borys_javir: (На згарищі)
Я давно хотів померти...
© Борис ЯВІР, 2017-03-15, «На згарищі»

- Вояче, чому ти тут?

Миросько мовчав. Сидів і не хотів відповідати. Сотник довгою палицею розрухав патики у ватрі, аби була краща тяга і ліпше горіло. І хоч Марко приніс достатньо дрів, аби підтримувати вогнище до ранку, Борис радив їх не витрачати дарма.

- Мироську, чи чуєш? - гукнув Богдан.
- Та облиш його, - мовив Максим, - він нині багато пережив.
- То, раз зайшла розмова, може розкажете, що там з вами таки сталося? - запитав Святослав.

Максим зрозумів, що обмовився, і запитливо глянув на сотника. Борис знизав плечима, криво посміхнувся в свої темно-русі вуса і кивнув головою. Було видно, що він не в захваті від того, що сталося і, можливо, між ними була якась угода про нерозголошення, але “раз зайшла розмова”...

- Ми ходили у патруль... - повільно і схвильовано почав Максим та знову глянув на Бориса. Сотник похитав рукою показуючи, аби той продовжив. - То було вдосвіта. Туман. Мало що видко. Ну ви ж знаєте, які зараз ранки — кожен у патруль ходив...
Хлопці мовчки похитали головами.
- Ми зайшли за село. Знаєте, де річка до лісу доходить і там таке велике каміння є?
- Так, були там позавчора, - сказав Марко.
- Там колись святилище язичницьке було, криваві жертви приносили. - бовкнув Святослав. Хлопці на нього глянули допитливо. Навіть зазвичай байдужий до балачок Борис повернув погляд в бік юнака. - Та я чув таке від місцевих — якийсь дід розповідав. Казав, що колись наші предки там ворогів своїх старим Богам віддавали, аби ті сприяли перемозі. Там колом вісім каменів догори стоять — то сплячі волхви, а посередині вівтар...

Максим і Борис знову переглянулися. Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. Стрілець же почав хвилюватися ще дужче.
- А до чого ж тут сотник? - мовив Богдан. - Ви ж наче в патруль троє ходили: ти, Миросько і Роман...
Стрілець глибоко вдихнув.
- Максиме? - Марко поставив руку на плече друга.
- Зараз, по-черзі... - перевів дух Максим. - Роман, як більш досвідчений, йшов попереду. Я — позаду. Мироська ми поставили в центрі, як наймолодшого. Ми нічого не боялися, тому трохи втратили пильність. Ви ж розумієте, хоч ми тут недовго, але фронт трохи подалі, і попередні патрулі нічого не виявили. Ні з нашої, ні з 85ої сотні. Роман деколи зупинявся, прислухався, придивлявся. Але ж у ранковому тумані майже нічого не видко, та й коло річки — тим більше. І не чути... Так ми добралися до тих каменів. Як раптом постріл. Романові в праве рамено. Мабуть, сліпа куля... Він впав. Миросько до нього кинувся на поміч. Я сів на землю за каменем, намагаючись зрозуміти, звідки стріляли. У лісі туман був не такий густий, а ще й почався вітерець. Поміж деревами почало проглядатися. В нашу сторону пішли короткі автоматові черги. Роман заліз за камінь і почав відстрілюватися. Здавалося, вороги йшли з різних боків і їх було щонайменше з десяток...
- Диверсійна група, бігме! - хтось бовкнув.
- Миросько, ясна річ, розгубився. Перший бій... Я і Роман на нього трохи покричали і той ніби прийшов до тями. Залунав і його скоростріл... Кількох ворогів ми точно положили. Вороги дуже швидко наближалися. Я з Мироськом зайняли нову позицію. Роман же залишався між каміння — було видко, що через рану дуже ослаб. Скоро ми почули постріли, що йшли не в нашу сторону, але стріляли вороги. По комусь. Нам не було видко. А дальше все відбулося так швидко... Вороги чомусь борше побігли на нас. Хтось стріляв, хтось ні. Я і Роман ще по одному зняли. Перейшли у рукопашний бій...

- Там було багато крові. Свіжої. Людської. - раптом озвався Миросько. Хлопці переглянулися. Погляд Мирослава був скляним і наповненим дивною сумішшю страху та подиву. Та він стривожено продовжив: - Ви питали, чому я тут? Я тут новенький і ми влаштували вечір знайомства. Майже всі вже встигли розповісти, чому чи як опинилися на фронті. Моя історія банальна: єдиний син своїх батьків, ріс пещеним, не знав відмов. Пішов у доросле життя і стало важко. Кохання — нещасливе, навчання — провалив. Я сам родом з-над кордону, але війна мене застала у Львові. Мене у Львові — а батьків вдома. Звістку про їхню смерть і, водночас, про початок війни, я отримав в барі. Так жалюгідно... Я сам себе ненавидів. Хотів померти. Я не знаю, як опинився у войську. Певно, п’яним тоді був. Відправили на навчання. Ганяли, муштрували. Потім — у тилову частину. Звідти — до вас. Не приховую, у патруль пішов ще сонний. Спав на ходу. Потім стрілянина. Потім на мене наскочив ворог. Хоч, і життя мені не миле, але я інстинктивно скорчився клубком, поставивши перед головою блок. Ворог якраз заніс наді мною ножа. Я думав, що то кінець. Як раптом одна дужа рука взяла того ворога за чуба, а друга багнетом перерізала горлянку. Як курей ріжуть. І кров спускають. Кров полилася на мене. Кров. Така тепла. На лице, на руки... Людська кров! Мене запекло...

- Хто це був? - запитав Марко. Максим глянув на Бориса. Вслід за ним погляди звели інші. Голос Мироська тремтів:
- Сотник різав їх як німину перед святами. Технічно, впевнено... Як відкинув трупа того ворога, що хотів мене вбити, дав мені ножа і сказав “бийся так, наче ти давно вже мертвий”...
- Борис нас врятував. - сказав тихо Максим. Я не знаю, звідки він там взявся, але це було диво. І страшно, і захоплююче. Як той вовк, рвав ворогів. Там таки все у крові — всі ті камені, вівтар... Мабуть, стародавні Боги наситилися... І в світанковому світлі все злилося у червоній барві — небо і кров довкола...

- То було ще на початках війни. - голос сотника звучав грізно. - Ми зайшли у щойно визволене село. Наше село. Всіх, хто не встиг втекти, вороги вирізали. Жорстоко. Всіх — дітей, дорослих і старих. Особливо не щадили жінок. У мого друга там жила наречена. Була вагітнов. Не мала, куди їхати... - голос Бориса трохи затремтів і на мить перервався. - Ми, вже бувалі у боях хлопці та чоловіки, плакали. А вночі наш сотник зібрав найкращих з нас, ми переділи сє у все чорне, всі відзнаки залишили наметах, і тихо, жеби ніхто не чув та не знав, пішли у ворожий стан. Тої ночі ми їх різали, як ріжут скотину. Ми знімали шкіру із лиця кожного ворога, залишаючи голі черепи та забираючи їх жетони із собов... За кожного нашого вбитого, за кожну наречену, сестру, маму, тата...

- Янголи смерті. - по якійсь перерві тихо сказав Богдан.
- Месники темряви... - мовив Святослав.
- То ви таки існуєте... - прошепотів Марко.
- В одному з боїв, звичайних, але важких, боїв, мене поранили. - продовжив Борис. - А тогди я був в горах на вишколі старшин, а тогди — до вас. Коли на днях ми заїжджали сюди і наша сотня міняла сє з 85тов місцем розташування, я впізнав поміж них одного із месників. Фронт близько, а старий вовк здобич нюхом чує... От ми вночі і ходили на полювання. Ви зрозуміли, яке, правда? Там виявили, же частина ворогів відправила сє у нашу сторону — диверсійна група. В лісі я їх і здігнав. Їхня кров стала гарним частунком для Богів. -  Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. - Знаєте, я також колись давно хотів померти. І тогди, ховаючи наших замордованих людей, я помер. А теперки ми сє здає, же відчуваю кірву всюди... Теплу таку, гейби свіжу... На руках, на лиці... Її запах, її тепло... Вона пече, як грань, як розпечена грань... І я знаю, що ніколи більше... жоден з нас не зможе заснути спокійно... адже кожен з нас помер ще тоді — разом із нашими нареченими, сестрами, братами, мамами та татами... Тому ми б’ємо сє, ніби давно вже мертві. Тому перемога буде за нами. Хоч нас і менше, але ми проженемо східних ординців з землі нашої...



borys_javir: (На згарищі)
ВОЯЦЬКІ СЛЬОЗИ...
© Борис ЯВІР, 2015-11-15, «На згарищі»

...Коли я зайшов у штаб, то чи не відразу звернув увагу на юного вояка з іншої сотні, який сидів у кутку і плакав. Я мусів замельдувати ся, тому відразу взяв керунок до дівчат за столом. Передав їм кореспонденцію з фронту, зніяковіло віджартував ся про справи. І підійшов до вояка. Коло нього стояв побратим і намагав ся втішати. Побратим, побачивши мене, салютував рукою до каптура, а юний вояк взагалі не звернув увагу.

- Що ся стало? - мовив я до вояків.
- Та... - зніяковів побратим юнака.
- Розповідай. Вояки просто так не плачуть...
- Ви, певно, прибули тим самим потягом, що і ми?
- Так, очевидно.
- Ви, мабуть, знаєте, що потяг зустрічали родичі вояків.
- Так, я видів цю зустріч, але я не місцевий, мене нікому тут зустрічати, то я відразу пішов у справах...
- У нашій сотні дуже багато звідси, практично всі. Але не всі з фронту повертають ся. І цього разу не всі повернули ся. А наш сотник доручив мені та Іванкові сповістити родичів нашого побратима про смерть. То не дуже приємна робота, ви ж знаєте. А ще важче сповіщати дитині, що її тато більше ніколи не повернеть ся... Ми ще через вікно потяга побачили дружину загиблого. Дружину та його маленьку дочку. Вони не знали про смерть, бо Артем підірвався позавчора... А нам дали його речі та його зажиттєві й посмертні нагороди, запаковані у коробку, обгорнуту в прапор, аби разом із звісткою вручити вдові. Ми підійшли, жінка чи не відразу зрозуміла, що стало ся і зачала плакати. Я її втішав, говорив про його героїзм та яким він був хорошим товаришем. А дівчинка підійшла до Іванка і потягнула за край куртки зі словами «а де татко?». Іванко ликнув і не зміг вимовити ні слова, ніби відняло мову. Ми з жінкою Артема переглянули ся і вона ледве з себе видавила «Іринко, тато вже не прийде...» і знов залила ся слізьми. Дівчинка опустила голову і довго стояла мовчки, наче щось та й розуміла. Іванко схилив ся до неї. Іринка підвела очі, свої блакитні проникливі очі, і сказала «як де стрінете мого татка, то передайте му, же я го дуже люблю...». Іванко пустив сльозу і ледве промовив «добре»... Щойно ми відійшли, як він зачав плакати... Я, я її очей довіку не забуду...

Іванко похлипував. Я злегка стиснув рукою плече його побратима в знак підтримки, тоді постукав юного вояка по плечі. Не знав, що сказати... Мовчки вийшов з будівлі штабу, став на сходах.

Надворі вітер зривав останнє листя.
Передвечірній туман кутав місто.
У повітрі пахло осіннім болотом.

Я витяг із внутрішньої кишені знимку свої сім’ї.
Я так хочу, аби моя доця завше знала, де її татко і, що зі мною - все добре...

borys_javir: (ціхо)
ми

Колись давно, коли Богиня-Мати
Заплакала зі щастя рясно,
З її очей зійшла сльоза гаряча,
Немов зоря - така прекрасна.

Сльозиночку назвала цю любов’ю,
Її надво́є поділила.
Та у серця частки тих половинок
Людині кожній помістила.

Як ра́зом половинки не з’єднати,
Одної й тої самої сльози,
Вони ятритимуть серця нещасних,
Мов кислота страшної гіркоти.

Хто ж пару віднайде тій половинці,
Тій, що нуртує всередині,
Пізнає щастя, лиш Богам знайоме,
Гаряче, мов сльоза Богині.

© Борис Явір Іскра, 2014-03-29
borys_javir: (обернув ся)
...Бог здоровлє мусит дати!

ГП_Добре їсти, файно спати…

Каждий порєдний галичєнин, чи жиє він у Галичині, чи десь єнше творит свій галицкий світ довкруг, навіть на підсвідомому рівню дбає про себе. Він витворює такі умови житє, жеби лиш му дорогонькому а го догогоньків родиноньці жило сє файно. І в сих речьох він впадає у крайнощі: або багато робит, або нічого не робит. Но і перед тим, єк багато зробити, він просто мусит нічого не робити хоч єкийсь чєс - то така підготовка.

Галичєни зіправди працюют багато. Лиш сє подивити, скілько гроший прислают ті, хто працює поза Галичинов а скілько податків в казну чужої держєви платє тоті галицкі підприємці, єкі офіційно сє замільдували, стає ясно, же каждий порєдний галичєнин (галичєнка) годні робити за двох чи за трьох, єк не більше. І навіть у чєси найбільших криз столи на свєта закладені наїдками у 2-3 пльонтри - такі порєдні галичєни роботєщі.
Щире здивуванє викликає то, же каждий порєдний галичєнин, хоч він може бути директором фабрики, депутатом, професором чи єншов шєнованов людинов, єка має прибутку приблизно стілько, на скілько працює, жиючи в місті, має ще село із старенькими мамами а татами чи бабами а дідами, чєсто пасіков, а, зазвичай із городом, та садом, на що му іноді стає чєсу, а іноді ще й охоти та здоровлє. Порєдні галичєни ну ніґде в житю, хіба із сльозами на своїх глубоких галицких вочьох не вхаблєт своїх городів а садків - бо так вже заведено і має бути, де поїхати і погнути спину в горєчий літний день чи під зимним веснєним а зимовим вітром. Порєдні галичєни мусєт сє наробити за житє, бо мают в генах закладене переконанє, же на тому світі вни будут жити ліпше.

Галичєни зіправди ліниві. Єк то кажут у самів Галичині, не варт відкладати на завтраки роботи, єку годен зробити післязавтраки. Такий своєрідний галицкий гумор. Каждий порєдний галичєнин перед великов роботов мусит добре поспати а добре поїсти, так добре, же то сє перетворює на єкийсь обрєд. І заким галичєнин «добре їст» а «добре спит», то плекає щиру надію, же то сє зробит само собов. «То сє зробит» є наріжним кредом діяльности чи не каждого галичєнина, з чим пов’єзано купа кумедних а не фест історій житє. Саме через «то сє зробит», багато чого в житю каждого порєдного галичєнина і сє не робит, бо жде свого чєсу (нікому не відомого, хіба мольфарам з Карпат чи бабі Стефі, єка качєє єйці) чи єкого знаку зверха, єкий має бути таким, же порєдний галичєнин відразу зрозуміє, же то саме той знак і саме зверха. Но, єк помітно, чи то зверха не ті знаки поступают, чи то не вшиткі галичєни їх розпізнают, же обстановка в Свєщеннів Галичині просто просит ліпшого.

Порєдні галичєни, мусимо «добре їсти, файно спати», коби малисмо мудрість розуміти, же само собов то сє не зробит а здоровлє робити, робити а ще раз робити так, жеби у житю каждого з нас а у вшитків Сєщеннів Галичині було з каждим днем ліпше. Шануймо сє а робімо!..

© Борис Явір Іскра, 2014-01-13

Ще...

8 Jan 2014 11:18 pm
borys_javir: (поет)
Ще прийде сніг, зима настане,
Ще діти всядуться на сани,
Ще завірюха все завіє,
Біленьким снігом світ засіє.

Ще прийде холод в міста й села,
Ще всі закриються в оселях,
Ще заховаються у пледи,
І будуть пити чай із медом.

Ще замете усі дороги,
Ще в снах загубляться тривоги,
Ще буду я листи писати,
А ти будеш в теплі читати.

Ще в якусь ніч зимову зимну
Ще пригадаєш все до сліз приємне,
Ще я візьму тебе за руку,
А ти відчуєш солодку муку...

2069_original

© Борис Явір Іскра, 2014-01-08
borys_javir: (ціхо)
* * *
Чи багато тому років, а чи може у наш час, в тих краях великого Лісу, де розпочата у підніжжі південних гір Ріка з’єднує свої води із народженим на півночі Потоком, жили собі хлопець та дівчина. Люди кажуть, що вона була така гарна, що ні старий, ні малий не могли їй відмовити, як щось просила. А хлопець був такий дужий та кмітливий, що ніхто з ним і позмагатися не міг.

Дівчина була із хліборобського роду, її батьки мали поля, пасіку, сади. Часто їздили торгувати на ярмарки. А хлопець був зі старовинного роду, який жив лиш з того, що давав їм великий Ліс. Кажуть, в деяких кутках того краю таке розрізнення між людьми і досі є...

Вони здавна любилися, але їхні батьки не були тому раді. Тому доводилося їм переховуватися від стороннього ока темними ночами у далеких лісах. Хлопець знав усі стежки й дівчина не боялася відправлятися з ним, куди подалі.
Їхні очі осявало світло місяця, а їхню історію знали лиш вічні зірки. І тільки всюдисущі сичі могли виказати юних закоханих, але ніхто не розумів їхньої мови.
читати дальше драматичну історію )
borys_javir: (поет)
За горами високими,
Де сніги одні біліють,
Де вітри шалені й бистрі
Люто-люто й сильно віють,

Де лиш скали, наче пустка,
І корчі сухі стирчать,
А ліси усі у снігу
Мов під ковдрою все сплять,

Була там одна країна,
І жили в ній різні люди:
Були бідні і багаті,
Господарські чи приблуди.
.
А у серці того краю
У селі десь між лісів
Хлопець добрий й роботящий
Із батьками собі жив.

Мав фраїрку дуже гарну
Та й любив її, як міг:
Все робив, що лиш хотіла,
Їй встеляв квітки до ніг.
читати дальше про забаганки )
borys_javir: (поет)
«Знаючи майбутнє, потрапляєш у його пастку»

.
Колись жили на світі люди,
Що розумілись на зірках:
Долі людей по них читали
І знали весь життєвий шлях.

Вони дивилися на зорі
З віків прадавніх з року в рік
І все писали в свої книги,
Яким утратили вже й лік.

Просили їх в палати царські,
Сказати правду від зірок:
Кому судилось - героєм стати,
Кого чека нещасний рок.
читати далі )
borys_javir: (поет)
Колись, у древні ті часи,
В легендах навіть призабуті,
Коли жили казкові звірі,
А також монстри люті-люті,

Коли земля пливла на Черепасі
У космосі без краю і початку,
Коли реальними були казки
І ле́гкими усі загадки,

Тоді ще Місяць юнаком був,
Топтав стежки, топтав дороги,
Та час від часу все ж вертався
До дому рідного порогу.
читати далі історію небесної любові )
borys_javir: (поет)
Я тобі розкажу казку,
Ти її уважно слухай.
Настрож для неї, лиско,
Рудуваті гарні вуха...

Як жили іще дракони
(То було давним-прадавно)
Закохався принц в принцесу.
Не на жарти, славно-явно.

А вона його не хтіла,
Бо з країв він був далеких.
То ж здобути її серце
Завдання́ було не з легких.

І приносив він їй квіти,
І балади їй писав,
Що поштовими птахами
Їй до замку відправляв.
читати казку дальше )
borys_javir: (На згарищі)
Повільно, без зайвого поспіху розстебнув ґудзики на зеленій військовій сорочці. Зняв. Повісив на вішалку. Розкрутив кран. Той скрипів. Пронизливий скрегіт в’їдав ся в вуха і шкрябав зуби. Потекла вода. Спочатку трішки із ржавчиною, але потім — майже прозора. Пахла металічними трубами та болотом. Намочив руки, лице. Стало легше. Наніс на долоні піну для гоління й протягнув ними по щоках, потім по шиї та розмазав по всьому лиці. Враз замість темно-каштанової щетини виросла майже біла борода. Витягнув бритву. Почав голити ся із шиї. Плавними й впевненими рухами водив знизу вгору до щелеп, знімаючи непотрібне волосся. Перейшов до щік...

читати далі про війну )
IMG_20130926_120134
borys_javir: (капелюх)
IMG_20130918_081518
Чомусь завжди здавалося, що кожна пора року нагадує дівчину. Осінь - це дівчина, яка йде. Іноді із теплою посмішкою, іноді із сльозами, але вона йде. Невблаганно, невідворотньо. Її кроки нагадують шум опалого листя, дзвін крапель дощу, шепіт вітру. Деколи вона обертається, аби глянути, чи не йдеш їй в слід, але це триває лиш мить...
Вона йде, аби повернутися...
Колись...
borys_javir: (ціхо)
Коли покидаєш Галичину, точитати далі )
borys_javir: (Default)

переможців не буде...


Підпал школи

Впливові люди із шовіністичних організацій завойовників вирішили закрити останню в місті школу автохтонів. Вони не могли домогтися цього через офіційні органи влади, хоч і мали сильне лобі, тому вирішили діяти незаконним шляхом.

Школа стояла у незаможному районі, одному з найстаріших в місті. Розташовувалася у стародавньому приміщенні, частина якого — дерев'яна. Трішки занедбаний стан був зумовлений тим, що гроші, хоча і виділялися на утримання приміщення, але іноді десь пригальмовували дорогою до кінцевого отримувача — дирекції школи. Також сильно впливало на ситуацію те, що учнів просто забагато — таки єдина у місті школа для автохтонів. Діти вчилися за якимісь хитромудрим розкладом у неповних три зміни. Вчителі йшли на таку пожертву заради свого народу при тому, що отримували стандартну зарплату як за однозмінну роботу. У міністерстві була сильна протидія, аби збільшити їхній заробіток.


читати сон дальше )
borys_javir: (Default)
Дві дівчини, дві дівчини -
То велика зрада.
Одна плаче, друга плаче
Третя тому рада...

(здається, з народної пісні)

Життя все ставить на свої місця. Знову і знову...
От тільки питання - яка радість третій з тих всіх інтриґ, якщо він з нею точно не залишиться?..

_ _ _
2012-06-04
Борис Явір Іскра
borys_javir: (На згарищі)
вбиваючи дракона, стаєш на його місце...

...Сотник однієї із передових частин, які займалися виловом по селах залишків ворожої армії та які “прославилися” особливою жорстокістю до противника (така собі “служба безпеки”), зайшов у погріб. Там була облаштована кімната допитів. Якраз недавно зловили кількох диверсантів, які начебто несли із собою план контрнаступу. Плану в них не виявилося, правда, зловили не всю групу. Сотник вирішив особисто перевірити хід допиту. Відкрив двері, глянув на ворожого вояка і щось у грудях защеміло — він впізнав того, хто сидів перед ним...
читати дальше )
borys_javir: (На згарищі)

війна між европейцями є завше війнов громадянськов...

На фронтах панувало затишшя. Довгі дощі початку весни мочили зорану стрільнами землю. Ходили чутки, що скоро ся війна завершит ся. Усі жили надійов на то, хоч і не знали, що робити потім...

Сотник ходив бліндажами, курив як паровоз й інколи через бінокль заглядав на місто, коло якого ми ся розташували. Він родом був з Рóсії, наші гуцули називали го “руським”, а він лиш витягав з рота цигарку і говорив “всі ми руські”. На то наш поручник, щирий галичанин, іронічно кривив ся й бурчав “Русь вашу”, за зразком російського “мать вашу”... Вони ся не сварили поміж собов, бо сотник у політику не пхав ся, а поручник не був з патрійотів-радикалів.


Одного ранку я повидів якесь зворушення коло штабу. Майже відразу радіотехнік перевів звук на загальний динамік. При перших словах я аж сів — війна ся скінчила. Хтось кидав у гору каску, хтось стріляв із зброї. Дівчата плакали. Я ж ліг на траву і дивив ся на небо — відтеперки мирне небо...


Незабаром сотник нас зібрав і сказав, що наказу покидати позицій не було, лиш відмінено військовий стан. Наразі ся готує план демобілізації і святкова дефіляда у столиці. Львів, зранений сев війнов як ніґде інакше, мав приймити нашу параду. До вечора четарі переймали команду і мали готувати вояків до виїзду до серця Галичини.

Почало ся загальне прання і пуцування — до вимаршу усе має блистіти під ґлянц!


Ввечері я зайшов у сотенну їдальню, де слухали по радіо вітання із завершенням війни. Якраз втрафив на слова нашого ґенерала:

Через багато років, коли ми будемо старими “колишніми комбатантами”, коли станемо ветеранами і, можливо, будемо отримувати державну пенсію, нас будут вітати із “Великов перемогов”, але нині я скажу вам таке — то не перемога, а тим більше й не велика, бо не може бути перемоги у війні, яка мала громадянський, братовбивчий характер... Не може бути перемоги у війні, яка залишає більше запитань, ніж відповідей... Не може бути перемоги у війні, результат якої є причинов для нової... І дарма, що ми провели новий, більш справедливий кордон — насправді кордон проходит не полями і річками, не горами і долинами, а через серця кожного з нас...

- його голос звучав серйозно і проникливо. -

Не буду вітати навіть із завершенням війни, бо війна триває до смерти остатнього вояка... Я вітаю вас, дорогі мої побратими, дорогі друзі і подруги, товариші і товаришки по зброї, окопах та щему серця, із новов можливістьов побути з рідними, побути із братами і сестрами, батьками та матерями, чоловіками і дружинами, дітьми... Скористайте сим часом як належит ся!.. А якщо війна забрала все, то почніт нове життя — як після довгої зими навіть на згарищах розцвітают квіти... Після мороку ночі розпочинає ся новий день, після зими приходит весна... І саме нам, друзі, на спорожнілих згарищах ростити нові квіти життя! До праці!..”

Хтось заплакав... У всіх з'явила ся замріяна усмішка — подумки вже будували нове життя чи відбудовували старе...

Голос генерала був по-бойовому завзятим. З надійов на перемогу. Велику перемогу. Перемогу життя над смертев...


_ _ _

2012-05-07

Борис Явір Іскра

На згарищі”

borys_javir: (Default)
драма на три дії...
історія про родичів з бабциної лінії...


Пролог
В кінці дев'ятнадцятого століття у мому селі було побудовано школу. Навчання велося русинською (за теперішніми мірками — українською) мовою. Засновником та вчителем був один із предків моєї бабці. А його племінник (мій прадід Микола) був одним із активних діячів “Просвіти”. Моя прабабця Ксеня була секретарем сільської просвіти. Їхній старший син Теодор вивчився у “Рідній школі” в Тернополі, потім на вчителя у Рогатині. Там застав його 1943 рік...
Саме з Рогатина брат бабці пішов у Дивізію “Галичина”, плекаючи надію вишколитися в армії та потім вміння й навички застосувати в обороні рідного краю... Але війна закинула його далеко на захід...

хор. Теодор Барабаш, осінь 1944 р. на Словаччині.

Смерть
Прогнавши німців, Галичину зайняли москалі... На рідних землях, зачистивши інакодумців, верх бере ОУН(б)...
Якоїсь ночі сусіди через дорогу, товариші Теодора прийшли під хату та намагалися витягнути прадіда начебто на розмову. Були то брати Лилик та навіть родич наш Тураш. Почувши сварку за вікном, вибіг сімнадцятилітній середущий син Роман. Зав'язалася бійка... Знайшли мого прадіда та його юного сина рано за селом... Їх вбили, а тіла розіп'яли, наче колись жиди свого “божого сина”... На грудях почепили таблички, мовляв “за службу Гітлеру і Сталіну”... Радянська влада незабаром зловила одного з них, його побили і вмираючого закинули під церкву... Там він перед людьми і висповідався... Називав, кого вони, бійці УПА та СБ ОУН вбивали, кого катували... Хотів прощення... Помер...
У ті роки вбили ще тата моєї цьотки, який не хотів сидіти в криївці, маючи із жінкою двох немовлят... Совіти зловили його за підозрою у причетності до повстанців, але на допиті він не видав нікого. Нікого! Коли вернувся змордований додому, його вже чекали “свої”... Завели за село і застрелили на “вдячність” за те, що їх не здав...
А коли верталися присилувані до Червоної армії хлопці у село, присилувані можливим вивозом у Сибір цілих родин, то ті “герої” очікували їх в лісі і розстрілювали “за службу Сталіну”...
Одну вдовицю із малою дитиною повісили на її ж власному подвір'ї... Немовля жбурнули в болото, а маму вбили... За що — не знають і дотепер...
Таких історій на село — десятки чи й сотні... На цілий край — тисячі... З ким боролися УПА та СБ ОУН(б)? За що розстрілювали мирне населення, своїх братів, сестер?..

Епілог
Сімейство Лилик не мало нащадків... Вигас і рід Турашів...
Теодор в еміґрації став головою місцевої діаспори українців та є таким і досі, незважаючи на старечий вік... Будучи інженером гірництва, він сам приїжджав в Україну вчити місцевих гірників видобувати золото в екологічно безпечний та економічно вигідний спосіб...

Післямова
Провід ОУН(б) на чолі із шпигуном С. Бандерою, братовбивцем М. Лебедем та іншими вороже поставився до створення Дивізії “Галичина”. Але доля була на боці останньої — ні в одностроях німецької армії, ні в одностроях УПА дивізійники не здійснили жодного військового злочину... Натомість СБ ОУН(б) відмітилася у різні не лиш польського мирного населення, а й свого...
Рани ще не загоїлися...
Війна завершується із смертю останнього солдата...

_ _ _
2012-05-03
Борис Явір Іскра
borys_javir: (На згарищі)
...якби ти знав час своєї смерті, чи б ти свідомо пішов на визначене місце у визначений час?..

Світало...
Богдан сидів в рові, відклав карабіна і грів теплим подихом стулені докупи тендітні юнацькі кулаки. У навколишній сірості не проглядалося жодного руху, який міг би занепокоїти...
- Не боїшся померти?
- Яка смерть? Мені ж вісімнадцяти ще нема... - тремтячим від холоду, але гарячим у тембрі голосом сказав Богдан...

читати дальше... )
borys_javir: (На згарищі)
Сьогодні я приймав сповідь...
Ні, я не священик. Навіть не християнин. Але...

читати дальше... )

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags