Boris Javir

СОН «СЕЛЬОВИЙ ПОТІК»
Борис ЯВІР. Сон: 25-26 I 2021. Деталізація 31 І 2021.
Знимки: photographer @wlodko, digital processing @borisjavir

Ми з побратимами сиділи у корчмі, пили смо неміцне пиво, нарікали на мокру зиму. А вона і направду була паскудна — довго не було доброго морозу, падав то сніг, то дощ, дороги не промерзали, не було добре їхати ні возом, ні саньми. У лісах було багато вовків та лисів, яких гнали з гір ведмеді, які ще не встигли заснути. Дрібні хижаки забігали часом в село, крали птицю. А через мокру погоду і на полювання важко було йти, бо по лісах побільшало мочарів. Паскудна зима.
А ми якраз вернули з розвідки. Ми не були дружинниками, ми були найманцями. Самі родом хто звідки, працювали на князя, виконували всякі “діла” за злато. Хтось з нас вже був встиг тут осісти, оженити сьи, хтось - ні.



- Славчин брат Миросько, - тягнув Драг, молодший за мене побратим, - казав, же видів в лісі за зрубом великого оленя. Би сьи здало піти, може вполюємо.
- Він би пішов з нами? - спитав Драга Радомисл.

Раптом хтось різко відкрив двері корчми і ззовні всередину затягнуло їдкого сирого повітря. Там стояв княжий дружинник Тур. Я глянув на побратимів, а Ярик, найстарший за віком у нашій ватазі (але не за станом), кивнув до мене:
- Закладаю сьи, же він за тобов.
Братове сьи засміяли — князь за мнов завжди посилав Тура.
- Якщо він за мнов, то сей клопіт і на ваші голови, - іронічно мовив я.
- Ми з тобов, пане, хоч куди, - відказав Гнівомир, наймолодший з нас.
( Read more... )

СОН «ТРИВОЖНІ ЗАРУЧИНИ»
Борис ЯВІР, 2018-05-07

Я стояв у примірному покої знайомого кравця. Він знімав останні мірки, щось там підшивав, я вкотре надівав свого костюма.
- У вас сьогодні важливий день? - запитав кравець.
- Так, - мовив я, перебираючи в голові плани на вечір, і зніяковіло посміхаючись.
Кравець з розумінням посміхнувся і не випитував. Тепер мало хто користується його послугами, більшість купляє готовий одяг, який лежить аби-як. Хіба кому пощастить з фіґурою, яка відповідає міркам виробника. А я прийшов не тільки купити костюм, а підігнати по фіґурі.

Се був такий старий примірний покій з багатьма дзеркалами, а також розмаїтими кравецькими знаряддями. Вже третє покоління передає се діло від тата до сина. І от сему кравцю помагав його молодший син. Старший, наскільки мені було відомо, був на фронті.

Заплативши за докінчений одяг, я пішов до автівки. Мій водій вже встиг поїсти якоїсь вуличної їжі і навіть майже задрімати, поки я був у кравця. Він був веселим хлопцем, постійно про щось розповідав. Я не знаю, звідки від брав стільки сюжетів для своїх оповідок, адже майже цілими днями чи то возив щось в робочих цілях, чи мене. Але, здавалося, знав “про все на світі” і часто його історії “про все на світі” заспокоювали краще, ніж ліки чи алкоголь.
- Вона вас вже чекає? - запитав водій. Його тон був по-діловому серйозним. Він завжди “викав”, коли був “на робочому місці”. Казав, що “на роботі так положено”. І тільки знімав свій робочий костюм, переодягався у простий одяг, як відразу переходив на “ти”. У його голосі ніколи не було вульгарної фамільярності. Та й не могло бути — ми зналися майже з дитинства, ходили в одну спортивну школу, правда, на різні гуртки.
- Ой, так... - посміхаючись відказав я.
- То чого ми чекаємо? - запитав риторично водій, радше сам до себе і завів авто.

Ми їхали містом до твого дому. Автівка плавно котилася дорогами, поки ми не приїхали у передмістя. Тут будинки були одно-двоповерховими, а вулиці були широкими, високі явори чи інші великолистні дерева затіняли дорогу від сонця.
Я подзвонив у твої двері, ти вийшла. Яка ж ти була гарна! А срібні сережки і темно-червона приталена сукня підкреслювали твою вроду.
Привітання поцілунком. Обійми. Рука в руці. Нині — у нас річниця зустрічань, нині — особливий вечір.

Автівка їхала у місто. Ти до мене горнулася. Ми ловили останні промені сонця, яке заходило. Воно яскравими барвами замальовувало у вогонь старі будинки, дерева. Повільно запалювалися ліхтарі. Особливо гарними вони були у середмісті — старі, ковані, вигадливі.
Водій привіз нас до площі неподалік набережної. Тут було людно. Зрештою, як завжди, крім зимових дощових днів. Але нині по-весняному тепло. Ми трохи пройшлися. Ти нетерпеливо питала, що ж такого я приготував. Але я не признавався.

Липова алея вивела над до затишного ресторану. Столик я замовив завчасно. Нас зустріла приємна метрдотелька. Поки вона допомагала тобі з гардеробом, я перевірив, чи маю дещо - запхав руку у ліву внутрішню кишеню маринарки...
Ми пішли за столик в глибині ресторану. Слово за словом, келихи вина, дзенькіт, сміх. Не знаю, чи вдалий момент, але з лівої внутрішньої кишені маринарки витягую красиву червону коробочку. Твої очі розширюються від подиву. Легким рухом руки розкриваю, а в середині — перстень...

сон

До мене якось подзвонили із “контори” і сказали, що на мене чекає певна місія. Я зібрався, як зазвичай одягаюся, накинув капелюха на голову і пішов.

Уже в офісі мене ввели в курс справи. Мав відправитися у минуле. Заперечив було, що мовляв, навіть незначна зміна у минулому може потягнути зміну цілого майбутнього. Відповіли, що насправді я відправляюся у паралельну реальність, у якій на території виконання місії ще панує радянський лад. Зі словами “ну добре” я пішов до транспортера...

( читати далі про совєтів )

сон...

Сниться* мені:
...іду я швидким кроком темним лісом... навколо лиш колючі хащі, мокро, холодно... легкий сніжок розноситься поривчастим вітром... я легко вбраний і почуваюся незахищеним... таке відчуття, наче хтось за мною женеться... чути тріскіт гілля, чиєсь важке дихання і крики десь вдалині — наче в той же момент переслідують не одного мене, а десятки чи й сотні таких, як я, і когось вбивають...
...я на мить зупиняюся і...
( ...читати далі... )

Нині...
Десь по обіді приходив Макс...
- Здоров!
- Здоров!
- Як справи?
- Та так, відпочиваю... - мовив з посмішкою я.
- Є робота... - пробурмотів Макс. - Так і триматимеш мене при вході?..
- Та щось заговорилися... - посміхнувся я і рукою махнув Максу, аби заходив всередину.
Ми сіли у вітальні на великих кріслах коло скляного столика. Я налив нам трішки вина. Макс довго дивився в одну точку.
- Що сталося? - запитав я.
- Та так, втомився... і Меґан злиться...
- За що?
- Ех, жінки... Зляться за одне, сварять за інше... Звідки я можу знати, за що вона злиться?..
- Співчуваю... То що там за робота?
- Маєш передати це сам знаєш кому... - Макс простягнув мені пакет.
Я глянув на то, кому призначений...
- Але ж, Максе, ти певен?.. Ці пакети ми передавали раз на місяць. А місяць ще не пройшов...
- Я нічого не знаю — мені його дали і сказали віднести тобі. Мовляв, ти знаєш, кому передати.
- Ну ладно. Передам... На коли?
- Та просили якомога швидше...
- На цих вихідних і передам. - посміхнувся я, але в голові була купа сумнівів.
Макс незабаром пішов...

Пізній вечір...
Лежу у ванні і збовтую пінку до бульбашок... Як дитина... Хлопці не виростають ніколи - вони, незалежно від віку, можуть бути занудними ботанами чи п'ятнадцятирічними бешкетниками, гратися в аскетів, або ж намагатися залізти в штани* першій ліпшій кралі... Ну от, бовтаю пінку у ванні... Думками десь у Відні на мальовничій набережній над Дунаєм...
В думках обдумую, чи готовий до поїздки...
Зброю склав... У маленькому кейсі із секретним кодом лежить моя кохана беретта і пару обойм патронів до неї... На ліжку - штани, а коло них - кольт, мій вірний друг і помічник...
В кишені - квиток на завтрашній потяг до Львова (нехай це буде Львів). Там мене чекають дівчата і паті на хаті в одного чувака... Хороший чувак, хороші дівчата...
Типу, я готовий... Але непокоїть мене отой пакунок... Нічого, передам його, куди слід і все буде добре...
Вода завжди мене заспокоювала... Бовтаю пінку до бульбашок, а думками з Тобою у Відні, гуляємо ввечері набережною Дудаю, оповиті теплим світлом ліхтарів...

У думках...
А завтра проснуся раненько... Руханка... Почищу зуби... Подивлюся уважно на своє ще заспане обличчя в дзеркалі... Посміхнуся... Моя заспана мармиза завжди викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе...

Сніданок... Омлет із шинкою... Або ж грінки із сиром і шинкою... І чай... Не захочу на ранок кави... А запашний фруктовий чай... Солодкий... Такий, як мід...

Одягну штани... Раз бризнуся парфумами... Футболка... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок на голову... Наплічник із пакетом на плечі... А... Кольт... Кольта - за пояс... В коридорі гляну в дзеркало... Все гаразд... Поїхали!..

Потяг... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди... Столиця...

А тут будуть дівчата... Найкращі в світі... Подруги... А може і не тільки... Мері, Софі  і Наталі... Цьомки-бомки... Кожна така мила і така хороша... Ех...

Паті... Давні друзі... Дівчата... Я їх не знатиму, але солодке вино в цю ніч розширить коло знайомих майже до безкінечності...

Прийде ранок... У когось болітиме голова... Та не в мене... Піду у ванну... Почищу зуби... Подивлюся уважно на своє обличчя в дзеркалі... Посміхнуся... Моя заспана мармиза викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе... Оглянуся на ледь знайомих дівчат, іронія підніме кутики моїх губ...

Одягну штани... Раз бризнуся парфумами... Футболка... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок на голову... Наплічник із пакетом на плечі... А... Кольт... Кольта - за пояс... В коридорі гляну в дзеркало... Все гаразд... Поїхали!..

Розбуджу друзів, потисну руки, подякую і попрощаюся до наступної гулянки...

Вокзал. Потяг. Дорога. Не скажу нікому, куди. Заховаю лице під капелюшком... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди...

Вийду в потрібному місті. Передам кому треба пакет. Поїду назад. Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди...

А ввечері відірвуся на диско... В Старому Самборі (нехай це буде Старий Самбір)... Соля, Джулія, Ксю та Яра... Мені з ними завжди приємно... І Ромко... Цей добрий друг пройшов зі мною не одні Карпати... І наша весела зграя охмеліє від щастя і радості...

А рано сяду на потяг... Транскарпатський експрес... Сині гори... Словаччина... А потім Відень. Дунай. І Ти... І Ти... Вогні набережної заховають нас у романтиці вечора...

але...
Наяву...
Просинаюся раненько... Руханка... Мляво чищу зуби... Дивлюся уважно на своє ще заспане обличчя в дзеркалі... Посміхаюся... Щиро... Моя заспана мармиза завжди викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе...

Готую сніданок... Грінки із сиром і шинкою... Трішки пригоряють... То нічого, і так смачні... Чай... Не хочу на ранок кави... А запашний фруктовий чай... Солодкий... Ще й з медом... Затягуюся...

Одягаю штани... Бризкаюся парфумами... Футболка... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок - на голову... Наплічник із пакетом та запасними речами - на плечі... А... Кольт... Його не варто забувати... Кольта - за пояс... В коридорі дивлюся в дзеркало... Все гаразд... Ніби... Поїхали!..

Потяг... Як це часто буває, ледве встигаю, але таки встигаю... Провідниця довго дивиться в квиток... Пропускає в салон... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди... Звідкись з'являється смуток на серці... Але відкидаю все, адже... Столиця... Наш рідний Львів...

А тут - дівчата... Найкращі в світі... Мої каблуки відцокочують брук парку... Дощить... Але Мері мене зустрічає теплим поглядом, і тепліє аж на душі. Її погляд наче хоче сказати щось, чого не кажуть вуста... Але, мабуть, не цього разу... А потім - Софі  і Наталі... Цьомки-бомки... Кожна така мила і така хороша... Файні подруги, а може і не тільки... Ех...

А ввечері - паті... Давні друзі... І якійсь дівчата... Я їх не знаю, але солодке вино в цю ніч розширює коло знайомих майже до безкінечності... Я впиваюся радістю... Безумна ніч...

І майже так моментально настає ранок... У когось болить голова... Та не в мене... Я зазвичай стійкий... Йду у ванну... Чищу зуби, поступово зникає дурне відчуття в роті та смак нічної помади... Дивлюся уважно на своє ще заспане обличчя в дзеркалі... Посміхаюся, правда трішки іронічно... Моя заспана мармиза завжди викликає в мене посмішку... В мене, і в Тебе... Оглядаюся на ледь знайомих дівчат, "прощайте кралі" — крутиться в голові...

Бризкаюся парфумами... Футболка... Заправляю в штани... Поправляю ширінку... Шкарпетки... Мешти... Курточка... Капелюшок - на голову... Наплічник накидаю на плечі... Кольта - за пояс... Ховаю, аби ніхто не видів... В дзеркало нема настрою дивитися, але поправляю капелюха, моргаю собі... Все гаразд... Поїхали!..

Буджу друзів, тисну їм руки, дякую і прощаюся до наступної гулянки... Хтось мені навздогін кричить якійсь побажання, я піднімаю капелюшок, махаю всім на прощання і захлопую двері...

Знову двірець. Знову потяг. Дорога. Не кажу нікому з пасажирів в купе, куди. Взагалі мало розмовляю... Ховаю лице під капелюшком... Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди...

Виходжу в потрібному місті. Пішки доходжу до будинку, де маю залишити пакет. Стоп! Хтось наче підозрілий є. Оглядаюся... Нікого... Але невпевненість залишається. Йду звідти. В маленьке дзеркальце в руці бачу, як потрібна людина забирає пакунок. Ось і все, ось і переживання були зайвими...
Їду назад. Музика в навушниках... Рідні і найкращі галицькі краєвиди... Але так, наче хтось слідкує за мною... Подумки називаю себе параноїком...

А ввечері відриваюся на диско... В Старому Самборі (нехай це буде Старий Самбір)... Соля, Джулія, Ксю та Яра... Мені з ними приємно... І Ромко... Цей добрий друг пройшов зі мною не одні Карпати... І наша весела зграя хмеліє від щастя і радості — як я і очікував... Я забуваю про всі параної та можливі переслідування... Ніч летить швидко, наче мить, ніхто й не помічає, як співають когути...

Вдосвіта просинаюся, збираюся... Тісні обійми з дівчатами на прощання... Вони хороші і милі... Виходжу в сторону двірця... Йду повільно... Втома чи нічний хміль... Ранковий туман... Сиво так, наче на Чорногорі в дощову погоду...
І раптом чую далекі кроки. Постріл. Один. Другий. Я витягаю кольта, стріляю... Наче хтось падає... Я не вірю у випадок, підкрадаюся ближче, бачу постать — хтось лежить на дорозі. Оглядаюся, заспокоююся.. У кущах чути шум... Хтось рухається... Стріляю... Чути, як тріщать гілки кущів і хтось падає в рівчак... Я підходжу до особи на дорозі. Лежить хлоп на животі. Роблю контрольний в голову. Проходжу кущі, за ними в рівчаку трясеться в агонії ще один. Живий наразі... Поранений в груди, вмирає від вливання крові в легені... Мучиться... Знімаю з нього маску... Чорт, це ж Антоніо... Ми з ним вже пересікалися в Празі...
- Хто тебе найняв? - питаю
Хрипить у відповідь і пускає кров з рота...
- Антоніо, ти і так помреш... Видай негідника...
- Маркус... - чути крізь хрип.
Я на мить іронічно посміхаюся, роздумуючи над причинами... Чим я міг не догодити Маркусу?.. Най го шляк трафить...
- Вбий... мене... аби я... не... не мучився... - ледь виразно каже Антоніо.
- Прощай, Антоніо... - гримить постріл...

Доходжу до двірця. Сідаю на потяг... Транскарпатський експрес... У купе помічаю, що куртка мокра — кров... Справи нехороші... Йду в туалет, роблю перев'язку, чищу одяг... Це трішки допоможе... Трішки...

А за вікном - сині гори... Словаччина... А потім Відень... Наче лечу на зустріч... Дунай... Набережна... І Ти... І Ти...
Вогні ховають нас у романтиці вечора... Ти щось весело говориш, ти рада мене бачити... Я йду повільно, намагаюся триматися, не видати поранення... Аби ти навіть не здогадалася, що можеш мене втратити... і, що бути з Тобою хоча б мить для мене важливіше можливо й за життя...
_ _ _
*констатація факту емансипації та фемінізації суспільства

осінь 2010
Борис Явір Іскра

Кохання - як вино...

Воно має добре вистоятися, вибродити, аби потім полонити серце, звеселити душу і похмелити розум...

2008
Борис Явір Іскра