borys_javir: (Default)
Враховуючи ріст кількості рідновірів / язичників по всій Европі та у слов'янських державах зокрема, одним з питань, які все більше стають актуальними - вигляд божеств, яких вшановували предки. Багато рідновірів мають схиблене уявлення про предмет розгляду, створюючи ідоли з вигляду як розписані чи різьблені слупи. І це при тому, що навіть збережені ідоли давніх слов'ян вказують на помилковість такого примітиву. То якими були ідоли предків? Про це можна дізнатися із писемних джерел.



«І є у них будинок, який створив один з їхніх царів на Чорній горі, яку оточують дивовижні води, що відрізняються різними кольорами і смаками, всі дуже корисні. І у них в ньому є величезний ідол в образі Сатурна, зроблений у вигляді старця з палицею в руці, яким він ворушить кістки мертвих в могилах. Під правою його ногою є зображення чогось на кшталт комах, а під іншою (його ногою) - вороно-чорні зображення граків і інших (птахів) і дивовижні зображення чогось подібне абісінцям і неграм. У них є ще інший будинок на горі, яку оточує затока моря, (будинок), споруджений з каменів червоного мармуру і каменів зеленого смарагду. В середині його величезний купол, а під ним ідол, частини тіла якого (зроблені) з чотирьох сортів дорогоцінного каменю: зеленого хризоліту, червоного карбункула, жовтого корналіну і білого кришталю (берилу), а голова його - з червоного золота. Напроти нього - інший ідол у вигляді дівчини. Йому зазвичай приносять жертви і кадіння (ладану)»
Абу-л-Хасан Алі ал-Масуді (X ст.) "Промивальні золота і копальні дорогоцінних каменів"

«В тому володінні <...> з давніх часів і до наших днів стояв один ідол, мармуровий, зображав жінку. Ці нерозумні люди служили їй <...>»
Георгій Молодший "Житіє Георгія Святогірського"

«Володимир <...> в Києві дуже багато храмів побудував і ідолів по горах навколишніх поставив, зокрема ідол Перуна, бога грому, хмар і блискавок (якого найбільше шанував), розкішніше всього зробив: саме тіло було з дерева майстерно вирізано, голова його зі срібла, вуха з золота, в руці ж тримав камінь на зразок палаючої блискавки, в честь і славу якому вогонь з дубових дров, названий вічним, жерці, для того приставлені, палили»
Мацей Стрийковський "Хроніка Польська, Литовська і всієї Русі"

«(Про Перуна:) ноги залізні. В руках же тримав камінь на зразок блискавки палаючої, рубінами і карбункулами прикрашений»
І. Гізель "Синопсис"

«Мав він, Живе, біля Кракова святилище і статую, з золотистої бронзи відлита, зображала чоловіка, одягненого левовою шкурою, який тримає перед ногами рукою вузлувату палицю, з поросям і биком біля ніг»
Прокош (Пшибислав Діаментовський) "Слов'яно-сарматська хроніка"

«статуя із золота у вигляді людини, що сидить на троні, була вилита, що несла образ і ім'я бога Зелу», «Золото віддав [князь Незамисл] майстру, щоб відлити зображення Красатини, яке було поміщено в палацовому святилищі», «Людмила, воістину Кросину більше всього іншого сонму богів і богинь прикрашати і почитати з малих років привчена, <...> чоловіка свого Борживоя особливо спонукала, щоб він <...> наказав відлити зображення в людській подобі з золота»
Вацлав Гайок з Либочан "Чеська хроніка"

«Серед мораван Венера, або Красопані, звана також Дзідзілеля, шанувалася з більшою пишнотою <...> Її гола статуя дивовижної роботи мала вигляд найгарнішої жінки чи дівчини; очі були грайливі, солодкі і повні спокуси, тіло білосніжне, волосся спадало до колін; вінок мирту, переплетений червоними трояндами, прикрашав голову; уста, посміхались сором'язливо, тримали зрізану троянду; на місці серця було видно промінь або палаючий факел; ззаду тіло було розкрито, так що можна було побачити серце. Богиня їхала на золотій колісниці, яку везли два білих голуба і два лебедя. Поруч стояли три голі діви, або Грації, взявшись за руки, спинами одна до одної»
Іржі Стржедовскій "Церковна історія Моравії"

«В ньому [місті] немає нічого, крім храму з дерева, майстерно спорудженого, який, як основи, підтримують роги різних звірів. Його стіни зовні прикрашають зображення богів і богинь, дивно вирізані, як видно розглядаючим; всередині ж стоять боги рукотворні, з вирізаними на кожному іменами, грізно одягнені в шоломи і кольчуги, з яких перший зветься Сварожич і більше за інших усіма язичниками шанується і вшановується»
Тітмар Мерзебурзький "Хроніка"

«Головний з них - Радигост. Ідол його зроблений із золота, ложе - з пурпуру»
Адам Бременський "Діяння гамбурзьких єпископів"

«Коли ж капища і зображення ідолів були знищені благочестивим Оттоном, нечестиві жерці золоту статую Триглава, яка найбільше ними шанувалася, забрали в глушину і віддали на збереження якійсь вдові, що жила в скромному селі, де не було небезпеки, що статую знайдуть»
Еббон "Житіє Оттона, єпископа Бамбергского"

«Були в місті Щецині чотири Контини, але одна з них, головна, була споруджена з дивовижним старанням і майстерністю. Всередині і зовні вона мала скульптури, які виступали зі стін зображенням людей, птахів і звірів, настільки відповідно до свого виду передані, що здавалися дихаючими і живими; <...> Фарби зовнішніх зображень ніяка негода, сніг або дощ не могли затемнити або змити, такою була майстерність художників»
Герборд "Житіє єпископа Оттона"

У цьому місті два будинки, які, немов від того, що містили (continerent) укладені в них зображення богів, здавна називалися Контини. З великим старанням і мистецтвом споруджені, вони, проте, далеко відстояли один від одного»
Чернець Пріфлінгенській "Житіє Оттона"

«Відзнакою цього міста [Кореніца] були три будівлі видатних храмів, помітні блиском чудової майстерності»
Саксон Граматик "Історія Данії"

«є в околицях Гадебуша, якого обтікає річка Радагас, що носить ім'я божества, корона якого (з міді, від розплавленого його ідола), понині видно в вікні храму»
Миколай Марешалк Турій "Аннали герулів і вандалів"

«Слов'яни воістину відступили від клятви і відновили старого Бога, що звався Флінц, який стояв на кремені, був зображений у вигляді мерця в довгому плащі і мав на руці палицю з палаючим факелом, і на лівому плечі - стояв дибки лев, який буде воскрешати мертвих»
Конрад Бото "Саксонська хроніка"

«Ідол, подібний Венері, що стоїть на колісниці з трьома Граціями, був в Магдебурзі, місті, який від цієї богині слов'яни також називали Девін»
Адальберт Кранц "Вандалія"

«Був же він [Флінц] подібний до мерця, блідий, з чорними кучерями, одягнений в довгий плащ червоного кольору; в правій руці тримав жердину, на верху якої був прикріплений чи то рудий сніп, чи то палаючий пучок колосків»
Христофор Манлій "Записки про справи Лужиць"

«Тримали перед собою ідола, що означає сонце, який випромінює промені від обличчя, з вогненним колом на грудях»
Екхардт "Пам'ятники Ютербога"

Навіть короткі писемні дані вказують на те, що ідоли - зображення - стародавніх божеств були мистецьки зроблені і виконані доволі правдоподібно та реалістично. Тому, відновлюючи віру та релігію предків, варто дотримуватися їхніх принципів.
borys_javir: (капелюх)

 
якось я писав про те, що одного разу зайшов в магазин електроніки і попросив показати мені смартфон. включили. я переглянув програми, випробував камеру, запустив інтернет-оглядач. так, як це перший запуск, то програма запропонувала погодитися із умовами користування, які я, звісно, навіть не перечитував. відкрив пошук і ввів з цікавості "борис я". пошуковик першим варіантом викинув "борис явір іскра". навіть не "борис явір", як я себе зазвичай підписую, а повне ім'я та прізвище.
це ж скільки запитів у мережі має бути, аби з "чистого" телефону першим варіантом на "борис я" пошук пропонував "борис явір іскра"? хто мене так шукає?

доповнення про статті. є такий сайт Академія.еду, де різні дослідники виставляють свої праці. там є і мій профіль та мої праці. так той сайт мені раз на пару днів присилає повідомлення, що хтось шукав мене в Ґуґлі і знайшов мій профіль на Академія.еду. за останній місяць найбільше зацікавлених з Тернополя, Львова, Києва та Москви. хто вони?

доповнення про тарґетування. хто займається маркетинговими технологіями в неті знає, що особливості пошуку можуть різнитися, залежно від краю, країни, де перебуває шукач. так от, якщо в Тернополі на кириличний запит "борис я" мене видає на першому місці, то у далеких Карпатах - на третьому. тобто, запит про мене і на відстані 300-400 км від місця мого постійного проживання, є доволі популярним. хто у Карпатах мене шукає, я не переживаю - приємно буде, як будуть впізнавати в часі мандрів.

доповнення про латинку. вчора тримав у руках свіженький телефон із Китаю. перший запуск взагалі. навіть кириличної клавіатури нема. почав вводити "boris j" і, вуаля, - я третій у списку пропозицій - після jonson та jelzin vodka. повторю - третій у списку пропозицій латинкою. то хто мене так шукає?
borys_javir: (molfar)
Рідновірські секти — проблема, що заважає язичницькому відновленню
© Борис Явір, Алесь Ясноок; окрема подяка Костянтинові Рахно та Валентинові Долгочубу.

Тисячі років кожен етнос мав свій природний світогляд — язичництво (загальна назва для релігій, витворених у межах свого роду чи народу). Та у 4 ст. нової ери стався один з переломних моментів у світовій історії — Близьким Сходом та Европою почала ширитися нова релігія, витісняючи локальні народні вірування. Процес розтягнувся у часі, проте у віддалених місцевостях історія язичництва не переривалася. Починаючи з епохи Відродження, зацікавлення стародавнім минулим зростає, а з 18-19 століть — перетворюється у самостійний соціально-релігійний рух. У якихось частинах Европи цей процес був більш динамічним, у інших — більш повільним. В середині 19 століття відновлення рідної віри торкнулося і земель сучасної України. Наприклад, першими, хто зробив крок у напрямку язичництва, була Руська Трійця - Шашкевич, Головацький, Вагилевич (в Галичині, Підкарпатті), їхні починання продовжили різні письменники, як от Леся Українка, І. Франко, що писали твори не просто не християнського змісту, а й єретичного, антихристиянського чи навіть з ознаками віри давніх предків.
В кінці 19 ст. через брак знань про власне минуле та завдяки деяким дослідникам, які шукали вигоди з продажу підробок стародруків, в середовищі зацікавлених народним світобаченням осіб починає з’являтися хибне сприйняття та розуміння світоглядно-культурної спадщини, зокрема містифікації та фальсифікації. Виникають так звані “кабінетні божества”, різноманітні вигадані обряди, традиції, яких ніколи до того не існувало. Особливо цей процес розвинувся у діаспорі, а після проголошення незалежності України набув нової динаміки. Саме тоді набули поширення рідновірські секти.



Секти — релігійні об'єднання, які вченням і обрядами відрізняються від традиційних релігійних організацій, такі-собі гілки, відгалуження основного стовбура. Сектанство буває “соціальне” (опозиційність до основної релігійної організації) та “богословське” (відхід від основ традиційного віровчення). Деякі з сект мають формально традиційне чи близьке до нього вчення, але напівтоталітарні структури і методи роботи.

До основних ознак рідновірських (неоязичницьких) сект належать:
Read more... )
borys_javir: (капелюх)
За М.Рябчуком: «...[український] національний проект несподівано отримав підтримку з двох протилежних боків – українського та російського. І російський імперський, і український національний проекти включали у себе Галичину у рамках загальноруського міфу, виведеного з Київської Русі й реінтерпретованого, в одному випадку, на панслов’янський манір, у другому – на панукраїнський.»
Коріння міфу про східнослов’янськість (та українськість) Галичини росте з Росії (українські інтелектуали орієнтувалися та й далі орієнтуються на Москву), ота ефемерна східнослов’янськість - один з якорців «русскава мира». Українцями галичани з русинською ідентифікацією стали лиш внаслідок політики СРСР.

Відразу після проголошення незалежності ЗУНР чи так званої Галицької держави, урядовці в умовах війни з Польщею шукали союзників. Цілком серйозно розглядалися два варіанти - союз з УНР та союз з Чехословаччиною. Внаслідок інтриг англійців і французів та наступу Польщі на Чехію, переважила партія, що лобіювала злуку з УНР, хоча й вони не були певними, що союз із таким недисциплінованим та нестабільним партнером принесе добро.

В 1919 році між урядами ЗУНР та УНР було підписано Акт злуки, в результаті якого ЗУНР юридично втрачала частину незалежності. Як наслідок - через амбіції та інтриги С.Петлюри і Ю.Пілсудського Галицька Армія була демілітаризована, розформована і майже знищена, а Галичина потрапила під мандат Польщі.
Восени 1919 року Акт злуки був розірваний Галицьким урядом в односторонньому порядку.

В 1939-1945 роках Злука відбулася фактична: в результаті пакту Молотова — Ріббентропа Радянська Армія окупувала так звану "Західну Україну". 17-22 вересня 1939 року були зайняті Галичина‬ та ‪‎Волинь‬, але вони були прийняті офіційно до складу власне СРСР аж 1 листопада 1939-го (а до того - відкрита ‪‎окупація‬), і ще пізніше - до складу ‪‎Української РСР‬ (15 листопада 1939-го СРСР передав галицькі та волинські землі УРСР). І аж в грудні 1939 року було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР. За перші роки окупації майже 1,5 млн репресованих, тобто кожен 8й-10й житель згаданих країв.



Входження так званої Західної України до УРСР відбувалося у час війни та внаслідок дії (злочинного) пакту Молотова-Ріббентропа, що робить його нелегітимним. Враховуючи, що Акт злуки офіційно розірваний, а галичани на референдумі в 1991 році, якого, звісно, СРСР не визнав, проголосували проти знаходження у складі СРСР, наше перебування у межах правонаступниці УРСР як частини СРСР є незаконним. Тобто, окупація продовжується...

В 1991 році було проголошено так звану незалежність України, хоча частина правників дослідила, що юридично й далі продовжує існувати УРСР.
В 2016 році були проведені масштабні соціальні опитування, які показали, що жителів Галичини вся Україна вважає менш близькими собі, ніж росіян чи навіть незрозуміломовних "жителів ЕС", а росіян, незалежно від місця проживання, ближчими, ніж галичан. Нав'язуваний міф про "один народ" (від Сану по Донбас) тріщить по швах, зато процвітає міф про "єдіную страну".

Хто б то оскаржив у міжнародних інстанціях законність входження Західної України до СРСР та УРСР, як його частини?

borys_javir: (Default)


Без сумнівів, Ви чули про те, що термін «Православ'я» начебто язичницького походження (від слів «Славити Праву», звичай, заповіти предків), і, що християни східного обряду буцімто його собі привласнили, почавши застосовувати не раніше XV ст. Але, чи насправді так є?

Ймовірно, міф про автентичність терміну “православ’я” з'явився в середовищі українських рідновірів на самому початку його існування (кінець 80х - початок 90х рр. 20 ст.), адже громада, заснована Г.С.Лозко у 1993 р. вже мала назву «Православ'я». Мабуть, перше джерело, в якому дослідниця і керівниця однієї з течій рідновір’я розібрала та впровадила термін "Право Cлав'я", це "Велесова Книга/Вчення про Праву, Яву і Наву". Г.Лозко писала: «Для тих, хто вже прочитав Велесову Книгу, не буде дивним і стародавня назва нашої Віри "Православ'я", яка означає "Право+славити" і яку розуміють як: "славити Рідних Правдивих Богів". Назву православ'я у нас так само відібрано, як і назву Русь. Поєднати ж православ'я наших Пращурів з юдо-християнством не вдалось і за тисячу років. У давні часи слово славлення вживали у значенні богослужіння (польською мовою – набоженство)».

Від Г.Лозко цей погляд підібрали й інші рідновірські автори. Наприклад, Богумир Миколаїв у «Требнику Рідної Православної Віри» доповнює міф історичними деталями: «вперше слово “православ’я” зустрічається в “Посланні митрополита Фотія Псковського” від 1410-1417 рр., тобто через 422 роки після запровадження християнства в Києві. А словосполучення “православне християнство” і того пізніше, у Псковському першому літописі від 1450 року, через 462 після хрещення».

Зазначені факти, вирвані з контексту, дають в руки рідновірським теоретикам чудову можливість “довести” звичайним “християнам” (тим, що ходять у церкву тільки на Великдень і те – з язичницькими дарами) нібито самобутність і незалежність від християнства цієї начебто звичної для східнослов’янського вуха самоназви – “православні”.

За десятиліття міф про автентичність терміну “православ’я” настільки розвинувся і закріпився, що навіть перекочував навіть у наукові видання – наприклад, у підручник «Українська етнологія» Б.Савчука.

Не варто висувати аргументи Г.Лозко чи Б.Миколаєва у дискусіях зі освіченими християнами (священиками, семінаристами, активними членами християнських громад): їм досить легко буде довести вам, що грецьке слово «ортодоксія» може перекладатися як «правовір’я» (правильна віра), так і «православ’я» (себто правильним способом славлення, а не славленням Прави). Давньогрецька мова, як і багато інших стародавніх мов, припускає велику множинність у значеннях слів, а такі абстрактні поняття, як «докса», «архе», «ейдос», мають до десятка значень. Пересвідчитись у цьому можна за допомогою давньогрецького словника І.Х.Дворецького, де серед значень слова «δοξα» - «думка», «переконання», «чаяння», а також – «слава»; «віри» серед значень взагалі немає, але з нею безпосередньо пов’язані «переконання» та «уявлення». Те, що у ХV ст. серед попівства виникла мода на інший переклад слова, ніж було прийнято до того, зовсім не означає, що саме слово було «передерте» у язичників Русі, публічні обряди яких були остаточно винищені також близько XV-XVIІ ст. Інша справа, що самі поняття «права» і «слава» безумовно є місцевими та самобутніми, адже церковники, перекладаючи християнські тексти, мали ще підібрати місцеві відповідники до грецьких понять.

Згадані рідновірські дослідники оминули такі джерела, як, скажімо, «Літописець еллінський і римський», де також згадується «православна [грецька] віра» (с. 319 видання 1999 р., а перша редакція якого датується серединою ХІІІ ст.), а з контексту цілком зрозуміло, що назва стосунку до язичництва не має взагалі.

В давнину існувало слово «правъ» (від нього походять сучасні слова «правий», «право», «правило», «виправка»), що має сучасний переклад як «правильний», «вірний», «справжній» та «прямий». Тобто давнє слово «правий» на сучасну мову перекладається як «правильний, прямий, справжній». Але ніде, окрім тексту так званої «Велесової книги», написаної Ю.Миролюбовим, не зустрічається слово «Прав» чи «Право» в значенні окремого світу чи вмістилища («Велесова книга» не є історичним артефактом, її справжність нічим не підтверджена, отже історичні відомості викладені у ній є елементами художнього твору та наукової цінності не мають). Термін «православна» щодо релігії завжди використовувався виключно до християнської конфесії, інших використовувань до 20 століття не було. Тому можна стверджувати, що ніякого окремого світу з назвою «Прав» чи «Право» в уявленнях наших пращурів не існувало, а віра пращурів ніколи не мала назву “православна”.

Сучасне використання епітету «православна» щодо язичництва не відповідає історичній істині та є умисним поєднанням язичництва з християнськими ортодоксальними конфесіями. Тим не менше, термін «православ'я» досі вживають деякі рідновірські громади - ведичного спрямування або лозківці.

Якщо ж Ви бажаєте відновлювати рідну віру правильно, то маєте мати на увазі, що в сучасному значенні слова “право”, як звід законів чи правил поведінки, стародавні слов’яни використовували слово “покон” (найдавніші завіти і звичаї пращурів). Це відображено у літописних згадках, наприклад, «Мы же клѧхомсѧ... по закону и по покону ıaзыка наше» (Дог. Ольги, 911 р.)

«Копа, Коло Язичників Вищого Порядку»:
Валентин Долгочуб, голова громади «Мокоша», м. Одеса.
Борис Явір, Дослідник культурної спадщини, м. Тернопіль.
Анатолій Ярошенко, голова громади «Коло Сіверщини», м. Чернігів.
Олексій Поміркований, засновник традиційно - філософського руху «Перунізм», м. Біла Церква.
Віталій Савітар, дослідник культурної спадщини, керівник всеукраїнського культурно - історичного товариства «Спадщина Предків», м. Дрогобич.
Алєсь Яснооk, урядник Кола язичників вищого порядку, керівник науково - дослідницького, язичницького порталу «Автентична Україна» м. Луцьк.


borys_javir: (капелюх)


на днях зайшов в магазин електроніки і попросив показати мені смартфон. включили. я переглянув програми, випробував камеру, запустив інтернет-оглядач. так, як це перший запуск, то програма запропонувала погодитися із умовами користування, які я, звісно, навіть не перечитував. відкрив пошук і ввів з цікавості "борис я". пошуковик першим варіантом викинув "борис явір іскра". навіть не "борис явір", як я себе зазвичай підписую, а повне ім'я та прізвище. 
це ж скільки запитів у мережі має бути, аби з "чистого" телефону першим варіантом на "борис я" пошук пропонував "борис явір іскра"? хто мене так шукає? 

як доповнення. є такий сайт Академія.еду, де різні дослідники виставляють свої праці. там є і мій профіль та мої праці. так той сайт мені раз на пару днів присилає повідомлення, що хтось шукав мене в Ґуґлі і знайшов мій профіль на Академія.еду. за останній місяць найбільше зацікавлених з Тернополя, Львова, Києва та Москви. хто вони?

borys_javir: (molfar)


В останні роки поміж чоловіків, що намагаються продовжити чи відродити етнічний Звичай, стало поширеним запускати довгу бороду. Не кількаденну щетину, яка цілком вірогідно могла бути у предків, а власне довге волосся на бороді. Відроджувати рідне, етнічне — нормально і часто навіть позитивно, але чи справді так виглядали наші предки, зокрема до християнізації? У Середньовіччі так само, як і в давнину, і, взагалі, в традиційному суспільстві, питання зовнішності, зокрема зачіски, менш за все був справою моди та особистого вибору. Як правило, зовнішність людини визначалась його належністю - етнічною, конфесійною, становою (в язичницький період ці фактори могли зливатися, точніше, ще не розділилися). Відповідно, за зовнішнім виглядом можна було розрізнити слов’янина від скандинава, тюрка, іранця, грека чи кого іншого. Саме тому для відтворення автентичного образу слов’ян-чоловіків варто розглянути джерела — писемні та археологічні.

• Фігурки антських часів зі знаменитого Мартинівського скарбу зображують чоловіків з коротко підстриженим волоссям, вусатих і безбородих.

• Лев Діакон, 10 ст.: «Показався і Святослав ... він сидів на веслах і веслував разом із наближеними, нічим не відрізняючись від них. Ось якою була його зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою.»

• Адемар Шабанський, 10 ст.: «Невдовзі прийшов на Русь якийсь єпископ з греків і навернув ту частину цієї провінції, яка до тих пір була віддана ідолищам, і переконав їх відпускати бороди, а також перейняти інші грецькі звичаї»

• Саксон Грамматик, 12 ст.: «У святині стояла велика статуя, яка своєю величиною перевищувала розміри людини. Гідна подиву височіла ця статуя. Вона мала чотири голови і чотири шиї, із яких дві були спрямовані вперед (на груди), а дві назад (за плечі), а кожна із голів зверталася своїм лицем одна направо, а друга наліво. Бороди були зображені побритими, а волосся підстрижене так, немов би митець бажав наслідувати звичаї і спосіб догляду за волоссям руянців. ... Священик цього Божества ... усупереч загальному звичаєві цієї країни, відзначався довгою бородою і волоссям.» (з загального контексту пам’ятки можна дізнатися, що жерці мали вигляд як звичайні чоловіки, а тільки головний жрець відпускав волосся після свого обрання).

• Збереглися прижиттєві зображення руських князів 10-11 ст. - на монетах Володимира I - сина Святослава - і його онука Святополка I. У Новгороді знайдено печатку Ярослава Мудрого з портретним зображенням князя. Зберігся барельєф, де, за припущеннями вчених, зображений ... Ізяслав Ярославович. На монетах неможливо розгледіти зачіску (бо під короною чи шапкою), але це не довге волосся (наприклад, на реверсі златника Володимира зображено Христа з довгим волоссям і бородою). Волосся князів не вибивається з-під корони або шапки. Бороди також немає, видно лише довгі вуса, що обрамляють голе кругле підборіддя.

• У наказах московських царів гоління бороди ставиться в один ряд з такими непристойними для християн діями, як кликання Коляди, Усеня і Плуга, виспівування "бісівських" пісень, скомороство, випікання обрядових хлібців у вигляді птахів і звірів і так далі - пережитками язичницького минулого.

• Життя Віленських мучеників 14 ст.: «Еустафий же юн беаше възрастом, еще възраст цветущ имея, мужествен и красен и доблествен якоже душею, такоже и телом. Душею же християньство възлюбив, крещается от прежереченнаго иерея Нестера, и пребываше оттоле, яко християн, подобающее житие добре и к Богови любовию приходя, постяся до конца. И ину всяку добродетель делая начальством же и властию князя. Некогда тому последуя о ловитвах пребыванию творящу, и виден бысть от него и возрастающа брады его и власы носяй уже на главе, ниже мало что от сих вредив. Сим огнь обычай служитель есть, отцу их доброненавистному и лукавому бесу узаконоположившему постризати убо яже на главе в долготу яже протяженыя власы, браду же аки бритвою отрезати. Он же яко нечювьствие телу сице злочестная и безумная всякого обычая плотная отложив и сия целы сохранив. Сице убо князь имуща видев, аще христианин есть, въпрашаше.» Князь, який впізнав в Еустафії християнина за відрослими вусами та бородою - правитель Литви Ольґерд.

Навіть з цих коротких, але яскравих свідчень можна зрозуміти, що у слов'янських чоловіків був звичай брити бороди, що відрізняло їх від германсько-скандинавських, грецьких та ірано-мовних народів. Навіть слов'янські волхви, як і більшість чоловіків, тому тисячу-півтори тисячі років зазвичай борід не носили, принаймні на землях Польщі, Галичини, Придніпров'я. Це засвідчено і спогадами тодішніх істориків, мандрівників, і археологічними пам'ятками. Звичай поголовно запускати бороди прийшов із релігією невмитих варварів у чорних рясах...

Ілюстрація.
Радзивилівський літопис, мініатюри: зверху вигляд чоловіків до християнізації (безбороді), знизу — після (бородаті).
Два відомих "кишенькових" ідоли: зліва з поморського міста Волинь, справа з сучасної Данії (безбороді).
Камінь із зображенням жерця з Аркони, острів Руян (безбородий).

PS: готується більш розширена стаття із більшою кількістю прикладів як писемних, так і археологічних.

borys_javir: (Default)

- Та я тебе і не любила, по-суті. Так, юнацьке захоплення... Навіть не любила...

 

І хоч ти перед тим сказала, мовляв, не ображайся, але ти хотіла мене образити. Бо якби не любила, то б не писала мені віршів... Якби не любила, то б не плакала, побачивши мене з іншою — через півроку після розлуки. Я ж пам’ятаю ті вірші. І пам’ятаю сльози. Стояла і плакала. Думаєш, я не бачив?

 

Кожна з вас... з тих, хто мені казав “я тебе і не любила, так, юнацьке захоплення...”. Я пам’ятаю ваші вірші і пам’ятаю ваші сльози. Я пам’ятаю ваші листи, переписані купу разів, і, все одно, писані крізь сльози. Бо я вже був з іншою. Бо я не терпів ваших ігор і завжди вважав кінець кінцем. Я також сумував наодинці, не міг знайти собі місця, бо важко рвати те, що, здавалося, зрослося. Але, коли приходив час, я перетворював вас на спогади. Спогади, з якими боролася кожна нова, не розуміючи, що забрати у мене минуле неможливо — можна тільки стати його частиною...

 

А відтак знову сльози, сварки... Через якийсь час “я тебе і не любила”... Хочеш образити через стільки років? Ображай. Сама все зруйнувала тоді, а тепер і приємні спогади хоч перекреслити? Залиш їх там, де їм і місце — у віршах, знимках, картинах — у минулому. Його не вернути. Але і не варто його паплюжити... Бо не мої почуття ти ображаєш, а свої. Заперечуючи свою любов, свої вірші, свої сльози, ти ніби заперечуєш себе. Себе, щасливу тоді. Бо ти любила, хоч це і було юнацьке захоплення...

borys_javir: (обернув ся)
В кінці травня - на початку червня 2016 року у мене представники одного навчального закладу взяли інтерв'ю на тематику автономії Галичини. Ми спілкувалися про умови, обставини та ймовірність. Зазначу відразу, що я наголошую на неймовірності такого - нікому автономія чи інша форма суверенітету не потрібна і навіть небажана. А за сучасної картини політичного середовища в Галичині - навіть шкідлива самим галичанам. Може, щось поміняється, але перспективи Галичині залишитися Галичиною наразі мізерні та неймовірні. Саме тому неодноразово казав і буду казати, що Галичина - приречена та проклята.



Read more... )

borys_javir: (Default)


Поміж деякої спільноти вважається, що орієнтовно 3 липня (дата вигадана) 965 року війська князя (чи кагана?) Святослава зруйнували головне місто Хазарії. Багато сучасних рідновірів та патріотів дуже тішаться з того, не розуміючи, що саме саме Хазарія була однією з умов багатства Русі, адже підтримувала торгівлю у Причорномор'ї та Прикаспії, від якої вигравала Русь, також хазари захистили Східну Європу від проникнення арабів (та ісламу) на північ і захищали степи від кочівників. Після походу Святослава торгівля стала занепадати, а кочівники стали головною проблемою не Хазарії, а Русі.


Хазари в південно-східній Європі проживали в 4-11 століттях, а з середини 7 століття підкорили частину болгар, кавказькі племена й племена слов’янські — сіверян, полян, в’ятичів та радимичів по Дніпро на заході, створивши Хазарський каганат, першу державну формацію на сході Європи. Хазари дозволяли вільно сповідувати різні релігії (довгий час у них не було державної, поки з корисливих міркувань вони не зробили державним юдаїзм, але дуже скоро - іслам, при тому, що інші релігії не переслідувалися). Що цікаво, імператор Костянтин V називав хазарів козаками.

Правили Хазарією, як і всіма тюркськими країнами того часу володарі з титулом "каган". Цей титул використовувався і київськими правителями. Крім хазарського титулу, руські князі як гербовий знак використовували хазарські тамги.

Вперше про "хакана (кагана - метатеза) народу Рос" згадують Бертинські аннали за 839 рік (835 року за допомогою візантійських будівничих на Дону збудовано укріплене місто Саркел, де було багато руських, хазарських, грецьких, іранських і середньоазійських купців, а переписка візантійського та германського імператорів, засвідчена у анналах, може вказувати, що "хакан народу Рос" та хакан Хазарії - чи не одна і та сама особа). Арабо-перські географи другої половини 9 століття, як от Ібн Руста, Гардізі, ал-Марвазі, Худуд аль-Алам та інші повідомляли, що руси відрізняються від слов'ян, а їх правитель називається хаканом. За літописами, 862 року руське військо відлучило Київ від хозарської влади. У 883-885 роках князь Олег відлучив племена полян та сіверян з-під хозарської залежності. На початку 10 століття Ігор воював проти хазарів, грабував їх, але, в той же час, вони були у його війську та ходили з ним у походи, зокрема на Візантію. В контексті цього і знаходиться логічне пояснення, звідки на городищах галицько-руського прикордоння на Дністрі з'явилися хазарські наконечники. Історично та літописно все збігається - у першій половині та середині 10 століття київські князі (Ігор, Святослав) воювали проти тиверців над Дністром, які мали типово слов'янську культуру (широке різноманіття якої і називають пам'ятками "давньоруського" типу), а руси як лучників використовували хазарів та кочовиків. Митрополит Іларіон у своїх трактатах «Слово про закон і благодать» і «Сповідування віри» (1040ті роки) називає каганом Володимира («великий каган нашої землі», «каган наш Володимир») і його сина Ярослава Мудрого («благовірному кагану нашому Георгію», «благовірному кагану Ярославу»). Існує короткий напис на стіні собору Св. Софії Київської: «Спаси, Господи, кагана нашого», який на погляд дослідників стосується сина Ярослава Мудрого - Святослава Ярославича, який князював у Києві в 1073-1076 роках. Автор «Слова о полку Ігоревім» (кінець 12 століття) називає каганом Тмутороканського князя Олега Святославича (тоді ж він, каган, розправився із бунтівливими боярами хазарів).

Княжа верхівка, еліта не могла запозичити назву, а могла тільки перейняти, унаслідувати. По-крові. Тобто, ті, кого вважають Рюриковичами (а нема достовірності, що Святослав та Володимир і так далі є прямими нащадками Рюрика) можуть бути частиною місцевої хазарської знаті, яка просто відколола землі навколо Києва від Хазарії. За поглядом Л.Войтовича, літописні Русь і руси – це Київський каганат, який виник незадовго до завоювання полян варягами, чия влада замінила хазарську зверхність. В.Сєдов вважав, що Київський чи Руський каганат розташовувався на землях полян ("... поляне, яже ныне зовомая русь"), в'ятичів та радимичів і співвідноситься з волинцівською археологічною культурою. Руси тільки посилили відцентрові процеси у Великій Хазарії, відкололи Київський каганат від хазарської столиці, а після зміцніння вирішили знищити метрополію, аби статус остаточно закріпився за Києвом (з тих же спонукань, Ростово-Суздальські та Московські князі-кагани пізніше воювали з Києвом).

Те, що прийнято називати Руссю, було не зовсім тим, чим ми вважаємо...

Орій

1 Apr 2015 11:03 am
borys_javir: (molfar)
з мого fb

Boris Javir якось колись вичитав міф про першопредка Орія (і тому ми начебто не арійці, а орійці). чесно, відразу та байка здалася мені штучною, надуманою. потім дійшли до мене чутки про те, що творці того міфу мають тісні контакти з москалями та жидами (та й не тільки з ними).

внаслідок впливу москалів, творці міфу про Орія поширюють угро-фінське квазі-язичництво, загорнуте в обкладинку східнослов’янських міфів та цитат з християнських антиязичницьких повчань, аби лиш відвернути народ від наукових досліджень та відродження власне слов’янської етнічної віри - йде підміна близьким за зовнішнім виглядом, але дуже різним за суттю «продуктом».

внаслідок впливу жидів, відбувається ще більша підміна понять - через надмірно штучний антисемітизм розвивається відраза до всього семітського (в тому числі і жидівського), яка стає перепоною до вивчення цього мегаетносу-конкурента. а вивчення жидівської культури відкриває факт, що Орій - чоловіче жидівське ім’я. тобто, етнонім арії (позначення значної частини індо-європейців), відомий вже понад 4,5 тис років, намагаються замінити на орії. оце так підміна понять...
побільше б наукових праць люди читали, а не всякі вигадки про Орія...

деякі коментарі
Jaroslav Swes Tun Підміна понять. Арій - воїн. Орій - землероб. (+) Із лозунгом "перекуємо мечі на рала" культивується світогляд гречкосія. Для цього пристосовано обрізаний гімн, перевернутий прапор і дискримінований на ранги герб. Зроблено все щоб нагнути націю в смиренну позу і заставити молитися чужим, кумирам.

Boris Javir і не просто підміна понять, а ще й зіграно на співзвуччі жидівського імені та україномовного новотвору. не було ніякого слов’янського Орія та й годі. ми - родичі тих, хто називався аріянами, арійцями. але це привід не для гордощів (ті винайшли колесо і ще багато чого, чим можна гордитися), а привід наслідувати предків - нести у світ благороддя, винахідництво та світло у кращому значенні того слова.

borys_javir: (обернув ся)
1861 год, Н.Костомаров: В характере украинского народа преобладает личная воля, а в российском преобладает всеобщность. Для украинца коренным образом связь людей основывается на взаимном согласии и может распадаться по их взаимной воле. Россияне стремятся закрепить необходимость и неразрывность единожды установленной связи, а саму причину установления отнести к Божьей воле и, следовательно, изъять от людской критики. Коллектив для украинца не то, что для россиянина. Для первых - это добровольная организация людей. В Украине каждый член громады - независимая личность, самобытный собственник. Обязанность его в громаде только в сфере взаимной безопасности и выгоды каждого. Для россиянина коллектив - выражение общей воли, поглощающей личную самобытность каждого.

А тепер порівняйте із сучасною мапою вираження індивідуалізму у Европі. Як на мене, то внаслідок російської експансії в попередні століття, дух російського колективізму поширився на всю Україну. Лиш Галичина‬ та Волинь‬ показують вищий від східних сусідів рівень індивідуалізму, а, отже, і свободи особистості.

До речі, я помітив і релігійну складову питання: православні зазвичай характеризуються включенням у певну ієрархію, де жінки є нижчими від чоловіків, молоді чоловіки від старших, слабші від сильніших, а греко- та римо-католики відзначаються вищим рівнем індивідуалізму. Подібне я помітив і щодо сучасних язичників: спрямовані поглядами на Україну та загалом Схід подібні до православних, а спрямовані поглядами на Захід, мають й відповідні риси поведінки: повага до індивідуальності, заохочення ініціативи, повага до іншого, незалежно від віку, стану та авторитетності.

Культурний кордон проходить орієнтовно по Збруч...

borys_javir: (капелюх)


Білим вовком подамся у гори,
Де стежки вже замело в сніги,
Вітрів шепіт там зцілює горе
І лікує серця від туги.

Білим вовком подамся на Північ -
Край легенд і забутиих князів,
Там, де дух на високому рівні,
Честь і слава в пошані з віків.

Білим вовком я рвуся у далі,
Де панує правда Природи,
Там, де радість живе у печалі,
Де сягнути можна свободи...

© Борис Явір, 2014-12-30
borys_javir: (обернув ся)
передрук моєї статті із інтернет-журналу Збруч.

Ідентичності
Борис ЯВІР ІСКРА

Мати якусь ідентичність – нормально, звично і навіть добре, адже це свідчить про зрілість особистості: християни мають християнську ідентичність, язичники – язичницьку, волиняки – волинську, поліщуки – поліську і так далі. Можна мати багато ідентичностей: статеві, соціальні, етнічні, національні, професійні. Нюанс у тому, що деяким гарячим головам останнім часом заїлося на словах про «галицьку ідентичність».


Read more... )
borys_javir: (обернув ся)


Відкриття виставки «Ковчег Галичини». Грала музика, смачні напої та наїдки. Найголовніше - представлення картини, яку намалював Vlodko Kostyrko. Принагідно було доволі коротко розказано про культурологічну діяльність організації Європейська Галицька Асамблея. Присутні не почули нічого нового про те, що держава практично не виділяє грошей на збереження пам’яток старовини - більшість справи роблять ентузіасти.

Подумалося, що приречена держава, якщо про історично-культурні пам’ятки дбають ентузіасти, якщо про освіту дбають ентузіасти, якщо про армію та інше дбають ентузіасти. Але ні, то населення приречене, ентузіасти приречені, бо державні чиновники, у віданні яких відповідні ділянки, гроші за бездіяльність отримують, а працюють ентузіасти... Одні рятують спадщину минулого, борячись з чиновниками, інші рятують майбутнє, воюючи з ворогом, а чиновники - паразитують... Якійсь такі смутні роздуми навіяло представлення картини, на якій зображено зіркочолу Галичину в товаристві звірів-символів...


borys_javir: (обернув ся)


Побудова громадянського суспільства в Галичині - справа, варта майбуття. Майбуття забезпеченого, щасливого та європейського. Про європейське майбутнє Галичини говорили разом з Європейська Галицька Асамблея. Тернопіль. Приємне товариство галичан та потенційних галичан, бесіди про політику та далеко не політику. Галицька ідентичність - ідентичність майбутнього.
borys_javir: (капелюх)
AWLUTLcI_RU_1

Я сірим вовком подамся у гори,
Там снігурі ще рахують світанки,
Де торкається до моїх думок
Муза - цнотлива і хтива коханка.

Я сірим вовком подамся над хмари,
Виростуть крила, неначе у птаха.
Я буду сонце стрічати у небі,
Місяць обніму без крапельки страху.

Я сірим вовком розчинюсь в тумані,
У сивім тумані, як сивим є я...
Для тебе ж світити буде ранкова
Душі мої іскра, гаряча зоря...

© Борис Явір Іскра, 2014-03-19
borys_javir: (ціхо)
Галичани – західні слов’яни?
Борис ЯВІР ІСКРА

Велика частина минулого вже втрачена, і хіба винайдення омріяної машини часу дозволить дізнатися, як усе було насправді. Та, цілком можливо, що не варто винаходити такий пристрій – «білі плями» в історії розвивають уяву, провокують пізнавальний інтерес, надають науці руху та життя, але іноді в специфічних формах.

Тим не менше, своєрідною машиною часу є археологія, яка дозволяє хоч трішки заглянути у минуле. Правда, археологічні культури зазвичай не дають уявлення про етнічну належність їх носіїв, а радше про побут, умови життя, матеріальне втілення світоглядних установок. Але є особливості, які тягнуться століттями й дозволяють ідентифікувати те чи інше населення з літописно відомими племенами, етносами, народами. Останнім часом на допомогу історії приходить і генетика.

Поштовхом до написання цієї статті стала моя цікавість до історії Галичини та статті про західнослов'янські скроневі кільця [4] та про західнослов'янські прикраси з мотивом птаха [4], [6], [9], з яких, власне, я й почерпнув значну частину маловідомого україномовному читачеві матеріалу. Як ілюстрації я відібрав найбільш подібні між собою прикраси (як скроневі кільця, так і інші). При огляді варто мати на увазі, що гербом Галича та Галичини з певного часу (орієнтовно початок другого тисячоліття) вважається галка (кавка), птах з роду воронячих, а автор згаданих статей ідентифікує птахів з прикрас із соколом як родовим гербом Рюриковичів [4], [6], [9]. Особисто я вважаю, що на ювелірних виробах можуть бути різні птахи, адже стилістика виконання та фіґури зображених птахів різняться між собою, що, до речі, не виключає ймовірності зображення як сокола, так і галки як стародавніх тотемічних символів [17], [18].

Для початку варто зауважити, що поділ слов'ян на західних, східних і південних виник у часи, коли слов'янські мови (і їх народи-носії) не були вивчені в достатній мірі, і при цьому вважалося, що ці три гілки слов’янства мали відповідно три прамови. Є факти, які дають підстави стверджувати, що праслов’янська мова колись розділилася на два первісні діалекти (а разом з тим і відбувся відповідний етнічний поділ: культури празька та пеньківська — венети й анти відповідно). Досить виразні сліди цього поділу можна виявити й у лексичних, і у фонетичних явищах сучасних слов’янських мов, які, загалом розділяючи праслов’янство на західну і східну гілку, не мають, щоправда, чітких меж. Аналогічно, чіткі межі відсутні й в археологічних культур, адже відбувалося взаємопроникнення, взаємообмін – зокрема й внаслідок частих міґрацій у різних напрямках протягом тривалого часу [13], [14].


читати дальше )
borys_javir: (обернув ся)
ГП_Курвізм_P1100838

...я не думаю, же всі жінки розпусні, я на се сє надію… © невідомий*

Єкби хто у Свєщеннів Галичині проводив рейтинґ продажности, то є велика певність, же галицкі курви, про єких тут і сказано, відав, багато не буде, би в тім списку сє впинили на єкімсь скромнім місцю. Перві місцє в рейтингу б зайнєли політики, історики, менти, судді, журналісти, податківці та всєкі там фест і не фест дрібонькі чиновники, єкі взєли в облогу галицкий нарід і ссут з него соки, ги п’євки кірвицю.

Колись давно, ще за Бабці Австрії, продажних політиків в Галичині називали хрунями. Правда, тогди вчителі, поліцаї та судді були більш чесними, інакше б слово хрунь стало позначєти всіх загалом продажних людий. Таких в Галичині не є багато, але єкийсь всесильний Зловмисник розставив їх поруч з ідійотами, же вни сє трафлєют на каждім кроці. Будь-єка місна рада будь-єкого населеного пункту Галичини (не лиш Галичини, але то вже єнша історія) прийме будь-єке рішенє, єке файно змащене. Файно змастити - то покласти в руки потрібної людини бажєну для неї суму. Людина буде мала нову шубку собі чи жінці, нове а́вто, новий поверх котеджу, новий басейн чи просто новий плюс до банкового рахунку. А той, хто мастит, буде мав, чєсто, ще більшу вигоду і наступним місцьом, де він буде мастив, буде рада вищого рівнє.

За гроші сє продают єк не всі, то багато хто. Під впливом партійних гроший і охоти до влади, люди сє змінюют в гіршу сторону, не чуют єнших людих, зраджуют давніх друзів. У борьбі за доступ до крихт з великого і недоступного більшости корита, є такі нечестивці, єкі ладні продати і самого себе і вшитку свою родиноньку, лиш би мати хвилинну вигоду. Так продают голоси на виборах, так продают історію во ім’є великих ідей та, чєсто, дрібоньких гроший, так продают справедливість во ім’є дрібоньких ідей та, чєсто, не дрібоньких гроший…

Правду кажучи, є ще гірша сторона курвізму. Ї мож окреслити словами «хто дорого сє продає, той тано сє віддає». То про людий, в єких низка самооцінка і єкі себе не цінуют, зато шукают цінуванє в єнших. Наприклад, єдна дівчина була із своїм хлопцьом троха стримана, а на людьох грала компанійську і кокетливу особу. Через що вони сє посварили? Звісно, через курвізм… Вона, відав, належєла до войска гордих красунь (такого типу є і хлопи), єкі жиют за руским принципом «возбудім і не дадім»: нормальний хлопец стоїт перед вибором потратити на таку красуню чєс і $ (квіти, ресторани, всєка романтиа), чи дати в 2-3-N разів меншу суму випадковій курві і отримати практично той самий результат, значний % єкого так чи інакше будут складали любощі. Но не всі порєдні хлопці готові чи хочут шукати дівчєт на єдну ніч, ходячи по сумнівних барах, клубах - є ж робота, єнші справи, а для житє сє хоче знайти Ту найкращу і, бажано, єдину. А от, єкби були борделі, то се єнше діло - тоді б кожен порєдний галичєнин міг би після тєжкого робочого дня піти до професійних сертифікованих провірених курвів. А надто горді кралі були б «в прольоті», і попит на дурних шмар би впав - всі б ґонорові чоловіки ходили до професійних курвів… Або, що зіправди ліпше, проводили б чєс із ніжними та люблєчими жінками, цінуючи єден їдного не за гроші, а за душевне тепло, єкого не купиш...

Сей курвізм - то не є причинов, то є наслідком. Причинами є позірна недоступність того, чого сє хоче, но змога то одержєти в доступний, но не все законний чи моральний спосіб хоча б того ілюзію. А за чєсів Бабці Австрії курви були леґалізовані: дієли офіційно замільдовані борделі та навіть відповідний супровід при войску - для піднятє бойового духу. Логіка зрозуміла - коли задоволений статевий інтерес, то значна чєстина суспільства буде хотіла тілько добре поїсти. І добре поспати. А єк і то задоволено, то робити революції, грати сє в продажних політиків (істориків, журналістів, суддів і так далі) будут єдиниці… Тому в Свєщеннів Галичині треба зробити борделі, ріжні такі борделі - із політиками, юристами, журналістами, істориками, ментами і так далі… А зібрати там вшитких продажних, вшитких, хто хоч раз сє продав за пачку гроший чи хвилинну вигоду. Така атракція, відав, б приносила файні прибутки Королівству, адже все сє знайде хтось, хто хоче за гроші отримати послуги, а не щирість, справедливість, правду, єких не знайдеш в склепі…

Дорогонькі порєдні галичєни, цінуймо себе, свій чєс, своїх близких та сє не продаваймо. Ні за гроші, ні за солодкі обітниці.. Ми - не товари на полицьох сільского склепу, ми - кірва і ґонор землі нашої - Свєщенної Галичини...

_ _ _
*ся цитата не синте має відношенє до статті, но закликана привернути увагу

© Борис Явір Іскра, 2014-03-13
borys_javir: (ціхо)
Кедь покидаєш Свєщенну Галичину і заїжджєєш в Україну, то первим великим містом, єке випаде на шляху буде Проскурів. Мої друзі, єкі ту жиют сказали, же в місті до мого приїзду повалили два памнітники Лєніну (що то за жид, ви читали сте у попередні статті). Ся подія ня врадувала не на жарт.далі - про «притоку буха» )
Xm_DSCF4763_1
© Борис Явір Іскра, 2014-02-23/24
не спеціально для Галичина.info

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

July 2017

M T W T F S S
      12
3456 78 9
1011121314 1516
171819 202122 23
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags