ЗАХІДНОСЛАВІЯ. АЛЬТЕРНАТИВНА ІСТОРІЯ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ. © Борис ЯВІР ІСКРА, на основі реальних фактів та концепції Владислава Бороди,
2017-2025 роки.
Існує науково-популярна концепція, начебто є багато Всесвітів і вони можуть бути альтернативними реальностями, які існують паралельно. Події в ключових точках історії спільні чи майже тотожні, але між тими точками розвиваються в інші керунки, ніж звичні для нас. Цих ключових точок не минути, вони подібні чи навіть ідентичні для всіх Всесвітів, але те, що відбувається між ними, може до приголомшення відрізнятися в різних Всесвітах і дуже дивувати. Описана тут історія, мабуть, трафилася у якійсь іншій реальності. Вона може подобатися чи ні, але звичний для нас хід подій створював свого часу передумови для альтернативного розвитку національно-визвольних процесів, що прослідували у Центральній Европі після розпаду Австро-Угорщини. Яким же міг бути цей альтернативний міжвоєнний період — між Першою та Другою світовими війнами - для Галичини зокрема та її сусідів загалом?
Історичні обставини початку 20 століття як передумови союзу трьох західнослов'янських держав
На початку листопада 1918 року почала розвалюватися Австро-Угорщина. На її теренах виникали нові держави, зокрема Австрійська республіка, Угорщина, Чехословаччина, Польща, ЗУНР (Галицька держава), деякі терени відійшли до сусідніх держав, а деякі стали спірними. Наприклад, молода Галицька держава за площею 70 тисяч км² майже не відрізнялася від інших середніх держав континенту - Австрії, Угорщини чи Греції, а щодо населення - 6,2 млн осіб - залишила позаду Швецію, Норвегію, Фінляндію, Нідерланди, Данію. Щоправда, такою вона була недовго, оскільки впродовж місяця майже половину її території окупували Польща й Румунія, наприкінці року - Угорщина. 3, 7
З розпадом Австро-Угорщини, чехословацький уряд і уряд Галицької держави встановили контакти і торгові угоди. Галичани давали необхідну чехам нафту, а ті, в свою чергу, поставляли галичанам амуніцію, в якій ті мали велику потребу для війни з Польщею. В умовах постійної війни галичани проявили велику дипломатичну активність - з Києвом, Прагою, Будапештом, Віднем, Берліном, а також і з далекими західними партнерами дипломатично-консульських взаємин. Одним із перших відкрито представництва у Києві (діяло до 22 січня 1919 р) та у Празі (з 18 грудня 1918 р. його очолював С. Смаль-Стоцький), Відні (М. Василько, пізніше В. Сінгалевич, О. Колесса) й Будапешті. 1, 3
Вважаючи, що самостійно творити нову державу буде важко — особливо в умовах війни з поляками, а також під впливом багаторічної пропаганди про «єдність галицьких та наддніпрянських українців», частина галицького уряду вирішили з’єднати ЗУНР (Галицьку державу) з УНР. 22 січня делеґація від ЗУНР спільно із представниками УНР проголошують Злуку двох держав на правах автономії. Частина уряду Галицької держави були проти такого кроку, проводячи перемовини із Чехією. До того ж, керівники України не давали жодних ґарантій допомоги галичанам і справжньої користі від цього союзу для галичан не було. Льонґин Цегельський (один з організаторів створення ЗУНР, її міністр внутрішніх справ, пізніше - заступник міністра зовнішніх справ УНР) так писав про творців УНР (українських соціалістів, зокрема В.Винниченка, С.Петлюру): «вони вміли лиш бунтувати бідніше селянство та кидати демагогічні гасла... це були доктринери, що ніби висіли у повітрі, без будь-якого відчуття реальности. А це найнебезпечніший гатунок людей у кожній нації». Для галичанина Цегельського, який був досить добре обізнаний із европейською політикою та ситуацією в Києві, об’єднання Галичини із Україною було надто ризикованим: «Об’єднувати Галичину, більш-менш упорядковану та зорганізовану, з такою Україною, національно несвідомою, занархізованою та збольшевиченою – вважали ми крайнім ризиком, «скоком у темноту». Це означало б усі наші національні здобутки цілого століття, виплекані під крилом Австрійської імперії, кинути в божевільний вир соціальної революції, на ласку большевиків та й українських однаково божевільних отаманів». Як вияснилося пізніше, українці вели сепаратні перемовини із Польщею. 2, 9
Набагато більше користі принесли Галичині перемовини із Чехією — чехи погодилися відтягнути на себе частину польських військ. Вже 23 січня 1919 року чехи спробували здобути Тєшин, поляки чинили опір. Варшава звинуватила чехів у репресіях, але лідери Антанти на хотіли чвар між своїми партнерами, вислухали обидві сторони і доручили комісії з польських справ на чолі з французом Ж. Нулансом залагодити польсько-чеський конфлікт. Одночасно, тривали запеклі бої у Галичині, що відтягнули збройні сили поляків і завадили успішному здійсненню всіх оперативних планів польського генерала Т. Розвадовського біля Самбора. Галицька держава змогла домовитися про спільні дії з чехословаками проти поляків, адже у тих теж були свої територіальні претензії. Опір Галицької армії польському наступові заохотив чехів до непримиренності у їхній боротьбі. Військова співпраця створювала додаткову причину для союзу. 1, 2, 9
Тримісячні бої не привели до вирішальної перемоги, галичани почали лютневу Вовчухівську операцію, в ході якої майже відбили Львів у поляків, тому польські діячі в Парижі і на своїй батьківщині вже схилялися до негайного розмежування з галичанами навіть з відмовою від Львова або цілого Бориславського нафтодобувного басейну. Але представники Антанти вимагали зупинити наступ, а місія французького генерала Ю. Бартелемі на переговорах у Ходорові в лютому 1919 року навіть пропонувала демаркаційну лінію по Бугу (Західному), яка віддавала полякам Львів і весь Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Частина поляків на чолі з Ю. Пілсудським була на це згідна, але лідер польської народно-демократичної партії Р. Дмовський взагалі заперечував можливість існування Галицької держави. У цих переговорах у Ходорові також брав участь лідер українців С. Петлюра, який не дуже заперечував полякам. Лідерам ЗУНР Є. Петрушевичу і С. Голубовичу це, зрозуміло, не сподобалося. Переговори в Ходорові стали своєрідним переломним моментом, після якого провід Галицької держави чи не остаточно зрозумів авантюрність та зрадливість українців на чолі з С. Петлюрою і почав тісніше працювати з чехами. Л. Цегельський згадував, що провідники галичан «...дивилися зі справдешньою журою на те, що діялося в Україні, та постійно побоювались там перевороту. ...галицькі політики мали підставу думати, що всякий переворот у Києві скінчиться зайняттям України большевиками. Галицькі політики одностайно вважали придніпрянських українських соціалістів нездатними правити державою». 2, 3, 9
Зупинка бойових дій та переговори були на руку полякам, які за час переговорів отримали підкріплення від французів та пішли у контрнаступ. В ході весняного наступу 1919 р. армії Галлера в Галичині провідники Галицької держави почали розглядати плани щодо можливого союзу з Чехословаччиною на федеративних чи конфедеративних умовах. Про це велися переговори у Парижі з міністром закордонних справ Е. Бенешем. 11 квітня 1919 року було підписано угоду між Чехословацькою республікою і Галицькою державою з надією на плідне співробітництво. Сподіваючись одержати з Прикарпаття тисячі цистерн нафти за цінами нижче світових, чехи натомість зобов'язались постачати зброєю та спорядженням Галицьку армію, а також прислати великі партії вугілля, цукру і текстилю. Ще в січні було направлено офіційних представників, а в Станіславові та Самборі розгорнули роботу військові репатріаційні місії ЧСР, активно працював консул Д. Поллак. 2, 3
Польська окупація Галичини продовжувалася. Полякам вдалося це зробити передусім завдяки дипломатичній і воєнній допомозі Франції - долю війни, здавалося, вирішила 110-тисячна польська армія генерала Галлера, сформована, озброєна, споряджена й навчена у Франції (вона воювала під командуванням французьких офіцерів і генералів — ветеранів 1 Світової війни). Понад тисячу французьких воєнних радників консультувало міністерство оборони Польщі і генеральний штаб Війська польського. За вказівкою Франції проти Галицької держави виступила й румунська армія, захопивши Покуття зі складами зброї та амуніції Галицької Армії. Франція допомогла Польщі виграти і дипломатичну війну - на Паризькій мирній конференції. Вирішальним чинником, що вплинув на рішення Франції розв'язати галицьке питання на користь Польщі, було прагнення заволодіти галицькою нафтою. Уряд Української Народної Республіки підтримував Польщу в непрямий спосіб. 1, 10
В той час в Прагу пішли петиції А. Бескида та інших русинських діячів з клопотанням про прилучення до Чехословаччини не лише північно-східних комітатів колишнього Угорського Королівства, а й Лемківщини, засуджуючи «сепаратизм українських політиків». Автори цих меморандумів вимагали захистити чехословацьким військом Прикарпаття з його мінеральними ресурсами від загрози ґеноциду з боку поляків. А преса Відня писала, що «Усамостійнення ... Галичини було б першим етапом до вилічення Польщі з меґальоманії» та «Одиноке надійне вікно Чехословаччини на цілу Східну Европу й сумежну Азію - це тільки самостійна Галичина». Польську окупацію краю осудила Партія сіоністів, що виступила за нейтральний статус Східної Галичини під контролем Ліги Націй. Цю позицію підтримав Л. Нам'єр, радник Міністерства закордонних справ Великої Британії, що виріс у с. Кошилівці під Заліщиками. Кампанію на захист Галицької Держави розгорнула діаспора в Канаді, де під керівництвом Горожанського Комітету проходили численні мітинги протесту в зв'язку з агресією Польщі, розгорнувся рух за виїзд галичан, здатних носити зброю, в Галичину. Широкій пропаганді галицького питання у З’єднаних Державах Америки і в Канаді сприяли протестаційні кампанії на захист Галицької держави за участю тисяч емігрантів. Їхні резолюції скеровувалися в урядові структури цих країн, а також до Паризької мирної конференції та новоствореної Ліги Націй. У цей період зовнішньополітичний курс уряду Галичини був спрямований на відновлення та укріплення незалежної Галицької держави, так званої «Швайцарії Сходу», без зв'язку з УНР, провід якої уклав військово-політичний союз із Польщею. У Парижі делегацію галичан 25 травня 1919 прийняли В. Вільсон, Д. Ллойд Джордж і Ж. Клемансо. Вони переконували зосередити зусилля на боротьбі з більшовиками. А М. Лозинський та його колеги прохали зупинити польську агресію. 1, 2, 3, 5, 6, 10
Союз трьох західнослов'янських держав - альтернативний шлях історії
Якщо у 1918 році відношення між Чехословаччиною і Галицькою Державою були просто дружніми, то, коли Петлюра у 1919 році підписав союзний договір з Польщею, за яким Галичина (яка тоді була автономною частиною УНР) відходила до поляків, все змінилося. Уряд ГД категорично сприйняв мирний договір С. Петлюри з Ю. Пілсудським, він був розцінений як зрада з боку соціалістичних партій, які «готові були торгувати побратимами». У відповідь на це галичани розірвали злуку з Директорією і направило свої сили на налагодження контактів з Чехословацькою Республікою*. 5 червня 1919 року Є. Петрушевич та Т. Масарик підписали угоду про об’єднання Галицької держави та Чехословаччини на федеративних засадах в Західнославію** і доручили своїм урядам підготувати та втілити злуку. Основою майбутнього союзу стало тісне співробітництво чеських будителів і галицької інтеліґенції ще в кінці 19 століття. Чеські та галицькі уґрупування спільно діяли в парламенті Австро-Угорщини. Через це, не дивлячись на протистояння з боку поляків, галицькі русини змогли отримати частину важливих адміністративних посад ще при Габсбурґах****. 1
Першочерговим завданням стає військова співпраця. В той час, коли в Галичину перекидалися чехословацькі війська, велися переговори із тими сусідами, з якими відкритого протистояння можна було уникнути. Наприклад, етнічні угорські землі відійшли до Угорщини, а та натомість вивела війська із Закарпаття та частини Словаччини і ґарантувала нейтралітет. Подібного договору було досягнуто також із румунами — їм відійшли етнічні румунські землі Буковини майже по Чернівці. Це дало змогу забезпечити собі тили на південному фронті і перекинути додаткові частини для протистояння із Польщею.
В скорому часі було надійно захищено нафтові родовища Прикарпаття і створено плацдарм для широкого контрнаступу — 7 червня 1919 року почалася Чортківська офензива***. Наступ став можливим завдяки підмозі чехів, моравів та словаків, а також поставкам зброї із Чехії та ЗДА і увійшов в історію 20 століття як одна з найшвидших та найрезультативніших військових операцій. Галицька армія, підтримана чехами, зробила стрімкий і зухвалий рейд по окупованій тоді поляками Галичині, вийшовши до околиць Львова. Чехословацькі легкі танки LT vz. 35, поставлені з заводів Škoda, разом із галицькими кінними та механізованими загонами командуванням Олександра Грекова прорвали польські укріплення вздовж Збруча і примусили відступити по всій лінії фронту більш як 100-тисячну польську армію, добре озброєну і підсилену французами. Водночас, місцеві партизани, знаючи терен, здійснювали диверсії у тилу ворога, руйнуючи залізничні шляхи та склади боєприпасів. Ця синергія дозволила спільним силам новоствореної Західнославії за лічені дні дістатися до околиць Львова, змусивши польське командування до поспішного відступу. Попри чергові заклики Антанти до переговорів, в кінці 1919 - початку 1920 спільні чехословацько-галицькі війська змогли витіснити поляків з усіх спірних земель в Чехії, Словаччині та Галичині. Таким чином міцно позначивши кордони майбутньої держави. 1, 7
Створення Західнославії викликало неоднозначну реакцію великих держав. Велика Британія бачила в новій федерації потенційного союзника проти німецької експансії, тоді як Франція вагалася, побоюючись порушення рівноваги сил у Центральній Европі. Польща, бачачи загрозу, намагалася через дипломатичні канали в Парижі переконати великі держави у «тимчасовості» цього союзу, але безуспішно. Незважаючи на протести поляків, які вимагали включити Галичину, «як споконвічно польські землі», до складу нової Речі Посполитої, чехословацько-галицька сторона мала військову перевагу, через яку полякам довелося відступити від своїх претензій. Заручившись підтримкою частини сильних держав на Паризькій конференції було переконано західні уряди у некомуністичності Західнославії загалом та Галичини зокрема, в тому числі і завдяки успішному стримуванню російських радянських військ на східному кордоні. Нова держава за міжнародні ґарантії та визнання була змушена погодитися на нижчу від ринкової ціну на свої нафту та нафтопродукти на наступні 5 років для країн Західної Европи, при цьому зберігши за собою право на їх переробку і уникнувши в такий спосіб долі сировинного придатку. На Паризькій мирній конференції була встановлені кордони, за якими до складу нової держави - Західнославії - входили такі території: Богемія, Моравія, чеська Сілезія, Словаччина, Закарпаття, Північна Буковина та Галичина. 1
На початках існування, всередині Західнославії не було спокійно. Частина інтелігенції в Галичині, орієнтованої на Київ (так звані «політичні українці»), виступала за відновлення зв’язків з УНР (дарма, що та УНР доволі швидко припинила існування), пропольські кола виступали за поглиблення стосунків із Польщею, однак уряд Є. Петрушевича рішуче придушив ці настрої, наголошуючи на новій західнослов’янській галицькій ідентичності. У Чехії на початках теж панували антиоб’єднавчі настрої, але економічне зростання, яке прийшло разом із недорогими ресурсами з Галичини, швидко звело їх нанівець.
Західнославія була федеративною державою, яка складалася з трьох рівноправних суб'єктів: Чехії, Словаччини та Галичини. В межах Чехії окремими суб’єктами були Богемія та Моравія, а в межах Галичини — Закарпаття, Галичина та Буковина. Згідно з Конституцією Західнославії, кожна з земель мала свій парламент та уряд, але всіх їх об'єднувала постать загального президента та координаційної ради. Першим президентом федерації став Томаш Масарик. Західнославія ґарантувала збереження національних прав, але були заборонені комуністичні партії та екстремістські організації, зокрема в Галичині зупинено формування реакційних українських товариств як аґентів ворожої держави (їх, як не дивно, підтримувала комуністична Росія). Відповідно, на початку 1920х років політично неспокійна частина німців покинула Судети, політично неспокійна частина поляків покинула чеську Сілезію та Галичину, політично неспокійна частина українців покинула Галичину. Це сприяло відсутності великих міжнаціональних конфліктів та збереженню стійкості держави. Завдяки гармонійній федерації, де кожен із суб'єктів жив в балансі, Західнославія стала державою «національного миру». 1
Впродовж перших років після війни, з сусідами було підписані мирні договори. Поляки не хотіли укладати угоду, вважаючи Галичину та чеську Сілезію своїми, але військова перевага була не на їхньому боці, до того ж, тривала війна з УРСР і тиснули західні союзники, тож договір був вимушений. З Румунією та Угорщиною угоди, досягнуті ще за часів війни, були підтверджені. З СРСР було досягнуто договору при умові ненадання притулку та підтримки керівництву УНР - що і так збіглося із офіційною позицією Галицької Держави. З Австрією взагалі не було клопотів щодо договору, а з Німеччиною угода була укладена за умови доступу німецького капіталу до Судетів. Хоча, чи не кожна сторона вважала мирні договори несправедливими, але це була чи не єдина змога зберігати хиткий мир в регіоні Центральної Европи.
Швидко проходила робота із творення воєнізованих формувань. Ще до початку 1930-х років Західнославія змогла створити кілька танкових полків і моторизованих частин армії. Це дозволило західнослов'янській Армії (ЗА) стати однією з найсильніших в Европі, майже на рівні з армією комуністичної Росії, Німеччини та Нової Речі Посполитої (НРП). Армія Західнославії складалася з трьох національних корпусів: Чеського, Словацького та Галицького. Фактично це були три незалежні, але добре злагоджені армії, що в кінцевому підсумку стало основою для особливої маневровості та автономності частин Західнославії. 1
На початках існування держави, військова промисловість зосереджувалася передусім в Чехії. Але після світової фінансової кризи та приходу до влади у Німеччині націонал-соціалістів з їхньою риторикою про «забезпечення життєвого простору на сході» з одного боку та після кількох сутичок з радянськими прикордонниками на Збручі під час порятунку біженців від радянської влади з іншого боку, основні підприємства військової промисловості були розосереджені так, аби кожен край міг забезпечити виробництво основної зброї, навіть, якщо інші краї будуть заблоковані військами противника, чи навіть окуповані.
З 1920 по 1938 роки економіка Західнославії показувала стабільне збільшення ВВП та індустріального розвитку завдяки синергії регіонів. Галицька нафта, перероблена на сучасних заводах, найбільші з яких були у Дрогобичі та Брно, стала основою експорту, тоді як чеське і галицьке машинобудування забезпечувало федерацію тракторами та автомобілями. Уряд Масарика впровадив загальну середню освіту, доступну трьома офіційними мовами – чеською, словацькою та галицькою, що сприяло культурному об’єднанню. Земельна реформа в Галичині сприяла переходу частини земель великих магнатів селянам, що зменшило соціальну напругу та зміцнило підтримку федерації серед простого люду.
Після створення Західнославії у 1919 році Галичина стала не лише стратегічним військовим плацдармом, а й економічним осередком федерації, що гармонійно доповнював індустріальну міць Чехії та аграрний потенціал Словаччини. Союз трьох західнослов’янських держав створив унікальні умови для швидкої індустріалізації краю, модернізації фінансових структур, земельної реформи та розбудови транспортної інфраструктури, що забезпечило Галичині стійке зростання протягом міжвоєнного періоду.
Індустріалізація Галичини спиралася на її природні ресурси, насамперед нафтові родовища Дрогобицько-Бориславського басейну, які стали основним постачальником «чорного золота» для Західнославії. У Дрогобичі та Бориславі за підтримки чеських інженерів і технологій Škoda було модернізовано старі австрійські нафтоперегінні заводи, а також збудовано нові потужності для виробництва бензину, гасу та мастил. До 1925 року ці підприємства не лише задовольняли внутрішні потреби федерації, а й експортували продукцію до Франції та Великобританії за пільговими угодами Паризької конференції. Ще більший розвиток галузі почався з 1925 року, коли ціни для всіх країн стали ринковими і завершився період пріоритетного постачання для Великої Британії та Франції.
Львів, як культурна й адміністративна столиця Галичини з часів Австрії, перетворився на промисловий центр легкої та машинобудівної промисловості. Тут розвинулися текстильні фабрики, які використовували імпортовану бавовну та, на початках, чеське обладнання, а також підприємства з виробництва електротехніки, зокрема радіоприймачів і побутових приладів, що працювали на основі технологій, перейнятих із заводів у Брно. У Станіславові та Коломиї з’явилися деревообробні комбінати, які переробляли карпатський ліс на меблі та будівельні матеріали, значна частина яких ішла на експорт до Центральної Европи. У Тарнополі та Чорткові розвивалася легка промисловість та переробка продуктів сільського господарства. Перемишль, завдяки близькості до чеських залізничних вузлів, став осередком металургії, де виготовляли деталі для автомобілів і сільськогосподарської техніки. Ця індустріалізація створила тисячі робочих місць і привабила до міст молодь із сіл, сприяючи урбанізації краю.
Фінансова система Галичини у складі Західнославії отримала новий поштовх, спираючись на спадщину австрійських банківських інституцій. Такі банки, як "Wiener Bankverein" і "Creditanstalt", що діяли в Галичині ще за часів Австро-Угорщини, були реорганізовані та інтегровані у федеральну фінансову мережу. У 1921 році уряд Західнославії заснував «Západoslavský Národní Bank» (Західнослов’янський національний банк) із центральним офісом у Празі та регіональним представництвом у Львові. Цей банк став ключовим гравцем у кредитуванні індустріальних проєктів, надаючи пільгові позики на модернізацію заводів і закупівлю обладнання. Розвивалися і менші, не державні банки, діяльність яких зосереджувалася передусім на роботі із невеликими підприємствами, підприємцями та фермерами.
Паралельно з банками активно розвивалися кредитні спілки, які стали основою економічної самодостатності селян і дрібних підприємців. У 1920-х роках у Галичині виникли сотні кооперативів, таких як «Галицька Народна Каса» у Львові, «Селянська Спілка» у Станіславові та «Народна Спілка» у Тарнополі, які пропонували низьковідсоткові кредити для розвитку малого бізнесу й сільського господарства, але ставили чіткі вимоги до позичальників. Ці спілки фінансували закупівлю сучасних плугів і сівалок, підтримували створення місцевих молочарень і пекарень. До 1930 року кредитні спілки об’єдналися в мережу під егідою федерального уряду, що дозволило Галичині уникнути економічних потрясінь Великої депресії, на відміну, наприклад, від сусідньої Польщі.
Земельна реформа стала одним із наріжних каменів економічної політики Західнославії в Галичині. У 1922 році уряд Т. Масарика ухвалив «Закон про аграрну справедливість», який передбачав викуп маєтків великих землевласників за державні кошти з подальшим розподілом землі між селянами (на виплату без відсотків). У Галичині цей процес був особливо інтенсивним: тисячі гектарів землі передали малоземельним селянам і ветеранам Галицької армії. Кожна сім’я отримувала в середньому декілька гектарів, а також доступ до державних субсидій на насіння та техніку. Ця реформа не лише підвищила продуктивність сільського господарства, а й зміцнила підтримку федерації серед галицького селянства. До кінця 1920-х років Галичина стала одним із головних постачальників зерна, бараболі та молочних продуктів на внутрішній ринок Західнославії, а надлишки експортувалися до Німеччини та Австрії та інших країн.
Транспортна мережа Галичини зазнала значного розвитку, щоб забезпечити економічну інтеграцію з Чехією та Словаччиною. У 1923 році розпочалося будівництво нових автомобільних доріг, які з’єднали Львів із Перемишлем, Тарнополем, Ужгородом, Станіславів та Тарнопіль із Чернівцями, а також Дрогобич із транспортними вузлами в Чехії — всі великі міста отримали задовільне сполучення між собою. Ці дороги, прокладені за чеськими стандартами, мали асфальтове покриття й дозволяли швидке транспортування нафти, зерна та промислових товарів. Через чи не кожен карпатський перевал було побудовано нову дорогу, що не тільки сприяло зростанню економічних зв’язків між частинами федерації, а й було стратегічно важливим для війська. До 1935 року загальна протяжність нових автошляхів у Галичині досягла 1200 кілометрів, що суттєво пожвавило торгівлю.
Залізнична інфраструктура також була модернізована. У 1920-х роках Західнославія інвестувала в електрифікацію ключових ліній, таких як Тарнопіль-Львів–Перемишль–Кошиці, використовуючи технології чеської компанії ČKD. Нові поїзди, оснащені вагонами з заводів у Пльзені, скоротили час у дорозі між Прагою та Львовом із 20 до 12 годин (або і менше, якщо це були нічні чи товарні потяги). У 1930 році було відкрито оновлені залізничні мости через Дністер поблизу Заліщиків та в Галичі, які стали символами інженерних досягнень федерації та полегшили сполучення півночі Галичини з краями на південь від Дністра. Ці транспортні проєкти не лише сприяли економічному зростанню, а й зміцнили зв’язки між регіонами Західнославії.
Економічний розвиток Галичини супроводжувався пожвавленням торгівлі та підприємництва. У містах, таких як Львів, Тарнополь, Станіславів, Перемишль, Чернівці, Дрогобич, Коломия, Чортків та інших, з’явилися кооперативні ринки, де селяни продавали свою продукцію без посередників, що підвищило їхні доходи. У 1926 році уряд запровадив програму "Малий бізнес Західнославії", яка підтримувала створення ремісничих майстерень – від шевських і кравецьких до ювелірних. Водночас у Дрогобичі та Бориславі виникли профспілки нафтовиків, які домагалися кращих умов праці й вищих зарплат, що змусило уряд федерації під кінець 1920х років вдосконалити трудове законодавство.
Культурно-економічний зв’язок із Чехією та Словаччиною також відігравав значну роль: чеські архітектори проектували нові фабрики й адміністративні будівлі в Галичині, викладали архітектуру в місцевому університеті, а словацькі фермери ділилися досвідом вирощування винограду, що призвело до розвитку невеликих виноробень у передгір’ях Карпат та в долині Дністра. До 1938 року Галичина стала не лише "нафтовим серцем" Західнославії, а й регіоном із розвиненим аграрно-промисловим комплексом, що забезпечував стабільність федерації в умовах наростаючої світової кризи.
Стрімкий розвиток спіткав туристичну сферу Галичини. Багатство замків та палаців, а також тепла долина Дністра приваблювали як внутрішніх туристів, так і мандрівників з інших країв. Тепле майже середземноморське підсоння сприяло виникненню кількох курортів, найбільшими з яких були в Галичі, Заліщиках, Горошовій, Мельниці. У Карпатах будувалася система притулків, яка увійшла до загальної системи від гір в Чехії, Словаччини, і аж до кордону з Румунією. Найбільшими карпатськими туристичними містами стали Жєб’є, Ворохта, Ясіня, Рахів та їхні присілки. Збільшення туристичної привабливості краю, а також розвиток транспортної галузі позитивно впливали на традиційну культуру, підвищували рівень зайнятості населення, убезпечувало села від відтоку молоді.
У сфері шкільництва відбувся перехід на латинську графіку. Перехід на латинське письмо, хоч і не був різким, але в Галичині став символом розриву з східним впливом. Уряд фінансував видання газет та літературних альманахів, де галицькі письменники адаптували свої твори до латинки. Радіо Праги та Львова транслювало програми про спільну історію чехів, словаків і галичан, підкреслюючи спадщину Великої Моравії як однієї з перших, і, основне, спільних держав, розповідаючи про спільну колиску західних слов’ян в Галичині та про Велику Хорватію — протодержавне утворення, нащадки якого формували нові держави в Центральній Европі та на Балканах. У школах запровадили курс, який популяризував ідею єдності основних західнослов'янських народів.
Професор філолоґії С. Смаль-Стоцький, а разом з ним молоді дослідники Б.-В. Явір та Ю. Чибрас висунули та обґрунтували теорію двох гілок давньої слов'янської мови, у варіантах якої мовилося, що галицькі говори, маючи риси центральнослов’янськості, належать до західнослов'янського спадку загалом та до так званої чесько-словацької групи слов’янських мов зокрема. Інтелігенція і, насамперед, письменники стали попереду відновлення ширшого вживання галицизмів у своїх творах, філологи уклали словники і розробили мовні засади існування забутої галицької мови. Було здійснено перехід галичан на рідну мову (і латинське письмо для її запису), що наблизило галичан до західнослов’янських мовних, історичних та генетичних родичів і сприяло відродженню рідної етнічності. 1, 4, 8
В історичному дискурсі появилося все більше досліджень про спільні періоди історії, зокрема час етногенезу слов’ян (саме землі між Карпатами та Медоборами були заселені славенами), входження Галичини та частини Волині до Великоморавської держави, Чеської держави Пжемисловичів, а також Великої Хорватії. Галичани також зверталися до історії свого незалежного князівства часів князів Ростиславичів, коли про Галицьку державу говорили як про рівню таким великим країнам, як Польське королівство, Русь та навіть Візантія. 4
Кінець мирних років та приготування до нової війни
Початок 1930х років приніс до Европи економічну кризу із ЗДА. Особливо постраждала Німеччина, до влади в якій на тлі росту реваншистських поглядів, прийшли націонал-соціалісти. Їхня риторика про «життєвий простір на сході» заставила замислитися уряди чи не всіх сусідів. Частина політиків сусідніх держав не воліли помічати загрози, вважаючи таку риторику надто популістичною та зверненою до внутрішнього слухача, або ж просто не хотіли напружених стосунків із одним з найбільших торгових партнерів. Зміни на політичній арені Німеччини сприяли змінам і в сусідів Західнославії, наприклад, у Польщі та Угорщині. Їхні політики все частіше почали говорити про перегляд повоєнних договорів та навіть зміну кордонів на «більш справедливі». В уряді Західнославії почали точитися суперечки з приводу міжнародних питань. Якщо крайове керівництво Чехії було більш м’яким і розраховувало на міжнародну підтримку, то керівники Словаччини та, особливо, Галичини, вирішили діяти на випередження і готувати свої краї для ймовірних воєнних дій. Було враховано помилки попередніх років, військові корпуси готували кілька ліній оборони.
Роки спокійного життя закінчилися в 1938 році, коли після окупації Австрії, об'єктом зазіхання Німеччини, Угорщини та Польщі стала Західнославія. Паралізоване раптовим німецьким тиском і пізнішим наступом та інфантильністю західних союзників, які пусто запевняли у безумовній підтримці (уряд Західнославії посилав до Лондона і Парижа делегації з проханням про військову допомогу, але отримав відмови), чеське керівництво дуже швидко втратило Судети. В той же час, словаки та галичани були категорично не згодні з перспективою перетворення в «Верхню Угорщину» і «Малу Польщу» відповідно.
Після втрати Судет у 1938 році Західнославія готувалася до найгіршого. Словацький і Галицький корпуси зміцнювали укріплення вздовж кордонів, будуючи так звану «Карпатську лінію», натхненну французькою лінією Мажино. Також представники крайових урядів дуже швидко встановили контакти з А. Розенберґом, відповідальним представником Третього Райху, намагаючись вибити найбільш вигідне для себе становище в очах німецької потуги. І для зміцнення своїх міжнародних позицій, Словацький і Галицький Корпуси почали війну з угорцями і поляками. Словаки з галичанами розраховували взяти противника змором - і це вийшло. Угорців вдалося зупинити на етнічному кордоні, що стало можливо завдяки тому, що словаки та галичани перетворили міста Кошиці, Ужгород, Мукачево і Виноградово в справжні фортеці. Угорці погодилися на кордон по етнічній лінії, що дозволило спрямувати всі сили на польський фронт. Поляків ж вдалося тримати на лінії Прикарпаття та Наддністров’я, де попередньо були створені укріплені споруди та міста-фортеці. Вони стали опорними пунктами Галицького Корпусу, з яких було зручно проводити спустошливі партизанські рейди на територію, окуповану ворогом. Груба тактика поляків на окупованій частині Галичини викликала хвилю протестів, які були підсилені партизанською діяльністю. Галицькі партизани під проводом таких діячів, як Іван Климів, організовували нічні напади на польські склади в захоплених Перемишлі, Ряшеві і Раві та диверсії на залізницях, що значно сповільнило польський наступ. Маючи відносний спокій на сході федерації, чеські війська змогли убезпечити Прагу від капітуляції перед німцями. Ця наполегливість зберегла Західнославію навіть у найтемніші часи.1
Якби Західнославія зазнала поразки чи розпалася в 1938 році, Галичина, швидше за все, потрапила б під польську окупацію, тоді як Словаччина стала б маріонетковою державою Угорщини. Цей сценарій послабив би західнослов’янську єдність і сприяв би німецькій експансії. Але те, що здавалося неминучим, вдалося відвернути хоча би на якийсь час. Світовий порядок тріщав по швах, що зачепило цілий центральноевропейський регіон. Західнославія, хоч і зменшилася у території, але, завдяки мобілізації чеських, словацьких та галицьких корпусів, збереглася як держава і готувалася до стримування супротивників. Румунія та Угорщина, підсилені Німеччиною, готувалися до нападу на своїх сусідів. В Республіці Польській наростала криза, якою вирішили скористатися комуністична Росія та націонал-соціалістична Німеччина. В Европу приходила нова епоха, але не всі були до неї готові.. 1
мапа Західнославії на початок 2 Світової Війни від товариства Re Publica
Таким чином, рішення проводу Галицької держави про об’єднання із Чеською в Західнославію виявилося результативним прагматичним кроком, який дозволив у міжвоєнний період зберегти державність, розвинути молоді державні інституції, підняти рівень освіти та культури, провести індустріалізацію краю та, особливо, покращити показники виробітку продукції сільського господарства внаслідок суттєвого збільшення внутрішнього ринку. Від об’єднання виграли всі його члени, адже Чехія отримала доступ до передусім відносно недорогих природних ресурсів та продукції сільського господарства, а Галичина — до технологій західного зразка, що дозволило їй провести індустріалізацію та за її рівнем майже досягти своїх західних союзників по спілці. На початок Другої світової війни Західнославія мала високі показники економічного росту та, відповідно, приросту населення, обігравши за багатьма параметрами й суттєво більших своїх сусідів. Це створювало сильні передумови для ефективного військового опору загарбникам.
* * *
Примітки:
* Галичани справді розірвали злуку з УНР, але це сталося набагато пізніше, ніж могло би бути — в грудні 1919 року.
** Підготовчі угоди між Галицькою Державою та Чехословацькою Республікою справді вже були підписані і галичанам залишалося лише зважитися самим на остаточну злуку та переконати ту частину чеського уряду, яка чомусь цофала (на жаль, галицька переговірна делегація розбилася у авіатрощі в горах Чехії).
*** Чортківська офензива справді відбулася, тривала 7-28 червня 1919 року, була блискавичною та героїчною, але захлинулася через брак зброї та амуніції в Галицькій армії (зброї наданої тодішніми союзниками, не вистачило для досягнення основної мети).
**** Галицько-чеська тісна співпраця справді мала місце за часів Австро-Угорщини.
Джерела:
1. Владислав Борода. Друга частина з альтернативного міжвоєнного періоду: Історія Західнославії. https://vk.com/wall-36731390_2140
2. Кірсенко Μ. Β. ЗУНР І ПОЛІТИКА ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ. http://history.ukma.edu.ua/docs/journals/naukovi-zapysky/52/kirsenko.pdf
3. Геополітичний простір ЗУНР та її зовнішньополітичні орієнтири. http://bo0k.net/index.php?p=achapter&bid=6755&chapter=1
4. Ю.Повала, Б.Явір. Галицько-волинсько-чеські мовні паралелі в творах 16-19 столітть. http://borys-javir.dreamwidth.org/194960.html
5. Чехія і справа Галицької державности. // Галичина і нові держави Европи. Львів-Відень, 1921. Видання "Українського прапору", 32 с.
6. Югославія і справа Галицької державности. // Галичина і нові держави Европи. Львів-Відень, 1921. Видання "Українського прапору", 32 с.
7. Семен Шевчук. Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі. http://zbruc.eu/node/12666
8. Валентин СТЕЦЮК. Скільки гілок у слов’янства. http://zbruc.eu/node/14621
9. Злука – «прочитання» друге https://zaxid.net/zluka__prochitannya_druge_n1124663
10. Сергій Рудюк. Нафта як один із найсмачніших кормів для одно- і двоголових європернатих. https://bintel.com.ua/uk/article/rudjuk-nafta/
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
