Boris Javir

СОН «ТРИВОЖНІ ЗАРУЧИНИ»
Борис ЯВІР, 2018-05-07

Я стояв у примірному покої знайомого кравця. Він знімав останні мірки, щось там підшивав, я вкотре надівав свого костюма.
- У вас сьогодні важливий день? - запитав кравець.
- Так, - мовив я, перебираючи в голові плани на вечір, і зніяковіло посміхаючись.
Кравець з розумінням посміхнувся і не випитував. Тепер мало хто користується його послугами, більшість купляє готовий одяг, який лежить аби-як. Хіба кому пощастить з фіґурою, яка відповідає міркам виробника. А я прийшов не тільки купити костюм, а підігнати по фіґурі.

Се був такий старий примірний покій з багатьма дзеркалами, а також розмаїтими кравецькими знаряддями. Вже третє покоління передає се діло від тата до сина. І от сему кравцю помагав його молодший син. Старший, наскільки мені було відомо, був на фронті.

Заплативши за докінчений одяг, я пішов до автівки. Мій водій вже встиг поїсти якоїсь вуличної їжі і навіть майже задрімати, поки я був у кравця. Він був веселим хлопцем, постійно про щось розповідав. Я не знаю, звідки від брав стільки сюжетів для своїх оповідок, адже майже цілими днями чи то возив щось в робочих цілях, чи мене. Але, здавалося, знав “про все на світі” і часто його історії “про все на світі” заспокоювали краще, ніж ліки чи алкоголь.
- Вона вас вже чекає? - запитав водій. Його тон був по-діловому серйозним. Він завжди “викав”, коли був “на робочому місці”. Казав, що “на роботі так положено”. І тільки знімав свій робочий костюм, переодягався у простий одяг, як відразу переходив на “ти”. У його голосі ніколи не було вульгарної фамільярності. Та й не могло бути — ми зналися майже з дитинства, ходили в одну спортивну школу, правда, на різні гуртки.
- Ой, так... - посміхаючись відказав я.
- То чого ми чекаємо? - запитав риторично водій, радше сам до себе і завів авто.

Ми їхали містом до твого дому. Автівка плавно котилася дорогами, поки ми не приїхали у передмістя. Тут будинки були одно-двоповерховими, а вулиці були широкими, високі явори чи інші великолистні дерева затіняли дорогу від сонця.
Я подзвонив у твої двері, ти вийшла. Яка ж ти була гарна! А срібні сережки і темно-червона приталена сукня підкреслювали твою вроду.
Привітання поцілунком. Обійми. Рука в руці. Нині — у нас річниця зустрічань, нині — особливий вечір.

Автівка їхала у місто. Ти до мене горнулася. Ми ловили останні промені сонця, яке заходило. Воно яскравими барвами замальовувало у вогонь старі будинки, дерева. Повільно запалювалися ліхтарі. Особливо гарними вони були у середмісті — старі, ковані, вигадливі.
Водій привіз нас до площі неподалік набережної. Тут було людно. Зрештою, як завжди, крім зимових дощових днів. Але нині по-весняному тепло. Ми трохи пройшлися. Ти нетерпеливо питала, що ж такого я приготував. Але я не признавався.

Липова алея вивела над до затишного ресторану. Столик я замовив завчасно. Нас зустріла приємна метрдотелька. Поки вона допомагала тобі з гардеробом, я перевірив, чи маю дещо - запхав руку у ліву внутрішню кишеню маринарки...
Ми пішли за столик в глибині ресторану. Слово за словом, келихи вина, дзенькіт, сміх. Не знаю, чи вдалий момент, але з лівої внутрішньої кишені маринарки витягую красиву червону коробочку. Твої очі розширюються від подиву. Легким рухом руки розкриваю, а в середині — перстень...

мав нагоду та честь побувати на загальнопольському зїзді рідновірів - Ogólnopolski Zjazd Rodzimowierczy . зустріч була організована на Чарчому хуторі - Czarci Chutor, що не дуже далеко від Варшави, тривала 3 дні. щовечора були концерти для загалу, в суботу та неділю зранку - віча, на яких керівники громад та ініціативних груп обговорювали проблеми та перспективи розвитку рідновірських спільнот у Польщі, а протягом днів - літературні читання, лекції та неформальне спілкування. їжа готувалася на відкритому вогнищі у величезному казанку.

Більшість порєдних галичєн сє вродило при других совітах. То були тоті самі, же перві, но прийшли вдруге і надовго. Галичєни пережили правдиве кріпацтво, перестройку і кілька років суцільної недостачі - товари були дешеві (славнозвісна «ковбаса по два двайцєть»), но їх мож було купити тілько за талонами і то по вистоюваню черги ще з ночи - «світле майбутнє»… Каждому порєдному галичєнинови поверхово патріотичні родичі розказували казки про козаків а гетьманів, про міфічну Україну, єка настане тогди, єк згинут вшиткі вороги, єк роса на сонци. І навчені на тих розповідьох галичєни із думков у свою щиру українскість йшли в школу, де сє виявлєло, же їхня мова - то не є правильна українска, а єкась «сільска», а вни не правильні українці, а гейби трохи полєки. Тоті протирічє єкось сє вживали у головах галичєн - єдні ставали щирішими украєнцєма, ніж правдиві, а єнші копали а копают глубше.

З того копанє у глубину і сє бере галицка ностальґія. Бо каждий порєдний галичєнин ще був застав на світі білому своїх прабабців чи прадідів, єкі памнітали кривавий прихід других совітів, братовбивчу борьбу партизанів, прихід німців, прихід первих совітів, прихід полєків, короткий спалах ЗУНР а довге урєдуванє Австрії. І каждий з предків, порімнєвши житє за всіх влад (а влади українскої теж), твердив, же за австрійскої таки жити було ліпше. І тоті старі чєси називают лагідно «за бабці Австрії», бо ніхто і ніґде за довгі столітє не пригрів був Галичину так, єк пригріла ся европейска пані, будуючи дороги від Віднє до найдальшого галицкого села, будуючи мости через Дністер і даючи людьом стілько свободи а можливостий, скілько вни не мали до того а по тім.

А є такі порєдні галичєни, єкі лізут ще глубше і ностальґуют за тими чєсами, коли в Галичині була своя держєва із великими містами (в десєтки разів більшими від руских столиць), коли галицкі кнєзі перемагали кнєзів руских, коли Галичина була колисков багатьох народів, єкі теперки говорє слов’єнскими мовами. Уєва порєдних галичєн малює образи мудрих королів минулого, єким би були раді й тепер, малює силу а міць тої давно втраченої між Карпатами а Медоборами держєви, єка б була приємним мітом чи казков для дітий, єкби не матеріальні підтвердженє ї існуванє.

Сі ностальґії чєсто доповнюют одна одну і порєдні галичєни десь у глубині душі щиро бануют за моцним бруком кнєзівско-королівско-цісарских доріг, їздєчи по постсовково-українскому розбитому асфальту, бануют за твердими стінами замків, в єких мож було сє сховати від завойовників із заходу а, тим більше, зі сходу, ходєчи містами, єкі їм не належат а підоймают іноді келихи із добротним домашнім вишнєком за здоровлє сво́є та нікому невідомого Короля нікому не потрібної країни. Порєдні галичєни чєс від чєсу сє паредивлєют старі знимки, на єких застигли на столітє їхні вусаті прадіди а добре доглєнуті прабабці і хочут повернути тоті чєси, коли потиск рук сє доповнєв піднєтьом капелюха а на вулицьох міста мож було стріти кого із блакитнов кірвов чи навіть самого цісаря, короля, кнєзя і поговорити з ним про долю рідного краю, а той би слухав поважно, єк нєньо свою дитину, і відповів би щось мудре, що б стало поживов для роздумів не в єден довгий зимовий вечір.

Галичєни ностальґуют… Мож, варто сесю ностальґію повернути в єнший бік і творити то казкове будушне, на єке заслуговує наша Свєщенна Галичина?

© Борис Явір Іскра, 2014-01-14

Одного разу я вирішив заварити варення. Назбирав малини з різних міст держави, та й поставив на невеликий вогонь. Що вийшло? Пальона хатка, речі, які пропадають в «Нарнії» і з часом знаходяться, ранок, протягом якого все, що може розлитися, то розливається, полуниця, яка росте при дорозі і просто теплий чай з лимоном - щодня... Купа ігор та мандрівок, стрілянина з гвинтівки, заговорена сокира і тріски, які летять по снігу. Це все на фоні зорянистих ночей та сонячних днів у найчарівніших горах краю.
Бажання, які збуваються, мрії, які втілюються у життя. Було солодко і тепло. Дякую, малинове варення!..

на основі скандинавських міфів та реальних подій

Давно то було... Ще як із засніжених вершин Асґарду чорні вóрони Одіна споглядали на світ, як біловолоса Фрея із льодових кристалів носила осяйне намисто, а хитрий Локі викладував рунами доріжки долі...
От тоді і починається наша історія...



Середзем'я... Безкінечні ліси, величні ріки, високі гірські хребти... Край людей...
Колись тут панував мир і спокій, злагода і добробут. Молоко з медом лилися у горлянки, які не знали спраги, сміливі мисливці із неполоханих хащів приносили щедру здобич. Рибалки ходили човнами далеко в море і поверталися обтяжені уловом. На золотистих полях колосилися хліби. І було так добре, що охоронці часом й засинали на мурах міст, не знаючи тривоги...
Але щастя таке тимчасове... Пітьма не дрімає...
( Раґнарок )

на основі скандинавських міфів та реальних подій

Давно то було... Ще як із засніжених вершин Асґарду чорні вóрони Одіна споглядали на світ, як біловолоса Фрея із льодових кристалів носила осяйне намисто, а хитрий Локі викладував рунами доріжки долі...
От тоді і починається наша історія...



Середзем'я... Безкінечні ліси, величні ріки, високі гірські хребти... Край людей, які споконвіку тут жили і трудилися...
Колись панував мир і спокій, злагода і добробут. Молоко з медом лилися у горлянки, які не знали спраги, сміливі мисливці із неполоханих хащів приносили щедру здобич. Рибалки ходили човнами далеко в море і поверталися обтяжені уловом. На золотистих полях колосилися хліби. І було так добре, що охоронці часом й засинали на мурах міст, не знаючи тривоги...
А тепер Мідґард має прийняти й нових поселенців — ґномів та веттів, які за підтримку Фьорадері були покарані вигнанням із Альфгейму.
( -> Південне королівство )

на основі скандинавських міфів та реальних подій

Давно то було... Ще як із засніжених вершин Асґарду чорні вóрони Одіна споглядали на світ, як біловолоса Фрея із льодових кристалів носила осяйне намисто, а хитрий Локі викладував рунами доріжки долі...
От тоді і починається наша історія...

( словник імен )

Здається, я закохався у пору, яку можна назвати агонією осені чи пологами весни. Усе в тумані... І м'яке світло, пронизуючи вологу, торкається закутків душі...