borys_javir: (Default)
за даними досліджень (коли людина знає, що за нею спостерігають, вона може давати і дає більш соціально схвальні відповіді), зовнішні вияви статусності (круте авто, дорогий одяг тощо) підвищують привабливість чоловіків на думку жінок десь в середньому на 1/7. 
за даними тих самих досліджень, на чоловіків такі спекуляції майже не діють (в межах статистичної похибки). 
частково тема розкривається в видиві "Секрети приваблення
.
з досвіду, якщо людина не знає, що за нею спостерігають, зовнішні вияви статусності підвищують привабливість чоловіків на думку жінок десь в середньому на 2/5. залежно від віку та досвіду жінки, цей % може підніматися і до 3/5 (орієнтовна оцінка). 
з досвіду, зовнішні вияви статусності підвищують привабливість жінок на думку чоловіків десь в середньому на 5-10%.
borys_javir: (Default)
СОН «НАСТУПНА ПАНІ ЯВІР?»
Борис ЯВІР. Сон: 29 I 2022. Деталізація 01 ІІ 2022.


Якраз вночі,
коли Венера переходила зі зворотнього руху в рух прямий,
наснився мені сон дивний...


Настала тепла пора року. Заквітли луги. Після кількох років кризи, обмежень у подорожах, таки настали ліпші часи — знову можна було вільно мандрувати, проводити різні масові заходи. До людей верталася бадьорість.

Якось я розмовляв з приятелями і вони запросили мене на фестиваль, пов’язаний з традиційною культурою, але в новітній, сучасній подачі — їм здалося, що мені таке може сподобатися. Відтак, я з дітьми подалися у подорож.

Ми любимо подорожувати — відколи виховую їх сам, привчаю до доріг та пригод, ознайомлюю з іншими краями.
До містечка, коло якого проводили фестиваль, ми доїхали без зайвих трудностей, зупинилися у гостинці неподалік місця проведення. Мої приятелі були поміж організаторів, тож мали нас зустріти вже там, безпосередньо на місці.
Зранку було пасмурно, навіть падав дощик. Але дуже дрібненький. До обіду дощик втих, а вітер трохи підсушив дороги, стежки, листя та трави. Хіба невеликі калабані де-не-де нагадували про дощ. І хмари, які ще нависали над містечком.

Ми поїли у гостинці, взулися так, аби не було шкода замочити взуття та рушили на терен проведення фестивалю — від гостинця вела стежка через луг, місток і далі полем до лісу, на узліссі якого все і відбувалося. Я просив дітей, аби вони не сходили зі стежки, бо трави ще трохи мокрі. Але хто мене буде слухати, якщо навколо стільки всього цікавого? :)
Через річку вів дерев’яний підвісний міст, на якому ми похиталися, поки Аріана не сказала “годі”. Відтак, подалися на захід. Яромир побіг вперед, Арця за ним, а я вже мусив здоганяти.

На терені фестивального містечка ми побачили різні атракціони, ігрову площу, різноманітні майстерки та сцену для співів і площу для танців коло неї.
Грала музика...

Мене з дітьми ще при вході помітили мої приятелі, махнули руками, мовляв “ходіть до нас”. Коли ми підійшли, я побачив кількох незнайомих мені людей — інших членів гурту організаторів. Серед них дуже виділялася одна молодиця — мала незвично світле волосся із темно-русими вкрапленнями, яке було заплетене у тонкі коси, а ті були зібрані в хвостик, її вишиванка була з дуже тонкої тканини, настільки тонкої, що, здавалося, що вона просвітлюється. Пікантності додавало те, що, здається, вона була без нагрудної білизни...

Мене представили всім, всіх представили мені. І повели показувати, що де є цікавого. Ми розмовляли про те, як ми доїхали, чи ситі (можна було спробувати страв з польової кухні), чи я б міг взяти участь у якійсь майстерці...
Я заледве міг відірвати погляд від тої дівчини, а вона — від мене.
Спочатку мої малята нудилися — розмови дорослих не найбільш цікаве, що може бути на заході. Але, коли ми дійшли до ігрової площі, я їх відпустив погратися. Пізніше ми брали участь у майстерках, іграх, конкурсах - навіть виграли пару іграшок.

Вечоріло...
Перший фестивальний день завершувався. Багато людей поїхали додому. Багато пар подалися в напрямку річки. Залишилися хіба ті учасники заходу, які ночували у наметах, або ж зупинилися у містечку через річку.

Небо розхмарилося. Червонясті промені Сонця впали на ліс та узлісся.
Мої малята бавилися на ігровій площі. Я сидів на лавці-гойдалці та пантрував за ними, любувався осяяним Сонцем лісом та берегом ріки. Раптом до мене підійшла ота незвична молодиця. Ми розговорилися про захід - що сподобалося, що можна було б покращити. Вечірнє Сонце наче наливало її щоки рум’янцем. Вона все розповідала про плани та бачення наступних заходів і постійно поправляла своє волосся... Як раптом вмовкла. Я зачаровано дивився на неї. А вона за хвилю сказала:
- Мені про тебе багато розповідали...
І пильно глянула на мене. А я зачаровано дивився на неї:
- Ти дуже красива...
Молодиця підійшла, сіла мені на коліна, прижавшись до мене тісно і ... поцілувала.
Поцілунок затягнувся, поки аж стало повітря.
Я притиснув її ще міцніше.
Наше дихання ставало все глибшим...
Вона глянула на мене вологим поглядом:
- Ти ж цього хотів, правда?
- З першої миті, коли тебе повидів...
Ми злилися в поцілунку знову...
borys_javir: (molfar)
В високих хоромах минулих князів
Мирка* з примарами танок б закрутила,
З тими, кого втратила й кого віднайшла,
І з тими, хто найсильніше її любили...

З тими, хто настільки давно відійшли,
Що їхніх імен вона уже б не згадала.
Між сирих старих каменів вони крутили її,
Крутили, аби смуток та біль її покидали.

А вона ніяк не хтіла піти, ніяк не хтіла піти,
Ніяк не хтіла піти, ніяк не хтіла піти...

Вони танцювали цілий день і до ночі,
Поміж сніжинок, що хоромами кружляли,
Від зими до літа, і до зими знову,
Поки стіни не посипались та впали...

А вона ніяк не хтіла піти, ніяк не хтіла піти,
Ніяк не хтіла піти, ніяк не хтіла піти...

Вже й хоромів високих тих славних князів
Багато століть, як віддавна немає,
В імлистих лісах старих Медобір (Гологір),
Між сирих давніх каменів Мирка кружляє...

А вона ніяк не хтіла піти, ніяк не хтіла піти,
Ніяк не хтіла піти, ніяк не хтіла піти...

В високих в хоромах минулих князів
Мирка з примарами своїми танок б закрутила,
З тими, кого втратила й кого віднайшла,
І з тими, хто найсильніше її любили**...

А вона ніяк не хтіла піти, ніяк не хтіла піти,
Ніяк не хтіла піти, ніяк не хтіла піти...

© Борис Явір Іскра, 2020-10-26. переспів Florence and the Machine "Jenny of Oldstones" (Ramin Djawadi, George Raymond Richard Martin, David Benioff, Dan Weiss).

*Мирка - пестлива форма скорочення від словянського імені Мирослава. морфема *měrъ («великий») є одним із коренів імен Мирослав(а), Славомир(а), Володимир(а), Яромир(а) та інших. ця частина імені порівнюється з лексемами у споріднених індоєвропейських мовах: гот. -mērs («великий»), дав.-в.-нім. mâri («знаменитий»), ірл. mór, már («великий»).

** переспів присвячую своїм дітям Аріані та Яромирові, яким від давньої Галичини залишают сьи хіба сирі старі камені та розповіді тата.



borys_javir: (На згарищі)
Masakra
© Борис ЯВІР, 2013-04-04 / 2020-04-26, «На згарищі»

От я того ніяк не збагну,
Пройшовши усі дороги війни,
Якщо існує бог чи існують боги,
Які ж мають бути жорстокі вони,
коли кидають людей у таку масакру...

Ми прочісували місцевість в пошуках недобитків ворога. Я сильно вирвався вперед, випередивши побратимів із чоти і вийшов з лісу на кручі над Дністром. А на камені сидів чоловік. Коли я його побачив, він наче розчинявся у променях ранкового сонця. Червонясто-рожевий. Я підійшов ближче. На його обличчі виднілася скривлена гримаса і у грі світло-тіні важко було розрізнити, чи то посміх, чи то вияв болю. Я підійшов ще ближче і помітив, що він червоний не від променів, які дарує світанок, а від крові. Його лице тремтіло від нервового перенапруження. Він глянув на мене поглядом, повним відчаю. І саме в ту мить я зрозумів, що у скривавленому ворогові впізнав давнього друга...

Ми були друзями ще із шкільної парти. Ігор вчився добре, але інколи був лінивим. У нашій компанії він здавався одним із найвеселіших. Крутився коло дівчат, а ті - раділи такій увазі доволі красивого хлопця.
Ми належали до патріотичного гуртка. Так, неформальне об'єднання, яке вивчало історію, задумувалося над майбутнім. На народні свята ми завжди одягали вишиванки, носили національні прапори. Наші дівчата заплітали у волосся стрічки "патріотичних" барв. Дирекція школи не завжди то схвалювала, але зазвичай реагувала стримано - на патріотизм не було команди начальства, але і не було заборони. А ми вірили, що колись зможемо побудувати ту державу, яку вважатимемо своєю...

Університет майже нічого не змінив, лиш додав серйозності нашій діяльності. Студентське братство нас радо прийняло і товариство було задоволене нашою діяльністю. Ми з Ігором часто організовували різні молодіжні вечори з патріотичними піснями. Після одного з них в нашому житті появилася Яся. Нині і не пригадаю, як її звали насправді і навіть не знаю, чи я знав її справжнє ім'я. Так її називали всі. Всі, кого ми знали і хто знав Ясю.

Тоді здавалося, у нас була особлива дружба. Я, Ігор і Яся. Важко буде визначити той момент, коли ми в неї закохалися. Ми навіть призналися їй одного дня. Яся нічого не відповіла ні мені, ні Ігорові. Того вечора ми з Ігором при розмові за вечерею і відкрили один одному, що сталося. Довго мовчали.

Яся сказала, що не хоче між нами вибирати і ми їй, наче брати. А у наші з другом відносини вперше за багато років закралася конкуренція. Ми старалися чи то собі, чи один одному, чи Ясі доказати, хто кращий. В усьому. Логічно, що якоїсь миті напруження дійшло свого піку і ми посварилися. Якось в ті дні і почалася війна... Ігор кудись зник з усіх відомих мені компаній, хоча ходили різні чутки.

А друг впізнав мене...
Ігор схопив своєю правою рукою мою ліву руку за кість і сказав:
- Я радий тебе бачити.
Я уважно глянув на нього. Він був беззбройним і ніяк не становив мені небезпеки. Ігор опустив свою руку.
Пахла кров.
Десь в лісі було чути моїх з чоти - наближалися.
Ігор дивився на мене:
- Як там Яся?
- Не знаю, я не видів її майже відтоді як ти пропав.
- Я думав, що лишаю її тобі.

Після початку війни я бачив Ясю лише раз - гуляла з якимісь офіцерчиком УВА, який, швидше за все, був “кабінетною мишею” в Головній управі. Побачивши мене, опустила очі, не привіталася...

Після того, як до Львова почав підходити фронт і стало ясно, що (з таємного наказу Головної управи) УВА просто здає місто на милість чи немилість східних зайд, прикриваючись гаслами про братерство та спільне коріння, я, посварившись з пацифістично налаштованими батьками, вибрався на фронт і, після низки пригод та поневірянь, приєднався до ГВ. Якраз йшли бої за Чортків. Головна управа, за різними чутками чи то саморозпустилася, чи то колабораціювала з УНА, що було, по-суті, одним і тим самим. УВА вдарила нам у тили, але ми її стримали і навіть відкинули за Бережани. А потім була бійня під Гусятином... Хоча передові загони східняків були розбиті, але з тилу знову наступала УВА і ми змушені були відійти на південь, за Дністер...

Я зітхнув, глянув на світанок:
- Та ні. Як ти пропав, то й мені стало не цікаво за неї боротися. І ще й почалася війна, все змінилося.
- То ти щось знаєш про неї?
- Останнє знав, що Ясю закадрив якийсь офіцерчик з вашого штабу - одного разу видів їх разом.
Ігор важко дихав:
- Ото, знаєш, і наша Галичина, як та Яся: поки патріоти між собою чубляться, хто кращий і чия версія патріотизму більш “патріотичніша”, чия любов більш “щира”, наша Галичина попадається якомусь пройдисвіту.
Я криво посміхнувся...

Після відходу за Дністер нас чекала виснажлива зимівля в горах... Ні УВА, ні УНА нас не переслідували — пам’ятали важкий розгром під Гусятином, хоча поступово наближалися районів, які ми контролювали. Можливо, наше командування мало блат із якимісь богом війни, бо весною почався такий стрімкий наступ, що ми нагадували лавину, яка сходила з гір. Вже у квітні ми заманили в пастку противника коло Станіславова, бої були незначні, місто швидко стало нашим. А наш ґенерал, хитрий чортяка, під Станіславів виставив свої кращі війська, ми всіх полонених увістів нагодували, полікували, дали надивитися на нашу зразкову дисципліну, на сите харчування, на гарні однострої і новеньку зброю, а тоді їх відпустили, давши пропозицію пристати у наші ряди в часі до двох тижнів. Тільки уявити собі, з яким настроєм увісти йшли з полону - розгублені через нашу благородність, і, в той же час, з якою огидою дивилися на свої засрані казарми, тотальну дідівщину східного зразка, пошарпані однострої, стару зброю. Ясно, що до двох тижнів ми мали значне поповнення, а поміж увістів, які не дезертували зі свого війська, впав моральний дух, або ж, навпаки, поширювалися оманливі чутки, що ми загралися у перфекціонізм та зажралися, розмякли. А поки вони у свої лави стягували всякий збрід, ми гартували найкращих.

А на днях ми перестріли УВА та східняків над Дністром. Першими форсували Дністер увісти, з ними відбулися й перші сутички — ми заманювали їх у петлю. З іншого боку прийшли уністи, східняки. Порівняно з увістами це був просто натовп, але вони переважали чисельно як УВА, так і нас. Ми дали ворогові перейти річку, зачаївшися у лісах. Вони думали, що ми в полях, риємо укріплення, але це був відволікаючий маневр. Ми дочекалися з’єднання УВА та УНА, і першої їхньої атаки на наші польові позиції. Після деякої артилерійської підготовки вони спочатку пішли клином, наші передові загони почали відступати, а їхня друга черга мала взяти нас в оточення. Коли ж вони розтягнулися по полях, ми вилізли з лісових бункерів і взяли в оточення їх, лишивши незначний прохід до річки. Водночас, ми перекрили всі мости та переправи в околиці. Утворився коридор, який ми прострілювали зі всієї зброї, яку мали. Увісти та уністи збилися в одну отару, а ми гнали їх на скали. В полон можна було брати тільки увістів, хлопців з Галичини, а всіх інших ми просто розстрілювали, але без збиткувань. І місцевість була вибрана невипадково: тилові частини ворога, мабуть, з жахом та безсиллям спостерігали, як ми знищуємо цілу армію, бачили розправу, бачили своїх вояків, втікаючих боягузів, бачили червоні від їхньої крові скали...

Після бою, на світанку третього дня, ми прочісували місцевість в пошуках недобитків ворога. Я сильно вирвався вперед, випередивши побратимів із чоти і вийшов з лісу на кручі над Дністром. А на камені сидів чоловік. Коли я його побачив, він наче розчинявся у променях ранкового сонця. Червонясто-рожевий. Я підійшов ближче. На його обличчі виднілася скривлена гримаса і в грі світло-тіні важко було розрізнити, чи то посміх, чи то вияв болю. Я підійшов ще ближче і помітив, що він червоний не від променів, які дарує світанок, а від крові. Його лице тремтіло від нервового перенапруження. Він глянув на мене поглядом, повним відчаю. І саме в ту мить я зрозумів, що у скривавленому ворогові впізнав давнього друга...

Ігор відвів погляд на світанок.
Я мовив:
- Ходи зі мною, ми надамо медичну допомогу, відгодуємо, приєднаєшся до нас, чи повернешся додому...
- ...з підпискою ніколи більше не воювати проти ГВ, - продовжив мої слова Ігор. - Я знаю, мені ваші полонені розказували. Але я з тобою не піду.
Я уважно глянув на Ігора. Його вигляд був приреченим, але він говорив спокійно:
- Ти пам'ятаєш, як ми з тобою горіли ідеями? Тоді, у школі, чи в університеті? Ми були юні та наївні. Співали пісень, таборували, мандрували горами чи десь тут, коло Дністра... Як настав час йти, я пішов. За свій рідний край, за стрілецький звичай... Пам'ятаєш?..
Я задумано посміхнувся. Голос Ігора тремтів:
- Нас вибили з Кременця, впав Тарнополь... Ваш ґенерал якимісь дивом відкинув східняків за Скалат і я був в складі тих загонів УВА, що йшли з його загонами. В Скалаті мене, історика, познайомили з одним сотником з ГВ, який, як сказали, також був істориком. Той сотник не представився, але після другого чи третього килішка чомусь сказав “наша Галичина - то суцільна незагоєна рана і нова війна не загоїть старі рани та шрами... Вона завдасть нових, які, хіба, сильним болем приглушать біль попередніх...”. Я не пам'ятаю, про що ми розмовляли до того, і про що опісля, але, як нині, пам'ятаю ці слова...
Ігор задумано дивився на світанок. Там, на північному сході, де сходило Сонце, за майже сто верств був Скалат...
- Я не піду з тобою, - сказав за хвилю друг, - бо я дуже ранений і ледве сюди забрів. Я весь у крові побратимів та у своїй крові. І, яка іронія долі, коли мені в очах смеркає, надворі світає, і, яка іронія долі, в однострої ворога до мене прийшов давній друг, і яка іронія долі, що в протиборних арміях ми воюємо за одне і те саме.
Я тільки мовчки зітхнув.
З лісу все ближче чулися голоси моїх побратимів.
Ігор продовжив:
- Сідай коло мене... Сідай, в останні мої хвилини буде на чиє плече спертися...
Я сів.
- Я давно не писав батькам. Скажеш моїм мамі і татові, що їхнього “дубка” зламав вихор війни. І дай слово, що, як закінчиться війна, ви більше нікому не дозволите ранити наш край, більше нікому не дозволите його сварити поміж собою... Дай слово, що будете загоювати оту суцільну рану... Дай слово...
- Даю слово.
- Дякую...

Я стиснув руку Ігора.
Він повільно схилився на моє плече.
Я відчував, як його рука слабне, а він холоне.
Я був злий на Ясю, яку Ігор так і не забув.
Я підбирав слова, які маю сказати його батькам.

Мої побратими з чоти вийшли з лісу на кручі над Дністром. На камені сиділо двоє чоловіків. Двоє чоловіків у ворожих одностроях, але двоє друзів у житті. Двоє чоловіків, які воювали в протиборних формаціях за одну і ту саму справу, разом завдаючи нових ран нашому страждальному краю. Коли вони нас побачили, ми наче розчинялися у променях ранкового сонця.
Червонясто-рожеві...
Як незагоєна рана...
Як кров...
Мертвий Ігор дивився на світанок поглядом, повним відчаю. А моє лице тремтіло від нервового перенапруження...

Дністер

Щонайменше кілька днів збирали трупів на полях та в лісах.
Скали були червоними від крові навіть після кількох дощів.
Результат битви був навіть навіть більш вражаючим, ніж хто міг очікувати: східняки втікли майже до Збруча, а залишки УВА отаборилися у Львові та околицях, де мали трохи прихильників. Тобто, майже вся Галичина в один момент стала фактично нашою.

Наші загони перейшли Дністер і повільно, але впевнено рухалися на північ...
borys_javir: (Default)
СОН «РОВЕРОВІ ПЕРЕГОНИ У ПУСТЕЛІ»
Борис ЯВІР, 2020-02-23

Я мав взяти участь у перегонах роверових, що мали відбутися неподалік мого будиночка у пустельних горах. Сей будиночок я нещодавно отримав від друга. Пишу отримав, бо друг продав мені його за такою дешевою ціною, що написати “купив” якось несерйозно — фактично, він його подарував.

Будинок стояв за півсотні метрів від мисоподібного краю каньйону так, що вікна з північної та східної сторони виходили в його сторону. Білі стіни, небесної барви вікна та дах. Вхід був з південної сторони, з ґанку, який оперізував південну та східну сторони. По праву руку від сіней був невеликий покій з бамбетлем, столом, кількома кріслами та вікном. За ним був малий покій з грубкою, ліжком, широким підвіконням-столом та кріслом коло нього. Мабуть, це і була основа будинку, яку побудували спершу. Молода сім’я предків мого друга, очевидно, проживала у малій кімнатці з грубкою, а в більшому покої приймали гостей, тримали різні речі. Тоді з початкового ґанку зробили сіни, добудували великий покій за ними. У тому покої було все досить ошатне, ближче до західного вікна стояв стіл, навколо восьмеро стільців, на столі — гарна посудина із сухоцвітами. Також була гарна шафина із красивими старими тарілками та іншим начинням. З північного сходу в межах тої самої споруди була комора. У ній було багато стародавніх знарядь, які залишили колишні власники. Будинок бачив кілька поколінь родини мого друга, у ньому народжувалися, зростали, кохали, жили та вмирали.

орієнтовний план будинку

Рано я трохи посперечався із моєю пасією. Точніше, сперечалася вона. Чорнява красуня, яка також брала участь у перегонах, дорікала мені за моє «нерозумне придбання» будинку, адже він стояв далеко від траси у глухому місці. Так, колись тут були пасовища, родина мого друга тримала багато маржини, але після того, як на плато почала пропадати вода, господарство занепало. З часом колись покриті травами землі стали нагадувати пустелю з острівцями чагарників. Люди покинули ці місця і повертаються сюди хіба раз на рік — на перегони, чи на фестиваль, який відбувається по іншу сторону каньйону. Моя чорнявка вважала моє придбання марним, бо не бачила ніяких перспектив в цьому будинку. А я бачив чудові краєвиди, радість від усамітнення та мене захоплював дух пригод при розповідях про золотошукачів, які вимивали дорогоцінний метал із річки в долині каньйону. Річка давно вже пересохла. Але шахти лишилися.

Правда, можливо, вона бурмотіла через те, що скоро мало бути наше весілля і вона переживала за його фінансове забезпечення після такої покупки. Або ж вважала, що приятель, в якого я купив будинок із землею, був «повним невдахою» і начебто «справляв поганий вплив» на мене. Або ж вірила у його розповіді про те, що «місце прокляте, бо під час мору тут загинуло багато родичів» мого друга.
Але мені це місце наче світилося сумним спокоєм. Наче старий дідусь, який чекає своїх внуків в гості. Чекає, а їх нема.

зображення з інтернету для привернення уваги

Моя пасія трохи побурмотіла і поїхала на збір жіночої команди. Вони хотіли прибути на перегони завчасно, аби скласти приємне враження на організаторів та суддів. Не те, що я, який «був тут вп’яте і всіх вже знаю, ручкаюся і зі всіма жартую». Думаю, вона просто не виспалася цієї ночі. Попри поганий настрій, моя красуня попрощалася поцілунком, а я побажав їй успіхів на перегонах.

Я докрутив свого ровера, якого «дотягував» після нічого тренування, поскладав допоміжні знаряддя в комору, закрив двері на великий засув. Пішов до хати. Старі двері трохи рипіли. Пройшов сіни, гостьовий покій. У малому покої стояли наші дорожні сумки, на ліжку лежали якійсь речі моєї красуні. Я став коло невеликого віконця, попив недопитої вранці кави з горнятка, взятого з широкого підвіконня-столу. Поставив горня, витягнув з кишені невеликий золотий самородок, який знайшов під час нічного тренування і сам собі посміхнувся. Мене захоплював дух пригод, а за вікном  я бачив чудові краєвиди...
borys_javir: (ціхо)
я давно хотів написати щось подібне до доповіді Wajahat Ali (може, ще напишу - надихнувся), але коротко мій і його погляд - потрібно заводити дітей.
колись я свій текст ще напишу, а ви прочитайте багатогранну доповідь Wajahat Ali:
.
«я сподіваюся, що ви уважно слухали: нам потрібно вкладатися в дітей у розвинених країнах, якщо ми хочемо зберегти свою економіку та пенсії. Але не тому ми заводимо дітей. Це не головна причина. Діти завжди були найкращим, що є в людстві, найсміливішим, з нескінченними можливостями. І якщо ми в розвинених країнах, всі ми, обираємо не заводити дітей і не вкладатися в поточне і майбутні покоління, то навіщо це все? У чому сенс усієї нашої абсурдної подорожі? І нехай всі, хто може і хоче, всі ті, хто може і хоче мати дітей, передадуть далі це прекрасне життя з добротою і щедрістю, гідністю і любов’ю.»
текст перекладу: https://t.ly/3l7cU
джерело на TED: https://t.ly/oDlVe
.
ps: я - батько двох дітей. і, так, хочу мати ще хоча би одну дитину.
pps: цей допис закликає заводити дітей. 😉

borys_javir: (На згарищі)
щоразу, коли проходжу через той внутрішній двір в старій австро-польській частині міста, повертаю голову на сходи, з відчуттям, що там будеш стояти Ти. будеш курити цигарку, що мені ніколи не подобалося, мило і часом зніяковіло посміхатися, зустрічати обіймами і жартами. Ти завжди казала, що як мені буде нудно чи сумно, аби приходив до Тебе. і ти завжди знаходила для мене час, хоч скільки мала справ...
 
саме в тому дворі мені спало на гадку, що "злочинці і коханці завжди повертаються в одні і ті самі місця". саме той двір був місцем таємних і водночас публічних зустрічей...
 
я повертаю голову в сторону сходів. там, звісно, нікого нема. сходи спустіли. двір спустів. місто спустіло. 
 
Ти так і не пробачила мені мого вибору, з тягарем якого я ходжу досі. Ти не дала змоги вибачитися. зрештою, Ти вже ніколи не дізнаєшся, що Ти завжди будеш мило і часом зніяковіло посміхатися зі знимки, яку я ношу коло себе... 
 
ця війна надто багато забрала в кожного з нас...
 
© Борис Явір, «На згарищі: З повоєнних листів». 

borys_javir: (поет)
СОН «ТРИВОЖНІ ЗАРУЧИНИ»
Борис ЯВІР, 2018-05-07

Я стояв у примірному покої знайомого кравця. Він знімав останні мірки, щось там підшивав, я вкотре надівав свого костюма.
- У вас сьогодні важливий день? - запитав кравець.
- Так, - мовив я, перебираючи в голові плани на вечір, і зніяковіло посміхаючись.
Кравець з розумінням посміхнувся і не випитував. Тепер мало хто користується його послугами, більшість купляє готовий одяг, який лежить аби-як. Хіба кому пощастить з фіґурою, яка відповідає міркам виробника. А я прийшов не тільки купити костюм, а підігнати по фіґурі.

Се був такий старий примірний покій з багатьма дзеркалами, а також розмаїтими кравецькими знаряддями. Вже третє покоління передає се діло від тата до сина. І от сему кравцю помагав його молодший син. Старший, наскільки мені було відомо, був на фронті.

Заплативши за докінчений одяг, я пішов до автівки. Мій водій вже встиг поїсти якоїсь вуличної їжі і навіть майже задрімати, поки я був у кравця. Він був веселим хлопцем, постійно про щось розповідав. Я не знаю, звідки від брав стільки сюжетів для своїх оповідок, адже майже цілими днями чи то возив щось в робочих цілях, чи мене. Але, здавалося, знав “про все на світі” і часто його історії “про все на світі” заспокоювали краще, ніж ліки чи алкоголь.
- Вона вас вже чекає? - запитав водій. Його тон був по-діловому серйозним. Він завжди “викав”, коли був “на робочому місці”. Казав, що “на роботі так положено”. І тільки знімав свій робочий костюм, переодягався у простий одяг, як відразу переходив на “ти”. У його голосі ніколи не було вульгарної фамільярності. Та й не могло бути — ми зналися майже з дитинства, ходили в одну спортивну школу, правда, на різні гуртки.
- Ой, так... - посміхаючись відказав я.
- То чого ми чекаємо? - запитав риторично водій, радше сам до себе і завів авто.

Ми їхали містом до твого дому. Автівка плавно котилася дорогами, поки ми не приїхали у передмістя. Тут будинки були одно-двоповерховими, а вулиці були широкими, високі явори чи інші великолистні дерева затіняли дорогу від сонця.
Я подзвонив у твої двері, ти вийшла. Яка ж ти була гарна! А срібні сережки і темно-червона приталена сукня підкреслювали твою вроду.
Привітання поцілунком. Обійми. Рука в руці. Нині — у нас річниця зустрічань, нині — особливий вечір.

Автівка їхала у місто. Ти до мене горнулася. Ми ловили останні промені сонця, яке заходило. Воно яскравими барвами замальовувало у вогонь старі будинки, дерева. Повільно запалювалися ліхтарі. Особливо гарними вони були у середмісті — старі, ковані, вигадливі.
Водій привіз нас до площі неподалік набережної. Тут було людно. Зрештою, як завжди, крім зимових дощових днів. Але нині по-весняному тепло. Ми трохи пройшлися. Ти нетерпеливо питала, що ж такого я приготував. Але я не признавався.

Липова алея вивела над до затишного ресторану. Столик я замовив завчасно. Нас зустріла приємна метрдотелька. Поки вона допомагала тобі з гардеробом, я перевірив, чи маю дещо - запхав руку у ліву внутрішню кишеню маринарки...
Ми пішли за столик в глибині ресторану. Слово за словом, келихи вина, дзенькіт, сміх. Не знаю, чи вдалий момент, але з лівої внутрішньої кишені маринарки витягую красиву червону коробочку. Твої очі розширюються від подиву. Легким рухом руки розкриваю, а в середині — перстень...



borys_javir: (radio)
Зі мною вийшло інтерв'ю у виданні Про.Те.ua


Чоловіки також хочуть, щоб їх любили, – вважає тернопільський митець Борис Явір




Роль батька у сім’ї часто применшується чи нівелюється. Так вважає тернопільський письменник і митець Борис Явір. Багато чоловіків залишаються витісненими із сім’ї. Досвід показує, що чоловіки ламаються швидше за жінок, шукаючи розради в шкідливих звичках.  Чому? Які причини? Може так склалося історично, що чоловіки воювали, заробляти тощо?

– Однією з основних причин є те, що ні жінка, ні чоловік не готові до шлюбу. – говорить Борис Явір. – В багатьох як жінок, так і чоловіків гіпертрофоване почуття важливості і їм здається, що партнер у шлюбі має якось по-особливому їх шанувати, і в той же час з їхнього боку партнерові приділяють мінімум уваги. Через телебачення та інтернет йде стереотипізація виявів любові. Ритуали залицяння та співжиття, буває, заміняють власне почуття. Часто у середовищі формування жінки: її сім’я, її подружки, загалом суспільство, зокрема жіночі групи та форуми в інтернеті тощо, йдеться про те, що чоловік – просто здобувач їжі, грошей і на тому кінець. Він нібито постійно щось мусить.

Але ні слова про те, що чоловік також хоче уваги до себе, хоче відчути жінчину любов. Якщо жінка формується у середовищі, де чоловіків зневажають, а наявні чоловіки самі ж не поводяться гідно, вона буде відповідним чином поводитися і в шлюбі, сприймаючи чоловіка дуже обмежено, не придаючи йому належної уваги, а вимагаючи ледь не зірок з неба.

Часто жінки, народивши дитину, ніби забувають про чоловіка, і водночас вимагають уваги і любові до себе. Але чоловіки настільки ж емоційні та вразливі, як і жінки. Правда, свої емоції переважно пускають «всередину». Коли чоловік потрапляє в таку ситуацію, він шукає місце, де отримає увагу, якої йому не вистачає від жінки. І ще добре, якщо він свою енергію віддає роботі – тоді у нього хоча би гроші є, але більшість чоловіків ламаються і шукають увагу в компаніях з випивкою, чи знаходять інших жінок, або ж у них починається апатія.

Багато жінок того не розуміють, що їхня любов до дітей заснована не тільки на усвідомленні, що то її дитина, а й на інстинктах. В чоловіка інший процес прийняття дитини – він з нею має познайомитися, полюбити через знайомство та усвідомлення, що це його кровинка. А деякі жінки думають, що чоловік має любити дитину тільки за те, що вона існує. Саме тому розумна мама ще з періоду вагітності сама вчиться розподіляти увагу між чоловіком та дитиною і, водночас, залучає чоловіка до виховання дитини, знайомить його з дитиною, яка ще навіть не народилася. Замість слів «ти поганий батько» чи «з тебе ніякий чоловік», можна, наприклад, разом читати дитині книжки чи щось розповідати ще в час вагітності, вчити тата міняти підгузки тощо –  зробити з нього хорошого батька і похвалити його за успіхи. І це більше треба самим батькам, ніж дитині, адже через спільну діяльність цементується шлюб.

Зрештою, якщо чоловік передусім саме заробляє, а жінка виховує дитину, чи це применшує його вклад в існування сім’ї, яка живе власне на його гроші? Жінка, зазвичай, починає розуміти це тільки втративши такого чоловіка.

Справа також і в самих чоловіках. Якщо чоловік дозволяє так із собою поводитися, значить, він цього і заслуговує. А якщо ж вважає, що все має бути інакше, то або спробує виправити ситуацію, або поміняє дружину чи буде взагалі без жінки.

В ідеалі, сходитися б мали люди, готові до шлюбу, зрозумінням того, що і чоловік, і жінка хочуть уваги до себе, а наявність у сім’ї дітей не означає, що варто забувати одне про одного. Навпаки, увага батьків одне до одного є чудовим прикладом дітям.

– Мені важко з вами погодитися, але ви кажете, що багато чоловіків ламаються швидше від жінок. Який саме досвід маєте на увазі? Яких помилок допускаються жінки?

– Типова помилка чоловіка чи жінки у шлюбі –  збайдужіння до партнера. Коли проблеми чи успіхи партнера відсуваються на чорт-знає який план. Тобто усе впирається у непідготовленість людей до шлюбу як форми співжиття. Власні амбіції стають переважати над спільними ідеалами, цілями, партнер починає сприйматися тільки як якийсь придаток чи навіть тягар. Логічно було б в такій ситуації розлучитися і не мучити один одного, але чомусь багато обирає варіант терпіння.

Чоловіки знаходять ілюзорну підтримку у колі собі подібних, де критикують жінок за чаркою горілки, жінки також в розмовах з коліжанками ганьблять чоловіків. Дві сторони забувають, що вірність та підтримка робить дива. Більшість багатіїв вважають, що саме підтримка їхніх жінок сприяє їхньому успіхові. І ці чоловіки вміють дякувати жінкам за це. Чим би людина не займалася, ким би не була, але власне підтримка, особливо у важкий час дуже цінується і потім винагороджується.

Як приклад, можу навести історії моїх знайомих. В одного чоловіка були погані часи. Його жінка у нього не повірила і кинула. Але він не поринув в пиятику, а завершив стажування, почав працювати і через якийсь час відкрив свою фірму. Купив квартиру, машину… Через спільних знайомих жінка дізналася про його успіх і попросилася назад. А він сказав: «Де ти була, коли мені було погано? То чому я маю тебе прийняти тепер, коли мені добре?».

Інша історія – щасливіша. Знайомий довгий час не міг себе знайти, змінював роботу за роботою. Але жінка, хоч їм було зле, його не кинула, а всіляко підтримувала. Через якийсь час він почав свій бізнес, до якого долучилася і вона. Практично енциклопедичною стала історія Ґенрі Форта та його дружини, яка підтримала його і завдяки цьому він став успішним та багатим підприємцем. А нещасних історій розповідати не буду – у всіх є знайомі, в яких через дурість того чи іншого партнера розвалився шлюб.

Сила і витривалість чоловіків є стереотипом, який часто не підтверджується. Зустрічав статистику, ніби особи чоловічої статі в 9 разів частіше вчиняють самогубство через розбите серце, ніж жінки. А те, що загалом чоловіки швидше вмирають, ніж жінки, взагалі всім відомо. Веду не до того, що чоловіків треба якось по-особливому шанувати, а до того, що вони заслуговують на увагу на рівні із жінками.

Є день жінок – а чому нема дня чоловіків? Є свято матері, а чому свято батька не так гучно святкують? Якщо хочемо рівності та того, аби чоловіки не ламалися, то варто й діяти відповідно: вивчати одне одного і любити одне одного, хоч і по-різному, але з однаковою силою.

– З чого починається ламання чоловіка жінкою? Які перші сигнали? Як себе почуває чоловік?

– З того, коли жінка має чоловіка за ніщо. Коли не приділяє уваги, а вимагає більше, ніж дає. Коли не дозволяє щось вирішувати, а намагається маніпулювати ним. Коли не підтримує його самостійності. В таких випадках чоловік дуже погано себе почуває. Той, хто більш самостійний – йде від такої дружини. А несамостійний, прив’язаний нібито залишається з нею, але насправді стає відстороненим, може почати пити чи шукати іншої розради.

Промовистою є історія знайомого військового. Жили вони в селі коло міста, в якому була його база. Чоловік дослужився до офіцера, йому дали в місті квартиру. Понад те, він ще й в селі дістав ділянку землі, на якій вибудував хату. І хату, в якій вони жили, розбудував. Жінка ревнувала його до всього – до друзів, до роботи, вигадувала коханок і боялася, що він її покине. Звісно, чоловік, який того всього досягнув, міг би собі знайти ще не одну жінку, але ж тримався її. Його жінка пішла у військову управу і сказала, аби забрали в нього квартиру в місті, бо в нього є вже в селі. Забрали. Також вона через скандали та тиск добилася того, щоб він покинув службу і пішов у село трактористом. Він відчував себе приниженим, почався депресивний стан, пиятика із трактористами і відносно рання смерть. Жінка трактора продала, друга хата в селі без догляду занепадає. Кому та жінка зробила добре? Якщо не хотіла переїжджати до міста, то ту квартиру могли б дітям чи внукам передати, а на пенсію військового офіцера могли віку доживати на старості…

Недарма Редьярд Кіплінґ колись писав: «Я щось та й видів в світі цьому, а в нім – родів жінок лиш два: хтось забирає силу чоловічу, а хтось – назад ї повертає».

– Як на чоловіків впливають їх матері?

– Вплив матері на сина є багатогранним. З одного боку, син бачить ставлення матері до його батька, аналізує зв’язок між поведінкою тата і діями мами, а, з іншого боку, це ставлення мами до сина. Звісно, є ще вплив інших членів сім’ї, також школи, вулиці, телебачення та інтернету.

Якщо мама не привчає сина змалку бути самостійним і брати відповідальність навіть за дурниці на себе – він росте безхребетним. Також і тато має виховувати в синові вміння бути самостійним і відповідальним як словами, так і власним прикладом. Саме на обох батьках лежить відповідальність у синові виховати майбутнього хорошого чоловіка і хорошого батька своїм дітям.

А мами часто надто балують своїх синів, роблять з них безхребетних, чи надто прив’язаних до них. Якщо мама добра, то діти б мали любити її, але не ставати її заручниками.

– А може чоловіки самі є причиною такого явища? Тобто самоусуваються від відповідальності батьківства.

– Згідний, багато чоловіків усуваються від батьківства самі. На жаль, частина дітей народжується небажаними, через помилку пари. Хотіли розважитися, а вийшла дитина. Часто і жінки потім зганяють на такій дитині злість за «перервану» молодість чи за вчинки її тата. А для тата дитина і шлюб стають тягарем, бо він хотів ще погуляти, ще полежати на дивані чи розважатися. Це важкий випадок, адже, якщо у раніше згадуваних ситуаціях жінка несла руйнацію, тут чоловік сам не має мотивації бути татом. Це наслідок неправильного статевого виховання та неправильної соціалізації. На жаль, багато популярних сторінок в інтернеті показує батьківство, як щось небажане, а головним в житті молодої людини – розваги, причому зазвичай тупі і беззмістовні. Замість пропаганди здорового способу життя, зорових та відповідальних стосунків, замість поваги до освіти, пропагується анархія, наркоманія, алкоголізм, безладні невідповідальні стосунки. А коли молоді люди стикаються з наслідками, стає пізно.

– Ви згадали про небажаних дітей. До слова, за спостереженням лікарів, більшість жінок не пішли б на аборт, якби відчували підтримку зі сторони батька дитини… Може і з цього починається батьківство – від вміння взяти на себе відповідальність і вміння захищати свою сімю?

– Люди починають стосунки, в тому числі і статеві, без належного усвідомлення наслідків та знання справи. Багато молодих людей не знає свого організму, думає, що контрацепція обмежується тільки презервативами… Сходяться молоді люди, які лише хочуть розважитися, а дівчина вагітніє. Зрозуміло, що хлопець, який ще часто не готовий не те, що сім’ю, а й себе утримати, дає задню.

Це зовсім не виправдання, а констатація типової ситуації. Він не готовий до шлюбу. Можливо і застрашений, в тому числі батьками, які і своїх синів, і дочок виховують неправильно. Замість того, аби погрожувати статевозрілій, але соціальнонезрілій дитині якимись покаранням чи вигнанням з дому, наприклад, батьки можуть, по-перше, на прикладах показати, що до стосунків варто ставитися відповідально (і хлопець, і дівчина мають знати про наслідки своїх дій і сходитися свідомо), а по-друге, дати зрозуміти, що навіть як щось в житті станеться, вони, батьки, підтримають. І тоді хлопець не буде боятися з’явитися перед батьками з проблемою, а прийде щонайменше за порадою чи допомогою. І правильні батьки не будуть вирішувати за нього все, але допоможуть йому здійснити його вибір. Те саме стосується і батьків дівчини. Аборти, самогубства – з відчаю. А хто, як не батьки та партнер мають бути підтримкою? Питання загалом стосується системи виховання, в якій мають бути задіяні і батьки, і школа, і телебачення та інтернет.

– Нині жінки на Тернопільщині часто є і прекрасними дамами, і золотошукачками по закордонах, і на мамонта йдуть, і три кути в хаті тримають… Чи лише на них відповідальність через це явище?

– Це проблема з типу замкнених кіл. Чоловік, який з різних причин (чи сам, чи з допомогою) відійшов від сім’ї і жінка, яка намагається дати всьому раду. Але і є випадки, коли навпаки. Багато що впирається у вміння вибрати собі партнера, у вміння розпізнати людину.

Звісно, ніхто не застрахований від змін у тому партнері, але розвинені згадані вміння стали б запорукою успішних шлюбів. А то вибирають, бо «вона класна чувіха» чи «він класний чувак». У чому класні? В тому, аби тусити? Чи в тому, аби дівчатам-хлопцям голову морочити? А наскільки та людина відповідальна? Чого в житті добилася?

Одружуються через хвилинне захоплення, а потім воно зникає і відчувається брак уваги один до одного. Завищені очікування і невміння будувати спільні цілі та невміння йти до них. Сім’ї розпадаються і залишаються батьки-герої та мами-героїні. Можливо, то іронія долі, що в епоху розвиненого зв’язку люди все менше знаходять спільну мову між собою.

Наталя ЛАЗУКА

borys_javir: (Default)
Я мав далеку дорогу. Дорогу туди, де я ся чую закордоном, де я чую ся поза Батьківщиною. Сів на нічний потяг — я люблю їздити нічними потягами, а ще й зручно, коли дорога далека і зустріч зранку.

Я вийшов з поїзда під ранок. Якби це було літо, то б уже світало і легкий рум’янець кутав небо, але наразі тільки легкий туман наче світив ся від світла міських ліхтарів. До моєї зустрічі залишало ся півтори години, тому вирішив трішки покимарити в приміщенні двірця. Походивши коридорами, зайняв зручне місце і... не зчувся, як заснув.

Я проснув ся. Так, наснило ся, що я проснув ся. Мабуть, наснило ся. В тому ж двірці, в якому заснув. В кутку приміщення — той же буфет, за столиками сиділа пара і щось наминали. Як раптом в двері кімнати-почекальні заходить дівчина і підходить до мене. Рудувате, трішки хвилясте волосся, легкі веснянки на світлому лиці... Я її в реальності ніколи до того не бачив, але у сні я її знаю, навіть дуже добре знаю. Ми давно не бачили ся, вона дуже скучила за мною... Стала коло мене, злегка повертілася. Дивила ся пильно в мої очі своїми великими очима, які випромінювали любов. Вона мене обняла, сіла мені на стегна, пригорнула ся до мене і палко поцілувала...


Я проснув ся. Чи здало ся, що проснув ся. Нікого навколо не було. Хіба тих пару людей сиділо в двірцевому буфеті. Я закрив очі і знову заснув...

І знову проснув ся. Проснув ся у сні... Мабуть, наснило ся... У тому самому двірці. Нікого навколо вже не було, навіть продавчиня буфету його закрила і кудись пішла. Я глянув на годинник і зрозумів, що треба збирати ся і йти на зустріч. Дивна з’ява тривожила думку — чи то сон, чи реальність... Я поправив куртку, накинув сумку на плечі, вийшов в коридор. Там було багато людей. Одні про щось жваво говорили, інші сиділи із великими сумками, а ще пару хлопців з’ясовували стосунки і навіть у мою сторону щось гукнули. Я минув їх. Почав спускати ся сходами. І раптом мене наздоганяє та дівчина, кажучи "ось, де ти". Вона мило посміхає ся і каже "ну, пішли". Ми взяли ся за руки і пішли...

Я проснув ся... У тому самому двірці. Нікого навколо вже не було, навіть продавчиня буфету його закрила і кудись пішла. Я глянув на годинник і зрозумів, що треба збирати ся і йти на зустріч. Дивна з’ява тривожила думку — чи то сон, чи реальність... Я поправив куртку, накинув сумку на плечі, вийшов в коридор. Там нікого не було... Почав спускати ся сходами. Вийшов на вулицю...

Її, такої люблячої і милої, ніде не було...

Може, то був не сон? Може, я мандрував різними реальностями?
Може, хтось таки мене любить... В іншій реальності?

А дивна з’ява тривожить думку...
borys_javir: (molfar)
День закоханих? Масниця!
© Борис ЯВІР, 2016-02-14.
Перепублікація давнішої статті з доповненням.

В середині лютого в Римі святкували Луперкалії - прообраз сучасного Дня закоханих. А слов'яни відзначали свято Велеса й тиждень відтак називали Колодієм, «бабськими святами», Чортовим. Загалом, в європейській традиції цей час пов'язаний із любов'ю та любощами.




Останніми роками з метою так званого підтримання "національної ідентичності" активізувалася боротьба зі святами, які є наслідком мас-культури. До таких належить і День закоханих, що припадає на 14 лютого. Борці із цим ґлобальним святом або лицеміри, або невігласи, адже свято має загальноєвропейську традицію, до того ж слов'яни в лютому відзначають цілий "тиждень любові" із переодяганням, іграми (в тому числі еротичного характеру), різноманітними співами й танцями. Святкування відомі як Колодія чи Масниця, Масляна.

Історія сучасного  свята Дня закоханих бере свій початок з Луперкалій Стародавнього Риму.
Луперкалії - свято родючості в честь богині «божевільного» кохання Юни Фебруата і бога Фавна (Луперк - одне з його прізвиськ), покровителя стад (для порівняння - слов’яни в ті дні вшановували Велеса - бога усієї живності). За легендою, оракул сповістив, що для підвищення народжуваності необхідний обряд тілесного покарання (прочуханки) жінок за допомогою жертовної шкіри. Тому щороку, орієнтовно 13-15 лютого у м
ісці, де вовчиця вигодувала Ромула і Рема (засновників Риму), проводилося свято «Lupercalia» (Lupa - «вовчиця»), під час якого різалися тварини, з шкур яких виготовлялися батіжки. Після бенкету молоді чоловіки (називалися - луперки) брали ці батіжки (ремінці шкіри) і голими (або ледь прикритими) бігали містом, б'ючи жінок, що попадалися на шляху. Жінки охоче підставляли оголені сідниці, вважаючи, що ці удари дадуть їм плодючість і легкі пологи. Наприкінці урочистостей жінки, що брали участь у святі теж роздягалися (оголеність є природною, тому предки її не соромилися).



Також п
ід час Луперкалій чоловіки знаходили собі пару на свято (або на період до наступних Луперкалій), розігруючи жіночі імена у лотерею. Ці свята були настільки популярні, що проводилися навіть після скасування християнськими правителями інших язичницьких свят.



У слов’ян святкування, пов’язані з родючістю, розтягувалися на майже тиждень опісля свята Велеса (зараз вважається, що 11 лютого). Збереглися назви свята - Колодія та Масниця, Масляна. Саме свято Колодія властиве лише для територій сучасних України та Білорусі і сягає своїми коренями ще глибоко язичницьких часів. Існують різні гіпотези щодо походження назви, але найбільш ймовірно, що вона виникла від обряду «волочити колодку», який тісно пов'язаний із шлюбною обрядовістю. Цей тиждень також називали Бабським тижнем або попросту Бабським, а Колодій, відповідно, Бабським святом. Протягом цього тижня чоловікам належало слухатися жінок і витримувати їхні збиткування.
Назва «Масляна» є більш сучасною (християнське духовенство ввело пости на всі святкові періоди, в які язичники зазвичай влаштовували братчини та святкові трапези, щоб відвернути свою паству від повернення до предківської віри, а найсуворіший піст припадає на період між Масляною та Великоднем - перед Масляною йде м’ясний тиждень, на якому вживаються в їжу будь-яке м'ясо, а перед самим постом люди вже переходять на молочні та кисломолочні продукти, звідки і походить назва Масляна (бо всю їжу вживали з маслом)). Обрядовою їжею в нас були пироги (вареники) з сиром і обов’язково в маслі.


ілюстрація: свято Колодія у Пирогові

Із кожним днем була пов'язана певна обрядовість - так зване «життя колодки», а головною суттю є жартівливе збиткування над нежонатими хлопцями (та, відчасти, дівчатами), чим займалися переважно одружені жінки. Неодруженим хлопцям (рідше також дівчатам) прив'язували до ноги дерев'яну колоду на знак засудження або покарання за те, що вони не одружилися в належний час (нежонатим хлопцям прив'язували до ніг колодки за те, що не носять інших "кайданів" - "колодок шлюбу"), а вони мали відкупитися частуванням. А молоді дівчата тим, кого вподобали, дарували вишиті хустки чи сорочки, неоднозначно натякаючи на бажання скорого шлюбу - вже цього року. Протягом святкувань проводилися різноманітні ігри та ритуали, що мали еротичний підтекст (колодка - символічний фалос, її носіння, волочіння - любовні походеньки; товкти молоко у ступі - символічні любощі).

Можна впевнено висновувати, що спільне у римських та слов’янських святах, крім стародавнього походження та символізму - обрядове (ритуальне) покарання молоді з метою стимулювання покращення народжуваності. Наші Предки найважливішу роль в житті відводили роду, родині та вихованню дітей (навіть смерть не звільняла від обов’язку одружитися: в нас і до сих пір дівчат ховають у весільній сукні, що є залишком архаїчних вірувань), — усе має бути в парі.

Святкуючи День закоханих, ми продовжуємо та відроджуємо тисячолітню загальноєвропейську язичницьку традицію. Аби підтримати і розвинути етнічну ідентичність, варто лише оновити свій слов'янський звичай "тижня любові", надавши йому сучасного забарвлення. Закохані, будьте рішучими, шлюбуйтеся і утворюйте родини, продовжуйте рід! Відродимо Традиції Предків!

З Луперкаліями вас, з Колодієм, з Днем закоханих! І нехай любов панує у серцях та керує тілами!

Післямова. Доповнюючи допис, можна зауважити, що якогось заохочення до всезагальної оголеності,як у Римі, на наших землях не було. В тому числі, і погода не дозволяла. Але навіть за часів пізнього Середньовіччя наші люди не соромилися своєї наготи, наприклад, при купанні. Варто мати на увазі, що є межа між оголеністю природною та оголеністю показною, грайливою. Всі натяки на секс були лиш для розігріву молоді і мотивування для пошуку пари за продовження роду. Цілком ймовірно, що це святкування було поширеним у Європі саме внаслідок природних циклів життя: тварини в той період «покотились», а сімейні люди натякали молодим брати приклад у природи, у тваринок.

- - -
Джерела:
• Вікіпедія: Колодій, Масниця, День свято́го Валенти́на
• Борис Явір "
День закоханих? Масниця!"
• Магура Чепурна "
Колодія"
• Олена Кузьмич "
Правда про День Валентина: шмагання пасками, жертовні цапи й еротична їжа"

В тему:
• Алесь Ясноок "
Язичницькі корені свята Валентина і його аналоги у слов'ян"
• Алесь Ясноок "Не Колодій а Масляна!"

borys_javir: (обернув ся)

Ростислав та Ольга – чyдoвa пapa. тa, ocкільки Ростислав тpyдoгoлік, Ольга бaгaтo чacy пpoвoдить із пoдpyгaми.

рoзбіжнocті з чoлoвікoм із пpивoдy – зaвoдити зapaз дітeй чи ні, штoвxaють Ольгу нa eкcпepимeнти. під чac ceaнcy гіпнoзy y пcиxoтepaпeвтa Ольга впaдaє в тpaнc і ніяк нe мoжe пoвepнyтиcя з ньoгo, нібито зaтpимaвшиcь дecь в іншoмy житті. вoнa yявляє ceбe пpинцecoю князівства Galicia 11 cтoліття і чeкaє князя, зa якoгo збиpaєтьcя зaміж.

щoб пoвepнyти собі Ольгу, Ростиславу дoвeдeтьcя відпoвідaти її yявлeнням, частково відтворити їй умови побуту і нaвіть зaгoвopити нa призабутій галицькій мові, якою тeпep кopиcтyєтьcя «пpинцeca»...

цікавий сюжет для популяризації тематики Галичини, правда?
от за таким сюжетом в Еспанії зняли фільм "Regresa", де мовою, яку має вивчити головний герой є евскара - мова басків, а "забутим" королівством - Навара. вони пам'ятають свою історію. а ти?
borys_javir: (Default)

- Та я тебе і не любила, по-суті. Так, юнацьке захоплення... Навіть не любила...

 

І хоч ти перед тим сказала, мовляв, не ображайся, але ти хотіла мене образити. Бо якби не любила, то б не писала мені віршів... Якби не любила, то б не плакала, побачивши мене з іншою — через півроку після розлуки. Я ж пам’ятаю ті вірші. І пам’ятаю сльози. Стояла і плакала. Думаєш, я не бачив?

 

Кожна з вас... з тих, хто мені казав “я тебе і не любила, так, юнацьке захоплення...”. Я пам’ятаю ваші вірші і пам’ятаю ваші сльози. Я пам’ятаю ваші листи, переписані купу разів, і, все одно, писані крізь сльози. Бо я вже був з іншою. Бо я не терпів ваших ігор і завжди вважав кінець кінцем. Я також сумував наодинці, не міг знайти собі місця, бо важко рвати те, що, здавалося, зрослося. Але, коли приходив час, я перетворював вас на спогади. Спогади, з якими боролася кожна нова, не розуміючи, що забрати у мене минуле неможливо — можна тільки стати його частиною...

 

А відтак знову сльози, сварки... Через якийсь час “я тебе і не любила”... Хочеш образити через стільки років? Ображай. Сама все зруйнувала тоді, а тепер і приємні спогади хоч перекреслити? Залиш їх там, де їм і місце — у віршах, знимках, картинах — у минулому. Його не вернути. Але і не варто його паплюжити... Бо не мої почуття ти ображаєш, а свої. Заперечуючи свою любов, свої вірші, свої сльози, ти ніби заперечуєш себе. Себе, щасливу тоді. Бо ти любила, хоч це і було юнацьке захоплення...

borys_javir: (поет)


14 лютого. Вечір Еротичної поезії. На запрошення спраглих до поетичного слова організаторів читав свою хтиву поезію, присвячену коханій. Дякую слухачам за увагу!

* * *
Я тво́їм буду холодним жаром,
Буду пекти всі серця струни,
Ти знай, що я не дався даром,
Бо даром є лиш воля руни.

Буду я тво́їм жаром в грудях,
Буду пекти глибоко всередині...
В якийсь момент ураз почуєш -
Крила виростають на твоїй спи́ні.

Буду льодовим жаром в лоні,
Буду пекти усі твої зітхання.
Ти знай, любитимеш до скону,
Поки для світу настає світання.

Я буду зимним жаром нервів,
Буду і болем, буду й чаром.
Ти ще проситимеш перерви,
Не спинюсь я. Я буду жаром...

збірка "5 думок"

* * *
Як хтива ніч вуаль свою надіне,
Ми перетнем заборонені межі,
Мораль із законом залишим в спокої, -
Я буду гасити твої пожежі!..

В цю ніч не заснемо знов до світанку -
Мільйони зірок за нами же ж стежать,
Гріхам надамо нового відтінку, -
Я буду гасити твої пожежі!..

Відкриєм ми тайну древню науку,
Якої не вчать і в жоднім коледжі,
Злимося в єдність в солодкім цілунку, -
Я буду гасити твої пожежі!..

Горітимем разом, наче багаття -
Вимірам іншим тепер ми належим,
Ніч ця солодка - і дар, і прокляття, -
Я буду гасити твої пожежі!..

збірка "5 думок"

* * *
Тво́я спинка прогнеться, як в кішки,
І на вушко я ска́жу мур-мур,
Твоє личко осяє усмішка, -
Ех, солодкий між нами лямур.

Тво́я кров закипить ще у жилах,
Всередині буде ураган.
Я поне́су тебе, мов на крилах,
У екстазу гарячий вулкан.

Тво́ї вени наллються нестримно
Тим солодким кохання вином.
І думки усі тво́ї інтимні
Враз здадуться вмить здійсненим сном.

Ти пізнаєш страшну насолоду,
Що холодить і кидає в жар -
Тво́є тіло, мов з чистого льоду
Ще наповнить гарячий нектар.

Тво́ї пальці зігнуться судомно,
Міцно затиснуть пальці мої.
Ти застогнеш ще гучно, нескромно,
А я здійсню всі мрії твої...

збірка "5 думок"

* * *
також зачитав вірш "На моєму ліжку після тебе - рейвах" із збірки "У твоєму промінні" та вірш "Літній бриз..." із збірки "Шепіт Місяцю".
borys_javir: (Default)
День закоханих? Масниця!
© Борис ЯВІР, 2016-02-14

В середині лютого в Римі святкували Луперкалії - прообраз сучасного Дня закоханих. А слов'яни відзначали свято Велеса й тиждень відтак називали Колодієм, «бабськими святами», Чортовим. Загалом, в європейській традиції цей час пов'язаний із любов'ю та любощами.




Останніми роками з метою так званого підтримання "національної ідентичності" активізувалася боротьба зі святами, які є наслідком мас-культури. До таких належить і День закоханих, що припадає на 14 лютого. Борці із цим ґлобальним святом або лицеміри, або невігласи, адже свято має загальноєвропейську традицію, до того ж слов'яни в лютому відзначають цілий "тиждень любові" із переодяганням, іграми (в тому числі еротичного характеру), різноманітними співами й танцями. Святкування відомі як Колодія чи Масниця, Масляна.

Історія сучасного  свята Дня закоханих бере свій початок з Луперкалій Стародавнього Риму.
Луперкалії - свято родючості в честь богині «божевільного» кохання Юни Фебруата і бога Фавна (Луперк - одне з його прізвиськ), покровителя стад (для порівняння - слов’яни в ті дні вшановували Велеса - бога усієї живності). За легендою, оракул сповістив, що для підвищення народжуваності необхідний обряд тілесного покарання (прочуханки) жінок за допомогою жертовної шкіри. Тому щороку, орієнтовно 13-15 лютого у м
ісці, де вовчиця вигодувала Ромула і Рема (засновників Риму), проводилося свято «Lupercalia» (Lupa - «вовчиця»), під час якого різалися тварини, з шкур яких виготовлялися батіжки. Після бенкету молоді чоловіки (називалися - луперки) брали ці батіжки (ремінці шкіри) і голими (або ледь прикритими) бігали містом, б'ючи жінок, що попадалися на шляху. Жінки охоче підставляли оголені сідниці, вважаючи, що ці удари дадуть їм плодючість і легкі пологи. Наприкінці урочистостей жінки, що брали участь у святі теж роздягалися (оголеність є природною, тому предки її не соромилися).



Також п
ід час Луперкалій чоловіки знаходили собі пару на свято (або на період до наступних Луперкалій), розігруючи жіночі імена у лотерею. Ці свята були настільки популярні, що проводилися навіть після скасування християнськими правителями інших язичницьких свят.



У слов’ян святкування, пов’язані з родючістю, розтягувалися на майже тиждень опісля свята Велеса (зараз вважається, що 11 лютого). Збереглися назви свята - Колодія та Масниця, Масляна. Саме свято Колодія властиве лише для територій сучасних України та Білорусі і сягає своїми коренями ще глибоко язичницьких часів. Існують різні гіпотези щодо походження назви, але найбільш ймовірно, що вона виникла від обряду «волочити колодку», який тісно пов'язаний із шлюбною обрядовістю. Цей тиждень також називали Бабським тижнем або попросту Бабським, а Колодій, відповідно, Бабським святом. Протягом цього тижня чоловікам належало слухатися жінок і витримувати їхні збиткування.
Назва «Масляна» є більш сучасною (християнське духовенство ввело пости на всі святкові періоди, в які язичники зазвичай влаштовували братчини та святкові трапези, щоб відвернути свою паству від повернення до предківської віри, а найсуворіший піст припадає на період між Масляною та Великоднем - перед Масляною йде м’ясний тиждень, на якому вживаються в їжу будь-яке м'ясо, а перед самим постом люди вже переходять на молочні та кисломолочні продукти, звідки і походить назва Масляна (бо всю їжу вживали з маслом)). Обрядовою їжею в нас були пироги (вареники) з сиром і обов’язково в маслі.


ілюстрація: свято Колодія у Пирогові

Із кожним днем була пов'язана певна обрядовість - так зване «життя колодки», а головною суттю є жартівливе збиткування над нежонатими хлопцями (та, відчасти, дівчатами), чим займалися переважно одружені жінки. Неодруженим хлопцям (рідше також дівчатам) прив'язували до ноги дерев'яну колоду на знак засудження або покарання за те, що вони не одружилися в належний час (нежонатим хлопцям прив'язували до ніг колодки за те, що не носять інших "кайданів" - "колодок шлюбу"), а вони мали відкупитися частуванням. А молоді дівчата тим, кого вподобали, дарували вишиті хустки чи сорочки, неоднозначно натякаючи на бажання скорого шлюбу - вже цього року. Протягом святкувань проводилися різноманітні ігри та ритуали, що мали еротичний підтекст (колодка - символічний фалос, її носіння, волочіння - любовні походеньки; товкти молоко у ступі - символічні любощі).

Можна впевнено висновувати, що спільне у римських та слов’янських святах, крім стародавнього походження та символізму - обрядове (ритуальне) покарання молоді з метою стимулювання покращення народжуваності. Наші Предки найважливішу роль в житті відводили роду, родині та вихованню дітей (навіть смерть не звільняла від обов’язку одружитися: в нас і до сих пір дівчат ховають у весільній сукні, що є залишком архаїчних вірувань), — усе має бути в парі. Святкуючи День закоханих, ми продовжуємо та відроджуємо тисячолітню загальноєвропейську язичницьку традицію. Аби підтримати і розвинути етнічну ідентичність, варто лише оновити свій слов'янський звичай "тижня любові", надавши йому сучасного забарвлення. Закохані, будьте рішучими, шлюбуйтеся і утворюйте родини, продовжуйте рід! Відродимо Традиції Предків! З Луперкаліями вас, з Колодієм, з Днем закоханих! І нехай любов панує у серцях та керує тілами!

- - -
Джерела:
• Вікіпедія: Колодій, Масниця, День свято́го Валенти́на
• Борис Явір "День закоханих? Масниця!"
• Магура Чепурна "
Колодія"
• Олена Кузьмич "
Правда про День Валентина: шмагання пасками, жертовні цапи й еротична їжа"
borys_javir: (На згарищі)
Кассіопея
© Борис ЯВІР, 2015-12-18, «На згарищі»

- Борисе! - гукнув Богдан. - Ходи но до ватри.
Борис ще пару хвилин постояв коло стіни укріпленого колодами валу, коло якого дивився у темну далечінь. Підійшов до гурту біля ватри.
- Не варто так безпечно палити вогнище, ворог може помітити.
- Та не журися, - гукнув Максим, - до лінії фронту - кілометри. Хто у такий лютий вечір буде нападати?

А вечір і справді був лютим. На днях випав сніг, але вдень було теплувато і невдовзі знов почала проглядатися земля. Вечорами брав мороз. А цього вечора - ще й туман стелиться. Їдкий вологий туман в поєднанні з морозом пробирав утеплені військові куртки до костей...



- Ви надто безпечні, хлопці. - махнув рукою Борис. - Все вам не час для нападу.
- Та може ти  правий, - озвався Богдан, - але скільки там того життя, то чому маємо тратити його на постійну готовність?
- По-своєму Борис правий, - вступився Максим, - він у нас же не з тилових хлопців, був з генералом на передку, видів таке, від одних розповідей про що такі як ми тремтіти починаємо. Ви його не дуже про то питаєте, він ще менше розповідає, але, якщо він дивиться у темряву вовком, то й ви за розмовами пильності не розгубіть...
Борис на то лиш криво посміхнувся і ступив крок назад від ватри, аби світло не заважало дивитися в сторону затихлого фронту.

Він і справді був на передку. Там і взялася сивина на молодому волоссі. Перевели Бориса в тил до «ополчення», як сам казав, після серйозного поранення - поки оклигував. Хлопцям помагав, підказував, ночами замість наймолодших чергував біля печі в бліндажі. Як хто не справлявся в роботі чи вправах, то Борис мав звичку казати, що на фронті той невдаха вже б давно був мертвий. За його проханням всі його називали на ім’я, хоч був офіцером-сотником. Казав, що смерть чинів не знає, тому важливим є лиш ім’я. Назад на фронт не рвався, але нудьгував без боїв...

Богдан був задавакуватим хлопцем з міста. То, мабуть, все, що про нього варто знати. А Максим - інтелігент з села. Вивчився у місті, але повернувся у рідні краї. Там його й застала війна. Роботи не цурався, хоч і не був з тих, хто першим до неї зголошувався...

- Ви краще приведіть до тями Святослава, - продовжив Максим. - а то пів вечора поміж хмарами щось шукає.
Марко штурхнув Святослава в плече. Хлопці засміялися. Святослав глянув на них зніяковіло.
- Святославе, - звернувся Богдан, - розкажи, яку зірку ти шукаєш у хмарному небі?
- Сузір’я Андромеди.
- Ти не туди дивишся, - гукнув Борис, і, показуючи рукою, продовжив: - шукай на небі Кассіопею, подібне на дабл-ю сузір’я, а тоді від зірки Каф через зірку Шераф проведи лінію і натрапиш на початок сузір’я Андромеди.
Хлопці мимоволі проводили поглядом за вказівним пальцем Бориса, намагаючись побачити зорі, які сотник, здавало б ся, бачив навіть через хмари.
- А навіщо тобі те сузір’я? - запитав Святослава Максим.
- Моя Ілона сказала, що як будемо далеко одне від одного, то будемо єднатися через споглядання Андромеди.
- То все жіночі вигадки! - засміявся Богдан.
- Не скажи. - озвався Роман, найстарший з них за віком, який до того лиш мовчки підкидав дрова. - Колись я зустрічався з дівчиною, що була дуже добра і мудра - всі «гострі кути» могла згладити, відчувала мій настрій з одного погляду, з півслова, була дуже дбайлива. І жодної сварки... А одного пізнього зимового вечора, коли ми були загулялися, вона поцілувала мене на порозі свого дому, а тоді підвела свій зір до неба і сказала, що від нині нашим сузір’ям буде Кассіопея...
Хлопці слухали, затамувавши подих...
- ...А через якийсь час зникла і не давалася чути. Згодом я зустрів її маму, а та при зустрічі розплакалася і дала мені листа від коханої, який носила при собі на випадок зустрічі зі мною. Виявилося, моя дівчина була дуже хворою, і не хотіла отруювати наше щастя хворобою. Тому пішла з мого життя, нічого не сказавши, аби навіки залишитися такою файною і доброю, якою я її знав. Дякувала за ті місяці щастя і писала, що кожної зоряної ночі і в наступному житті буде дивитися на Кассіопею... Пройшли роки. З того часу я зустрів іншу, мою дружину, з якою маємо чудових, хоч і трішки вредних дітей, але... Але кожну зоряну ніч я підсвідомо піднімаю свій зір до Кассіопеї...

Хлопці мовчки споглядали язики вогню...
Борис вовком ринув у темну далечінь...
Святослав закохано шукав Андромеду...
А Роман... Роман навіть крізь хмари бачив Кассіопею...
borys_javir: (Default)
Про мене та мою пані Явір вийшла у газеті РІА стаття:

Також стаття є доступна на сайті видання у pdf-версії.

Для редакції РІА я подавав 10 лютого 2015 року трішки інший текст.
Його можна прочитати нижче.

Read more... )


borys_javir: (Default)


Торкнуся осені струну,
Та в серці твоїм відгукнеться.
Для тебе хмари розжену
І сонце мило посміхнеться.

Візьму тебе за руку, мила,
І проведу крізь всі дощі.
Відчуєш ти любові силу,
Яка горить в моїй душі.

Торкнуся осені струну -
В усмішці твоїй відгукнеться,
Запалить враз зорю ясну -
Любов’ю в серці розіллється.

Тебе, кохана, я пригорну,
Хвилинам ми утратим лік...
Хоч світлий день чи нічка чорна,
Тепер ми разом вже на вік...

© Boris Javir, 3-4 вересня 2014
borys_javir: (поет)


22 серпня 2014. Відвідали мистецький захід творчий БедЛаМ в кафе «Жирандоль». Дякую організаторам за запрошення. ;)
Дякую Юліанці за натхнення. :*

+++

Я тво́їм буду холодним жаром,
Буду пекти всі серця струни,
Ти знай, що я не дався даром,
Бо даром є лиш воля руни.

Буду я тво́їм жаром в грудях,
Буду пекти глибоко всередині...
В якийсь момент ураз почуєш -
Крила виростають на твоїй спи́ні.

Буду льодовим жаром в лоні,
Буду пекти усі твої зітхання.
Ти знай, любитимеш до скону,
Поки для світу настає світання.

Я буду зимним жаром нервів,
Буду і болем, буду й чаром.
Ти ще проситимеш перерви,
Не спинюсь я. Я буду жаром...
© Борис Явір Іскра, 2014-02-28
borys_javir: (поет)


19 серпня 2014. V вільний мікрофон в «Бункермуз».
Дякую організаторам за запрошення. Я завжди маю, що сказати і прочитати. ;)
Дякую Юліанці за натхнення. :*

* * *
Як весь світ вже порине в тумани,
І простелит ся ковдров пітьма,
Будеш мойов богиньов світанку,
Що до раня мене обійма.

Як навколо спалахнут вулкани,
Сивий попіл покриє міста,
Будеш мойов богиньов світанку,
Що цілує мене у вуста.

Як трощитимут все урагани,
Вибухатиме грім в небесах,
Будеш мойов богиньов світанку,
Що запалит любов у очах.

Як богів знову скинут титани,
І наступит в світах Раґнарок,
Будеш мойов богиньов світанку,
Ми разом помчимось до зірок.
© Борис Явір Іскра, 2014-03-29

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

March 2025

M T W T F S S
     12
3 456789
1011121314 1516
17181920212223
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags