Раз художник молоденький
Малював картину,
І з уяви зобразив
Красиву дівчину.
Підбирав він різні фарби,
І кольори різні,
Зобразив дівчини риси
Тендітні і ніжні.
Усе пензликом проводив
Акуратно й рівно,
Скоро був на полотні
Образ неймовірний.
Була дівчина та красна,
Аж зачудувався,
Той портрет таким чудовим
Художнику вдався.
Приходили різні друзі,
Виділи картину,
І хвалив роботу кожен,
Хто бачив дівчину.
І хто би не подивився,
Чудувався дуже:
- То ж вона неначе справжня!
Як вдалося, друже
На полотні звичайному,
Фарбами простими
Зобразити такий образ?
Чарує очима...
Подивіться, то ж у неї
Наче справжні очі!..
- Сам не знаю. Цю загадку
Відгадати хочу...
І художник, мов в задумі,
Погляд все відводив.
Відповідь шукав, напевно,
Але не знаходив...
Він не знав, у чім загадка
Дівчини з картини,
Що мов дивиться на нього,
Мов водить очима...
І відколи ту картину
Він створив, небога,
То у серці все гризота,
В серці все тривога.
Довго сон його не брався,
Кожну ніч надворі
Він і плакав, і сміявся.
Бачили лиш зорі...
Він і думати забувся
Про дівчат тілесних.
Питав, що то за хвороба
У світил небесних.
Так, неначе закохався
Він у ту дівчину,
Що на нього все дивилась
Із його ж картини.
І бувало, що з розпуки
Вже хотів спалити
Ту картину. Та не міг він
От таке вчинити.
Так, мов сила невидима
Все його спиняла
І позбутися малярства
Йому не давала.
Він питав: - За що ж то кару
Мені небо дало,
Що дівчину не реальну
Серце покохало?
Так, старіть вона не буде,
І все буде мо́я,
Я від неї не діждуся
Ні біди, ні горя.
Але також не зігріє
В темну ніч зимову,
Не поведе ізо мною
Ласкаву розмову.
І зовсім не буду знати
Тепла поцілунків.
Який хосен, небо, маю
Від твого дарунку?
Нащо мені тая кара?
Най би то згоріло!
Я би все віддав на світі,
Аби не боліло...
Лиш зірки і місяць в небі
Чули ту розмову.
І мовчали... А як уже загорілась
Зоря світанкова,
Наче променем із неба
В ясному сіянні
Опустилась, мов богиня,
Крилатая пані.
- Пам'ятаєш, як колись, -
Та панна сказала, -
Знав ти дівчину одну,
Щиро тя кохала?
Говорив ти їй слова
Ніжні, про кохання,
Їй цілунки дарував,
Сердечні признання.
Пам'ятаєш, як все було
Так, у казці наче?
Ну а що ж ти учинив,
Відаєш, юначе?
Це була для тебе гра,
І за твоїм словом
Ніщо більше не стояло,
Воно - як полова.
Ти надію їй вселив
На спільне будушне,
А потім все сам розбив,
Юначе бездушний!
І не з нами вже давно
Дівчина та мила.
Ти лиш бавився у гру,
А вона - любила...
А тепер все навпаки,
Тепер ти кохаєш,
А дівчині цій з картини
Байдуже, ти ж знаєш.
За знівечене життя
Приймай цюю кару.
Бо любов - зовсім не гра,
Й не дається даром.
Так сказала. І пішла
У путь невідомий.
А його не покидав
Образ той знайомий.
І мов чар її очей,
Мов чар її тіла
Він відчув, згадав ураз
Про ту, що любила.
І до ранку хлопцю душу
Стискало се горе.
За вікном лиш сильний вітер,
Лиш скали і море.
- Що життя є у любові,
Коли не взаємна?
Як тепла того не чуєш,
Дотиків приємних?
Що життя в такій любові? -
Суцільні страждання!
Ох, чому ж я не зберіг
Те миле кохання?
Зіпсував її я долю,
І свою я втратив!
Якби знав тоді, що чиню,
То так б не потрафив...
Цінував би мить я кожну,
Що в обіймах милих,
Їй б усмішки дарував,
Щоб була щаслива...
Я б любив її найдужче,
Сильніш всього в світі!
Ну а так лиш залишилось
В журбі й горі жити...
Він картину зняв із стінки
І поніс з собою.
А надворі сильний вітер
І буря з грозою.
Моря хвилі б'ють об скали,
Земля стогне наче.
Та мов сталь от незворушне
Є лице юначе...
Подивився на картину:
- Ти - прокляття мо́є!
Тому в вічність з цього світу
Ти підеш зі мною!
Вдарив грім, сяйнуло в небі,
І скали блистіли,
А художника й картину
Море враз укрило...
А над ранок враз скінчились
Блискавки і громи.
Море стало таке тихе,
Не турбують шторми.
Розвиднілось, стало ясно,
Спав ранковий враз туман.
Там, де море грає синє
Чи то правда, чи обман -
Там на камені, що хвилі
Ріже в половину,
Обнімаючись сиділи
Художник й дівчина.
Та, яка колись любила,
І сильно кохала
Відтепер в його обіймах
Ніжних потопала.
Він ж неначе ізмінився,
Був тепер щасливий...
Але враз в тумані зникло
Те маривне диво...
Люди кажуть, рік за роком
І в ту саму пору
Можна їх в тумані стріти
В скалах понад морем.
А картини як не стало,
Так й тепер не чути,
Бо пропало те прокляття
Й вже йому не бути...
кінець лютого — початок квітня 2010
Борис Явір Іскра
збірки "З весною в серці...", "У Твоєму промінні..."
