СОН «ТРИВОЖНІ ЗАРУЧИНИ»
Борис ЯВІР, 2018-05-07

Я стояв у примірному покої знайомого кравця. Він знімав останні мірки, щось там підшивав, я вкотре надівав свого костюма.
- У вас сьогодні важливий день? - запитав кравець.
- Так, - мовив я, перебираючи в голові плани на вечір, і зніяковіло посміхаючись.
Кравець з розумінням посміхнувся і не випитував. Тепер мало хто користується його послугами, більшість купляє готовий одяг, який лежить аби-як. Хіба кому пощастить з фіґурою, яка відповідає міркам виробника. А я прийшов не тільки купити костюм, а підігнати по фіґурі.

Се був такий старий примірний покій з багатьма дзеркалами, а також розмаїтими кравецькими знаряддями. Вже третє покоління передає се діло від тата до сина. І от сему кравцю помагав його молодший син. Старший, наскільки мені було відомо, був на фронті.

Заплативши за докінчений одяг, я пішов до автівки. Мій водій вже встиг поїсти якоїсь вуличної їжі і навіть майже задрімати, поки я був у кравця. Він був веселим хлопцем, постійно про щось розповідав. Я не знаю, звідки від брав стільки сюжетів для своїх оповідок, адже майже цілими днями чи то возив щось в робочих цілях, чи мене. Але, здавалося, знав “про все на світі” і часто його історії “про все на світі” заспокоювали краще, ніж ліки чи алкоголь.
- Вона вас вже чекає? - запитав водій. Його тон був по-діловому серйозним. Він завжди “викав”, коли був “на робочому місці”. Казав, що “на роботі так положено”. І тільки знімав свій робочий костюм, переодягався у простий одяг, як відразу переходив на “ти”. У його голосі ніколи не було вульгарної фамільярності. Та й не могло бути — ми зналися майже з дитинства, ходили в одну спортивну школу, правда, на різні гуртки.
- Ой, так... - посміхаючись відказав я.
- То чого ми чекаємо? - запитав риторично водій, радше сам до себе і завів авто.

Ми їхали містом до твого дому. Автівка плавно котилася дорогами, поки ми не приїхали у передмістя. Тут будинки були одно-двоповерховими, а вулиці були широкими, високі явори чи інші великолистні дерева затіняли дорогу від сонця.
Я подзвонив у твої двері, ти вийшла. Яка ж ти була гарна! А срібні сережки і темно-червона приталена сукня підкреслювали твою вроду.
Привітання поцілунком. Обійми. Рука в руці. Нині — у нас річниця зустрічань, нині — особливий вечір.

Автівка їхала у місто. Ти до мене горнулася. Ми ловили останні промені сонця, яке заходило. Воно яскравими барвами замальовувало у вогонь старі будинки, дерева. Повільно запалювалися ліхтарі. Особливо гарними вони були у середмісті — старі, ковані, вигадливі.
Водій привіз нас до площі неподалік набережної. Тут було людно. Зрештою, як завжди, крім зимових дощових днів. Але нині по-весняному тепло. Ми трохи пройшлися. Ти нетерпеливо питала, що ж такого я приготував. Але я не признавався.

Липова алея вивела над до затишного ресторану. Столик я замовив завчасно. Нас зустріла приємна метрдотелька. Поки вона допомагала тобі з гардеробом, я перевірив, чи маю дещо - запхав руку у ліву внутрішню кишеню маринарки...
Ми пішли за столик в глибині ресторану. Слово за словом, келихи вина, дзенькіт, сміх. Не знаю, чи вдалий момент, але з лівої внутрішньої кишені маринарки витягую красиву червону коробочку. Твої очі розширюються від подиву. Легким рухом руки розкриваю, а в середині — перстень...

Якось поїхав я у Львів.
Люблю Львів, а Львів любит мене.
( Read more... )

В лісах дрімучих Середзем’я
В суворих війнах, боротьбі
Ми здобували честь та славу,
Прекрасний Асґарде, тобі!

Знову і знову буду повертатися у те чарівне Середзем’я, яке живе у серці й наяву... Любов, інтриги, гроші, бої на мечах, стрільба з лука, нічні походи на супротивників... і, звісно, розбудова королівств... Цього року були деякі перешкоди, деякі труднощі, але вони тільки стали чинником зростання та гартування. Після пройденого у пам'яті залишається багато вражень...

А передовсім - друзі, помічники.
Поряд.
Разом.
Дякую!

Радість...
І якась незвична магія казки, оповита загадкою рун...

Во славу Асґарду!
До Раґнароку...



( Read more... )

Раненько 11 серпня прибув у Старе село, що біля Львова. Трохи довелося пройтися гостинцем, але це було того варте - мене чекав замок, залитий світанковим сонцем. До речі, найбільший за площею в околицях Львова.

За даними Вікі, п'ятикутний оборонний замок князів Острозьких побудований у 1584—1589 роках (за Шнайдером, не згаданими у Вікі, замок був ще пару століть до того, але дерев'яний). Був відновлений 1642 і 1654 у стилі східноєвропейського пізнього ренесансу князями Сенявськими. Був взятий козацько-татарськими військами у час першого походу Б.Хмельницького, але вистояв проти козацько-російських військ та турецьких військ у наступні десятиліття.

За даними castles.com.ua, до села мав стосунок князь Давид, друг і ворог князів Ростиславичів, найславетніших прогалицьких князів - на його честь названо частину давнього міста Черепів, яка поряд з Старим Селом, що також входило у згадане місто.

Навколо замку колись були мочарі. І хоч ґлобальне потепління ще не вкрало воду в околицях, але ґрунт на місці старого мокротиння вже ствердів. Та й стіни валяться, не знаючи доброго господаря.

А скромні ворота прикрашає не менш скромний герб із символом Лелі. Може, саме давня Богиня ще для чогось тримає більш нікому не потрібні стіни.

10 вересня я здійснив невелику мрію - помандрував до Жовкви. За даними Вікі, поселення засноване у 1368 р, міські права отримало в 1603, відоме було як місто ремісників; в 17 столітті Жовква була резиденцією короля Речі Посполитої Яна III Собеського. Це також древня межа земель та князівств — Галичини та Волині, Звенигородського та Белзького князівств.

У місті доволі гарно зберігся замок, стіни якого оперізують центр. Старі брами і досі виконують своє призначення - крізь них дорогами рухаються люди та транспорт. Красива ратуша радує око любителя старовини. Загальний вид справляє приємне враження і вартує затрачених часу та зусиль.

Залишається ще багато чого у місті відновити, що і, сподіваюся, буде зроблено.



вид замку з Вічевої площі



ратуша з різних ракурсів, за нею - горбисті північні відроги Розточчя


вид на вежу ратуші та на частину міської забудови


частинки міської забудови

Зі мною вийшло інтерв’ю на сайті «pro.te.ua»

Тернополянин Борис Явір дітей назвав за давнім язичницьким звичаєм

Тернополянин Борис Явір провів обряд наречення над молодшим сином Яромиром. Без гостей і фотоапарату. Вранці у своїй квартирі. Борис – одружений 2 роки. Дружина Юліана у декретній відпустці. Мають старшу дитину – Аріану, якій виповнився рік. 

( Read more... )

мотивація буває несподіваною. але завжди приємна.

не сильно швидким кроком шпацерував нині містом у справах. задумався. і обігнав мене чоловік. я б і не звернув уваги, якби він не зупинився і глянув на мене допитливо - так, наче згадує, чи мене знає. так сталося, що через пару хвилин я здігнав його на пішохідному переході. чоловік знову на мене подивився допитливо, протягнув руку для вітання і, коли я потис його руку, він сказав "дякую". тепер дивився на нього допитливо я. а він мовив "дякую за білих хорватів"...

ми розговорилися - він перепитав, чи справді я Борис Явір, а я з приємністю виявив, що він та його товариші читають мої статті-дослідження про історію Галичини. і не просто читають, а дехто завдяки тим статтям "ще тримається". ми з хвилин п'ять говорили про джерела, торкнулися теми нових статтей. я дякував за увагу до моєї праці...

чоловік подякував ще раз і пішов далі... а я подумки згадував вже написані і ще недописані статті. як же це в житті буває - зустріч за межами Галичини стала поштовхом до майже періодичного висвітлення історії рідного краю, а зустрічі у межах Галичини дають розуміння, що моя праця потрібна...

Зі мною вийшло інтерв’ю на сайті «Погляд»

Тернополянин Борис Явір відзначає Різдво за язичницькими звичаями

 

 

Найцікавіші Різдвяні свята  були в  дитинстві. Я їх проводив у селі, де ще під «обкладинкою» християнства збереглися рідні язичницькі святкування (майже так, як описано у книжках етнографів). Саме ці святкування спричинили моє зацікавлення історією, звичаями…

На Святвечір святкування починалося із внесення Дідуха чоловіками родини, ми проказували «Віншую вас в коляді, проживайте в гаразді без клопоту, без біди аж до другої коляди!». Опісля жінки стелили солому на підлогу, сіно – на стіл. Діти з тої соломи на підлозі вили гнізда, мукали, кокали, ґиґали, тощо – імітували звуки домашніх тварин, що символізувало приплід у наступному періоді «від коляди до коляди». Відтак – сідали за стіл, вечеряли. Співали колядок… На саме Різдво ходили у гості, або ж гості приходили до нас. На третій день вранці палимо солому, яку також називаємо дідухом – в знак єдності із Сонцем, яке стало сильнішим. Скачемо через вогонь, як і наші предки.

Не так давно я одружився, тому вважаю, що найдушевніші Різдвяні свята у мене ще попереду – зі своєю коханою та нашими дітьми, які нашу рідну старовинну традицію передадуть нащадкам.


Сумував на Різдво. У ті роки, коли втрачав когось з рідних.

Як вважали наші предки, в усьому має бути лад (гармонія). Саме тоді, коли є внутрішній лад, лад у справах, лад у сім’ї чи родині, коли і такі менш значні обставини, як погода, атрибутика доповнюють відчуття свята, відчувається так званий дух Різдва.

Улюблена колядка «Радуйся Земле, ясен Світ засвітився». Принаймні, дуже подобається зараз. Ця давня колядка була перекручена в 20 столітті на християнський лад, але по селах та у книгах ще зберігся її оригінал, в якому оспівується подібність сім’ї земної до сім’ї небесної і сповіщення про те, що варто радіти, адже Сонце «народилося» – ясен світ засвітився.

Оптимально, коли свята припадають на традиційні вихідні дні – в рамках неділі, бо, коли свята розривають тиждень, залишається багато незавершених справ, а відтак і до роботи не відразу годен приступити.

На свята не маю звички переїдати, адже стараюся вести здоровий спосіб життя. Зазвичай, у святкові дні голова відпочиває від роботи і є змога повернутися до справ з більшим ентузіазмом.