borys_javir: (обернув ся)
 «15 липня 1410 року біля містечка Грюнвальд (на території сучасної Польщі) відбулася одна з найкрупніших битв часів Середньовіччя. В ній війська Польщі під командуванням короля Ягайла-Владислава Ольгердовича і війська Великого князівства Литовського (Литовсько-руської держави) під командуванням великого князя Вітовта Кейстутовича розгромили військо Тевтонського ордену. В результаті битви було зупинене просування Ордену на слов'янські землі, він почав слабшати, а через кілька років визнав залежність від короля польського і великого князя литовського.» 1


Галицька хоругва в часі Ґрюнвальдської битви

В битві брали участь полки з Галичини, зокрема (за Яном Длугошем, який подає їх за описом хоругов):
• Дванадцята - землі леопольської, мала на знамені жовтого лева, який ніби збирається на скелю, на лазурному полі...
• Чотирнадцята хоругва, землі перемишльської, мала на знамені жовтого орла з двома головами, повернутими рівномірно в різні боки, на лазурному полі...
• Двадцята - землі галицької, мала на знамені чорну галку з короною на голові на білому полі...
• Тридцять дев'ята - Спитка з Ярослава, мала на знамені серп Місяця з зіркою посередині на лазурному полі.
Галичани так відзначилися протягом битви, що навіть деякі нешляхетні воїни отримали титули і наділи. Але чи пам'ятають їхні нащадки?

Сучасні поляки щораз, то більше говорять, що варто об'єднати народи центральної та східної Европи для захисту від спільних історичних ворогів (германців і росіян) та спільного розвитку країн Східної Европи. Об'єднати на основі рівноправ'я та взаємоповаги. 
 
Можливо, з трохи іншими настроями, але польська влада не просто "за" подібний союз, а й є одним із ключових ініціаторів. За останній рік з цього питання кілька разів відбулися зустрічі на високму рівні, які об'єднали президентів країн Балтики, також Польщі, Чехії, Словаччини, та південнослов'янських країн. В той же час, влада України згадані ініціативи іґнорує і також забуває за відзначення пам'яті великої перемоги, не відчуваючи ніякого зв'язку з нею, що вкотре вказує на її відірвану від цих країв суть - чужинську. 
 
Описана вище ситуація є викликом до інтелектуальних, бізнесових та політичних спільнот Галичини як невід'ємної частини центральної Европи, аби інтенсифікувати забуті історичні зв'язки та відновити колись втрачене місце поміж братніх народів макрореґіону. Пора прощатися із ординським та радянським минулим. Пора згадувати своє шляхетське, лицарське минуле і проектувати його в майбуття... 2
 
"Де нема рицаря - приходить бандит".
 
З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
8 червня 1919 Галицька Армія в ході Чортківської офензиви в часі Галицько-Польської війни здобула місто Чортків, польська армія відступила на відстань майже 120 км до лінії Гологори — Перемишляни — Букачівці.



Чорткі́вська офензи́ва, Чорткі́вський на́ступ (Червнева офензива) — історична назва наступальної військової операції Галицької Армії, здійсненої в період з 7 по 28 червня 1919 року. Наступ став можливим завдяки підмозі чехів, моравів та словаків, а також поставкам зброї із Чехії та США і увійшов в історію 20 століття як одна з найшвидших та найрезультативніших військових операцій. Офензива була однією з найзначніших наступальних операцій, що здійснила Галицька армія під час польсько-галицької війни в Галичині 1918—1919: 25 тисяч галицьких солдатів і офіцерів під командуванням Олександра Грекова примусили відступити по всій лінії фронту більш як 100-тисячну польську армію, добре озброєну і підсилену французами. Тільки зовнішні чинники та брак матеріально-технічного забезпечення врятували супротивника від воєнної поразки.

Наступальні дії галичан продовжувалися до активного входу спорядженої у Франції 80-ти тисячної армії для допомоги Польщі (армія мала використовуватися для боротьби з більшовиками, але поляки обманули Антанту).

Після проголошення ЗУНР (Галицької держави), найкращим, хоч і меркантильним союзником галичан, були чехи. Незважаючи на злуку з УНР, керівництво України постійно зраджувало галичан, зокрема С.Петлюра підтримував поляків і навіть уклав з поляками сепаратний мир, віддавши Галичину Польщі. Після переходу галицьких вояків через Збруч, саме С.Петлюра домігся відставки О.Грекова з посади командира ГА. Диктатор ЗУНР Є.Петрушевич так не довіряв аферистові С.Петлюрі, що на одну із зустрічей з ним взяв два револьвери.

Якби не незначна перевага українофільського лобі в уряді ЗУНР, молода галицька держава могла б укласти злуку з чехами (11 квітня навіть було підписано угоду між ЧСР і ГД) і тоді історія Східної Европи могла б скластися по-іншому.

З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (Default)


Головний герой фільму - Яромир, осиротілий син галицького боярина, був викрадений руськими завойовниками. Він був вихований як русин, і здавалося б, забув про своє минуле життя і про те, з якого він роду.

Але все змінюється в той момент, коли галицький князь Володар починає визволяти землі, колись захоплені русами. Тепер героєві, який став сильним воїном, належить зробити дуже непростий вибір і вирішити, на чиєму боці він буде воювати: прийняти сторону людей, які його виростили або встати на захист князівства своїх предків, згадавши рідну мову та рідний звичай...

цікавий сюжет для популяризації тематики Галичини, правда?
от за подібним  сюжетом у Великій Британії зняли серіал "The Last Kingdom", де головним героєм є син англо-саксонського дворянина, а завойовниками - норманські вікінґи. вони пам'ятають свою історію. а ти?
borys_javir: (molfar)
передрук моєї статті із інтернет-сайту tenews.org.ua.

Язичницькі святині Залужжя (Фото)

 

Автор : Борис Явір Іскра | Джерело: zbruc

Фото: Борис Явір Іскра

Від Підкаменя, що біля Бродів, через Чорний ліс, околиці Збаража і аж до Збруча тягнеться пасмо пагорбів, які тут називають горами, — Медобори. Вони природною межею відділяють Галичину від історичної Волині та Поділля. Медобори цікаві тим, що тут збереглися давні святилища — наприклад, між містами Гусятин і Сатанів археологи відкрили кілька культових городищ і супутніх їм поселень (люди в давнину влаштовували святилища на панівних в околиці вершинах) [8], [10]. Найвідоміші з них, оповиті таємницями, здогадками, міфами й навіть сучасними фантазіями, утворюють так званий Збручанський культовий центр. Проте святилища розташовані чи не по всьому пасму Медоборів, що дозволяє говорити про Медобірський комплекс святилищ.

Одним із таких святилищ є печери біля села Залужжя, що в околицях Збаража.

Печери Залужжя

Там, де широка долина Гнізної розтинає Медобірський кряж, розляглися оселі Старого Збаража (з одного боку) та Залужжя (з іншого). Скелі та ліс нависають над річкою, з одного боку якої зеленіють гори Довбуша та Бабина, з другого — Монастирок і Замкова. В далекі часи град Збараж стояв на товтровій горі біля с. Старий Збараж, яку називають Княжа, Замкова, Підзамча чи Скала (різні частини гори мають різні назви). На ній донедавна зберігалися руїни замку 9-14 століть із залишками так званої «Конарової стіни» (первісна висота була 20 м, товщина 3 м). Там можна знайти уламки старовинного посуду, наконечники списів і стріл [5], [6].

Тепер поселення під горою називають Старим Збаражем, а за широкими луками, які розляглися обабіч річки, розташоване поселення з відповідною назвою — Залужжя.

Згадані гори утворюють наче підкову, з межигір’я якої й витікає річка Гнізна. Гора Довбуша – товтрове утворення біля Залужжя, на лівому березі Гнізної, обіч Бабиної Гори (сполучені між собою), висота – 405 метрів. Про зв’язок назви з іменем Олекси Довбуша відомостей немає. У Збаражі назву трактують від родини братів Шмигельських, які проживали коло гори – у народі їх називали Довбушами. Бабина Гора – ще одне товтрове утворення, на якій розкопали фундамент ідола. Чернеча Гора – теж товтрова, лежить на південний схід від Залужжя в бік Старого Збаража. У 14-16 століттях тут стояв монастир св. Онуфрія, знищений татарами 1589 року (збереглися руїни фундаменту) [5].

Вид на гори зліва направо: Замкова, Довбуша, Бабина

Дуже цікава Бабина гора, на якій в минулому столітті клуб спелеологів Михайла Сохацького, директора Борщівського краєзнавчого музею, провів ряд археологічних досліджень. При розкопках валу, що оточував гору, знайдено ґрунтові поховання 9-10 століть, керамічні вироби, уламки зброї й інші предмети. А на самій горі виявили фундамент язичницької святині слов'ян, яка могла бути основою гіпотетичного ідолу Баби [6].

Саме на північних схилах цієї гори розташовані печери, які й ідентифіковані зі залишками язичницького святилища.

Печери мають два входи, які розташовані на правому березі одного з витоків річки Гнізна (приблизно 1 км до річки), і вище рівня річки на 80 метрів в пасмі гір Бабина-Довбушева. Схил у районі печери вкритий лісом (більшість дерев — молоді) [2]. Перед печерами, біля стежки, яка з'єднує їх, є високий камінь трикутної форми. За час, відколи тут стоїть, він заріс мохом і в лісі виділяється зеленню [11].

Камінь на стежці між печерами

Урочище, в якому розташовані печери, має складний рельєф. Між крайніми точками печерного комплексу є орієнтовно 100 метрів. Східна частина означена тим, що перед печерою є підняття (штучний насип) з майданчиком [2], [11]. «Східна» печера є невеликою, має дві кімнати. Як стати лицем до входу, то права кімната більша, стеля її вища. Ліва кімната менша, і її стеля трохи нижча. Між кімнатами є перегородка, в якій зроблено прохід. У печері видно сліди людської праці — певною мірою вона рукотворна (вирубана в тріщині скелі).

Вхід у “східну” печеру

Вид з глибини більшої кімнати

Насип із майданчиком, що перед печерою, добре видко зі стежки. Сам майданчик має до 10 кроків у діаметрі. В його центрі – залишки вогнища. Це могло бути капище чи жертовник.

Вид на насип та вхід у печеру із західного боку

Майже у центрі комплексу розташована друга печера. Вона має суттєво складнішу будову: своєрідні сіни, дві ґалереї та кімнати. До входу веде стежка, яка піднімається вгору від майданчика внизу. Враховуючи, що вхід розташований у прямовисній скалі, а підйом до нього різкий, можна припустити, що обвал частини породи було зроблено навмисне, аби полегшити доступ до входу [11].

Вище впалих дерев та покритих мохом каменів чорніє вхід у печеру

Прохід має вигляд витягнутої горизонтально ущелини, досить низький. Опісля стеля підвищується — починається зала. Навпроти входу є великий камінь — перетинка між першою та другою залами. До другої зали ведуть два проходи: ліворуч від каменю — стрімкий витягнутий вертикально і праворуч від каменю — трубоподібний, але пологий.

Вид із “сіней” на вихід з печери

Нижче від лівого проходу є хід донизу, від якого є доступ до кімнати з невисокою стелею. Далі йде невелика ґалерея, яка закінчується двома кімнатами. В більшій з них при обробці каменя залишили виступи у материку, які могли би бути лавами/ліжками. Менша кімната є невеликою, за рівнем нижча від сусідньої. Нижче від правого проходу розташований вхід до ґалерей. Він вузький, трубоподібний, витягнутий горизонтально [11].

Вид на “праву” ґалерею, праворуч — низький вхід згори

Одна ґалерея відходить праворуч. Вона низька, але завершується округлою кімнатою, стеля якої вища за стелю коридору. Також із кімнати йде хід вгору, який закінчується у щілині в скалі.

Вид на коридор з “правої” кімнати

Друга ґалерея йде ліворуч. Її стеля висока — близько 3 метрів. Вона переходить у залу, з лівого боку якої є кам'яний стіл (кам'яна плита, що помітно виступає з материка). Ліворуч від столу, паралельно до «лівої» ґалереї є невеликий хід, який тягнеться в глибину породи не більше, ніж на 2 метри. «Ліва» ґалерея доволі довга і йде в глибину материка та понижується у рівні, закінчується тупиком. В кінці ґалереї витесано голову коня [11].

Вид на “ліву” ґалерею, ліворуч — виступ кам'яного “столу”

На першому плані — кам'яний “стіл”

“Ліва” ґалерея

Голова коня

В давніх народів був поширений «культ коня» - з мотивів як господарських, так і доволі далеких від практичних. Розмаїті божества мали фізичні втілення в образах коней/кобил – наприклад, галльська богиня Епона (богиня-покровителька коней; тут варто пам’ятати про вплив галлів на Галичину), слов’янські боги Перун і Світовид (уявлялися на білих конях). В Арконі, Звенигороді, наприклад, тримали ритуальних коней. Слов’яни коней використовували для ворожінь [4], [8]. Цілком можливо, що голова коня могла мати культове призначення. Правда, на жаль, наразі немає даних щодо ймовірної технології обробки каменю в печері та часу створення як ґалерей, так і, власне, кам’яної голови.

Ґалереї зорієнтовані строго за сторонами світу – «ліва» йде на південь, «права» - на північ [11]. На всіх стінах печери видно сліди ручних знарядь. Творці цих кімнат, певно, приклали значні зусилля, аби вийняти великий об'єм каменю через дуже вузькі проходи (тобто, суто промисловий видобуток каменю виключається). Печера могла будуватися для тимчасового сховку чи навіть тривалого проживання людей (температура повітря доволі висока — тут зиму можна перебути; дим від вогнища повільно, але розходиться).

Нижче від виходу з печери є майданчик, майже в центрі якого складені доволі великі камені. Тут міг бути жертовник. Від майданчика тягнеться на захід вал, розритий навпроти відслонення каменю (певно, свого часу тут влаштували кар'єр). У валу вже згадані дослідники знайшли кераміку 12-14 століть. Між валом і скелею є долина, дном якої йде стежка. У скелі є виїмка, але явного входу в можливу печеру нема [11].

Майданчик нижче входу в печеру

Вид на вал з півночі

Таким чином, місцина являє собою комплекс печер, а за характерними ознаками можна зробити висновок, що тут було давнє святилище (печерний комплекс): головні споруди з каміння розташовані в межах гори; наявні спеціально облаштовані майданчики для обрядів, комплекс оточений ритуальними валами чи впорядкованими валунами — сакральною межею святилища; коло печер є залишки ймовірних капищ і жертовників; широке застосування каменю та кам'яних вимощувань; відсутність залишок звичної житлової чи господарської забудови [8]. На основі виявлених археологічних даних приблизний час функціювання святилища можна почати від 9-10 століть (а, може, й раніше), а чи не найінтенсивніше його використовували в 12-14 століттях. Можливо, саме для боротьби з язичниками, в 14 столітті у підніжжі сусідньої гори побудовали монастир. Правда, довге існування святилища вказує на сильну основу місцевих вірувань і культу, пов’язаного з ним.

Місцина потребує більш детального дослідження, зокрема й археологічного.

Історичне середовище

Околиці Збаража, північні витоки річок Дністровського басейну заселені здавна. Тут знайдені мезолітична стоянка (8 тисяч років до нашої ери), поселення трипільської (5-3 тисячі років до н. е), черняхівської (1-5 століття н. е.; зокрема, коло Чернелова-Руського І.Ґерета відкопав велике поселення, де знайдено корону; причому кістяки чоловіків мали антропологічний тип, близький до галлів із Центральної Європи [7]), празької (5-8 століття н. е.) і лука-райковецької  (давньоруської) культур. Цей край входив в ареал формування слов’яномовних народів, тут відбувалися бурхливі етнотворчі та державотворчі процеси. Вперше згаданий у літописах під 1211 роком, але задовго до цього місто на р. Гнізна було одним із найбільш укріплених удільних центрів місцевих державних утворень, а потім Галицького князівства [9].

Уже в літописні часи значна частина Медоборів і прилеглих до них теренів належала Збаразькому князівству, яке мало статус княжої волості й діяло на певних автономних правах: держави, до яких воно входило, не втручалися у його внутрішні справи, князі Збаразькі здійснювали управління, збирали податки та чинили суд, були зобов'язані надавати військову допомогу своєму сюзеренові й не мали самостійних зовнішніх зносин [9]. Цілком імовірно, що саме це відіграло значну роль у збереженні язичництва довгий час на окреслених землях.

У середині 14 століття Збаразьке князівство перейшло під управління Литовської держави. В 1393 році великий литовський князь Вітовт передав Збараж сіверському князю Корибуту (прийняв хрещення 1386 року під ім’ям Дмитро). Корибут проводив незалежну політику, через що вступив в конфлікт з Великим князем Литовським Кейстутом. Саме останній приєднав до Литви північні уламки Галицько-Волинської держави (цікавий факт, що хоч він і прийняв хрещення, його тіло спалили у Вільні за язичницьким обрядом). Син Корибута – Жиґимонт (Сигізмунд) брав участь у битві при Ґрюнвальді [1].

Аби розуміти події давнини, варто мати на увазі, що в 14-му – початку 15 століття Збаразька земля належала до Великого Князівства Литовського, князі якого, хоч і були хрещені (деколи по кілька разів, залежно від політичних вигод), але вмирали як язичники, і християнські ордени їх інакше і не сприймали, навіть після хрещення. Цілком імовірно, що їхнє правління Збаразьким князівством могло спричинитися до посилення переслідуваного за руських часів язичництва, яке почало переживати певне відродження...

ДЖЕРЕЛА

1. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. — Біла Церква, 2006.

2. Довбуша-2/Dovbusha-2

3. Ідзьо В.С. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. — Львів: СПОЛОМ, 2004. — 288 с.

4. Козлов М. Язичницький світогляд східних слов'ян: структура, еволюція, трансформація. Монографія / М.М.Козлов. — Севастополь: Видавець Кручинін Л.Ю., 2009. — 288 с.

5. Крищук М.М. Топоніміка Тернопільщини. Навчально-методичний посібник. — Тернопіль, 2008. – 200 c.

6. Медобори — краса Поділля

7. Т.М.Рудич. Антропологический материал Черняховской культуры из раскопок И.Гереты.

8. И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. — М.: Издательство «Ладога-100», 2007. — 304 с.

9. Тернопільський енциклопедичний словник. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004-2010. — ISBN 966-528-197-6, том 1, 2004.

10. Тимощук Б.А,, Русанова И.П. Отчеты Прикарпатской экспедиции в архи­вах ИА РАН, ИА АН Украины, Тернопольского музея, 1988.

11. Б.Явір Іскра. Печери Залужжя // Живий журнал, 2012

Світлини автора

borys_javir: (molfar)


В глибоку давнину, коли рік ділився на 2 частини: літо та зиму, на півшляху між Великоднем (весняним рівноденням) та Купала (літнім сонцестоянням) відзначали свято світла, свято весни - ніч вогнів. Галльські народи називали свято Белтейн (найвідоміший зараз варіант назви, означає «вогні світла») або Галан-Май, Май. Колись вважалося, що саме на Белтейн Бог (в галлів Бел, Беленус - буквально "білий бог") і Богиня (в европейських народів зображувалася із рогом достатку, мала назви Майя (з грецької "мати", "годівниця"), Семела (з тракійської "земля"), Матір всіх Богів та інші) кохаються, щоб зачати нового Бога, який народиться взимку (Бог і Богиня тут - це збірні образи богинь і богів у праіндоєвропейських народів). Свято дало назву місяцю травню в різних евтопейських мовах: "белтейн" у шотландській, ірландській гаельських, "май" у мовах, на розвиток яких вплинув римський спадок.

Віки йдуть, а европейці й досі святкують Белтайн - свято початку літа, світлої пори року. Завершився час темряви й смутку - настав час світла й радості. В день перед Майським святом входи та вікна прикрашають гілками дерев (в Галичині - явір, клен, ясен) та квітів (процес прикрашання називається "маїти", а зелень для прикрашання - "май"). На головній площі поселення чи коло святилищ, храмів наряджають Майське дерево (зазвичай береза (в Німеччині), іноді ялинка (в Німеччині, Галісії), яке традиційно прикрашають стрічками і квітами, а потім танцюють навколо, переплітаючи між собою стрічки зеленого, білого і червоного кольорів (можливе використання й інших барв). В деяких країнах зберігся звичай викрадати майське дерево у сусідньої громади, поселення. Також в деяких місцевостях невеликі майські дерева ставлять коло воріт неодружених дівчат "на порі".


громада несе майське дерево до місця встановлення, Польща

У багатьох европейських народів є звичай обирати "майську королеву" та "майського короля", найгарнішу пару села. Королеву традиційно одягають у зелене або біле. Ці барви одягу типові для символіки европейських Богинь весняного циклу.


майська королева на святкуваннях у Шотландії

На вершинах гір або на спеціально відведених місцях в ніч на 1 травня розмалюють вогнища, як символ повернення Сонця, між якими ходять чи стрибають через них. У давнину люди вважали, що "як на небі, так і на землі", тому старалися події неба відтворювати під час тих чи інших святкувань. Звідси, наприклад, і звичай палити вогнища на різноманітні свята, пов'язані з рухом Сонця. Роблячи за аналогією, люди символічно долучаються до космічного дійства.
В цю магічну ніч тривають фестивалі з іграми, танцями, любощами, частуванням - братчинами. В деяких реґіонах Европи зранку молодь обливалася водою.


частина фестивального дійства майської ночі у Шотландії


У скотарських місцевостях також в ці дні часто відбувається вигін худоби на пасовища. Коли маржину виводять із хліва, вона мусить переступити сокиру, обмотану червоною стрічкою і прикріплену до порогу. Вдосвіта 1 травня худобу між вогнями, обкурюючи її (у слов'ян цей звичай відбувається на свято з назвами Красна гірка, Ярилів день). В деяких регіонах корів б'ють вербовими, горіховими, горобиновими чи березовими гілками, перемотаними червоними стрічками, вважаючи, що це буде сприяти плодючості.
В деяких місцевостях саме в ці дні відбувається збір лікарських трав. Дівчата та жінки рано під супровід музики виходять в поля, на луки для заготівлі зілля. Особливо цей звичай був поширений у Древньому Римі, а його залишки досі збереглися у слов'ян.

Вважається, що в ці дні світи видимий та невидимий стають особливо близькими (як на Савин),  і мешканці потойбіччя ходять серед живих. Подібні вірування, коли поміж живих гуляють мавки, навки, властиві для Русального тижня у слов'ян, який є місцевим різновидом загальноевропейського свята. Свій Великдень мавки святкують у четвер напередодні основного свята. А в шестерицю ("Дідова субота) люди здавна вшановують покійних і готують для них частування, аби показати, що вони не забуті.
Від лихих нав’їв, за повір'ями, захищають полин та любисток.



Частина звичаїв Белтейну перейшла на свята інших релігій. Паралелі у звичаєвості можна провести із звичаями проведення свят, пов'язаних із зміною пір року чи циклами розвитку природи, зокрема це стосується святкування зимових свят (Імболк, Морена, Масниця: символічна сустріч зими і літа, що супроводжується запаленням вогнищ, свічок, спаленням Морени; носінням колодки на Масницю - носіння майського дерева), весняного рівнодення (Остара, Великдень: биття вербовими прутиками, запалювання вогнищ, обливання водою), весняних свят (Красна гірка, Русалії: очищення маржини вогнем, віра у прихід мавок-русалок, прикрашання жител зеленню) та літнього сонцестояння (Купала: спалення Морени, запалення вогнищ), що вже віддавна породило припущення, що в минулому частина цих свят була одним святом, яке розділилося чи перенеслося у часі внаслідок різноманітних обставин (прецесія Сонця, кліматичні зміни, вплив інших релігій). Найімовірніше, місцевими різновидами майських свят були близькі за часом слов'янські Красна гірка, Ярилів день, Русалії.

Традиційні святкування досі в різній мірі зберігаються у Шотландії, Ірландії, Галичині, Швеції, Німеччині, Франції, Австрії, Англії, Чехії, Моравії, Словенії, Польщі, Росії, Литві, Еспанії, Данії та інших країнах. Сучасні язичники відроджують стародавню Традицію, а найяскравіші святкування Белтейну наразі відбуваються у Шотландії.


частина дійства майської ночі у Шотландії

З святом вас! Будьте благословенні!

Джерела: 1, 2, 3, 4.
borys_javir: (molfar)


На запрошення тернопільської громади рідновірів "Сварга" під час екскурсії на городища та святилища у Медоборах, що відбулася 23 IV 2017 року, розповів про відвідані місця, зокрема їхню історію, періоди функціювання та ймовірне призначення.

Read more... )
borys_javir: (Default)
Враховуючи ріст кількості рідновірів / язичників по всій Европі та у слов'янських державах зокрема, одним з питань, які все більше стають актуальними - вигляд божеств, яких вшановували предки. Багато рідновірів мають схиблене уявлення про предмет розгляду, створюючи ідоли з вигляду як розписані чи різьблені слупи. І це при тому, що навіть збережені ідоли давніх слов'ян вказують на помилковість такого примітиву. То якими були ідоли предків? Про це можна дізнатися із писемних джерел.



«І є у них будинок, який створив один з їхніх царів на Чорній горі, яку оточують дивовижні води, що відрізняються різними кольорами і смаками, всі дуже корисні. І у них в ньому є величезний ідол в образі Сатурна, зроблений у вигляді старця з палицею в руці, яким він ворушить кістки мертвих в могилах. Під правою його ногою є зображення чогось на кшталт комах, а під іншою (його ногою) - вороно-чорні зображення граків і інших (птахів) і дивовижні зображення чогось подібне абісінцям і неграм. У них є ще інший будинок на горі, яку оточує затока моря, (будинок), споруджений з каменів червоного мармуру і каменів зеленого смарагду. В середині його величезний купол, а під ним ідол, частини тіла якого (зроблені) з чотирьох сортів дорогоцінного каменю: зеленого хризоліту, червоного карбункула, жовтого корналіну і білого кришталю (берилу), а голова його - з червоного золота. Напроти нього - інший ідол у вигляді дівчини. Йому зазвичай приносять жертви і кадіння (ладану)»
Абу-л-Хасан Алі ал-Масуді (X ст.) "Промивальні золота і копальні дорогоцінних каменів"

«В тому володінні <...> з давніх часів і до наших днів стояв один ідол, мармуровий, зображав жінку. Ці нерозумні люди служили їй <...>»
Георгій Молодший "Житіє Георгія Святогірського"

«Володимир <...> в Києві дуже багато храмів побудував і ідолів по горах навколишніх поставив, зокрема ідол Перуна, бога грому, хмар і блискавок (якого найбільше шанував), розкішніше всього зробив: саме тіло було з дерева майстерно вирізано, голова його зі срібла, вуха з золота, в руці ж тримав камінь на зразок палаючої блискавки, в честь і славу якому вогонь з дубових дров, названий вічним, жерці, для того приставлені, палили»
Мацей Стрийковський "Хроніка Польська, Литовська і всієї Русі"

«(Про Перуна:) ноги залізні. В руках же тримав камінь на зразок блискавки палаючої, рубінами і карбункулами прикрашений»
І. Гізель "Синопсис"

«Мав він, Живе, біля Кракова святилище і статую, з золотистої бронзи відлита, зображала чоловіка, одягненого левовою шкурою, який тримає перед ногами рукою вузлувату палицю, з поросям і биком біля ніг»
Прокош (Пшибислав Діаментовський) "Слов'яно-сарматська хроніка"

«статуя із золота у вигляді людини, що сидить на троні, була вилита, що несла образ і ім'я бога Зелу», «Золото віддав [князь Незамисл] майстру, щоб відлити зображення Красатини, яке було поміщено в палацовому святилищі», «Людмила, воістину Кросину більше всього іншого сонму богів і богинь прикрашати і почитати з малих років привчена, <...> чоловіка свого Борживоя особливо спонукала, щоб він <...> наказав відлити зображення в людській подобі з золота»
Вацлав Гайок з Либочан "Чеська хроніка"

«Серед мораван Венера, або Красопані, звана також Дзідзілеля, шанувалася з більшою пишнотою <...> Її гола статуя дивовижної роботи мала вигляд найгарнішої жінки чи дівчини; очі були грайливі, солодкі і повні спокуси, тіло білосніжне, волосся спадало до колін; вінок мирту, переплетений червоними трояндами, прикрашав голову; уста, посміхались сором'язливо, тримали зрізану троянду; на місці серця було видно промінь або палаючий факел; ззаду тіло було розкрито, так що можна було побачити серце. Богиня їхала на золотій колісниці, яку везли два білих голуба і два лебедя. Поруч стояли три голі діви, або Грації, взявшись за руки, спинами одна до одної»
Іржі Стржедовскій "Церковна історія Моравії"

«В ньому [місті] немає нічого, крім храму з дерева, майстерно спорудженого, який, як основи, підтримують роги різних звірів. Його стіни зовні прикрашають зображення богів і богинь, дивно вирізані, як видно розглядаючим; всередині ж стоять боги рукотворні, з вирізаними на кожному іменами, грізно одягнені в шоломи і кольчуги, з яких перший зветься Сварожич і більше за інших усіма язичниками шанується і вшановується»
Тітмар Мерзебурзький "Хроніка"

«Головний з них - Радигост. Ідол його зроблений із золота, ложе - з пурпуру»
Адам Бременський "Діяння гамбурзьких єпископів"

«Коли ж капища і зображення ідолів були знищені благочестивим Оттоном, нечестиві жерці золоту статую Триглава, яка найбільше ними шанувалася, забрали в глушину і віддали на збереження якійсь вдові, що жила в скромному селі, де не було небезпеки, що статую знайдуть»
Еббон "Житіє Оттона, єпископа Бамбергского"

«Були в місті Щецині чотири Контини, але одна з них, головна, була споруджена з дивовижним старанням і майстерністю. Всередині і зовні вона мала скульптури, які виступали зі стін зображенням людей, птахів і звірів, настільки відповідно до свого виду передані, що здавалися дихаючими і живими; <...> Фарби зовнішніх зображень ніяка негода, сніг або дощ не могли затемнити або змити, такою була майстерність художників»
Герборд "Житіє єпископа Оттона"

У цьому місті два будинки, які, немов від того, що містили (continerent) укладені в них зображення богів, здавна називалися Контини. З великим старанням і мистецтвом споруджені, вони, проте, далеко відстояли один від одного»
Чернець Пріфлінгенській "Житіє Оттона"

«Відзнакою цього міста [Кореніца] були три будівлі видатних храмів, помітні блиском чудової майстерності»
Саксон Граматик "Історія Данії"

«є в околицях Гадебуша, якого обтікає річка Радагас, що носить ім'я божества, корона якого (з міді, від розплавленого його ідола), понині видно в вікні храму»
Миколай Марешалк Турій "Аннали герулів і вандалів"

«Слов'яни воістину відступили від клятви і відновили старого Бога, що звався Флінц, який стояв на кремені, був зображений у вигляді мерця в довгому плащі і мав на руці палицю з палаючим факелом, і на лівому плечі - стояв дибки лев, який буде воскрешати мертвих»
Конрад Бото "Саксонська хроніка"

«Ідол, подібний Венері, що стоїть на колісниці з трьома Граціями, був в Магдебурзі, місті, який від цієї богині слов'яни також називали Девін»
Адальберт Кранц "Вандалія"

«Був же він [Флінц] подібний до мерця, блідий, з чорними кучерями, одягнений в довгий плащ червоного кольору; в правій руці тримав жердину, на верху якої був прикріплений чи то рудий сніп, чи то палаючий пучок колосків»
Христофор Манлій "Записки про справи Лужиць"

«Тримали перед собою ідола, що означає сонце, який випромінює промені від обличчя, з вогненним колом на грудях»
Екхардт "Пам'ятники Ютербога"

Навіть короткі писемні дані вказують на те, що ідоли - зображення - стародавніх божеств були мистецьки зроблені і виконані доволі правдоподібно та реалістично. Тому, відновлюючи віру та релігію предків, варто дотримуватися їхніх принципів.
borys_javir: (molfar)


Великдень: а першою таки була жінка...

В богині Іштар / Астарти була сестра - володарка підземного світу, світу мертвих. Коли Іштар прийшла у її володіння, сестра вбиває поглядом смерті і підвішує на стовпі на гаку - розпинає. Через три дні Іштар воскресає.
Це стається в часі весняного рівнодення.

Іншою назвою богині Істар була Інанна - так її називали шумерці, мова яких досі вважається ізольованою і такою, що не входить у жодну відому мовну сім'ю (відомі з 4 тисячоліття до н.е.). Вавилоняни поклонялися Іштар, пов'язуючи її культ з Венерою, яка була третьою в астральній тріаді Сонце - Місяць - Венера (ця тріада також була відома і балто-слов'янам). Як вечірня зірка, вона уособлювала Венеру, а як ранкова називалася Ануніт - Люцифер (Осяйна; таким же епітетом у 1 тис.н.е. візантійці називали Богородицю, а римляни - Ісуса). Іштар в 12-7 ст. до н.е. входила і в жидівський пантеон, поки жерці Єгови не вчинили релігійної реформи, запровадивши юдаїзм.

В Европі в стародавні часи шанувалася споріднена богиня ранкової зорі - Еостра / Остара (згадана в тому числі у літописних пам'ятках 7-8 ст.н.е). Її ім'я традиційно пов'язується з прагерманським *austrōn «світанок», висхідним до загальноевропейського кореня * h₂wes- «сяяти, блищати». Похідне від цієї основи ім'я (реконструюється як * h₂ewsṓs, у спрощеному записі *Ausōs) носила одна з головних богинь праіндоевропейського пантеону - богиня світанку. До цього образу сходять грецька Еос (Ἕως, Ἠώς), римська Аврора (Aurora), латиська Аустра (Austra), литовська Аушріне (Aušrinė), ведійская Ушас (उषस्; uṣas), слов'янська Денниця, Зоряниця. З цієї ж основи утворилося загальноевропейське слово, що означає «схід» (англ. East, нім. Ost, голланд. Oost, швед. Öster, а також лат. Auster «південь»). Ім'ям богині названо свято Великодня у германомовних народів - Easter, язичницький варіант якого відзначається на весняне рівнодення. Спільність назв та навіть їхнє близьке звучання вказують на глибоку вкоріненість образу і його велику вагу в часі існування загальноевропейської мовної спільноти (3-2 тис. до н.е.).

Одним із символів Астарти була зоря поряд із місячним серпом. Цей символ можна навіть помітити на руїнах храму в Гьобеклі-Тепе - найстарішому із знайдених міст світу (10 тис. до н.е.). На зображеннях із Близького Сходу Іштар тримає в руках хрестоподібний жезл - звичайний хрест, стоячи на місячному серпі (християнська Богородиця дуже часто зображується таким же чином, що стоїть на місяці, оточена зірками). Зоря з Місяцем виступають як супутники у слов'янському фольклорі, а їхнє поєднання як символ було гербом в галицьких хорватів (зокрема, перший відомий герб Теребовлі, герб Тернополя), у балканських хорватів (відомий з 11 ст.н.е.), стало відзнакою чи частиною гербів багатьох шляхетських родин з галицьких земель.

Заглядаючи у минуле, можна висновувати, що на прадавньому етапі розвитку прапра-народи шанували Богиню ранкової зорі (була також пов'язана із богинею-Сонцем), яка була дотична до змін пір року: її вмирання (на осіннє рівнодення) символізувало зиму, а воскресіння (на весняне рівнодення) - весну. Іншими знаковими подіями у її житті було народження/переродження у світі мертвих (на зимове сонцестояння) та, можливо, весілля (на літнє сонцестояння). Віру в цю богиню перейняли різноманітні народи, зокрема европейські, арійські та близькосхідні, а фраґменти та рудименти вірувань існують досі - у назвах та обрядах до головних як язичницьких, так і християнських свят весни.

А першою таки була жінка. Мати. Богиня.
borys_javir: (обернув ся)
9 ІV 1099 - галичани, волиняни та половці розбили переважаючу армію русів та угрів над Вяґром під Перемишлем



Кривава розправа під Перемишлем 1099 року

Після поразки в битві на Рожному Полі, київський князь Святополк Ізяславич сподівався, що угри з дружиною його сина сина Ярослава поквитаються з галичанами. Десь на початку квітня змовники оточили Перемишль. Іпатіївський список містить два фраґменти про битву. В одному сказано, що “У сей же рік побиті були угри коло Перемишля”, тоді як інший уривок датує битву 9 квітня 1099 року (що неможливо хоча би тому, що вона відбулася щонайменше кілька днів опісля битви на Рожному полі) і містить більш розгорнутий опис.

В Густинському списку про облогу сказано, що: «...вийшла Ланка, княгиня перемишльська, мати Володарева, до Коломана, молячи його, щоб він не мучив облогою неповинний город і людей», але кульгавий Коломан відіпхнув свою рідну стареньку тітку ногою: «Негоже хороброму царю з жінками дружбу мати».

Якраз в той час після битви на Рожні Володар прийшов у Перемишль на поміч. А волинський князь Давид вступив в союз з галичанами і привів на допомогу половців. Іпатіївський список так описує події: "Ярослав, син Святополків, прийшов з уграми, і король Коломан [...], і стали вони довкола Перемишля по Вягру, а Володар заперся в городі. Давид же ... посадив жону свою у (брата її) Володаря, а сам пішов у Половці. І зустрів його [хан] Боняк, і вернувся Давид, і рушили вони оба на угрів. І коли вони ото йшли, і стали на нічліг, і коли наступила опівніч, то Боняк, уставши, від’їхав од війська і почав вити вовчим голосом. І відвився йому вовк, і стало багато вовків вити. Боняк тоді, приїхавши, сказав Давидові: «Побіда нам є над уграми завтра»...". Після того, як війська Боняка під час битви під'їздили до ворожого війська невеликими загонами, з ходу засипа́ли його стрілами з луків і швидко відступали, угри з русами посунули у бій, погнали за половцями і були оточені ними та галицько-волинською раттю.

Поразка угорсько-руських військ була дуже кривавою: внаслідок злагоджених дій половців, волинян та галичан, угри та руси втратили бойовий порядок, були збиті у натовп та в боях і під час невдалої втечі втратили чи не половину війська. Половці ще кілька днів добивали втікачів по лісах. Літопис Руський подає загальні втрати в районі 40 000 воїв, тоді як Ян Длугош пише, що угрів з русами загалом було 8000. Ярослав ганебно втік у польські землі. Святополк пізніше заклика́в інших князів проти Ростиславичів, але, ясна річ, не знайшов союзників для походу.

Перемоги на Рожному полі і під Перемишлем укріпили владу Володаря та Василька і забезпечили галичанам незалежність від Русі та Угорщини, дозволили закласти підвалини сторічної могутності Галицької держави...

З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
Субота 9 ІV 1099 року — військо галичан розбило армію русів на Рожному полі коло Золочева



Рожне поле 1099 року: чужого не треба, а своє — не віддамо!

Після осліплення Василька теребовлянського та галицької помсти за це, Святополк лютував. Йому вдалося організувати змову проти галицьких князів та їхнього волинського союзника. За задумом, він із руськими військами мав увірватися в Галичину через Волинь, а його син Ярослав з уграми — через Карпати. Мабуть, галичани дізналися про плани антигалицької коаліції, адже були готові до війни: звенигородські та теребовлянські полки зустріли переважаючих русів на самому кордоні, не давши їм пройти дальше, а перемишльські полки очікували угрів з русами в своєму рідному місті. Навіть союзні волинякам половці були закликані завчасно, адже встигли прийти зі степу на поміч Давидові та Ростиславичам аж під Перемишль.

Навесні 1099 року (орієнтовно, в березні) Святополк завдав поразки волинському князю Давиду і попрямував в Галичину. Але битва між русами та галичанами відбулась на галицько-волинському кордоні в урочищі Рожне Поле (між Золочевом та Буськом). У Літописі Руському події описані так: "Святополк же, прогнавши Давида, почав замишляти проти Володаря і проти Василька ... . І пішов він на них, і коли почули це Володар і Василько, пішли вони насупроти, взявши хреста, якого він цілував із ними на тім, що «на Давида я прийшов, а з вами обома хочу мати мир і любов». І переступив Святополк хреста, надіючись на множество воїв. І зступилися вони на полі на Рожні, ... Василько підніс хреста, говорячи: «Сього ти цілував єси. Спершу, коли взяв ти єси у мене зір очей моїх, а нині осе хочеш ти душу відняти мою. Тож хай межи нами буде хрест сей чесний». І рушили вони одні супроти одних до бою, і зступилися полки, і багато людей благочестивих бачили хреста над Васильковими воями, що піднісся вельми. І коли сталася велика битва і багато падало з обох військ, побачив Святополк, що битва люта, і побіг, і прибіг до Володимира".

Попри те, що Святополк ганебно втік до Володимира, а битва закінчилась цілковитою перемогою галицької дружини Володаря і Василька, вони не стали переслідувати переможеного ворога — їх чекала дорога до Перемишля, до якого вже підступали угри з дружиною Ярослава.

Перемоги на Рожному полі і під Перемишлем укріпили владу Володаря та Василька і забезпечили галичанам незалежність від Русі та Угорщини, дозволили закласти підвалини сторічної могутності Галицької держави...

З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (molfar)


На запрошення організаторів тренінґу "Новий погляд" провів лекцію про етнічні релігії. Протягом заняття були розглянуті питання:
1. Що таке язичництво та хто такі язичники минулого і сучасності. Визначення терміну. Короткий загальносвітовий огляд сучасних етнічних релігій.
2. Філософські основи сучасного язичнитва. Ознаки етнічних релігій. Відмінність язичництва від семітських релігій.
3. Язичництво сучасності: проблеми традиційності та сектанства.

Дещо з цитат: 
«Язичництво - не просто ідеологія чи релігія, а спосіб мислення, спосіб життя. Язичництво - то позитивний, життєрадісний спосіб життя. Язичництво не можливо от так взяти і "прийняти", до нього можна прийти тільки самостійно. Цей рух може тривати постійно, є просто рубіж, коли стаєш язичником, але пізнавати світ, аби більш гармонійно з ним жити, можна все життя...»

«Цікавий факт, що власне традиційні й народні вірування та релігії, а також новітні спроби їх відродити загалом складають 21,7% людства, займаючи третє місце за кількістю сповідників у світі. А разом з різноманітними філософськими течіями - 38%, що є найбільшим показником з-поміж інших. Враховуючи тенденцію до збільшення, можна прогнозувати, що за певних умов саме ті люди можуть стати рушієм духовного оновлення Землі.»

Детальніше можна ознайомитися за джерелами: 
• Б. Явір Іскра,
Що таке язичництво та хто такі язичники?, dreamwidth.org, 2012-2016
• Б. Явір Іскра,
Релігії світу у %, - dreamwidth.org, 2012
• Folk Religionists, - pewforum.org, 2012
• Other Religions, - pewforum.org, 2012
• Naomi Schaefer Riley,
The God Profusion, - wsj.com, 2016
• Т. Сивак, Б. Явір Іскра,
Холотеїзм як філософська основа слов'янського світогляду, - dreamwidth.org, 2016
• Б. Явір Іскра,
Про богів та язичництво, - dreamwidth.org, 2012
• Б. Явір Іскра,
Так, трохи про світогляд, - dreamwidth.org, 2012-2013
• Б. Явір Іскра,
Думки про ідею етнічних релігій: Єдність чи Єдиність (одність)?, - dreamwidth.org, 2012-2013
• Б. Явір Іскра, А. Ясноок,
Рідновірські секти — проблема, що заважає язичницькому відновленню, - dreamwidth.org, 2016

Знимки: Aglaya Nogina та Павло Педько

borys_javir: (обернув ся)
30 березня 1084 року, Пасха - У боротьбі за спадщину батька Володар і Василько Ростиславичі розбили короля Русі Ярополка Ізяславича, зайнявши Володимир.



Повернення Ростиславичів — зачинки до незалежності Галичини

Після почергових завоювань Галичини, старої Хорватії, Руссю та Польщею на межі 10-11 століть, новий виток галицької державности почався із князя Ростислава, внука князя Ярослава Кривого, якого Карамзін назвав Мудрим. Ростислав народився коло 1038 року і втратив батька в 1052 році, у Володимирі волинському правив приблизно в 1056-1057рр.. Також під Ростиславом міг бути Перемишль, як один із Червенських городів. Між 1057 і 1064 роками його дружиною стала Ланка - донька угорського короля Бели І Арпада. Невідомо з яких причин, але 1064 року Ростислав подався у Тмуторокань, де йому належали частини Криму та Кубані, він успішно воював з племенами, що жили на Кавказі. Після віроломного отруєння Ростислава 3 лютого 1066 року, вдова Ланка зібралася в Угри до своїх рідних братів. Великий князь Ізяслав Ярославович синів затримав на Русі.

Після смерті батька, Рюрик Ростиславич, ймовірно, отримав Перемишль, так звану «країну гірську», яка перебувала у його владі до самої смерті. Молодші брати після загибелі батька жили "під домашнім арештом" у Володимирі на Волині - у свого двоюрідного дядька Ярополка Ізяславича, коронованого Папою короля Русі. Враховуючи, що старший Ростиславич вже мав ґарантований престіл, його брати вирішили сісти в інших князівствах, де сидів колись їхній тато. Зокрема, шукати пригод став Володар, який у 1081 році також подався до Тмутороканя, але там не затримався. Мабуть, опісля молодші князі Ростиславичі вирішили спробувати посісти престіл Волині. У 1084 році, скориставшись від'їздом Ярополка до Києва, брати втікли з-під арешту до Перемишля, де правив брат Рюрик, і, зібравши військо, прийшли на Волинь, де розбили короля Русі Ярополка Ізяславича та зайняли Володимир. Це сталося 30 березня 1084 року, на Пасху. Затрималися молодші Ростиславичі і на Волині недовго — не мали змоги закріпитися, тому при наближенні військ Всеволода Ярославовича та Ярополка ступилися з Володимира. Втриматися їм вдалося у галицьких землях: Володар - у Звенигороді, а Василько - у ще доруській Теребовлі. Це стало початком повного унезалежнення Галицького краю від Русі та світлою добою Ростиславичів у землях Галичини.

За нащадків Ростислава Володимировича Перемишль, а опісля й вся Галичина придбали максимально незалежний статус. Недарма, в 12 ст. західні джерела нагороджують Галицьку землю статусом королівства, а візантійські джерела характеризують Галич 12 ст. як самостійного партнера імператорів на рівні із великими державами знаного світу.

З річницею перемоги над поневолювачами, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
28 березня 1098 року галичани під проводом Володаря зупинили військо Давида волинського в Бужську, заставивши видати полоненого Василька.



Помста за осліплення Василька теребовлянського

Після з'їзду у Любечі бояри київські Василь, Лазарь та Туряк намовили Давида Ігоревича волинського проти Володимира Всеволодовича та Василька Ростиславича. Давид же почав намовляти Святополка київського проти Василька, вважаючи його причетним до (справедливого, причому) вбивства святополкового брата Ярополка, короля Русі. Святополк повірив. 5.ХІ 1097 після того, як Василько прибув у Київ дорогою з Любеча, його обманом заманив до себе київський князь, Святополк ІІ Ізяславич, що прагнув не допустити утвердження незалежних князівств на теренах Галичини та побоювався зростання впливу Ростиславичів. Василько поїхав на прийом, незважаючи на попередження його отрока про ймовірну зраду. 6.ХІ 1097 ігумени просили Святослава за полоненого. В ніч на 7.XI 1097 повезли Василька до Звенигорода коло Києва, де Берендій осліпив князя. 13.XI 1097 привезли Василька до Володимира волинського, де утримували в наступні місяці. Володимир Всеволодарович, Давид і Олег почали тиснути на Святополка, аби той покарав Давида волинського за "баламутство". Святополк згодився на це, боячись прогнання з Києва, але не спішив з виконанням покарання.

На початку лютого 1098 Давид почав замишляти видати Василька ляхам, а сам хотів забрати Теребовль собі, зібравшись на початок весни в похід на Галичину. З літопису: «...коли надходив Великдень (28.III 1098), пішов Давид [Ігоревич], маючи намір забрати волость Василькову. Та встрів його Володар ... коло [города] Бужська, і не одважився Давид стати супроти Володаря, а заперся в Бужську. І обступив Володар город Бужськ. ...І сказав Володар: «...А нині ти пусти брата мойого, і я вчиню з тобою мир». І, зрадівши, Давид послав [отроків] по Василька. І привели його, [і] оддав він його Володареві... І сів Василько у Теребовлі, а Давид прийшов до Володимира.»

Ростиславичі ж вирішили помститися. З літопису: «Коли настала весна, то прийшов Володар і Василько на Давида. І прибули вони до [города] Всеволожа, а Давид заперся у Володимирі. Вони ж оба стали навколо Всеволожа, і взяли город списом, і запалили вогнем. ... І вчинив Василько помсту... Після цього ж прийшли вони до Володимира, і Давид заперся в городі, а ці удвох обступили город. І послали вони [послів] до володимирців, говорячи: «Ми оба прийшли не на город ваш, ні на вас, а на ворогів своїх — на Туряка, і на Лазаря, і на Василя. Бо ті намовили Давида, і тих послухав Давид, і вчинив усе зло. Якщо ви хочете за сих битися, то ми ось готові. А як ні — то видайте ворогів наших». Городяни ж, почувши це, здзвонили віче. І сказали Давиду люди на вічі: «Видай мужів сих. Ми не б’ємося за них. Бо за тебе ми можем битися, а за сих — не б’ємося. А як ні — то ми одчинимо ворота города і ти сам промишляй про себе». І довелося видати їх ... Давид тоді, пославши [отроків] , привів Василя і Лазаря і видав їх. ... І вчинили вони мир у неділю, а назавтра, в понеділок, на зорях, повісили Лазаря і Василя і розстріляли їх стрілами Васильковичі.»

Криваво, але справедливо помстилися галицькі Ростиславичі за понівечення брата, вказуючи нащадкам, як варто чинити з негідниками.

З річницею перемоги над зрадниками, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (molfar)


9 березня проводив лекцію про генетико-етнічну історію Европи за останні 8000 років, а також про етногенез слов'ян. коротко ознайомив присутніх із останніми дослідженнями з цього питання, з основними теоріями та здобутками науки. знати хто ти і звідки - обов'язок кожного.

зацікавлені можуть ознайомитися із основними матеріалами за ланками "Історичне тло: етногенез на території Галичини" та eupedia.com.

слухачами були представники громади рідновірів "Сварга" та інші зацікавлені.

в майбутньому планується проводити нові зустрічі-лекції, на інші, в тому числі і на подібні теми.

на знимці керівник просвітницького відділу представляє мене авдиторії.
borys_javir: (radio)


5 березня мали смо запис передачі про родовід, про історії предків, про важливість знати своє походження. відмітили, що скоро стане легше шукати родичів завдяки проекту pra.in.ua від Igor Hoszowski.

хто має коріння, хто знає коріння, той і буде майбуття...




borys_javir: (обернув ся)


ЗАХІДНОСЛАВІЯ. АЛЬТЕРНАТИВНА ІСТОРІЯ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ.
© Борис ЯВІР ІСКРА, на основі реальних фактів та концепції Владислава Бороди

Частина науковців вважає, що існує багато Всесвітів, що вони можуть бути альтернативними реальностями, які існують паралельно, але події від ключових точок історії розвиваються в інші напрямки, ніж звичні для нас. Ключових точок не минути, вони подібні чи навіть ідентичні для всіх Всесвітів, але те, що відбувається між ними, може до приголомшення дивувати. Описана історія, мабуть, трафилася у якійсь іншій реальності. Вона може подобатися чи ні, але звичний для нас хід подій створював свого часу передумови для альтернативного розвитку національно-визвольних процесів, що прослідували у Центральній Европі після розпаду Австро-Угорщини. Яким же міг бути цей альтернативний міжвоєнний період — між Першою та Другою війнами - для Галичини зокрема та її сусідів загалом?

Історичні обставини початку 20 століття як передумови союзу трьох західнослов'янських держав
На початку листопада 1918 року почала розвалюватися Австро-Угорщина. На її теренах виникали нові держави, зокрема Австрійська республіка, Угорщина, Чехословаччина, Польща, ЗУНР (Галицька держава), деякі терени відійшли до сусідніх держав, а деякі стали спірними. Наприклад, молода Галицька республіка за площею 70 тисяч км² майже не відрізнялася від інших середніх держав континенту - Австрії, Угорщини чи Греції, а щодо населення - 6,2 млн осіб - залишила позаду Швецію, Норвегію, Фінляндію, Голландію, Данію. Щоправда, такою вона була недовго, оскільки впродовж місяця майже половину її території окупували Польща й Румунія, наприкінці року - Угорщина. 3, 7

З розпадом Австро-Угорщини чехословацький уряд і уряд Галицької держави встановили контакти і торгові угоди. Галичани давали необхідну чехам нафту, а ті, в свою чергу, поставляли їм амуніцію, в якій ті мали велику потребу для війни з Польщею. В умовах постійної війни галичани проявили велику дипломатичну активність - з Києвом, Прагою, Будапештом, Віднем, Берліном, а також і з далекими західними партнерами дипломатично-консульських взаємин. Одним із перших відкрито представництва у Києві (діяло до 22 січня 1919 р) та у Празі (з 18 грудня 1918 р. його очолював С. Смаль-Стоцький), Відні (М. Василько, пізніше В. Сінгалевич, О. Колесса) й Будапешті. 1, 3

22 січня делеґація від ЗУНР спільно із представниками УНР проголошують Злуку двох держав на правах автономії. Частина уряду Галицької держави були проти такого кроку, проводячи перемовини із Чехією. До того ж, керівники України не давали жодних ґарантій допомоги галичанам. А, як вияснилося пізніше, українці вели сепаратні перемовини із Польщею. Вже 23 січня 1919 року чехи спробували моральним тиском здобути Тєшин, поляки чинили опір. Варшава звинуватила чехів у репресіях, але лідери Антанти на хотіли чвар між своїми партнерами, вислухали обидві сторони і доручили комісії з польських справ на чолі з французом Ж. Нулансом залагодити польсько-чеський конфлікт. В той же час, тривали запеклі бої у Східній Галичині, що відволікли збройні сили поляків і завадили успішному здійсненню всіх оперативних планів генерала Т. Розвадовського біля Самбора. ГД змогла домовитися про спільні дії з чехословаками проти поляків, адже у тих теж були свої територіальні претензії. Опір Галицької армії польському наступові заохотив чехів до непримиренності у їхній боротьбі. Військова співпраця створювала додаткову причину для союзу. 1, 2

Тримісячні бої не привели до вирішальної перемоги, галичани почали лютневу Вовчухівську операцію, в ході якої майже відбили Львів у поляків, тому польські діячі в Парижі й на батьківщині вже схилялися до негайного розмежування з галичанами навіть з відмовою від Львова або цілого Бориславського нафтодобувного басейну. Але представники Антанти вимагали зупинити наступ, а місія французького генерала Ю. Бартелемі на переговорах у Ходорові в лютому 1919 р. навіть пропонувала демаркаційну лінію по Бугу (Західному), яка віддавала полякам Львів і весь Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Частина поляків на чолі з Пілсудським була на це згідна, але лідер польської ендеції Р. Дмовський взагалі заперечував можливість існування Галицької держави. У цих переговорах у Ходорові брав участь лідер українців С. Петлюра, який не дуже заперечував полякам. Лідерам ЗУНР Є. Петрушевичу і С. Голубовичу це, зрозуміло, не сподобалося. Переговори в Ходорові стали своєрідним переломним моментом, після якого провід Галицької держави чи не остаточно зрозумів авантюрність та зрадливість українців на чолі з С. Петлюрою і почав тісніше працювати з чехами. 2, 3

Зупинка бойових дій та переговори були на руку полякам, які пішли у контрнаступ. В ході весняного наступу 1919 р. армії Галлера в Галичині провідники ГД почали розглядати плани навіть щодо можливого союзу з Чехословаччиною на конфедеративних умовах. Про це велися переговори у Парижі з міністром закордонних справ Е. Бенешем. 11 квітня було підписано угоду між ЧСР і ГД з надією на плідне співробітництво. Сподіваючись одержати з Прикарпаття тисячі цистерн нафти за цінами нижче світових, чехи натомість зобов'язались постачати зброєю та спорядженням Галицьку армію, а також прислати великі партії вугілля, цукру і текстилю. Ще в січні було направлено офіційних представників, а в Станіславові та Самборі розгорнули роботу військові репатріаційні місії ЧСР, активно працював консул Д. Поллак. 2, 3

Польська окупація Галичини продовжувалася. Уряд УНР підтримував її в непрямий спосіб. В Прагу пішли петиції А. Бескида та інших русинських діячів з клопотанням про прилучення не лише північно-східних комітатів колишнього Угорського Королівства, а й Лемківщини до Чехословаччини, засуджуючи «сепаратизм українських політиків». Автори цих меморандумів вимагали захистити чехословацьким військом Прикарпаття з його мінеральними ресурсами від загрози ґеноциду з боку поляків. А преса Відня писала, що «Усамостійнення ... Галичини було б першим етапом до вилічення Польщі з меґальоманії» та «Одиноке надійне вікно Чехословаччини на цілу Східну Европу й сумежну Азію - це тільки самостійна Галичина». Польську окупацію краю осудила Партія сіоністів, що виступила за нейтральний статус Східної Галичини під контролем Ліги Націй. Цю позицію підтримав Л. Нам'єр, радник Міністерства закордонних справ Великої Британії, що виріс у с. Кошилівці під Заліщиками. Кампанію на захист ГД розгорнула діаспора в Канаді, де під керівництвом Горожанського Комітету проходили численні мітинги протесту в зв'язку з агресією Польщі, розгорнувся рух за виїзд галичан, здатних носити зброю, в Галичину. Широкій пропаганді галицького питання у США і Канаді сприяли протестаційні кампанії на захист Галицької республіки за участю тисяч емігрантів. Їхні резолюції скеровувалися в урядові структури цих країн, а також до Паризької мирної конференції та новоствореної Ліги Націй. У цей період зовнішньополітичний курс уряду Галичини був спрямований на відтворення незалежної Галицької республіки, так званої «Швайцарії Сходу», без зв'язку з УНР, провід якої уклав військово-політичний союз із Польщею. У Парижі делегацію галичан 25 травня 1919 прийняли В. Вільсон, Д. Ллойд Джордж і Ж. Клемансо. Вони переконували зосередити зусилля на боротьбі з більшовиками. А М. Лозинський та його колеги прохали зупинити польську агресію. 1, 2, 3, 5, 6

Союз трьох західнослов'янських держав як альтернативний шлях історії
Якщо у 1918 році відношення між Чехословаччиною і ГД були просто дружніми, то, коли Петлюра підписав союзний договір з Польщею, за яким Галичина (яка тоді вже була частиною УНР) відходила до поляків, все змінилося. Уряд ГД категорично сприйняв мирний договір С. Петлюри з Ю. Пілсудським, він був розцінений як зрада з боку соціалістичних партій, які «готові були торгувати побратимами». У відповідь на це галичани розірвали злуку з Директорією і направило свої сили на налагодження контактів з Чехословацькою Республікою*. 5 червня Є. Петрушевич та Т. Масарик підписують угоду про об’єднання Галицької держави та Чехословаччини на федеративних засадах в Західнославію** і доручають своїм урядам підготувати та втілити злуку. 1

Першочерговим завданням стає військова співпраця. В той час, коли в Галичину перекидалися чехословацькі військові, велися переговори із тими сусідами, з якими відкритого протистояння можна було уникнути. Наприклад, етнічні угорські землі відійшли до Угорщини, а та взамін вивела війська із Закарпаття та частини Словаччини і ґарантувала нейтралітет. Подібного договору було досягнуто також із румунами. Це дало змогу забезпечити собі тили на південному фронті і перекинути додаткові частини на фронт із Польщею. В скорому часі було надійно захищено нафтові родовища Прикарпаття і створено плацдарм для широкого контрнаступу — 7 червня почалася Чортківська офензива***. Наступ став можливим завдяки підмозі чехів, моравів та словаків, а також поставкам зброї із Чехії та США і увійшов в історію 20 століття як одна з найшвидших та найрезультативніших військових операцій. Галицька армія, підтримана чехами, зробила стрімкий і зухвалий рейд по окупованій тоді поляками Галичині, вийшовши до околиць Львова. Попри чергові заклики Антанти до переговорів, в кінці 1919 - початку 1920 спільні чехословацько-галицькі війська змогли витіснити поляків з усіх спірних земель в Чехії, Словаччині та Галичині. Таким чином міцно позначивши кордони майбутньої держави. 1

Незважаючи на протести поляків, які вимагали включити Галичину, «як споконвічно польські землі», до складу нової Речі Посполитої, чехословацько-галицька сторона мала військову перевагу. Через те полякам довелося відступити від своїх претензій. Заручившись підтримкою частини сильних гравців світу, на Паризькій конференції було переконано західні уряди у некомуністичності Західнославії загалом та Галичини зокрема, в тому числі і завдяки успішному стримуванню радянських військ на східному кордоні. Звісно, нова конфедерація взамін міжнародним ґарантіям та визнанню змушена була погодитися на нижчу від ринкової ціну на нафту та нафтопродукти на наступні 5 років для країн Західної Европи, при цьому зберігши за собою право на їх переробку і уникнувши в такий спосіб долі сировинного придатку. На Паризькій мирній конференції була встановлена ​​межа за якою до складу нової держави - Західнославії - входили такі території: Богемія, Моравія, чеська Сілезія, Словаччина, Закарпаття, Північна Буковина та Галичина. 1

Основою майбутнього союзу стало тісне співробітництво чеських будителів і галицької інтеліґенції ще в кінці 19 століття. Чеські та галицькі уґрупування спільно діяли в парламенті Австро-Угорщини. Через це, не дивлячись на протистояння з боку поляків, галицькі русини змогли отримати частину важливих адміністративних посад ще при Габсбурґах****. 1

Західнославія була федеративною державою, яка складалася з трьох рівноправних суб'єктів: Чехії, Словаччини та Галичини. В межах Чехії окремими суб’єктами були Богемія та Моравія, а в межах Галичини — Закарпаття, Галичина та Буковина. Згідно з Конституцією Західнославії, кожна з земель мала свій парламент та уряд, але всіх їх об'єднувала постать загального президента та координаційної ради. Першим президентом федерації став Томаш Масарик. Західнославія ґарантувала збереження національних прав, але були заборонені комуністичні партії та екстремістські організації, зокрема в Галичині зупинено формування реакційних українських товариств як аґентів ворожої держави. Відповідно, політично неспокійна частина німців покинула Судети, політично неспокійна частина поляків покинула чеську Сілезію та Галичину, політично неспокійна частина українців покинула Галичину. Це сприяло відсутності великих міжнаціональних конфліктів та збереженню стійкості держави. 1

Завдяки гармонійній федерації, де кожен із суб'єктів жив в балансі, Західнославія стала державою «національного миру». З 1920 року і по 1938 економіка країни показувала стабільне збільшення ВВП та індустріального розвитку.

Із сусідами було підписані мирні договори. Поляки не хотіли укладати угоду, вважаючи Галичину та чеську Сілезію своїми, але військова перевага була не на їхньому боці, та й тривала війна з УРСР і тиснули західні союзники, тож договір був вимушений. З Румунією та Угорщиною угоди, досягнуті ще за військових дій, були підтверджені. З СРСР було досягнуто договору при умові ненаданні притулку та підтримки керівництву УНР, що і так збіглося із офіційною позицією ГД. З Австрією взагалі не було проблем щодо договору, а з Німеччиною угода була укладена за умови доступу німецького капіталу до Судетів.

Швидко проходила робота із творення воєнізованих формувань. Ще до початку 30-х років Західнославія змогла створити кілька танкових полків і моторизованих частин армії. Це дозволило західнослов'янській Армії (ЗА) стати однією з найсильніших в Європі, на рівні з Армією Росії, Німеччини та Нової Речі Посполитої (НРП). Армія Західнославії складалася з трьох національних корпусів: Чеського, Словацького та Галицького. Фактично це були три незалежні армії, що в кінцевому підсумку стало основою для особливої маневреності та автономності частин Західнославії, що дозволило протистояти агресії з боку поляків і угорців. 1

Професор філолоґії С. Смаль-Стоцький, а разом з ним молоді дослідники Б.-В. Явор та Ю. Чибрас висунули та обґрунтували теорію двох гілок давньої слов'янської мови, у варіантах якої мовилося, що галицькі говори, маючи риси центральнослов’янськості, належать до західнослов'янського спадку загалом та до так званої чесько-словацької групи слов’янських мов зокрема. Інтелігенція і, насамперед, письменники стали попереду відновлення ширшого вживання галицизмів у своїх творах, філологи уклали словники і розробили мовні засади існування забутої галицької мови. Було здійснено перехід галичан на рідну мову (і навіть латинське письмо для її запису), що наблизило галичан до західнослов’янських мовних, історичних та генетичних родичів і сприяло відродженню рідної етнічності. 1, 4, 8

В історичному дискурсі появилося все більше досліджень про спільні періоди історії, зокрема час етногенезу слов’ян (саме землі між Карпатами та Медоборами були заселені славенами), входження Галичини та частини Волині до Великоморавської держави, Чеської держави Пжемисловичів, а також Великої Хорватії. Галичани також зверталися до історії свого незалежного князівства часів князів Ростиславичів, коли про Галицьку державу говорили як про рівню таким великим країнам, як Польське королівство, Русь та навіть Візантія.  4


мапа Великої Моравії в часи її найбільшої експансії за часів Святополка І від Вікіпедії

Роки спокійного життя закінчилися в 1938 році, коли Західнославія стала об'єктом зазіхання між Німеччиною, Угорщиною та Польщею. Паралізоване раптовим німецьким наступом та інфантильністю західних союзників, чеське керівництво дуже швидко втратило Судети. В той же час, словаки та галичани були категорично не згодні з перспективою перетворення в «Верхню Угорщину» і «Малу Польщу». Вони пожвавилися і діяли в двох керунках. По-перше, дуже швидко встановили контакти з А. Розенберґом, відповідальним представником Третього Рейху, намагаючись вибити найбільш вигідне для себе становище в очах німецької потуги. По-друге, для зміцнення своїх міжнародних позицій, Словацький і Галицький Корпуси почали війну з угорцями і поляками. Угорців вдається зупинити на етнічному кордоні, що стало можливо завдяки тому, що словаки та галичани перетворили міста Кошиці, Ужгород, Мукачево і Виноградово в справжні фортеці. Поляків ж вдається тримати на лінії Прикарпаття та Наддністров’я, де незабаром були створені укріплені споруди, які стали опорними пунктами Галицького Корпусу, з яких було зручно проводити спустошливі партизанські рейди на територію, окуповану ворогом. 1

Словаки з галичанами розраховували взяти противника змором, і це вийшло. Угорці погодилися на кордон по етнічній лінії, що дозволило спрямувати всі сили на польський фронт. Груба тактика поляків в Галичині викликала хвилю протестів на окупованих територіях, які були підсилені партизанською діяльністю. Західнославія зменшилася у території, але завдяки мобілізації словацьких та галицьких корпусів, збереглася як держава. А в Республіці Польській наростала криза. Криза, якою вирішили скористатися Росія з Німеччиною... 1


мапа Західнославії на початок ДСВ від товариства Res Publica

Таким чином, рішення проводу Галицької держави про об’єднання із Чеською в Західнославію виявилося результативним прагматичним кроком, який дозволив у міжвоєнний період зберегти державність, розвинути молоді державні інституції, підняти рівень освіти та культури, провести індустріалізацію краю та, особливо, покращити показники виробітку продукції сільського господарства внаслідок суттєвого збільшення внутрішнього ринку. Від об’єднання виграли всі його члени, адже Чехія отримала доступ до передусім відносно недорогих ресурсів та продукції сільського господарства, а Галичина — до технологій західного зразка, що дозволило їй провести індустріалізацію та за її рівнем майже досягти своїх західних партнерів по спілці. На початок Другої світової війни конфедерація мала високі показники економічного росту та, відповідно, приросту населення, обігравши за багатьма параметрами й суттєво більших своїх сусідів. Це створювало сильні передумови для ефективного військового опору загарбникам.


Примітки:
* Галичани справді розірвали злуку з УНР, але це сталося набагато пізніше, ніж могло би бути — в кінці 1919 року.
** Підготовчі угоди між ГД та ЧСР справді вже були підписані і галичанам залишалося лише зважитися самим на остаточну злуку та переконати ту частину чеського уряду, яка чомусь цофала.
*** Чортківська офензива справді відбулася, тривала 7-28 червня 1919 року, була блискавичною та героїчною, але захлинулася через брак зброї та амуніції в Галицькій армії.
**** Галицько-чеська тісна співпраця справді мала місце за часів Австро-Угорщини.

Джерела:
1. Владислав Борода.
Друга частина з альтернативного міжвоєнного періоду: Історія Західнославії.
2. Кірсенко Μ. Β.
ЗУНР І ПОЛІТИКА ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ.
3.
Геополітичний простір ЗУНР та її зовнішньополітичні орієнтири.
4. Ю.Повала, Б.Явір.
Галицько-волинсько-чеські мовні паралелі в творах 16-19 століть.
5. Чехія і справа Галицької державности. // Галичина і нові держави Европи. Львів-Відень, 1921. Видання "Українського прапору", 32 с.
6. Югославія і справа Галицької державности. // Галичина і нові держави Европи. Львів-Відень, 1921. Видання "Українського прапору", 32 с.
7. Семен Шевчук.
Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі.
8. Валентин СТЕЦЮК.
Скільки гілок у слов’янства.
borys_javir: (обернув ся)
17 лютого 1154 року галичани під проводом князя Ярослава розбили над Серетом військо русів.



Битва під Теребовлею 1154 року

1154 року, як помер галицький князь Володимир, трон у Галичі успадковує відносно молодий Ярослав, якого потім назвуть Осмомислом, а Ізяслав вирушив у похід на Галичину, сподіваючись скористатись зі смерті галицького князя і молодості його спадкоємця. Об'єднана дружина Ізяслава Мстиславича, до якого приєдналися васальні князі Русі (зокрема, полки київські, вишгородські, переяславські, волинські, дорогобузькі, берестейські, володимирські) та чорні клобуки, чисельно значно переважала галицьке військо.

16 лютого 1154 року величезне об'єднане руське військо підійшло до річки Серет. Ізяслав розбив армію на дві частини. Васали та чорні клобуки залишилися на березі Серета, де їх стримували менші за числом галичани. А Ізяслав з дружиною зумів перейти Серет і рушив на Теребовлю, де проти нього виступила суттєво менша за кількістю охорона міста. Літопис зазначає, що «настала в той день [така] мла велика, що не [було] видіти до кінця списа». Галицькі мужі молодого охочого до битв Ярослава впросили залишитися у Теребовлі, а самі повели військо проти загарбників: «...нас отець твій кормив і любив, то волимо ми за отця твойого честь і за твою голови свої зложити».



Про події 17 лютого Літопис повідомляє: «І зступилися полки, і була січа люта, і билися вони од полудня до вечора...». Над Серетом переважаючих противників перемогли галичани, і розгромлені васали та союзники Ізяслава ганебно втікли з поля бою,  проте після битви з військом Ізяслава охоронці Теребовлі відступили за мури міста. Втім, військо Ізяслава зазнало значних втрат, тому він вдався до хитрості: наказав розставити на полі бою галицькі корогви, захоплені під час битви. Частина галицького війська з Теребовлі, подумавши, що то повернулася з перемогою дружина з-за Серета, вийшла з міста і потрапила в полон до Ізяслава. «На ту ж ніч, убоявшись, що він зостався був із малою дружиною на бойовищі, Ізяслав сказав: "Аби не зібралися вони на нас із города",— бо колодників було більше, ніж його дружини». Зрештою, усвідомлюючи слабкість власної дружини перед галичанами і побоюючись ймовірного бунту полонених, Ізяслав був змушений втекти, наказавши стратити перед тим усіх галицьких колодників за винятком кількох «лутших людей», за яких сподівався отримати викуп. Перемога далася галичанам важкою кров'ю, «був же плач великий по всій землі Галицькій»...

Після поразки під стінами Теребовлі руські завойовники майже тридцять років не лізли у Галичину.

З річницею перемоги над східними ордами, галичани!
Галичино, будь щаслива!

borys_javir: (molfar)
День закоханих? Масниця!
© Борис ЯВІР, 2016-02-14.
Перепублікація давнішої статті з доповненням.

В середині лютого в Римі святкували Луперкалії - прообраз сучасного Дня закоханих. А слов'яни відзначали свято Велеса й тиждень відтак називали Колодієм, «бабськими святами», Чортовим. Загалом, в європейській традиції цей час пов'язаний із любов'ю та любощами.




Останніми роками з метою так званого підтримання "національної ідентичності" активізувалася боротьба зі святами, які є наслідком мас-культури. До таких належить і День закоханих, що припадає на 14 лютого. Борці із цим ґлобальним святом або лицеміри, або невігласи, адже свято має загальноєвропейську традицію, до того ж слов'яни в лютому відзначають цілий "тиждень любові" із переодяганням, іграми (в тому числі еротичного характеру), різноманітними співами й танцями. Святкування відомі як Колодія чи Масниця, Масляна.

Історія сучасного  свята Дня закоханих бере свій початок з Луперкалій Стародавнього Риму.
Луперкалії - свято родючості в честь богині «божевільного» кохання Юни Фебруата і бога Фавна (Луперк - одне з його прізвиськ), покровителя стад (для порівняння - слов’яни в ті дні вшановували Велеса - бога усієї живності). За легендою, оракул сповістив, що для підвищення народжуваності необхідний обряд тілесного покарання (прочуханки) жінок за допомогою жертовної шкіри. Тому щороку, орієнтовно 13-15 лютого у м
ісці, де вовчиця вигодувала Ромула і Рема (засновників Риму), проводилося свято «Lupercalia» (Lupa - «вовчиця»), під час якого різалися тварини, з шкур яких виготовлялися батіжки. Після бенкету молоді чоловіки (називалися - луперки) брали ці батіжки (ремінці шкіри) і голими (або ледь прикритими) бігали містом, б'ючи жінок, що попадалися на шляху. Жінки охоче підставляли оголені сідниці, вважаючи, що ці удари дадуть їм плодючість і легкі пологи. Наприкінці урочистостей жінки, що брали участь у святі теж роздягалися (оголеність є природною, тому предки її не соромилися).



Також п
ід час Луперкалій чоловіки знаходили собі пару на свято (або на період до наступних Луперкалій), розігруючи жіночі імена у лотерею. Ці свята були настільки популярні, що проводилися навіть після скасування християнськими правителями інших язичницьких свят.



У слов’ян святкування, пов’язані з родючістю, розтягувалися на майже тиждень опісля свята Велеса (зараз вважається, що 11 лютого). Збереглися назви свята - Колодія та Масниця, Масляна. Саме свято Колодія властиве лише для територій сучасних України та Білорусі і сягає своїми коренями ще глибоко язичницьких часів. Існують різні гіпотези щодо походження назви, але найбільш ймовірно, що вона виникла від обряду «волочити колодку», який тісно пов'язаний із шлюбною обрядовістю. Цей тиждень також називали Бабським тижнем або попросту Бабським, а Колодій, відповідно, Бабським святом. Протягом цього тижня чоловікам належало слухатися жінок і витримувати їхні збиткування.
Назва «Масляна» є більш сучасною (християнське духовенство ввело пости на всі святкові періоди, в які язичники зазвичай влаштовували братчини та святкові трапези, щоб відвернути свою паству від повернення до предківської віри, а найсуворіший піст припадає на період між Масляною та Великоднем - перед Масляною йде м’ясний тиждень, на якому вживаються в їжу будь-яке м'ясо, а перед самим постом люди вже переходять на молочні та кисломолочні продукти, звідки і походить назва Масляна (бо всю їжу вживали з маслом)). Обрядовою їжею в нас були пироги (вареники) з сиром і обов’язково в маслі.


ілюстрація: свято Колодія у Пирогові

Із кожним днем була пов'язана певна обрядовість - так зване «життя колодки», а головною суттю є жартівливе збиткування над нежонатими хлопцями (та, відчасти, дівчатами), чим займалися переважно одружені жінки. Неодруженим хлопцям (рідше також дівчатам) прив'язували до ноги дерев'яну колоду на знак засудження або покарання за те, що вони не одружилися в належний час (нежонатим хлопцям прив'язували до ніг колодки за те, що не носять інших "кайданів" - "колодок шлюбу"), а вони мали відкупитися частуванням. А молоді дівчата тим, кого вподобали, дарували вишиті хустки чи сорочки, неоднозначно натякаючи на бажання скорого шлюбу - вже цього року. Протягом святкувань проводилися різноманітні ігри та ритуали, що мали еротичний підтекст (колодка - символічний фалос, її носіння, волочіння - любовні походеньки; товкти молоко у ступі - символічні любощі).

Можна впевнено висновувати, що спільне у римських та слов’янських святах, крім стародавнього походження та символізму - обрядове (ритуальне) покарання молоді з метою стимулювання покращення народжуваності. Наші Предки найважливішу роль в житті відводили роду, родині та вихованню дітей (навіть смерть не звільняла від обов’язку одружитися: в нас і до сих пір дівчат ховають у весільній сукні, що є залишком архаїчних вірувань), — усе має бути в парі.

Святкуючи День закоханих, ми продовжуємо та відроджуємо тисячолітню загальноєвропейську язичницьку традицію. Аби підтримати і розвинути етнічну ідентичність, варто лише оновити свій слов'янський звичай "тижня любові", надавши йому сучасного забарвлення. Закохані, будьте рішучими, шлюбуйтеся і утворюйте родини, продовжуйте рід! Відродимо Традиції Предків!

З Луперкаліями вас, з Колодієм, з Днем закоханих! І нехай любов панує у серцях та керує тілами!

Післямова. Доповнюючи допис, можна зауважити, що якогось заохочення до всезагальної оголеності,як у Римі, на наших землях не було. В тому числі, і погода не дозволяла. Але навіть за часів пізнього Середньовіччя наші люди не соромилися своєї наготи, наприклад, при купанні. Варто мати на увазі, що є межа між оголеністю природною та оголеністю показною, грайливою. Всі натяки на секс були лиш для розігріву молоді і мотивування для пошуку пари за продовження роду. Цілком ймовірно, що це святкування було поширеним у Європі саме внаслідок природних циклів життя: тварини в той період «покотились», а сімейні люди натякали молодим брати приклад у природи, у тваринок.

- - -
Джерела:
• Вікіпедія: Колодій, Масниця, День свято́го Валенти́на
• Борис Явір "
День закоханих? Масниця!"
• Магура Чепурна "
Колодія"
• Олена Кузьмич "
Правда про День Валентина: шмагання пасками, жертовні цапи й еротична їжа"

В тему:
• Алесь Ясноок "
Язичницькі корені свята Валентина і його аналоги у слов'ян"
• Алесь Ясноок "Не Колодій а Масляна!"

borys_javir: (molfar)
Рідновірські секти — проблема, що заважає язичницькому відновленню
© Борис Явір, Алесь Ясноок; окрема подяка Костянтинові Рахно та Валентинові Долгочубу.

Тисячі років кожен етнос мав свій природний світогляд — язичництво (загальна назва для релігій, витворених у межах свого роду чи народу). Та у 4 ст. нової ери стався один з переломних моментів у світовій історії — Близьким Сходом та Европою почала ширитися нова релігія, витісняючи локальні народні вірування. Процес розтягнувся у часі, проте у віддалених місцевостях історія язичництва не переривалася. Починаючи з епохи Відродження, зацікавлення стародавнім минулим зростає, а з 18-19 століть — перетворюється у самостійний соціально-релігійний рух. У якихось частинах Европи цей процес був більш динамічним, у інших — більш повільним. В середині 19 століття відновлення рідної віри торкнулося і земель сучасної України. Наприклад, першими, хто зробив крок у напрямку язичництва, була Руська Трійця - Шашкевич, Головацький, Вагилевич (в Галичині, Підкарпатті), їхні починання продовжили різні письменники, як от Леся Українка, І. Франко, що писали твори не просто не християнського змісту, а й єретичного, антихристиянського чи навіть з ознаками віри давніх предків.
В кінці 19 ст. через брак знань про власне минуле та завдяки деяким дослідникам, які шукали вигоди з продажу підробок стародруків, в середовищі зацікавлених народним світобаченням осіб починає з’являтися хибне сприйняття та розуміння світоглядно-культурної спадщини, зокрема містифікації та фальсифікації. Виникають так звані “кабінетні божества”, різноманітні вигадані обряди, традиції, яких ніколи до того не існувало. Особливо цей процес розвинувся у діаспорі, а після проголошення незалежності України набув нової динаміки. Саме тоді набули поширення рідновірські секти.



Секти — релігійні об'єднання, які вченням і обрядами відрізняються від традиційних релігійних організацій, такі-собі гілки, відгалуження основного стовбура. Сектанство буває “соціальне” (опозиційність до основної релігійної організації) та “богословське” (відхід від основ традиційного віровчення). Деякі з сект мають формально традиційне чи близьке до нього вчення, але напівтоталітарні структури і методи роботи.

До основних ознак рідновірських (неоязичницьких) сект належать:
Read more... )
borys_javir: (Default)


Без сумнівів, Ви чули про те, що термін «Православ'я» начебто язичницького походження (від слів «Славити Праву», звичай, заповіти предків), і, що християни східного обряду буцімто його собі привласнили, почавши застосовувати не раніше XV ст. Але, чи насправді так є?

Ймовірно, міф про автентичність терміну “православ’я” з'явився в середовищі українських рідновірів на самому початку його існування (кінець 80х - початок 90х рр. 20 ст.), адже громада, заснована Г.С.Лозко у 1993 р. вже мала назву «Православ'я». Мабуть, перше джерело, в якому дослідниця і керівниця однієї з течій рідновір’я розібрала та впровадила термін "Право Cлав'я", це "Велесова Книга/Вчення про Праву, Яву і Наву". Г.Лозко писала: «Для тих, хто вже прочитав Велесову Книгу, не буде дивним і стародавня назва нашої Віри "Православ'я", яка означає "Право+славити" і яку розуміють як: "славити Рідних Правдивих Богів". Назву православ'я у нас так само відібрано, як і назву Русь. Поєднати ж православ'я наших Пращурів з юдо-християнством не вдалось і за тисячу років. У давні часи слово славлення вживали у значенні богослужіння (польською мовою – набоженство)».

Від Г.Лозко цей погляд підібрали й інші рідновірські автори. Наприклад, Богумир Миколаїв у «Требнику Рідної Православної Віри» доповнює міф історичними деталями: «вперше слово “православ’я” зустрічається в “Посланні митрополита Фотія Псковського” від 1410-1417 рр., тобто через 422 роки після запровадження християнства в Києві. А словосполучення “православне християнство” і того пізніше, у Псковському першому літописі від 1450 року, через 462 після хрещення».

Зазначені факти, вирвані з контексту, дають в руки рідновірським теоретикам чудову можливість “довести” звичайним “християнам” (тим, що ходять у церкву тільки на Великдень і те – з язичницькими дарами) нібито самобутність і незалежність від християнства цієї начебто звичної для східнослов’янського вуха самоназви – “православні”.

За десятиліття міф про автентичність терміну “православ’я” настільки розвинувся і закріпився, що навіть перекочував навіть у наукові видання – наприклад, у підручник «Українська етнологія» Б.Савчука.

Не варто висувати аргументи Г.Лозко чи Б.Миколаєва у дискусіях зі освіченими християнами (священиками, семінаристами, активними членами християнських громад): їм досить легко буде довести вам, що грецьке слово «ортодоксія» може перекладатися як «правовір’я» (правильна віра), так і «православ’я» (себто правильним способом славлення, а не славленням Прави). Давньогрецька мова, як і багато інших стародавніх мов, припускає велику множинність у значеннях слів, а такі абстрактні поняття, як «докса», «архе», «ейдос», мають до десятка значень. Пересвідчитись у цьому можна за допомогою давньогрецького словника І.Х.Дворецького, де серед значень слова «δοξα» - «думка», «переконання», «чаяння», а також – «слава»; «віри» серед значень взагалі немає, але з нею безпосередньо пов’язані «переконання» та «уявлення». Те, що у ХV ст. серед попівства виникла мода на інший переклад слова, ніж було прийнято до того, зовсім не означає, що саме слово було «передерте» у язичників Русі, публічні обряди яких були остаточно винищені також близько XV-XVIІ ст. Інша справа, що самі поняття «права» і «слава» безумовно є місцевими та самобутніми, адже церковники, перекладаючи християнські тексти, мали ще підібрати місцеві відповідники до грецьких понять.

Згадані рідновірські дослідники оминули такі джерела, як, скажімо, «Літописець еллінський і римський», де також згадується «православна [грецька] віра» (с. 319 видання 1999 р., а перша редакція якого датується серединою ХІІІ ст.), а з контексту цілком зрозуміло, що назва стосунку до язичництва не має взагалі.

В давнину існувало слово «правъ» (від нього походять сучасні слова «правий», «право», «правило», «виправка»), що має сучасний переклад як «правильний», «вірний», «справжній» та «прямий». Тобто давнє слово «правий» на сучасну мову перекладається як «правильний, прямий, справжній». Але ніде, окрім тексту так званої «Велесової книги», написаної Ю.Миролюбовим, не зустрічається слово «Прав» чи «Право» в значенні окремого світу чи вмістилища («Велесова книга» не є історичним артефактом, її справжність нічим не підтверджена, отже історичні відомості викладені у ній є елементами художнього твору та наукової цінності не мають). Термін «православна» щодо релігії завжди використовувався виключно до християнської конфесії, інших використовувань до 20 століття не було. Тому можна стверджувати, що ніякого окремого світу з назвою «Прав» чи «Право» в уявленнях наших пращурів не існувало, а віра пращурів ніколи не мала назву “православна”.

Сучасне використання епітету «православна» щодо язичництва не відповідає історичній істині та є умисним поєднанням язичництва з християнськими ортодоксальними конфесіями. Тим не менше, термін «православ'я» досі вживають деякі рідновірські громади - ведичного спрямування або лозківці.

Якщо ж Ви бажаєте відновлювати рідну віру правильно, то маєте мати на увазі, що в сучасному значенні слова “право”, як звід законів чи правил поведінки, стародавні слов’яни використовували слово “покон” (найдавніші завіти і звичаї пращурів). Це відображено у літописних згадках, наприклад, «Мы же клѧхомсѧ... по закону и по покону ıaзыка наше» (Дог. Ольги, 911 р.)

«Копа, Коло Язичників Вищого Порядку»:
Валентин Долгочуб, голова громади «Мокоша», м. Одеса.
Борис Явір, Дослідник культурної спадщини, м. Тернопіль.
Анатолій Ярошенко, голова громади «Коло Сіверщини», м. Чернігів.
Олексій Поміркований, засновник традиційно - філософського руху «Перунізм», м. Біла Церква.
Віталій Савітар, дослідник культурної спадщини, керівник всеукраїнського культурно - історичного товариства «Спадщина Предків», м. Дрогобич.
Алєсь Яснооk, урядник Кола язичників вищого порядку, керівник науково - дослідницького, язичницького порталу «Автентична Україна» м. Луцьк.


Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

July 2017

M T W T F S S
      12
3456 78 9
1011121314 1516
171819 202122 23
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags