borys_javir: (molfar)
 В 6 столітті нової ери, коли слов'яни масово завойовували і займали нові землі (були поміж перших поселенців в Ісландії, на материку дійшли до Північного моря, в Ґерманії зайняли схід Саксонії, Тюрінґії, вийшли на береги Ядранського моря, а на півдні - майже всю Грецію), вони заявляли, що будуть керувати іншими народами, поки "будуть меч і війна".

Араби про слов'ян писали, що "Коли у них народжується син, то він (рус) дарує новонародженому оголений меч, кладе його перед дитиною і каже: Я не залишу тобі в спадок ніякого майна, і немає у тебе нічого, крім того, що придбаєш цим мечем".

Але століттями пізніше арабський автор Марвазі стверджував, що коли в 912-913 роках частина русів прийняла християнство, "...притупила віра їх мечі, закрилися перед ними двері здобутку, і принесло їм [це] шкоду і крах..."




borys_javir: (капелюх)
 ...і літописи, і рукописи горять. але з того, що залишилося, відомо, скільки всього знищили релігійні невігласи різних віровчень. причому, християни та мусульмани знищували книги конкурентів та самих конкурентів з особливою жорстокістю. а навіть збережені уривки стародавніх праць дають уявлення, наскільки розвинену язичницьку цивілізацію знищено мечем та вогнем во імя померлого бога, що спричинило так звані "темні віки" та відкинуло розвиток Европи, Північної Африки та Близького Сходу на століття назад і затримало розвиток на тисячоліття чи й більше. випадкові знахідки стародавніх медичних інструментів, механізмів тощо як от Антикітерський механізм, Багдадські батарейки та інші тому тільки підтвердження. ми вже б давно могли досліджувати простори Всесвіту, а більшість хвороб були б тільки страшним міфом, якби не радикальне невігластво релігій семітського кореня. 
 
Хронологію склав автор під псевдом Облакъ Осіянъ: 
Нам відомо, про знищення цінних для науки та культури книг у вогні релігійними фанатиками. Cпалення книжок часто відбувалося публічно з метою демонстрації негативного ставлення до інформації в спалюваній літературі. 
Пропоную вам переглянути хронологію знищення літератури релігійними мракобісами:
- У 1358 р. до н. е. знищена бібліотека у Фівах.
- У 1336 р. до н. е. знищена бібліотека Аменхотепа IV Ехнатона (Амарна).
- У 525 р. до н. е. знищені єгипетські бібліотеки персами.
- У 450—410 рр. до н.е . засновник Сабейського царства наказує написати «трактат про перемогу» над плем'ям усан. У ньому зазначалося: «Я, Карібіїл Ватар, убив моїх ворогів, осквернив їх богів й знищив усі сліди їх писань», — називаючи себе «мукарібом», об'єднувачем.
- У 411 р. до н. е. на агорі Афін спалено примірники книг софіста Протагора, оскільки він стверджував: «Стосовно богів, то ми не можемо стверджувати ні що вони існують, ні що вони не існують. Безліч є причин, що заважають нам це осягнути. Перша з них — неясність цього питання, а друга — коротке людське життя».
- У 330 р. до н. е. Олександр Великий руйнує палац у Персеполісі разом книгами, де можливо були оригінали текстів Заратуштри.
- У 221 р. до н. е. було влаштовано «бібліокластію» за порадою Лі Си китайським імператором Цінь Ши Хуан-ді. Вчених же він звелів живими закопати в землю. Іронія полягала в тому, що незабаром після цього його династію скинули неписьменні простолюдини. Через знищення книг Сима Цяня відчував величезні труднощі з джерелами при складанні своєї хроніки «Ши-цзі».
- У 213 р. до н. е. імператор-об'єднувач Китаю Цінь Ши Хуан-ді наказує знищити все написане разом з книгами Конфуція, та закопувати вчених у землю.
- У 207 р. до н. е. у пожежі китайської столиці втрачено імператорську книгозбірню.
- У 186 р. до н. е. Тит Лівій повідомив, що Сенат Стародавнього Риму неодноразово наказував зібрати і спалити всі пророчі книги (лат. vaticini libri).
- У 181 р. до н. е. у Римі віднайдену закопану в землю скриню з бібліотекою Нума спалюють за те, що в ній містяться книги з грецької філософії.
- У 146 р. до н. е. у Карфагені загинула бібліотека.
- У 83 р. до н. е. у пожежі в Римі загинули Сивілині книги.
- У 12 р. до н. е. понтифік Август наказав був спалити 2000 «забобонних» на його думку книг.
- У 23 р. у пожежі в Шангані загинула імператорська бібліотека.
- У 57 р. знищено книгозбірню в Ефесі.
- У 64 р. у навмисному підпалі імператором Нероном у Римі гине бібліотека.
- У 80 р. пожежею книги у бібліотеці портика Октавія в Римі.
- У 188 р. загинули книги через пожежу в бібліотеці храму Юпітера в Римі.
- У 191 р. через пожежі загинули книги в декількох бібліотеках Риму.
- У 208 р. через пожежу в книгозбірні загинули книги, під час заворушень у Шангані.
- У 301—302 рр. чудові бібліотеки Вірменії, що збиралися протягом століть елліністичними суверенами були спалені після християнізації через буцім-то «демонічні знання» у них, за наказом Тірідата III.
- У 325 р. на Першому Вселенському Соборі в м. Константинополі було прийнято рішення піддавати знищенню всі язичницькі книги й рукописи та їх власників з читачами. Зусиллями їх були спалені унікальні сховища язичницьких книг.
- У 363—364 рр. спалено було унікальну бібліотеку язичницьких рукописів імператора Августа. За наказом імператора спалена бібліотека Антіохії, заснована Юліаном.
- У 370—371 р. імператор Валент переслідує і в Антіохії язичників: Величезна кількість книг була спалена на площах, живцем був спалений філософ Симонід, 12 березня того року відрубали голову філософу Максиму, з ними були замучені до смерті екс-губернатор Фідустій та жерці, були закатовані і вбиті тисячі безневинних людей, які відмовилися зрадити традиції своїх предків. Амміан Марцеллін засвідчив, що жителі провінції в той час так боялися переслідувань, що самі палили книжки з метою знищення доказів причетності до читання книжок та їх зберігання.
- У 372 р. намісник Азії Фіст, з дозволу імператора Валента, знищує вогнем книжкові праці язичників та карає язичників власників тих книжок.
- У кінці IV століття християнськими правителями проводилася боротьба з язичництвом, жертвою чого стала Александрійська бібліотека. У 385 р. уцілілими від пожежі безцінними язичницькими інкунабулами християни-фанатики тиждень опалювали римські лазні. У топках були спалені 700000 тисячі рукописних книг, які понад сім століть збирали Птолемеї та римляни. У цій стародавній скарбниці зберігалися 42 рукописи з медицини Гермеса, Птаха та Імхотепа. Знадобилося багато століть непотрібних страждань і смертей, щоб заповнити прогалину, що утворилася в медичних знаннях. Більшу частину її в 415 р. знищив натовп релігійних фанатиків, підбурюваний єпископом Кирилом Олександрійським. Котрий також наказав вбити жінку-математика, письменницю і філософа, винахідницю ареометра на ім'я Гіпатія. Її притягли до патріаршої церкви «Святого Михайла», де християни-фанатики розірвали її тіло на шматки, після чого вони ними вертіли виступаючи в процесії вздовж міської вулиці, і спалили їх врешті на величезному багатті разом з книгами та рукописами поблизу Кінарона. Після вбивства Гіпатії, християни-фанатики зруйнували споруду і самої бібліотеки. Оцінити рівень тодішньої науки вдалося після археологічних знахідок у XX столітті сучасникам: існували тоді медичні інструменти не лише для трепанації черепа людини, стоматологічних операцій, але виявлені складні хірургічні інструменти для операції на рогівці ока схожі за конструкцією на сучасні приладдя. А описи медичного досвіду тої доби існували саме в тих бібліотеках. В описах сучасних філософських праць та природничих наук зустрічаються зазначення, що втрачено через ті події повну книгозбірню, всі тексти, і оцінювати можна з випадково залишених копій та уривків.
- У 391 р. друга Олександрійська бібліотека була спалена єпископом Феофілом.
- У 398 р. імператор Аркадій спалює написані твори Євномія та його конкурентів.
- У 405 р. за наказом Стиліхона Флавіо християни спалили бібліотеку «Сивілині книги», що оплакував поет Клавдій Рутилій Намаціан.
- Етруська бібліотека у Римі з язичницькими рукописними книгами була знищена.
- Афінська бібліотека з язичницькими рукописними книгами була знищена.
- Цареградська книгозбірня з язичницькими рукописними книгами була знищена.
- У 416 р. пелагіяни спалюють бібліотеку монастиря в Вифлеємі, що зберігала також книжки від 385 р. Ієроніма Стридонського.
- У 435 р. Феодосій II та в 448 р. Валентиніан III спалюють книги несторіанців, а також твори філософа-неоплатоніка Порфирія.
- У 448 р. християни-фанатики спалюють всі виявлені і вилучені у римських громадян екземпляри критичного трактату Порфирія (учня Плотіна): «Проти християн».
- У 455 р. спадкоємець Феодосія II Маркіян наказав спалити книги авторів творів оголошених як «єретики».
- У 529 р. імператор Юстиніан I едиктом закриває Академію в Афінах й знищує її бібліотеку. Залишившись серед живих сім викладачів, котрі знаходять пізніше притулок у царя Персії Хосроя, який надає їм кафедри в університеті Юндішапура.
- 562 р. Юстиніан I дає три місяці грекам-язичникам в Афінах, Антіохії, Пальмірі і Константинополі, щоб вони відреклися від культу батьків (язичництва), і після цього з шаленим натовпом арештовує, знущається, катує, ув'язнює, вбиває язичників. А на площі Кінігуі (у перекладі — «Полювання») у м. Константинополі на величезних багаттях спалив тисячі книг та чимало статуй, які перебували в приватному володінні. Ремісників і їх сім'ї за виготовлення книжок та статуй притягують до судилищ.
- У 590 р. на папський трон сів Папа Римський Григорій I і він спалює бібліотеку з Палатинського пагорбу Аполлона, засновану самим Октавіаном Августом, оскільки на його думку була «в ній чужа мудрість, що не повинна заважати», всі книги залишені від античного Риму.
- У 638 р. спалення арабами-ісламістами університетської бібліотеки Гондешапура.
- У 640 р. спалення арабами-ісламістами бібліотеки Кесарії Палестинської.
- У 814 р. спалення бібліотеки Карла I Великого.
- 989—990 рр. князь Володимир Святославич при підкоренні й хрещенні білих хорватів знищив десятки міст і сіл. А «Церковним статутом Володимира» наказувалося спалення волхвів з їх книгами.
- Згідно Іоакимовського літопису спалювалися разом з дерев'яними ідолами дерев'яні книжки язичників. 
- У 6499 році від сотворення світу (991 року від Різдва Христового) спалено було язичницьке «чорнокнижжя», книги на бересті. 
- У 996 р. князь Володимир I Святославич наказав знищити докладний Літописний Звід, язичницькі рукописи. Згідно висновків історика Віктора Пузанова спалювали разом з книжками і людей власників тих книжок, що становило 1/3 населення Русі: «З 83 стаціонарно досліджених археологами городищ IX—XI ст. 24 (28,9 %) припинили своє існування до початку XI ст. н. е.». Літописи давніх язичницьких літописців на Русі з докириличною писемністю фактично були знищувані, якими свого часу користувався і Нестор-літописець для опису подій, що минули в Повісті врем'яних літ.
- У 1109 р. хрестоносці нищать бібліотеку школи «Дар аль-Ільм» (Графство Триполі), засновану істориком Шаріфом Разі. - І у 1059 р. була спалена бібліотека школи «Дар аль-Ільм» в Багдаді.
- У 1227 р. Новгородські літописи відзначають на Русі спалення чотирьох язичницьких волхвів-книгочитачів з книгами через зберігання язичницьких книг.
- У 1239 р. у Монт-Еме, коло Шалона на Марні інквізитор Робер Ле Бугр спалив 182 катари з їх книгами.
- У 1258 р. відбулося знищення тридцяти шести бібліотек монголами в Багдаді.
- У 1284 р. згідно «Кормчої книги» всі віднайдені книжки з язичницьким письмом та їх рукописи були спалювані на голові власника.
- У 1298 р. англійський король Едуард I Довгоногий знищив шотландські книги.
- У XIII столітті в Західній Європі виникає офіційно аутодафе: спалення книжок з їх власниками.
- У 1438 р. публікуються «Святі правила», де надано розпорядження за зберігання та читання язичницьких книг: «Вогнем спалити, живого в землю загребти».
- У 1490 р. новгородський архієпископ Геннадій велів «спалити на головах» засуджених-єретиків збірки берестяних книжок за зберігання та читання язичницьких книг.
- У 1499 р. у Ґранаді кардинал-інквізитор Хіменес де Сіснерос наказав спалити всі арабські манускрипти, за винятком книг медицини.
- У 1524 р. за наказом московського митрополита Данила за читання іноземних книжок у м. Москві спалено з книжками як єретиків князя Лукомського, Іван Волков, Михайло Конопльов, Іван Максимов, у м. Новгороді — Некрас Рукавов, невдовзі — й Юр'ївський митрополит Касіан.
- У 1529 р. конкіскадорами знищені всі книги ацтеків у Мексиці.
- У 1534 р. спалення всіх книг в Мюнстері.
- У 1536—1550 рр. спалення сотень тисяч книг Генріхом VIII, а потім і Едуардом VI.
- У 1551 р. Стоглавий собор прийняв проти язичників суворі постанови заборонити також тримати у себе та читати «єретичні книги»; у «Повісті про ворожбу» наказувалося «вогнем спалювати».
- У 1562 р. під час конкісти єпископ Дієго де Ланда видав наказ знищувати усі кодекси корінного народу Америки індіанців, жертвою чого стали Кодекси майя.
- У 1568 р. за намовою церковників на Московщині була розгромлена перша друкарня й спалені книжки.
- У XVI ст. зникла з язичницькими книгами бібліотека Ярослава Мудрого та бібліотека Івана Грозного.
У 1653 р. московський уряд видав наказ для воєвод різних міст, людей та язичницькі «гадальні і єретичні книги…палити в зрубах без усякої пощади». Згідно свідчення Котошихіна Г. К. за «волхвування й чорнокнижжя мужів палили живими, а жінкам за чарування відсікали голови». Аналогічні укази випускалися в 1666 р., у 1682 р. та пізніше. 
- За свідченням іноземних літописців, патріарх Іоаким відсвяткував Пасху 1685 р. спаленням в зрубах близько дев'яноста «розкольників» з книгами, які були помічені в зберіганні та читанні язичницьких книг.
- У 1757 р. спалення міленаріями всіх книг на Поділлі.
- У лютому 2015 р. у місті Мосула в Іраку бойовики «ісламської держави» розграбували бібліотеку і спалили більше ста тисяч рідкісних рукописів і документів, датованих різними періодами історії людства.
borys_javir: (Default)
в одні із останніх вихідних червня (3 або 4 неділя, залежно в як якій країні), практично весь світ відзначає День батька.

на жаль, в суспільстві, яке тільки вважається патріархальним, а таким аж ніяк не є, роль батька у сім'ї часто применшується чи нівелюється. багато чоловіків залишаються тою чи іншою мірою витісненими із сім'ї, навіть якщо все здається "в порядку". досвід показує, що багато чоловіків ламаються швидше від жінок, неправильно шукаючи розради в поганих звичках. про це мовчать так звані захисники ґендерного рівноправ'я, а насправді просто писаки на замовлення ґрантодавців. :(
але є і гарні приклади, які виливаються у приємні життєві історії. :)

...з вдячністю своїм дідам, які, незважаючи на важкі життєві обставини, побудували доми і виростили своїх дітей (одна з дітей стала мені мамою, а інша дитина - мені татом). і з вдячністю татові, який продовжує їхню справу.

також вітаю всіх батьків. тримайтеся! ;)

хотів би мати знимку, на якій би були я, мій тато і мої діди. але нема. бо діди відійшли у кращий світ... поставлю знимку із сином, який, можливо, також стане батьком. :)


borys_javir: (поет)
Коли ранкове місто обіймає дощ, то найкращими ліками від смутку є тепла верета та горнє теплої кави. Не фест моцної, не фест горєчої. Але такої, же гріє руки і душу. Бо коли ранкове місто обіймає дощ, на душі самотньо і навіть порожньо. Ні тепла верета, ні тепла кава, звісно, не лікують від самотності і не заповнять пустоти, але хоч на мить зігріють душу, ув'язнену у сірі бетони міста...



Тернопіль у дощах, 30 IV 2017

Read more... )

borys_javir: (На згарищі)
Я давно хотів померти...
© Борис ЯВІР, 2017-03-15, «На згарищі»

- Вояче, чому ти тут?

Миросько мовчав. Сидів і не хотів відповідати. Сотник довгою палицею розрухав патики у ватрі, аби була краща тяга і ліпше горіло. І хоч Марко приніс достатньо дрів, аби підтримувати вогнище до ранку, Борис радив їх не витрачати дарма.

- Мироську, чи чуєш? - гукнув Богдан.
- Та облиш його, - мовив Максим, - він нині багато пережив.
- То, раз зайшла розмова, може розкажете, що там з вами таки сталося? - запитав Святослав.

Максим зрозумів, що обмовився, і запитливо глянув на сотника. Борис знизав плечима, криво посміхнувся в свої темно-русі вуса і кивнув головою. Було видно, що він не в захваті від того, що сталося і, можливо, між ними була якась угода про нерозголошення, але “раз зайшла розмова”...

- Ми ходили у патруль... - повільно і схвильовано почав Максим та знову глянув на Бориса. Сотник похитав рукою показуючи, аби той продовжив. - То було вдосвіта. Туман. Мало що видко. Ну ви ж знаєте, які зараз ранки — кожен у патруль ходив...
Хлопці мовчки похитали головами.
- Ми зайшли за село. Знаєте, де річка до лісу доходить і там таке велике каміння є?
- Так, були там позавчора, - сказав Марко.
- Там колись святилище язичницьке було, криваві жертви приносили. - бовкнув Святослав. Хлопці на нього глянули допитливо. Навіть зазвичай байдужий до балачок Борис повернув погляд в бік юнака. - Та я чув таке від місцевих — якийсь дід розповідав. Казав, що колись наші предки там ворогів своїх старим Богам віддавали, аби ті сприяли перемозі. Там колом вісім каменів догори стоять — то сплячі волхви, а посередині вівтар...

Максим і Борис знову переглянулися. Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. Стрілець же почав хвилюватися ще дужче.
- А до чого ж тут сотник? - мовив Богдан. - Ви ж наче в патруль троє ходили: ти, Миросько і Роман...
Стрілець глибоко вдихнув.
- Максиме? - Марко поставив руку на плече друга.
- Зараз, по-черзі... - перевів дух Максим. - Роман, як більш досвідчений, йшов попереду. Я — позаду. Мироська ми поставили в центрі, як наймолодшого. Ми нічого не боялися, тому трохи втратили пильність. Ви ж розумієте, хоч ми тут недовго, але фронт трохи подалі, і попередні патрулі нічого не виявили. Ні з нашої, ні з 85ої сотні. Роман деколи зупинявся, прислухався, придивлявся. Але ж у ранковому тумані майже нічого не видко, та й коло річки — тим більше. І не чути... Так ми добралися до тих каменів. Як раптом постріл. Романові в праве рамено. Мабуть, сліпа куля... Він впав. Миросько до нього кинувся на поміч. Я сів на землю за каменем, намагаючись зрозуміти, звідки стріляли. У лісі туман був не такий густий, а ще й почався вітерець. Поміж деревами почало проглядатися. В нашу сторону пішли короткі автоматові черги. Роман заліз за камінь і почав відстрілюватися. Здавалося, вороги йшли з різних боків і їх було щонайменше з десяток...
- Диверсійна група, бігме! - хтось бовкнув.
- Миросько, ясна річ, розгубився. Перший бій... Я і Роман на нього трохи покричали і той ніби прийшов до тями. Залунав і його скоростріл... Кількох ворогів ми точно положили. Вороги дуже швидко наближалися. Я з Мироськом зайняли нову позицію. Роман же залишався між каміння — було видко, що через рану дуже ослаб. Скоро ми почули постріли, що йшли не в нашу сторону, але стріляли вороги. По комусь. Нам не було видко. А дальше все відбулося так швидко... Вороги чомусь борше побігли на нас. Хтось стріляв, хтось ні. Я і Роман ще по одному зняли. Перейшли у рукопашний бій...

- Там було багато крові. Свіжої. Людської. - раптом озвався Миросько. Хлопці переглянулися. Погляд Мирослава був скляним і наповненим дивною сумішшю страху та подиву. Та він стривожено продовжив: - Ви питали, чому я тут? Я тут новенький і ми влаштували вечір знайомства. Майже всі вже встигли розповісти, чому чи як опинилися на фронті. Моя історія банальна: єдиний син своїх батьків, ріс пещеним, не знав відмов. Пішов у доросле життя і стало важко. Кохання — нещасливе, навчання — провалив. Я сам родом з-над кордону, але війна мене застала у Львові. Мене у Львові — а батьків вдома. Звістку про їхню смерть і, водночас, про початок війни, я отримав в барі. Так жалюгідно... Я сам себе ненавидів. Хотів померти. Я не знаю, як опинився у войську. Певно, п’яним тоді був. Відправили на навчання. Ганяли, муштрували. Потім — у тилову частину. Звідти — до вас. Не приховую, у патруль пішов ще сонний. Спав на ходу. Потім стрілянина. Потім на мене наскочив ворог. Хоч, і життя мені не миле, але я інстинктивно скорчився клубком, поставивши перед головою блок. Ворог якраз заніс наді мною ножа. Я думав, що то кінець. Як раптом одна дужа рука взяла того ворога за чуба, а друга багнетом перерізала горлянку. Як курей ріжуть. І кров спускають. Кров полилася на мене. Кров. Така тепла. На лице, на руки... Людська кров! Мене запекло...

- Хто це був? - запитав Марко. Максим глянув на Бориса. Вслід за ним погляди звели інші. Голос Мироська тремтів:
- Сотник різав їх як німину перед святами. Технічно, впевнено... Як відкинув трупа того ворога, що хотів мене вбити, дав мені ножа і сказав “бийся так, наче ти давно вже мертвий”...
- Борис нас врятував. - сказав тихо Максим. Я не знаю, звідки він там взявся, але це було диво. І страшно, і захоплююче. Як той вовк, рвав ворогів. Там таки все у крові — всі ті камені, вівтар... Мабуть, стародавні Боги наситилися... І в світанковому світлі все злилося у червоній барві — небо і кров довкола...

- То було ще на початках війни. - голос сотника звучав грізно. - Ми зайшли у щойно визволене село. Наше село. Всіх, хто не встиг втекти, вороги вирізали. Жорстоко. Всіх — дітей, дорослих і старих. Особливо не щадили жінок. У мого друга там жила наречена. Була вагітнов. Не мала, куди їхати... - голос Бориса трохи затремтів і на мить перервався. - Ми, вже бувалі у боях хлопці та чоловіки, плакали. А вночі наш сотник зібрав найкращих з нас, ми переділи сє у все чорне, всі відзнаки залишили наметах, і тихо, жеби ніхто не чув та не знав, пішли у ворожий стан. Тої ночі ми їх різали, як ріжут скотину. Ми знімали шкіру із лиця кожного ворога, залишаючи голі черепи та забираючи їх жетони із собов... За кожного нашого вбитого, за кожну наречену, сестру, маму, тата...

- Янголи смерті. - по якійсь перерві тихо сказав Богдан.
- Месники темряви... - мовив Святослав.
- То ви таки існуєте... - прошепотів Марко.
- В одному з боїв, звичайних, але важких, боїв, мене поранили. - продовжив Борис. - А тогди я був в горах на вишколі старшин, а тогди — до вас. Коли на днях ми заїжджали сюди і наша сотня міняла сє з 85тов місцем розташування, я впізнав поміж них одного із месників. Фронт близько, а старий вовк здобич нюхом чує... От ми вночі і ходили на полювання. Ви зрозуміли, яке, правда? Там виявили, же частина ворогів відправила сє у нашу сторону — диверсійна група. В лісі я їх і здігнав. Їхня кров стала гарним частунком для Богів. -  Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. - Знаєте, я також колись давно хотів померти. І тогди, ховаючи наших замордованих людей, я помер. А теперки ми сє здає, же відчуваю кірву всюди... Теплу таку, гейби свіжу... На руках, на лиці... Її запах, її тепло... Вона пече, як грань, як розпечена грань... І я знаю, що ніколи більше... жоден з нас не зможе заснути спокійно... адже кожен з нас помер ще тоді — разом із нашими нареченими, сестрами, братами, мамами та татами... Тому ми б’ємо сє, ніби давно вже мертві. Тому перемога буде за нами. Хоч нас і менше, але ми проженемо східних ординців з землі нашої...



borys_javir: (капелюх)
За М.Рябчуком: «...[український] національний проект несподівано отримав підтримку з двох протилежних боків – українського та російського. І російський імперський, і український національний проекти включали у себе Галичину у рамках загальноруського міфу, виведеного з Київської Русі й реінтерпретованого, в одному випадку, на панслов’янський манір, у другому – на панукраїнський.»
Коріння міфу про східнослов’янськість (та українськість) Галичини росте з Росії (українські інтелектуали орієнтувалися та й далі орієнтуються на Москву), ота ефемерна східнослов’янськість - один з якорців «русскава мира». Українцями галичани з русинською ідентифікацією стали лиш внаслідок політики СРСР.

Відразу після проголошення незалежності ЗУНР чи так званої Галицької держави, урядовці в умовах війни з Польщею шукали союзників. Цілком серйозно розглядалися два варіанти - союз з УНР та союз з Чехословаччиною. Внаслідок інтриг англійців і французів та наступу Польщі на Чехію, переважила партія, що лобіювала злуку з УНР, хоча й вони не були певними, що союз із таким недисциплінованим та нестабільним партнером принесе добро.

В 1919 році між урядами ЗУНР та УНР було підписано Акт злуки, в результаті якого ЗУНР юридично втрачала частину незалежності. Як наслідок - через амбіції та інтриги С.Петлюри і Ю.Пілсудського Галицька Армія була демілітаризована, розформована і майже знищена, а Галичина потрапила під мандат Польщі.
Восени 1919 року Акт злуки був розірваний Галицьким урядом в односторонньому порядку.

В 1939-1945 роках Злука відбулася фактична: в результаті пакту Молотова — Ріббентропа Радянська Армія окупувала так звану "Західну Україну". 17-22 вересня 1939 року були зайняті Галичина‬ та ‪‎Волинь‬, але вони були прийняті офіційно до складу власне СРСР аж 1 листопада 1939-го (а до того - відкрита ‪‎окупація‬), і ще пізніше - до складу ‪‎Української РСР‬ (15 листопада 1939-го СРСР передав галицькі та волинські землі УРСР). І аж в грудні 1939 року було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР. За перші роки окупації майже 1,5 млн репресованих, тобто кожен 8й-10й житель згаданих країв.



Входження так званої Західної України до УРСР відбувалося у час війни та внаслідок дії (злочинного) пакту Молотова-Ріббентропа, що робить його нелегітимним. Враховуючи, що Акт злуки офіційно розірваний, а галичани на референдумі в 1991 році, якого, звісно, СРСР не визнав, проголосували проти знаходження у складі СРСР, наше перебування у межах правонаступниці УРСР як частини СРСР є незаконним. Тобто, окупація продовжується...

В 1991 році було проголошено так звану незалежність України, хоча частина правників дослідила, що юридично й далі продовжує існувати УРСР.
В 2016 році були проведені масштабні соціальні опитування, які показали, що жителів Галичини вся Україна вважає менш близькими собі, ніж росіян чи навіть незрозуміломовних "жителів ЕС", а росіян, незалежно від місця проживання, ближчими, ніж галичан. Нав'язуваний міф про "один народ" (від Сану по Донбас) тріщить по швах, зато процвітає міф про "єдіную страну".

Хто б то оскаржив у міжнародних інстанціях законність входження Західної України до СРСР та УРСР, як його частини?

borys_javir: (radio)
Зі мною вийшло інтерв’ю на сайті «Погляд»

Тернополянин Борис Явір відзначає Різдво за язичницькими звичаями

 

 

Найцікавіші Різдвяні свята  були в  дитинстві. Я їх проводив у селі, де ще під «обкладинкою» християнства збереглися рідні язичницькі святкування (майже так, як описано у книжках етнографів). Саме ці святкування спричинили моє зацікавлення історією, звичаями…

На Святвечір святкування починалося із внесення Дідуха чоловіками родини, ми проказували «Віншую вас в коляді, проживайте в гаразді без клопоту, без біди аж до другої коляди!». Опісля жінки стелили солому на підлогу, сіно – на стіл. Діти з тої соломи на підлозі вили гнізда, мукали, кокали, ґиґали, тощо – імітували звуки домашніх тварин, що символізувало приплід у наступному періоді «від коляди до коляди». Відтак – сідали за стіл, вечеряли. Співали колядок… На саме Різдво ходили у гості, або ж гості приходили до нас. На третій день вранці палимо солому, яку також називаємо дідухом – в знак єдності із Сонцем, яке стало сильнішим. Скачемо через вогонь, як і наші предки.

Не так давно я одружився, тому вважаю, що найдушевніші Різдвяні свята у мене ще попереду – зі своєю коханою та нашими дітьми, які нашу рідну старовинну традицію передадуть нащадкам.


Сумував на Різдво. У ті роки, коли втрачав когось з рідних.

Як вважали наші предки, в усьому має бути лад (гармонія). Саме тоді, коли є внутрішній лад, лад у справах, лад у сім’ї чи родині, коли і такі менш значні обставини, як погода, атрибутика доповнюють відчуття свята, відчувається так званий дух Різдва.

Улюблена колядка «Радуйся Земле, ясен Світ засвітився». Принаймні, дуже подобається зараз. Ця давня колядка була перекручена в 20 столітті на християнський лад, але по селах та у книгах ще зберігся її оригінал, в якому оспівується подібність сім’ї земної до сім’ї небесної і сповіщення про те, що варто радіти, адже Сонце «народилося» – ясен світ засвітився.

Оптимально, коли свята припадають на традиційні вихідні дні – в рамках неділі, бо, коли свята розривають тиждень, залишається багато незавершених справ, а відтак і до роботи не відразу годен приступити.

На свята не маю звички переїдати, адже стараюся вести здоровий спосіб життя. Зазвичай, у святкові дні голова відпочиває від роботи і є змога повернутися до справ з більшим ентузіазмом.

PostScriptum: стаття вперше була опублікована 5 січня 2016 року.
borys_javir: (обернув ся)
Boris Javir
один з моїх прадідів, який народився чи то в Празі, чи то в Парижі і мав шість братів та сестер, знав 12 (дванадцять!) мов. брат мої бабці - шість. мої предки ще тому з сотню років вільно говорили галицьков, єнзікем польскім та дойч. а ваші СРСР та нєзавісімая УРСР культуру та освіту принесли? дякую за "визволення", невідомий радянський вояче!


Ден Веселов
Слово ГОДИННИК я опанував тількив школі, хоча ще довший час в повсякденному житті ним не користувався. Чому я про те пишу, та тому що змалку я знав інші відповідники цьому слову. Боронь Боже, не подумайте, що ЧАСЫ! Як затятий галичанин, я одне українське слово ГОДИННИК, міг десь розділити на декілька типів і кожен з них ідентифікувати іншим словом.
1. ДЗИҐАР – всі механізми, які показують час, але за розміром великі. Наприклад, ДЗИҐАР на Ратуши, але разом з тим і ДЗИҐАР міг бути в покої , такий з маятником.
2. ДЗИҐАРОК- це відповідно малий ДЗИҐАР, переважно носився на руці, або в кишеньци, КИШЕНЬКОВИЙ ДЗИҐАРОК, був чоловічий і жіночий.
3. БУДЗІК – то є такий ДЗИҐАР, який виконував функцію збудити галицьке паньство о певній годині, наприклад ЗА КВАНДРАС ДО ШЕСТОЇ ітд.
Я тепер починаю розуміти наскільки були багатшими в знанні мов мої предки і як я збіднів за часи окупації. І в тому числі і мовної. Моя баба Евгенія вільно могла говорити на трьох мовах(галицька, польська, по-німецки) і притому не закінчувала високих студий. А її колєжанка пані Ляморчиха, ше й вільно говорила по французки, бо працювала у Франції повією в борделі. І такі собі баби сільські сідали вмикали радейко і слухали, про шо вповідають по майже цілий Европі і свистали вони на совєцьку пропаганду. А ви будете вповідати, як мене визволили з ярма.
borys_javir: (Default)

- Та я тебе і не любила, по-суті. Так, юнацьке захоплення... Навіть не любила...

 

І хоч ти перед тим сказала, мовляв, не ображайся, але ти хотіла мене образити. Бо якби не любила, то б не писала мені віршів... Якби не любила, то б не плакала, побачивши мене з іншою — через півроку після розлуки. Я ж пам’ятаю ті вірші. І пам’ятаю сльози. Стояла і плакала. Думаєш, я не бачив?

 

Кожна з вас... з тих, хто мені казав “я тебе і не любила, так, юнацьке захоплення...”. Я пам’ятаю ваші вірші і пам’ятаю ваші сльози. Я пам’ятаю ваші листи, переписані купу разів, і, все одно, писані крізь сльози. Бо я вже був з іншою. Бо я не терпів ваших ігор і завжди вважав кінець кінцем. Я також сумував наодинці, не міг знайти собі місця, бо важко рвати те, що, здавалося, зрослося. Але, коли приходив час, я перетворював вас на спогади. Спогади, з якими боролася кожна нова, не розуміючи, що забрати у мене минуле неможливо — можна тільки стати його частиною...

 

А відтак знову сльози, сварки... Через якийсь час “я тебе і не любила”... Хочеш образити через стільки років? Ображай. Сама все зруйнувала тоді, а тепер і приємні спогади хоч перекреслити? Залиш їх там, де їм і місце — у віршах, знимках, картинах — у минулому. Його не вернути. Але і не варто його паплюжити... Бо не мої почуття ти ображаєш, а свої. Заперечуючи свою любов, свої вірші, свої сльози, ти ніби заперечуєш себе. Себе, щасливу тоді. Бо ти любила, хоч це і було юнацьке захоплення...

borys_javir: (Default)


Тому багато років, коли ще навіть у Тарнополи стояв ідол Лєніна, мій вуйко працював у Чернігові — поїхав після інституту. Потрапив у приємну компанію, де його — западенця — дуже приязно прийняли. Після служби у совітському войску вуйко вже не вернувся у Чернігів, але всі ті роки його мучила ностальгія. Тому він підбив мене на подорож. А я ж мандрувати люблю. Поїхали ми до спілки — він зі мною на поліграфічну виставку у Києві, а я з ним — в Чернігів.

У місті вуйкової першої праці мені загалом сподобалося: приємні та щирі люди, хоча і не дуже багаті, багато природи і нема висоток, одно-двоповерхова забудова дає ефект містечковості. Правда, все доволі обшарпане, старе, але вулиці та парки прибираються. Людей на вулицях мало, а автівок — ще менше. Добре, що хоч міські автобуси курсують.

В Чернігові багато старовини. Вона не зібрана у якийсь такий комплекс, як у Львові, але за день можна з нею ознайомитися. Буде цікаво людям різних зацікавлень, бо тут і язичницькі святині та некрополі 10-11 століть (кургани Черна, Гульбище, Безіменний), і найдавніші із збережених руських церков, в тому числі в одну з них вбудували камінь, очевидно, язичницький, а в іншій чернігівці тому майже 500 років дружно схвалили об’єднання України та Росії...

Місто загалом справляє гарне враження, якщо, звісно, закрити очі на совковість чи не у всьому та деяку обшарпаність. Люди справили враження щирих та добрих, вони відразу читаються. Не те, що злегка хитрі житомирці чи ультрахитрі галичани (які настільки хитрі, що й самі себе перехитрили).

Чернігів - хороший, але нагадує діда, якому старість не в радість.

На знимках: я на святилищі-некрополі; види на центр міста; вид на курган Безіменний; вид на курган Черна; осіннє листя; свастичний орнамент на найдавнішій із збережених церков Русі (1036 р); постамент воїнам; моя рука на язичницькому камені, вмурованому в церкву; типові дерев'яні будинки Чернігова; узори на будинках; панорама некрополя та кургану.

borys_javir: (капелюх)


на майдані (не слов’янське навіть слово) Нєзавісімасті бідна кобіта махає вінком, стоячи на фалічному слупі. так горі вибралася, а така бідака.

повністю російськомовне місто. то так, якби хто питав. але цього разу мені траплялися виключно доброзичливі люди — саме російськомовна дівчина направила на добрий шлях у метрі і саме російськомовні партнери в ділі дали мені гарні пропозиції співпраці (я їздив на поліграфічну виставку). україномовні партнери в ділі — і то всі чи то з Галичини, чи Волині, тому це окрема тема. неприємними виявилися суржикомовні люди. зіправди трохи покручі. а з україномовних людей були дві студентки в метрі, і то з виду якійсь не карєнниє кієвлянкі, і ще друг, який також не вписується у той кієфській загал.

на багатьох станціях метра є недвозначна рекляма з набору персоналу в еліт-клюб, на якій зображена розпутна дівиця. хто б мав сумнів, чим там займаються танцівниці, офіціантки і так далі, маючи такі костюми, які у пристойних містах хіба в магазинах інтимних товарів мож купити. і то не завжди. :D

на одній станції метра є металічні зображення совітських часів, які показують, скільки добра совітська влада принесла українцям. окремо виділю стелу, на якій здибалися гейби українці та западенці, а над ними майорить бандера (стяг) зі святим ликом Ілліча. лик Ілліча декомунізували — намалювали вуса та козацьку чуприну. тепер у Кієфі є козак Ілліч, який благословляє Схід і Захід бути в єдінай странє. мі-мі-мі, справді.

ніколи не приховував, же Кієф мені не подобається. там багато приємних знайомих, друзів, трохи родичів, але саме місто — як вінегрет. ну, добрі люди Києва, тримайтеся і поширюйте добро. :)

на знимці: бідна бабця змушена торгувати квітами під написом "торгівля заборонена" в той час, коли порох торгує Україною; дівчина-бідака, стоячи на слупі, махає комусь навпроти; стела з декомунізованим ликом Ілліча та ідеєю #єдіная_страна; я на виставці; пошарпаний український стяг та російськомовна вивіска - як мимовільні символи столиці УРСР; я і Золоті ворота.

borys_javir: (обернув ся)
В кінці травня - на початку червня 2016 року у мене представники одного навчального закладу взяли інтерв'ю на тематику автономії Галичини. Ми спілкувалися про умови, обставини та ймовірність. Зазначу відразу, що я наголошую на неймовірності такого - нікому автономія чи інша форма суверенітету не потрібна і навіть небажана. А за сучасної картини політичного середовища в Галичині - навіть шкідлива самим галичанам. Може, щось поміняється, але перспективи Галичині залишитися Галичиною наразі мізерні та неймовірні. Саме тому неодноразово казав і буду казати, що Галичина - приречена та проклята.



Read more... )

borys_javir: (radio)
Зі мною вийшло інтерв’ю на сайті «pro.te.ua»

Тернополянин Борис Явір дітей назвав за давнім язичницьким звичаєм

Явір

Тернополянин Борис Явір провів обряд наречення над молодшим сином Яромиром. Без гостей і фотоапарату. Вранці у своїй квартирі. Борис – одружений 2 роки. Дружина Юліана у декретній відпустці. Мають старшу дитину – Аріану, якій виповнився рік. 

Read more... )
borys_javir: (капелюх)
недалеко від мого місця проживання розташована військова частина. кінець робочого дня. я вертаю з праці, а троє військових - з центру міста. йдуть назустріч мені й один каже в мою сторону:
- слиш, дай мнє шляпу потаскать, jоб твою мать.
- шляк би тя трафив, - я му у відповідь.
колега солдата взяв го попід ремне і потягнув далі. той ще щось пробурмотів в мою сторону, але я тих, очевидно, образ не почув, бо пішов им далі.

галичани‬, ми і далі окуповані. а вулицями наших міст свобідно розгулюють ‪‎асвабадітєлі‬ - нічого не змінилося від 1944 року.
borys_javir: (капелюх)
Сон «Сніг у літі»
Борис ЯВІР, 2016-04-03, сон

Очима дитини


Я був маленьким-маленьким.
Ми жили у великому місті. Можливо, місто тільки для мене було великим, бо я знав у ньому тільки наш будинок (жовтуватий кількаповерховий з внутрішнім двориком), двір у ньому та кілька сусідніх будинків на вулиці - ми з батьками ходили у склеп у домі навпроти, чи на стихійний ринок на площі неподалік. Я був настільки малим, що мене ніколи самого нікуди не пускали. Щонеділі ми з мамов ходили на площу, частина якої була зайнята ятками з садовинов на городинов, а більшість площі - оточена кількома рядами плодових та неплодових дерев. Ми з іншими дітьми під наглядом мамів грали ся, мами щось говорили про нас. Часом там з’являв ся і тато. Він, як і інші чоловіки, приходив на площу рідко. Часом вони грали у карти, шахи чи просто розмовляли. Іноді кидали погляди на нас, дітей, частіше - на своїх жінок, наших мам.

Я не знаю, де точно працював мій тато. Деколи він йшов з самого ранку і приходив пізно вночі, часом більшість дня був вдома. Мав золоті руки, бо чи не всі меблі вдома зробив сам. Тато мав невеличку майстерню у підвалі, де усамітнював ся із своїми різаками, пилками, ножами та купую дерева, з якої поставали нові речі. Мені тоді то все було так цікаво, а тато, який з незграбного кавалка дерева робив чергового стільця до спіжарні чи іграшку для мене - здавав ся справжнім чарівником. Через сей талант його запрошували полагодити меблі наші сусіди і мамі не дуже подобалося, коли це робили молодші за неї сусідки.

Моя мама була чи не постійно вдома. Ми гарно проводили час. Але їй не дуже подобалося, коли я намагав ся їй помагати по господарству, а мені не виходило і я міг побити миску чи горнятко. Вона проводила трохи часу з сусідками у внутрішньому дворику, розмовляючи про різне. Я не розумів, чому мама так приязно спілкує ся з тими, про кого не дуже приємно відгукує ся, коли вони просять тата щось їм полагодити.
Вона нас з татом дуже любила і хотіла ще дітей. Здає ся, вони вирішували це питання тоді, коли я засинав чи вони думали, що я засинав.
 
Якось настав період, який все частіше називали словом "криза". Деякі сусіди з будинку кудись виїхали. Ринок на площі відкривав ся все рідше. І ми все рідше там щось купували. Тато все рідше ходив на роботу. Ми мали що їсти, але зменшило ся різноманіття продуктів.
Мама все частіше дратувала ся через різне. Я не розумів, через що саме, але я був сварений чи не через кожну дурницю.
 
Осеніло. Всім чомусь було сумно. Аби повернути старі добрі часи, аби якось розрадити смуток, тато сказав, що зробить для нас тепле літо назавжди. Він чи не цілими днями робив скляний дах над внутрішнім двором будинку. Йому часом помагали ті з сусідів, які ще залишили ся. І я. Мама приносила нам пампушки чи пиріжки. З чаєм чи лимонадом.
І справді, коли засклили дах та зробили додаткові двері, у внутрішньому стало тепліше. А тоді його частину перетворили на чудовий сад, висадивши багато квітів та великих вазонів. Так було дивно і наче у казці - надворі дощі та осінь, а у нас - зацвили абрикоси. І листя зелене. Ніхто б не повірив...
Почала ся війна. Тато пішов. У мами збільшив ся живіт - вона казала, що там росте дитинка. Як дитинка може бути у животі? Мама говорила, що у людей все так, як у природі - тато засіває насіння, а мама - як земля: його приймає, живить і виростає з насіння дитинка.
Мама часто плакала, думаючи про тата...
 
Надворі позимніло. Випав сніг...
Більшість сусідів покинули будинок. Склеп навпроти закрив ся. А нам не було, куди їхати.
Ми з мамов часто сиділи у нашому літі. Згадували про тата. Коли я тикав у животик, дитинка рухала ся.

Якось, коли я був у дворі, залунали сирени і через пару хвилин стало чути шум літаків. Вони скидали бомби на місто. Уламки вибуху зруйнували частину даху нашого літа. Пішов сніг і повіяло холодом. Мама кликала мене до себе, а я стояв під відкритим дахом і ловив сніжинки. Я розумів, що нашому літу прийшов кінець, але не міг зрушити з місця, будучи зачудованим снігом в літі. У нашому літі. Літі мого тата...
borys_javir: (капелюх)
Сон «Крилатий вбивця»
Борис Явір, 2016-01-19

Перше вбивство сталося у квартирі.
Він явився в кімнату, розбивши вікно. Принаймні, так встановили слідчі і сказали нам, журналістам. Двері квартири були зачинені з середини, на килимку в коридорі були лиш сліди жертви, яка після роботи вернулася додому того дощового дня. Здавалося, коли ми зайшли, болото ще було свіжим...
В кімнаті було видно сліди боротьби - розкидані та побиті меблі. Жертва, ймовірно, чинила спротив, а вбивця шматував її гострими предметами (ножами?). Нападник тягнув її по підлозі майже через цілу кімнату, де, зрештою, під тумбою з телевізором і завдав смертельних ран. Тіло було пошматоване до невпізнання, наче працював збожеволілий м’ясник.
Одна з обставин, яка привернула увагу чи не відразу - у кімнаті було багато пір’я. Переважно в крові. Деяке - ні. Один із слідчих висловив версію, що це роздерта подушка, якою намагалася захиститися жертва, але її решток ніде не знайшли. Та й пір’я було завеликим як для подушок - моя бабця сама набивала подушки пір’ям, тому я з дитинства знав чи не весь процес, про що заявив слідчому. Тоді в когось з детективів виникла версія, що це все - релігійний  ритуал якоїсь з сект.
Зрештою, нам сказали не заважати слідству і витрутили з квартири...
Жертва жила сама. За словами сусідів, які і викликали поліцію після страшних зойків дівчини, вела тихий спосіб життя. Кожного будня йшла на роботу і верталася практично у той же час; годувала голубів, розкидаючи крихти хліба на пожежній драбині; годувала сусідських котів, залишаючи кавальчики ковбаси в спеціальній мисочці коло входу в під’їзд. Здається, була з провінції, але ніхто не знав звідки (думаю, слідчі мали знайти у базі даних).
Я вдруге прийшов в квартиру після того, як поліцаї звідти забралися, залишивши на дверях лиш стрічку із своїм лого. На ноги я вдів бахіли, аби не залишати зайвих слідів. Пройшовся квартирою. Зробив кілька знимок. Не виглядало, аби вбивця щось шукав. Складалося враження, що він піднявся пожежною драбиною, розбив вікно, напав на жертву, сталася сутичка... Можливо, якийсь маніяк... Але оте пір’я... Не давало спокою...
За словами слідчих (маю пару знайомих), ніхто з опитаних не бачив нападника - ні його проникнення, ні втечу (незважаючи на те, що будь-який рух пожежною драбиною би викликах гуркіт металу, а нападнику ж довелося подолати шість поверхів, якщо ліз з двору і вісім, якщо з даху). Чули крик дівчини, але... Ніхто ні з цього будинку, ні з будинку навпроти, не бачили і не чули руху драбиною... На всякий випадок, я ще спробував опитати жильців будинку - все те саме. Правда, якась жіночка із взагалі віддаленого дому, яка просто прийшла того дня в гості до когось з першого поверху, саркастично порадила зайти до квартири в сусідньому домі, чиї вікна виходили прямо на вікна жертви. Мені інші жильці пояснили суть жарту - там жила старенька жіночка-інвалід. Причина інвалідності - не сповна розуму. Ну, я, все-таки, пішов до неї - а раптом? Відкрила двері її доглядальниця, яка спочатку не хотіла пускати мене до старої, але на звуки нашої суперечки прийшла власниця квартири і, почувши, що я хочу дізнатися, сказала лиш два слова «ангел смерті». Коли я попросив описати, як він виглядав, вона лиш махнула рукою і пішла в свої покої...
А одну пір’їну я таки віддав на експертизу. Сказали, що не знають, що то за птах...

Друге вбивство сталося за подібних обставин. Але жодного свідка тепер взагалі не було. Навіть стареньких несповна розуму бабок...
Жертва була подібною до першої - мала середній ріст, темно-каштанової барви волосся.
І знову пір’я... Але небагато - не було слідів боротьби. Жертву вбивця застав на дивані сплячою - вона, може, й не проснулася взагалі...

І двох слів старої, які вона сказала не тільки мені, вистачило, аби містом поширилися чутки про якогось крилатого «янгола смерті». Після другого вбивства жінки старалися не бути самі, не виходити після сутінків і до світанку. На вулицях побільшало поліції, в якої не було ні підозрюваних, ні реалістичної версії подій...

Але всі заходи убезпечення не допомогли...

Третє вбивство сталося у промисловому районі.
Я якраз вертався із спортклубу, вирішив піти пішки, а так, як шлях додому був доволі далеким, довелося скоротити. Дорога проходила через район гаражів, складів та халуп бідноти. Не найспокійніший райончик, але, як поводитися чемно, то й ніхто тебе не зачепить. Тим більше, що я мав звідти кількох знайомих, з якими й займався в спортзалі.
Десь попереду йшли дві дівчини, відстань до них була далека настільки, що їхня розмова здавалася белькотанням. Раптом з-за якихось гаражів виринула крилата постать, вхопила одну з них і приземлилася з нею трохи далі - в покинутому будинку. Її подруга несамовито закричала. Я відразу витягнув телефон і подзвонив у поліцію, описуючи побачене. Спочатку виклик не хотіли прийняти, але, коли я їм представився, таки вирішили послати у той район патрульних.
Я дістав пістолет, який часто носив із собою, забіг у будинок. То були склади, дах яких давно обвалився. З невеликого приміщення в кінці великої зали чувся шум та гуркіт. Я звів курок і акуратно зайшов туди. Переді мною постав монстр у вигляді людиноподібної істоти з крилами зі спини. На його руках були величезні кігті, якими він шматував жертву. Я зробив кілька пострілів у спину, які відкинули «янгола» до стіни навпроти мене, але відтак він махнув крильми, перескочив через стіну і зник у темряві. Дівчина лежала мертва. Навколо було багато крові та пір’я...
Незабаром приїхали патрульні. Їхні колеги стикнулися із подругою жертви, встигли почути неймовірну історію, в яку спочатку не повірили, але після повідомлення диспетчера, забрали свідка з собою. Також мої слова підтвердили детективам відвідувачі бару неподалік, які здалеку бачили майже все, що відбулося і що годен було побачити...
Враховуючи різні свідчення, а також відсутність на мені крові та інших фактів, які б наштовхували на підозри, мені ніяких звинувачень не висунули, а опитали у якості свідка. Медики оглянули на наявність травм, запропонували заспокійливе, але я чемно відмовився. Якийсь поліцай навіть подякував, що я стріляв в ту тварюку...

Справа набула резонансу. Коротке інтерв’ю зі мною ледь не цілий день крутили по телебаченню (ніколи не хотів саме такої слави).
Чомусь поліція не спішила шукати вбивцю...

В різних частинах міста виникали загони самооборони. Їх переважно творили члени футбольних ультрас, спортивних чи патріотичних організацій.
Хлопці з одного із загонів самооборони запропонували мені долучитися до «полювання». Як пояснили - я один з небагатьох бачив того «янгола», а також мене «зауважали» за відвагу в ситуації. Ми домовилися про зустріч після моїх тренувань - в барі неподалік місця останнього випадку. Я самооборонівцям показав місце вбивства. Звідти ми попрямували до одного з них на квартиру - обговорювати план дій.
Неподалік жили мої друзі, то ж я запросив на «полювання» і їх.
Той, до кого ми йшли, жив на другом поверсі, вхід в квартиру був з двору. Будинок знаходився на схилі пагорба так, що від вулиці то був другий поверх, а з двору - перший. Ми зайшли у квартиру «гусячком», бо коридор під’їзду був вузьким. Пару хлопців відразу пішли з власником на кухню - готувати всім чай та каву. Ще двоє зайшли у кімнату сестер самооборонівця (були знайомими чи навіть «клинці підбивали», наскільки я зрозумів з ледь чутних вітань між ними), в якій ті з подругами дивилися телевізор. Я і ще один самооборонівець зайшли у кімнату власника, вмостилися на дивані в очікуванні кави, яку мали от-от принести з кухні...

Залунав звук будильника і я проснувся...


ілюстрація

borys_javir: (капелюх)


31 грудня 2014 року в потязі «Рахів-Київ» склалася така ситуація :
у вагоні їдуть п’яні чоловіки з Києва, які до частини пасажирів злегка чіпляються з розмовами. зазвичай же, спілкуються між собою, але так гучно, що чути на весь вагон. і от якось з варґів котрогось з них вилітає фраза:
- Рахів, Кієв, Украіна, Западная Украіна - ета же єдіная страна.

як я тоді писав, "чомусь я про «єдіную страну» зазвичай чую від от таких російсько та суржико-мовних осіб та осіб, які в геополітичних питаннях є явними неадекватами. мабуть, саме таким і потрібна ‪#‎єдіная_страна‬"

за рік часу нічого не змінилося, а навіть погіршало. в країні У триває «повзуча росифікація». і чергова ситуація, спостережена мною у потязі 3 січня 2016 року тому лиш підтвердження:
поїзд «Чернівці-Одеса», же їде через Коломию, Львів, Тернопіль. десь на під’їзді до Станіславова з потягового радіо лунає «за тєєєбя, за тєбя, ро́діна маая...». пасажирка у купе риторично і незадоволено запитує свого чоловіка:
- за чию «ро́діну» на російській мові ся співає
?

і від себе додам: шляк би трафив тя, #єдіная_страна, не тра ми такої «ро́діни»!..
borys_javir: (капелюх)
GAME OF THRONES ПО-РУСЬКИ
© Борис Явір


Великої популярності набув серіал «Game of Thrones». Але чи знають галичани та українці, що їхня історія сповнена не менших інтриг та віроломства. Особливо, зі сторони князів київських та волинських?



Відколи з 1084 року в Галичині постали незалежні князівства, якими правили представники династії Ростиславичів, київські князі безуспішно намагалися завоювати галицькі землі. 1141 року князь Володимирко об'єднав галицькі землі в єдине князівство зі столицею в Галичі. Київські правителі вбачали загрозу в появі на заході сильної об'єднаної галицької держави. Відтак, 1144 і 1146 років київський князь Всеволод Ольгович в союзі з поляками та половцями нападав на Галичину, двічі брав в облогу Звенигород, але обидва рази - безуспішно.

Тим часом, Володимирко продовжував розбудову галицької держави і розширював її кордони, зайнявши Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнойницю, міста на Погорині, граничній території між Київщиною і Волинню, а також Бужськ. Починаючи з 1150, новий київський князь Ізяслав Мстиславич в союзі з угорцями організував ряд походів на Галичину. Зокрема, 1153 року, як помер галицький князь Володимир, трон у Галичі успадковує відносно молодий Ярослав, якого потім назвуть Осмомислом, а Ізяслав вирушив у похід на Галичину, сподіваючись скористатись зі смерті галицького князя і молодості його спадкоємця. Об'єднана дружина Ізяслава Мстиславича, до якого приєдналися васальні князі Русі та чорні клобуки, чисельно значно переважала галицьке військо. 17 лютого 1154 р. київське військо підійшло до річки Серет. Ізяслав розбив армію на дві частини. Васали та чорні клобуки залишилися на березі Серета, де їх стримували галичани. Сам Ізяслав з дружиною зумів перейти Серет і рушив на Теребовлю, де проти нього виступили решта галичан. Літопис зазначає, що «настала в той день [така] мла велика, що не [було] видіти до кінця списа». Результат битви був непевний, хоча на користь галичан: над Серетом перемогли галичани, і васали та союзники Ізяслава втікли з поля бою, проте після битви з військом Ізяслава галичани відступили за мури Теребовлі. Втім, з Ізяславом залишилось дуже мало війська, і він вдався до хитрості: наказав розставити на полі бою галицькі корогви, захоплені під час битви. Частина галицького війська, подумавши, що то повернулася з перемогою дружина з Серета, вийшла з міста і потрапила в полон до Ізяслава. Зрештою, усвідомлюючи слабкість власної дружини перед галичанами, які мали от-от вернутися із іншого боку Серету, Ізяслав змушений був відступити, наказавши стратити перед тим усіх галицьких полонених за винятком кількох «лутших людей», за яких сподівався отримати викуп.

Після поразки під стінами Теребовлі східні завойовники майже тридцять років боялися лізти у Галичину.

.
Інша загроза таїлася на Волині. Задля отримання легітимних прав на Галичину, волинський князь Роман видав дочку Федору 1187 р. за Василька, позашлюбного сина князя Володимира Ярославича (від коханки-попаді). Василько був онуком галицького князя Ярослава Осмомисла, а сам шлюб викликав невдоволення останнього, адже волинські князі були чи не кровними ворогами князів галицьких. В 1188 році, після смерті Осмомисла, Роман спробував на основі непевних кровних зв’язків заволодіти Галичиною, але спроба була невдала і шлюб розірвали.

В 1199 році, після смерті Володимира, Галичина в якийсь спосіб переходить до Лєшка Білого, який віддає її під управління свого двоюрідного брата Романа за щорічну данину. Про це пише Ян Длугош: «1198 р. Володимирський князь Роман ... отримує від Лестка Білого Галицьке князівство до загальної скорботи галичан. 1199 р. Галицький князь Роман за короткий час губить своїм тиранством всю галицьку знать, наводячи страх на сусідів... Зневаживши клятву і договір, він закликає до себе і хапає перших з галичан, які нічого дурного від нього не чекали, з яких кого публічно страчує мечем, кого закопує і засипає піском, кого на очах у всіх розриває на частини, з кого здирає шкіру, у кого вириває нутрощі, багатьох, прив'язавши в якості мішені до стовпа, розстрілює стрілами і умертвляє різними [іншими] стратами. Рідні, близькі та сини убитих воїнів і майже вся знать, приголомшені такою жахливою жорстокістю, втекли в сусідні землі, покладаючи у своїх квилінні і скаргах всю провину на польського князя Лестко і поляків, що поставили над ними настільки лютого князя, що не має, крім людського вигляду, нічого людського. Тоді Роман, вживши свою хитрість, перебільшеними ласками і обіцянками знову закликає їх і, протримавши недовго в честі і милості, зрештою вбиває, піддавши різним тортурам. Він винищує своїм тиранством майже всю галицьку знать»... Але невдовзі Лєшко та Роман посварилися і останнього було вбито у Польщі в 1205 році.

.
З 1199 Галичина надовго втратила незалежність і дуже натерпілася від волинських Романовичів, новгород-сіверських Ігоровичів та інших завойовників...

. . .
• Літопис руський. Роки 1152 — 1158.
• Ioannes Dlugossius, Longinus. Annales seu cronicae incliti Regni Poloniae, 1455
• Леонтій Войтович. Княжа доба на Русі: портрети еліти. - Видавець Олександр Пшонківський: Біла Церква, 2006, с. 491
• Леонтій Войтович. Перша галицька династія. Генеалогічні записки. — Львів, 2009.

borys_javir: (radio)
Зі мною вийшло інтерв’ю на сайті «Погляд»

Тернополянин Борис Явір відзначає Різдво за язичницькими звичаями

 

 

Найцікавіші Різдвяні свята  були в  дитинстві. Я їх проводив у селі, де ще під «обкладинкою» християнства збереглися рідні язичницькі святкування (майже так, як описано у книжках етнографів). Саме ці святкування спричинили моє зацікавлення історією, звичаями…

На Святвечір святкування починалося із внесення Дідуха чоловіками родини, ми проказували «Віншую вас в коляді, проживайте в гаразді без клопоту, без біди аж до другої коляди!». Опісля жінки стелили солому на підлогу, сіно – на стіл. Діти з тої соломи на підлозі вили гнізда, мукали, кокали, ґиґали, тощо – імітували звуки домашніх тварин, що символізувало приплід у наступному періоді «від коляди до коляди». Відтак – сідали за стіл, вечеряли. Співали колядок… На саме Різдво ходили у гості, або ж гості приходили до нас. На третій день вранці палимо солому, яку також називаємо дідухом – в знак єдності із Сонцем, яке стало сильнішим. Скачемо через вогонь, як і наші предки.

Не так давно я одружився, тому вважаю, що найдушевніші Різдвяні свята у мене ще попереду – зі своєю коханою та нашими дітьми, які нашу рідну старовинну традицію передадуть нащадкам.


Сумував на Різдво. У ті роки, коли втрачав когось з рідних.

Як вважали наші предки, в усьому має бути лад (гармонія). Саме тоді, коли є внутрішній лад, лад у справах, лад у сім’ї чи родині, коли і такі менш значні обставини, як погода, атрибутика доповнюють відчуття свята, відчувається так званий дух Різдва.

Улюблена колядка «Радуйся Земле, ясен Світ засвітився». Принаймні, дуже подобається зараз. Ця давня колядка була перекручена в 20 столітті на християнський лад, але по селах та у книгах ще зберігся її оригінал, в якому оспівується подібність сім’ї земної до сім’ї небесної і сповіщення про те, що варто радіти, адже Сонце «народилося» – ясен світ засвітився.

Оптимально, коли свята припадають на традиційні вихідні дні – в рамках неділі, бо, коли свята розривають тиждень, залишається багато незавершених справ, а відтак і до роботи не відразу годен приступити.

На свята не маю звички переїдати, адже стараюся вести здоровий спосіб життя. Зазвичай, у святкові дні голова відпочиває від роботи і є змога повернутися до справ з більшим ентузіазмом.

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

September 2017

M T W T F S S
    123
4567 8 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags