Boris Javir (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
borys_javir) wrote2018-09-02 11:03 am
borys_javir) wrote2018-09-02 11:03 am
Entry tags:
Борис ЯВІР. ПРИВИД ГАЛИЦЬКОГО СЕПАРАТИЗМУ
ПРИВИД ГАЛИЦЬКОГО СЕПАРАТИЗМУ
Борис ЯВІР
Чи не від початків незалежності сучасної України, час від часу в засобах масової інформації поширюють міт про якийсь “галицький сепаратизм”. Про нього говорять політики та публіцисти, спецслужби час від часу когось навіть за це ловлять (але не кажуть ні імен-прізвищ, ні інших деталей). Вся активність зосереджується перед виборами з цілком помітною метою - залякати населення Галичини ймовірним власним самоусвідомленням, “присоромити” і добитися голосування за “правильних” політиків. Наприклад, за тих, хто потім буде давати дозвіл на знищення річок, парків, чи будівництво сміттєпереробних заводів і котелень з отруйними викидами в довкілля в межах житлової забудови міст. Чи є підстави боятися “галицького сепаратизму”?
Буде дивним, але почну від зворотного. Міт єдности Галичини з рештою теренів сучасної України, витягнутий москвофілами та українофілами - не новий. Його коріння полягає у примарній руськости краю. Як не парадоксально, ця руськість своїм розвитком завдячує передусім полякам, адже до приходу волинських Романовичів Галичина не була руською, і тільки із їхнім завоюванням тут починає поширюватися руське боярство і назва Русь. Поширюватися, але не приживатися: всі князі та королі з дому Романовичів мали титул Князь Руський, Волинський та Галицький, який означав рівноправність земель між собою, незважаючи на те, що Галичина фактично була завойована Руссю. І тільки Польські королі закріпили за Галичиною назву Русь та означення Руський, формуючи адміністративні одиниці типу бутафорного Королівства Руського чи Воєводства Руського. Вперше словосполучення “Червона Русь” з’являється (як ви думаєте, в кого? правильно!) на сторінках книги, написаної поляком Яном Длугошем в 15 столітті. Він, до речі, як і автори Літопису Руського, розділяв галичан і русів. Руськість Галичини культивувалася місцевими православними, підтримувалася поляками, а потім і австрійцями, імператор яких мав краплю крові Рюриковичів, відтак, теоретично, міг посісти трон “всія Русі” у Києві. Під час активного самоусвідомлення народів, австрійська та російська сторони саме на руськість і похідну від неї українськість поставили ставку в боротьбі за майбутні території. Так творився руський міт, живий і досі. Міт, який при належній освіченості розвівається, як туман в погідний день…
Беручи до уваги, що історично Галичина є самодостатнім регіоном з власною культурою, історією, традиціями та цінностями, виокремлення Галичини як окремої адміністративної одиниці з певним видом суверенітету дало б змогу: вберегтися від так званого “русскава міра” (Росія розглядає українців як “неправильних росіян”, подібно Україна розглядає галичан, які для Києва тисячоліття тому були неправильними руськими, а тепер є неправильними українцями); позбутися великої кількості баласту в вигляді депресивних регіонів, завдяки яким сучасна Україна на перших місцях по СНІДу, туберкульозу, проституції, злочинності, наркоманії, смертності, антирейтингу якості життя, низькій тривалості життя, народжуваності, екології тощо; позбутися необхідності вступати в різні сумнівні економічні союзи та спілки, метою яких є лобіювання бізнес-інтересів великих східних підприємств, позбутися чи не вічної "всеукраїнської" проблеми енергоспоживання (саме центр та схід України є споживачем 90% енергоносіїв); отримати державу, яка буде монокультурною та практично мононаціональною, цілісною політично та світоглядно, що унеможливить маніпуляції, наприклад, в політиці, а, відтак, в економіці, а також дало б змогу зберегти мову, традиції, ментальність. Ключове тут - “дало б змогу”, умовний спосіб.
Внаслідок зацікавлення культурою, мовою та історією краю, зокрема, внаслідок ознайомлення з відкриттям давніх галицько-хорватських городищ, більших за середньовічний Київ, внаслідок нових відкриттів у популяційній генетиці, різні люди приходили до розуміння “інакшості” Галичини. Свого часу до подібного розуміння прийшов і я. На відміну від більшості зацікавлених темою, я не став мовчати, а свої знання-знахідки активно поширював в соцмережах. Звісно, така діяльність викликала вибух агресивності з боку представників деякої спецслужби. Нема причин ховати правду: в червні 2012 року на мене було вчинено напад двома бойовиками, одним з яких був кандидат в майстри спорту Андрій Козюбчик, а куратором був працівник спецслужб (на той час начебто колишній) Григорій Бурбеза, який відкрито називав мене “ідеологом галицького сепаратизму”. Я успішно відбився від нападників, нас розтягли люди, які були неподалік. Знайомий помічник народного депутата взнав, що це за люди і на кого вони працюють, попередив не входити у гостру конфронтацію. В той час згадані бойовики працювали “охороною” (вишибалами) в кандидата в народні депутати, голови спецслужби Валентина Наливайченка. Приблизно через два роки нападників прибрали самі ж свої, а загибель списали на “виконання бойового завдання”. Куратор помер кількома роками пізніше, від хвороби. Незадовго до його смерті ми зустрілися у торговому центрі, я сказав йому кілька “ласкавих” слів, після чого той, недавно бравий герой, втікав між рядами з продуктами, наче миша від кота. Відтак, все, що написано, пишу із знанням справи.
Жителі Галичини, хоча донедавна зберігали свої етнічні особливості, але тою чи іншою мірою втратилися після взяття місцевою елітою курсу на українізацію, а, фактично, малоросифікацію. Відтак, більшість сучасних жителів Галичини не мислить категоріями краю, тому мало що може стимулювати чи мотивувати їх вимагати якогось рівня суверенітету. Думка місцевого населення дуже нетривка: коли в Україні правили Кучма чи Янукович, то опитування показували високі рейтинги ідей відокремлення чи автономізації (навіть були випадки оголошення місцевими обласними радами непослух центральній київській владі), але, коли до влади дірвалися люди з патріотичними гаслами, маятник похитнувся у іншу сторону. Багато жителів Галичини внаслідок ідеологічної зашореності бачать Україну “від Сану до Дону”, тобто Україну за формою, кордоном, але не за змістом. Лише одиниці вважають, що рідна мова, рідні звичаї, збереження етнічних особливостей на невеликому клаптику планети краще, ніж назва та інші бутафорні символи. Поміж загалу наразі спостерігається байдужість і прагнення просто бути подалі від війни: населення втомилося від недореформ, недоУкраїни, недовлади, тому масово виїжджає закордон. Історичні умови витворили деяку пасивність та інфантилізм населення Галичини, які чекають якогось цісаря, князя чи месію, що начебто має їх врятувати, що підтверджується явищами наївної довіри лідерам різноманітних партій та наглим непомічанням їхніх недоліків чи навіть антигалицькості.
Жодних кроків, а тим більше, скоординованих, в керунку будь-якої форми суверенітету Галичини нема. Так, були повідомлення у підконтрольних владі ЗМІ, що затримували якихось проросійських галицьких сепаратистів, але знаючим людям і так відомо, що це все — бутафорія та систематичні спроби дискредитації ідеї самоідентифікації Галичини. Щирі та відкриті галичани наразі не граються у політику та тримаються осторонь того всього бруду. Тим не менше, більшість з них вже тією чи іншою мірою пережили чи переживають на собі несприйняття шовіністами чи переслідування різноманітними неадекватами, зокрема і від спецслужб. Усі спроби галичан не тільки вибороти будь-які види суверенітету, а й, хоча би, самоокреслитися ідентифікаційно, завжди сприймалися та будуть сприйматися всіма сусідами, а, зокрема українцями та іншими “руськими”, дуже вороже, що веде до продовження різних форм утисків відкритих галичан.
Зрештою, навіть відкриті чи латентні прихильники ефемерної галицької державності не є сепаратистами, адже всі мрії завершуються на усвідомленні того факту, що, проголосивши от прямо вже незалежність, вийде країна із “скрепами” від УГКЦ, садіком, тягнибаксом, надалом та іншими баригами на чолі політикуму і населенням, збоченим тотальним заробітчанством та родинно-дружнім блатом. Кому здоровому воно треба? Правдивий галичанин не буде закликати "прямо вже" розчленовувати Малоросію, адже вона, наче гідра, виросте з найменшого її кавалка і в результаті вийде 2-3-4 Малоросії, трохи різні за формою, але однакові за суттю. Галичина більшості галичан - це фантазія, побудована на історії про літописних галичан-хорватів, про шляхетних Ростиславичів, які побороли руських зайд, про добру "бабцю Австрію", яка принесла сюди Европу "золотої доби". Ця фантазія обривається Актом злуки (хоч і розірваним), діяльністю тоталітарних ОУН, НКВД, сучасною Малоросією.
Тому смішним є страх деяких людей перед так званим "галицьким сепаратизмом". Хочу розчарувати всіх фантастів, але його апріорі не існує, хіба інспірований (натхненний) самими ж спецслужбами, передусім українською філією старого КДБ. Підтвердженням моїх слів є те, що правдивих галичан не було на жодній смердючо-провокативній акції з душком сепаратизму, хоча би тому, що правдиві галичани розуміють беззмістовність таких акцій в умовах малоросійського часово-просторового ментального континууму. Правдиві галичани збираються тихо-мирно за чашкою кави, слухають приємну музику і говорять про вічне, а не про фсбушний сепаратизм. А всі, хто онанує на “єдіную страну”, хто блідне і здригається при словах "Галичина", "галицький", можуть спати спокійно: задля вашого спокою існують “мінські домовленості” і відкриваються російськомовні класи в обласних центрах Галичини для дітей бєженцов зі Сходу. Проводьте частіше акцію "Львоф ґаваріт па-гусскі", курwа!
Галичина розіп'ята, радійте юди!
Залишився лиш міт про Галичину Ростиславичів, про Галичину до віроломних руських посягань на ці землі. Міт про найбагатшу та найсильнішу державу регіону, яку стара Візантія вважала за рівну собі (мало яку державу Імперія так визнавала).
PS: щодо мене, то просто таки змушений розчарувати поширювачів пліток - я не "галицький сепаратист". Хіба, слідом за своїм колегою, скажу, що я - "галицький юніоніст" (прихильник об’єднання усіх галицьких земель в межах однієї, галицької, адміністративної одиниці). Я люблю свій проклятий край, свою забуту галицьку мову і свою етнічну культуру. За таку любов засуджувати і судити можуть хіба завойовники.
Борис ЯВІР
Чи не від початків незалежності сучасної України, час від часу в засобах масової інформації поширюють міт про якийсь “галицький сепаратизм”. Про нього говорять політики та публіцисти, спецслужби час від часу когось навіть за це ловлять (але не кажуть ні імен-прізвищ, ні інших деталей). Вся активність зосереджується перед виборами з цілком помітною метою - залякати населення Галичини ймовірним власним самоусвідомленням, “присоромити” і добитися голосування за “правильних” політиків. Наприклад, за тих, хто потім буде давати дозвіл на знищення річок, парків, чи будівництво сміттєпереробних заводів і котелень з отруйними викидами в довкілля в межах житлової забудови міст. Чи є підстави боятися “галицького сепаратизму”?
Буде дивним, але почну від зворотного. Міт єдности Галичини з рештою теренів сучасної України, витягнутий москвофілами та українофілами - не новий. Його коріння полягає у примарній руськости краю. Як не парадоксально, ця руськість своїм розвитком завдячує передусім полякам, адже до приходу волинських Романовичів Галичина не була руською, і тільки із їхнім завоюванням тут починає поширюватися руське боярство і назва Русь. Поширюватися, але не приживатися: всі князі та королі з дому Романовичів мали титул Князь Руський, Волинський та Галицький, який означав рівноправність земель між собою, незважаючи на те, що Галичина фактично була завойована Руссю. І тільки Польські королі закріпили за Галичиною назву Русь та означення Руський, формуючи адміністративні одиниці типу бутафорного Королівства Руського чи Воєводства Руського. Вперше словосполучення “Червона Русь” з’являється (як ви думаєте, в кого? правильно!) на сторінках книги, написаної поляком Яном Длугошем в 15 столітті. Він, до речі, як і автори Літопису Руського, розділяв галичан і русів. Руськість Галичини культивувалася місцевими православними, підтримувалася поляками, а потім і австрійцями, імператор яких мав краплю крові Рюриковичів, відтак, теоретично, міг посісти трон “всія Русі” у Києві. Під час активного самоусвідомлення народів, австрійська та російська сторони саме на руськість і похідну від неї українськість поставили ставку в боротьбі за майбутні території. Так творився руський міт, живий і досі. Міт, який при належній освіченості розвівається, як туман в погідний день…
Беручи до уваги, що історично Галичина є самодостатнім регіоном з власною культурою, історією, традиціями та цінностями, виокремлення Галичини як окремої адміністративної одиниці з певним видом суверенітету дало б змогу: вберегтися від так званого “русскава міра” (Росія розглядає українців як “неправильних росіян”, подібно Україна розглядає галичан, які для Києва тисячоліття тому були неправильними руськими, а тепер є неправильними українцями); позбутися великої кількості баласту в вигляді депресивних регіонів, завдяки яким сучасна Україна на перших місцях по СНІДу, туберкульозу, проституції, злочинності, наркоманії, смертності, антирейтингу якості життя, низькій тривалості життя, народжуваності, екології тощо; позбутися необхідності вступати в різні сумнівні економічні союзи та спілки, метою яких є лобіювання бізнес-інтересів великих східних підприємств, позбутися чи не вічної "всеукраїнської" проблеми енергоспоживання (саме центр та схід України є споживачем 90% енергоносіїв); отримати державу, яка буде монокультурною та практично мононаціональною, цілісною політично та світоглядно, що унеможливить маніпуляції, наприклад, в політиці, а, відтак, в економіці, а також дало б змогу зберегти мову, традиції, ментальність. Ключове тут - “дало б змогу”, умовний спосіб.
Внаслідок зацікавлення культурою, мовою та історією краю, зокрема, внаслідок ознайомлення з відкриттям давніх галицько-хорватських городищ, більших за середньовічний Київ, внаслідок нових відкриттів у популяційній генетиці, різні люди приходили до розуміння “інакшості” Галичини. Свого часу до подібного розуміння прийшов і я. На відміну від більшості зацікавлених темою, я не став мовчати, а свої знання-знахідки активно поширював в соцмережах. Звісно, така діяльність викликала вибух агресивності з боку представників деякої спецслужби. Нема причин ховати правду: в червні 2012 року на мене було вчинено напад двома бойовиками, одним з яких був кандидат в майстри спорту Андрій Козюбчик, а куратором був працівник спецслужб (на той час начебто колишній) Григорій Бурбеза, який відкрито називав мене “ідеологом галицького сепаратизму”. Я успішно відбився від нападників, нас розтягли люди, які були неподалік. Знайомий помічник народного депутата взнав, що це за люди і на кого вони працюють, попередив не входити у гостру конфронтацію. В той час згадані бойовики працювали “охороною” (вишибалами) в кандидата в народні депутати, голови спецслужби Валентина Наливайченка. Приблизно через два роки нападників прибрали самі ж свої, а загибель списали на “виконання бойового завдання”. Куратор помер кількома роками пізніше, від хвороби. Незадовго до його смерті ми зустрілися у торговому центрі, я сказав йому кілька “ласкавих” слів, після чого той, недавно бравий герой, втікав між рядами з продуктами, наче миша від кота. Відтак, все, що написано, пишу із знанням справи.
Жителі Галичини, хоча донедавна зберігали свої етнічні особливості, але тою чи іншою мірою втратилися після взяття місцевою елітою курсу на українізацію, а, фактично, малоросифікацію. Відтак, більшість сучасних жителів Галичини не мислить категоріями краю, тому мало що може стимулювати чи мотивувати їх вимагати якогось рівня суверенітету. Думка місцевого населення дуже нетривка: коли в Україні правили Кучма чи Янукович, то опитування показували високі рейтинги ідей відокремлення чи автономізації (навіть були випадки оголошення місцевими обласними радами непослух центральній київській владі), але, коли до влади дірвалися люди з патріотичними гаслами, маятник похитнувся у іншу сторону. Багато жителів Галичини внаслідок ідеологічної зашореності бачать Україну “від Сану до Дону”, тобто Україну за формою, кордоном, але не за змістом. Лише одиниці вважають, що рідна мова, рідні звичаї, збереження етнічних особливостей на невеликому клаптику планети краще, ніж назва та інші бутафорні символи. Поміж загалу наразі спостерігається байдужість і прагнення просто бути подалі від війни: населення втомилося від недореформ, недоУкраїни, недовлади, тому масово виїжджає закордон. Історичні умови витворили деяку пасивність та інфантилізм населення Галичини, які чекають якогось цісаря, князя чи месію, що начебто має їх врятувати, що підтверджується явищами наївної довіри лідерам різноманітних партій та наглим непомічанням їхніх недоліків чи навіть антигалицькості.
Жодних кроків, а тим більше, скоординованих, в керунку будь-якої форми суверенітету Галичини нема. Так, були повідомлення у підконтрольних владі ЗМІ, що затримували якихось проросійських галицьких сепаратистів, але знаючим людям і так відомо, що це все — бутафорія та систематичні спроби дискредитації ідеї самоідентифікації Галичини. Щирі та відкриті галичани наразі не граються у політику та тримаються осторонь того всього бруду. Тим не менше, більшість з них вже тією чи іншою мірою пережили чи переживають на собі несприйняття шовіністами чи переслідування різноманітними неадекватами, зокрема і від спецслужб. Усі спроби галичан не тільки вибороти будь-які види суверенітету, а й, хоча би, самоокреслитися ідентифікаційно, завжди сприймалися та будуть сприйматися всіма сусідами, а, зокрема українцями та іншими “руськими”, дуже вороже, що веде до продовження різних форм утисків відкритих галичан.
Зрештою, навіть відкриті чи латентні прихильники ефемерної галицької державності не є сепаратистами, адже всі мрії завершуються на усвідомленні того факту, що, проголосивши от прямо вже незалежність, вийде країна із “скрепами” від УГКЦ, садіком, тягнибаксом, надалом та іншими баригами на чолі політикуму і населенням, збоченим тотальним заробітчанством та родинно-дружнім блатом. Кому здоровому воно треба? Правдивий галичанин не буде закликати "прямо вже" розчленовувати Малоросію, адже вона, наче гідра, виросте з найменшого її кавалка і в результаті вийде 2-3-4 Малоросії, трохи різні за формою, але однакові за суттю. Галичина більшості галичан - це фантазія, побудована на історії про літописних галичан-хорватів, про шляхетних Ростиславичів, які побороли руських зайд, про добру "бабцю Австрію", яка принесла сюди Европу "золотої доби". Ця фантазія обривається Актом злуки (хоч і розірваним), діяльністю тоталітарних ОУН, НКВД, сучасною Малоросією.
Тому смішним є страх деяких людей перед так званим "галицьким сепаратизмом". Хочу розчарувати всіх фантастів, але його апріорі не існує, хіба інспірований (натхненний) самими ж спецслужбами, передусім українською філією старого КДБ. Підтвердженням моїх слів є те, що правдивих галичан не було на жодній смердючо-провокативній акції з душком сепаратизму, хоча би тому, що правдиві галичани розуміють беззмістовність таких акцій в умовах малоросійського часово-просторового ментального континууму. Правдиві галичани збираються тихо-мирно за чашкою кави, слухають приємну музику і говорять про вічне, а не про фсбушний сепаратизм. А всі, хто онанує на “єдіную страну”, хто блідне і здригається при словах "Галичина", "галицький", можуть спати спокійно: задля вашого спокою існують “мінські домовленості” і відкриваються російськомовні класи в обласних центрах Галичини для дітей бєженцов зі Сходу. Проводьте частіше акцію "Львоф ґаваріт па-гусскі", курwа!
Галичина розіп'ята, радійте юди!
Залишився лиш міт про Галичину Ростиславичів, про Галичину до віроломних руських посягань на ці землі. Міт про найбагатшу та найсильнішу державу регіону, яку стара Візантія вважала за рівну собі (мало яку державу Імперія так визнавала).
PS: щодо мене, то просто таки змушений розчарувати поширювачів пліток - я не "галицький сепаратист". Хіба, слідом за своїм колегою, скажу, що я - "галицький юніоніст" (прихильник об’єднання усіх галицьких земель в межах однієї, галицької, адміністративної одиниці). Я люблю свій проклятий край, свою забуту галицьку мову і свою етнічну культуру. За таку любов засуджувати і судити можуть хіба завойовники.