Boris Javir

- Та я тебе і не любила, по-суті. Так, юнацьке захоплення... Навіть не любила...

І хоч ти перед тим сказала, мовляв, не ображайся, але ти хотіла мене образити. Бо якби не любила, то б не писала мені віршів... Якби не любила, то б не плакала, побачивши мене з іншою — через півроку після розлуки. Я ж пам’ятаю ті вірші. І пам’ятаю сльози. Стояла і плакала. Думаєш, я не бачив?

Кожна з вас... з тих, хто мені казав “я тебе і не любила, так, юнацьке захоплення...”. Я пам’ятаю ваші вірші і пам’ятаю ваші сльози. Я пам’ятаю ваші листи, переписані купу разів, і, все одно, писані крізь сльози. Бо я вже був з іншою. Бо я не терпів ваших ігор і завжди вважав кінець кінцем. Я також сумував наодинці, не міг знайти собі місця, бо важко рвати те, що, здавалося, зрослося. Але, коли приходив час, я перетворював вас на спогади. Спогади, з якими боролася кожна нова, не розуміючи, що забрати у мене минуле неможливо — можна тільки стати його частиною...

А відтак знову сльози, сварки... Через якийсь час “я тебе і не любила”... Хочеш образити через стільки років? Ображай. Сама все зруйнувала тоді, а тепер і приємні спогади хоч перекреслити? Залиш їх там, де їм і місце — у віршах, знимках, картинах — у минулому. Його не вернути. Але і не варто його паплюжити... Бо не мої почуття ти ображаєш, а свої. Заперечуючи свою любов, свої вірші, свої сльози, ти ніби заперечуєш себе. Себе, щасливу тоді. Бо ти любила, хоч це і було юнацьке захоплення...

Страх цей нас безволить...

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до невідомих нам висот...

У.Шекспір

Не бійся!

Вчора

Темрява... Морок... Кайдани...

Дзеленчать дзвонами. Гучно-гучно. І страх повиває душу. Паноугодний... Паноугодний?!. Якому панові угодний?..

Чути кроки ката. Вводить ментальний наркотик і улесливим голосом пропонує спасіння. Взамін на каяття. І враз-по-раз зриваються з його уст слова “терпи, терпець тебе шліфує” та “хто терпен, той спасен”... А кайдани далі дзеленчать дзвонами. Гучно-гучно...

Коли кат йде, а дія ментального наркотика слабшає, очі піднімаються вгору, де крізь шпарину у куполі в'язниці видно зорі... Єдиний промінь їхнього сяйва пробуджує у душі паросток знання, що за цими старезними мурами є те, що називають “воля”...

Звідкись беруться сили аби розірвати кайдани... І у камінній стіні вибити один-єдиний камінь, аби вийти... І тепер немає ніякого пана, і кат більше не буде гнітити розум ментальним наркотиком... Тепер лиш зоряне небо — єдиний закон....

Прокинься!..

Сьогодні

Позаду — похмурі стіни. Попереду — нікому не відоме і ніким, крім себе, не плановане майбуття. Там було щось: дах над головою (правда, гнітючий), їжа для тіла (правда, скупа і бідна), близькі люди (такі ж в'язні), а також кат і пан (якого ніхто не бачив, але згідно леґенди він є)... А тут того всього нема. Є лиш відповідальність перед самим собою за своє майбуття...

Відвертаються найближчі люди, від яких очікувалося чи то розуміння, чи то підтримки... Відвертаються ті, на кого була найтвердіша надія... Усі вони — в'язні і ніяк не можуть зрозуміти, як можна було проміняти скупий пайок та щедру обіцянку спасіння на те, що романтики називають волею, ніяк не можуть зрозуміти, як можна не очікувати подачки від незнайомого пана, а самим собі бути паном...

Як виявилося, за стінами не пустеля — тут панує яскраве життя... Жорстке, конкурентне, але таке, яке стимулює відкинути даремні очікування скупого пайку, а здобувати собі ласі шматки, полювати за удачею...

Але пан не спить... Він з'являється у подобі найближчих і намагається повернути у в'язницю... Намагається зламати на кожному кроці, аби втікач не зміг дорости до його рівня сили...

Борися!..

Завтра

Майбутнє, звісно, непередбачувано передбачуване... Є два варіанти: повернення назад і продовження боротьби...

Лиш варто мати на увазі, що якщо відразу вернутися назад, то легені ще не встигнуть наповнитися вільним повітрям, а у в'язниці уже буде чекати два кати: кат, який після ментального наркотику пропонуватиме спасіння за каяття, та кат у власній свідомості, який ніколи не пробачить відступу...

А якщо продовжити боротьбу, то ніхто не ґарантує, що вона не буде в часі на вже життя, але тільки тоді цінуєш щось, коли за то борешся навіть до останньої краплі крові...

Воля...

Не здавайся!..
 

_ _ _

2011-07-04

Борис Явір Іскра