borys_javir: (На згарищі)
Червеніют над нами стяги
З чорнов кавков на білім щитови,
Постаємо ми в сяйві поваги,
До вічної нашої крови!

Пліч-о-пліч ми дружно, єдино,
Ступаєм до бою завзято,
За край, за народ, за родину
В лавах струнких нас багато.

Із богами у луках Сварога
В ряд зійдут сьи наші герої,
То попереду нас перемога
Жде правди і віри святої!

Вже тремтят вороги, як осики,
Побачивши ясні знамена.
Іде слава гучна та велика,
І вписані в мармур імена.

Вже горят на наших обріях,
Ті вогні молодії, яскраві,
Же горичі зродили сьи в мріях,
І горітимут вічно у славі!

Ми долаєм ворожі окопи,
На дружні ступаєм пороги,
На шляху до Нової Европи
Нас чекают нові перемоги!

Не відняти в борні нам звитяги,
Нумо гордо ідімо, братове!
Червеніют над нами стяги
З чорнов кавков на білім щитови...

присвячено всім, хто обороняв, обороняє та буде обороняти наш рідний край.
© Борис Явір Іскра, «На згарищі: Червеніют над нами стяги...», 27 квітня 2011 - 28 квітня 2021.


borys_javir: (На згарищі)
Masakra
© Борис ЯВІР, 2013-04-04 / 2020-04-26, «На згарищі»

От я того ніяк не збагну,
Пройшовши усі дороги війни,
Якщо існує бог чи існують боги,
Які ж мають бути жорстокі вони,
коли кидають людей у таку масакру...

Ми прочісували місцевість в пошуках недобитків ворога. Я сильно вирвався вперед, випередивши побратимів із чоти і вийшов з лісу на кручі над Дністром. А на камені сидів чоловік. Коли я його побачив, він наче розчинявся у променях ранкового сонця. Червонясто-рожевий. Я підійшов ближче. На його обличчі виднілася скривлена гримаса і у грі світло-тіні важко було розрізнити, чи то посміх, чи то вияв болю. Я підійшов ще ближче і помітив, що він червоний не від променів, які дарує світанок, а від крові. Його лице тремтіло від нервового перенапруження. Він глянув на мене поглядом, повним відчаю. І саме в ту мить я зрозумів, що у скривавленому ворогові впізнав давнього друга...

Ми були друзями ще із шкільної парти. Ігор вчився добре, але інколи був лінивим. У нашій компанії він здавався одним із найвеселіших. Крутився коло дівчат, а ті - раділи такій увазі доволі красивого хлопця.
Ми належали до патріотичного гуртка. Так, неформальне об'єднання, яке вивчало історію, задумувалося над майбутнім. На народні свята ми завжди одягали вишиванки, носили національні прапори. Наші дівчата заплітали у волосся стрічки "патріотичних" барв. Дирекція школи не завжди то схвалювала, але зазвичай реагувала стримано - на патріотизм не було команди начальства, але і не було заборони. А ми вірили, що колись зможемо побудувати ту державу, яку вважатимемо своєю...

Університет майже нічого не змінив, лиш додав серйозності нашій діяльності. Студентське братство нас радо прийняло і товариство було задоволене нашою діяльністю. Ми з Ігором часто організовували різні молодіжні вечори з патріотичними піснями. Після одного з них в нашому житті появилася Яся. Нині і не пригадаю, як її звали насправді і навіть не знаю, чи я знав її справжнє ім'я. Так її називали всі. Всі, кого ми знали і хто знав Ясю.

Тоді здавалося, у нас була особлива дружба. Я, Ігор і Яся. Важко буде визначити той момент, коли ми в неї закохалися. Ми навіть призналися їй одного дня. Яся нічого не відповіла ні мені, ні Ігорові. Того вечора ми з Ігором при розмові за вечерею і відкрили один одному, що сталося. Довго мовчали.

Яся сказала, що не хоче між нами вибирати і ми їй, наче брати. А у наші з другом відносини вперше за багато років закралася конкуренція. Ми старалися чи то собі, чи один одному, чи Ясі доказати, хто кращий. В усьому. Логічно, що якоїсь миті напруження дійшло свого піку і ми посварилися. Якось в ті дні і почалася війна... Ігор кудись зник з усіх відомих мені компаній, хоча ходили різні чутки.

А друг впізнав мене...
Ігор схопив своєю правою рукою мою ліву руку за кість і сказав:
- Я радий тебе бачити.
Я уважно глянув на нього. Він був беззбройним і ніяк не становив мені небезпеки. Ігор опустив свою руку.
Пахла кров.
Десь в лісі було чути моїх з чоти - наближалися.
Ігор дивився на мене:
- Як там Яся?
- Не знаю, я не видів її майже відтоді як ти пропав.
- Я думав, що лишаю її тобі.

Після початку війни я бачив Ясю лише раз - гуляла з якимісь офіцерчиком УВА, який, швидше за все, був “кабінетною мишею” в Головній управі. Побачивши мене, опустила очі, не привіталася...

Після того, як до Львова почав підходити фронт і стало ясно, що (з таємного наказу Головної управи) УВА просто здає місто на милість чи немилість східних зайд, прикриваючись гаслами про братерство та спільне коріння, я, посварившись з пацифістично налаштованими батьками, вибрався на фронт і, після низки пригод та поневірянь, приєднався до ГВ. Якраз йшли бої за Чортків. Головна управа, за різними чутками чи то саморозпустилася, чи то колабораціювала з УНА, що було, по-суті, одним і тим самим. УВА вдарила нам у тили, але ми її стримали і навіть відкинули за Бережани. А потім була бійня під Гусятином... Хоча передові загони східняків були розбиті, але з тилу знову наступала УВА і ми змушені були відійти на південь, за Дністер...

Я зітхнув, глянув на світанок:
- Та ні. Як ти пропав, то й мені стало не цікаво за неї боротися. І ще й почалася війна, все змінилося.
- То ти щось знаєш про неї?
- Останнє знав, що Ясю закадрив якийсь офіцерчик з вашого штабу - одного разу видів їх разом.
Ігор важко дихав:
- Ото, знаєш, і наша Галичина, як та Яся: поки патріоти між собою чубляться, хто кращий і чия версія патріотизму більш “патріотичніша”, чия любов більш “щира”, наша Галичина попадається якомусь пройдисвіту.
Я криво посміхнувся...

Після відходу за Дністер нас чекала виснажлива зимівля в горах... Ні УВА, ні УНА нас не переслідували — пам’ятали важкий розгром під Гусятином, хоча поступово наближалися районів, які ми контролювали. Можливо, наше командування мало блат із якимісь богом війни, бо весною почався такий стрімкий наступ, що ми нагадували лавину, яка сходила з гір. Вже у квітні ми заманили в пастку противника коло Станіславова, бої були незначні, місто швидко стало нашим. А наш ґенерал, хитрий чортяка, під Станіславів виставив свої кращі війська, ми всіх полонених увістів нагодували, полікували, дали надивитися на нашу зразкову дисципліну, на сите харчування, на гарні однострої і новеньку зброю, а тоді їх відпустили, давши пропозицію пристати у наші ряди в часі до двох тижнів. Тільки уявити собі, з яким настроєм увісти йшли з полону - розгублені через нашу благородність, і, в той же час, з якою огидою дивилися на свої засрані казарми, тотальну дідівщину східного зразка, пошарпані однострої, стару зброю. Ясно, що до двох тижнів ми мали значне поповнення, а поміж увістів, які не дезертували зі свого війська, впав моральний дух, або ж, навпаки, поширювалися оманливі чутки, що ми загралися у перфекціонізм та зажралися, розмякли. А поки вони у свої лави стягували всякий збрід, ми гартували найкращих.

А на днях ми перестріли УВА та східняків над Дністром. Першими форсували Дністер увісти, з ними відбулися й перші сутички — ми заманювали їх у петлю. З іншого боку прийшли уністи, східняки. Порівняно з увістами це був просто натовп, але вони переважали чисельно як УВА, так і нас. Ми дали ворогові перейти річку, зачаївшися у лісах. Вони думали, що ми в полях, риємо укріплення, але це був відволікаючий маневр. Ми дочекалися з’єднання УВА та УНА, і першої їхньої атаки на наші польові позиції. Після деякої артилерійської підготовки вони спочатку пішли клином, наші передові загони почали відступати, а їхня друга черга мала взяти нас в оточення. Коли ж вони розтягнулися по полях, ми вилізли з лісових бункерів і взяли в оточення їх, лишивши незначний прохід до річки. Водночас, ми перекрили всі мости та переправи в околиці. Утворився коридор, який ми прострілювали зі всієї зброї, яку мали. Увісти та уністи збилися в одну отару, а ми гнали їх на скали. В полон можна було брати тільки увістів, хлопців з Галичини, а всіх інших ми просто розстрілювали, але без збиткувань. І місцевість була вибрана невипадково: тилові частини ворога, мабуть, з жахом та безсиллям спостерігали, як ми знищуємо цілу армію, бачили розправу, бачили своїх вояків, втікаючих боягузів, бачили червоні від їхньої крові скали...

Після бою, на світанку третього дня, ми прочісували місцевість в пошуках недобитків ворога. Я сильно вирвався вперед, випередивши побратимів із чоти і вийшов з лісу на кручі над Дністром. А на камені сидів чоловік. Коли я його побачив, він наче розчинявся у променях ранкового сонця. Червонясто-рожевий. Я підійшов ближче. На його обличчі виднілася скривлена гримаса і в грі світло-тіні важко було розрізнити, чи то посміх, чи то вияв болю. Я підійшов ще ближче і помітив, що він червоний не від променів, які дарує світанок, а від крові. Його лице тремтіло від нервового перенапруження. Він глянув на мене поглядом, повним відчаю. І саме в ту мить я зрозумів, що у скривавленому ворогові впізнав давнього друга...

Ігор відвів погляд на світанок.
Я мовив:
- Ходи зі мною, ми надамо медичну допомогу, відгодуємо, приєднаєшся до нас, чи повернешся додому...
- ...з підпискою ніколи більше не воювати проти ГВ, - продовжив мої слова Ігор. - Я знаю, мені ваші полонені розказували. Але я з тобою не піду.
Я уважно глянув на Ігора. Його вигляд був приреченим, але він говорив спокійно:
- Ти пам'ятаєш, як ми з тобою горіли ідеями? Тоді, у школі, чи в університеті? Ми були юні та наївні. Співали пісень, таборували, мандрували горами чи десь тут, коло Дністра... Як настав час йти, я пішов. За свій рідний край, за стрілецький звичай... Пам'ятаєш?..
Я задумано посміхнувся. Голос Ігора тремтів:
- Нас вибили з Кременця, впав Тарнополь... Ваш ґенерал якимісь дивом відкинув східняків за Скалат і я був в складі тих загонів УВА, що йшли з його загонами. В Скалаті мене, історика, познайомили з одним сотником з ГВ, який, як сказали, також був істориком. Той сотник не представився, але після другого чи третього килішка чомусь сказав “наша Галичина - то суцільна незагоєна рана і нова війна не загоїть старі рани та шрами... Вона завдасть нових, які, хіба, сильним болем приглушать біль попередніх...”. Я не пам'ятаю, про що ми розмовляли до того, і про що опісля, але, як нині, пам'ятаю ці слова...
Ігор задумано дивився на світанок. Там, на північному сході, де сходило Сонце, за майже сто верств був Скалат...
- Я не піду з тобою, - сказав за хвилю друг, - бо я дуже ранений і ледве сюди забрів. Я весь у крові побратимів та у своїй крові. І, яка іронія долі, коли мені в очах смеркає, надворі світає, і, яка іронія долі, в однострої ворога до мене прийшов давній друг, і яка іронія долі, що в протиборних арміях ми воюємо за одне і те саме.
Я тільки мовчки зітхнув.
З лісу все ближче чулися голоси моїх побратимів.
Ігор продовжив:
- Сідай коло мене... Сідай, в останні мої хвилини буде на чиє плече спертися...
Я сів.
- Я давно не писав батькам. Скажеш моїм мамі і татові, що їхнього “дубка” зламав вихор війни. І дай слово, що, як закінчиться війна, ви більше нікому не дозволите ранити наш край, більше нікому не дозволите його сварити поміж собою... Дай слово, що будете загоювати оту суцільну рану... Дай слово...
- Даю слово.
- Дякую...

Я стиснув руку Ігора.
Він повільно схилився на моє плече.
Я відчував, як його рука слабне, а він холоне.
Я був злий на Ясю, яку Ігор так і не забув.
Я підбирав слова, які маю сказати його батькам.

Мої побратими з чоти вийшли з лісу на кручі над Дністром. На камені сиділо двоє чоловіків. Двоє чоловіків у ворожих одностроях, але двоє друзів у житті. Двоє чоловіків, які воювали в протиборних формаціях за одну і ту саму справу, разом завдаючи нових ран нашому страждальному краю. Коли вони нас побачили, ми наче розчинялися у променях ранкового сонця.
Червонясто-рожеві...
Як незагоєна рана...
Як кров...
Мертвий Ігор дивився на світанок поглядом, повним відчаю. А моє лице тремтіло від нервового перенапруження...

Дністер

Щонайменше кілька днів збирали трупів на полях та в лісах.
Скали були червоними від крові навіть після кількох дощів.
Результат битви був навіть навіть більш вражаючим, ніж хто міг очікувати: східняки втікли майже до Збруча, а залишки УВА отаборилися у Львові та околицях, де мали трохи прихильників. Тобто, майже вся Галичина в один момент стала фактично нашою.

Наші загони перейшли Дністер і повільно, але впевнено рухалися на північ...
borys_javir: (На згарищі)
щоразу, коли проходжу через той внутрішній двір в старій австро-польській частині міста, повертаю голову на сходи, з відчуттям, що там будеш стояти Ти. будеш курити цигарку, що мені ніколи не подобалося, мило і часом зніяковіло посміхатися, зустрічати обіймами і жартами. Ти завжди казала, що як мені буде нудно чи сумно, аби приходив до Тебе. і ти завжди знаходила для мене час, хоч скільки мала справ...
 
саме в тому дворі мені спало на гадку, що "злочинці і коханці завжди повертаються в одні і ті самі місця". саме той двір був місцем таємних і водночас публічних зустрічей...
 
я повертаю голову в сторону сходів. там, звісно, нікого нема. сходи спустіли. двір спустів. місто спустіло. 
 
Ти так і не пробачила мені мого вибору, з тягарем якого я ходжу досі. Ти не дала змоги вибачитися. зрештою, Ти вже ніколи не дізнаєшся, що Ти завжди будеш мило і часом зніяковіло посміхатися зі знимки, яку я ношу коло себе... 
 
ця війна надто багато забрала в кожного з нас...
 
© Борис Явір, «На згарищі: З повоєнних листів». 

borys_javir: (На згарищі)
 

Наступного разу з ґенералом ми зустрілися після перевороту. Його вигляд, а найбільше погляд, видавали глибоку втому. Нам принесли кави, він стояв коло вікна і мені вдалося зробити кілька вдалих знимок його силуету. 
 
- Знаєте, чого варте людське життя? Життя повнолітньої людини? - пан ґенерал дивився із свого кабінету на площу перед Галицьким палацом і випив трохи кави. - Дев'ять місяців в утробі матері, приблизно шістнадцять років виховання батьками, десять-дванадцять років навчання у школі, можливо у гімназії. Іноді - також чиєсь чи чиїсь життя: якщо при родах помре мама, чи дитиною ту людину ціною власного життя рятують від біди інші люди. Це ж стільки старань! І це все можна, зрештою, перевести у гроші - що і роблять аґенти із убезпечення. Але все відносне, бо приходить момент, коли людське життя вартує всього-на-всього одну кулю. При умові, що та куля буде влучною. Я завжди це пам'ятав. Тому все своє свідоме життя намагався, аби моє життя вартувало якомога більше невлучних куль...
 
© Борис Явір Іскра, «На згарищі»
borys_javir: (На згарищі)
Я давно хотів померти...
© Борис ЯВІР, 2017-03-15, «На згарищі»

- Вояче, чому ти тут?

Миросько мовчав. Сидів і не хотів відповідати. Сотник довгою палицею розрухав патики у ватрі, аби була краща тяга і ліпше горіло. І хоч Марко приніс достатньо дрів, аби підтримувати вогнище до ранку, Борис радив їх не витрачати дарма.

- Мироську, чи чуєш? - гукнув Богдан.
- Та облиш його, - мовив Максим, - він нині багато пережив.
- То, раз зайшла розмова, може розкажете, що там з вами таки сталося? - запитав Святослав.

Максим зрозумів, що обмовився, і запитливо глянув на сотника. Борис знизав плечима, криво посміхнувся в свої темно-русі вуса і кивнув головою. Було видно, що він не в захваті від того, що сталося і, можливо, між ними була якась угода про нерозголошення, але “раз зайшла розмова”...

- Ми ходили у патруль... - повільно і схвильовано почав Максим та знову глянув на Бориса. Сотник похитав рукою показуючи, аби той продовжив. - То було вдосвіта. Туман. Мало що видко. Ну ви ж знаєте, які зараз ранки — кожен у патруль ходив...
Хлопці мовчки похитали головами.
- Ми зайшли за село. Знаєте, де річка до лісу доходить і там таке велике каміння є?
- Так, були там позавчора, - сказав Марко.
- Там колись святилище язичницьке було, криваві жертви приносили. - бовкнув Святослав. Хлопці на нього глянули допитливо. Навіть зазвичай байдужий до балачок Борис повернув погляд в бік юнака. - Та я чув таке від місцевих — якийсь дід розповідав. Казав, що колись наші предки там ворогів своїх старим Богам віддавали, аби ті сприяли перемозі. Там колом вісім каменів догори стоять — то сплячі волхви, а посередині вівтар...

Максим і Борис знову переглянулися. Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. Стрілець же почав хвилюватися ще дужче.
- А до чого ж тут сотник? - мовив Богдан. - Ви ж наче в патруль троє ходили: ти, Миросько і Роман...
Стрілець глибоко вдихнув.
- Максиме? - Марко поставив руку на плече друга.
- Зараз, по-черзі... - перевів дух Максим. - Роман, як більш досвідчений, йшов попереду. Я — позаду. Мироська ми поставили в центрі, як наймолодшого. Ми нічого не боялися, тому трохи втратили пильність. Ви ж розумієте, хоч ми тут недовго, але фронт трохи подалі, і попередні патрулі нічого не виявили. Ні з нашої, ні з 85ої сотні. Роман деколи зупинявся, прислухався, придивлявся. Але ж у ранковому тумані майже нічого не видко, та й коло річки — тим більше. І не чути... Так ми добралися до тих каменів. Як раптом постріл. Романові в праве рамено. Мабуть, сліпа куля... Він впав. Миросько до нього кинувся на поміч. Я сів на землю за каменем, намагаючись зрозуміти, звідки стріляли. У лісі туман був не такий густий, а ще й почався вітерець. Поміж деревами почало проглядатися. В нашу сторону пішли короткі автоматові черги. Роман заліз за камінь і почав відстрілюватися. Здавалося, вороги йшли з різних боків і їх було щонайменше з десяток...
- Диверсійна група, бігме! - хтось бовкнув.
- Миросько, ясна річ, розгубився. Перший бій... Я і Роман на нього трохи покричали і той ніби прийшов до тями. Залунав і його скоростріл... Кількох ворогів ми точно положили. Вороги дуже швидко наближалися. Я з Мироськом зайняли нову позицію. Роман же залишався між каміння — було видко, що через рану дуже ослаб. Скоро ми почули постріли, що йшли не в нашу сторону, але стріляли вороги. По комусь. Нам не було видко. А дальше все відбулося так швидко... Вороги чомусь борше побігли на нас. Хтось стріляв, хтось ні. Я і Роман ще по одному зняли. Перейшли у рукопашний бій...

- Там було багато крові. Свіжої. Людської. - раптом озвався Миросько. Хлопці переглянулися. Погляд Мирослава був скляним і наповненим дивною сумішшю страху та подиву. Та він стривожено продовжив: - Ви питали, чому я тут? Я тут новенький і ми влаштували вечір знайомства. Майже всі вже встигли розповісти, чому чи як опинилися на фронті. Моя історія банальна: єдиний син своїх батьків, ріс пещеним, не знав відмов. Пішов у доросле життя і стало важко. Кохання — нещасливе, навчання — провалив. Я сам родом з-над кордону, але війна мене застала у Львові. Мене у Львові — а батьків вдома. Звістку про їхню смерть і, водночас, про початок війни, я отримав в барі. Так жалюгідно... Я сам себе ненавидів. Хотів померти. Я не знаю, як опинився у войську. Певно, п’яним тоді був. Відправили на навчання. Ганяли, муштрували. Потім — у тилову частину. Звідти — до вас. Не приховую, у патруль пішов ще сонний. Спав на ходу. Потім стрілянина. Потім на мене наскочив ворог. Хоч, і життя мені не миле, але я інстинктивно скорчився клубком, поставивши перед головою блок. Ворог якраз заніс наді мною ножа. Я думав, що то кінець. Як раптом одна дужа рука взяла того ворога за чуба, а друга багнетом перерізала горлянку. Як курей ріжуть. І кров спускають. Кров полилася на мене. Кров. Така тепла. На лице, на руки... Людська кров! Мене запекло...

- Хто це був? - запитав Марко. Максим глянув на Бориса. Вслід за ним погляди звели інші. Голос Мироська тремтів:
- Сотник різав їх як німину перед святами. Технічно, впевнено... Як відкинув трупа того ворога, що хотів мене вбити, дав мені ножа і сказав “бийся так, наче ти давно вже мертвий”...
- Борис нас врятував. - сказав тихо Максим. Я не знаю, звідки він там взявся, але це було диво. І страшно, і захоплююче. Як той вовк, рвав ворогів. Там таки все у крові — всі ті камені, вівтар... Мабуть, стародавні Боги наситилися... І в світанковому світлі все злилося у червоній барві — небо і кров довкола...

- То було ще на початках війни. - голос сотника звучав грізно. - Ми зайшли у щойно визволене село. Наше село. Всіх, хто не встиг втекти, вороги вирізали. Жорстоко. Всіх — дітей, дорослих і старих. Особливо не щадили жінок. У мого друга там жила наречена. Була вагітнов. Не мала, куди їхати... - голос Бориса трохи затремтів і на мить перервався. - Ми, вже бувалі у боях хлопці та чоловіки, плакали. А вночі наш сотник зібрав найкращих з нас, ми переділи сє у все чорне, всі відзнаки залишили наметах, і тихо, жеби ніхто не чув та не знав, пішли у ворожий стан. Тої ночі ми їх різали, як ріжут скотину. Ми знімали шкіру із лиця кожного ворога, залишаючи голі черепи та забираючи їх жетони із собов... За кожного нашого вбитого, за кожну наречену, сестру, маму, тата...

- Янголи смерті. - по якійсь перерві тихо сказав Богдан.
- Месники темряви... - мовив Святослав.
- То ви таки існуєте... - прошепотів Марко.
- В одному з боїв, звичайних, але важких, боїв, мене поранили. - продовжив Борис. - А тогди я був в горах на вишколі старшин, а тогди — до вас. Коли на днях ми заїжджали сюди і наша сотня міняла сє з 85тов місцем розташування, я впізнав поміж них одного із месників. Фронт близько, а старий вовк здобич нюхом чує... От ми вночі і ходили на полювання. Ви зрозуміли, яке, правда? Там виявили, же частина ворогів відправила сє у нашу сторону — диверсійна група. В лісі я їх і здігнав. Їхня кров стала гарним частунком для Богів. -  Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. - Знаєте, я також колись давно хотів померти. І тогди, ховаючи наших замордованих людей, я помер. А теперки ми сє здає, же відчуваю кірву всюди... Теплу таку, гейби свіжу... На руках, на лиці... Її запах, її тепло... Вона пече, як грань, як розпечена грань... І я знаю, що ніколи більше... жоден з нас не зможе заснути спокійно... адже кожен з нас помер ще тоді — разом із нашими нареченими, сестрами, братами, мамами та татами... Тому ми б’ємо сє, ніби давно вже мертві. Тому перемога буде за нами. Хоч нас і менше, але ми проженемо східних ординців з землі нашої...



borys_javir: (На згарищі)
Кассіопея
© Борис ЯВІР, 2015-12-18, «На згарищі»

- Борисе! - гукнув Богдан. - Ходи но до ватри.
Борис ще пару хвилин постояв коло стіни укріпленого колодами валу, коло якого дивився у темну далечінь. Підійшов до гурту біля ватри.
- Не варто так безпечно палити вогнище, ворог може помітити.
- Та не журися, - гукнув Максим, - до лінії фронту - кілометри. Хто у такий лютий вечір буде нападати?

А вечір і справді був лютим. На днях випав сніг, але вдень було теплувато і невдовзі знов почала проглядатися земля. Вечорами брав мороз. А цього вечора - ще й туман стелиться. Їдкий вологий туман в поєднанні з морозом пробирав утеплені військові куртки до костей...



- Ви надто безпечні, хлопці. - махнув рукою Борис. - Все вам не час для нападу.
- Та може ти  правий, - озвався Богдан, - але скільки там того життя, то чому маємо тратити його на постійну готовність?
- По-своєму Борис правий, - вступився Максим, - він у нас же не з тилових хлопців, був з генералом на передку, видів таке, від одних розповідей про що такі як ми тремтіти починаємо. Ви його не дуже про то питаєте, він ще менше розповідає, але, якщо він дивиться у темряву вовком, то й ви за розмовами пильності не розгубіть...
Борис на то лиш криво посміхнувся і ступив крок назад від ватри, аби світло не заважало дивитися в сторону затихлого фронту.

Він і справді був на передку. Там і взялася сивина на молодому волоссі. Перевели Бориса в тил до «ополчення», як сам казав, після серйозного поранення - поки оклигував. Хлопцям помагав, підказував, ночами замість наймолодших чергував біля печі в бліндажі. Як хто не справлявся в роботі чи вправах, то Борис мав звичку казати, що на фронті той невдаха вже б давно був мертвий. За його проханням всі його називали на ім’я, хоч був офіцером-сотником. Казав, що смерть чинів не знає, тому важливим є лиш ім’я. Назад на фронт не рвався, але нудьгував без боїв...

Богдан був задавакуватим хлопцем з міста. То, мабуть, все, що про нього варто знати. А Максим - інтелігент з села. Вивчився у місті, але повернувся у рідні краї. Там його й застала війна. Роботи не цурався, хоч і не був з тих, хто першим до неї зголошувався...

- Ви краще приведіть до тями Святослава, - продовжив Максим. - а то пів вечора поміж хмарами щось шукає.
Марко штурхнув Святослава в плече. Хлопці засміялися. Святослав глянув на них зніяковіло.
- Святославе, - звернувся Богдан, - розкажи, яку зірку ти шукаєш у хмарному небі?
- Сузір’я Андромеди.
- Ти не туди дивишся, - гукнув Борис, і, показуючи рукою, продовжив: - шукай на небі Кассіопею, подібне на дабл-ю сузір’я, а тоді від зірки Каф через зірку Шераф проведи лінію і натрапиш на початок сузір’я Андромеди.
Хлопці мимоволі проводили поглядом за вказівним пальцем Бориса, намагаючись побачити зорі, які сотник, здавало б ся, бачив навіть через хмари.
- А навіщо тобі те сузір’я? - запитав Святослава Максим.
- Моя Ілона сказала, що як будемо далеко одне від одного, то будемо єднатися через споглядання Андромеди.
- То все жіночі вигадки! - засміявся Богдан.
- Не скажи. - озвався Роман, найстарший з них за віком, який до того лиш мовчки підкидав дрова. - Колись я зустрічався з дівчиною, що була дуже добра і мудра - всі «гострі кути» могла згладити, відчувала мій настрій з одного погляду, з півслова, була дуже дбайлива. І жодної сварки... А одного пізнього зимового вечора, коли ми були загулялися, вона поцілувала мене на порозі свого дому, а тоді підвела свій зір до неба і сказала, що від нині нашим сузір’ям буде Кассіопея...
Хлопці слухали, затамувавши подих...
- ...А через якийсь час зникла і не давалася чути. Згодом я зустрів її маму, а та при зустрічі розплакалася і дала мені листа від коханої, який носила при собі на випадок зустрічі зі мною. Виявилося, моя дівчина була дуже хворою, і не хотіла отруювати наше щастя хворобою. Тому пішла з мого життя, нічого не сказавши, аби навіки залишитися такою файною і доброю, якою я її знав. Дякувала за ті місяці щастя і писала, що кожної зоряної ночі і в наступному житті буде дивитися на Кассіопею... Пройшли роки. З того часу я зустрів іншу, мою дружину, з якою маємо чудових, хоч і трішки вредних дітей, але... Але кожну зоряну ніч я підсвідомо піднімаю свій зір до Кассіопеї...

Хлопці мовчки споглядали язики вогню...
Борис вовком ринув у темну далечінь...
Святослав закохано шукав Андромеду...
А Роман... Роман навіть крізь хмари бачив Кассіопею...
borys_javir: (На згарищі)
ВОЯЦЬКІ СЛЬОЗИ...
© Борис ЯВІР, 2015-11-15, «На згарищі»

...Коли я зайшов у штаб, то чи не відразу звернув увагу на юного вояка з іншої сотні, який сидів у кутку і плакав. Я мусів замельдувати ся, тому відразу взяв керунок до дівчат за столом. Передав їм кореспонденцію з фронту, зніяковіло віджартував ся про справи. І підійшов до вояка. Коло нього стояв побратим і намагав ся втішати. Побратим, побачивши мене, салютував рукою до каптура, а юний вояк взагалі не звернув увагу.

- Що ся стало? - мовив я до вояків.
- Та... - зніяковів побратим юнака.
- Розповідай. Вояки просто так не плачуть...
- Ви, певно, прибули тим самим потягом, що і ми?
- Так, очевидно.
- Ви, мабуть, знаєте, що потяг зустрічали родичі вояків.
- Так, я видів цю зустріч, але я не місцевий, мене нікому тут зустрічати, то я відразу пішов у справах...
- У нашій сотні дуже багато звідси, практично всі. Але не всі з фронту повертають ся. І цього разу не всі повернули ся. А наш сотник доручив мені та Іванкові сповістити родичів нашого побратима про смерть. То не дуже приємна робота, ви ж знаєте. А ще важче сповіщати дитині, що її тато більше ніколи не повернеть ся... Ми ще через вікно потяга побачили дружину загиблого. Дружину та його маленьку дочку. Вони не знали про смерть, бо Артем підірвався позавчора... А нам дали його речі та його зажиттєві й посмертні нагороди, запаковані у коробку, обгорнуту в прапор, аби разом із звісткою вручити вдові. Ми підійшли, жінка чи не відразу зрозуміла, що стало ся і зачала плакати. Я її втішав, говорив про його героїзм та яким він був хорошим товаришем. А дівчинка підійшла до Іванка і потягнула за край куртки зі словами «а де татко?». Іванко ликнув і не зміг вимовити ні слова, ніби відняло мову. Ми з жінкою Артема переглянули ся і вона ледве з себе видавила «Іринко, тато вже не прийде...» і знов залила ся слізьми. Дівчинка опустила голову і довго стояла мовчки, наче щось та й розуміла. Іванко схилив ся до неї. Іринка підвела очі, свої блакитні проникливі очі, і сказала «як де стрінете мого татка, то передайте му, же я го дуже люблю...». Іванко пустив сльозу і ледве промовив «добре»... Щойно ми відійшли, як він зачав плакати... Я, я її очей довіку не забуду...

Іванко похлипував. Я злегка стиснув рукою плече його побратима в знак підтримки, тоді постукав юного вояка по плечі. Не знав, що сказати... Мовчки вийшов з будівлі штабу, став на сходах.

Надворі вітер зривав останнє листя.
Передвечірній туман кутав місто.
У повітрі пахло осіннім болотом.

Я витяг із внутрішньої кишені знимку свої сім’ї.
Я так хочу, аби моя доця завше знала, де її татко і, що зі мною - все добре...

borys_javir: (На згарищі)
ПОВІСТКА
© Борис Явір, 2015-02-11, «На згарищі»

Я йшов додому і натрапив на скупчення людей вздовж дороги. Люди хвилювалися, розмовляли між собою. Дехто тримав державні, організаційні та партійні прапори, портрети часто відомих тільки їм діячів минулого та сьогодення. Я глянув в даль — там автівка з кузовом без бортів везла гріб. Відкритий.

Я зупинився на сходах будинку, аби краще усе роздивитися. Коли автівка проїжджала неподалік, стало видко солдата. Чистий, мабуть, новий стрій виглядав трохи не органічно. Його лице було блідим, наче якась невідома сила витягнула з нього життєві соки, щоки позападалися. Над лівою бровою виднівся слід від крові. Недавня гримаса болю і страждань поступово змінялася спокоєм.

Чим ближче під’їжджала автівка, я все прискіпливіше вдивлявся у лице солдата. Впізнав. Звали його Михайлом. Ми росли у сусідніх селах. Часом здибалися на ставку. Зналися не дуже близько, але при зустрічі здоровкалися. Потім поступили в один університет, вчилися у паралельних групах. Звичайний непоказний хлопець. Коли почалася війна, йому вручили повістку, визнали придатним до бойових дій і через якийсь час про Михайла майже не стало чути.

Read more... )

borys_javir: (На згарищі)
Сон «Засідка у місті С.»

Я проснувся від поштовху Івана. Ваньок, як він сам себе називав, по-дружньому вдарив мене у плече:
- Не спи, мить сну - коштує життя.
- Та я… не сплю…
- Я знаю, - мовив Ваньок, - але на мить ти вирубався - і можеш кулю отримати…

Сьогодні нас відтіснили до якогось будинку в скалах. З трьох боків його оточували постріляні доми. Паралельно будинкові йшла вузька вулиця та кручі, а перпендикулярно - широка вулиця.
Нас найбільше обстрілювали з правого боку. Там стояла будівля на поверхів п’ять і в ній засів снайпер. Він прикривав ворожих вояків, які намагалися знищити нашу чоту.

Нас було п’ять вояків із незначними пошкодженнями (на царапини вже ніхто давно не зважав), а також один ранений в ноги та ще сотник із пробитими грудьми.
При відступі наша сотня під натиском супротивника розділилася і так сталося, що саме наша чота витягнула сотника із підбитої вантажівки. Ми його пронесли кілька кварталів, поки не прибилися у цей сумнівний прихисток.

Майже півдня нас обстрілювали. Ми, звісно, відстрілювалися.
Я сидів коло одвірків, мав карабіна з оптичним прицілом і мені навіть було вдалося на деякий час вивести з бою снайпера - одним з пострілів я пошкодив його зброю. Але потім він дістав нову, правда, став обережнішим.

Ми чекали підкріплення - якесь наше угрупування мало підійти серед ночі і зайняти місто. Не знали, чи протримаємося - іноді приходили не дуже великі частини противника і під прикриттям снайпера намагалися нас зліквідувати. У нашу сторону летіли гранати, але жоден з ворогів не наблизився на небезпечну відстань - всіх зняли я і Василь. Мовчазний невисокий чоловік стріляв впевнено і без жалю. Я також не жалів ворогів, але жалів патрони. Ваня у нас тримав зв’язок з нашими і часом міг зробити зі мною вилазку назовні, аби позбирати зброю у вбитих супротивників. Він був говірким і я жартував, що після війни він стане ведучим програм на якомусь радіо...
Але зараз було не до розмов - вечоріло і темрява приносила додаткові небезпеки. Дим від гранат виїдав очі, ми всі покашлювали. Снайпер давався чути все рідше, але то мене і насторожувало. Чомусь…

Після довгих діб суцільного недосипання у відносній тиші я на мить задрімав...

Я проснувся від поштовху Івана. Сонце зайшло за кручі і вже віддавна стемніло. Дим розвіювався на вітрі, але ще сірими стрічками літав у приміщенні та на вулиці. Десь далеко світилися ліхтарі. Ті, які не були постріляні. Десь далеко чувся бій за місто. Ми знали - наші намагаються наступати. Повільно, але впевнено звуки ставали гучнішими, фронт приближався до нас. Іноді недалеко пробігали ворожі загони. Якщо вояків було мало, то ми могли і зліквідувати їх, а як багато і далеко - то навіть не показувалися, що ми є…

Десь під другу ночі помер сотник…

Хлопець із простреленими ногами (з іншої чоти) плакав. Він психував і плакав. Жалюгідне видовище. Хоч і цілком зрозуміле - ми ж навіть не знали, чи доживемо до ранку, чи взагалі буде кінець цій війні, чи буде якийсь просвіток…

Після третьої активізувався снайпер. Він стріляв не по нас, а кудись в даль - в глибині вулиці наступали наші. Я висунувся з-за дверей, зробив кілька пострілів по його позиції, той втих, але активізувалися ворожі вояки, які були на нижніх поверхах будинків. Ледь не зловивши кілька куль, я заскочив за одвірки. Якраз хтось кинув в нашу сторону світлову та звукову гранати. Нікого не засліпило, але оглушило хлопця з простреленими ногами.
Наших стало видко. Бій активізувався і через проріз дверей я помітив, що одним з перших, перед БМП біжить Назар - давній друг. Через постріли та вибухи гранат ніч була світлою. Я помітив, як одним з пострілів снайпер поранив Назара в ногу. Я обстріляв позицію снайпера і під прикриттям своїх кинувся до друга. Той впав посеред дороги, але завзято відстрілювався. Я потрапив під обстріл, впав на дорогу коло Назара:
- Живий?
- Живий! - прохрипів друг.
- Вставай…
Я піднявся, взяв його під плече і кількома широкими кроками доніс за двері…

Назар стискав якоюсь рваною тканиною ногу, аби не було кровотечі…
Ваня щиро посміхався, радіючи успіху моєї радше емоційної, ніж тактично продуманої затії…
Хлопець з іншої чоти плакав...
Повз наш сховок проїжджав БМП - наші частини витісняли ворога…
Я сидів спершись на одвірки, і в голові крутилися слова «Не спи, мить сну - коштує життя»...

© Борис Явір, 24-25 серпня 2014, «На згарищі»
borys_javir: (На згарищі)
Сон «Черги за валютою»

Я прибув до невеликого містечка ввечері. Переночував у друзів. Зранку, не читаючи новин та не слухаючи радіо пішов на місцевий двірець купувати си квитки до Дрогобича.


1025130402a_20131025041633680

Треба було їхати з двома пересадками. Чому так - в касі пояснили проблемами з потягами та напруженою ситуацією в країні. Касирка була знервована, занепокоєна, але ввічлива. Вона сказала, що квитки до Львова та потім до Трускавця є, а з Трускавця вже завершилися. Правда, додала, що є іменний квиток якогось студента, який на днях купив, а опісля здав, бо передумав їхати. Я погодився його купити, дав свої документи і зазначену суму. Касирка роздрукувала квитки і дала їх мені, порахувала гроші. Я свої квитки відразу сховав у кишеню штанів, а квиток студента уважно розглянув. На ньому була його знимка, зазначені потрібні для провірки в потязі дані. Також зверху накладена печатка двірця та від руки написано мої дані як засвідчення перекупки квитка.

Заким я стояв в черзі за квитками, в приміщенні двірця коло валютної каси зібралося багато людей. Вони зчиняли гамір та були доволі неспокійними. Правда, з часом організувалися в чергу. З розмови кількох з них зрозумів, що почалася паніка через загрозу військових дій, ширяться чутки, що курси валюти підскочать до 50%...

Раптом залунала сирена, а в гучномовець оголосили, що почалася війна…
- Чорт, - промовив я пошепки. - Почалося…

Вийшов на вулицю. Там дощ лив, наче з відра, розігрався сильний вітер, від поривів якого шарпало дерева і навіть ламало гілки. Я підняв ковнір військової куртки догори і побіг в сторону центру містечка, де жили друзі…

© Борис Явір Іскра, 2014-03-13
borys_javir: (На згарищі)
На основі уривку із щоденника.

img_DSCF4538_1

Вчора отримав від Тебе листа. Ти писала про свої справи, питала про мої справи та просила висипатися короткими фронтовими ночами. Здається, нічого особливого, але від листа пахло домашнім затишком. Перечитав кілька разів — спочатку, як лиш отримав в канцелярії штабу, а потім — коли вже засинав.

Засинав довго. Ні, не було алярмів, не було цього разу нічних переходів, не було нападів ворога. Неймовірне затишшя. Взагалі, дуже дивно. Можливо, це все мене схвилювало. А найбільше — Твій лист.
читати дальше )
borys_javir: (На згарищі)
- Хто я для тебе?
- Дівчина, яка мені подобається.


Вже не один сон Романа починався цими словами. А далі - все було розмито. Він добре пам’ятав той момент життя, але у снах все чомусь було так змазано, як на картинах молодих дивакуватих художників. Роман не міг зрозуміти, чому це так, хоч логіка підказувала, що це через перевтому на фронті та через довгу розлуку з Нею.

Романа лиш недавно перевели у сотню. Сотником був на диво молодий хлопака, якого називали Зиндрою, мовляв, він такий запальний. Зиндра мало говорив не по-ділу. Казали старші хлопці, колись він був іншим. Казали, колись любив розповідати різні історії, щиро вірив у перемогу. Він і далі вірив у перемогу, але тепер був дуже стриманий. Казали, то після важких боїв та поранення. Вижив. Вернувся на фронт сотником.

Того вечора Романа відправили стійкувати. На позиціях панувало затишшя. Молодий вояк засів у лісі, сперся на дерево і дивився в даль. Напрочуд теплий зимовий вечір... Але небо ясне-ясне, зірок так багато, що збирай їх у жменю. Роман дивився на небесні вогні і згадав кохану. Не зчувся, як заснув...

- Хто я для тебе?
- Дівчина, яка мені подобається.
- І все?
- Мабуть, я б хотів, аби ми були разом.
- Тільки «мабуть»?
- Розумієш, сумнів, закладений у слово «мабуть», дає мені ілюзорну можливість зробити крок назад і заховатися у «хатинку», якщо раптом виявиться, що почуття не взаємні і ти скористаєшся із моєї беззахисності перед тобою...

Раптом звідкись голос сотника:
- Рооооомку, вставааааай... нееее спи...

Роман прокинувся і лиш в ту мить зрозумів, що це був сон. А все здавалося таким справжнім. Як тоді...
- Прошу вибачення, пане сотнику! - став на струнко та віддав честь.
- Сво́бідно. Не спи на стійці, адже на війні сон надто дорого вартує.
- Так, пане сотнику...
Молодий Зиндра загадково посміхався у свої акуратно стрижені вуса. Хвилина взаємного мовчання...

- Пане сотнику, ви давно тут?
Зиндра засміявся:
- Та ні - з хвилин двадцять. Твоє обличчя було таким замріяним, коли ти спав, що я вирішив дочекатися, заким тебе збудить яка гілка, чи птах який... Але час ішов...
Роман сором’язливо посміхнувся:
- Замріяним?
- Так. Знаєш, мабуть, з тої самої причини, через яку ти мрійливо спиш, я вже віддавна заснути не можу...
Сотник подивився на зорі. Його очі в ту мить наче світилися і були зовсім інші, ніж за важкого воєнного дня.

- Хто вона, пане сотнику?
Зиндра опустив очі, поправив високий ковнір військової куртки і тихо мовив:
- Моя доля.
- Ви вірите у долю?
- А ти?
- Я - ні.
- А я вірю. - якось дуже впевнено мовив пан сотник. - Я вірю в долю, а вона вірить у мене. Тому все буде добре...

Зиндра поплескав Романа по плечі й пішов перевіряти іншу стійку.

- Хто я для тебе?
- Моя доля...


- - -
© Борис Явір Іскра, «На згарищі»
borys_javir: (На згарищі)
Стою в кабінеті пошти. Навколо — багато людей, більшість з яких — вояки нашої дивізії. Усі хочуть встигнути на свята відправити листи чи листівки з найкращими побажаннями своїм рідним та близьким. Скоро — Різдво, в хатах буде чути запах хвої, будуть стояти дідухи, а запечений кабанчик буде смакувати як ніколи. Дванадцять страв, як дванадцять місяців року, будуть вказувати на вдалий урожай і вселяти надію, що так буде і в будучному. Зберуть ся за столом всі, хто вижив і всі, хто не на фронті. Будуть згадувати тих, хто відійшов. А потім заспівають колядку...

Радуйся... Ой, радуйся, Земле... Ясен світ засвітився...

Я дуже добре пам’ятаю той день, коли тому кілька років відправляв тобі з пошти листа. Простий лист з простими словами, загорнутий у конверт ручної роботи. Я привітав ся з поштаркою, подав його через віконце на відділенні й сказав:
- Рекомендований.
Поштарка неквапливо глянула і запитала ся:
- Як рекомендований?... Він хіба не закордон?
Потім придивила ся уважніше до тво́ї адреси і:
- А, ясно... - й назвала місто, в якому ти жила.
- Наразі не закордон, - іронічно сказав я, передаючи настрої, які витали у моєму краї.
Поштарка багатозначно посміхнула ся...

Вчора оголосили про нові кордони, які нас чекають після війни. Місто, в якому ти жила, - тепер — закордон. Ця тоненька лінія на чиїсь мапі означає, що на поверхні земного шару постануть нові митниці та нові прикордонні застави...
Нові для нас, але такі знайомі нашим дідам та прадідам... Можливо, це і є історична справедливість?..

Я дочікую ся сво́ї черги, підходжу до віконечка, прошу конверт. Вкладаю у нього простого листа з простими словами та саморобну листівку із файним старовинним галицьким віншуванням:
Віншаю тя в Коляді,
Проживай у гаразді
Без клопоту, без біди
Аж до другої Коляди!..

Закриваю та заклеюю конверт, пишу сво́ю та тво́ю адреси, малюю гілку ялиці та різдвяний пряник. І відправляю листа тобі.
Не закордон.
І це дуже радує.
Можливо, в тому є якась справедливість долі?..

Я бажаю веселих свят поштарці, виходжу з кабінету. Надворі — мете завірюха. Піднімаю комнір куртки до вух, поправляю шапку й під тихі звуки колядки ся відправляю у керунку розташування сво́ї сотні...

Радуйся... Ой, радуйся, Земле... Ясен світ народився...

Надворі — мороз, а моє серце гріє знання, що ти чекаєш мого листа. Листа з фронту...

війна
_ _ _
© Борис Явір Іскра, “На згарищі”, 2013-12-18/19
borys_javir: (На згарищі)
На основі сну в трьох частинах.

У горах...
Того дня високі гори дихали густим холодним туманом. Сиві хмари кутали кичери і не провіщали приємної погоди ще з кілька днів. Було літо, але це було видко тільки по зеленому листі лісів в долині.
Внизу - вузька долина, по якій коло річки йде колія. А зверху, на стрімких схилах, порослих хвойними деревами, поміж яких переважно ялини, гачуги, зарилися в камінь та коріння ми. Навколо — старий ліс. Навпроти нас на схилах іншого хребта, який доволі близько підступає до ріки, наші побратими-вояки.
На кожному з нас - мундир, петлиці, кептар. Я обвів офіцерським поглядом своїх солдатів, окопи і даль. Десь з туману мали показатися вороги.
читати далі про війну )
borys_javir: (На згарищі)
Повільно, без зайвого поспіху розстебнув ґудзики на зеленій військовій сорочці. Зняв. Повісив на вішалку. Розкрутив кран. Той скрипів. Пронизливий скрегіт в’їдав ся в вуха і шкрябав зуби. Потекла вода. Спочатку трішки із ржавчиною, але потім — майже прозора. Пахла металічними трубами та болотом. Намочив руки, лице. Стало легше. Наніс на долоні піну для гоління й протягнув ними по щоках, потім по шиї та розмазав по всьому лиці. Враз замість темно-каштанової щетини виросла майже біла борода. Витягнув бритву. Почав голити ся із шиї. Плавними й впевненими рухами водив знизу вгору до щелеп, знімаючи непотрібне волосся. Перейшов до щік...

читати далі про війну )
IMG_20130926_120134
borys_javir: (На згарищі)
ішов у бій
Не так давно мав им презентацію свої творчости у Бережанах. Невелике галицке містечко, де багато людей має надмірні амбіції, але більшість - прості чудові й добрі галичани, особливо старші люди. Може тому, що знали біду.

Хтось з зали ся спитав, чи я планую написати щось про Бережани. На то я чесно відповів, що суто про місто наразі ні, але в планах на майбуття є випуск книжки про війну. Війну в паралельній реальности. Частина боїв ся відбуває коло Бережан. Публіка ся пожвавила і мені задали питання, чому саме їхнє місто. «Бо навколо багато стратегічно вигідних позицій» - щиро відповів я. На що специфічно амбітна частина зали відповіла іронічними посмішками.

Най Доля береже Галичину від того, що ся відбуває у моїй паралельній реальности, інакше чи не першими під горнило війни підут носії занадто амбітних посмішок...
borys_javir: (На згарищі)
Війна вже давно перейшла у фазу громадянської...

Того дня взагалі відбув ся якийсь перелом. Ми тримали позиції десь на Бережанщині. Було літо і сильні грози. Здавало ся, ліси предковічні — таке густе коріння вони мали. Копати шанці було надзвичайно складно — мокрий ґрунт лип до рискалів, кожних п’ять сантиметрів доводило ся рубати корінь, вода заливала ями...
Ворог атакував з півночі. Зі Львова підступали нові й нові загони. Наша сотня отаборила ся на горі. Нам в поміч стали вали якогось древнього городища — на них ми закріпили кулемети. Видимість у дощовому лісі була нікудишньою...

читати далі )
borys_javir: (На згарищі)
лист з фронту

Згадую, одного разу я приїхав'им в Козову. Була пізня осінь. Вийшов із потяга, почав'им ся спускати від двірця в центр. Чомусь по праву руку від дороги запримітив яблука. Яскраво-червені плоди різко ся виділяли посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, а тут такі яблука...

На днях ми вибили'смо ворога із Кривого і зайняли'смо Козову. Давно я не був'им у сему містечку. З тих далеких часів тут багато змін. Можливо, воно б і зараз так ся розвивало, як колись, якби не війна. Тепер багато будинків зранені стрільнами, на вулицях - ями від бомбардувань. Але найгірше — то те, що ся стало із людьми. Вони не вірят у кінець сеї війни. Вони не вірят у краще майбутнє. Вони ладні покинути сей край і подати ся кудись подалі. Але і там - війна...

Козова

Люди снуют, здає ся, туди-сюди. У сірій мряці сеї осені вони ся здают повсталими мертвяками і нам ся видає, що так воно і є. Принаймні, внутрішньо...
Кохана, їх можна зрозуміти — на сій війні вони втратили багато рідних. Хтось поховав сина чи доньку, хтось — батьків. Їх можна зрозуміти. Але найгіршим є то, що їхня зневіра наче підточує нас з середини. Ми ся дивимо на них, таких нещасних і непривітних, і здає ся й нам, що сій війні не буде кінця і краю, що наші рідні домівки завжди будут у стані очікування наступного обстрілу, наступного авіанальоту... Кохана, невже се так?

Рано був у штабі полковника. Ми планували'смо наступ на Тернопіль. Наші союзники ся рухают з півдня та заходу. За розвідувальними даними, ворог добре ся укріпив, але ми го виженемо із нашої землі. І тоді - я побачу тебе.
Кохана, я так скучив! Так хочу побачити твóє миле личко, твій носик і твóї кучері!
Я щовечора си уявляю, як ся повертаю по війні домів, а там мене чекаєш ти...
І коли ж ся завершит ся війна?..

Деколи перестаю вірити, що се все ся відбуває насправді. Стілько смертей, стілько зла. За що воюют люди? За свободу? За рідний край? А за що ж тоді наші вороги? Вони також вважають сей край свóїм...
Неправильно то все якось...

Твій дідо, священик, колись говорив, що ми тут тілько гості. Але я вважаю, що ми всі діти сеї землі. Вона нас породила, її кірва у наших жилах. Сей язичницький пієтет, ся священна повага до рідного краю у мене, певно, від тата. Він щоранку сонце зустрічав... Без жодного слова, без молитв, без нічого — просто стояв у садку і дивив ся в сторону світанку. Але дивив ся із таким благословенним обличчям!.. Якось я, малий ще, підійшов'им, а він погладив ня по голівці свойов теплов руков, посміхнув ся і сказав: “Такий світанок лиш у ріднім краї... Не втрать жодного світанку. Не втрать рідного краю...”. Чомусь мені тогди здало ся, що він добрий волхв-чарівник із казки...
Знаєш, кохана, колись і нашим синам та дочкам я так скáжу. Бо що може бути більш священним за рідний край? Кірва го тече у наших жилах...

А ще, нині розквартировував нашу сотню коло двірця. Коли ся спускав в центр, по праву руку від дороги запримітив'им яблука. Яскраво-червені плоди різко виділяли ся посеред навколишньої сірости. Пізня осінь, хати зранені стрільнами, а тут знову такі яблука...


_ _ _
осінь 2011 — весна 2012
Борис Явір Іскра
“На згарищі”
borys_javir: (На згарищі)
вбиваючи дракона, стаєш на його місце...

...Сотник однієї із передових частин, які займалися виловом по селах залишків ворожої армії та які “прославилися” особливою жорстокістю до противника (така собі “служба безпеки”), зайшов у погріб. Там була облаштована кімната допитів. Якраз недавно зловили кількох диверсантів, які начебто несли із собою план контрнаступу. Плану в них не виявилося, правда, зловили не всю групу. Сотник вирішив особисто перевірити хід допиту. Відкрив двері, глянув на ворожого вояка і щось у грудях защеміло — він впізнав того, хто сидів перед ним...
читати дальше )
borys_javir: (На згарищі)

війна між европейцями є завше війнов громадянськов...

На фронтах панувало затишшя. Довгі дощі початку весни мочили зорану стрільнами землю. Ходили чутки, що скоро ся війна завершит ся. Усі жили надійов на то, хоч і не знали, що робити потім...

Сотник ходив бліндажами, курив як паровоз й інколи через бінокль заглядав на місто, коло якого ми ся розташували. Він родом був з Рóсії, наші гуцули називали го “руським”, а він лиш витягав з рота цигарку і говорив “всі ми руські”. На то наш поручник, щирий галичанин, іронічно кривив ся й бурчав “Русь вашу”, за зразком російського “мать вашу”... Вони ся не сварили поміж собов, бо сотник у політику не пхав ся, а поручник не був з патрійотів-радикалів.


Одного ранку я повидів якесь зворушення коло штабу. Майже відразу радіотехнік перевів звук на загальний динамік. При перших словах я аж сів — війна ся скінчила. Хтось кидав у гору каску, хтось стріляв із зброї. Дівчата плакали. Я ж ліг на траву і дивив ся на небо — відтеперки мирне небо...


Незабаром сотник нас зібрав і сказав, що наказу покидати позицій не було, лиш відмінено військовий стан. Наразі ся готує план демобілізації і святкова дефіляда у столиці. Львів, зранений сев війнов як ніґде інакше, мав приймити нашу параду. До вечора четарі переймали команду і мали готувати вояків до виїзду до серця Галичини.

Почало ся загальне прання і пуцування — до вимаршу усе має блистіти під ґлянц!


Ввечері я зайшов у сотенну їдальню, де слухали по радіо вітання із завершенням війни. Якраз втрафив на слова нашого ґенерала:

Через багато років, коли ми будемо старими “колишніми комбатантами”, коли станемо ветеранами і, можливо, будемо отримувати державну пенсію, нас будут вітати із “Великов перемогов”, але нині я скажу вам таке — то не перемога, а тим більше й не велика, бо не може бути перемоги у війні, яка мала громадянський, братовбивчий характер... Не може бути перемоги у війні, яка залишає більше запитань, ніж відповідей... Не може бути перемоги у війні, результат якої є причинов для нової... І дарма, що ми провели новий, більш справедливий кордон — насправді кордон проходит не полями і річками, не горами і долинами, а через серця кожного з нас...

- його голос звучав серйозно і проникливо. -

Не буду вітати навіть із завершенням війни, бо війна триває до смерти остатнього вояка... Я вітаю вас, дорогі мої побратими, дорогі друзі і подруги, товариші і товаришки по зброї, окопах та щему серця, із новов можливістьов побути з рідними, побути із братами і сестрами, батьками та матерями, чоловіками і дружинами, дітьми... Скористайте сим часом як належит ся!.. А якщо війна забрала все, то почніт нове життя — як після довгої зими навіть на згарищах розцвітают квіти... Після мороку ночі розпочинає ся новий день, після зими приходит весна... І саме нам, друзі, на спорожнілих згарищах ростити нові квіти життя! До праці!..”

Хтось заплакав... У всіх з'явила ся замріяна усмішка — подумки вже будували нове життя чи відбудовували старе...

Голос генерала був по-бойовому завзятим. З надійов на перемогу. Велику перемогу. Перемогу життя над смертев...


_ _ _

2012-05-07

Борис Явір Іскра

На згарищі”

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

May 2025

M T W T F S S
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
26 2728293031 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags