Війна

[borys_javir]

На основі сну в трьох частинах.

У горах...
Того дня високі гори дихали густим холодним туманом. Сиві хмари кутали кичери і не провіщали приємної погоди ще з кілька днів. Було літо, але це було видко тільки по зеленому листі лісів в долині.
Внизу - вузька долина, по якій коло річки йде колія. А зверху, на стрімких схилах, порослих хвойними деревами, поміж яких переважно ялини, гачуги, зарилися в камінь та коріння ми. Навколо — старий ліс. Навпроти нас на схилах іншого хребта, який доволі близько підступає до ріки, наші побратими-вояки.
На кожному з нас - мундир, петлиці, кептар. Я обвів офіцерським поглядом своїх солдатів, окопи і даль. Десь з туману мали показатися вороги.

Ми очікуємо прибуття ворожого потягу. Обстановка дуже напружена — з хвилини на хвилину він має прибути. Мабуть, добряче захищений.
Вороги переправляють на іншу сторону гір боєзапаси та перекидають війська для з'єднання із союзними їм частинами. Наше завдання було зробити засідку в якомога стислі терміни та знешкодити загони ворога, не допустити посилення їх союзників, прикрити наші тили.

Десь з далини починає долинати звук потяга. Мінорні ритми розривають туман і наче накладаються на посилене серцебиття кожного з нас. А ми, кожен з нас, в нетерпінні - чекаємо наказу.
Ворог з потяга починає обстрілювати гори - сиґнальний вогонь на виявлення противника. Падають гачуги, тріщить хвоя. Але ми мовчимо, не видаємо позицій. І коли поїзд попадає в зону найбільш повного обстрілу з нашого боку, я даю такий довгоочікуваний наказ "Вого-о-о-онь!"...

Долина враз наповнюється вогнем, вибухами, криками вмираючих людей і їдким димом. Димом, який зливається із густим туманом...

Ворог зупинений...
На якийсь час...

Петля ріки...
Через кілька місяців нас перевели на східний фронт.
Горбиста місцевість із вапняковими виходами породи - Медобори. Десь нижче Гусятина коло течії річки Збруч. З нашого боку (з боку Галичини) - сосновий ліс, з боку противника, східного боку - пологий майже безлісий схил, тільки окремі групки кущів. Ріка робить вигин, петлю, увігнуту в нашу сторону підковою.
Літо. Гаряче. Співають пташки...

Нас - багато тисяч, не знаю й ліку... А їх — в 4-6 разів більше, залежно від роду війська. Ходять чутки, що вороже керівництво збирало всі можливі армії для нашого знищення. У них багато техніки, авіація...
Ми зайняли ніби вигіднішу позицію - ворог під нашим обстрілом. Вони ставлять на кількість своїх вояків, а ми ставимо на бажання своїх захистити рідних...

Напруження відчувається навіть у повітрі. В час, коли навколо все цвіте, коли природа прославляє життя, безумні люди вбивають один одного.

І от на світанку все втихло. Наш ґенерал говорив по радіо багато патріотичних, але, тим не менше, життєвих слів. Якось аж дух підняло...

Десь з першими променями сонця ворог почав наступати. Залунали гармати, кулемети. А ворог — як сарана - тисне по всіх фронтах. Небо - його...
Але наші гармати влучні, наші вояки натхненні чистими почуттями. Починається м'ясорубка, позбавлена всякої воєнної романтики. Сонце припікало землю, а вороги — нас...

Я - офіцер, стою в окопі із стрільцями. Коло нас то тут, то там вибухають стрільна танків і гармат, падають сосни... Запах трощеної хвої зливається із запахами свіжо-збуреної землі, людського поту та людської крові... Розпечений сосновий етер та важке тепле літнє повітря наче не дають дихати...
Навколо крики ранених, праця санітарів...
Наші тримаються...

Раптом недалеко вибухає стрільна, яка влучила в окоп, нас з хлопцями засипає землею...
Темрява...

Прекрасна русявка...
Сутінки...
Здається, сутінки... Або то в очах так темно...
Я намагаюся поворухнутися, але відчуваю тягар землі. Усе навколо таке липке. Я розгортаю шар землі, спльовую багнюку, намагаюся піднятися. На однострої - купа крові, я смерджу кров'ю. Добре, що не своєю...
Кілька разів пробую піднятися і з якогось третього чи п’ятого разу то вдається. Оглядаю себе - ніяких ран ніби нема...

Потрохи вибрався із засипу, оглянувся. Навколо купа трупів, десь чути стогін вмираючих. Повна невідомість: що ж сталося, хто переміг, чи наші спинили ворога зі сходу?
[тільки потім я дізнався, що наші війська таки відбили напад, знищивши переважаючі сили противника, але остаточної перемоги так і не отримали... хоча ця битва ввійшла в історію, як одна із героїчних...]

Недалеко від мене помітив присипаного землею молодшого офіцера, мого помічника і мого друга. Після огляду виявилося, що його поранило чи то кулею, чи то осколком в голову. На щастя, рана була неглибока, він був живий, але контужений. Я на голову бідасі наклав пов'язку, знайшовши в мертвого санітара бинт, і, взявши його під плече, пішов з ним догори, на захід...

Довгий час живих ми не зустрічали...
Було моторошно - навколо ями від бомб, залишки вогнищ, трупи, трупи, трупи...
Потім те страхіття завершилося, залишилося лиш темне безмісячне небо і якійсь зарослі будяками поля... Десь під ранок ми вийшли на асфальтову дорогу. Моєму помічникові стало досить краще, він розрухався і пішов далі сам. Я його попросив, аби він нашим хлопцям (вцілілим воякам) сказав, що я полікуюся і приєднаюся до них, де б вони не були. Ми розійшлися...

А мені гіршало. Ставав наче п’яний. Я майже до світанку напівпритомний брів полями, лугами. Випала роса і штанки стали мокрі. Зате майже чисті від крові. Ах, навколо така заворожлива свіжість! І наче ніякої війни. Нове сонце скоро підніметься. І тільки люди будуть пам’ятати, що відбувається...
Незабаром я побачив як в темряві чорніють хати села. Пройшовшись лугом, ліг під одноосібно-стоячим деревом. Заснув...

Ранок, чи вже обід...
Я проснувся від звуків шурхотіння в траві - хтось наближався до мене.
Я відчув, що хтось схилився наді мною і щось сказав. То був ніжний дівочий голос. Я відкрив очі, але бачив наче через туман. Встиг розгледіти русяву дівчину із світлими очима, яка видалася мені знайомою. Вона тривожно посміхнулася й мені сказала, що все буде добре. Я усміхнувся їй у відповідь і закрив очі...

_ _ _
© Борис Явір Іскра, «На згарищі»