borys_javir: (Default)
Люди, які пропагують бездітність чи спонукають, радять обмежувати дітонароджуваність - свідомі чи несвідомі учасники геноциду.
 
В Україні згідно з Кримінальним кодексом від 2001 року є стаття 442. Геноцид:
Геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу, — карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.
Публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів — караються арештом на термін до шести місяців або позбавленням волі на термін до п'яти років.
 
в 2017 році загальносвітовий рівень дітонароджуваності опустився нижче рівня 2,5 - нижче якого населення краю, держави чи світу перестає збільшуватися. у всіх державах Європи рівень дітонародження нижче 2,0 - нижче відтворення населення (фактично, вимирання).
 
станом на 2021 рік рівні дітонароджуваності: світ загалом 2,32; Європа загалом 1,48; Польща зокрема 1,46; Україна зокрема 1,25.
 
звісно, народження дітей - відповідальний крок і наслідок права вибору. але свідоме чи несвідоме пропагування бездітності, зниження рівня народжуваності, пропагування способу життя, який веде до цього - це вже участь у геноциді.
і повторюся, що прийде час, коли навіть ліберали (особливо ліберали) будуть придумувати насильницькі способи стимулювання народжуваності. хоча би тому, що всі люблять гроші. а за сучасної системи будь-які заощадження дуже швидко знецінюються і за відкладені на старість доляри через років 10-20-30 можна буде купити менше, ніж зараз; нерухомість (як спосіб інвестування) руйнуються і стають непотрібними, особливо, коли просто не стане кому в них жити... хто обманутий рівнем ущільнення міст, просто проїдьтеся по селах - там залишаються хіба старенькі доживати віку. навіть більше - багато райцентрів та облцентрів за останнє десятиліття втратили кількість населення. і ніякі негри чи азіати (якими ліберали готові замінити нас, корінне населення) не допоможуть - у них рівень народжуваності теж падає. людство тримається на людях. економіка тримається на людях. не буде людей - не буде нічого. і хто думає, що, купивши акції Тесли, ОВДП чи поклавши кошти у приватний пенсійний фонд, зможуть насолодитися бездітною старістю, розчарую: інфляція (зокрема, штучна) зїсть ваші заощадження. кожна чергова криза знецінить ваші золото, срібло, доляри та єври на 20-30%. а на старості за свої папірці у безлюдних поселеннях не знайдете нікого, хто подасть останню ложку води чи потримає за руку на смерканні життя.
 
але ви і далі підтримуйте "соросят", живіть одним днем і думайте, що карєра з її грамотами і рахунком в банку зроблять справді щасливими. 🙂
borys_javir: (обернув ся)

СИМВОЛІКА ГАЛИЧИНИ

оновлений допис



Галичани - представники слов’яномовного етносу, тому маємо хоч якось відобразити тяглість з наших предків, які сформувалися в нашому краю. Яскравими державами та адміністративними утвореннями минувшини на теренах Галичини були:

(Велика) Хорватія;
• галицько-хорватські князівства, які стали основою держави Ростиславичів - Galicia, Галицька земля, яка була сепаратною щодо Русі;
• Галицька земля в період анексії Романовичами;
• Королівство Руське, та воєводства на теренах Галичини, створені Польщею;
• Королівство Галичини та Володимирії, створене Австрією;
ЗУНР / Галицька держава.
Протягом означеного періоду герби збереглися - наприклад, Галка відома з угорських хронік, Леліва - від хорватів балканських та була наявна у шляхетських гербах від пізнього середньовіччя.

От зі зламу 1-2 тисячоліть та перших століть опісля й можна брати основу геральдики для Галичини, як історико-політичного краю.

Галка, як загальний герб землі Галицької відома з пізнього Середньовіччя. Галка біло-чорна, що дуже добре з погляду практичності.
До корони герба варто додати герби всіх частин Галичини та земель, які були під владою князів Галицьких.

А от прапор - то складніше питання. Якщо брати за основу хоругви земель, то:
• Галич - чорна галка з короною на білому тлі;
• Теребовля - золоті зоря та півмісяць на синьому тлі;
• Перемишль - золотий двоголовий орел на синьому тлі;
• Звенигород - золотий грифон на синьому тлі; 
• Львів - золотий лев на синьому тлі;
• Белз - білий грифон та червоно-малиновому тлі;
• Поділля - жовте сонце на червоно-малиновому тлі.

Багато шляхетських родів із Польщі, Галичини, Волині та загалом хорватських землях, які мали коріння у Галичині, використовували давній герб Леліва, який польські дослідники пов'язують із Лелею й Діванною, можливою персоніфікацією Венери, Богині-Матері.
Перші герби Хорватії, фон яких був чи червоний (червоно-малиновий?), чи синій. Золота зірка над срібним місяцем. Документально відомі орієнтовно із 10-11 століття (в Польщі - з 14 століття як герб руської (галицької) шляхти). Також — перший герб Теребовлі (це вже суттєво пізніше місто та околиці отримали на відзнаках більше однієї зірки). Такі ж герби чи із використанням зірок й півмісяця мали та мають Підгайці, Калуш, Дубно, Тернопіль, Сенява та інші міста, тобто райони південно-східної Польщі, Галичини та частини Волині, де могли осісти хорватські роди.



Відтак, виходячи із простої логіки, на основі знань з геральдики та історичної традиції, стяг мав би містити синю та червоно-малинову барви (особисто мені подобається червоно-малинова барва зверху, враховуючи, що вона найбільш рання на гербах хорватів, вихідців з Галичини).


Я скомпілював з того, що доступне у тенетах / інтернеті. Враховуючи землі, якими володіла Галицька держава, вставив у корону герби Белза, Перемишля, Львова, Теребовлі/Тернополя, Поділля. Варіант прапора, звісно, робочий, адже питання впирається у той чи інший історичний період, який береться за основу для формування геральдики. Проглядаючи історію галицьких земель, можна помітити, що основні вживані кольори як тло гербів та хоругов - червоний, білий, синій та жовтий. Варто лиш дослідити, які в нас вживалися частіше і за яких обставин.

Інформацію можна знайти у відкритих джерелах (наприклад, Вікіпедія). Думка про Леліву мені імпонує, але її треба ще опрацювати та окреслити аргументовано - показати на прикладах міст, земель, шляхетських родів.
borys_javir: (На згарищі)
Червеніют над нами стяги
З чорнов кавков на білім щитови,
Постаємо ми в сяйві поваги,
До вічної нашої крови!

Пліч-о-пліч ми дружно, єдино,
Ступаєм до бою завзято,
За край, за народ, за родину
В лавах струнких нас багато.

Із богами у луках Сварога
В ряд зійдут сьи наші герої,
То попереду нас перемога
Жде правди і віри святої!

Вже тремтят вороги, як осики,
Побачивши ясні знамена.
Іде слава гучна та велика,
І вписані в мармур імена.

Вже горят на наших обріях,
Ті вогні молодії, яскраві,
Же горичі зродили сьи в мріях,
І горітимут вічно у славі!

Ми долаєм ворожі окопи,
На дружні ступаєм пороги,
На шляху до Нової Европи
Нас чекают нові перемоги!

Не відняти в борні нам звитяги,
Нумо гордо ідімо, братове!
Червеніют над нами стяги
З чорнов кавков на білім щитови...

присвячено всім, хто обороняв, обороняє та буде обороняти наш рідний край.
© Борис Явір Іскра, «На згарищі: Червеніют над нами стяги...», 27 квітня 2011 - 28 квітня 2021.


borys_javir: (капелюх)
Я бачив свою смерть.
Коли ще був дитинов. У сні чи у видінні.

То буде кінець зими чи початок весни. Я виберу сьи у середмістя. Повільним кроком, постукуючи паличкою, пройду сьи вулицями міста. Навколо будуть кружляти сніжинки. І будуть ходити люди - діти і дорослі, мандрівники та жителі міста, хтось буде просто гуляти, хтось буде спішити у справах - я не помру наодинці. Бо буде вирувати життя.
Я спокійно сяду на лавку. Посміхнуся. Засну...

Навколо будуть кружляти сніжинки...
borys_javir: (обернув ся)
 
kuriergalicyjski.com

Zanikająca Galicja

Borys Jawir

z archiwum autora

Rozważania w obrazach i historiach

Czas jest nieubłagany… Wydaje się, że przemija, zabierając nas ze sobą, ale tak nie jest. To nie czas przemija, lecz my przemijamy, przemija znany nam świat. A ponadto sami pomagamy mu zanikać. Zabieramy ze sobą wszystko, co jest nam drogie, znane. Nowe zaś pokolenia przychodzą na tę błogosławioną (czy przeklętą) planetę i przynoszą coś nowego, coś niezwykłego, lecz też czasem po prostu dobrze zapomniane, stare… Przeszłość szybko odchodzi w niebyt. Kto się jej chwyta – zostaje ofiarą czasu. Ale czy usprawiedliwione jest przerywanie nici tej więzi pomiędzy przeszłością i przyszłością, co tak lekko czyni współczesny człowiek?

Lubię podróżować. Często fotografuję stare chaty, szopy, chlewy, obory czy inne zabudowania. Mają przeważnie po sto i więcej lat. Większość z nich od dawna stoją opuszczone, niezamieszkałe. Takie sobie muzea pod otwartym niebem, zarastające chwastami, trawą i mchem. Świadkowie czasów dla nas niedostępnych, świadkowie wydarzeń, o których jedynie słyszeliśmy, świadkowie, zagubieni we Wszechświecie…

Dlatego przed półtora wiekiem na świecie zaczęła się szerzyć fotografia. Dokonała przewrotu w sztuce i umożliwiła ludziom uchwycenie chwili, która już nigdy nie powróci. Początkowo były to odbitki czarno-białe, a z czasem kolorowe ilustracje zapełniły łamy prasy, książek, albumów. Czas jednak wykazał, że ani one, ani wideo nie są w stanie oddać pełni tej chwili, którą łowią. Wspomniane technologie są jedynie kluczem do wrót pamięci, za którymi ukryte są kłębki wspomnień i skojarzeń. Zbieram te klucze. Klucze z ludźmi, przyrodą, architekturą. Może po stuleciach pojawią się inne technologie utrwalenia chwili, ale jak my spoglądamy na dziewiętnasto czy dwudziestowieczne fotografie, tak nasi potomkowie będą oglądać nasze zdjęcia. W oczach nieznanych ludzi zobaczą radość i smutek, ból i szczęście, dawno zapomniane historie – cały dramatyzm epoki, o której może też będą mówić „stare dobre czasy”. Podobnie jak my określamy epokę naszych dziadków i pradziadków…

Wioski Opola
zdjęcia z archiwum autora

Kiedyś Jakub Głowacki (Jakiw Hołowacki, jeden z założycieli „Ruskiej Trójcy” – red.) uważał, że Opole to kraina rozciągająca się na północny wschód od Zbaraża oraz na wschód – aż po Zbrucz. Wiadomo, że nie ma określenia etnicznych regionów wschodu Galicji, ale sam fakt, że Zbrucz na przełomie XX i XXI w. był wschodnią granicą galicyjskich narzeczy i zachodnią granicą narzeczy podolskich, pozwala utrzymywać, że te ziemie są nieodłączną częścią Galicji, a nie jakiegoś sąsiedniego kraju. Stąd za Głowackim będę określał tereny obecnego obwodu tarnopolskiego jako Opole.

Wschodnie Opole, tak mi bliskie, jeszcze jakoś zachowuje swój koloryt z przełomu XIX i XX wieków, które miasta już często utraciły. Ale ten ledwo wyczuwalny duch zanika również po wsiach. Przed dziesięciu laty, gdy z przyjacielem poszukiwaliśmy miejsca na obóz dla płastu (ukraiński odpowiednik harcerstwa – red.), droga zaprowadziła nas do miejscowości Krzywe koło Kozowej. Gdy mój towarzysz nie potrafił porozumieć się językiem literackim z kobietą z Rady wioski, poprosił mnie o pomoc. Zacząłem rozmowę po galicyjsku i kobieta z radością mi odpowiedziała:

– Jyk budete szły tow dorohow – tu machnęła ręką na zachód, za wieś, – to wyjdete w lis, de za starow chatow lisnyka w dołyni jy dżereła.

Poszliśmy we wskazanym kierunku i niebawem byliśmy koło chatki…

Wskazane źródła znaleźliśmy. Wprawdzie dla obozu były nieprzydatne, ale stara chatka na długo zapadła mi w pamięci. Stała się niby punktem wyjścia dla mojego zainteresowania starożytnością.

Zachwycony starą książęcą Trembowlą, która ma swój początek podobno w połowie pierwszego tysiąclecia n.e., często zwiedzałem okolice. W Mikulińcach dość dobrze zachował się zamek i pałac. Pamiętam, że pragnienie gasiłem tam kwasem chlebowym. Gdy szedłem do browaru produkującego ten napój, ujrzałem starą chatę na stoku. Ktoś tam jeszcze mieszkał, ale z pewnością już nie długo. Ściana od strony pomieszczeń gospodarskich już zawaliła się, a i dach był w nie najlepszym stanie. Na dworze wybuchła wiosna – a ktoś w chatce przeżywał jesień lub zimę swego życia.

W wiosce Dereniówka koło Trembowli obok drogi do zamku w dawnym Janowie (ob. Dolina) można zobaczyć wiele starych chat. Chociaż wiele z nich są już „uwspółcześnione” i mają przybudówki, to część z nich zachowała się w stanie z przełomu stuleci. Jeśli się dotrze tam deszczową chłodną porą, można odnieść wrażenie, że nie ma tam ludzi i że jest się poza cywilizacją – taka tam cisza wokoło.

Podobnych chatek wokół Trembowli jest wiele. Część jest jeszcze zamieszkała, ale część świeci pustką, zaglądając w dusze niewdzięcznych potomków. Czasami wydaje się, że takie chaty mają duszę i żyją swoim życiem, przyjmując pod swój dach jednych, a wyrzucając innych. Z czasem się męczą i…

Przed dziesięciu laty w deszczową wiosenną pogodę odwiedziłem wioskę Liczkowce i szczyty Miodoborów koło niej (ośrodek kultu nad Zbruczem). Jest tam odnowiony pałac Timelmana, kilka zabytków i stary kościół na górze zamkowej. Koło kościoła stoi poczta i budynek Rady. Naprzeciwko świątyni – „pomnik” niezależności Ukrainy – tak określam budowle, zaniedbane w niezależnej Ukrainie. Wieje od nich smutkiem i rozczarowaniem. Nieco dalej, przy drodze na górę Bohit (dawna świątynia pogańska z przełomu pierwszego i drugiego tysiąclecia n.e.) leży pod otwartym niebem całe obejście-muzeum z XIX wieku. Dość dobrze zachowały się chata, spichlerz, chlew i piwniczka. Z roku na rok na podwórzu jest coraz więcej zarośli i postępuje rujnacja. Teraz nie jest to już urocze obejście, które widziałem jeszcze tuż po roku 2000, lecz smutny symbol wzrastającego „dobrobytu”.

Przed kilku laty zapuściłem się na rowerze w kierunku Brzeżan w poszukiwaniu terenu pod kolejny obóz płastunów. Podoba mi się bardzo Środkowe Opole na zachód od Złotej Lipy. Przemierzając trasę Brzeżany – Malinówka – Narajów – Leśniki, widziałem w Narajowie wiele starych domów i obejść, które dość dobrze zachowały się i były zamieszkane. Historia miejscowości wpisuje się w klasyczny schemat: niegdyś było to miasteczko z zamkiem i pałacem, ale przyszły bezlitosne czasy i widocznie położenie nie było tak pomyślne jak Brzeżan, więc miasteczko zanikło.


Starych budowli w Narajowie jest tyle, że wydawało mi się przez chwilę, iż trafiłem do wieku XIX: drewniane szopy, malowane błękitnym wapnem chaty, stare płoty, kopy siana, polne drogi i ludzie na polach, pracujący jak dawniej – bez żadnej techniki, a tylko kosą, motyką i pługiem ciągnionym przez konika… A wokół – lato i kwitną lipy…

Chciałoby się zostać tu na zawsze, na wieczność, malować pejzaże oświetlone słońcem i inkrustowane zielenią lasów. Gdybym był galicyjskim Cézanne`em, rozsławiłbym ten kraj, tę środkowo-słowiańską Prowansję w swoich obrazach.

Do Załuża trafiłem z przyjaciółmi przed wielu laty. Wioska była i jest bliskim przedmieściem Zbaraża, kolejnej stolicy książęcej. Można tu iść ulicą miasteczka i ani się spostrzec, że jest się już na wsi. Lub też na odwrót. W okolicach Załuża są pieczary – świątynie pogańskie, badając je, sfotografowałem kilka starych dworów.


Wioska to istne muzeum! Wiele tu zabudowań konstrukcji przysłupowej. Są tu chaty całkowicie drewniane, są z glinianymi ścianami, plecionymi z żerdzi i wypełnione gliną. Prawie wszystkie są w stanie krytycznym i spokojnie oczekują swego końca. Większość z nich to wielkie, solidne, budowane na wieki domy. Przy odpowiedniej trosce mogłyby stać jeszcze lata, mógłby tu powstać państwowy lub prywatny skansen przynoszący dochód z organizacji imprez, świąt, sesji zdjęciowych itp. Mogłyby być… a tymczasem stają się niemymi anachronicznymi świadkami minionych stuleci.

 

Skałat z okolicami

zdjęcia z archiwum autora


borys_javir: (ціхо)
я давно хотів написати щось подібне до доповіді Wajahat Ali (може, ще напишу - надихнувся), але коротко мій і його погляд - потрібно заводити дітей.
колись я свій текст ще напишу, а ви прочитайте багатогранну доповідь Wajahat Ali:
.
«я сподіваюся, що ви уважно слухали: нам потрібно вкладатися в дітей у розвинених країнах, якщо ми хочемо зберегти свою економіку та пенсії. Але не тому ми заводимо дітей. Це не головна причина. Діти завжди були найкращим, що є в людстві, найсміливішим, з нескінченними можливостями. І якщо ми в розвинених країнах, всі ми, обираємо не заводити дітей і не вкладатися в поточне і майбутні покоління, то навіщо це все? У чому сенс усієї нашої абсурдної подорожі? І нехай всі, хто може і хоче, всі ті, хто може і хоче мати дітей, передадуть далі це прекрасне життя з добротою і щедрістю, гідністю і любов’ю.»
текст перекладу: https://t.ly/3l7cU
джерело на TED: https://t.ly/oDlVe
.
ps: я - батько двох дітей. і, так, хочу мати ще хоча би одну дитину.
pps: цей допис закликає заводити дітей. 😉

borys_javir: (капелюх)
СОН «ДВА ПЕРСТЕНІ»
Борис ЯВІР, 2018-05-22
 
Заснув... Проснувся від штурхання. Мене розбудив пелехатий дід. Довге масне світле волосся звисало з-під теплої темної шапки, на тулубі була порвана куртка з вовною. Здається, вона колись була зеленою, але вже давно затерлася. 
- Ей, вставай, нам вже треба йти. - прохрипів чоловік до мене і всунув в руки металічне горнятко із теплим відваром якихось трав. 
Я глянув на нього, тоді на групу, яка збиралася до виправи, піднявся і подякував, що він мене розбудив. 
Я сьорбнув варива і пригадав, як і чому тут... 
 
Після великої війни світ поділився на “оази цивілізації” (поміж вцілілих ходили легенди, що такі справді є) і решту світу. Війна зруйнувала майже все. Більшість теренів були отруєними та випаленими. Високі залізобетонні спустілі будинки міст виглядали як скелети загиблих від мору тварин посеред поля. Випалена та забруднена земля майже не родила. А як щось і росло, то могло бути отруйним. Пощастило хіба тим, хто опинився далеко від основних бойових дій, в таких районах люди жили простим життям - в культурному плані повернулися у Середньовіччя. Міста пустували, або ж стали пристаниском для розмаїтих бродників, які кочували хто куди. Одні шукали легендарні “оази”, другі просто йшли у далекі незабруднені місцини, треті займалися розбоєм. Я ж був тим, хто ледве втік із “оази” (у ній встановився тоталітарний лад) та мандрував краями у пошуках їжі, пригод та спокою. Я гадав, що мене будуть шукати (я тоді ще не знав, але через деякий час після моєї втечі у місті встановився устрій, що нагадував жорстокий концентраційний табір, населення почало зменшуватися, керівництво почало висилати бригади для відловлення нових “працівників раю”, що породило работоргівлю), тому просто намагався якомога швидше піти якомога дальше. Якось, коли ще був сам, ледве не потрапив до рук розбійників, але мені пощастило, бо якраз в те поселення прийшли їхні конкуренти. В тій сутичці я роздобув гвинтівку, пістолет та набої. Правда, був дуже побитий, довго слабував, але вмілості виживання у природі помогли виздоровіти. Добре, що було літо. 
 
Я зробив видих і пара з мого рота піднялася хмарою догори. Навколо блистів незначний іній — вночі були приморозки. Йшло до зими. 
- Треба раніше лягати спати, хе хе, - засміявся дід і пішов до інших. Я скрутив спальний мішок, кинув в готовий до виправи наплічник, перевірив, чи в порядку зброя. 
 
Під осінь я натрапив на групу, з якою от йду. Я тоді рухався лісом, спускався з пагорба. Почув голоси в долині. Підкрався. В групі було дві юних дівчини, одна жінка та одна бабця, один юнак, троє чоловіків та двоє дідів. Помітив, що найбільш небезпечною їхньою зброєю є хіба довгі ножі, а самі вони виглядали досить неорганізовано. Я вийшов з лісу з гвинтівкою в руках, але не направляв її на людей. Чоловіки відразу взяли жінок у коло та витягнули ножі. Після невеликої словесної перепалки і моїх запевнень, що я нічого лихого з ними не зроблю, ми потиснули один одному руки і я пішов з ними. Як виявилося, вони — втікачі від работоргівців, вцілілі після нападу на невеликий табір. Жінка була цьоцею двом юначкам, двоє чоловіків були їм трьом якимісь далекими родичами, окремо були тато і син, і ще окремо ті діди та бабця. Спочатку ми трохи з недовірою ставилися одне до одного, але з часом звиклися. Я знав місцевість, вів їх туди, куди вони хотіли, подалі від основних доріг. Раз навіть врятував від розбійників, які побачивши людину з гвинтівкою, просто не підійшли, трималися на відстані. Так, як на відміну від інших чоловіків, я періодично брився, мився і прав свій одяг, на мене навіть почала заглядати та жінка та старша з дівчат, що викликало деяку напругу з їхніми родичами, але я на відкрите зближення з жінками не йшов, чим не загострював ситуації з тими чоловіками, які, було почали сприймати мене з ревнощами. 
 
В ці дні ми наближалися до міста, яке, як мені обіцяли, мало би бути для мене цікавим. Після денного переходу звечора ми зупинилися на руїнах кількаповерхового будинку на окраїні невеликого містечка. Нікого чужого в околицях не спостерігалося, тому ми були спокійні. На відміну від членів групи, які ночували у дворі, я вибрався на третій поверх. Тут мене і збудив той пелехатий дід. Я спустився вниз, привітався з іншими, ми перекинулися кількома словами про те, як пройшла ніч і чи щось снилося. Коли я поїв якогось вчорашнього м'яса, і запив відваром трав, ми рушили... 
 
Десь тому два тижні ми були прийшли в одне місто, де зустріли багато подібних втікачів. Коли я розповідав про реальну “оазу”, всі навколо думали, що я “поїхав”, бо ніхто не хотів вірити, що у вцілілих містах чи теренах може творитися пекло. Всі шукали раю, а рай був якраз подалі від міст, принаймні, від більшості. Та й вже як кілька днів в околицях працювали агітатори від одної з таких “оаз”, які набирали людей і розповідали всім, як гарно їм буде житися. Я не видів тих агітаторів, навіть не хотів підходити. На жаль, один з чоловіків та один дід з нашої групи відгукнулися на заклик. Я ледве відмовив інших не йти. І ми рушили далі, як тільки до нас дійшли чутки, що моєю особою зацікавилися оті агітатори...
 
Уже по обіді ми прибули у зруйнований мегаполіс. На вулицях було багато людей. Частина з них носили при собі зброю. Дехто позирав на нашу групу, але в нас також була зброя (у мене), тож ніхто так і не підходив. Чоловік з сином відвів нас до свого знайомого, який жив у громаді місцевих. Ті розповіли, що недавно був напад работоргівців, але міська “поліція” (делеговані озброєні люди від кожної з громад) захистила місто. 
 
Коли нас розселили по невеликих покоях, кожен мав час на якійсь свої справи — треба було встигнути до комендантської години. От цей пелехатий дід повів мене до “такого ж пришелепкуватого” як я. Це нагадувало якийсь обряд. “Пришелепкуватий” жив у юрті, коло якої перебували якійсь чоловіки та жінки. Діда впізнав один чоловік, нас пропустили всередину. Посередині горів вогонь, над якими висів чан з варивом. Поруч лежала купа дрів. Було багато диму. Дід з тим “пришелепкуватим” привіталися на невідомій мові і щось йому сказав про мене. Той зробив затяжне “а”, махнув до діда рукою. Дід пішов. 
 
“Пришелепкуватий” закликав мене до себе. У нього було поморщене від старості та шрамів лице. Одне око мало темну райдужну оболонку, інше було білим — він був сліпцем. Моєю мовою говорив ламано. Сказав, що також втікач з “оази” і чекав на мене. Він відійшов в сторону, за хвильку вернувся і дав мені мішечок із купою "артефактів". Сказав “то тобі”. Якраз в той час у юрту зайшли охоронці, аби глянути чи все гаразд. “Пришелепкуватий” сказав, що відкопав “артефакти” десь “за містом”, все було в твердій землі. Я взяв в руки згорток мішковини із землею і перебирав руками... Там було багато старих перстенів, якійсь інші вироби з металу - всякі бляшки чи щось подібне. Я по-черзі їх акуратно чистив від землі, бруду та твердого нальоту. Запам’яталося два перстені. Перший - золотий, широка обручка. 
Другий перстень скидався на не дуже акуратно зроблену змію - він був широкий, як обручка і завершувався головою змії, доволі спрощеною чи так стилізованою, із бронзовими чи покритими бронзою очима. Виглядав, наче  старовинний, з олова чи подібного металу з бронзовими вставками. Обручка в найтвердішій землі була, а змійка у трохи м'якшій землі. Прийшлі чоловіки аж дивувалися, як я голими руками фактично камінь розколов — то була скам’яніла земля. “Пришелепкуватий” взяв мої руки у свої, загорнув зі словами “ховай вже”. Коли я зв’язав мішечок, охоронці мене провели до виходу. На прощання з глибини юрти я почув “не вір нікому”...
borys_javir: (обернув ся)
Галичина, яка зникає...
Борис Явір

Роздуми у знимках та історіях

передрук моєї статті із інтернет-журналу Збруч
.

 

 

Час невблаганний... Здається, що він минає, забираючи нас із собою, але се не так. Не час минає, а ми минаємо, минає знайомий нам світ, а ми часто ще й помагаємо йому минати. Ми забираємо зі собою все, що було нам знайомим, усе, що було нам дорогим. А нові покоління приходять на сю благословенну (чи прокляту?) планету і приносять щось нове, щось незвичне, але часто й просто добре забуте старе... Минуле стрімко відходить у небуття. Хто чіпляється за нього, стають жертвами часу. Але чи є виправданим штучно розривати нитку спадковости між минулим і прийдешнім, що так легко робить сучасна людина? 

 

Я люблю мандрувати. Часто знимкую старі хати, хижі, шопи, хліви, обороги й інші будівлі, переважно збудовані сто і більше років тому. Більшість із них стоять покинуті, необжиті. Такі собі музеї під небом, музеї, які заростають бур'янами, травами та мохом. Свідки часів, які нам недоступні, свідки подій, про які ми лиш чули, свідки надій, які загубилися десь у Всесвіті...

 

Read more... )
borys_javir: (обернув ся)


Галицький форум з питань децентралізації

було багато розмов про відкритість влади, про територіальні громади, про фінансову самодостатність громад, загалом - про чергову адміністративну реформу.
як представники влади, так, особливо, представники громадських організацій говорили про безініціативність населення.

цікавим є місце проведення - сучасний Будинок вчених, колишнє казино. цікаво, яка карта розігрується цього разу?

дякую Володимиру Павліву за запрошення та Даяну Галицькому за організацію поїздки.
borys_javir: (Default)


Зустріч друзів замків Тернопілля

представники влади, громадських організацій та просто зацікавлені тематикою замків говорили про стан замків, про те, як його покращити. я представив мапу вцілілих та зруйнованих замків і палаців області, розповів про доступ до них та про системну зав’язку між відомостями про замки (ЗМІ, освіта), транспортним сполученням до них та станом замків. замки - це частина нашої історичної пам’яті, а історична пам’ять - ознака нашої вкоріненості в цій землі.

знимки: Борис Явір, Анна Золотнюк, Марічка Юрчак
borys_javir: (molfar)
Для zaxid.net знявся у сюжеті про прогноз на 2015 рік. Яким буде наступний рік - дивіться та перевіряйте.

borys_javir: (обернув ся)

Публічні дебати на тему «День Галичини» провела Громадська організація «Європейська галицька асамблея». У конференц-залі готелю «Тернопіль» сьогодні, 25 листопада, зібралися представники громадськості та історики, які обговорили можливі дати відзначення Дня Галичини. 7days-ua.com

«Нам, Галичанам, потрібне свято нашої Батьківщини. День, який би мав сприяти консолідації галицького суспільства, зміцнювати в ньому почуття солідарності і взаємоповаги з шанобою до минулого і з любов’ю до майбутнього. Галичина – це особливий регіон, зі своєю історією, ментальністю, культурою. Ця теза не потребує доведення. Якщо ж так, то Галичани мають право на заснування Дня Галичини, у який вони могли б публічно і урочисто віддати їй шану, висловити вдячність і підкреслити її потреби. Самої ностальгійної ретроспективи в цей «день» було б замало. Такий День мусить теж формувати перспективу розвитку краю і народу.» – наголошує голова «Європейської галицької асамблеї» Володимир Павлів. halychyna.org

«Таке свято дасть поштовх для розвитку ідентифікації галичан, а крім того, може стати джерелом залучення додаткових коштів для розвитку краю», – відзначив Ярослав Качмарський. gazeta-misto.te.ua

«Зараз спостерігається в чомусь здоровий, в чомусь нездоровий розвиток регіоналізму в Європі. Як на мене, це прекрасно, коли галичани мають галицьку, волиняки – волинську, а поліщуки — поліську ідентичність. Таке свято як день Галичини може стати туристичною родзинкою, та святкуванням, котре актуалізує спільну ідентичність жителів певного регіону», – письменник, краєзнавець Борис Явір. gazeta-misto.te.ua

«День Галичини – то своєрідний день народження чи день іменин. Це – день пам’яті та день погляду у майбуття. Нам, галичанам, цей день потрібний як квінтесенція любові до нашої Батьківщини, як подія для єднання навколо спільної мети, як символ родства (братерства та сестринства)» – письменник, митець та краєзнавець Борис Явір. doba.te.ua

«Як на мене, такий День не має асоціюватися із політикою, бо це його спаплюжить і кожен амбітний політик схоче його прихватизувати. Також то має бути дата, не пов’язана з релігією, бо і так християни в Галичині живуть за двома літочисленнями, а є й ще сповідники інших релігій чи позарелігійні, якими не варто нехтувати. Це має бути дата, однаково знакова для всієї Галичини. Навіть, якщо її варто поставити на нічим не підкріплене число, то може і краще - історія почнеться з "чистого аркуша"». - Борис Явір. halychyna.org


Після обговорення учасники дебатів зупинилися на кількох подіях, що стали знаковими для Галичини, а тому можуть бути обрані як варіанти для відзначення дня Галичини. Зокрема, це дати, прив’язані до битв квітня-травня 1099 року (в яких Ростиславичі відстояли незалежність Галичини від Русі, Польщі та Угорщини, - примітка BJ), створення Головної Руської Ради, видання альманаху «Русалка Дністрова», створення Легіону Українських січових стрільців і Листопадового чину. 7days-ua.com
borys_javir: (обернув ся)


Побудова громадянського суспільства в Галичині - справа, варта майбуття. Майбуття забезпеченого, щасливого та європейського. Про європейське майбутнє Галичини говорили разом з Європейська Галицька Асамблея. Тернопіль. Приємне товариство галичан та потенційних галичан, бесіди про політику та далеко не політику. Галицька ідентичність - ідентичність майбутнього.
borys_javir: (обернув ся)


Деяке [польське] видання з Европи намалювали мапу Европи в начебто 2015 році. Звісно, не все так може статися в 2015 році, але чи не в кожній сучасній державі є територія, на якій компактно проживає етнос, доволі інший від загальної маси населення. Наприклад, каталонці, фламандці, провансальці, шотландці, шльонзаки, галісійці, галіційці...
Набираймося сміливості впевнено крокувати до нової Европи. ;)

borys_javir: (ціхо)


Для щастя і радості, для приємної несподіванки достатньо тільки трішки файної фантазії, уяви та старань. Вони завжди винагороджуються, адже щастя - це найвища нагорода. Головне - витрачений один на одного час, турбота, посмішки, добро сердець. Вони є даром, який зігріває холодними ночами та освіжає у спекотні днини...

Старанні руки вирізали кілька десятків сердець, нанесли слова, що позначають поняття, які я дарую та буду дарувати протягом життя. А хороші помічники-«аґенти» допомогли влаштувати приємну несподіванку.

| щастя | радість | спокій | повага | щирість | турбота | любов | кохання | польоти | цвітіння | тепло | дар | жар | разом | діти | сім’я | родинність | дотики | всесвіт | подихи | майбутнє | цілунки | творчість | задоволення | самореалізація | назавжди | підтримка | милість | шаленість | душевність |

Побільше б кожному з нас щастя! Звичайного, незвичайного і надзвичайного! ;)

PS: Люблю... :*
borys_javir: (ціхо)
DSCF5359_2

Візьму тя за руку - піднімемось в небо,
В наш космос безмежний, де лиш ти і я.
Його ми примножим, його розбудуєм -
В нас буде найкраща у світі сім’я.

Нам до неба - рукою подати.
Ніжно-ніжно тебе обійняти.
Міцно-міцно тебе цілувати.
Спільні крила - разом літати.

Погляди наші у диво задивлені,
Майбутнього спільного наше чудо.
Я певен, кохана, досягнемо щастя.
Все лиш найкраще у нас, мила, буде.

Нам до неба - рукою подати.
Ніжно-ніжно тебе обійняти.
Міцно-міцно тебе цілувати.
Спільні крила - разом літати.

І так ми пліч-о-пліч шляхом у майбутнє
Будем прямувати до спільних вершин.
Досягнемо щастя, досягнем й достатку -
Доля нам в поміч і в поміч часу плин...

© Борис Явір Іскра, 2014-04-24
borys_javir: (поет)
375130_366571503455293_832254877_n

Лютневий місяць хмари розганяє,
І небо все засіяв вже зірками.
В його сіянні ілюзії зникають,
А все правдиве міцнішає з часами...

Тому попрошу ясно́го сво́го брата,
Аби тобі в житті подарував
Певнішу віру в тво́єму майбу́тті
Й стежки найкращі завжди застеляв.

Щоб сни писав для тебе лиш казкові,
А дні - лиш корисні й успішні,
Щоб розганяв життєві всі тумани,
А перемоги були - дуже втішні.

А місяць - брат таки старанний,
Лишень повір: йому, собі й мені.
І посміхнися: посмішка - це світло
Яке освітить усі наступні дні...

© Борис Явір Іскра, 2014-02-09
borys_javir: (поет)


В зимовім лісі десь при ватрі
Зібралися якось солдати.
Почали пити гаряче пійло
Й історії свої розповідати.

Про те, в яких краях бували,
Що бачили, а що здобули,
Що втратили в боях, що відшукали.
Щось пригадали, щось забули.

Найстарший з них був в шкурі вовка,
І шрам глибокий - на лиці,
Ікло на ланцюжку висіло,
Меч гострий все стискав в руці.

Почав казати - всі замовкли.
Дивився в даль і говорив
Про ті краї, що здобував роками,
Де юність і красу згубив.

Він знав любов й поневіряння,
Він мав багатство, славу, дім,
Та все розтануло із часом,
Наче від ватри зранку дим.

Пройшли роки, та він шукає
У ті краї старі стежки,
Щоб повернутися в майбутнє,
Туди, де здійсняться казки.

Загасне ватра, заснуть солдати,
Лишень зірки світитимуть для них.
А цей вояк піде шукати
Країв знайомих - чарівних.

Чи знайде він - спитайся в серця,
Спитайся в мрій, спитайся в снів.
І, може, справді він віднайде
Те, що шукав, те, що хотів...

© Борис Явір Іскра, 2014-02-04
borys_javir: (обернув ся)

Галичани - представники слов’яномовного етносу, тому логічно, що маємо хоч якось брати тяглість з наших предків, які тут і сформувалися. Яскравими державами минувшини на теренах Галичини були:
• (Велика) Хорватія;
• потім її уламки, які стали основою держави Ростиславичів, що була сепаратною щодо Русі;
• в пізніший період відбулася анексія Романовичами.
Протягом означеного періоду герби збереглися - наприклад, Галка відома з угорських хронік, Леліва - від хорватів балканських та була наявна у шляхетських гербах також пізніших часів.

От зі зламу 1-2 тисячоліть та перших століть опісля й можна брати основу геральдики.

Галка, як загальний герб землі Галицької відома з пізнього Середньовіччя. Галка біло-чорна, що дуже добре з погляду практичності. До корони герба варто додати герби всіх частин Галичини та земель, які були під владою князів Галицьких.

А от прапор - то складніше питання. Якщо брати за основу хоругви земель, то:
• Львів - золотий лев на синьому тлі;
• Перемишль - золотий двоголовий орел на синьому тлі;
• Теребовля - золоті зоря та півмісяць на синьому тлі;
• Галич - чорна галка з короною на білому тлі;
Отже, виходячи із простої логіки, на основі знань з геральдики та історичної традиції, стяг мав би бути жовто-синім.

Я скомпілював з того, що доступне у тенетах інтернет. Враховуючи землі, якими володіла Галицька держава, вставив у корону герби Белза, Перемишля, Львова, Теребовлі/Тернополя, Поділля.

Післямова. Наприклад, багато шляхетських родів із Польщі, Галичини, Волині та загалом хорватських землях, які мали коріння у Галичині, використовували давній герб Леліва, який польські дослідники пов'язують із Лелею й Діванною, можливою персоніфікацією Венери, Богині-Матері.
Перші герби Хорватії, фон яких був чи червоний, чи синій. Золота зірка над срібним місяцем. Документально відомі орієнтовно із 10-11 століття (в Польщі - з 14 століття як герб руської (галицької) шляхти). Також — перший герб Теребовлі (це вже суттєво пізніше місто та околиці отримали на відзнаках більше однієї зірки). Такі ж герби чи із використанням зірок й півмісяця мали та мають Підгайці, Калуш, Дубно, Тернопіль, Сенява та інші міста, тобто райони південно-східної Польщі, Галичини та частини Волині, де могли осісти хорватські роди.

Інформацію можна знайти у відкритих джерелах (наприклад, Вікіпедія). Думка про Леліву мені імпонує, але її треба ще опрацювати та окреслити аргументовано - показати на прикладах міст, земель, шляхетських родів.


Останній варіант - також, звісно, робочий, адже питання впирається у той чи інший історичний період, який береться за основу для формування геральдики. Проглядаючи історію галицьких земель, можна помітити, що основні вживані кольори як тло гербів та хоругов - червоний, білий, синій та жовтий. Варто лиш дослідити, які в нас вживалися частіше і за яких обставин.

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

May 2025

M T W T F S S
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
26 2728293031 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags