borys_javir: (поет)
СОН «ТРИВОЖНІ ЗАРУЧИНИ»
Борис ЯВІР, 2018-05-07

Я стояв у примірному покої знайомого кравця. Він знімав останні мірки, щось там підшивав, я вкотре надівав свого костюма.
- У вас сьогодні важливий день? - запитав кравець.
- Так, - мовив я, перебираючи в голові плани на вечір, і зніяковіло посміхаючись.
Кравець з розумінням посміхнувся і не випитував. Тепер мало хто користується його послугами, більшість купляє готовий одяг, який лежить аби-як. Хіба кому пощастить з фіґурою, яка відповідає міркам виробника. А я прийшов не тільки купити костюм, а підігнати по фіґурі.

Се був такий старий примірний покій з багатьма дзеркалами, а також розмаїтими кравецькими знаряддями. Вже третє покоління передає се діло від тата до сина. І от сему кравцю помагав його молодший син. Старший, наскільки мені було відомо, був на фронті.

Заплативши за докінчений одяг, я пішов до автівки. Мій водій вже встиг поїсти якоїсь вуличної їжі і навіть майже задрімати, поки я був у кравця. Він був веселим хлопцем, постійно про щось розповідав. Я не знаю, звідки від брав стільки сюжетів для своїх оповідок, адже майже цілими днями чи то возив щось в робочих цілях, чи мене. Але, здавалося, знав “про все на світі” і часто його історії “про все на світі” заспокоювали краще, ніж ліки чи алкоголь.
- Вона вас вже чекає? - запитав водій. Його тон був по-діловому серйозним. Він завжди “викав”, коли був “на робочому місці”. Казав, що “на роботі так положено”. І тільки знімав свій робочий костюм, переодягався у простий одяг, як відразу переходив на “ти”. У його голосі ніколи не було вульгарної фамільярності. Та й не могло бути — ми зналися майже з дитинства, ходили в одну спортивну школу, правда, на різні гуртки.
- Ой, так... - посміхаючись відказав я.
- То чого ми чекаємо? - запитав риторично водій, радше сам до себе і завів авто.

Ми їхали містом до твого дому. Автівка плавно котилася дорогами, поки ми не приїхали у передмістя. Тут будинки були одно-двоповерховими, а вулиці були широкими, високі явори чи інші великолистні дерева затіняли дорогу від сонця.
Я подзвонив у твої двері, ти вийшла. Яка ж ти була гарна! А срібні сережки і темно-червона приталена сукня підкреслювали твою вроду.
Привітання поцілунком. Обійми. Рука в руці. Нині — у нас річниця зустрічань, нині — особливий вечір.

Автівка їхала у місто. Ти до мене горнулася. Ми ловили останні промені сонця, яке заходило. Воно яскравими барвами замальовувало у вогонь старі будинки, дерева. Повільно запалювалися ліхтарі. Особливо гарними вони були у середмісті — старі, ковані, вигадливі.
Водій привіз нас до площі неподалік набережної. Тут було людно. Зрештою, як завжди, крім зимових дощових днів. Але нині по-весняному тепло. Ми трохи пройшлися. Ти нетерпеливо питала, що ж такого я приготував. Але я не признавався.

Липова алея вивела над до затишного ресторану. Столик я замовив завчасно. Нас зустріла приємна метрдотелька. Поки вона допомагала тобі з гардеробом, я перевірив, чи маю дещо - запхав руку у ліву внутрішню кишеню маринарки...
Ми пішли за столик в глибині ресторану. Слово за словом, келихи вина, дзенькіт, сміх. Не знаю, чи вдалий момент, але з лівої внутрішньої кишені маринарки витягую красиву червону коробочку. Твої очі розширюються від подиву. Легким рухом руки розкриваю, а в середині — перстень...



borys_javir: (Default)
Я мав далеку дорогу. Дорогу туди, де я ся чую закордоном, де я чую ся поза Батьківщиною. Сів на нічний потяг — я люблю їздити нічними потягами, а ще й зручно, коли дорога далека і зустріч зранку.

Я вийшов з поїзда під ранок. Якби це було літо, то б уже світало і легкий рум’янець кутав небо, але наразі тільки легкий туман наче світив ся від світла міських ліхтарів. До моєї зустрічі залишало ся півтори години, тому вирішив трішки покимарити в приміщенні двірця. Походивши коридорами, зайняв зручне місце і... не зчувся, як заснув.

Я проснув ся. Так, наснило ся, що я проснув ся. Мабуть, наснило ся. В тому ж двірці, в якому заснув. В кутку приміщення — той же буфет, за столиками сиділа пара і щось наминали. Як раптом в двері кімнати-почекальні заходить дівчина і підходить до мене. Рудувате, трішки хвилясте волосся, легкі веснянки на світлому лиці... Я її в реальності ніколи до того не бачив, але у сні я її знаю, навіть дуже добре знаю. Ми давно не бачили ся, вона дуже скучила за мною... Стала коло мене, злегка повертілася. Дивила ся пильно в мої очі своїми великими очима, які випромінювали любов. Вона мене обняла, сіла мені на стегна, пригорнула ся до мене і палко поцілувала...


Я проснув ся. Чи здало ся, що проснув ся. Нікого навколо не було. Хіба тих пару людей сиділо в двірцевому буфеті. Я закрив очі і знову заснув...

І знову проснув ся. Проснув ся у сні... Мабуть, наснило ся... У тому самому двірці. Нікого навколо вже не було, навіть продавчиня буфету його закрила і кудись пішла. Я глянув на годинник і зрозумів, що треба збирати ся і йти на зустріч. Дивна з’ява тривожила думку — чи то сон, чи реальність... Я поправив куртку, накинув сумку на плечі, вийшов в коридор. Там було багато людей. Одні про щось жваво говорили, інші сиділи із великими сумками, а ще пару хлопців з’ясовували стосунки і навіть у мою сторону щось гукнули. Я минув їх. Почав спускати ся сходами. І раптом мене наздоганяє та дівчина, кажучи "ось, де ти". Вона мило посміхає ся і каже "ну, пішли". Ми взяли ся за руки і пішли...

Я проснув ся... У тому самому двірці. Нікого навколо вже не було, навіть продавчиня буфету його закрила і кудись пішла. Я глянув на годинник і зрозумів, що треба збирати ся і йти на зустріч. Дивна з’ява тривожила думку — чи то сон, чи реальність... Я поправив куртку, накинув сумку на плечі, вийшов в коридор. Там нікого не було... Почав спускати ся сходами. Вийшов на вулицю...

Її, такої люблячої і милої, ніде не було...

Може, то був не сон? Може, я мандрував різними реальностями?
Може, хтось таки мене любить... В іншій реальності?

А дивна з’ява тривожить думку...
borys_javir: (ціхо)


І кожен раз, неначе вперше,
І кожна вічність, наче мить,
І кожна мить, неначе вічність -
Солодким хмелем час п’янить.

*Ми подолаєм кілометри
Одне одному назустріч...
І ми пройдемо кілометри,
Ідучи разом, пліч-о-пліч...

Дивлюся в очі, наче вперше,
Мов вперше чую голос твій,
Щомить закохуюсь - мов вперше,
І наче перше, повен мрій...

*Ми подолаєм кілометри
Одне одному назустріч...
І ми пройдемо кілометри,
Ідучи разом, пліч-о-пліч...

Тя обіймаю, наче вперше,
І наче вперше кожен цьом,
Беру за руку тя, мов вперше,
Аби іти вперед разом...

© Борис Явір Іскра, 2014-04-12/14
borys_javir: (ціхо)
ангел

Коли дивлюся в твої оченята,
Як твій погляд торкається очей,
Я бачу чудо, невимовне чудо...
Ти - чудо днів моїх, чудо ночей...

Колись мав страх пізнати невідоме,
Творити долю і віддатись їй...
Але подався щастя пізнавати -
Тепер твоя рука в руці моїй...

Чи чуєш ти тремтіння мого серця?
Чи чуєш ти тремтіння моїх рук?
Лишень для тебе воно, мила, б’ється,
Лишень для тебе його кожен стук...

Я бачу, день світає для нас но́вий,
Нові пісні складає для нас ніч.
Зійде́мось разом ми в танку життєвім,
І погляд мій торкнеться твоїх віч.

Хоча весь час і є кратний числу шість,
Годинник відмі́ряє нам щастя.
Тебе до себе міцно ще пригорну,
Пристрасно стисну твої зап’ястя...

© Борис Явір Іскра, 2014-04-10
borys_javir: (ціхо)


Кінетична енергія наших тіл
Подолає фізичні закони.
Ще зійдуть зі своїх колишніх орбіт
Шалені й буйні́ електрони.

Кінетична енергія наших тіл
Пробудить потужні вулкани
І твій гарячий андронний колайдер
Сколихнуть ще мої урагани.

Кінетична енергія наших тіл
Зорю ще породить наднову,
Та ясно осяє мільйони світів
Світлом твоїх очей - смарагдовим.

Кінетична енергія наших тіл -
Магія дивна, творена нами.
Горіти все буде крізь ночі та дні
Незнаними досі вогнями.

© Борис Явір Іскра, 2014-04-05
borys_javir: (ціхо)
ангел

Як весь світ вже порине в тумани,
І простелит ся ковдров пітьма,
Будеш мойов богиньов світанку,
Що до раня мене обійма.

Як навколо спалахнут вулкани,
Сивий попіл покриє міста,
Будеш мойов богиньов світанку,
Що цілує мене у вуста.

Як трощитимут все урагани,
Вибухатиме грім в небесах,
Будеш мойов богиньов світанку,
Що запалит любов у очах.

Як богів знову скинут титани,
І наступит в світах Раґнарок,
Будеш мойов богиньов світанку,
Ми разом помчимось до зірок.

© Борис Явір Іскра, 2014-03-29
borys_javir: (поет)


Зима... Закутана красуня...
Волосся біле, наче сніг...
Гуляють вітер з заметіллю -
В танку уже не чують ніг.

Її вуста такі червоні,
Неначе пуза в снігурів,
Неначе китиці калини,
Немов би тисячі вогнів.

Чомусь же стримано сміється,
Але в очах тепло горить,
Тепло розказаних історій,
Що серденько від них щемить.

І очі в неї темні-темні,
Адже у них - глибока ніч.
Але зіниці - ясні зорі,
Неначе блиски твоїх віч.

Оця закутана красуня
Казки приносить, лиш повір,
Лиш підніми свій погляд красний
Угору, до мільйонів зір.

Вона забе́ре в край світанків,
І в край чарівних вечорів,
Де сонце каже «на добраніч!»
Під цвіркотіння снігурів...

© Борис Явір Іскра, 2014-01-12
borys_javir: (поет)
Поглянь, навколо - сині гори,
Та й туман - неначе море,
А твої очі - мов би зорі
У цім безмежному просторі.

Ти піднімаєш вгору носик,
Гортає вітер твої коси,
Летіти вгору серце просить,
Водночас в небі і тут досі.

Вже догорає ночі згадка.
В моїх очах - горить загадка.
В твоїх очах - горить відгадка,
Й хитринка у повіки складках.

Несміла усмішка крадеться
Личком, що уже сміється,
І сон чарівний вже спішиться,
Лиш ти засни, щоб подивиться.



© Борис Явір Іскра, 2014-01-03
borys_javir: (поет)


Знаєш, мила, ніч - лисиця,
А зірки на небі - очі.
І, коли вона сміється,
То на серці щось муркоче.

Знаєш, а вона - ще й хитра,
Й підкрадається неждано,
Часом сум чи сумнів витре,
У тих снах, що гаснуть рано.

Знаєш, місяць - то усмішка,
Що вона тобі дарує.
Щоб зігріти тя хоч трішки,
Поки сни тобі малює.

А малює ніч майстерно -
Ти ще взнаєш, як прекрасно.
Хоч гарніш на світі, певно,
Лишень твої очі ясні...

© Борис Явір Іскра, 2013-12-19
borys_javir: (поет)
Горить зоря, мов той вогонь,
Немов карпатська ватра,
Ти лиш почуй її слова -
Прислухатися варто.

Вона тобі розкаже правду
Про всі дива на світі.
Ти лиш почуй її слова,
Що їх принесе вітер.

Ти лиш почуй, серце відкрий,
Для жару від зірниці.
Й нехай тобі у цюю ніч
Найкращий сон присниться.

Нехай веде тебе у вись,
Туди, де зорі ясні.
Ти лиш почуй її слова,
Й засни, засни, прекрасна.

Горить зоря, і світло - грань,
Тобі тепло дарує.
Серце відкрий, її почуй -
Най ніжно причарує...



© Борис Явір Іскра, 2013-12-17
borys_javir: (ціхо)
* * *
Чи багато тому років, а чи може у наш час, в тих краях великого Лісу, де розпочата у підніжжі південних гір Ріка з’єднує свої води із народженим на півночі Потоком, жили собі хлопець та дівчина. Люди кажуть, що вона була така гарна, що ні старий, ні малий не могли їй відмовити, як щось просила. А хлопець був такий дужий та кмітливий, що ніхто з ним і позмагатися не міг.

Дівчина була із хліборобського роду, її батьки мали поля, пасіку, сади. Часто їздили торгувати на ярмарки. А хлопець був зі старовинного роду, який жив лиш з того, що давав їм великий Ліс. Кажуть, в деяких кутках того краю таке розрізнення між людьми і досі є...

Вони здавна любилися, але їхні батьки не були тому раді. Тому доводилося їм переховуватися від стороннього ока темними ночами у далеких лісах. Хлопець знав усі стежки й дівчина не боялася відправлятися з ним, куди подалі.
Їхні очі осявало світло місяця, а їхню історію знали лиш вічні зірки. І тільки всюдисущі сичі могли виказати юних закоханих, але ніхто не розумів їхньої мови.
читати дальше драматичну історію )
borys_javir: (обернув ся)
... Вни сє стріли у зворі, на схилі гори, коло річки. То було так нежданно, так раптово.

Серед такого глухого ізвіру вона не чекала когось стріти. Ішла на полонину до брата. Думала піти боршов дорогов... Давна забута всіма стежина, яков хіба шо лісові звірі бігали... Непролазні хащі, вітроломи, зарослєк... А тут він... Чудний леґінь, темно-русе волосє єкого несе запах далеких полонин а солодких трав, вочі єкого несут в собі оґень зорєної ватри, а вуса пахнут рутов... Виднів, черленов... Подумала – мара. Та нє – заговорив... Ї мовов заговорив!
- А де ту найблише село?
Ліси сесі бойківскі... Відки він? На нім ґуґля, на плечах цаністра, довгов палков б'є перед собов... Сє питає, де найблише село, а сам, виднів, не так давно і в путі. Айбо давно? Вид го змучений...
Мой, то єкийсь бовгар айбо вівчєр? Та де?! Наші на бойках не бовгарєт. І не з сусіцкого села єкого... І зразу в голові спам’їтали сє давні бабині оповідки про ріжних духів, малфів, мольфарів...
А мой, він той дух, шо сє водит пиля річок, струмків саме в таких місцьох? Дух чоловіка, який сє валансає, чигає на жертву... І чом вона пішла сесьов дорогов? Тож годна була йти яковсь єншов, бізівно плайом могла йти!... Не дурно люди вже давно не ходєт сюдов...
В її душі виник неспокій, тілом пішло ледве замітне тремтінє...

Серед такого глухого лісу він не чекав когось стріти. Ішов си куди очі видят – коби з гір. Виднів, забрів не туда, пішов раз не тов дорогов, сє не додивив, а тепер ноги вивели на єкусь стежу. Навколо лем звори, ліси, жерепи... І потоки. Бистрі, гикой думка, круті, киплят, шумлят... А гомін лісу! Їй бо’, в сесих лісах малфи сє водєт! Їй бо!
А тут вона... Кобіта із зеленими очима, з єких вієло хвойов смерек і ялівцє, з волосєм русєвим-русєвим... Здаєсє, навіть із зеленкуватим відтінком. Хіба то так ліс віддає? Нє – то волосє таке зелене... Перед ним постала ... дочка лісу!...
Гов! Нє! Такого бути не може! Але...
Шкіра ї біла-біла, личко – ги чічка, ги тота косичка, а очі... Зелень смерек і яворів, глубина неба, бистрість гірских потоків... Та сесе малфа...
І така задумана... Мой, питанє не зрозуміла? Та нє, зрозуміла...

- Чом, дівчинойко, мовчиш?
- Айбо шо ти хтиш?
- Де ту найблише село?
- Село? – задумано мовила дівчина. Їй таки сє не вірило, шо то не дух, а справжній леґінь – вжесь багато чого від баби сє наслухала. – А пощо вам ід тому селі?
- Ід єкому селі?
- А ід тому, ід кторому ви йдете...
- А ід кторому я іду?

Сеся розмова стривожувала кобіту.
Леґінь, виднів, айбо малфів сє не бояв, айбо вжесь був єси розпізнав, шо тото не є малфа лісова.
Дівчина чось не хтіла відповідати... Вна кинула поглєдом на незнайомця. Раз, другий, третій... Очи опустила долів. Лице сє мінєло шохвилі...
- То ід...
Не встиг леґінь шось сє спитати, єк дівчина якось загадково сє усміхнула а побігла горі стежков. Він поглядом її проводив, покіть не зникла межи хащів...
Цудна з’єва не вхаблювала го голови вшитку дорогу...

mavka
© Борис Явір Іскра, початок 2000х
borys_javir: (обернув ся)
Ідеш си лісом, тай не думаєш ні про шо. Лем сє вслухаєш у дзвінкий гомін пітєт, тиху пісню струмочка десь недалечко, врешті-решт, у свої кроки. Стежина, щедро всипана камінєм, сє в’є змійков помежи зарослєком, ялицєми, ґачуґами, мо й яким явором, буком айбо грабом. А ти йдеш си і ймиш ся на гадці, шо сесь ліс а сі гори таки файні. І тє так сє хоче стати, сє спинити і послухати цікавий шепіт вітру, шум далеких туманів, розмови верховітє, веселу байку потічка і ласкавий голос рідної земли. Він, чейби мама, промовлєє до тя виразно і журливо. Раз... Другий... А ти стаєш задивований і з варґів тілько ся зриває впівголоса „шо?”...
І ту ти розумієш, же твоє „шо?” перетворює світ навколо незнаним чином на незнайомий тобі. Земля-мама до тя заговорила, а ти відповів... Мо, то була не мама? Та нє, її голос, такий приємний і ласкавий ніґде не забудеш. Але чом світ сє робит якимсь не таким, а в грудьох росте доси незнайоме почутє? А в голову б’ют памороки... З-за дрива виходит файна кубіта, а ти йдеш за нев. І не відаєш, чи йдеш сам, чи то які чари... У горлі пропадає голос. І киби хтів, то до тої дівчинойки не заговориш... Та шо тото таке?!
І раптом ти зачинаєш згадувати бабині розповіді про малфів... Як ти ним сє дивував а віри не йняв...
А ти йдеш далі за дівчинов. І, відай, починаєш розуміти, шо не ти сам йдеш, а ноги тя не́сут. Не́сут далі, не́сут світ за вочи...
Так поволи зникає дівчина помежи дривами. Зникаєш і ти...
І но в грудьох сє зриває: „Гей, дівчинойко, відпусти! Відпусти ня, я ти нич злого не зробив им! Відпусти!...”

Між горами високими глубока долина,
А у тотій долинойці дикая маржина.

Там волені а козулі - пастир їх сокотит,
Биля його на плайочку малфа танок водит...

Завели ня малфи в лісі - пасти їх маржину,
Прощай неньо, прощай мила, прощай вся родино...


mavka
© Борис Явір Іскра, початок 2000х
borys_javir: (ціхо)
375130_366571503455293_832254877_n

...є люди, для яких на небесах нема богів...
ці люди вірять, одначе, в зорі і магію...
Амміан Марцеллін, 4 ст.н.е

Історія про зоряне небо...
Жив-був собі на світі один маленький хлопчик. І, хоч він в дитинстві був досить чемним, але і досить непосидючим. Дуже рано він почав захоплюватися світом навколо себе: качки, кури, гуси, коти, пси, дерева, квіти та чи не все навколо стали і стало його друзями та об'єктами пізнання. Особливо когути і гуси, з якими ще мацьопою бився чи грався - як коли випадало. Одного разу, не пам'ятаю точно, коли, він підняв свій зір у небо. В ту мить, здається, всі земні турботи та клопоти відійшли на задній план. Недосяжне глибоке зоряне небо манило хлопця все більше і більше. Часом, у літні ночі він залишався в яблуневому садку на пасіці і під гудіння бджіл, солодкий запах нектару і меду засинав, спрямувавши свій погляд на зорі... А коло 1-2 години ночі приходив дідо і забирав його до хати... А ще хлопчик любив годинами лежати у глибоких травах і спостерігати за рухом хмар у небі, а також ринути у глибину блакиті простору над поверхнею землі, - саме тоді і формувався його світогляд. Бабця називала хлопця планетельником, що на невизнаній ніким мові означало людину дивну, задивлену в зірки, астронома чи просто людину з іншої планети...
читати дальше про планетельника )
borys_javir: (поет)
За горами високими,
Де сніги одні біліють,
Де вітри шалені й бистрі
Люто-люто й сильно віють,

Де лиш скали, наче пустка,
І корчі сухі стирчать,
А ліси усі у снігу
Мов під ковдрою все сплять,

Була там одна країна,
І жили в ній різні люди:
Були бідні і багаті,
Господарські чи приблуди.
.
А у серці того краю
У селі десь між лісів
Хлопець добрий й роботящий
Із батьками собі жив.

Мав фраїрку дуже гарну
Та й любив її, як міг:
Все робив, що лиш хотіла,
Їй встеляв квітки до ніг.
читати дальше про забаганки )
borys_javir: (поет)
«Знаючи майбутнє, потрапляєш у його пастку»

.
Колись жили на світі люди,
Що розумілись на зірках:
Долі людей по них читали
І знали весь життєвий шлях.

Вони дивилися на зорі
З віків прадавніх з року в рік
І все писали в свої книги,
Яким утратили вже й лік.

Просили їх в палати царські,
Сказати правду від зірок:
Кому судилось - героєм стати,
Кого чека нещасний рок.
читати далі )
borys_javir: (поет)
Колись, у древні ті часи,
В легендах навіть призабуті,
Коли жили казкові звірі,
А також монстри люті-люті,

Коли земля пливла на Черепасі
У космосі без краю і початку,
Коли реальними були казки
І ле́гкими усі загадки,

Тоді ще Місяць юнаком був,
Топтав стежки, топтав дороги,
Та час від часу все ж вертався
До дому рідного порогу.
читати далі історію небесної любові )
borys_javir: (поет)
Я тобі розкажу казку,
Ти її уважно слухай.
Настрож для неї, лиско,
Рудуваті гарні вуха...

Як жили іще дракони
(То було давним-прадавно)
Закохався принц в принцесу.
Не на жарти, славно-явно.

А вона його не хтіла,
Бо з країв він був далеких.
То ж здобути її серце
Завдання́ було не з легких.

І приносив він їй квіти,
І балади їй писав,
Що поштовими птахами
Їй до замку відправляв.
читати казку дальше )
borys_javir: (поет)
Богиня ночі у місячній короні
Прийде у гості, хоч і не звана.
Буде тобі казки шептати ніжно
І чарувати до самого рана.

Принцеса тьми у світлій діадемі
Тя заколише через цілу нічку.
А як закриєш гарні оченята,
То поцілує у рум’яну щічку.

Увісні поринеш у краї незнані,
Під хмари білі, над синіми горами...
А поведе тебе за руку пані,
Що володіє усіма на світі снами...



© Борис Явір Іскра, 2013-11-16
borys_javir: (На згарищі)
Повільно, без зайвого поспіху розстебнув ґудзики на зеленій військовій сорочці. Зняв. Повісив на вішалку. Розкрутив кран. Той скрипів. Пронизливий скрегіт в’їдав ся в вуха і шкрябав зуби. Потекла вода. Спочатку трішки із ржавчиною, але потім — майже прозора. Пахла металічними трубами та болотом. Намочив руки, лице. Стало легше. Наніс на долоні піну для гоління й протягнув ними по щоках, потім по шиї та розмазав по всьому лиці. Враз замість темно-каштанової щетини виросла майже біла борода. Витягнув бритву. Почав голити ся із шиї. Плавними й впевненими рухами водив знизу вгору до щелеп, знімаючи непотрібне волосся. Перейшов до щік...

читати далі про війну )
IMG_20130926_120134

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

May 2025

M T W T F S S
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
26 2728293031 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags