borys_javir | Пан поручник. Зиндра.

Війна вже давно перейшла у фазу громадянської...

Того дня взагалі відбув ся якийсь перелом. Ми тримали позиції десь на Бережанщині. Було літо і сильні грози. Здавало ся, ліси предковічні — таке густе коріння вони мали. Копати шанці було надзвичайно складно — мокрий ґрунт лип до рискалів, кожних п’ять сантиметрів доводило ся рубати корінь, вода заливала ями...
Ворог атакував з півночі. Зі Львова підступали нові й нові загони. Наша сотня отаборила ся на горі. Нам в поміч стали вали якогось древнього городища — на них ми закріпили кулемети. Видимість у дощовому лісі була нікудишньою...

Сотник був на днях ранений. Його відвезли в Бережани. Казали хлопці, що шпиталь переповнений, місць не вистачає.
Погода, збільшення числа ворога та поранення сотника знижувало бойовий дух наших загонів.

Чи не єдиним, хто гордо носив золотого левика на рукаві, був наш поручник. Його кликали Зиндрою. То прізвисько дали за його запал. І до боїв за «священну Галичину», і до життя загалом. Він вірив у перемогу, він наче бачив її в майбутті. Не раз говорив, що колись в якійсь кнайпі Львова вип’ємо за її річницю.
Поручник був язичником — так про нього говорили. Я не знаю, як то проявляло ся, але більшість сотні становили сільські хлопці, які росли в християнських релігійних сім’ях і від самого слова «язичник» жахали ся. Вони казали, що він вміє розганяти хмари, говорити з воронами і ще багато чого «бісівського». Я в то не вірив — мені здавало ся, що технічний прогрес вже давно звів всіх-всіх богів до рівня казок, а найбільшою магією є електрика.
А ще поручник Зиндра був дуже начитаним і часом розповідав різні історії з минулого нашого краю. Так, наче він жив тоді давно-давно і то всьо видів на власні очі. Коло ватри в темряві ночі часом в голову закрадала ся думка, що він — з порослого мохами минулого, але внаслідок експериментів книжкових фантастів за допомогою машини часу перемістив ся сюди. І от потрапив на війну. Чергову криваву війну в цьому краї...

Так ось цей поручник залишив ся в нас замість сотника як старший за званням. Його слухали неохоче власне через дивакуватість та «розмови з воронами і лісом» - темний християнський люд боїться всього нетипового й чого не розуміє. Але найбільше в такий важкий час просто бракувало дисципліни. Мабуть, то була основна причина непослуху.

Того дня дощ не переставав — ще з вечора, як була десь годинна передишка, почав ляти на наші втомлені голови, то й лив досі. Поручник був сам не свій — крім простої дивакуватості він був ще й напруженим. Я підійшов та спитав:
- Пане поручнику, що стало ся? Може, розвідка недобрі новини знов принесла?
- Толіку, я бачив кров... я чув запах крові... - з якимісь віддаленим поглядом прошепотів Зиндра.
- Де? - не зрозумів я.
- Тут. Всюди. - не менш дивно, як спочатку, сказав поручник.
А потім поклав руку мені на плече і мовив:
- Ворог близько. Треба рихтувати ся до оборони. Підготуй свою чоту.
Тепер його голос звучав нормально, хоч трохи стурбовано.
- Вояки знеможені. Дух впав. - відповів я.
- Я знаю. - задумано мовив поручник. - Але краще отримати кулю в груди, ніж в потилицю. Ти ж це знаєш.
Я ствердно кивнув головою, хоч не дуже розумів, що саме мав на увазі поручник в контексті розмови.

Десь під обід ворог дійшов і до нашої ділянки фронту. Все почало ся з невеликої прострілки між деревами. А далі черги все густішали і густішали. Наші падали в болото. Кров відразу розтікала ся з дощовою водою по шанцях. Сховати ся було ніде — хіба відступ...
Наші сили рідшали, а ворог посилював натиск. Один з кулеметників впав. Поручник підскочив замість нього, хоч це мав зробити хтось з простих стрільців. Десь недалеко вибухнула граната, але він продовжував стріляти. Перша і друга чоти під натиском почали відступати — їх прикривали їхні кулеметники. Четверта згодом теж здійнялася в долину (наші укріплення були на горбі). Наша третя чота, з якою був і поручник, ще тримала позиції. Я побачив, що діло гибле і підповз до Зиндри:
- Ми відступаємо.
- Що? - не розчув поручник, адже гримів кулемет.
- Ми відступаємо, пане поручнику! - прокричав я.
- Ми тут або вмремо, або вистоїмо живими до кінця! - твердо мовив Зиндра.
- Ми або відступимо організовано, або залишки сотні дезертують. - сумно мовив я.
Поручник на мить опустив голову.
- Роби як знаєш. - тихо мовив, перезаряджаючи кулемета. - Я вас прикрию.
Я не перечив, бо знав, що поручник твердий на слово. Раз вирішив, так і буде.

Перша чота нас прикривала. Друга ще десь інколи відстрілювала ся в лісі.
Я йшов вдолину останнім. Неохоче.
Мокрий. Увесь.
Промок, здається, до кісток.
І якось мені так тяжко стало. Спер ся на дерево. Присів. Десь позаду ще було чути кулемета поручника. І наче крякіт вороння.
До мене вернув ся радист.
- Пане чотовий, що з вами?
А я не міг відповісти. Я дивив ся на нього, а бачив кров. Я вдихнув повітря на повні груди і почув запах крові. Й тоді, здає ся, я зрозумів все, що мав на увазі поручник.
- Омельку, - процідив я, - я вертаю ся.
- Чи ви здуріли? - подиву хлопця не було меж.
- Краще отримати кулю в груди, ніж в потилицю.
- Я щось не розумію.
- Вони і так нас не пожаліють. Розстріляють, як псів.
- Та що ви таке кажете? Вони ж наші брати... - якось зніяковіло вимовив Омелько.
- Чи ти перечитав ся ворожої літератури? - грізно почав я. - Чи ти забув сотника Василіва?
- Ні, не забув... - прошепотів радист.
- Ти ж пам’ятаєш, як після сепаратної угоди між Головною управою та східняками Василів одним з перших став на бік нашого генерала. Хто його застрелив із звинуваченням у зраді? Хто? - запанувала тиша. - Та ж його брат! Рідний брат! Застрелив як останній боягуз — в потилицю, підійшов ззаду. А потім вони піднесли то як геройство. Так от, Омельку, запам’ятай — вони прикривають ся ідеологією, коли їм вигідно, а насправді то боротьба за владу. Вони будь-кого готові таврувати зрадником і розстріляти за власну позицію, за незгоду. А коли генерал вивів наші війська зі Львова та оголосив ультиматум, то для Головної управи та всіх, хто бавить ся в її «українство» ми стали зрадниками. Зрадниками тільки тому, що вибрали альтернативну думку, що не захотіли знову східняцького чобота на рідній землі. Ми ж бо не забули, як вони наші домівки плюндрували, як наших рідних вбивали. Головна управа готова все продати за ефемерні «мир та спокій», а насправді за продовження її влади на цій території...
І тут кулемет поручника стих. Тільки ворони закрякали.
Я вирвав рацію в Омелька і прокричав:
- Вертаємо ся! В наступ! Всі, хто чує! За рідний край до згину!
І я, на ходу перезаряджаючи зброю, побіг болотом вгору — до наших шанців. Десь неподалік стало чути четверту чоту, а потім — третю, першу, другу... Підтягували ся всі, хто міг. З лісу чули ся постріли, крики. Хтось з наших пустив з базуки стрільну. Потім ще одна полетіла в ворогів. І ще...

Поручник поки-що відстрілював ся. Іноді. Йому кілька куль зрешетили груди. Але цей впертий галичанин ще жив. Харкав кров’ю, але жив. Жив і стріляв.
Коли я підскочив, то від подиву завмер. А він ледве дихаючи:
- Чого чекаєш? Бери ленту та заправляй...

Десь неподалік знову зазвучав ще кулемет. І ще. Хлопці з другої чоти відкрили вогонь із базук. А нас було все менше і менше...

Я замінив поручника. Його відтягли подалі і хтось почав перев’язувати. Мене раптом просікла куля під правою лопаткою. Але я стріляв далі...
Дивив ся навколо і бачив кров. Я дихав і чув запах крові. Всюди...

В голові паморочило ся, але наче хто шептав всередині втішно, що куля в грудях таки краща. Краща за кулю в потилицю...