borys_javir: (Default)

- Та я тебе і не любила, по-суті. Так, юнацьке захоплення... Навіть не любила...

 

І хоч ти перед тим сказала, мовляв, не ображайся, але ти хотіла мене образити. Бо якби не любила, то б не писала мені віршів... Якби не любила, то б не плакала, побачивши мене з іншою — через півроку після розлуки. Я ж пам’ятаю ті вірші. І пам’ятаю сльози. Стояла і плакала. Думаєш, я не бачив?

 

Кожна з вас... з тих, хто мені казав “я тебе і не любила, так, юнацьке захоплення...”. Я пам’ятаю ваші вірші і пам’ятаю ваші сльози. Я пам’ятаю ваші листи, переписані купу разів, і, все одно, писані крізь сльози. Бо я вже був з іншою. Бо я не терпів ваших ігор і завжди вважав кінець кінцем. Я також сумував наодинці, не міг знайти собі місця, бо важко рвати те, що, здавалося, зрослося. Але, коли приходив час, я перетворював вас на спогади. Спогади, з якими боролася кожна нова, не розуміючи, що забрати у мене минуле неможливо — можна тільки стати його частиною...

 

А відтак знову сльози, сварки... Через якийсь час “я тебе і не любила”... Хочеш образити через стільки років? Ображай. Сама все зруйнувала тоді, а тепер і приємні спогади хоч перекреслити? Залиш їх там, де їм і місце — у віршах, знимках, картинах — у минулому. Його не вернути. Але і не варто його паплюжити... Бо не мої почуття ти ображаєш, а свої. Заперечуючи свою любов, свої вірші, свої сльози, ти ніби заперечуєш себе. Себе, щасливу тоді. Бо ти любила, хоч це і було юнацьке захоплення...

borys_javir: (обернув ся)
ГП_Король без королівства

Я маю честь сє знати із корольом, правдивим корольом з «блакитнов» кірвов у жилах, з інтеліґентним вихованьом а добров освітов. Сей король розумний, навіть хитрий а трохи дивакуватий. То нормально для королів епохи національного романтизму. І байдуже то, же зараз епоха національного нігілізму - в каждої нації свої епохи.

Сей король має сво́є Королівство. Королівство з містами а селами, будинками а полями, лісами а ріками, дорогами а бездоріжжьом, мостами а стінами, із своїми людєма. А основне - із сво́їм духом. Дух  сего Королівства древний, гейби пожовклі літописи а свіжий, єк цвіт у маю. Дух сей живий - дає сили жителям королівства а страшит го ворогів.

Лиш заввага є єдна - Королівство се не підвладне королю. Вно жиє якимісь своїм життьом, люди платє податки окупаційні владі, ліс йде на меблі для зайшлих бояр, а ріки витікают у чуже море. Урєд Королівства зараз недіяльний, бо більшість міністрів колабораціонували чи пішли у підпіллє, войско спит по схронах, ждучи мобілізаціного указу, якого нікому підписати. Лиш десь у серци Королівства хтось іноді підніме тост за невідомого му короля і з надійом сє подивит в сторону гір, єкі, єк ніхто єнший, тримают Традицію.

Но все так не буде. Ще сє збере оновлений урєд, ще буде підписано мобілізаційний указ для каждого з нас, ще будут відновлені повалені мости а в усєкий ґрад прижене вістун з новинов про відродженє Королівства... Ще смо запануємо на свої земли...
У свому Королівстві Галичина...

© Борис Явір Іскра, 2013-11-13
borys_javir: (ціхо)
короткі замітки про...

Потяги
Я люблю їздити потягами. Може тому, що їдеш наче вічність і встигаєш оглянути в черговий чи перший раз пів Галичини. А може і тому, що проїзд у потягу зазвичай дешевший від проїзду в автобусі. Чи навіть тому, що можна у вагоні сісти (інколи навіть лягти), витягнути ноги і поспати.
Також у потягах часто не так і багато народу — усе на відміну від інших видів громадського транспорту.
відчути совок )
borys_javir: (Default)
Якась така мода пішла казати "я не ображаюся, я роблю висновки"...
Не ображатися на ті чи інші речі можна у двох випадках - коли ситуація справді не є образливою (тоді і так все ясно) і коли почуття образи ховається глибоко всередині, а назовні проектується вдавана байдужість і "роблення висновків".
Помітив, що люди зазвичай не роблять висновків, а якщо роблять, то радше деструктивні, а не продуктивні...

Колись я не вмів писати, плавати, їздити на ровері, водити авто, вигравати в Unreal Tournament... Мені здавалося, що люди, які це вміють робити, роблять це з легкістю і прийшли до успіху з легкістю. На опанування навичками перелічених вище вмінь ішов час. Я навчився писати, плавати, їздити на ровері, водити авто, вигравати в Unreal Tournament. Тепер я знаю, чого вартують ці вміння. Я отримав неоціненний досвід.
Я не вмів ображатися і не розумів, що відчувають люди, які ображаються... Але завдяки Їй я навчився ображатися. Навчився не заради когось, а - заради себе. Тепер я відчуваю тягар образи і я знаю, як є на душі, коли хтось скаже несправедливо криве слово, вчинить супроти мене негідний вчинок. І я зрозумів, як було на душі у кожного, кому свого часу я завдав болю. Мої пробачення тепер щирі, бо щиро співчувати чужому болю може лиш той, хто відчув власний.

А ті, хто "не ображається"?
Не вірте їхнім вибаченням - вони не щирі.
Коли людина не усвідомлює, якого болю завдала вам, не вміє перейнятися вашою бідою, то усі її перепрошення - лиш формальність, глуха стіна, за якою часто ховається ранима душа. Насправді, такій людині хтось і колись завдав болю, який, можливо, болить і досі, але й вона сама собі в тому не зізнається, намагаючись закритися вуаллю байдужості...

Робіть висновки...
Ображайтеся...
Прощайте...
А основне - не будьте байдужими...

_ _ _
2012-04-12
Борис Явір Іскра
borys_javir: (Default)

 

Страх цей нас безволить...

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до невідомих нам висот...

У.Шекспір

 

Не бійся!

 

Вчора

Темрява... Морок... Кайдани...

Дзеленчать дзвонами. Гучно-гучно. І страх повиває душу. Паноугодний... Паноугодний?!. Якому панові угодний?..

Чути кроки ката. Вводить ментальний наркотик і улесливим голосом пропонує спасіння. Взамін на каяття. І враз-по-раз зриваються з його уст слова “терпи, терпець тебе шліфує” та “хто терпен, той спасен”... А кайдани далі дзеленчать дзвонами. Гучно-гучно...

Коли кат йде, а дія ментального наркотика слабшає, очі піднімаються вгору, де крізь шпарину у куполі в'язниці видно зорі... Єдиний промінь їхнього сяйва пробуджує у душі паросток знання, що за цими старезними мурами є те, що називають “воля”...

Звідкись беруться сили аби розірвати кайдани... І у камінній стіні вибити один-єдиний камінь, аби вийти... І тепер немає ніякого пана, і кат більше не буде гнітити розум ментальним наркотиком... Тепер лиш зоряне небо — єдиний закон....

Прокинься!..

 

Сьогодні

Позаду — похмурі стіни. Попереду — нікому не відоме і ніким, крім себе, не плановане майбуття. Там було щось: дах над головою (правда, гнітючий), їжа для тіла (правда, скупа і бідна), близькі люди (такі ж в'язні), а також кат і пан (якого ніхто не бачив, але згідно леґенди він є)... А тут того всього нема. Є лиш відповідальність перед самим собою за своє майбуття...

Відвертаються найближчі люди, від яких очікувалося чи то розуміння, чи то підтримки... Відвертаються ті, на кого була найтвердіша надія... Усі вони — в'язні і ніяк не можуть зрозуміти, як можна було проміняти скупий пайок та щедру обіцянку спасіння на те, що романтики називають волею, ніяк не можуть зрозуміти, як можна не очікувати подачки від незнайомого пана, а самим собі бути паном...

Як виявилося, за стінами не пустеля — тут панує яскраве життя... Жорстке, конкурентне, але таке, яке стимулює відкинути даремні очікування скупого пайку, а здобувати собі ласі шматки, полювати за удачею...

Але пан не спить... Він з'являється у подобі найближчих і намагається повернути у в'язницю... Намагається зламати на кожному кроці, аби втікач не зміг дорости до його рівня сили...

Борися!..

 

Завтра

Майбутнє, звісно, непередбачувано передбачуване... Є два варіанти: повернення назад і продовження боротьби...

Лиш варто мати на увазі, що якщо відразу вернутися назад, то легені ще не встигнуть наповнитися вільним повітрям, а у в'язниці уже буде чекати два кати: кат, який після ментального наркотику пропонуватиме спасіння за каяття, та кат у власній свідомості, який ніколи не пробачить відступу...

А якщо продовжити боротьбу, то ніхто не ґарантує, що вона не буде в часі на вже життя, але тільки тоді цінуєш щось, коли за то борешся навіть до останньої краплі крові...

Воля...

Не здавайся!..
 

 

_ _ _

2011-07-04

Борис Явір Іскра

 

borys_javir: (Default)

усім фортецям присвячується...

...на нас двох одна й та сама купа каміння...

різниця лиш в тім, що я будую міст, а ти - стіну...

 

Усе починалося так романтично... погляди... твої дзвінки і моя симпатія... твоя симпатія і твої вагання... і мої признання... побажання чарівних снів і цьомки на ніч в перемішку із моїми віршами... твої вагання і мої признання...

 

Час від часу ти гралася у фортецю... ти закривалася і достукатися до твого доброго серця було неможливо... ти ставала інакшою... іншою людиною, просто дзеркально інакшою... я не сприймав таких змін, адже я був постійно до тебе добрий...

 

N: ...це я так будую свої високі мури!

BJ: ти хоч пилюкою свого ненадійного пісковика засипати мої окопи? ха, наївна!

ти хоч там своїм мулярам скажи, де пісок, де цемент, а то бідні не будуть знати, що з чим змішувати...

і скажи, аби до розчину води дали - а то сухим будуть перекладати...

забудувалася?

чи розгубилася у виборі підходящого каменя, яким би в мене кинути? :)

а... зайнята... ну, будуй, будуй...

N: та ні, я просто-на-просто пішла шити свій прапор!

BJ: а... ну, так, аби у мене було більше задоволення, коли візьму фортецю - хоч шось в руки попадеться? :))

N: чому ти такий впевнений шо її візьмеш?

BJ: та всі колись фортеці валяться... :))

N: вот як закінчу з мурами, то візьмусь з нову фортецю

BJ: а... ту, яку я маю взяти приступом? :))

N: ти не зможеш її взяти

BJ: не будь така впевнена...

N: ти теж

BJ: в житті буває всяке...

я багато шо зможу... і можу...

тому ти не зарікайся..

 

Але такі часи проходили... інколи... і... ми ходили “за ручку” чи тримаючись за мізинчики... так мило... я вірив у спільне майбутнє... а ти “мала на мене плани”... ти казала, що у мене гарне прізвище і ти б хотіла таке мати... ти казала “так, я вийду за тебе”... але...

 

Тобі подобалося мене провокувати і “тримати в тонусі”, як ти говорила своїм подружкам, з якими постійно гралася у конкуренцію... зі мною ж гралася в образи і мовчанки... не брала слухавки, бо так хотілося... плакала, читаючи мої, присвячені тобі, вірші... і далі гордо мовчала... розказувала сестрі, що мріяла про мене віддавна, а зі мною гралася у байдужу... я тебе постійно мусів завойовувати...

 

Прийшов момент, коли ти занадто перейшла межу у своїх провокаціях та своїй фортечності... я терпів роками, а тут зірвався... мабуть, вперше сказав тобі лихе слово...

 

ми

Я зняв облогу твоєї фортеці... А ти так і не зняла захисту... Я пішов воювати у інші краї, а твої воїни так і стоять на високих стінах, понищених роками наших воєн... Їхні стріли вбивають усіх моїх поштових голубів... Ти так і не здогадуєшся, що вони несуть листи про те, що війну завершено...

 

У цій війні нема переможців... Лиш переможені — ти і я... Переможені нашою дурістю... Ти і я...


_ _ _

2010-12-08

Борис Явір Іскра

borys_javir: (Default)
...на нас двох одна й та сама купа каміння... різниця лиш в тім, що я будую міст, а ти - стіну...
(c) Borys Javir

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

July 2017

M T W T F S S
      12
3456 78 9
1011121314 1516
171819 202122 23
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags