borys_javir: (обернув ся)


а я живу у нікому непотрібній країні своїх мрій. країні, король якої запив, уряд якої саморозпустився, народ якої сам не знає, хто він... і от сиджу поміж порослих мохом та плющем руїн і звідкись чую гуслі. то співають мавки, ще більше затягуючи мене у ту чарівну та сумну ілюзію...
borys_javir: (ціхо)
* * *
Чи багато тому років, а чи може у наш час, в тих краях великого Лісу, де розпочата у підніжжі південних гір Ріка з’єднує свої води із народженим на півночі Потоком, жили собі хлопець та дівчина. Люди кажуть, що вона була така гарна, що ні старий, ні малий не могли їй відмовити, як щось просила. А хлопець був такий дужий та кмітливий, що ніхто з ним і позмагатися не міг.

Дівчина була із хліборобського роду, її батьки мали поля, пасіку, сади. Часто їздили торгувати на ярмарки. А хлопець був зі старовинного роду, який жив лиш з того, що давав їм великий Ліс. Кажуть, в деяких кутках того краю таке розрізнення між людьми і досі є...

Вони здавна любилися, але їхні батьки не були тому раді. Тому доводилося їм переховуватися від стороннього ока темними ночами у далеких лісах. Хлопець знав усі стежки й дівчина не боялася відправлятися з ним, куди подалі.
Їхні очі осявало світло місяця, а їхню історію знали лиш вічні зірки. І тільки всюдисущі сичі могли виказати юних закоханих, але ніхто не розумів їхньої мови.
читати дальше драматичну історію )
borys_javir: (обернув ся)
Ідеш си лісом, тай не думаєш ні про шо. Лем сє вслухаєш у дзвінкий гомін пітєт, тиху пісню струмочка десь недалечко, врешті-решт, у свої кроки. Стежина, щедро всипана камінєм, сє в’є змійков помежи зарослєком, ялицєми, ґачуґами, мо й яким явором, буком айбо грабом. А ти йдеш си і ймиш ся на гадці, шо сесь ліс а сі гори таки файні. І тє так сє хоче стати, сє спинити і послухати цікавий шепіт вітру, шум далеких туманів, розмови верховітє, веселу байку потічка і ласкавий голос рідної земли. Він, чейби мама, промовлєє до тя виразно і журливо. Раз... Другий... А ти стаєш задивований і з варґів тілько ся зриває впівголоса „шо?”...
І ту ти розумієш, же твоє „шо?” перетворює світ навколо незнаним чином на незнайомий тобі. Земля-мама до тя заговорила, а ти відповів... Мо, то була не мама? Та нє, її голос, такий приємний і ласкавий ніґде не забудеш. Але чом світ сє робит якимсь не таким, а в грудьох росте доси незнайоме почутє? А в голову б’ют памороки... З-за дрива виходит файна кубіта, а ти йдеш за нев. І не відаєш, чи йдеш сам, чи то які чари... У горлі пропадає голос. І киби хтів, то до тої дівчинойки не заговориш... Та шо тото таке?!
І раптом ти зачинаєш згадувати бабині розповіді про малфів... Як ти ним сє дивував а віри не йняв...
А ти йдеш далі за дівчинов. І, відай, починаєш розуміти, шо не ти сам йдеш, а ноги тя не́сут. Не́сут далі, не́сут світ за вочи...
Так поволи зникає дівчина помежи дривами. Зникаєш і ти...
І но в грудьох сє зриває: „Гей, дівчинойко, відпусти! Відпусти ня, я ти нич злого не зробив им! Відпусти!...”

Між горами високими глубока долина,
А у тотій долинойці дикая маржина.

Там волені а козулі - пастир їх сокотит,
Биля його на плайочку малфа танок водит...

Завели ня малфи в лісі - пасти їх маржину,
Прощай неньо, прощай мила, прощай вся родино...


mavka
© Борис Явір Іскра, початок 2000х
borys_javir: (Default)

...присвячено Тій, з якою поділю перунів цвіт на двох взаємно...

 

Злічити казки в світі — діло марне,

Та де ото таку із них знайти,

Що на питання відповіддю стане,

Яку вже так давно шукаєш ти?..

 

Послухай лиш ти цюю оповідку,

Про чари ночі купальського вогню.

А лиш тоді рушай по тую квітку,

З якою долю знайдеш ти свою...

 

* * *

Для чого людина приходить у цей світ? Для любові? Для слави? Для успіху? Для багатства? Для щастя?.. Не завжди годен конкретно відповісти, що таке любов, слава, успіх, багатство, щастя, але кожен в той чи інший момент часу може відчувати любов, успіх, щастя. Може, в тому і таємниця, що ці та подібні поняття відчуваються тільки інтуїтивно та на практиці?..

 

* * *

Не так важливо, чи то було давним-давно, чи й зовсім недавно. Був собі один леґінь. Не можна сказати, що такий, як всі, чи не такий, бо люди — то як косиці в полі — всі різні, хоч і одної породи.

Подобалася йому одна фраїрка. Весела, красна — як сонце на Купала, як трускавки в червні та ріки на весні. Та ховав він глибоко у собі те почуття, бо були на то причини.

Працював леґінь у лісі. То дрова рубав, то за єгера був. Любив він сі ліси і знав їх. Казали люди, що то ще від діда знає кажду стежку, каждий звір, каждий потік. Часом ходили з другом на полювання, а часом за травами для бабці, яка на них толк знала.

А фраїрка? Може, щось і здогадувалася за почуття леґіня молодого, але він знаку не давав, то і вона мовчала.

 

* * *

Було то ще зимою на вечорницях. Якось до них заїхали хлопці із сусіднього села. Гуляли, танцювали. І помітив леґінь, що якийсь чужак підбиває клинці до тої фраїрки. Знали його, що не певний він, але як вже є.

Фраїрка то не сприймала всерйоз. Аж раптом той чужак підійшов до музик, попросив спинити гру. І мовив:

- А як я тобі принесу перунів цвіт? Тоді повіриш, що люблю?

Фраїрка твердо глянула на нього і сказала:

- Ти спочатку принеси, тоді і поговоримо.

Видко було, що не любий він їй, але і сказати лихого слова не годиться, раз так при громаді чемно повівся.

Лиш леґінь похилив голову, а тоді другови каже:

- Дурить він її. Скілько не ходив им лісами чи взимі, чи вліті, чи на весні, чи восени, то ніґде не видів, аби папороть перуновим цвітом квітла.

Але самому то сумнів закрався. А що, може давні казки правду кажуть? А що, як таки цвіте та магічна косиця? Може б то йому піти у гори і принести для фраїрки того цвіту?..

 

* * *

Ішла весна. Бурхливі потоки здіймалися з-під ледів і грізною силою спускалися ріками вниз. Леґінь готувався йти у ліс, працювати.

Якось бабця йому каже:

- Відколи померли твої тато й мама, то тяжко тепер нам стало. Я вже стара, а ти лісом і не наробишся. Треба тобі у місто йти, аби мати за що і хатчину нову поставити, і потім кого у неї привести...

Слухав леґінь, та нічого не сказав. Лиш взяв фузію й пішов у ліс.

Іде давно людьми забутими стежками і каже:

- В місто? Пощо? Робота і гроші? Лісом не доробишся?.. Ех, бабцю, дідо краще знав від тебе... Жаль, що його з татом весняні води взяли... Але цей ліс мені ще відкриє свій секрет...

 

Аж раптом на галявині — дівчина. Мовби фраїрка. Підходить ближче леґінь, а вона і каже:

- Любий леґінику, чом так бродиш,

Далеко від дому чом ходиш?

Чи втратив страх ти до вовків,

А чи пристав до ведмедів

у спілку?..

У голосі — надсміх. Глянув в очі — зелені... А у фраїрки — як небо у зливу, як потоки на весні... Зрозуміло стало, з ким справу має, нічого не відзивається.

- Чи ти язика мов ковтнув,

А чи слова ти враз забув,

Коли мене зовидів таку красиву? - сміється лісна.

Мовчить.

- Та годі тобі! - вже твердіше мовила дочка лісу. - Не буду займати я тебе, слово даю!..

- Мій дід шанував ваші слова, то і я шанувати буду. - видавив з себе леґінь.

- Заговорив! Ади!.. - сміється лісна. -

Весна навколо, сніги сходять,

Усі навколо в парах ходять,

А ти самотній лісом бродиш...

Мов вовк ранений плаєм ходиш...

Не гоже се...

- А що є гоже?..

- Чи у парі з милою іти, а чи... - і голосом бабці, - у місто йти, аби мати за що і хатчину нову поставити, і потім кого у неї привести...

- Смієшся з мене?

Мавка підійшла з-заді, обняла рукою за спиною, схилила голову до плеча і мовить:

- В твоєму серці є лиш біль.

Тривога, смуток, наче сіль

Його їдять. Немає дня, у ньому — ніч,

Застигли спомини облич,

Кого любив, ким дорожив,

Кого утратив й не відпустив...

- Ти звідки знаєш се, лісна?..

- В твоїх очах - мов глибина,

Незвідана мов дивина,

Заховане у них письмо,

Не всім відкриється воно...

- Говориш загадками ти...

- Тобі спокою не знайти,

Як не відпустиш все ураз,

Що вже давно поглинув час...

І глянула в очі. А леґінь і стрепенувся — повидів в них небо у зливу і потоки на весні... А лісна провела рукою по лиці зверху вниз, закриваючи його повіки. Коли відкрив їх — вже не було дівчини...

 

Прийшов додому поперед ночі. Змок у весняному зимному дощі. Трусився. Кашляв. В горичці...

 

* * *

Прийшло літо. Леґінь так і не пішов у місто. Відпровадив друга на полонину, сам часом до нього навідувався. Прийде, перебуде день, вночі піде на полювання.

 

Минула якось перша червнева гроза. Залишив у друга тайстру, а сам подався у ліс — поки сліди свіжі. Іде тихенько, слухає тишу. І наче щось тягне його у малознайомий звір. Став на галявині, наче почув дич.

Аж раптом підходить до нього хтось... Кладе руку на серце...

- Лісна...

- Впізнав...

Так, наче знав,

Куди ідеш, кого знайдеш...

А мож то я тебе вела,

У сі ліси, де не ступа

Нога людини. Й навіть звір

Не йде сюди у світлі зір...

А ти пішов...

- Хтозна... Чого тобі, лісна красуне?..

- Як дідо твій малим ще був

Від свого діда він почув

Те саме, що й тобі казав,

Та віри ти йому не йняв

Про ті скарби, про теє злато,

Якого в горах сих багато,

Лиш знати треба, куди йти,

Де й як копати, би йго знайти...

- То казка се, те твоє злато...

- Мовчи, говориш ти багато,

Та мало знаєш. Слухай лиш,

І сумніви свої облиш.

Згадай слова, що мовив дід,

Який тобі сказав завіт,

Коли вмирав...

- Ти звідки знаєш се, лісна?..

- Хтозна... - всміхнулася, - Хтозна...

Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

Лиш не здавайся, бо життя,

То є вогонь, то є борня...

- Усе загадки, загадки, загадки...

- На кожну загадку буде відгадка,

Та ключ у тобі, як не крути.

Його самотужки лиш зможеш знайти...

І зникла у тьмі ночі...

 

* * *

- Казали дівчата, - почав розмову друг, як леґінь відіспався, - що твоя фраїрка до тебе не байдужа... Лиш ти такий постійно серйозний, що й не знає, як до тебе підійти...

- Та ну?.. А як же цес чужак?

- Що перунів цвіт їй обіцявся?

- Ну той, а хто ж іще?

- Та він десь за ґрунем давно вже іншу має... А тобі що до нього?

- Та нічого... А проте... Радше той перунів цвіт із голови не йде...

- Чому?.. Ти віриш у казки?

- Не так, що б аж... Хоча... Тоді б він сили мені дав забути смерть трагічну і безглузду мами й тата, а також діда... Тоді навесні...

- І не тільки їх...

- Кого ж іще?..

- Її... Що з нею ти з дитинства все в лісі пропадав... Та вас були уже давно звінчали у розмовах, мов нерозлийвода обоє були...

- Її... - тихо мовив леґінь, а пам'яті виринули спогади... спогади і чарівний голос мавки:

...Застигли спомини облич,

Кого любив, ким дорожив,

Кого утратив й не відпустив...

Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

Довго не міг заснути... Сидів на порозі і дивився на небо...

 

* * *

Ходив лісами. Шукав себе. Не знав спокою:

- “Минуле геть”? “Життя — борня”?

А ворог хто тоді? Мож, я?..

І пригадав. Казки всі діда.

Пішов у даль. Як сонце грало свою найдзвінкішу пісню у найкоротшу в світі ніч. Була гроза, але пішов...

Темний ліс немов ожив.

Щось говорив.

Шептав. Кликав. І голосив.

Просив, благав, молив.

Не йти. Ішов.

Горіла кров.

Як враз у тьмі — вовчі очі, наче грань. І очі лиса. І ведмедя. Але не злі, проте й не добрі. Що за жар у них горить?..

Та далі йшов. Десь у верхи.

На скали, де блискавки

Б'ють молотом поміж ґрунів...

Не йшов, а мовби так летів

Хоч пірваний уже до крові був...

Гроза. Лиш камінь. Тьма. І глуш. Тут ще не був, це невідомий край. Мабуть, й мавки не ходять тут. А лиш громи і блискавки. І папороть навколо між трави. Суворе терня і гілля подерло одяг, тече кров. Та далі йде, не знає сам куди. Угору... Де блискавки...

 

Враз осяйна гроза влучає в скалу. Барвисті іскри розлітаються в різні сторони, а там, де небесна пані торкнулася каменя, цвіте зоря... Ні, не зоря — перунів цвіт. Немов в казках...

На хвильку став. Перехопило дух...

А тоді по мокрій скалі поліз угору. За чарівною косицею, за даром стародавніх і давно забутих богів.

Ще два, ще крок... І ціль в руках?..

Та з неба грім... І грім в вухах...

Пітьма в очах...

 

* * *

То було вже під ранок. Гроза не вщухала. Фраїрка не могла заснути. Щось її мучило і не відпускало. Як раптом стукіт у двері...

Метнулася, відчинила... А там він... Стоїть окривавлений леґінь, в очах — грань, а в руках простягає палаючу квітку, громову косицю — перунів цвіт... І від знемоги падає перед нею на коліна...

 

Двері виходили на схід...

Отак в сінях при відкритих дверях разом зустрічали світанок... Вона вклякнула, він лежав на її стегнах. Обтирала кров...

Поряд палала квітка...

- Навіщо ти ішов? Не знав, що й так до тебе не байдужа?.. Навіщо було йти на скали і завали? Косицю сю знайти? Перунів цвіт? Він радості ніяк не принесе, ані багатства, ні любові, якщо з гордині по нього ти пішов... Невже не знав?.. Невже не знав, що той найкращий жар, що той гарячий дар, той цвіт богів насправді в серці квітне?.. Та лиш тоді, коли на двох поділений взаємно...

Узяла громову косицю, поклала на його ліву руку і накрила своєю... І цвіт неначе зник, але розцвів ще дужче, на двох поділений взаємно...

 

* * *

Золотиста осінь малювала ліси у жар. А на новій хаті завершувалися роботи. Леґінь згадав старі оповідки діда і знайшов золото, яке його далекий предок-опришок закопав у лісі. Але нікому в тім не признавався. Із мудрою жінкою розумно використовували скарб.

 

Якось повів її у ліс, на галявину. І мовив:

- Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

А у відповідь з лісу лиш сміх...

Фраїрка взяла чоловіка за руку і крикнула до лісу “дякую!”...

 

* * *

А вихід з дому побудували на схід — на згадку про той світанок, коли перунів цвіт розцвів, на двох поділений взаємно...

_ _ _

2011-06-20/21

Борис Явір Іскра

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

July 2017

M T W T F S S
      12
3456 78 9
1011121314 1516
171819 202122 23
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags