Boris Javir

одного разу у привітній бухті...

...присвячено Тій, з якою поділю перунів цвіт на двох взаємно...

Злічити казки в світі — діло марне,

Та де ото таку із них знайти,

Що на питання відповіддю стане,

Яку вже так давно шукаєш ти?..

Послухай лиш ти цюю оповідку,

Про чари ночі купальського вогню.

А лиш тоді рушай по тую квітку,

З якою долю знайдеш ти свою...

* * *

Для чого людина приходить у цей світ? Для любові? Для слави? Для успіху? Для багатства? Для щастя?.. Не завжди годен конкретно відповісти, що таке любов, слава, успіх, багатство, щастя, але кожен в той чи інший момент часу може відчувати любов, успіх, щастя. Може, в тому і таємниця, що ці та подібні поняття відчуваються тільки інтуїтивно та на практиці?..

* * *

Не так важливо, чи то було давним-давно, чи й зовсім недавно. Був собі один леґінь. Не можна сказати, що такий, як всі, чи не такий, бо люди — то як косиці в полі — всі різні, хоч і одної породи.

Подобалася йому одна фраїрка. Весела, красна — як сонце на Купала, як трускавки в червні та ріки на весні. Та ховав він глибоко у собі те почуття, бо були на то причини.

Працював леґінь у лісі. То дрова рубав, то за єгера був. Любив він сі ліси і знав їх. Казали люди, що то ще від діда знає кажду стежку, каждий звір, каждий потік. Часом ходили з другом на полювання, а часом за травами для бабці, яка на них толк знала.

А фраїрка? Може, щось і здогадувалася за почуття леґіня молодого, але він знаку не давав, то і вона мовчала.

* * *

Було то ще зимою на вечорницях. Якось до них заїхали хлопці із сусіднього села. Гуляли, танцювали. І помітив леґінь, що якийсь чужак підбиває клинці до тої фраїрки. Знали його, що не певний він, але як вже є.

Фраїрка то не сприймала всерйоз. Аж раптом той чужак підійшов до музик, попросив спинити гру. І мовив:

- А як я тобі принесу перунів цвіт? Тоді повіриш, що люблю?

Фраїрка твердо глянула на нього і сказала:

- Ти спочатку принеси, тоді і поговоримо.

Видко було, що не любий він їй, але і сказати лихого слова не годиться, раз так при громаді чемно повівся.

Лиш леґінь похилив голову, а тоді другови каже:

- Дурить він її. Скілько не ходив им лісами чи взимі, чи вліті, чи на весні, чи восени, то ніґде не видів, аби папороть перуновим цвітом квітла.

Але самому то сумнів закрався. А що, може давні казки правду кажуть? А що, як таки цвіте та магічна косиця? Може б то йому піти у гори і принести для фраїрки того цвіту?..

* * *

Ішла весна. Бурхливі потоки здіймалися з-під ледів і грізною силою спускалися ріками вниз. Леґінь готувався йти у ліс, працювати.

Якось бабця йому каже:

- Відколи померли твої тато й мама, то тяжко тепер нам стало. Я вже стара, а ти лісом і не наробишся. Треба тобі у місто йти, аби мати за що і хатчину нову поставити, і потім кого у неї привести...

Слухав леґінь, та нічого не сказав. Лиш взяв фузію й пішов у ліс.

Іде давно людьми забутими стежками і каже:

- В місто? Пощо? Робота і гроші? Лісом не доробишся?.. Ех, бабцю, дідо краще знав від тебе... Жаль, що його з татом весняні води взяли... Але цей ліс мені ще відкриє свій секрет...

Аж раптом на галявині — дівчина. Мовби фраїрка. Підходить ближче леґінь, а вона і каже:

- Любий леґінику, чом так бродиш,

Далеко від дому чом ходиш?

Чи втратив страх ти до вовків,

А чи пристав до ведмедів

у спілку?..

У голосі — надсміх. Глянув в очі — зелені... А у фраїрки — як небо у зливу, як потоки на весні... Зрозуміло стало, з ким справу має, нічого не відзивається.

- Чи ти язика мов ковтнув,

А чи слова ти враз забув,

Коли мене зовидів таку красиву? - сміється лісна.

Мовчить.

- Та годі тобі! - вже твердіше мовила дочка лісу. - Не буду займати я тебе, слово даю!..

- Мій дід шанував ваші слова, то і я шанувати буду. - видавив з себе леґінь.

- Заговорив! Ади!.. - сміється лісна. -

Весна навколо, сніги сходять,

Усі навколо в парах ходять,

А ти самотній лісом бродиш...

Мов вовк ранений плаєм ходиш...

Не гоже се...

- А що є гоже?..

- Чи у парі з милою іти, а чи... - і голосом бабці, - у місто йти, аби мати за що і хатчину нову поставити, і потім кого у неї привести...

- Смієшся з мене?

Мавка підійшла з-заді, обняла рукою за спиною, схилила голову до плеча і мовить:

- В твоєму серці є лиш біль.

Тривога, смуток, наче сіль

Його їдять. Немає дня, у ньому — ніч,

Застигли спомини облич,

Кого любив, ким дорожив,

Кого утратив й не відпустив...

- Ти звідки знаєш се, лісна?..

- В твоїх очах - мов глибина,

Незвідана мов дивина,

Заховане у них письмо,

Не всім відкриється воно...

- Говориш загадками ти...

- Тобі спокою не знайти,

Як не відпустиш все ураз,

Що вже давно поглинув час...

І глянула в очі. А леґінь і стрепенувся — повидів в них небо у зливу і потоки на весні... А лісна провела рукою по лиці зверху вниз, закриваючи його повіки. Коли відкрив їх — вже не було дівчини...

Прийшов додому поперед ночі. Змок у весняному зимному дощі. Трусився. Кашляв. В горичці...

* * *

Прийшло літо. Леґінь так і не пішов у місто. Відпровадив друга на полонину, сам часом до нього навідувався. Прийде, перебуде день, вночі піде на полювання.

Минула якось перша червнева гроза. Залишив у друга тайстру, а сам подався у ліс — поки сліди свіжі. Іде тихенько, слухає тишу. І наче щось тягне його у малознайомий звір. Став на галявині, наче почув дич.

Аж раптом підходить до нього хтось... Кладе руку на серце...

- Лісна...

- Впізнав...

Так, наче знав,

Куди ідеш, кого знайдеш...

А мож то я тебе вела,

У сі ліси, де не ступа

Нога людини. Й навіть звір

Не йде сюди у світлі зір...

А ти пішов...

- Хтозна... Чого тобі, лісна красуне?..

- Як дідо твій малим ще був

Від свого діда він почув

Те саме, що й тобі казав,

Та віри ти йому не йняв

Про ті скарби, про теє злато,

Якого в горах сих багато,

Лиш знати треба, куди йти,

Де й як копати, би йго знайти...

- То казка се, те твоє злато...

- Мовчи, говориш ти багато,

Та мало знаєш. Слухай лиш,

І сумніви свої облиш.

Згадай слова, що мовив дід,

Який тобі сказав завіт,

Коли вмирав...

- Ти звідки знаєш се, лісна?..

- Хтозна... - всміхнулася, - Хтозна...

Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

Лиш не здавайся, бо життя,

То є вогонь, то є борня...

- Усе загадки, загадки, загадки...

- На кожну загадку буде відгадка,

Та ключ у тобі, як не крути.

Його самотужки лиш зможеш знайти...

І зникла у тьмі ночі...

* * *

- Казали дівчата, - почав розмову друг, як леґінь відіспався, - що твоя фраїрка до тебе не байдужа... Лиш ти такий постійно серйозний, що й не знає, як до тебе підійти...

- Та ну?.. А як же цес чужак?

- Що перунів цвіт їй обіцявся?

- Ну той, а хто ж іще?

- Та він десь за ґрунем давно вже іншу має... А тобі що до нього?

- Та нічого... А проте... Радше той перунів цвіт із голови не йде...

- Чому?.. Ти віриш у казки?

- Не так, що б аж... Хоча... Тоді б він сили мені дав забути смерть трагічну і безглузду мами й тата, а також діда... Тоді навесні...

- І не тільки їх...

- Кого ж іще?..

- Її... Що з нею ти з дитинства все в лісі пропадав... Та вас були уже давно звінчали у розмовах, мов нерозлийвода обоє були...

- Її... - тихо мовив леґінь, а пам'яті виринули спогади... спогади і чарівний голос мавки:

...Застигли спомини облич,

Кого любив, ким дорожив,

Кого утратив й не відпустив...

Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

Довго не міг заснути... Сидів на порозі і дивився на небо...

* * *

Ходив лісами. Шукав себе. Не знав спокою:

- “Минуле геть”? “Життя — борня”?

А ворог хто тоді? Мож, я?..

І пригадав. Казки всі діда.

Пішов у даль. Як сонце грало свою найдзвінкішу пісню у найкоротшу в світі ніч. Була гроза, але пішов...

Темний ліс немов ожив.

Щось говорив.

Шептав. Кликав. І голосив.

Просив, благав, молив.

Не йти. Ішов.

Горіла кров.

Як враз у тьмі — вовчі очі, наче грань. І очі лиса. І ведмедя. Але не злі, проте й не добрі. Що за жар у них горить?..

Та далі йшов. Десь у верхи.

На скали, де блискавки

Б'ють молотом поміж ґрунів...

Не йшов, а мовби так летів

Хоч пірваний уже до крові був...

Гроза. Лиш камінь. Тьма. І глуш. Тут ще не був, це невідомий край. Мабуть, й мавки не ходять тут. А лиш громи і блискавки. І папороть навколо між трави. Суворе терня і гілля подерло одяг, тече кров. Та далі йде, не знає сам куди. Угору... Де блискавки...

Враз осяйна гроза влучає в скалу. Барвисті іскри розлітаються в різні сторони, а там, де небесна пані торкнулася каменя, цвіте зоря... Ні, не зоря — перунів цвіт. Немов в казках...

На хвильку став. Перехопило дух...

А тоді по мокрій скалі поліз угору. За чарівною косицею, за даром стародавніх і давно забутих богів.

Ще два, ще крок... І ціль в руках?..

Та з неба грім... І грім в вухах...

Пітьма в очах...

* * *

То було вже під ранок. Гроза не вщухала. Фраїрка не могла заснути. Щось її мучило і не відпускало. Як раптом стукіт у двері...

Метнулася, відчинила... А там він... Стоїть окривавлений леґінь, в очах — грань, а в руках простягає палаючу квітку, громову косицю — перунів цвіт... І від знемоги падає перед нею на коліна...

Двері виходили на схід...

Отак в сінях при відкритих дверях разом зустрічали світанок... Вона вклякнула, він лежав на її стегнах. Обтирала кров...

Поряд палала квітка...

- Навіщо ти ішов? Не знав, що й так до тебе не байдужа?.. Навіщо було йти на скали і завали? Косицю сю знайти? Перунів цвіт? Він радості ніяк не принесе, ані багатства, ні любові, якщо з гордині по нього ти пішов... Невже не знав?.. Невже не знав, що той найкращий жар, що той гарячий дар, той цвіт богів насправді в серці квітне?.. Та лиш тоді, коли на двох поділений взаємно...

Узяла громову косицю, поклала на його ліву руку і накрила своєю... І цвіт неначе зник, але розцвів ще дужче, на двох поділений взаємно...

* * *

Золотиста осінь малювала ліси у жар. А на новій хаті завершувалися роботи. Леґінь згадав старі оповідки діда і знайшов золото, яке його далекий предок-опришок закопав у лісі. Але нікому в тім не признавався. Із мудрою жінкою розумно використовували скарб.

Якось повів її у ліс, на галявину. І мовив:

- Відкинь свій страх, минуле — геть,

Життя — попереду, в минулім — смерть...

Минулого вже не вернеш,

В минулім щастя не знайдеш,

Повір, воно — у майбутті

Тебе чекає у житті...

А у відповідь з лісу лиш сміх...

Фраїрка взяла чоловіка за руку і крикнула до лісу “дякую!”...

* * *

А вихід з дому побудували на схід — на згадку про той світанок, коли перунів цвіт розцвів, на двох поділений взаємно...

_ _ _

2011-06-20/21

Борис Явір Іскра

Давнина

Поміж темних ялинок галявина заливала ся гарячим світлом ватри. Кілька зацікавлених постатей сиділо коло волхва, а той витягав з мішечка щось, що нагадувало камінці чи шматочки дерева з вишкрябаними буквами. Кілька осіб сиділи навколо вогнища, час від часу підкидали дрів і мляво розмовляли. Подалі від гурту співплемінників стояв чужинець. Він поважно спостерігав. Волхв давав якійсь поради, на що слухачі задумано кивали головами...

Пізніше мандрівник напише: «Передбаченню і киданню на долю вони приділяють увагу більше за інших. Їхній метод кидання на долю простий: вони зрубують гілку з плодового дерева і ділять її на маленькі шматочки, які маркують певними відмінними знаками і розкидують довільно на білу матерію. Після цього, священик громади, якщо з долею радилися привселюдно, або батько сім'ї, якщо це робиться для себе, після закликання богів і з очима, піднятими до небес, витягують три шматки, по одному за раз, і тлумачать їх відповідно до знаків, попередньо на них нанесених»*.

І ніч ховала у сивому від місячного сяйва тумані обвіяні гарячим полум'ям постаті...

Поклик

Тому багато років у комп'ютерному класі університету я побачив відкриту інтернет-сторінку про кельтську культуру взагалі і руни зокрема. Я зберіг її собі на флеш-пам'ять, хоч і не дуже орієнтував ся, що це таке. Я мав тверде відчуття, що ці відомості мені ще пригодять ся, але як і коли — най доля підкаже сама.

Через кілька років я з друзями проводили табір “Серце Вовка” на середньовічну тематику із використанням рольових ігор та елементів історичної реконструкції. В часі теренової гри було використано “магічні” знаки, які я називав рунами і які певним чином було подібні на колись побачений мною футарк...

Потім я готував подібний до попереднього табір “Викрадена корона”. Якось зайшов у магазин і дивив ся за цікавими книгами про Середньовіччя. Нічого цікавого не трапляло ся. Погляд впав на якусь велику книгу, я її хотів взяти, нахилив до себе. І враз, з поміж книжок прямо в руки влізла невеличка “Книга рун”. Саме з нею я пішов додому...

Я читав її вдома, в селі, в потязі. Я наче заповнював ту нішу у знаннях, яка вже віддавна великим знаком питання ятрила свідомість. Згадав за ті руни із сайту про кельтську міфологію та зробив свою першу книжечку із трактуваннями рун. А на таборі із бука, який за нордичною традицією символізує знання, витесав невеличкі пластинки, які й стали моїми рунами. Пофарбовані у синій колір неба, колір Одіна, вони служать мені й досі...

Зі мною і в дощі, і в грози, і в люту спеку, і міцні морози... Добрі помічники у життєвих ситуаціях мені й друзям... Знаю, що завжди можу розраховувати на їхню мудру пораду...

Мої руни...

Три руни

Вже добрих дві тисячі років існує спосіб гадання на рунах, коли із мішечка витягує ся три з них і їх трактує ся. Традиція давніх волхвів, знавців магії та мудрості, передає ся з покоління у покоління, творячи нерозривну єдність віків...

ᛊ, ᚷ, ᚹ. Ці три руни свого часу стали певним мислевірусом, леґендою, якими мають бути мої особисті стосунки. З якого боку б не читати цей розклáд (а традиційно читається з права на ліво), значення подібне: міцне радісне партнерство...

Ті руни є своєрідним дороговказом:

ᛊ — сонце. Символ цілісності та перемоги. Аби світити ся, сонце не докладає зайвих зусиль, воно просто світить ся, адже то його внутрішня суть. Так і в житті треба відповідати своїй внутрішній суті і не розтрачати свою цілісність на марне. Треба знайти свій шлях і бути собою.

ᚷ — дар. Символ партнерства. Спрямовує вивчати партнера і не перекладати свої обов'язки, свою роботу на когось, а також вимагати від інших менше, тоді буде кращий результат.

ᚹ — руна радості та задоволення, руна гармонії між людьми.

Знайшовши свій головний шлях у житті через партнерство отримуємо гармонію... І лиш через гармонію та партнерство можна знайти свій головний шлях у житті...

Якось раз і надовго ці руни стали тим зразком, якого я хочу досягнути. Адже щастя та мудрість — то не результат, а, радше, шлях, яким треба йти, і то постійна робота, передусім над собою...

- - -

* Тацит, «Ґерманія», розділі X.

_ _ _

2011-05-30

Борис Явір Іскра