Boris Javir

... Вни сє стріли у зворі, на схилі гори, коло річки. То було так нежданно, так раптово.

Серед такого глухого ізвіру вона не чекала когось стріти. Ішла на полонину до брата. Думала піти боршов дорогов... Давна забута всіма стежина, яков хіба шо лісові звірі бігали... Непролазні хащі, вітроломи, зарослєк... А тут він... Чудний леґінь, темно-русе волосє єкого несе запах далеких полонин а солодких трав, вочі єкого несут в собі оґень зорєної ватри, а вуса пахнут рутов... Виднів, черленов... Подумала – мара. Та нє – заговорив... Ї мовов заговорив!
- А де ту найблише село?
Ліси сесі бойківскі... Відки він? На нім ґуґля, на плечах цаністра, довгов палков б'є перед собов... Сє питає, де найблише село, а сам, виднів, не так давно і в путі. Айбо давно? Вид го змучений...
Мой, то єкийсь бовгар айбо вівчєр? Та де?! Наші на бойках не бовгарєт. І не з сусіцкого села єкого... І зразу в голові спам’їтали сє давні бабині оповідки про ріжних духів, малфів, мольфарів...
А мой, він той дух, шо сє водит пиля річок, струмків саме в таких місцьох? Дух чоловіка, який сє валансає, чигає на жертву... І чом вона пішла сесьов дорогов? Тож годна була йти яковсь єншов, бізівно плайом могла йти!... Не дурно люди вже давно не ходєт сюдов...
В її душі виник неспокій, тілом пішло ледве замітне тремтінє...

Серед такого глухого лісу він не чекав когось стріти. Ішов си куди очі видят – коби з гір. Виднів, забрів не туда, пішов раз не тов дорогов, сє не додивив, а тепер ноги вивели на єкусь стежу. Навколо лем звори, ліси, жерепи... І потоки. Бистрі, гикой думка, круті, киплят, шумлят... А гомін лісу! Їй бо’, в сесих лісах малфи сє водєт! Їй бо!
А тут вона... Кобіта із зеленими очима, з єких вієло хвойов смерек і ялівцє, з волосєм русєвим-русєвим... Здаєсє, навіть із зеленкуватим відтінком. Хіба то так ліс віддає? Нє – то волосє таке зелене... Перед ним постала ... дочка лісу!...
Гов! Нє! Такого бути не може! Але...
Шкіра ї біла-біла, личко – ги чічка, ги тота косичка, а очі... Зелень смерек і яворів, глубина неба, бистрість гірских потоків... Та сесе малфа...
І така задумана... Мой, питанє не зрозуміла? Та нє, зрозуміла...

- Чом, дівчинойко, мовчиш?
- Айбо шо ти хтиш?
- Де ту найблише село?
- Село? – задумано мовила дівчина. Їй таки сє не вірило, шо то не дух, а справжній леґінь – вжесь багато чого від баби сє наслухала. – А пощо вам ід тому селі?
- Ід єкому селі?
- А ід тому, ід кторому ви йдете...
- А ід кторому я іду?

Сеся розмова стривожувала кобіту.
Леґінь, виднів, айбо малфів сє не бояв, айбо вжесь був єси розпізнав, шо тото не є малфа лісова.
Дівчина чось не хтіла відповідати... Вна кинула поглєдом на незнайомця. Раз, другий, третій... Очи опустила долів. Лице сє мінєло шохвилі...
- То ід...
Не встиг леґінь шось сє спитати, єк дівчина якось загадково сє усміхнула а побігла горі стежков. Він поглядом її проводив, покіть не зникла межи хащів...
Цудна з’єва не вхаблювала го голови вшитку дорогу...

Ідеш си лісом, тай не думаєш ні про шо. Лем сє вслухаєш у дзвінкий гомін пітєт, тиху пісню струмочка десь недалечко, врешті-решт, у свої кроки. Стежина, щедро всипана камінєм, сє в’є змійков помежи зарослєком, ялицєми, ґачуґами, мо й яким явором, буком айбо грабом. А ти йдеш си і ймиш ся на гадці, шо сесь ліс а сі гори таки файні. І тє так сє хоче стати, сє спинити і послухати цікавий шепіт вітру, шум далеких туманів, розмови верховітє, веселу байку потічка і ласкавий голос рідної земли. Він, чейби мама, промовлєє до тя виразно і журливо. Раз... Другий... А ти стаєш задивований і з варґів тілько ся зриває впівголоса „шо?”...
І ту ти розумієш, же твоє „шо?” перетворює світ навколо незнаним чином на незнайомий тобі. Земля-мама до тя заговорила, а ти відповів... Мо, то була не мама? Та нє, її голос, такий приємний і ласкавий ніґде не забудеш. Але чом світ сє робит якимсь не таким, а в грудьох росте доси незнайоме почутє? А в голову б’ют памороки... З-за дрива виходит файна кубіта, а ти йдеш за нев. І не відаєш, чи йдеш сам, чи то які чари... У горлі пропадає голос. І киби хтів, то до тої дівчинойки не заговориш... Та шо тото таке?!
І раптом ти зачинаєш згадувати бабині розповіді про малфів... Як ти ним сє дивував а віри не йняв...
А ти йдеш далі за дівчинов. І, відай, починаєш розуміти, шо не ти сам йдеш, а ноги тя не́сут. Не́сут далі, не́сут світ за вочи...
Так поволи зникає дівчина помежи дривами. Зникаєш і ти...
І но в грудьох сє зриває: „Гей, дівчинойко, відпусти! Відпусти ня, я ти нич злого не зробив им! Відпусти!...”