borys_javir: (molfar)
scan_210_2m
текст )
хранителько мого серця і зірок моїх темних ночей!
Ти даруєш мені внутрішній спокій,
але, тим часом, збурюєш хвилі мого океану.
Твоя посмішка гріє моє серце,
освітлює мій всесвіт яскравим світлом.
Твій голос заворожує наче шепіт зеленого лісу.
Твої очі нагадують озера високих гір,
у них схована щирість та правда.
Я люблю тебе і хочу зупинити цей невловимий час,
час неймовірної солодкої радості.
borys_javir: (ціхо)
1025130402a_20131025041633680

Відстань вимірюється не в кілометрах,
А в часі доставки простого листа,
Я тобі, мила, напишу їх сотні,
Щоб ти сміялась і раділи вуста...

Відстань вимірюється не в кілометрах,
А у дорозі в поїздах, у вагонах.
Я тобі, люба, подарую стрічання,
І теплі обійми на зимних перонах...

Відстань вимірюється не в кілометрах,
А в шепоту силі, що доносить слова.
Я тобі, мила, прошепчу на вушко,
Що ти, наче мавка моя лісова.

Відстань вимірюється не в кілометрах,
А у моєму й твоєму зітханні.
Я тобі, люба, життя подарую,
Тобі серце віддам, повне кохання...

© Борис Явір Іскра, 2014-03-28
borys_javir: (ціхо)
Колись я таки достукаюся до Твого серця.
Коли Ти нарешті вирішиш відкрити, то застанеш давно зів’ялі троянди, простиглі сліди та лист.
Лист із ніколи і завжди актуальними словами.
Листа підхопить вітер і понесе в далекі тумани.
Ти так, можливо, і не дізнаєшся, як сильно я тебе ....

Туман...
Вітер...
Ніколи і завжди...
Достукаюся до...

P300113_17.02_2

Якщо Ти вирішиш таки дізнатися, то будеш знати, де мене знайти...

© Борис Явір Іскра, 2014-02-16
borys_javir: (molfar)
Чарівна принцесо світлих ельфів!

Коли яскраве Сонце повертає на весну і в середині лютого починає прогрівати Землю, в Мідґарді з давніх часів люди відзначають Свято теплих почуттів. З ним пов’язані різноманітні історії, але, в будь-якому випадку, будь-хто у Середзем’ї прагне казки. Світлі та темні альви, дверґи, ветти, феї та навіть турси і тролі по-своєму святкують ці дні, адже кожен прагне світла.

В Країні Грому на схилах обійнятих хмарами гір за полонинами з шовковими травами ростуть казкові горіхи, які запилюються лиш жучками-світлячками. Раз на багато років вони зацвітають і родять незвичні плоди - горішки, всередині яких заховані дари. Кожен дар є унікальним та неповторним - його не було ні до того, ні не буде опісля в історії Трумурґарду.

Горішки - чарівні і, аби їх відкрити, треба прочитати супровідне казкове побажання. Кожне з них писане давнім письмом, яке розуміти можуть тільки обрані. І, хоч дари в горішках радше символічні, але світом правлять символи. Я довго вичікував на появу тих горішків. Важко злічити ті дні Трумурґардського року, оповиті туманами та зігріті сонцем, аби передати їх кількість. Зібрані плоди вклав у чарівний мішечок, який розкрити можна лиш при світлі свічки, що побувала у всіх стихіях - вогні, воді, землі та повітрі.

Свічка колись давно горіла, аби рятувати від смутку та печалі, аби нести світло та породжувати тепло. Я її додаю до мішечка, аби ти могла розігнати тривогу та переживання і пробити тьму ясністю нового почину. Запали її сірником, а коли будеш гасити, то лиш водою, а не подихом - нехай вогонь та вода зустрінуться у хвилинному привітанні.

Посилаю три горішки, як символ Казки та Мрій, які вартують здійснення…

З теплом та світлом - крон-принц Країни Грому...

img_DSCF4700_2

Будь запальною, як сірка і неси яскраве світло у світ.
Будь корисною, як букові зернятка і даруй добро.
Будь унікальною, як горішки кедра і цінуй себе та інших.
borys_javir: (поет)
img_lysty1

Пливуть хмаринки темним небом,
Немов у морі — кораблі.
Напишу я листа для тебе
Принесе вітер його тобі.

А ніжний місяць-молодик
Тобі прошепче у цюю ніч
Найкращу в світі колискову
Для твоїх гарних ясних віч...

Пані Нічка вже світ зморила,
Спить у снігах уся земля.
Наповнить вітер хмарам вітрила,
Ними листа передам тобі я.

А ніжний місяць-молодик
Тобі прошепче у цюю ніч
Найкращу в світі колискову
Для твоїх гарних ясних віч...

І хоч вже б’ють нічні куранти,
Ніжні рядки напишу я.
В листа вкладу я «діаманти» -
Теплі і милі почуття.

А ніжний місяць-молодик
Тобі прошепче у цюю ніч
Найкращу в світі колискову
Для твоїх гарних ясних віч...

© Борис Явір Іскра, 2014-02-01

Лист

28 Jan 2014 11:14 am
borys_javir: (поет)
img_lysty1

Якось гуляв незнаними шляхами,
Ходив стежками древніх міст
Поклав в конверт, мальований руками
Простий в словах, але чарівний лист.

Як раптом хмара, чи туман на горбі,
А з неї - лицар на гарному коні.
Увесь у латах, із мечем при боці,
Честь даючи, ґратулює мені.

Спинив коня, зіскакує додолу,
І тисне руку, наче друг старий.
Та й каже, що тинятися віками
Закляв його давно чаклун якийсь.

Він возить вістки помежи людьми,
Уже, мабуть, віки, тисячоліття,
Єднаючи у задумах, ділах та мріях
В часи добра та в лихоліття.

Він взяв листа, вклонився низько,
Надів шолом і честь віддав.
І крикнув «вйо», пришпорив вороного,
В тумані зник, як поскакав.

Будеш гуляти якось у тумані,
Чи завірюха буде надворі
Твій шлях перелетять раптово
Мальовані червоним снігурі.

А з-за дерев, закутаних у біле
Враз виникне лицар на коні.
Він скине шолом, спуститься додолу
І лист чарівний вручить він тобі.

В тумані зникне, як й з’явився...
А ти з листом підеш додому.
Прості слова, та наче чарівні
Від мене написані у ньому...

© Борис Явір Іскра, 2014-01-26
borys_javir: (На згарищі)
На основі уривку із щоденника.

img_DSCF4538_1

Вчора отримав від Тебе листа. Ти писала про свої справи, питала про мої справи та просила висипатися короткими фронтовими ночами. Здається, нічого особливого, але від листа пахло домашнім затишком. Перечитав кілька разів — спочатку, як лиш отримав в канцелярії штабу, а потім — коли вже засинав.

Засинав довго. Ні, не було алярмів, не було цього разу нічних переходів, не було нападів ворога. Неймовірне затишшя. Взагалі, дуже дивно. Можливо, це все мене схвилювало. А найбільше — Твій лист.
читати дальше )
borys_javir: (На згарищі)
Стою в кабінеті пошти. Навколо — багато людей, більшість з яких — вояки нашої дивізії. Усі хочуть встигнути на свята відправити листи чи листівки з найкращими побажаннями своїм рідним та близьким. Скоро — Різдво, в хатах буде чути запах хвої, будуть стояти дідухи, а запечений кабанчик буде смакувати як ніколи. Дванадцять страв, як дванадцять місяців року, будуть вказувати на вдалий урожай і вселяти надію, що так буде і в будучному. Зберуть ся за столом всі, хто вижив і всі, хто не на фронті. Будуть згадувати тих, хто відійшов. А потім заспівають колядку...

Радуйся... Ой, радуйся, Земле... Ясен світ засвітився...

Я дуже добре пам’ятаю той день, коли тому кілька років відправляв тобі з пошти листа. Простий лист з простими словами, загорнутий у конверт ручної роботи. Я привітав ся з поштаркою, подав його через віконце на відділенні й сказав:
- Рекомендований.
Поштарка неквапливо глянула і запитала ся:
- Як рекомендований?... Він хіба не закордон?
Потім придивила ся уважніше до тво́ї адреси і:
- А, ясно... - й назвала місто, в якому ти жила.
- Наразі не закордон, - іронічно сказав я, передаючи настрої, які витали у моєму краї.
Поштарка багатозначно посміхнула ся...

Вчора оголосили про нові кордони, які нас чекають після війни. Місто, в якому ти жила, - тепер — закордон. Ця тоненька лінія на чиїсь мапі означає, що на поверхні земного шару постануть нові митниці та нові прикордонні застави...
Нові для нас, але такі знайомі нашим дідам та прадідам... Можливо, це і є історична справедливість?..

Я дочікую ся сво́ї черги, підходжу до віконечка, прошу конверт. Вкладаю у нього простого листа з простими словами та саморобну листівку із файним старовинним галицьким віншуванням:
Віншаю тя в Коляді,
Проживай у гаразді
Без клопоту, без біди
Аж до другої Коляди!..

Закриваю та заклеюю конверт, пишу сво́ю та тво́ю адреси, малюю гілку ялиці та різдвяний пряник. І відправляю листа тобі.
Не закордон.
І це дуже радує.
Можливо, в тому є якась справедливість долі?..

Я бажаю веселих свят поштарці, виходжу з кабінету. Надворі — мете завірюха. Піднімаю комнір куртки до вух, поправляю шапку й під тихі звуки колядки ся відправляю у керунку розташування сво́ї сотні...

Радуйся... Ой, радуйся, Земле... Ясен світ народився...

Надворі — мороз, а моє серце гріє знання, що ти чекаєш мого листа. Листа з фронту...

війна
_ _ _
© Борис Явір Іскра, “На згарищі”, 2013-12-18/19
borys_javir: (ціхо)
375130_366571503455293_832254877_n

...є люди, для яких на небесах нема богів...
ці люди вірять, одначе, в зорі і магію...
Амміан Марцеллін, 4 ст.н.е

Історія про зоряне небо...
Жив-був собі на світі один маленький хлопчик. І, хоч він в дитинстві був досить чемним, але і досить непосидючим. Дуже рано він почав захоплюватися світом навколо себе: качки, кури, гуси, коти, пси, дерева, квіти та чи не все навколо стали і стало його друзями та об'єктами пізнання. Особливо когути і гуси, з якими ще мацьопою бився чи грався - як коли випадало. Одного разу, не пам'ятаю точно, коли, він підняв свій зір у небо. В ту мить, здається, всі земні турботи та клопоти відійшли на задній план. Недосяжне глибоке зоряне небо манило хлопця все більше і більше. Часом, у літні ночі він залишався в яблуневому садку на пасіці і під гудіння бджіл, солодкий запах нектару і меду засинав, спрямувавши свій погляд на зорі... А коло 1-2 години ночі приходив дідо і забирав його до хати... А ще хлопчик любив годинами лежати у глибоких травах і спостерігати за рухом хмар у небі, а також ринути у глибину блакиті простору над поверхнею землі, - саме тоді і формувався його світогляд. Бабця називала хлопця планетельником, що на невизнаній ніким мові означало людину дивну, задивлену в зірки, астронома чи просто людину з іншої планети...
читати дальше про планетельника )
borys_javir: (капелюх)
Якось мені прийшов лист. У конверті із коричнуватого старовинного паперу було не менш цікаве запрошення від мого друга, який жив далеко в лісі. Я відправився в ту ж мить...

Пройшовшись лісовою стежкою, я вийшов на галявину. Осінь. Туман. Брунатно-бронзувате листя стелилося під ногами та іноді летіло кудись за вітром.
Переді мною постала хатинка на «курячих» ніжках. Не дуже велика, з першим поверхом та мансардою, уся з дерева. Вона була стара, але цікава та приємна з вигляду.
Ніжки були «курячі» метафорично (не такі маленькі, звісно), але реально наче якого великого птаха - хатинка могла рухатися і ходити.

Лівруч від неї в лісі стояла шопа. Дерев’яна, з не дуже грубих бальок. Якраз частина моїх друзів її перекривала - аби дах не промокав. Там було багато різних інструментів, трохи сіна та якійсь дуже стародавні пристрої.

Коли я підійшов до хатинки, вона присіла і я впевнено піднявся по сходинках в сіни. Мене чекав друг та багато знайомих. Намічалося якесь свято. На столі були солодощі, гарячі напої.

Друг відвів мене на мансарду і показав, де покласти речі та відпочити з дороги. Правда, я довго не затримувався там (тільки трішки роздивився, що змінилося з мого останнього візиту) і чи не відразу спустився вниз, до всіх.

У мене була певна особливість, якої не мав навіть власник хатинки - я міг думками керувати рухом хатки. І ми собі трохи забавлялися, заставляючи будиночок ходити по галявинці.

Прийшов вечір. Туман ще більше все окутав. Ми компанією зібралися коло каміну. Горів вогонь. Він, а ще різні історії від друзів придавали ночі якоїсь теплої романтики...

© Борис Явір Іскра, 2013-11-24

сни:

Космічна місіяПро війнуПро того, хто чинить шкодуПро жінокПригоди в ТернополіПовернення додомуАґентиНа руїнах...ВтечаРозіп’ятийНе убий!СовєтиСон зимової ночіУ пошуках скарбівЗникненняНа чужій планетіНезнайомкаВикрадення корабляБути напоготовіВійни з автохтонамиМене не впійматиПідкралисяХатинка на курячих лапках...

borys_javir: (На згарищі)
Повільно, без зайвого поспіху розстебнув ґудзики на зеленій військовій сорочці. Зняв. Повісив на вішалку. Розкрутив кран. Той скрипів. Пронизливий скрегіт в’їдав ся в вуха і шкрябав зуби. Потекла вода. Спочатку трішки із ржавчиною, але потім — майже прозора. Пахла металічними трубами та болотом. Намочив руки, лице. Стало легше. Наніс на долоні піну для гоління й протягнув ними по щоках, потім по шиї та розмазав по всьому лиці. Враз замість темно-каштанової щетини виросла майже біла борода. Витягнув бритву. Почав голити ся із шиї. Плавними й впевненими рухами водив знизу вгору до щелеп, знімаючи непотрібне волосся. Перейшов до щік...

читати далі про війну )
IMG_20130926_120134
borys_javir: (На згарищі)
лист з фронту

Згадую, одного разу я приїхав'им в Козову. Була пізня осінь. Вийшов із потяга, почав'им ся спускати від двірця в центр. Чомусь по праву руку від дороги запримітив яблука. Яскраво-червені плоди різко ся виділяли посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, а тут такі яблука...

На днях ми вибили'смо ворога із Кривого і зайняли'смо Козову. Давно я не був'им у сему містечку. З тих далеких часів тут багато змін. Можливо, воно б і зараз так ся розвивало, як колись, якби не війна. Тепер багато будинків зранені стрільнами, на вулицях - ями від бомбардувань. Але найгірше — то те, що ся стало із людьми. Вони не вірят у кінець сеї війни. Вони не вірят у краще майбутнє. Вони ладні покинути сей край і подати ся кудись подалі. Але і там - війна...

Козова

Люди снуют, здає ся, туди-сюди. У сірій мряці сеї осені вони ся здают повсталими мертвяками і нам ся видає, що так воно і є. Принаймні, внутрішньо...
Кохана, їх можна зрозуміти — на сій війні вони втратили багато рідних. Хтось поховав сина чи доньку, хтось — батьків. Їх можна зрозуміти. Але найгіршим є то, що їхня зневіра наче підточує нас з середини. Ми ся дивимо на них, таких нещасних і непривітних, і здає ся й нам, що сій війні не буде кінця і краю, що наші рідні домівки завжди будут у стані очікування наступного обстрілу, наступного авіанальоту... Кохана, невже се так?

Рано був у штабі полковника. Ми планували'смо наступ на Тернопіль. Наші союзники ся рухают з півдня та заходу. За розвідувальними даними, ворог добре ся укріпив, але ми го виженемо із нашої землі. І тоді - я побачу тебе.
Кохана, я так скучив! Так хочу побачити твóє миле личко, твій носик і твóї кучері!
Я щовечора си уявляю, як ся повертаю по війні домів, а там мене чекаєш ти...
І коли ж ся завершит ся війна?..

Деколи перестаю вірити, що се все ся відбуває насправді. Стілько смертей, стілько зла. За що воюют люди? За свободу? За рідний край? А за що ж тоді наші вороги? Вони також вважають сей край свóїм...
Неправильно то все якось...

Твій дідо, священик, колись говорив, що ми тут тілько гості. Але я вважаю, що ми всі діти сеї землі. Вона нас породила, її кірва у наших жилах. Сей язичницький пієтет, ся священна повага до рідного краю у мене, певно, від тата. Він щоранку сонце зустрічав... Без жодного слова, без молитв, без нічого — просто стояв у садку і дивив ся в сторону світанку. Але дивив ся із таким благословенним обличчям!.. Якось я, малий ще, підійшов'им, а він погладив ня по голівці свойов теплов руков, посміхнув ся і сказав: “Такий світанок лиш у ріднім краї... Не втрать жодного світанку. Не втрать рідного краю...”. Чомусь мені тогди здало ся, що він добрий волхв-чарівник із казки...
Знаєш, кохана, колись і нашим синам та дочкам я так скáжу. Бо що може бути більш священним за рідний край? Кірва го тече у наших жилах...

А ще, нині розквартировував нашу сотню коло двірця. Коли ся спускав в центр, по праву руку від дороги запримітив'им яблука. Яскраво-червені плоди різко виділяли ся посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, хати зранені стрільнами, а тут знову такі яблука...


_ _ _
осінь 2011 — весна 2012
Борис Явір Іскра
“На згарищі”

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags