б ще живий був... Ще не раз би пішов з ними лісами на гриби та на полювання, разом на танці. Були б ще так, наче “нерозлийвода”...

Би знесли, якби б були друзями?..

© Борис Явір Іскра

деталі почуто у с. Лазещина, грудень 2010

А ти певен, що кожен, кого вважаєш другом, є тобі другом?

Казки "Білого ґруника":
* Казка перша, * Казка Новорічна, * Казка святкова, * Казка на щодень, * Казка третя, * Казка мандрівників, * Казка остання, * Пост Скриптум
Додаток:
*
Видиво, * Друзі, * Мавка в зворі

borys_javir: (ціхо)

напівсон-напіввидіння

неофіційний додаток до збірки казок


Якось пластуни зібралися на табір "Білий ґруник". Борис був комендантом, Ананас (псевдо таке) - бунчужним, а Христя - заступницею коменданта та писаркою. Вийшли перед Новим роком вони в гори і поселилися на двох полонинах: на полонні Озірна - провід, а на полонині Лаб'єска - учасники.


Провід "Ґруника" сидів у хатинці після нічної тиші і жартували. Дівочий сміх сполохував тишу... Раптом заходить Юра, друг Бориса, який з ним був в хатинці, готуючи її до табору, і каже, що він йшов лісом, підстрелив оленя і треба хлопців, аби допомогли зчинити його та притягнути на найближчу хату, з якої вже би забрав Юрів тато (Юра - мисливець, багато ходить лісами)... Борис миттю здіймається, бере кинджали та сокиру - зчиняти оленя... Юра йде на іншу полонину до учасників і не каже, нащо їх, але каже, аби з собов якесь начиння (горнєта, банячки) взяли... Хлопці стривожено збираються та сходяться всі на дорозі, на полонині Озірна, і йдуть на полонину Кирнички, коло якої підстрелений олень...


Приходять хлопці туди, а там коло свіжого м'яса оленя - ведмідь... Перед табором була відлига і він, мабуть, виліз із барлоги і, хоч тепер знов мороз і сніг, але він ще не забрався назад... А то ніч, було темно і хлопці не бачили здалека, що ведмідь там... Більшість починає тікати... А він ревить і на когось (в темряві не видко точно, на кого саме) починає бігти... Борис, бажаючи захистити друга, піднімає сокиру і накидається на ведмедя, вдаряючи в голову... Черепа він не пробиває до кінця, ведмідь в агонії чоркає лапою із гострими кігтями Борисові по грудях та животі, прориваючи одяг та шкіру... Хлопець, ще не відчуваючи болі, витягує кинджала і перерізає ведмедеві шию... Той падає та ще дриґається в конвульсіях. Юра встигає прицілитися і вистрілює звірові в голову...


Борис відходить від афективного збудження, його починає боліти рана. Хлопці поволі сходяться. Усім вже не до оленя. Борис заставляє одного з учасників набрати ведмежої крові у банячок, а сам пробиває звіру груди та витягує його серце із словами:

- Він поліг у рівній боротьбі, я маю право на його серце та силу...


У Бориса починає прогресувати больовий шок. Його відносять у ближчу хатчину на полонині Кирнички, трішки вище місця в лісі, де був олень... Він Андрія Вовка (з проводу) посилає в хатчину проводу, аби приніс ремнабір (нитки, голки) і бинт (але аби дівчата з проводу не знали що він бере і нащо). Вовк десь через годину часу прибігає. Якраз Юра приносить води - промивають з хлопцями глибокі рани зимною водою, а Борис все просить ведмежої крові - його чомусь все сильніше палить і тільки кров гамує спрагу.

- Всьо приніс? - каже тихо Борис до Вовка.

- Всьо...

- Шось тебе питали дівчата?

- Та повиділи, шо схвильований, але я нічого не сказав... Ну, сказав, шо куртка порвалася...

- Добре... Дякую...


Борис спокійно лягає на ліжко із соломою. Кровотеча трішки втишується. Він на хлопців, які нічого не роблять голосно кричить (больовий шок), трохи обзиває, бо тлумки перестрашені і не знають, що робити... Тільки Юра ще адекватно сприймає дійсність. Вовк під Борисовим керівництвом зашиває ті рани, гарно і акуратно стягуючи. Добре, що внутрішні органи не пошкоджені... Ранений свого шевця на кожному шві обзиває, бо досить болить... Юра носить воду промивати рану... Ананасу зле від виду крові і того всього, він виходить на двір, інші просто в шоці...


Коли Вовк дошиває, Борис вмивається, закутується в щось сухе і разом з Ананасом, тримаючись за його руку, повільно піднімаються по схилі на ґруник (хребет гори). Збоку ще йде хтось з хлопців. Інші були залишені помогти Юрови зчиняти оленя та ведмедя, поки теплі... Юра хтів помогчи Борисові, але той сказав, що все буде добре і ще чує силу дійти до хатчини...


Трохи сам, трохи з допомогою Ананаса Борис доходить до хатки проводу. Там перевдягається в сінях і заходить в хатинку, наче ніц не сталося...


Але дівчата бачать бліді лиця Бориса та Ананаса і питаються:

- Шо сталося?

- Та нічого, - тихо каже Борис. Ананас від того всього навіть не говорить. Дівчата помічають, що бік червоніє - трішки крові проходить крізь бинт і сорочку.

- А чого твій бік наче в крові?

- Та то пусте... - каже тихо Борис. - То я послигнувся в на замерзлому схилі і впав, подерся трохи...

Якраз приходить Вовк з Юрою, приносять м'ясо та ведмеже серце, мало говорять, лиш питаються, чи все добре. Борис угукає, і просить дати в його горнятку "того, що в банячку". Вовк приносить, але дівчатам не показує, що воно таке...


Дівчата Бориса жаліють, хочуть гріти якийсь чай. Але він п'є тільки то, що приніс Вовк і з'їдає кілька шматочків свіжого серця. Дівчата дуже здивовані. Борис просить, аби то серце вночі просмажили - аби рано він мав що їсти...


Бориса вночі трусить від гарячки, але рано йому вже краще. Так, наче від ведмежої крові та м'яса позатягувалися рани...


Ввечері, коли Борисові ще краще, він, Юра та інші хлопці розповідають таки дівчатам з проводу, що сталося... Хтось з них питає:

- А тобі не страшно було кидатися на розлюченого ведмедя?

- Я ж захищав друга... А з іншого боку, хто подолав звіра в собі, то чого йому боятися звіра ззовні?..


І тільки нічний сон про силу ведмедя, яка тепер перейшла йому, стоїть Борисови наче перед очима...


© Борис Явір Іскра
привиділося в грудні 2010


А ти певен, що подолав звіра у собі?

Казки "Білого ґруника":
* Казка перша, * Казка Новорічна, * Казка святкова, * Казка на щодень, * Казка третя, * Казка мандрівників, * Казка остання, * Пост Скриптум
Додаток:
*
Видиво, * Друзі, * Мавка в зворі

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags