borys_javir: (molfar)

Переосмислення богів, обрядів та магічних дій як запорука розвою рідновір’я
Борис Явір. Інтерв’ю.

Протягом останніх років молодий прошарок рідновірів та язичників пожвавився. Цьому сприяли кілька чинників, зокрема, як і поява нових персон, так і активізація вже відносно сформованих рідновірів. Відбувається переосмислення як старої віри (точніше, того, що про неї відомо), так і сучасних спроб її відродження (як в плані організаційному, так і філософському). До людей, які розбурхують неоязичницьке товариство своїми питаннями, належать і персони, відомі як Облак Осіян та Анатолій Ярошенко. На їхні питання я, Борис Явір, й даю відповіді. Частково бесіда відбувалася у формі інтерв’ю, частково це відповіді на публічно задані запитання. Окрема подяка Костянтинові Рахно. Ілюстрація: Ner-Tamin.

Облак: Що таке Язичництво? Народні повір’я, забобони, вірування, прикмети, казки, обрядові пісні? Обрядовість, святкування подій в природі? Українознавство / народознавство? Природознавство? Якщо це природознавство, значить язичник має вивчати явища біосфери, біологію, зоологію, ботаніку. Але для чого, якщо все це він проходив ще в школі?

Борис: Язичництво буквально — народництво. Тобто сповідування народної віри, дотримування світогляду, витвореного в рамках свого етносу. Саме означення «язичник»-«народник» виникло із поширенням християнства, аби показати, що одні - християни, а інші - сповідники іншої (народної) віри. Таке явище простежується і в інших європейських релігіях - ні скандинави, ні галли, ні елліни себе за віровизнанням не ідентифікували, поняття «одінізм», «друїдизм» і подібне - то вигадки нових часів, як і слово «рідновір'я», які спеціально придумані, аби термінологічно виокремити відповідні етнічні вірування, релігії для уникнення плутанини. Тобто, і загальне знання повір’їв, забобон, вірувань, прикмет, казок, обрядових пісень, проведення обрядів на природі, знання своїх звичаїв... Так, це і знання про природу, які типово людина проходить в школі. Тільки з тією приміткою, що знання мають бути дієвими. Я вже згадав раніше — має бути розуміння явищ навколишнього світу, аби розуміти, як поводитися в ньому самому, і як можна впливати на нього із вигодою для себе та без шкоди для довкілля.
Звідси, язичництво — то спосіб життя, при якому людина старається жити в гармонії із світом навколо і дотримується витворених в народі звичаїв. Це не означає зацикленість на минулому, але означає вміння жити і діяти, виходячи із принципів, що мають вічні цінності. Елементи старовини мають гармонійно вплітатися в сучасність, створюючи нерозривний зв’язок поколінь та історії.

Анатолій: Якщо в нас одне єдине язичництво, то навіщо до слова «віра» додавати «народна», «рідна» або «слов’янська»? Чому різні слов’янські народи відроджують одну й ту саму прабатьківську слов’янську віру, а виходить у всіх різна?

Read more... )
borys_javir: (molfar)
 А.Ґейштор: ...розвинена словянська міфологічна термінологія не містить ґерманських запозичень
 
ps: що і треба було доказати. шах і мат, норманісти і ґерманісти. 
pps: і навіть більше - існування у англів Чорнобога, у ісландців - Фьорґун (жіночий відповідник Перуна) свідчить про словянські впливи на ґерманські та скандинавські вірування.
borys_javir: (molfar)


На півшляху між Купаліями (літнім сонцестоянням) та осінніми рівноденням відзначають Свято урожаю, яке в різних народів має різні назви. Наприклад, галльські народи називають свято Lughnasadh / Луннаса (означає «збір Луга»). Колись вважалося, що саме в ці дні Бог [неба] (в галлів з цим днем пов’язаний Луг - буквально "сяючий" (порівняйте з іншим ім’ям Бел - “білий” чи загальним індоевропейським богом світла, що проявляв себе у різних втіленнях)) і Богиня [землі] (в европейських народів зображувалася із рогом достатку, мала назви Майя (з грецької "мати", "годівниця"), Семела (з тракійської "земля"), Матір всіх Богів та інші, зокрема в Ірландії відоме одне з її імен Таілтін (Tailtin), яке дослідники виводять з слова “talam” - “земля”, і пов'язують з родючістю і земною щедрістю) починають дарувати людям перші плоди — садовину й городину, з цього свята починається період осіннього збору урожаю, який, залежно від клімату, може тривати до Савина (Бог і Богиня тут - це збірні образи богинь і богів у праіндоевропейських народів). Божественна пара, таким чином, виступає в іпостасі подавачів благ.


символічне зображення літнього втілення Богині Землі - із рогом достатку. подібне також є на Збруцькому ідолі

Дата святкування могла вичислятися по-різному. З введенням стаціонарного календаря вона в багатьох місцевостях закріпилася за 1 серпня, але й після того визначальними чинниками були передусім періоди достигання садовини та городини, а люди орієнтувалися на повний місяць. Частина неоязичників святкує його в астрономічній середині між літнім сонцестояння та осіннім рівноденням (або в часі повні, найближчою до цього часу) - коли настає літній максимум сили Землі. В країнах Европи серпнева повня називається Ячмінною, Фруктовою чи Зерновою. Саме ж святкування у формі фестивалю проводять в неділю, яка в галло- та англомовних країнах має назви Чорнична чи Гірська неділя.


повний Місяць на ранок 8 VIII 2017

В країнах Европи збереглись описи "Богині всякого плоду, і плодючості, і врожаю, на свято якої благословляли свіжозібране збіжжя, квіти, фрукти й овочі...". А якою була назва свята у слов’ян — невідомо. Деякі дослідники вважають, що місцевою назвою богині, яка відповідає за плоди всього, що зародилось і розвинулось і яка непрямо згадана у Mater Verborum, була Спожина. Нібито слов’янське слово «спожина», походить від поняття «пожинати», що цілком логічно між собою в’яжеться. Але ця здогадка ґрунтується лише на співзвуччі слів та одній згадці з пізнього російського літопису, де мовиться про “Спожина заговенья”, тобто про християнський успенський піст. Причому, слово “Спожина” є церковнословянським скороченням від “Госпожина”: згаданий піст присвячений Госпожі, Господині — один з “титулів” Богородиці. Звісно, не викликає сумнівів язичницький мотив свят (християни свої свята наклали на язичницькі для їх заміни), але наразі жодне джерело не відкриває слов’янське ім’я літнього втілення Матері-Землі, якщо воно взагалі колись існувало.
 
Свято є пороговим, позначає закінчення літа і початок господарської осені, свято врожаю. Починалося з зажинок і завершувалося обжинками. І в словян, і в галлів вважається, що в ці дні видимий та невидимий світ стають особливо близькими і мешканці потойбіччя ходять серед живих (ознаки культу предків). Головні риси свята: урочистий початок жнив чи іншого виду збиральних робіт, обрядове споживання плодів першого врожаю, в якому повинні були брати участь всі члени громади; збори і бенкет на вершині високої гори, пагорба; жертвопринесення перших плодів врожаю божеству на вершині гори. На честь "Златої Пані", прикрашались стрічками й квітами снопи, кошики й вози з врожаєм, котрі урочисто й весело, з піснями й танцями провозились і проносились через поселення.
 
У землеробській обрядовості велике значення надавалося початку жнив. На зрізання першого снопа нового врожаю зазвичай виходила вся сім'я, одягнувши кращий святковий одяг, і глава сім'ї (або найстарший / найстарша в роду) з належними ритуальними діями зрізав перший сніп. В слов’ян це робила, як правило, берегиня роду — матір (за її відсутності — старша дочка) під спів зажинкової пісні. Головним ритуалом був перший помол зерна злаків, з якого тут же випікалися ритуальні хлібці.
А обжинки розпочиналися оспівуванням останнього зжатого снопа та «Велесової бороди» — трішки недожатого збіжжя, оберненого колоссям до землі. У час колективних жнив сплетений із останніх колосків вінок накладали на голову найкращій жниці й з останнім снопом ішли на подвір'я господаря, співаючи обрядові пісні. Господар зустрічав у воротях і запрошував на забаву.
В галлів з останнього снопа спліталася лялька - спочатку вона була спільною для всього селища, пізніше «ляльок врожаю» стали плести для кожного будинку окремо. Заплетений останній сніп зберігався в кухні, і забирався лише тоді, коли в будинок вносили сніп наступного врожаю - старий же спалювали на подвір'ї або віддавали коням перед початком весняної оранки. В слов’ян подібний звичай є з дідухом — першим чи останнім зжатим снопом, який ставлять на покутті на Різдво, а перед весняною оранкою на так зване новоліття його обмолочують і зерно висівають, а солому спалюють.
 

вінок із семи злаків - один із атрибутів свята

В періоди холодного клімату, коли починалася і природна осінь, у цей час приганяли маржину з пасовищ (полонин).
 
В ніч основного святкування тривають фестивалі з іграми, танцями, частуванням - братчинами. На вершини пагорбів приносяться їжа і питво для спільної трапези, і частина зібраного за день зерна та частина приготовленої їжі йде на символічну жертву — частується предків. Враховуючи, що це час жнив, час збору перших плодів, то братчина повністю відображає його зміст. В народів галльського спадку основна їжа - це хліб у всіх його проявах: короваї, булки, пироги і пиріжки, кренделі, калачі, коржі. Важливо одне - хліб має бути свіжим і, за змогою, спечений самостійно. Ритуальна каша - збірна каша з усіх злаків, які виросли на полях, так звана «каша семи зерен», зварена на воді або молоці, і присмачена маслом, маком і медом. Мед і яблука - як паралельні злаковим символи нового врожаю - теж цілком підходять для серпневого свята, а також гриби, сезонна садовина і городина. Їжа тваринного походження (крім молока, меду і масла) не вживається. З напоїв - сидр, яблучне і ягідне вино, ягідний квас і морси, слабка медовуха, світле пиво. В Галичині печуть паляниці з маком, а в країнах Великої Британії — пляцки з чорницею.
 
Свято збереглося у різних формах: християни святкують обжинки з накладенням християнської міфології (в православних свято називається Спас, святкується в три різні дні, які мають назви Маковий, Яблучний і Медовий чи Хлібний Спас, трапляються й інші), а сучасні неоязичники святкують Луннасу чи власне обжинки за своїми місцевими звичаями, віддаючи шану Богові та Богині. В країнах Европи відроджуються святкові ярмарки та фестивалі з танцями, парадами, мистецькими майстерками тощо.
 
З святом вас! Будьте благословенні!
 
_ _ _
Джерела:
•"Equinoxes, Solstice, Cross Quarters shown as seasonal cusps, worshipped by pagans and later religious holidays". Archaeoastronomy.com. Retrieved 5 March 2013.
• Соловьёв С.М. История России с древнейших времён. Княжение Димитрия Иоанновича Донского (1362-1389).
• Енциклопедія українознавства для школярів і студентів. Донецьк: Сталкер, 2000. — 496 с.
• Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. — Київ, 1991. — Том 2. — С. 214
• Сапіга В. К. Українські Народні свята та Звичаї. — К. : Т-во «Знання України», 1993. — 112 с. — ISBN 5-7770-0582-9.

borys_javir: (molfar)
 В 6 столітті нової ери, коли слов'яни масово завойовували і займали нові землі (були поміж перших поселенців в Ісландії, на материку дійшли до Північного моря, в Ґерманії зайняли схід Саксонії, Тюрінґії, вийшли на береги Ядранського моря, а на півдні - майже всю Грецію), вони заявляли, що будуть керувати іншими народами, поки "будуть меч і війна".

Араби про слов'ян писали, що "Коли у них народжується син, то він (рус) дарує новонародженому оголений меч, кладе його перед дитиною і каже: Я не залишу тобі в спадок ніякого майна, і немає у тебе нічого, крім того, що придбаєш цим мечем".

Але століттями пізніше арабський автор Марвазі стверджував, що коли в 912-913 роках частина русів прийняла християнство, "...притупила віра їх мечі, закрилися перед ними двері здобутку, і принесло їм [це] шкоду і крах..."




borys_javir: (капелюх)
 ...і літописи, і рукописи горять. але з того, що залишилося, відомо, скільки всього знищили релігійні невігласи різних віровчень. причому, християни та мусульмани знищували книги конкурентів та самих конкурентів з особливою жорстокістю. а навіть збережені уривки стародавніх праць дають уявлення, наскільки розвинену язичницьку цивілізацію знищено мечем та вогнем во імя померлого бога, що спричинило так звані "темні віки" та відкинуло розвиток Европи, Північної Африки та Близького Сходу на століття назад і затримало розвиток на тисячоліття чи й більше. випадкові знахідки стародавніх медичних інструментів, механізмів тощо як от Антикітерський механізм, Багдадські батарейки та інші тому тільки підтвердження. ми вже б давно могли досліджувати простори Всесвіту, а більшість хвороб були б тільки страшним міфом, якби не радикальне невігластво релігій семітського кореня. 
 
Хронологію склав автор під псевдом Облакъ Осіянъ: 
Нам відомо, про знищення цінних для науки та культури книг у вогні релігійними фанатиками. Cпалення книжок часто відбувалося публічно з метою демонстрації негативного ставлення до інформації в спалюваній літературі. 
Пропоную вам переглянути хронологію знищення літератури релігійними мракобісами:
- У 1358 р. до н. е. знищена бібліотека у Фівах.
- У 1336 р. до н. е. знищена бібліотека Аменхотепа IV Ехнатона (Амарна).
- У 525 р. до н. е. знищені єгипетські бібліотеки персами.
- У 450—410 рр. до н.е . засновник Сабейського царства наказує написати «трактат про перемогу» над плем'ям усан. У ньому зазначалося: «Я, Карібіїл Ватар, убив моїх ворогів, осквернив їх богів й знищив усі сліди їх писань», — називаючи себе «мукарібом», об'єднувачем.
- У 411 р. до н. е. на агорі Афін спалено примірники книг софіста Протагора, оскільки він стверджував: «Стосовно богів, то ми не можемо стверджувати ні що вони існують, ні що вони не існують. Безліч є причин, що заважають нам це осягнути. Перша з них — неясність цього питання, а друга — коротке людське життя».
- У 330 р. до н. е. Олександр Великий руйнує палац у Персеполісі разом книгами, де можливо були оригінали текстів Заратуштри.
- У 221 р. до н. е. було влаштовано «бібліокластію» за порадою Лі Си китайським імператором Цінь Ши Хуан-ді. Вчених же він звелів живими закопати в землю. Іронія полягала в тому, що незабаром після цього його династію скинули неписьменні простолюдини. Через знищення книг Сима Цяня відчував величезні труднощі з джерелами при складанні своєї хроніки «Ши-цзі».
- У 213 р. до н. е. імператор-об'єднувач Китаю Цінь Ши Хуан-ді наказує знищити все написане разом з книгами Конфуція, та закопувати вчених у землю.
- У 207 р. до н. е. у пожежі китайської столиці втрачено імператорську книгозбірню.
- У 186 р. до н. е. Тит Лівій повідомив, що Сенат Стародавнього Риму неодноразово наказував зібрати і спалити всі пророчі книги (лат. vaticini libri).
- У 181 р. до н. е. у Римі віднайдену закопану в землю скриню з бібліотекою Нума спалюють за те, що в ній містяться книги з грецької філософії.
- У 146 р. до н. е. у Карфагені загинула бібліотека.
- У 83 р. до н. е. у пожежі в Римі загинули Сивілині книги.
- У 12 р. до н. е. понтифік Август наказав був спалити 2000 «забобонних» на його думку книг.
- У 23 р. у пожежі в Шангані загинула імператорська бібліотека.
- У 57 р. знищено книгозбірню в Ефесі.
- У 64 р. у навмисному підпалі імператором Нероном у Римі гине бібліотека.
- У 80 р. пожежею книги у бібліотеці портика Октавія в Римі.
- У 188 р. загинули книги через пожежу в бібліотеці храму Юпітера в Римі.
- У 191 р. через пожежі загинули книги в декількох бібліотеках Риму.
- У 208 р. через пожежу в книгозбірні загинули книги, під час заворушень у Шангані.
- У 301—302 рр. чудові бібліотеки Вірменії, що збиралися протягом століть елліністичними суверенами були спалені після християнізації через буцім-то «демонічні знання» у них, за наказом Тірідата III.
- У 325 р. на Першому Вселенському Соборі в м. Константинополі було прийнято рішення піддавати знищенню всі язичницькі книги й рукописи та їх власників з читачами. Зусиллями їх були спалені унікальні сховища язичницьких книг.
- У 363—364 рр. спалено було унікальну бібліотеку язичницьких рукописів імператора Августа. За наказом імператора спалена бібліотека Антіохії, заснована Юліаном.
- У 370—371 р. імператор Валент переслідує і в Антіохії язичників: Величезна кількість книг була спалена на площах, живцем був спалений філософ Симонід, 12 березня того року відрубали голову філософу Максиму, з ними були замучені до смерті екс-губернатор Фідустій та жерці, були закатовані і вбиті тисячі безневинних людей, які відмовилися зрадити традиції своїх предків. Амміан Марцеллін засвідчив, що жителі провінції в той час так боялися переслідувань, що самі палили книжки з метою знищення доказів причетності до читання книжок та їх зберігання.
- У 372 р. намісник Азії Фіст, з дозволу імператора Валента, знищує вогнем книжкові праці язичників та карає язичників власників тих книжок.
- У кінці IV століття християнськими правителями проводилася боротьба з язичництвом, жертвою чого стала Александрійська бібліотека. У 385 р. уцілілими від пожежі безцінними язичницькими інкунабулами християни-фанатики тиждень опалювали римські лазні. У топках були спалені 700000 тисячі рукописних книг, які понад сім століть збирали Птолемеї та римляни. У цій стародавній скарбниці зберігалися 42 рукописи з медицини Гермеса, Птаха та Імхотепа. Знадобилося багато століть непотрібних страждань і смертей, щоб заповнити прогалину, що утворилася в медичних знаннях. Більшу частину її в 415 р. знищив натовп релігійних фанатиків, підбурюваний єпископом Кирилом Олександрійським. Котрий також наказав вбити жінку-математика, письменницю і філософа, винахідницю ареометра на ім'я Гіпатія. Її притягли до патріаршої церкви «Святого Михайла», де християни-фанатики розірвали її тіло на шматки, після чого вони ними вертіли виступаючи в процесії вздовж міської вулиці, і спалили їх врешті на величезному багатті разом з книгами та рукописами поблизу Кінарона. Після вбивства Гіпатії, християни-фанатики зруйнували споруду і самої бібліотеки. Оцінити рівень тодішньої науки вдалося після археологічних знахідок у XX столітті сучасникам: існували тоді медичні інструменти не лише для трепанації черепа людини, стоматологічних операцій, але виявлені складні хірургічні інструменти для операції на рогівці ока схожі за конструкцією на сучасні приладдя. А описи медичного досвіду тої доби існували саме в тих бібліотеках. В описах сучасних філософських праць та природничих наук зустрічаються зазначення, що втрачено через ті події повну книгозбірню, всі тексти, і оцінювати можна з випадково залишених копій та уривків.
- У 391 р. друга Олександрійська бібліотека була спалена єпископом Феофілом.
- У 398 р. імператор Аркадій спалює написані твори Євномія та його конкурентів.
- У 405 р. за наказом Стиліхона Флавіо християни спалили бібліотеку «Сивілині книги», що оплакував поет Клавдій Рутилій Намаціан.
- Етруська бібліотека у Римі з язичницькими рукописними книгами була знищена.
- Афінська бібліотека з язичницькими рукописними книгами була знищена.
- Цареградська книгозбірня з язичницькими рукописними книгами була знищена.
- У 416 р. пелагіяни спалюють бібліотеку монастиря в Вифлеємі, що зберігала також книжки від 385 р. Ієроніма Стридонського.
- У 435 р. Феодосій II та в 448 р. Валентиніан III спалюють книги несторіанців, а також твори філософа-неоплатоніка Порфирія.
- У 448 р. християни-фанатики спалюють всі виявлені і вилучені у римських громадян екземпляри критичного трактату Порфирія (учня Плотіна): «Проти християн».
- У 455 р. спадкоємець Феодосія II Маркіян наказав спалити книги авторів творів оголошених як «єретики».
- У 529 р. імператор Юстиніан I едиктом закриває Академію в Афінах й знищує її бібліотеку. Залишившись серед живих сім викладачів, котрі знаходять пізніше притулок у царя Персії Хосроя, який надає їм кафедри в університеті Юндішапура.
- 562 р. Юстиніан I дає три місяці грекам-язичникам в Афінах, Антіохії, Пальмірі і Константинополі, щоб вони відреклися від культу батьків (язичництва), і після цього з шаленим натовпом арештовує, знущається, катує, ув'язнює, вбиває язичників. А на площі Кінігуі (у перекладі — «Полювання») у м. Константинополі на величезних багаттях спалив тисячі книг та чимало статуй, які перебували в приватному володінні. Ремісників і їх сім'ї за виготовлення книжок та статуй притягують до судилищ.
- У 590 р. на папський трон сів Папа Римський Григорій I і він спалює бібліотеку з Палатинського пагорбу Аполлона, засновану самим Октавіаном Августом, оскільки на його думку була «в ній чужа мудрість, що не повинна заважати», всі книги залишені від античного Риму.
- У 638 р. спалення арабами-ісламістами університетської бібліотеки Гондешапура.
- У 640 р. спалення арабами-ісламістами бібліотеки Кесарії Палестинської.
- У 814 р. спалення бібліотеки Карла I Великого.
- 989—990 рр. князь Володимир Святославич при підкоренні й хрещенні білих хорватів знищив десятки міст і сіл. А «Церковним статутом Володимира» наказувалося спалення волхвів з їх книгами.
- Згідно Іоакимовського літопису спалювалися разом з дерев'яними ідолами дерев'яні книжки язичників. 
- У 6499 році від сотворення світу (991 року від Різдва Христового) спалено було язичницьке «чорнокнижжя», книги на бересті. 
- У 996 р. князь Володимир I Святославич наказав знищити докладний Літописний Звід, язичницькі рукописи. Згідно висновків історика Віктора Пузанова спалювали разом з книжками і людей власників тих книжок, що становило 1/3 населення Русі: «З 83 стаціонарно досліджених археологами городищ IX—XI ст. 24 (28,9 %) припинили своє існування до початку XI ст. н. е.». Літописи давніх язичницьких літописців на Русі з докириличною писемністю фактично були знищувані, якими свого часу користувався і Нестор-літописець для опису подій, що минули в Повісті врем'яних літ.
- У 1109 р. хрестоносці нищать бібліотеку школи «Дар аль-Ільм» (Графство Триполі), засновану істориком Шаріфом Разі. - І у 1059 р. була спалена бібліотека школи «Дар аль-Ільм» в Багдаді.
- У 1227 р. Новгородські літописи відзначають на Русі спалення чотирьох язичницьких волхвів-книгочитачів з книгами через зберігання язичницьких книг.
- У 1239 р. у Монт-Еме, коло Шалона на Марні інквізитор Робер Ле Бугр спалив 182 катари з їх книгами.
- У 1258 р. відбулося знищення тридцяти шести бібліотек монголами в Багдаді.
- У 1284 р. згідно «Кормчої книги» всі віднайдені книжки з язичницьким письмом та їх рукописи були спалювані на голові власника.
- У 1298 р. англійський король Едуард I Довгоногий знищив шотландські книги.
- У XIII столітті в Західній Європі виникає офіційно аутодафе: спалення книжок з їх власниками.
- У 1438 р. публікуються «Святі правила», де надано розпорядження за зберігання та читання язичницьких книг: «Вогнем спалити, живого в землю загребти».
- У 1490 р. новгородський архієпископ Геннадій велів «спалити на головах» засуджених-єретиків збірки берестяних книжок за зберігання та читання язичницьких книг.
- У 1499 р. у Ґранаді кардинал-інквізитор Хіменес де Сіснерос наказав спалити всі арабські манускрипти, за винятком книг медицини.
- У 1524 р. за наказом московського митрополита Данила за читання іноземних книжок у м. Москві спалено з книжками як єретиків князя Лукомського, Іван Волков, Михайло Конопльов, Іван Максимов, у м. Новгороді — Некрас Рукавов, невдовзі — й Юр'ївський митрополит Касіан.
- У 1529 р. конкіскадорами знищені всі книги ацтеків у Мексиці.
- У 1534 р. спалення всіх книг в Мюнстері.
- У 1536—1550 рр. спалення сотень тисяч книг Генріхом VIII, а потім і Едуардом VI.
- У 1551 р. Стоглавий собор прийняв проти язичників суворі постанови заборонити також тримати у себе та читати «єретичні книги»; у «Повісті про ворожбу» наказувалося «вогнем спалювати».
- У 1562 р. під час конкісти єпископ Дієго де Ланда видав наказ знищувати усі кодекси корінного народу Америки індіанців, жертвою чого стали Кодекси майя.
- У 1568 р. за намовою церковників на Московщині була розгромлена перша друкарня й спалені книжки.
- У XVI ст. зникла з язичницькими книгами бібліотека Ярослава Мудрого та бібліотека Івана Грозного.
У 1653 р. московський уряд видав наказ для воєвод різних міст, людей та язичницькі «гадальні і єретичні книги…палити в зрубах без усякої пощади». Згідно свідчення Котошихіна Г. К. за «волхвування й чорнокнижжя мужів палили живими, а жінкам за чарування відсікали голови». Аналогічні укази випускалися в 1666 р., у 1682 р. та пізніше. 
- За свідченням іноземних літописців, патріарх Іоаким відсвяткував Пасху 1685 р. спаленням в зрубах близько дев'яноста «розкольників» з книгами, які були помічені в зберіганні та читанні язичницьких книг.
- У 1757 р. спалення міленаріями всіх книг на Поділлі.
- У лютому 2015 р. у місті Мосула в Іраку бойовики «ісламської держави» розграбували бібліотеку і спалили більше ста тисяч рідкісних рукописів і документів, датованих різними періодами історії людства.
borys_javir: (molfar)
до теми ролі жінки у стародавніх слов'ян. 
 
в полабських словян провідницями військових полків були такі воївниці, як Вісна, Гета.
в хорватів відомі княгині Туга і Буга, що воювали на рівні з чоловіками.

і це тільки кілька імен з багатьох, які стали настільки відомими, що про них говорили іноземні королі та імператори. 
 
тому, коли якийсь неук говорить про авторитарний патріархат у слов'ян, про покору жінки чоловікові, про нерівноправ'я (власне у язичницькі часи, бо з приходом християнства багато що змінилося в гіршу сторону), його можна легко заткнути.
стародавнє суспільство, звісно, не було ідеальним, але соціальна роль жінки була на рівні із чоловіком.
borys_javir: (Default)
Перун - один з різновидів небесного вогню, що втілюється у блискавці. Його особливість у тому, що він як вогонь, завжди йде в парі з водою. Блискавка і грім виникають у хмарах, водяній парі, і часто супроводжуються дощем. Можливо, саме тому в релігійних уявленнях індоевропейських народів Громовержець, Громівник і водночас Дощівник (Перун, Перкунас, Тор) займає ключове шановане місце, адже у ньому поєднуються світотворчі начала - вода та вогонь. 



Святкування проходили в одному з парків Тернополя, в дуброві. Під час урочистостей було віддано шану Предкам та воїнам, що полягли за краще майбутнє своїх нащадків - так званий "Перуновий полк". 
 
На головах присутні мали вінки із дубового листя - накриття на голову, вінок чи корона здавна означають особливий статус особи, хоч і тимчасовий, а дуб символізує силу та міць, що випливає із його лікувальних властивостей та фізичних особливостей самої деревини. 
 
Традиційно розпалюється вогонь, навколо якого збираються люди. Також вогнем запалюються символічні ворота - "стріли Перуна", символи блискавок, що влучають в Землю. Це відносить нас до прадавнього міту, за яким Бог неба вогненним змієм-блискавкою спускається з дощами до Богині Землі, аби її запліднити. Пройти між вогнями - не просто очиститися, а й набратися сили, яка народжується від поєднання гарячого та холодного начал. 
 
Основною стравою братчини є свинина. Саме кабан, свиня пов'язуються із Громовиком у індоевропейських народів. Можливо, це пов'язано із одомашненням свиней в час формування образу Громового бога. Окрім того традиційно вживаються різноманітні овочі, різні види хліба, солодощі, а також ритуальний неалкогольний напій на травах. 
 
Сучасні неоязичники на святкування вдягають або тематичний одяг, або вишиванки, що не просто красиво виглядає, а й підкреслює етнічність, традиційність та зв'язок з предками. 
borys_javir: (radio)


на запрошення
Богдана Боденчука та Іри Прокопишин взяв участь у телеетері про Купальські святкування. дата пов'язана, звісно, із християнізованим празником. співрозмовниця розповідала про християнські особливості, а я - про історію виникнення та розвитку, про язичницьку магію свята.

...донедавна вважалося, що найдавнішими згадками про святкування є запис за 1262 рік в Іпатіївському списку Літопису Руського та тексти із Густинського літопису 16 століття. але найдревніша назва свята зафіксована поміж стінописів Софійського собору в Новгороді і датується кінцем 11 - початком 12 віку. записана вона як "коупалиѧ", а в пізніших пам'ятках трапляється як Купалие чи Купалье...


7 VII 2017, Тернопіль
borys_javir: (Default)
мав нагоду та честь побувати на загальнопольському зїзді рідновірів - Ogólnopolski Zjazd Rodzimowierczy . зустріч була організована на Чарчому хуторі - Czarci Chutor, що не дуже далеко від Варшави, тривала 3 дні. щовечора були концерти для загалу, в суботу та неділю зранку - віча, на яких керівники громад та ініціативних груп обговорювали проблеми та перспективи розвитку рідновірських спільнот у Польщі, а протягом днів - літературні читання, лекції та неформальне спілкування. їжа готувалася на відкритому вогнищі у величезному казанку.
 
на вічі, на якому був присутній, обговорювалися актуальні особливості та проблеми розвитку руху. приємно відзначити, що у поляків нема значної частини тих проблем, які є в Україні: розрив із науковістю та визнання священними містифікації й підробки - поляки орієнтовані на наукові дослідження. звісно, між ними є всілякі фантазери, але вони перебувають на узбіччі руху. правда, проблем завдають крайні праві та крайні ліві, але вони також на марґінесі.
 
у вічі були взяли участь представники кількох конфесій, хоч найбільше керівників громад було від Рідновірського Костьолу Польського. було багато скарг на те, що незважаючи на відносну велику чисельність прихильників, мало хто виявляє бажання організовувати свята та бути у проводі громад. здається, це типова проблема багатьох організацій і не тільки світоглядно-релігійного спрямування.


 
в часі неформального обговорення були підняті геополітичні теми. говорилося, що країни центральної та східної Европи (слов'янські та балтійські) мали б об'єднатися для спільного захисту від віковічних ворогів - германців та росіян, а також для пожвавлення економічного розвитку реґіону.
 
було приємно познайомитися із однодумцями, поговорити із близькими за духом людьми. до нових зустрічей!
borys_javir: (molfar)


21 червня о 7:24 за східноевропейським часом відбулося астрономічне сонцестояння. Тернопільські неоязичники в ніч з 20 на 21 червня провели справжнє святкування Купалій у приємній компанії: славлення Богів і Предків, обрядова братчина, забава на березі ставка, вогнище від кресала, палаюче колесо року, дівочі вінки на воді, викрадення Морени, стрибання через вогонь, солодкий коровай, ритуальна неалкогольна наливка...


фіґура Морени






святкове вогнище




палаюче колесо котиться у воду








вінки на воді


Місяць-серп над ранок, перед астрономічним піком сонцестояння


"З гори високої в яри глибокії палає й котиться Ярило-колесо..."

Тернопіль святкував Купалії. Віковічні традиції живуть...

20-21 VI 2017. Купалії. Набережна ставу, Тернопіль, Галичина.

Детальніше про Купалії.
borys_javir: (molfar)


Здавна, спостерігаючи за Сонцем, люди почали його особливі положення відзначати святами. Так виникло Різдво на зимове сонцестояння (Сонце "народжується"), Ярилів день на весняне рівнодення (Яре, весняне Сонце - весна колись називалася "яр"), Купалії на літнє сонцестояння (є версії, що цей день називався Великоднем, бо найбільший, велик день), на осіннє рівнодення вшановували Сонце "старіюче". У давнину люди вважали, що "як на небі, так і на землі", тому старалися події неба відтворювати під час тих чи інших святкувань. Звідси, наприклад, і звичай палити вогнища на різноманітні свята, пов'язані з рухом Сонця. Роблячи за аналогією, люди символічно долучаються до космічного дійства, вірячи, що колесо року не буде крутитися, а цикли природи змінювати один одного, якщо магічними ритуалами не допомагати цьому процесу.

Сонце досягає піку своє активності і настає найдовший день і найкоротша ніч у році. Після літнього сонцестояння, або сонцевороту, як його здавна називали в народі, дні починають ставати коротшими, тому здавна день літнього сонцестояння вважали часом, сповненим особливою магією. День літнього сонцестояння логічно продовжує радісні святкування збільшення тепла та сонячних днів, які починаються ще на майські свята.


знимка із святкування. Стоунгендж, Англія. 2017. National Geographic.

В період літнього сонцестояння слов'яни відзначають одне з найбільших свят у році - Купалії. Донедавна вважалося, що найдавнішими згадками про святкування є запис за 1262 рік в Іпатіївському списку Літопису Руського та тексти із Густинського літопису 16 століття. Але найдревніша назва свята зафіксована поміж стінописів Софійського собору в Новгороді і датується кінцем 11 - початком 12 віку. Записана вона як "коупалиѧ", а в пізніших пам'ятках трапляється як Купалие чи Купалье.

Назву виводять як від праслов’янського слова *kǫpati, що означало купання та ритуальне омовіння, але є версії, що пов’язують назву із словом “купа”, вказуючи на святкування у великому товаристві. Також відомі назви як Сонцекрес (деякі області України), Купала, Колосок, Крес (давньорус. Кресъ), Ярилин день (Ярославська й Тверська області Росії; хоча з Ярилом пов’язане весняне рівнодення), Купалле (білорус.), Saulės (Литва) — День Сонця. Поляки, лемки та словаки називають свято Собітка, що, ймовірно, походить з семантичного ланцюжка: собітка (собутка) — соботка — со-бытие — тобто событно — “разом”, “укупі”, “купно”.

Дослідники досі сперечаються, чи було у слов'ян божество з іменем "Купало", адже вперше його ідола згадано у пізньому джерелі 17 століття християнського авторства, що може вказувати на помилку переписувача внаслідок незнання релігії слов'ян. Тому цілком логічною та вірогідною відповіддю на запитання, якого ж бога чи богиню вшановували предки та варто вшановувати сучасним нащадкам, є Сонце - обожнене, персоніфіковане небесне світило, від якого залежить перебіг життя на Землі. Підтвердження цьому є не тільки звичаї самого свята, а й найдавніші назви, пов’язані із Сонцем у мовах, більш древніх, ніж слов’янські.

В цю магічну найкоротшу ніч на берегах рік розпалюють ватри, влаштовують веселощі з іграми, танцями, любощами, частуванням - братчинами. Як і тому сотні років, що було зафіксовано у Густинському літописі: «звечора збирається молодь обох статей, плетуть собі вінки із всякого зілля чи кореня, і запалюють вогонь, і ставлять збоку зелену вітку, і взявшися за руки, ходять навколо вогню, співаючи своїх пісень, а потім скачуть через вогонь...» (вільний переклад).




святкові вогні. wolvin

Вогонь супроводжує день літнього сонцестояння всюди. Це і величезні багаття, і, звісно, стрибки через багаття. Дівчата і юнаки стрибають поодинці або парами. Цей магічний обряд мав забезпечувати здоров'я і благополуччя. Вважається, що парно стрибати варто у тому випадку, коли хочеш з тою людиною провести свою будучність. Закохані, які стрибають через багаття, магічно "запечатують" свій майбутній шлюб, творячи магію щасливої долі. Стрибками через багаття також лікували безпліддя, позбувалися злих чар тощо.




стрибки через вогонь. wolvin

Хлопці котять з гір палаючі колеса - символ річного руху Сонця, адже після цього свята день починає зменшуватися. Колеса опиняються у воді, символізуючи передусім наступний низхідний рух небесного світила.






запалення колеса та його спускання у воду. wolvin

Дівчата пускають вінки у воду. Часто хлопці намагаються зловити вінки дівчат. Пари заздалегідь домовляються про те, яким буде вінок. Кожна дівчина плете його так, щоб можна було впізнати: вплітають яскраву свічку або велику квітку. Якщо юнаку вдається зловити вінок коханої, діставшись до нього вплав чи на човні, це вважається доброю прикметою для їх подальшої спільної долі.


















плетіння вінків та спускання у воду. wolvin

Під час святкування також можливі обряди викрадення і спалення опудала Морени (на майські свята викрадають майське древко). Дівчата мають обороняти фігуру, тоді як юнаки намагаються її викрасти і кинути у ватру. Символіка цього дійства двояка: це і поєднання “холодної” зимової жіночої сутності Морени із “гарячою” літньою чоловічою сутністю літнього Сонця, так і передача факту перемоги літа над зимою.

В слов'янських краях молодь йде вночі шукати цвіт папороті. І хоч ця рослина не цвіте, її міфічний цвіт став символом небувалого дару, володар якого може знайти будь-які скарби, розуміє мову рослин та тварин.

Хлопці й дівчата паруються. Чи не в усіх значеннях того слова. Купалії, як і майські свята — час задоволення душі та тіла. Недарма літописці згадують про розтління жінок та дівчат — буяє природа, буяють і люди.

На світанку збирали росу. Вважали, що промені найпалкішого Сонця по-особливому заряджають краплини води на травах і вона стає цілющою.

Традиційні святкування досі в різній мірі зберігаються у багатьох народів, особливо індоєвропейських: Ліго у латвійців, Літа у галлів (весілля Богині і Бога, які поєднуються заради руху природи), Вардавар у вірменів, а також - у чехів, німців, австрійців, сербів, болгар, поляків, англійців, білорусів, росіян та інших. Найбільшого розмаху свято набуло в Іспанії, де 19–24 червня проводиться фестиваль, та в Бразилії — «Феста Юніна» 13-29 червня. У Великій Британії в день літнього сонцестояння відбувається фестиваль Ґластонбері, а сучасні англійські язичники збираються у Стоунхенджі, щоб вітати сонце.






знимки із святкування. Стоунгендж, Англія. 2017. Independent. BBC.

Деякі звичаї Купалій перегукуються із обрядовістю інших свят (наприклад, Морену чи символічну людську постать спалюють на однойменному святі взимку чи на межі зими і весни, залежно від краю, на майські свята, на Купаліях; "колесо року" носять на майські свята та Купалії, опісля його спалюючи; шлюбуються на майські свята та на Купалії), що вже віддавна породило припущення, що в минулому частина цих свят була одним святом, яке розділилося чи перенеслося у часі внаслідок різноманітних обставин (прецесія Сонця, кліматичні зміни, вплив інших релігій).

З святом вас! Будьте благословенні!


святкування. Тернопіль, Галичина. 2015. Boris Javir

Джерела: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7.
borys_javir: (Default)



травнева повня


більша зірка - Юпітер, менша - Спіка

Травнева повня завжди вважалася містичною. Вона вказує на період, коли Земля під променями весняного Сонця вже достатньо нагрілася, аби почалися сільськогосподарські роботи.

Травневий повний Місяць названий Квітковим Місяцем, щоб відзначити квіти, які цвітуть протягом цього місяця. Іншою назвою для повного травневого Місяця є Молочний Місяць.



У травневу повню настає максимум весняної сили Матері Землі.
Вшановується Живу. Жива або Живена (епітети весняної Землі) опікується всім, що росте і набирає сили. Її пора - весна, ранок і юність.

Вшановують Живу після появи першої зірки: запалюють багаття або свічки, у вінках з живильних зел, водять кривого танка, співають пісень, ворожать, запарюють запашні зілля.

До свята готують писанки: по чорному, коричневому чи зеленому тлі пишуть рослинні орнаменти та символи життя, здоров'я, жіночої плідності.

В рунічному ряді Живені відповідає руна Беркана: вона загалом позначає весну, період зародження нового життя, вагітності у тварин та людей.

Можливо, в давнину, це свято входило у комплекс майських свят, протягом якого вшановувалася Богиня (в европейських народів зображувалася із рогом достатку, мала назви Майя (з грецької "мати", "годівниця"), Семела (з тракійської "земля", звідки і слов'янська назва), Матір всіх Богів та інші). На це вказує також і те, що в деяких місцевостях саме в ці дні відбувається збір лікарських трав. Дівчата та жінки рано під супровід музики виходять в поля, на луки для заготівлі зілля. Особливо цей звичай був поширений у Древньому Римі, а його залишки досі збереглися у слов'ян під назвою свята Зільник.


майська королева на святкуваннях у Шотландії

borys_javir: (molfar)
передрук моєї статті із інтернет-сайту tenews.org.ua.

Язичницькі святині Залужжя (Фото)

 

Автор : Борис Явір Іскра | Джерело: zbruc

Фото: Борис Явір Іскра

Від Підкаменя, що біля Бродів, через Чорний ліс, околиці Збаража і аж до Збруча тягнеться пасмо пагорбів, які тут називають горами, — Медобори. Вони природною межею відділяють Галичину від історичної Волині та Поділля. Медобори цікаві тим, що тут збереглися давні святилища — наприклад, між містами Гусятин і Сатанів археологи відкрили кілька культових городищ і супутніх їм поселень (люди в давнину влаштовували святилища на панівних в околиці вершинах) [8], [10]. Найвідоміші з них, оповиті таємницями, здогадками, міфами й навіть сучасними фантазіями, утворюють так званий Збручанський культовий центр. Проте святилища розташовані чи не по всьому пасму Медоборів, що дозволяє говорити про Медобірський комплекс святилищ.

Одним із таких святилищ є печери біля села Залужжя, що в околицях Збаража.

Печери Залужжя

Там, де широка долина Гнізної розтинає Медобірський кряж, розляглися оселі Старого Збаража (з одного боку) та Залужжя (з іншого). Скелі та ліс нависають над річкою, з одного боку якої зеленіють гори Довбуша та Бабина, з другого — Монастирок і Замкова. В далекі часи град Збараж стояв на товтровій горі біля с. Старий Збараж, яку називають Княжа, Замкова, Підзамча чи Скала (різні частини гори мають різні назви). На ній донедавна зберігалися руїни замку 9-14 століть із залишками так званої «Конарової стіни» (первісна висота була 20 м, товщина 3 м). Там можна знайти уламки старовинного посуду, наконечники списів і стріл [5], [6].

Тепер поселення під горою називають Старим Збаражем, а за широкими луками, які розляглися обабіч річки, розташоване поселення з відповідною назвою — Залужжя.

Згадані гори утворюють наче підкову, з межигір’я якої й витікає річка Гнізна. Гора Довбуша – товтрове утворення біля Залужжя, на лівому березі Гнізної, обіч Бабиної Гори (сполучені між собою), висота – 405 метрів. Про зв’язок назви з іменем Олекси Довбуша відомостей немає. У Збаражі назву трактують від родини братів Шмигельських, які проживали коло гори – у народі їх називали Довбушами. Бабина Гора – ще одне товтрове утворення, на якій розкопали фундамент ідола. Чернеча Гора – теж товтрова, лежить на південний схід від Залужжя в бік Старого Збаража. У 14-16 століттях тут стояв монастир св. Онуфрія, знищений татарами 1589 року (збереглися руїни фундаменту) [5].

Вид на гори зліва направо: Замкова, Довбуша, Бабина

Дуже цікава Бабина гора, на якій в минулому столітті клуб спелеологів Михайла Сохацького, директора Борщівського краєзнавчого музею, провів ряд археологічних досліджень. При розкопках валу, що оточував гору, знайдено ґрунтові поховання 9-10 століть, керамічні вироби, уламки зброї й інші предмети. А на самій горі виявили фундамент язичницької святині слов'ян, яка могла бути основою гіпотетичного ідолу Баби [6].

Саме на північних схилах цієї гори розташовані печери, які й ідентифіковані зі залишками язичницького святилища.

Печери мають два входи, які розташовані на правому березі одного з витоків річки Гнізна (приблизно 1 км до річки), і вище рівня річки на 80 метрів в пасмі гір Бабина-Довбушева. Схил у районі печери вкритий лісом (більшість дерев — молоді) [2]. Перед печерами, біля стежки, яка з'єднує їх, є високий камінь трикутної форми. За час, відколи тут стоїть, він заріс мохом і в лісі виділяється зеленню [11].

Камінь на стежці між печерами

Урочище, в якому розташовані печери, має складний рельєф. Між крайніми точками печерного комплексу є орієнтовно 100 метрів. Східна частина означена тим, що перед печерою є підняття (штучний насип) з майданчиком [2], [11]. «Східна» печера є невеликою, має дві кімнати. Як стати лицем до входу, то права кімната більша, стеля її вища. Ліва кімната менша, і її стеля трохи нижча. Між кімнатами є перегородка, в якій зроблено прохід. У печері видно сліди людської праці — певною мірою вона рукотворна (вирубана в тріщині скелі).

Вхід у “східну” печеру

Вид з глибини більшої кімнати

Насип із майданчиком, що перед печерою, добре видко зі стежки. Сам майданчик має до 10 кроків у діаметрі. В його центрі – залишки вогнища. Це могло бути капище чи жертовник.

Вид на насип та вхід у печеру із західного боку

Майже у центрі комплексу розташована друга печера. Вона має суттєво складнішу будову: своєрідні сіни, дві ґалереї та кімнати. До входу веде стежка, яка піднімається вгору від майданчика внизу. Враховуючи, що вхід розташований у прямовисній скалі, а підйом до нього різкий, можна припустити, що обвал частини породи було зроблено навмисне, аби полегшити доступ до входу [11].

Вище впалих дерев та покритих мохом каменів чорніє вхід у печеру

Прохід має вигляд витягнутої горизонтально ущелини, досить низький. Опісля стеля підвищується — починається зала. Навпроти входу є великий камінь — перетинка між першою та другою залами. До другої зали ведуть два проходи: ліворуч від каменю — стрімкий витягнутий вертикально і праворуч від каменю — трубоподібний, але пологий.

Вид із “сіней” на вихід з печери

Нижче від лівого проходу є хід донизу, від якого є доступ до кімнати з невисокою стелею. Далі йде невелика ґалерея, яка закінчується двома кімнатами. В більшій з них при обробці каменя залишили виступи у материку, які могли би бути лавами/ліжками. Менша кімната є невеликою, за рівнем нижча від сусідньої. Нижче від правого проходу розташований вхід до ґалерей. Він вузький, трубоподібний, витягнутий горизонтально [11].

Вид на “праву” ґалерею, праворуч — низький вхід згори

Одна ґалерея відходить праворуч. Вона низька, але завершується округлою кімнатою, стеля якої вища за стелю коридору. Також із кімнати йде хід вгору, який закінчується у щілині в скалі.

Вид на коридор з “правої” кімнати

Друга ґалерея йде ліворуч. Її стеля висока — близько 3 метрів. Вона переходить у залу, з лівого боку якої є кам'яний стіл (кам'яна плита, що помітно виступає з материка). Ліворуч від столу, паралельно до «лівої» ґалереї є невеликий хід, який тягнеться в глибину породи не більше, ніж на 2 метри. «Ліва» ґалерея доволі довга і йде в глибину материка та понижується у рівні, закінчується тупиком. В кінці ґалереї витесано голову коня [11].

Вид на “ліву” ґалерею, ліворуч — виступ кам'яного “столу”

На першому плані — кам'яний “стіл”

“Ліва” ґалерея

Голова коня

В давніх народів був поширений «культ коня» - з мотивів як господарських, так і доволі далеких від практичних. Розмаїті божества мали фізичні втілення в образах коней/кобил – наприклад, галльська богиня Епона (богиня-покровителька коней; тут варто пам’ятати про вплив галлів на Галичину), слов’янські боги Перун і Світовид (уявлялися на білих конях). В Арконі, Звенигороді, наприклад, тримали ритуальних коней. Слов’яни коней використовували для ворожінь [4], [8]. Цілком можливо, що голова коня могла мати культове призначення. Правда, на жаль, наразі немає даних щодо ймовірної технології обробки каменю в печері та часу створення як ґалерей, так і, власне, кам’яної голови.

Ґалереї зорієнтовані строго за сторонами світу – «ліва» йде на південь, «права» - на північ [11]. На всіх стінах печери видно сліди ручних знарядь. Творці цих кімнат, певно, приклали значні зусилля, аби вийняти великий об'єм каменю через дуже вузькі проходи (тобто, суто промисловий видобуток каменю виключається). Печера могла будуватися для тимчасового сховку чи навіть тривалого проживання людей (температура повітря доволі висока — тут зиму можна перебути; дим від вогнища повільно, але розходиться).

Нижче від виходу з печери є майданчик, майже в центрі якого складені доволі великі камені. Тут міг бути жертовник. Від майданчика тягнеться на захід вал, розритий навпроти відслонення каменю (певно, свого часу тут влаштували кар'єр). У валу вже згадані дослідники знайшли кераміку 12-14 століть. Між валом і скелею є долина, дном якої йде стежка. У скелі є виїмка, але явного входу в можливу печеру нема [11].

Майданчик нижче входу в печеру

Вид на вал з півночі

Таким чином, місцина являє собою комплекс печер, а за характерними ознаками можна зробити висновок, що тут було давнє святилище (печерний комплекс): головні споруди з каміння розташовані в межах гори; наявні спеціально облаштовані майданчики для обрядів, комплекс оточений ритуальними валами чи впорядкованими валунами — сакральною межею святилища; коло печер є залишки ймовірних капищ і жертовників; широке застосування каменю та кам'яних вимощувань; відсутність залишок звичної житлової чи господарської забудови [8]. На основі виявлених археологічних даних приблизний час функціювання святилища можна почати від 9-10 століть (а, може, й раніше), а чи не найінтенсивніше його використовували в 12-14 століттях. Можливо, саме для боротьби з язичниками, в 14 столітті у підніжжі сусідньої гори побудовали монастир. Правда, довге існування святилища вказує на сильну основу місцевих вірувань і культу, пов’язаного з ним.

Місцина потребує більш детального дослідження, зокрема й археологічного.

Історичне середовище

Околиці Збаража, північні витоки річок Дністровського басейну заселені здавна. Тут знайдені мезолітична стоянка (8 тисяч років до нашої ери), поселення трипільської (5-3 тисячі років до н. е), черняхівської (1-5 століття н. е.; зокрема, коло Чернелова-Руського І.Ґерета відкопав велике поселення, де знайдено корону; причому кістяки чоловіків мали антропологічний тип, близький до галлів із Центральної Європи [7]), празької (5-8 століття н. е.) і лука-райковецької  (давньоруської) культур. Цей край входив в ареал формування слов’яномовних народів, тут відбувалися бурхливі етнотворчі та державотворчі процеси. Вперше згаданий у літописах під 1211 роком, але задовго до цього місто на р. Гнізна було одним із найбільш укріплених удільних центрів місцевих державних утворень, а потім Галицького князівства [9].

Уже в літописні часи значна частина Медоборів і прилеглих до них теренів належала Збаразькому князівству, яке мало статус княжої волості й діяло на певних автономних правах: держави, до яких воно входило, не втручалися у його внутрішні справи, князі Збаразькі здійснювали управління, збирали податки та чинили суд, були зобов'язані надавати військову допомогу своєму сюзеренові й не мали самостійних зовнішніх зносин [9]. Цілком імовірно, що саме це відіграло значну роль у збереженні язичництва довгий час на окреслених землях.

У середині 14 століття Збаразьке князівство перейшло під управління Литовської держави. В 1393 році великий литовський князь Вітовт передав Збараж сіверському князю Корибуту (прийняв хрещення 1386 року під ім’ям Дмитро). Корибут проводив незалежну політику, через що вступив в конфлікт з Великим князем Литовським Кейстутом. Саме останній приєднав до Литви північні уламки Галицько-Волинської держави (цікавий факт, що хоч він і прийняв хрещення, його тіло спалили у Вільні за язичницьким обрядом). Син Корибута – Жиґимонт (Сигізмунд) брав участь у битві при Ґрюнвальді [1].

Аби розуміти події давнини, варто мати на увазі, що в 14-му – початку 15 століття Збаразька земля належала до Великого Князівства Литовського, князі якого, хоч і були хрещені (деколи по кілька разів, залежно від політичних вигод), але вмирали як язичники, і християнські ордени їх інакше і не сприймали, навіть після хрещення. Цілком імовірно, що їхнє правління Збаразьким князівством могло спричинитися до посилення переслідуваного за руських часів язичництва, яке почало переживати певне відродження...

ДЖЕРЕЛА

1. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. — Біла Церква, 2006.

2. Довбуша-2/Dovbusha-2

3. Ідзьо В.С. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. — Львів: СПОЛОМ, 2004. — 288 с.

4. Козлов М. Язичницький світогляд східних слов'ян: структура, еволюція, трансформація. Монографія / М.М.Козлов. — Севастополь: Видавець Кручинін Л.Ю., 2009. — 288 с.

5. Крищук М.М. Топоніміка Тернопільщини. Навчально-методичний посібник. — Тернопіль, 2008. – 200 c.

6. Медобори — краса Поділля

7. Т.М.Рудич. Антропологический материал Черняховской культуры из раскопок И.Гереты.

8. И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. — М.: Издательство «Ладога-100», 2007. — 304 с.

9. Тернопільський енциклопедичний словник. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004-2010. — ISBN 966-528-197-6, том 1, 2004.

10. Тимощук Б.А,, Русанова И.П. Отчеты Прикарпатской экспедиции в архи­вах ИА РАН, ИА АН Украины, Тернопольского музея, 1988.

11. Б.Явір Іскра. Печери Залужжя // Живий журнал, 2012

Світлини автора

borys_javir: (molfar)


В глибоку давнину, коли рік ділився на 2 частини: літо та зиму, на півшляху між Великоднем (весняним рівноденням) та Купала (літнім сонцестоянням) відзначали свято світла, свято весни - ніч вогнів. Галльські народи називали свято Белтейн (найвідоміший зараз варіант назви, означає «вогні світла») або Галан-Май, Май. Колись вважалося, що саме на Белтейн Бог (в галлів Бел, Беленус - буквально "білий бог") і Богиня (в европейських народів зображувалася із рогом достатку, мала назви Майя (з грецької "мати", "годівниця"), Семела (з тракійської "земля"), Матір всіх Богів та інші) кохаються, щоб зачати нового Бога, який народиться взимку (Бог і Богиня тут - це збірні образи богинь і богів у праіндоєвропейських народів). Свято дало назву місяцю травню в різних евтопейських мовах: "белтейн" у шотландській, ірландській гаельських, "май" у мовах, на розвиток яких вплинув римський спадок.

Віки йдуть, а европейці й досі святкують Белтайн - свято початку літа, світлої пори року. Завершився час темряви й смутку - настав час світла й радості. В день перед Майським святом входи та вікна прикрашають гілками дерев (в Галичині - явір, клен, ясен) та квітів (процес прикрашання називається "маїти", а зелень для прикрашання - "май"). На головній площі поселення чи коло святилищ, храмів наряджають Майське дерево (зазвичай береза (в Німеччині), іноді ялинка (в Німеччині, Галісії), яке традиційно прикрашають стрічками і квітами, а потім танцюють навколо, переплітаючи між собою стрічки зеленого, білого і червоного кольорів (можливе використання й інших барв). В деяких країнах зберігся звичай викрадати майське дерево у сусідньої громади, поселення. Також в деяких місцевостях невеликі майські дерева ставлять коло воріт неодружених дівчат "на порі".


громада несе майське дерево до місця встановлення, Польща

У багатьох европейських народів є звичай обирати "майську королеву" та "майського короля", найгарнішу пару села. Королеву традиційно одягають у зелене або біле. Ці барви одягу типові для символіки европейських Богинь весняного циклу.


майська королева на святкуваннях у Шотландії

На вершинах гір або на спеціально відведених місцях в ніч на 1 травня розмалюють вогнища, як символ повернення Сонця, між якими ходять чи стрибають через них. У давнину люди вважали, що "як на небі, так і на землі", тому старалися події неба відтворювати під час тих чи інших святкувань. Звідси, наприклад, і звичай палити вогнища на різноманітні свята, пов'язані з рухом Сонця. Роблячи за аналогією, люди символічно долучаються до космічного дійства.
В цю магічну ніч тривають фестивалі з іграми, танцями, любощами, частуванням - братчинами. В деяких реґіонах Европи зранку молодь обливалася водою.


частина фестивального дійства майської ночі у Шотландії


У скотарських місцевостях також в ці дні часто відбувається вигін худоби на пасовища. Коли маржину виводять із хліва, вона мусить переступити сокиру, обмотану червоною стрічкою і прикріплену до порогу. Вдосвіта 1 травня худобу між вогнями, обкурюючи її (у слов'ян цей звичай відбувається на свято з назвами Красна гірка, Ярилів день). В деяких регіонах корів б'ють вербовими, горіховими, горобиновими чи березовими гілками, перемотаними червоними стрічками, вважаючи, що це буде сприяти плодючості.
В деяких місцевостях саме в ці дні відбувається збір лікарських трав. Дівчата та жінки рано під супровід музики виходять в поля, на луки для заготівлі зілля. Особливо цей звичай був поширений у Древньому Римі, а його залишки досі збереглися у слов'ян.

Вважається, що в ці дні світи видимий та невидимий стають особливо близькими (як на Савин),  і мешканці потойбіччя ходять серед живих. Подібні вірування, коли поміж живих гуляють мавки, навки, властиві для Русального тижня у слов'ян, який є місцевим різновидом загальноевропейського свята. Свій Великдень мавки святкують у четвер напередодні основного свята. А в шестерицю ("Дідова субота) люди здавна вшановують покійних і готують для них частування, аби показати, що вони не забуті.
Від лихих нав’їв, за повір'ями, захищають полин та любисток.



Частина звичаїв Белтейну перейшла на свята інших релігій. Паралелі у звичаєвості можна провести із звичаями проведення свят, пов'язаних із зміною пір року чи циклами розвитку природи, зокрема це стосується святкування зимових свят (Імболк, Морена, Масниця: символічна сустріч зими і літа, що супроводжується запаленням вогнищ, свічок, спаленням Морени; носінням колодки на Масницю - носіння майського дерева), весняного рівнодення (Остара, Великдень: биття вербовими прутиками, запалювання вогнищ, обливання водою), весняних свят (Красна гірка, Русалії: очищення маржини вогнем, віра у прихід мавок-русалок, прикрашання жител зеленню) та літнього сонцестояння (Купала: спалення Морени, запалення вогнищ), що вже віддавна породило припущення, що в минулому частина цих свят була одним святом, яке розділилося чи перенеслося у часі внаслідок різноманітних обставин (прецесія Сонця, кліматичні зміни, вплив інших релігій). Найімовірніше, місцевими різновидами майських свят були близькі за часом слов'янські Красна гірка, Ярилів день, Русалії.

Традиційні святкування досі в різній мірі зберігаються у Шотландії, Ірландії, Галичині, Швеції, Німеччині, Франції, Австрії, Англії, Чехії, Моравії, Словенії, Польщі, Росії, Литві, Еспанії, Данії та інших країнах. Сучасні язичники відроджують стародавню Традицію, а найяскравіші святкування Белтейну наразі відбуваються у Шотландії.


частина дійства майської ночі у Шотландії

З святом вас! Будьте благословенні!

Джерела: 1, 2, 3, 4.
borys_javir: (Default)
Враховуючи ріст кількості рідновірів / язичників по всій Европі та у слов'янських державах зокрема, одним з питань, які все більше стають актуальними - вигляд божеств, яких вшановували предки. Багато рідновірів мають схиблене уявлення про предмет розгляду, створюючи ідоли з вигляду як розписані чи різьблені слупи. І це при тому, що навіть збережені ідоли давніх слов'ян вказують на помилковість такого примітиву. То якими були ідоли предків? Про це можна дізнатися із писемних джерел.



«І є у них будинок, який створив один з їхніх царів на Чорній горі, яку оточують дивовижні води, що відрізняються різними кольорами і смаками, всі дуже корисні. І у них в ньому є величезний ідол в образі Сатурна, зроблений у вигляді старця з палицею в руці, яким він ворушить кістки мертвих в могилах. Під правою його ногою є зображення чогось на кшталт комах, а під іншою (його ногою) - вороно-чорні зображення граків і інших (птахів) і дивовижні зображення чогось подібне абісінцям і неграм. У них є ще інший будинок на горі, яку оточує затока моря, (будинок), споруджений з каменів червоного мармуру і каменів зеленого смарагду. В середині його величезний купол, а під ним ідол, частини тіла якого (зроблені) з чотирьох сортів дорогоцінного каменю: зеленого хризоліту, червоного карбункула, жовтого корналіну і білого кришталю (берилу), а голова його - з червоного золота. Напроти нього - інший ідол у вигляді дівчини. Йому зазвичай приносять жертви і кадіння (ладану)»
Абу-л-Хасан Алі ал-Масуді (X ст.) "Промивальні золота і копальні дорогоцінних каменів"

«В тому володінні <...> з давніх часів і до наших днів стояв один ідол, мармуровий, зображав жінку. Ці нерозумні люди служили їй <...>»
Георгій Молодший "Житіє Георгія Святогірського"

«Володимир <...> в Києві дуже багато храмів побудував і ідолів по горах навколишніх поставив, зокрема ідол Перуна, бога грому, хмар і блискавок (якого найбільше шанував), розкішніше всього зробив: саме тіло було з дерева майстерно вирізано, голова його зі срібла, вуха з золота, в руці ж тримав камінь на зразок палаючої блискавки, в честь і славу якому вогонь з дубових дров, названий вічним, жерці, для того приставлені, палили»
Мацей Стрийковський "Хроніка Польська, Литовська і всієї Русі"

«(Про Перуна:) ноги залізні. В руках же тримав камінь на зразок блискавки палаючої, рубінами і карбункулами прикрашений»
І. Гізель "Синопсис"

«Мав він, Живе, біля Кракова святилище і статую, з золотистої бронзи відлита, зображала чоловіка, одягненого левовою шкурою, який тримає перед ногами рукою вузлувату палицю, з поросям і биком біля ніг»
Прокош (Пшибислав Діаментовський) "Слов'яно-сарматська хроніка"

«статуя із золота у вигляді людини, що сидить на троні, була вилита, що несла образ і ім'я бога Зелу», «Золото віддав [князь Незамисл] майстру, щоб відлити зображення Красатини, яке було поміщено в палацовому святилищі», «Людмила, воістину Кросину більше всього іншого сонму богів і богинь прикрашати і почитати з малих років привчена, <...> чоловіка свого Борживоя особливо спонукала, щоб він <...> наказав відлити зображення в людській подобі з золота»
Вацлав Гайок з Либочан "Чеська хроніка"

«Серед мораван Венера, або Красопані, звана також Дзідзілеля, шанувалася з більшою пишнотою <...> Її гола статуя дивовижної роботи мала вигляд найгарнішої жінки чи дівчини; очі були грайливі, солодкі і повні спокуси, тіло білосніжне, волосся спадало до колін; вінок мирту, переплетений червоними трояндами, прикрашав голову; уста, посміхались сором'язливо, тримали зрізану троянду; на місці серця було видно промінь або палаючий факел; ззаду тіло було розкрито, так що можна було побачити серце. Богиня їхала на золотій колісниці, яку везли два білих голуба і два лебедя. Поруч стояли три голі діви, або Грації, взявшись за руки, спинами одна до одної»
Іржі Стржедовскій "Церковна історія Моравії"

«В ньому [місті] немає нічого, крім храму з дерева, майстерно спорудженого, який, як основи, підтримують роги різних звірів. Його стіни зовні прикрашають зображення богів і богинь, дивно вирізані, як видно розглядаючим; всередині ж стоять боги рукотворні, з вирізаними на кожному іменами, грізно одягнені в шоломи і кольчуги, з яких перший зветься Сварожич і більше за інших усіма язичниками шанується і вшановується»
Тітмар Мерзебурзький "Хроніка"

«Головний з них - Радигост. Ідол його зроблений із золота, ложе - з пурпуру»
Адам Бременський "Діяння гамбурзьких єпископів"

«Коли ж капища і зображення ідолів були знищені благочестивим Оттоном, нечестиві жерці золоту статую Триглава, яка найбільше ними шанувалася, забрали в глушину і віддали на збереження якійсь вдові, що жила в скромному селі, де не було небезпеки, що статую знайдуть»
Еббон "Житіє Оттона, єпископа Бамбергского"

«Були в місті Щецині чотири Контини, але одна з них, головна, була споруджена з дивовижним старанням і майстерністю. Всередині і зовні вона мала скульптури, які виступали зі стін зображенням людей, птахів і звірів, настільки відповідно до свого виду передані, що здавалися дихаючими і живими; <...> Фарби зовнішніх зображень ніяка негода, сніг або дощ не могли затемнити або змити, такою була майстерність художників»
Герборд "Житіє єпископа Оттона"

У цьому місті два будинки, які, немов від того, що містили (continerent) укладені в них зображення богів, здавна називалися Контини. З великим старанням і мистецтвом споруджені, вони, проте, далеко відстояли один від одного»
Чернець Пріфлінгенській "Житіє Оттона"

«Відзнакою цього міста [Кореніца] були три будівлі видатних храмів, помітні блиском чудової майстерності»
Саксон Граматик "Історія Данії"

«є в околицях Гадебуша, якого обтікає річка Радагас, що носить ім'я божества, корона якого (з міді, від розплавленого його ідола), понині видно в вікні храму»
Миколай Марешалк Турій "Аннали герулів і вандалів"

«Слов'яни воістину відступили від клятви і відновили старого Бога, що звався Флінц, який стояв на кремені, був зображений у вигляді мерця в довгому плащі і мав на руці палицю з палаючим факелом, і на лівому плечі - стояв дибки лев, який буде воскрешати мертвих»
Конрад Бото "Саксонська хроніка"

«Ідол, подібний Венері, що стоїть на колісниці з трьома Граціями, був в Магдебурзі, місті, який від цієї богині слов'яни також називали Девін»
Адальберт Кранц "Вандалія"

«Був же він [Флінц] подібний до мерця, блідий, з чорними кучерями, одягнений в довгий плащ червоного кольору; в правій руці тримав жердину, на верху якої був прикріплений чи то рудий сніп, чи то палаючий пучок колосків»
Христофор Манлій "Записки про справи Лужиць"

«Тримали перед собою ідола, що означає сонце, який випромінює промені від обличчя, з вогненним колом на грудях»
Екхардт "Пам'ятники Ютербога"

Навіть короткі писемні дані вказують на те, що ідоли - зображення - стародавніх божеств були мистецьки зроблені і виконані доволі правдоподібно та реалістично. Тому, відновлюючи віру та релігію предків, варто дотримуватися їхніх принципів.
borys_javir: (molfar)


Великдень: а першою таки була жінка...

В богині Іштар / Астарти була сестра - володарка підземного світу, світу мертвих. Коли Іштар прийшла у її володіння, сестра вбиває поглядом смерті і підвішує на стовпі на гаку - розпинає. Через три дні Іштар воскресає.
Це стається в часі весняного рівнодення.

Іншою назвою богині Істар була Інанна - так її називали шумерці, мова яких досі вважається ізольованою і такою, що не входить у жодну відому мовну сім'ю (відомі з 4 тисячоліття до н.е.). Вавилоняни поклонялися Іштар, пов'язуючи її культ з Венерою, яка була третьою в астральній тріаді Сонце - Місяць - Венера (ця тріада також була відома і балто-слов'янам). Як вечірня зірка, вона уособлювала Венеру, а як ранкова називалася Ануніт - Люцифер (Осяйна; таким же епітетом у 1 тис.н.е. візантійці називали Богородицю, а римляни - Ісуса). Іштар в 12-7 ст. до н.е. входила і в жидівський пантеон, поки жерці Єгови не вчинили релігійної реформи, запровадивши юдаїзм.

В Европі в стародавні часи шанувалася споріднена богиня ранкової зорі - Еостра / Остара (згадана в тому числі у літописних пам'ятках 7-8 ст.н.е). Її ім'я традиційно пов'язується з прагерманським *austrōn «світанок», висхідним до загальноевропейського кореня * h₂wes- «сяяти, блищати». Похідне від цієї основи ім'я (реконструюється як * h₂ewsṓs, у спрощеному записі *Ausōs) носила одна з головних богинь праіндоевропейського пантеону - богиня світанку. До цього образу сходять грецька Еос (Ἕως, Ἠώς), римська Аврора (Aurora), латиська Аустра (Austra), литовська Аушріне (Aušrinė), ведійская Ушас (उषस्; uṣas), слов'янська Денниця, Зоряниця. З цієї ж основи утворилося загальноевропейське слово, що означає «схід» (англ. East, нім. Ost, голланд. Oost, швед. Öster, а також лат. Auster «південь»). Ім'ям богині названо свято Великодня у германомовних народів - Easter, язичницький варіант якого відзначається на весняне рівнодення. Спільність назв та навіть їхнє близьке звучання вказують на глибоку вкоріненість образу і його велику вагу в часі існування загальноевропейської мовної спільноти (3-2 тис. до н.е.).

Одним із символів Астарти була зоря поряд із місячним серпом. Цей символ можна навіть помітити на руїнах храму в Гьобеклі-Тепе - найстарішому із знайдених міст світу (10 тис. до н.е.). На зображеннях із Близького Сходу Іштар тримає в руках хрестоподібний жезл - звичайний хрест, стоячи на місячному серпі (християнська Богородиця дуже часто зображується таким же чином, що стоїть на місяці, оточена зірками). Зоря з Місяцем виступають як супутники у слов'янському фольклорі, а їхнє поєднання як символ було гербом в галицьких хорватів (зокрема, перший відомий герб Теребовлі, герб Тернополя), у балканських хорватів (відомий з 11 ст.н.е.), стало відзнакою чи частиною гербів багатьох шляхетських родин з галицьких земель.

Заглядаючи у минуле, можна висновувати, що на прадавньому етапі розвитку прапра-народи шанували Богиню ранкової зорі (була також пов'язана із богинею-Сонцем), яка була дотична до змін пір року: її вмирання (на осіннє рівнодення) символізувало зиму, а воскресіння (на весняне рівнодення) - весну. Іншими знаковими подіями у її житті було народження/переродження у світі мертвих (на зимове сонцестояння) та, можливо, весілля (на літнє сонцестояння). Віру в цю богиню перейняли різноманітні народи, зокрема европейські, арійські та близькосхідні, а фраґменти та рудименти вірувань існують досі - у назвах та обрядах до головних як язичницьких, так і християнських свят весни.

А першою таки була жінка. Мати. Богиня.
borys_javir: (обернув ся)
Ви замислювали сє, яков б могла бути рідна (галицка) мова, якби... якби, наприклад, на початку 13 століття Галичину не завоювала Руська держава Романовичів? До вашої уваги - галицка латинка, експериментально покладена на західнословянску основу. Себто, збережено ті риси, єкі були у старі мові від Лаби до Збруча, від Чехії до Галичини.



Звуково-буквова довідка:
Ô – «і» всередині слова, варіятивне ві (перехід о-і) на початку слова
I, Y – и, читаються однаково во всіх позиціях
´ - позначає довготу голосної
Ł – ў
U, V - огублюються в слабких позиціях (міжголосних чи міжприголосних)
Ú - виразне «у» з малопомітною протетичною «в»
KT - хт
L - нейтральне, а не тверде. L + приголосна = ль
Наголос слабкий, а не силовий, завжди на перший склад

O hobitach
Hobiti jsú nepomítný, ale starobulý nárôd, raníš čiselníjší níž dnes; lubjú mir a spokôj a dobre zoranú zemi: jejich úlubeným místom pro žitě buvalo selo s dobrými hospodarěmi. Nikdy nerozumíli pristroji skladníjší níž kováčské míchy, vodný mlýn či tkacký stanok, a nelubili je, choč umíli so znárěděm sě povoditi. I za starých časôv buvali jak pravidlo sě bojali „Velkých ludý“, jak nám ríkajú, a dnes sě nám nedajú na oči a těžko sě dajú najti. Dobre slyšú a majú bystrý zôr, a tož majú schylnôst k tlustnutí a nespíšú zbytečno (дарма), jsú však jurkí a kmítliví. Ôd počátku umíjú rychlo a ticho utíkti, když kolo bude nejaký velký človík, ktoróho nechčú pôtkati; a toto umíní rozvinuli do té míry, že človíkovi sě to móže zdati čarodíjné. Ale hobiti napravdu nikdy žádné čarodíjstvo nestudovali a jejich nepolapitelnôst (лапати – ловити, неможливість їх злапати) vyplývá tylko z jejich ôdbôrné zdatnosti, ktorú kvóli hobitské dídičnosti (дідицтво - спадковість), praktici a dóvírné blizkosti so zemjou nemožú vítší (більші) a nemotorníjší plemena napodobiti.
Jsú to malí človíčci, drôbníjší než trpaslici (ґноми): ménš korínástí a hranatí, i když napravdu nejsú tak menší. Jsú oni po-rôznomu vysokí, ôd dvóch do čtyróch stop našé míry. Nyní zrídka dorostajú tróch stop, ale ríjakú, že se zmenšili a že za starších dob buvali vítší. Dle (згідно) Červené knihy Bandobras (Bučivôj) Brał, syn Hromželíza II, mał čtyri stopy pět palcôv a môhł jízditi na koni. V cílých hobitských lítopisach buł prekonán (перевершений) tylko dvoma slavnými postavami (героями) dávnovíku, ale o té podivuhodné (вартій подиву) reči i bude naša kniha.

Переклад: Юрій ПОВАЛА.
Правки: Борис ЯВІР ІСКРА.

borys_javir: (molfar)


На запрошення організаторів тренінґу "Новий погляд" провів лекцію про етнічні релігії. Протягом заняття були розглянуті питання:
1. Що таке язичництво та хто такі язичники минулого і сучасності. Визначення терміну. Короткий загальносвітовий огляд сучасних етнічних релігій.
2. Філософські основи сучасного язичнитва. Ознаки етнічних релігій. Відмінність язичництва від семітських релігій.
3. Язичництво сучасності: проблеми традиційності та сектанства.

Дещо з цитат: 
«Язичництво - не просто ідеологія чи релігія, а спосіб мислення, спосіб життя. Язичництво - то позитивний, життєрадісний спосіб життя. Язичництво не можливо от так взяти і "прийняти", до нього можна прийти тільки самостійно. Цей рух може тривати постійно, є просто рубіж, коли стаєш язичником, але пізнавати світ, аби більш гармонійно з ним жити, можна все життя...»

«Цікавий факт, що власне традиційні й народні вірування та релігії, а також новітні спроби їх відродити загалом складають 21,7% людства, займаючи третє місце за кількістю сповідників у світі. А разом з різноманітними філософськими течіями - 38%, що є найбільшим показником з-поміж інших. Враховуючи тенденцію до збільшення, можна прогнозувати, що за певних умов саме ті люди можуть стати рушієм духовного оновлення Землі.»

Детальніше можна ознайомитися за джерелами: 
• Б. Явір Іскра,
Що таке язичництво та хто такі язичники?, dreamwidth.org, 2012-2016
• Б. Явір Іскра,
Релігії світу у %, - dreamwidth.org, 2012
Folk Religionists, - pewforum.org, 2012
Other Religions, - pewforum.org, 2012
• Naomi Schaefer Riley,
The God Profusion, - wsj.com, 2016
• Т. Сивак, Б. Явір Іскра,
Холотеїзм як філософська основа слов'янського світогляду, - dreamwidth.org, 2016
• Б. Явір Іскра,
Про богів та язичництво, - dreamwidth.org, 2012
• Б. Явір Іскра,
Так, трохи про світогляд, - dreamwidth.org, 2012-2013
• Б. Явір Іскра,
Думки про ідею етнічних релігій: Єдність чи Єдиність (одність)?, - dreamwidth.org, 2012-2013
• Б. Явір Іскра, А. Ясноок,
Рідновірські секти — проблема, що заважає язичницькому відновленню, - dreamwidth.org, 2016

Знимки: Aglaya Nogina та Павло Педько

borys_javir: (molfar)


У сакральній Традиції Европи в часі весняного рівнодення святкується Великдень, вшановується Ярило, Сонце весняне - потужна сила, яка пробуджує землю і дає енергію для розвитку й яріння всього живого.

Гучними дзвонами чоловіки вітають весну і символічно помагають відкривати небо - випускати сонячне тепло і птаство з Вирію.

Жінки завчасно роблять писанки й крашанки як символ родючості і побажання щедрого на дари землі й природи року, печуть солодкі обрядові хліби з солярними прикрасами, а для дітей випікають жайвори, з котрими малеча запрошує весну й птаство до повернення.

Зі святом вас, люди! Будьте благословенні! 

- - -
В 2017 році весняне рівнодення - 20 березня 12:29 пополудні за східноевропейським часом. Сонце в сузір'ї Риб.
borys_javir: (обернув ся)
ГАЛИЦЬКІ ГОВОРИ В КОНТЕКСТІ ЗАХІДНО-СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ
© Юрій Повала, попереднє повідомлення

Питання розділу слов’янських мов на підґрупи, не зважаючи на давню гісторію цієї теми, є досі відкритим. Теж стосується різних наріч та говорів. Хоча більшість мовознавців погоджується на тому, що галицькі говори східно-слов’янські, існують теж і ті, хто бачить в них перехідну ланку. 

Найкраще буде почати зі звукових змін.
Найтиповішими змінами західно-слов’янських мов є:
1. Праслов’янскі tj, dj в c, dz/z   - noc, medza, pec Х. ніч, межа, піч  ( - )
2. Ґрупи слів tort, tolt, tert, telt в trat, tlat, tret, tlet (чи польський випадок – trot, tlot) – hrad, hlad, břeh, mléko X город, голод, берег, молоко (в цьому питанні є цікавий момент – приблизно останні сто років на теренах Галичини пробігає процес занепаду повноголосся : гəрóд, гəлóд, бəрег, мəлокó, приклади занепаду можна побачити ще в творчості Франка (прим. слово «кріль» в значення король, пор. чс. Král, пл. Król). Результатом занепаду повноголосся ці ґрупи можуть виглядати як tŕot, tĺot, tŕet, tĺot, таким чином ціла ланка розвитку буде виглядати так – tort, tolt, tert, telt – torot, tolot, teret, tolot – tŕot, tĺot, tŕet, tĺot). Варто ще згадати традиційну форму імені Володимир в Галичині – Ладимир, в котрій повністю відсутне повноголосся. ( +/- )
3. Відсутність епентетичного L: země, zdraví, robím X зем‘я, здоров’є, роб’ю/земля, здоровлє, роблю (тут розвиток неоднозначний, присутні обидва варіанти) (+/-)
4. Збереження сполуки dl: vedl, mýdlo, jídlo X вів, мило (але миделко ), їдло. (+/-)
5. Поява š при ІІ і ІІІ палаталізації: пл. wszytek, musze, чс. všechen, mouše Х вешь (весь), муші (мусі) (варто відмітити, що в цьому випадку в галицьких говорах з’являється дорзалізація, а не š в палаталізації, хоча фонетичний результат однаковий) (+/-)
6. Збереження kv, gv на початку слова перед передніми голосними: чс. květ, hvězda пл. kwiat, gwiazda X квіт/цвіт, звізда (якщо в сполуці kv зберігся і старший і новий варіант з cv, то сполука gv перейшла в східнослов‘янську zv, пор. рос. звезда) ( - )

Порівняння зі східнослов’янськими мовами
1. Редукція дієслова «бути»      ( - )
українська         галицькі говори             чеська        словацька
Я –   є             єм                 jsem            som
Ти – є             єс/си                jsi            si
Він – є            є                je            je
Ми – є             смо                jsme            sme
Ви – є             сте                jste            ste
Вони – є              сут/є                jsou            sú
2. Опускання дієслова «бути» в часуванні.  ( - )
українська            галицька                чеська
Я ходив у школу        Ходив єм до школи        Chodil jsem do školy
Де ти був?            Где сь був?                Kde jsi byl?
3. Перехід праслов’янського початкового je в о : jelen – (в)олень, jezero – (в)озеро, але jeden – єден. Слова базового лексикону до яких належать і найперші числівники це одна з найстабільніших частин словника, але через відсутність ізоґлосів єлень, єзеро (хіба в селах населених переважно людьми польської етнічності) важко констатувати «власність» слова «єден», Міхаель Мозер (нім. Michael Moser, австрійський славіст) подає слово «єден» як один з перших полонізмів в галицьких говорах. ( + )
4. Злиття частки «ся» з дієсловом. Ця риса є домінантною на східнослов’янському просторі укр. знатися, рос. знаться. В Галичині ж цієї риси немає, частка «ся» є окремою від дієслова та часто стоїть перед ним (препозиція). ( - )
5. Інфінітиви на –чи. Досить типова риса східно- та південно-слов’янських мов: печи, стричи (пор. рос. печь, стричь).

Серед інших звукових переходів притаманних галицьким говорам варто відмітити переходи е – і та о – і ( скоріше «и» ). Перехід е – і притаманний також не лише іншим українським говорам, але і чеській мові: bělý – bílý, mléko – mlíko (розмовне), тоді як перехід о-і з’являється лише в галицьких та інших українських наріччях. Варто також згадати про переходи о-у, чи у-кання. Ця риса більш притаманна говорам південної Галичини та Гуцульщини, яскраво виражена, зокрема, в Підгаєччині: кінь – кунь, мій – муй, дім – дум, міст – муст. Цікавим є факт розвитку такого явища, його основа – дифтонґізація давнього довгого «о» (ó), дифтонґізація пробігла з різними ступенями довершення в поліських говорах (вуол, дуом), підляських (вуол, муой), словацьких (kôň, dôm, môj), чеських (mój – muoj – můj, dóm – duom – dům, власне літера ů з‘явилася як ліґатура o+u) та ряді інших слов’янських говорів. Серед інших рис цікавою є теж риса опільского говору про нелітературність якої писали ще в 19-му столітті такі діячі як, наприклад, Головацький, а саме перехід а-е. Приклади: жаба – жеба, час – чес, як – єк. Найцікавішою особливістю цієї риси є її унікальність і наявність такої ж риси в словацькому наріччі Dolného Kubína: jäma, žäloba, žäba (див. Anton Havištiak Nárečie Dolného Kubína a okolia). До всього вище написаного слід додати також форму орудного відмінку на «ов» - ногов, руков, чс. nohou, rukou, сл. nohou, rukou. Така форма орудного відмінку розповсюджена на території від Чехії до Галичини, частково до Поділля, де більш виразніше наявна форма –ом.



Протетика
Ще однією яскравою рисою галицьких говорів є велика кількість протетичних звуків. Зазвичай протетичними звуками виступають й, в, г. Протетику можна розділити на три види: давню (йайце, вода), пізнішу (воко, возеро, вухо) та активну (вікно, він). Протетичні звуки притаманні більшості говорів від Чехії до Галичини. В говорах центральної та східної України також існує протетичне «в», але не в такій мірі як Галичині, що можна бачити з різнорідних форм в літературній мові (вухо, вулиця, око). Також в характеристиці цих говорів наголошується на майже повну відсутність протетики (ухо, ус, око).
 
Інші ґраматичні особливості
До таких можна віднести умовний спосіб. В східнослов’янських мовах дійшло до спрощення «би» в одну форму на всі особи (як і з дієсловом «бути»). В західних говорах ми бачимо іншу парадиґму:
українська        галицька            чеська
Я – би            бим/бих        bych
Ти – би             бис            bys
Він – би            би            by       
Ми – би             бисмо        bychom/bysme
Ви – би             бисте            byste
Вони – би        би            by

Збережені повні і короткі форми: йому/му, його/го
українська            галицька        чеська
номінатив       він        він            on
ґенетив    його        йéго/го        jeho/ho
датив        йому        йéму/му        jemu/mu
акузатив    його        йéго/го        jeho/ho
вокатив    -        -            -
локал        ньому        нїм            něm
інструментал  ним        ним            ním

Лексика
Слова творять основу будь-якої мови, хоч і не є такою сталою як ґраматика. Згідно даних дослідження Петри Новотної (Petra Novotná) та Вацлава Блажка (Václav Blažek), славістів з університету ім. Масарика, Брно, проведеного за списком Swadesh’а (100 слів базової найстабільнішої лексики на базі яких проводиться ґлоттохронолоґічне дослідження – формула оприділення віку розпаду мов) можна зробити висновки, що східнослов’янські мови існують як більш-менш однорідна одиниця.


З результатів видно, що близькі ґрупи мають результати на рівні +90%
Українська – білоруська = 99% українська – російська = 91,9% російська білоруська = 93,8%
Чеська – словацька = 96% чеська – польська = 90,8% польська словацька = 90,8%
Цікавими є результати подібного дослідження відносно галицьких говорів та сусідніх мов
Галицька – українська = 97% галицька – словацька/польська = 95% галицька – чеська = 93% З таких результатів можна констатувати, що галицькі говори займають проміжну позицію між західно- за східно-слов’янськими мовами, маючи результати високої близькості до обох ґруп.
До особливостей лексикону також варто додати старі слова, що вживалися православними полеміками в своїх працях проти католиків та уніатів. В цих працях вони намагалися писати більш народною мовою, аби більша кількість людей була в змозі без проблем їх прочитати. Серед таких слів варто привести в приклад
гал.        чс.        укр.
рихлий — rychlý — швидкий
трвати — trvat — тривати/наполягати
опатрний — opatrný — боязкий
през — přes — через
овоце - ovocе — фрукти
шкарадий — škaredý — негарний
ведле — podle / vedle — стосовно
вобец – vůbec – взагалі (sic!) східно-слов’янська форма виглядала б «вобеч»
мидло — mýdlo — мило
тма — tma — темрява
вспоменути — vspomenout — згадати
веспол — spolu — разом
ku (як препозиція k-ku) — до
прото — proto — тому
вїм - vím (já) - знаю
горший - horší - гірший
хуть — chuť — смак
седм — sedm — сім
теди — tedy — тоді
споєнє — spojení — зєднання
кволі — kvůli — через
вєзенє — vězení  — в'язниця
(Українська література XIV - XVI ст.)

Баданє – badání – дослідження
Валка – válka – війна (ймовірно полонізм)
Велице – velice – дуже
Вшитко – všechno – все
Же би – že by – щоб
Зде – zde – тут
Здрой – zdroj – течія
Ґди – kdy – коли
Ґмін – kmen – громада
Кольвек – sl. Koľvek – скільки
Лотр – lotr – негідник
Милосник - milenec – коханець
Навспак – naopak – навпаки
Неґдись – někdysi – колись
Ніґди – nikdy – ніколи
Овшем – ovšem – навпаки (sic!) східно-слов’янська форма мала б виглядати «овсем»
Пак – pak – потім, знову
Пекний – pěkný – гарний
Пенязи – peníze – гроші
Погар – pohár – кубок
Поневаж – ponevadž – оскільки
През – přes – через
Прето – proto (sl. Preto) – тому
Ряд – řád – порядок
Сице – sice – так
Сінь – síň – тінь
Склеп – sklep – підвал
Скутечний – skutečný – справжний, успішний
Сполечник – společník – спільник
Твар – tvář – обличчя
Худак – chudak – бідолага
(Українська література XVII ст.)

Борзо – brzy – скоро
Брух – břicho – живіт (лем. Брих)
Варовати – varovat – попереджувати, берегти
Ведро – vedro – погода, спека
В’єзенє – vězení – в‘язниця
Веле – vele – багато
Весь, всі – ves/vesnice, vsi – село, села
Ґдиби – kdyby – коли б
Го – ho – його
Губи – houby – гриби
Дивий – divoký – дикий
Днесь – dnes – сьогодні
Дуфати – doufat – сподіватися (вживане ще Франком)
Дчура – dcera – дочка
Жадний – žadný – жоден
Жак – žák – учень
Же – že – що
Живот – život – життя (загальностарослов’янське)
Ма – má – має
Мзда – mzda – оплата
Ми – mi – мені
Моц – moc – сильно
Му – mu – йому
Мя – mě – мене
Набиток – nábytek – майно, меблі
Нех – nech – нехай
Пец – pec – піч
Потрава – potraviny – їжа
Праздний – prazný – порожний
Преце – přece – однак
Преч – pryč – геть
Риж – rýže – рис
Скушений – zkušený – досвідчений
Слічне – slečna (молода дівчина) – гарне
Тераз – teraz – зараз
Ти – ti – тобі
Тук – tuk – жир
Тя – tě – тебе
Черствий - čerstvý - свіжий
Хцу – chci – хочу
(Українська література XVIII ст.)

Баєчний – baječný – казковий
Будзік – budík – будильник
Виїмок – výjimka – вийняток
Відай – viď – може
Затрацений – zatracený – пропащий (sic!)
Когут – kohout – півень
Копець – kopec – велика купа, гора
Лед – led – лід
Обрус – ubrus – скатертина (запозичення з німецької)
Отвертий – otevřený – відкритий
Подобáти – podobát se – бути подібним
Покій – pokoj – кімната
Повідж – pověz – розкажи
Рамена – ramena – плечі (загальнослов’янське)
Розказ – rozkaz – наказ
Рура – roura – труба (запозичення з німецької)
Талер – talíř – тарілка
Фурт – furt – постійно (запозичення з німецької)
(Українська література кін. XIX – поч. XX ст.)

Детальніше: Галицько-волинсько-чеські мовні паралелі в творах 16-19 столітть

До вищенаписаних слів також потрібно згадати вживане в Галичині та на Поділлі слово «стром» (дерево). Таке слово, окрім Західної України, зустрічається лише в словацькій та чеській мові.
В цілому позицію галицьких говорів відносно інших мов можна візуалізувати подібним чином:



де середня полоса – це перехідна область між західно- і східно-слов’янськими мовами, в яку також можна додати закарпатські, волинські, подільські, русинські (зокрема бачвано-русинські говори б займали позицію зліва від перехідної межі через свою повну західно-слов’янську природу) та лемківські, звісно в різних позиціях цієї перехідної межі. 

На основі короткого аналізу та порівняння основних рис галицьких та споріднених говорів із рисами найближчих мов, можна висновувати, що за найтиповішими звуковими змінами, галицькі говори мають риси західнослов’янських мов, хоча ті риси непевні, або ж виражені недостатньою мірою, та, водночас, східнослов’янські звукові зміни виражені так само слабко, проте наявність суто східно-слов'янських змін tj, dj в ч, ж та наявність повноголосся зближують галицькі говори до східно-слов'янської ґрупи. Галицьким говорам також властиві звукові зміни, що трапляються як в західних, так і східних слов’ян, або ж такі, що повноцінно розвинулися передусім у Галичині. За граматичними особливостями, галицькі говори ближчі до західнослов’янських мов, але лексично стоять зовсім трішки ближче до східнослов’янських, ніж до західнослов’янських. Загалом, підтверджуються висновки С. Смаль-Стоцького, О. Леути та Б. Явора, що галицькі говори можна назвати центральнослов’янськими.

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags