borys_javir: (ціхо)


Я бу́ду тво́їм феромоном щастя,
Солодкий бу́ду, мов весняний мід.
Бу́ду щораз тобі я дарувати,
Свій глибокий безмежний небозвід.

Я бу́ду тво́їм феромоном щастя,
Незвичним, мов заморський шоколад.
Аби бажання тво́ї всі здійснились,
Влаштую я постійний зорепад.

Я бу́ду тво́їм феромоном щастя,
Наша зустріч, мов вічність промайне.
Тобі відкрию всі сво́ї таємниці,
А ти - пізнай мене. Люби мене.

Я бу́ду тво́їм феромоном щастя,
Мо́цним збудником сили кохання.
Міліони вогнів вмить я запа́лю,
Щоб в нас бу́ло постійне світання.

Я бу́ду тво́їм феромоном щастя,
Сенсів но́вих додам в тво́є життя.
Я цілуватиму га́ряче й ніжно,
Пульсом стану тво́го серцебиття.

© Борис Явір Іскра, 2014-03-07

Ще...

8 Jan 2014 11:18 pm
borys_javir: (поет)
Ще прийде сніг, зима настане,
Ще діти всядуться на сани,
Ще завірюха все завіє,
Біленьким снігом світ засіє.

Ще прийде холод в міста й села,
Ще всі закриються в оселях,
Ще заховаються у пледи,
І будуть пити чай із медом.

Ще замете усі дороги,
Ще в снах загубляться тривоги,
Ще буду я листи писати,
А ти будеш в теплі читати.

Ще в якусь ніч зимову зимну
Ще пригадаєш все до сліз приємне,
Ще я візьму тебе за руку,
А ти відчуєш солодку муку...

2069_original

© Борис Явір Іскра, 2014-01-08
borys_javir: (поет)
Коли ти ляжеш вже у ліжко,
Тихо-тихо, наче кіт,
Прийде до тебе Сон солодкий,
Й корисний та́кий, наче мід.

Прине́се він у жменях сво́їх
Мільйон цукерків з далини,
Заморських, певно, щонайліпших,
Аби ти мала файні сни.

А як зімкнеш нарешті очка,
Він пі́де тихо в край весни,
Забе́ре всі тривоги тво́ї,
Аби ти ма́ла добрі сни...

© Борис Явір, 2013-10-22
borys_javir: (На згарищі)
По всьому світу стала новина,
Що Божа матір вродила сина...
Сина вродила в темній яскині,
Та й положила в яслах на сіні...


Наша сотня стояла коло хутора, десь за кілометрів п'ять від села, якщо йти навпростець. Але такої дороги не було, адже шлях перетинали три річки і болота. Приходилося ходити зиґзаґами, долаючи приблизно по вісім-десять кілометрів чи не щодня в одну сторону...

читати далі )
borys_javir: (Default)
Ах, зоряниста нічка, нічка,
І я цілую твої вічка,
І я цілую твої губи,
П'янкі, солодкі, аж до згуби!..

Гойда волосся легко вітер,
І пахнеш ти, як пахнуть квіти,
І я цілую твій нектар -
Магічна ти і повна чар!..

І місяць в небі виступає,
Тебе я ніжно обіймаю,
Із губ твоїх збираю мід...
Солодкий в пам'яті, ох, слід!..

06.06.2009
Борис Явір Іскра
"У Твоєму промінні..."
borys_javir: (Default)
Твій запах - п'янить неначе кава,
Усмішка - як цукор солодкава,
І хоч печеш ти іноді словами,
Та хочу тя торкнутися губами...

Щічки твої рум'янами налиті,
Як сунички, що достига у літі,
І хоч гірчиш ти іноді словами,
Та хочу тя торкнутися губами...

Як свіжий терен - сині оченята,
Волоссячко твоє медком багате,
І хоч кислиш ти іноді словами,
Та хочу тя торкнутися губами...



11.01.2009
Борис Явір Іскра
"Надобраніч, Сонце Ясне!.."
borys_javir: (Default)

ніколи не кажи "ніколи"...

 

24 листопада першого року, як він признався Їй у почуттях, вона призналася йому також... То було пізно ввечері... Вона написала: “хотіла сказати що теж тебе люблю! такого бешкетника, такого нечемного! але до чого це доведе не знаю... Він був переповнений почуттями радості і не міг стриматися, аби не заплакати із щастя... Теплі радісні сльози від вичеканих слів, від слів, яких так добивався, побігли додолу рясними цівками...

 

Але...

Вона раптом вийшла з мережі і не підносила трубки при дзвінках...

 

Через кілька днів вона заявила, що стосунки між ними неможливі... А чому, так і не сказала... Тепер вже плакали не очі... Плакало серце... з горя... І він написав вірша...

 

Нині померла моя мрія...

А може ні? Вона ж жива!

У ній палає крик надії,

Попри усі твої слова...

 

Хотіла вбити мою мрію?

Вона так просто не вмира!

Не маєш права, ти не смієш

Мені рубати два крила...

 

Бо не вмира так просто мрія,

Яку проніс я крізь роки...

Тому добитися сподіюсь,

Твого я серця і руки...

ввечері 27 листопада першого року...

 

Але...

Він боровся... Боровся, наче ранений вовк за своє життя, як потопельник за останній ковток повітря... Вона не була для нього всім, але у всьому він бачив її... Він міг би без неї жити, але життя без неї було б нестерпне...

 

А потім інтриґи, залицяння, романтичні прогулянки, поцілунки, зради, прощення і зустрічання... Розходилися і сходилися... Він її кохав і не знав, як можна її не любити, а вона його кохала і не знала, як можна його любити... Була, наче погода — її настрій змінювався непередбачувано по кільканадцять разів на день...

 

Її сумніви, підсилені інтриґами інших, підсилені її самої вигадками таки дали найбільш логічний результат — вона пішла... Спілкувалася тільки для того, аби йому дорікнути і його “вколоти”...

 

А...

Він знайшов собі іншу... Зовсім іншу — стабільну, хорошу, добру... Таку, від якої завжди можна було знати, чого очікувати... Таку, яка на добре слово відповідала взаємністю... Між ними ще не було стосунків, але починалося...

 

Але...

Чи то іронія долі... Проходить рік після 24 листопада першого року, як він признався їй у почуттях і того дня, коли вона сказала про неможливість стосунків... 27 листопада другого року... Дзвінок у двері... Вона... Переступає поріг, посміхається... Залишається на ніч...

Тому рік вона сказала йому “ніколи”, а тепер ніжно й пристрасно обнімає, причаровує медом своїх вуст та золотом волосся... Попри усі її слова...

 

В якійсь дивні жарти

Доля з нами грала:

То докупки нас звела,

А то роз'єднала...

27 листопада першого року...

 

А потім знов йде... Знов вертається... І знов йде...

Замовкає...

 

І напередодні Дня закоханих третього року, як він признався їй у почуттях, вона раптом нагадує йому про себе лише трьома словами: “я тебе ненавиджу”...

  

_ _ _

 

17 лютого 2011

Борис Явір Іскра

borys_javir: (Default)
Якось серед моїх речей ти знайдеш зброю та інші речі, які видадуть тобі, хто я... Ти зрозумієш, звідки гроші на нормальне життя, твою науку у Відні та поїздки світом... Цікаво лиш, чи ти зрозумієш, якою ціною то все мені дається...
Нині...
Десь по обіді приходив Макс...
- Здоров!
- Здоров!
- Як справи?
- Та так, відпочиваю... - мовив з посмішкою я.
- Є робота... - пробурмотів Макс. - Так і триматимеш мене при вході?..
- Та щось заговорилися... - посміхнувся я і рукою махнув Максу, аби заходив всередину.
Ми сіли у вітальні на великих кріслах коло скляного столика. Я налив нам трішки вина. Макс довго дивився в одну точку.
- Що сталося? - запитав я.
- Та так, втомився... і Меґан злиться...
- За що?
- Ех, жінки... Зляться за одне, сварять за інше... Звідки я можу знати, за що вона злиться?..
- Співчуваю... То що там за робота?
- Маєш передати це сам знаєш кому... - Макс простягнув мені пакет.
Я глянув на то, кому призначений...
- Але ж, Максе, ти певен?.. Ці пакети ми передавали раз на місяць. А місяць ще не пройшов...
- Я нічого не знаю — мені його дали і сказали віднести тобі. Мовляв, ти знаєш, кому передати.
- Ну ладно. Передам... На коли?
- Та просили якомога швидше...
- На цих вихідних і передам. - посміхнувся я, але в голові була купа сумнівів.
Макс незабаром пішов...

Пізній вечір...
Лежу у ванні і збовтую пінку до бульбашок... Як дитина... Хлопці не виростають ніколи - вони, незалежно від віку, можуть бути занудними ботанами чи п'ятнадцятирічними бешкетниками, гратися в аскетів, або ж намагатися залізти в штани* першій ліпшій кралі... Ну от, бовтаю пінку у ванні... Думками десь у Відні на мальовничій набережній над Дунаєм...
В думках обдумую, чи готовий до поїздки...
Зброю склав... У маленькому кейсі із секретним кодом лежить моя кохана беретта і пару обойм патронів до неї... На ліжку - штани, а коло них - кольт, мій вірний друг і помічник...
В кишені - квиток на завтрашній потяг до Львова (нехай це буде Львів). Там мене чекають дівчата і паті на хаті в одного чувака... Хороший чувак, хороші дівчата...
Типу, я готовий... Але непокоїть мене отой пакунок... Нічого, передам його, куди слід і все буде добре...
Вода завжди мене заспокоювала... Бовтаю пінку до бульбашок, а думками з Тобою у Відні, гуляємо ввечері набережною Дудаю, оповиті теплим світлом ліхтарів...

У думках...
А завтра проснуся раненько... Руханка... Почищу зуби... Подивлюся уважно на своє ще заспане обличчя в дзеркалі... Посміхнуся... Моя заспана мармиза завжди викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе...

Сніданок... Омлет із шинкою... Або ж грінки із сиром і шинкою... І чай... Не захочу на ранок кави... А запашний фруктовий чай... Солодкий... Такий, як мід...

Одягну штани... Раз бризнуся парфумами... Футболка... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок на голову... Наплічник із пакетом на плечі... А... Кольт... Кольта - за пояс... В коридорі гляну в дзеркало... Все гаразд... Поїхали!..

Потяг... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди... Столиця...

А тут будуть дівчата... Найкращі в світі... Подруги... А може і не тільки... Мері, Софі  і Наталі... Цьомки-бомки... Кожна така мила і така хороша... Ех...

Паті... Давні друзі... Дівчата... Я їх не знатиму, але солодке вино в цю ніч розширить коло знайомих майже до безкінечності...

Прийде ранок... У когось болітиме голова... Та не в мене... Піду у ванну... Почищу зуби... Подивлюся уважно на своє обличчя в дзеркалі... Посміхнуся... Моя заспана мармиза викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе... Оглянуся на ледь знайомих дівчат, іронія підніме кутики моїх губ...

Одягну штани... Раз бризнуся парфумами... Футболка... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок на голову... Наплічник із пакетом на плечі... А... Кольт... Кольта - за пояс... В коридорі гляну в дзеркало... Все гаразд... Поїхали!..

Розбуджу друзів, потисну руки, подякую і попрощаюся до наступної гулянки...

Вокзал. Потяг. Дорога. Не скажу нікому, куди. Заховаю лице під капелюшком... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди...

Вийду в потрібному місті. Передам кому треба пакет. Поїду назад. Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди...

А ввечері відірвуся на диско... В Старому Самборі (нехай це буде Старий Самбір)... Соля, Джулія, Ксю та Яра... Мені з ними завжди приємно... І Ромко... Цей добрий друг пройшов зі мною не одні Карпати... І наша весела зграя охмеліє від щастя і радості...

А рано сяду на потяг... Транскарпатський експрес... Сині гори... Словаччина... А потім Відень. Дунай. І Ти... І Ти... Вогні набережної заховають нас у романтиці вечора...

але...
Наяву...
Просинаюся раненько... Руханка... Мляво чищу зуби... Дивлюся уважно на своє ще заспане обличчя в дзеркалі... Посміхаюся... Щиро... Моя заспана мармиза завжди викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе...

Готую сніданок... Грінки із сиром і шинкою... Трішки пригоряють... То нічого, і так смачні... Чай... Не хочу на ранок кави... А запашний фруктовий чай... Солодкий... Ще й з медом... Затягуюся...

Одягаю штани... Бризкаюся парфумами... Футболка... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок - на голову... Наплічник із пакетом та запасними речами - на плечі... А... Кольт... Його не варто забувати... Кольта - за пояс... В коридорі дивлюся в дзеркало... Все гаразд... Ніби... Поїхали!..

Потяг... Як це часто буває, ледве встигаю, але таки встигаю... Провідниця довго дивиться в квиток... Пропускає в салон... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди... Звідкись з'являється смуток на серці... Але відкидаю все, адже... Столиця... Наш рідний Львів...

А тут - дівчата... Найкращі в світі... Мої каблуки відцокочують брук парку... Дощить... Але Мері мене зустрічає теплим поглядом, і тепліє аж на душі. Її погляд наче хоче сказати щось, чого не кажуть вуста... Але, мабуть, не цього разу... А потім - Софі  і Наталі... Цьомки-бомки... Кожна така мила і така хороша... Файні подруги, а може і не тільки... Ех...

А ввечері - паті... Давні друзі... І якійсь дівчата... Я їх не знаю, але солодке вино в цю ніч розширює коло знайомих майже до безкінечності... Я впиваюся радістю... Безумна ніч...

І майже так моментально настає ранок... У когось болить голова... Та не в мене... Я зазвичай стійкий... Йду у ванну... Чищу зуби, поступово зникає дурне відчуття в роті та смак нічної помади... Дивлюся уважно на своє ще заспане обличчя в дзеркалі... Посміхаюся, правда трішки іронічно... Моя заспана мармиза завжди викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе... Оглядаюся на ледь знайомих дівчат, "прощайте кралі" — крутиться в голові...

Бризкаюся парфумами... Футболка... Заправляю в штани... Поправляю ширінку... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок - на голову... Наплічник накидаю на плечі... Кольта - за пояс... Ховаю, аби ніхто не видів... В дзеркало нема настрою дивитися, але поправляю капелюха, моргаю собі... Все гаразд... Поїхали!..

Буджу друзів, тисну їм руки, дякую і прощаюся до наступної гулянки... Хтось мені навздогін кричить якійсь побажання, я піднімаю капелюшок, махаю всім на прощання і захлопую двері...

Знову двірець. Знову потяг. Дорога. Не кажу нікому з пасажирів в купе, куди. Взагалі мало розмовляю... Ховаю лице під капелюшком... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди...

Виходжу в потрібному місті. Пішки доходжу до будинку, де маю залишити пакет. Стоп! Хтось наче підозрілий є. Оглядаюся... Нікого... Але невпевненість залишається. Йду звідти. В маленьке дзеркальце в руці бачу, як потрібна людина забирає пакунок. Ось і все, ось і переживання були зайвими...
Їду назад. Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди... Але так, наче хтось слідкує за мною... Подумки називаю себе параноїком...

А ввечері відриваюся на диско... В Старому Самборі (нехай це буде Старий Самбір)... Соля, Джулія, Ксю та Яра... Мені з ними приємно... І Ромко... Цей добрий друг пройшов зі мною не одні Карпати... І наша весела зграя хмеліє від щастя і радості — як я і очікував... Я забуваю про всі параної та можливі переслідування... Ніч летить швидко, наче мить, ніхто й не помічає, як співають когути...

Вдосвіта просинаюся, збираюся... Тісні обійми з дівчатами на прощання... Вони хороші і милі... Виходжу в сторону двірця... Йду повільно... Втома чи нічний хміль... Ранковий туман... Сиво так, наче на Чорногорі в дощову погоду...
І раптом чую далекі кроки. Постріл. Один. Другий. Я витягаю кольта, стріляю... Наче хтось падає... Я не вірю у випадок, підкрадаюся ближче, бачу постать — хтось лежить на дорозі. Оглядаюся, заспокоююся.. У кущах чути шум... Хтось рухається... Стріляю... Чути, як тріщать гілки кущів і хтось падає в рівчак... Я підходжу до особи на дорозі. Лежить хлоп на животі. Роблю контрольний в голову. Проходжу кущі, за ними в рівчаку трясеться в агонії ще один. Живий наразі... Поранений в груди, вмирає від вливання крові в легені... Мучиться... Знімаю з нього маску... Чорт, це ж Антоніо... Ми з ним вже пересікалися в Празі...
- Хто тебе найняв? - питаю
Хрипить у відповідь і пускає кров з рота...
- Антоніо, ти і так помреш... Видай негідника...
- Маркус... - чути крізь хрип.
Я на мить іронічно посміхаюся, роздумуючи над причинами... Чим я міг не догодити Маркусу?.. Най го шляк трафить...
- Вбий... мене... аби я... не... не мучився... - ледь виразно каже Антоніо.
- Прощай, Антоніо... - гримить постріл...

Доходжу до двірця. Сідаю на потяг... Транскарпатський експрес... У купе помічаю, що куртка мокра — кров... Справи нехороші... Йду в туалет, роблю перев'язку, чищу одяг... Це трішки допоможе... Трішки...

А за вікном - сині гори... Словаччина... А потім Відень... Наче лечу на зустріч... Дунай... Набережна... І Ти... І Ти...
Вогні ховають нас у романтиці вечора... Ти щось весело говориш, ти рада мене бачити... Я йду повільно, намагаюся триматися, не видати поранення... Аби ти навіть не здогадалася, що можеш мене втратити... і, що бути з Тобою хоча б мить для мене важливіше можливо й за життя...
_ _ _
*констатація факту емансипації та фемінізації суспільства

осінь 2010
Борис Явір Іскра
borys_javir: (Default)
Львів... Дорога...
Ніч... Зірки...

Львів. Дорога. Ніч. Зірки.
А на серці саме ти...
А на серці саме ти...
Львів. Дорога. Ніч. Зірки...

І волосся, наче грань,
Очі сповнені бажань,
Очі сповнені надій...
Дівчина з моїх, моїх мрій...

Твої губки наче мід,
І в думках солодкий слід...
Як я хочу знову й знов...
Може... Може... В нас любов...

Львів. Дорога. Ніч. Зірки.
А на серці саме ти...
А на серці саме ти...
Львів. Дорога. Ніч. Зірки...

Львів. Дорога. Ніч. Зірки.
А на серці саме ти...
І ця мить лише для нас...
Пізній вечір тихо згас...

- - -
- - -

Ніч... Зірки...

Львів. Дорога. Ніч. Зірки.
А на серці саме ти...
Пізній вечір тихо згас...
І ця мить лише для нас...

І волосся, наче грань,
Очі сповнені бажань,
Очі сповнені надій...
Дівчина з моїх, моїх мрій...

Твої губки наче мід,
І в думках солодкий слід...
Як я хочу знову й знов...
Може... Може... В нас любов...

Пізній вечір тихо згас...
І ця мить лише для нас...
І ця мить лише для нас...
Пізній вечір тихо згас...

- - -

Пізній вечір тихо згас...
І ця мить лише для нас...
А на серці саме ти...
Львів. Дорога. Ніч. Зірки...

2010-08-27, 09:55 пп
писано у потязі
borys_javir: (Default)
цитати...

Рома Іванусь :
За що ми любимо?
Уявімо,що любов-це кошик,в який ми збираємо щось,і його вміст і сам він являє собою любов.Що ми туди збираємо?Хто що?Хочу дізнатись про те,що збираєте ви!

Boris Javir :
візьму багато солодкого (печиво, шоколад, тортики, мед)...
також плящину вина, такого доброго, міцного, але смачного...
трішки кориці, трішки перцю червоного пекучого і чорного...
також кілька мандаринок, одну апельсинку і один лимон...
візьму кілька яблук, груш, сливок, вишень, ягід терену різної стиглості і багато полуниць...
і це все вживати треба під хорошу музику - романтичну, трішки повільну, трішки вальсову, трішки в ритмі танґо...
:)
borys_javir: (Default)
Кохання - як мід...

Буває, як весняний і квітковий - ніжне і солодке, швидко звикаєш і незтямишся, коли закінчиться...

Буває, як гречаний - трошки терпке і міцне, куштуєш по трохи, наче ліки...

Буває, як дикий - хоч гірке, але незабутнє...

Буває, як осиний - раз в житті, і то мало...

2008
Борис Явір Іскра

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags