Masakra© Борис ЯВІР, 2013-04-04 / 2020-04-26, «
На згарищі»
От я того ніяк не збагну,
Пройшовши усі дороги війни,
Якщо існує бог чи існують боги,
Які ж мають бути жорстокі вони,
коли кидають людей у таку масакру...
Ми прочісували місцевість в пошуках недобитків ворога. Я сильно вирвався вперед, випередивши побратимів із чоти і вийшов з лісу на кручі над Дністром. А на камені сидів чоловік. Коли я його побачив, він наче розчинявся у променях ранкового сонця. Червонясто-рожевий. Я підійшов ближче. На його обличчі виднілася скривлена гримаса і у грі світло-тіні важко було розрізнити, чи то посміх, чи то вияв болю. Я підійшов ще ближче і помітив, що він червоний не від променів, які дарує світанок, а від крові. Його лице тремтіло від нервового перенапруження. Він глянув на мене поглядом, повним відчаю. І саме в ту мить я зрозумів, що у скривавленому ворогові впізнав давнього друга...
Ми були друзями ще із шкільної парти. Ігор вчився добре, але інколи був лінивим. У нашій компанії він здавався одним із найвеселіших. Крутився коло дівчат, а ті - раділи такій увазі доволі красивого хлопця.
Ми належали до патріотичного гуртка. Так, неформальне об'єднання, яке вивчало історію, задумувалося над майбутнім. На народні свята ми завжди одягали вишиванки, носили національні прапори. Наші дівчата заплітали у волосся стрічки "патріотичних" барв. Дирекція школи не завжди то схвалювала, але зазвичай реагувала стримано - на патріотизм не було команди начальства, але і не було заборони. А ми вірили, що колись зможемо побудувати ту державу, яку вважатимемо своєю...
Університет майже нічого не змінив, лиш додав серйозності нашій діяльності. Студентське братство нас радо прийняло і товариство було задоволене нашою діяльністю. Ми з Ігором часто організовували різні молодіжні вечори з патріотичними піснями. Після одного з них в нашому житті появилася Яся. Нині і не пригадаю, як її звали насправді і навіть не знаю, чи я знав її справжнє ім'я. Так її називали всі. Всі, кого ми знали і хто знав Ясю.
Тоді здавалося, у нас була особлива дружба. Я, Ігор і Яся. Важко буде визначити той момент, коли ми в неї закохалися. Ми навіть призналися їй одного дня. Яся нічого не відповіла ні мені, ні Ігорові. Того вечора ми з Ігором при розмові за вечерею і відкрили один одному, що сталося. Довго мовчали.
Яся сказала, що не хоче між нами вибирати і ми їй, наче брати. А у наші з другом відносини вперше за багато років закралася конкуренція. Ми старалися чи то собі, чи один одному, чи Ясі доказати, хто кращий. В усьому. Логічно, що якоїсь миті напруження дійшло свого піку і ми посварилися. Якось в ті дні і почалася війна... Ігор кудись зник з усіх відомих мені компаній, хоча ходили різні чутки.
А друг впізнав мене...
Ігор схопив своєю правою рукою мою ліву руку за кість і сказав:
- Я радий тебе бачити.
Я уважно глянув на нього. Він був беззбройним і ніяк не становив мені небезпеки. Ігор опустив свою руку.
Пахла кров.
Десь в лісі було чути моїх з чоти - наближалися.
Ігор дивився на мене:
- Як там Яся?
- Не знаю, я не видів її майже відтоді як ти пропав.
- Я думав, що лишаю її тобі.
Після початку війни я бачив Ясю лише раз - гуляла з якимісь офіцерчиком УВА, який, швидше за все, був “кабінетною мишею” в Головній управі. Побачивши мене, опустила очі, не привіталася...
Після того, як до Львова почав підходити фронт і стало ясно, що (з таємного наказу Головної управи) УВА просто здає місто на милість чи немилість східних зайд, прикриваючись гаслами про братерство та спільне коріння, я, посварившись з пацифістично налаштованими батьками, вибрався на фронт і, після низки пригод та поневірянь, приєднався до ГВ. Якраз йшли бої за Чортків. Головна управа, за різними чутками чи то саморозпустилася, чи то колабораціювала з УНА, що було, по-суті, одним і тим самим. УВА вдарила нам у тили, але ми її стримали і навіть відкинули за Бережани. А потім була бійня під Гусятином... Хоча передові загони східняків були розбиті, але з тилу знову наступала УВА і ми змушені були відійти на південь, за Дністер... Я зітхнув, глянув на світанок:
- Та ні. Як ти пропав, то й мені стало не цікаво за неї боротися. І ще й почалася війна, все змінилося.
- То ти щось знаєш про неї?
- Останнє знав, що Ясю закадрив якийсь офіцерчик з вашого штабу - одного разу видів їх разом.
Ігор важко дихав:
- Ото, знаєш, і наша Галичина, як та Яся: поки патріоти між собою чубляться, хто кращий і чия версія патріотизму більш “патріотичніша”, чия любов більш “щира”, наша Галичина попадається якомусь пройдисвіту.
Я криво посміхнувся...
Після відходу за Дністер нас чекала виснажлива зимівля в горах... Ні УВА, ні УНА нас не переслідували — пам’ятали важкий розгром під Гусятином, хоча поступово наближалися районів, які ми контролювали. Можливо, наше командування мало блат із якимісь богом війни, бо весною почався такий стрімкий наступ, що ми нагадували лавину, яка сходила з гір. Вже у квітні ми заманили в пастку противника коло Станіславова, бої були незначні, місто швидко стало нашим. А наш ґенерал, хитрий чортяка, під Станіславів виставив свої кращі війська, ми всіх полонених увістів нагодували, полікували, дали надивитися на нашу зразкову дисципліну, на сите харчування, на гарні однострої і новеньку зброю, а тоді їх відпустили, давши пропозицію пристати у наші ряди в часі до двох тижнів. Тільки уявити собі, з яким настроєм увісти йшли з полону - розгублені через нашу благородність, і, в той же час, з якою огидою дивилися на свої засрані казарми, тотальну дідівщину східного зразка, пошарпані однострої, стару зброю. Ясно, що до двох тижнів ми мали значне поповнення, а поміж увістів, які не дезертували зі свого війська, впав моральний дух, або ж, навпаки, поширювалися оманливі чутки, що ми загралися у перфекціонізм та зажралися, розмякли. А поки вони у свої лави стягували всякий збрід, ми гартували найкращих.
А на днях ми перестріли УВА та східняків над Дністром. Першими форсували Дністер увісти, з ними відбулися й перші сутички — ми заманювали їх у петлю. З іншого боку прийшли уністи, східняки. Порівняно з увістами це був просто натовп, але вони переважали чисельно як УВА, так і нас. Ми дали ворогові перейти річку, зачаївшися у лісах. Вони думали, що ми в полях, риємо укріплення, але це був відволікаючий маневр. Ми дочекалися з’єднання УВА та УНА, і першої їхньої атаки на наші польові позиції. Після деякої артилерійської підготовки вони спочатку пішли клином, наші передові загони почали відступати, а їхня друга черга мала взяти нас в оточення. Коли ж вони розтягнулися по полях, ми вилізли з лісових бункерів і взяли в оточення їх, лишивши незначний прохід до річки. Водночас, ми перекрили всі мости та переправи в околиці. Утворився коридор, який ми прострілювали зі всієї зброї, яку мали. Увісти та уністи збилися в одну отару, а ми гнали їх на скали. В полон можна було брати тільки увістів, хлопців з Галичини, а всіх інших ми просто розстрілювали, але без збиткувань. І місцевість була вибрана невипадково: тилові частини ворога, мабуть, з жахом та безсиллям спостерігали, як ми знищуємо цілу армію, бачили розправу, бачили своїх вояків, втікаючих боягузів, бачили червоні від їхньої крові скали...
Після бою, на світанку третього дня, ми прочісували місцевість в пошуках недобитків ворога. Я сильно вирвався вперед, випередивши побратимів із чоти і вийшов з лісу на кручі над Дністром. А на камені сидів чоловік. Коли я його побачив, він наче розчинявся у променях ранкового сонця. Червонясто-рожевий. Я підійшов ближче. На його обличчі виднілася скривлена гримаса і в грі світло-тіні важко було розрізнити, чи то посміх, чи то вияв болю. Я підійшов ще ближче і помітив, що він червоний не від променів, які дарує світанок, а від крові. Його лице тремтіло від нервового перенапруження. Він глянув на мене поглядом, повним відчаю. І саме в ту мить я зрозумів, що у скривавленому ворогові впізнав давнього друга...
Ігор відвів погляд на світанок.
Я мовив:
- Ходи зі мною, ми надамо медичну допомогу, відгодуємо, приєднаєшся до нас, чи повернешся додому...
- ...з підпискою ніколи більше не воювати проти ГВ, - продовжив мої слова Ігор. - Я знаю, мені ваші полонені розказували. Але я з тобою не піду.
Я уважно глянув на Ігора. Його вигляд був приреченим, але він говорив спокійно:
- Ти пам'ятаєш, як ми з тобою горіли ідеями? Тоді, у школі, чи в університеті? Ми були юні та наївні. Співали пісень, таборували, мандрували горами чи десь тут, коло Дністра... Як настав час йти, я пішов. За свій рідний край, за стрілецький звичай... Пам'ятаєш?..
Я задумано посміхнувся. Голос Ігора тремтів:
- Нас вибили з Кременця, впав Тарнополь... Ваш ґенерал якимісь дивом відкинув східняків за Скалат і я був в складі тих загонів УВА, що йшли з його загонами. В Скалаті мене, історика, познайомили з одним сотником з ГВ, який, як сказали, також був істориком. Той сотник не представився, але після другого чи третього килішка чомусь сказав “
наша Галичина - то суцільна незагоєна рана і нова війна не загоїть старі рани та шрами... Вона завдасть нових, які, хіба, сильним болем приглушать біль попередніх...”. Я не пам'ятаю, про що ми розмовляли до того, і про що опісля, але, як нині, пам'ятаю ці слова...
Ігор задумано дивився на світанок. Там, на північному сході, де сходило Сонце, за майже сто верств був Скалат...
- Я не піду з тобою, - сказав за хвилю друг, - бо я дуже ранений і ледве сюди забрів. Я весь у крові побратимів та у своїй крові. І, яка іронія долі, коли мені в очах смеркає, надворі світає, і, яка іронія долі, в однострої ворога до мене прийшов давній друг, і яка іронія долі, що в протиборних арміях ми воюємо за одне і те саме.
Я тільки мовчки зітхнув.
З лісу все ближче чулися голоси моїх побратимів.
Ігор продовжив:
- Сідай коло мене... Сідай, в останні мої хвилини буде на чиє плече спертися...
Я сів.
- Я давно не писав батькам. Скажеш моїм мамі і татові, що їхнього “дубка” зламав вихор війни. І дай слово, що, як закінчиться війна, ви більше нікому не дозволите ранити наш край, більше нікому не дозволите його сварити поміж собою... Дай слово, що будете загоювати оту суцільну рану... Дай слово...
- Даю слово.
- Дякую...
Я стиснув руку Ігора.
Він повільно схилився на моє плече.
Я відчував, як його рука слабне, а він холоне.
Я був злий на Ясю, яку Ігор так і не забув.
Я підбирав слова, які маю сказати його батькам.
Мої побратими з чоти вийшли з лісу на кручі над Дністром. На камені сиділо двоє чоловіків. Двоє чоловіків у ворожих одностроях, але двоє друзів у житті. Двоє чоловіків, які воювали в протиборних формаціях за одну і ту саму справу, разом завдаючи нових ран нашому страждальному краю. Коли вони нас побачили, ми наче розчинялися у променях ранкового сонця.
Червонясто-рожеві...
Як незагоєна рана...
Як кров...
Мертвий Ігор дивився на світанок поглядом, повним відчаю. А моє лице тремтіло від нервового перенапруження...
Щонайменше кілька днів збирали трупів на полях та в лісах.
Скали були червоними від крові навіть після кількох дощів.
Результат битви був навіть навіть більш вражаючим, ніж хто міг очікувати: східняки втікли майже до Збруча, а залишки УВА отаборилися у Львові та околицях, де мали трохи прихильників. Тобто, майже вся Галичина в один момент стала фактично нашою.
Наші загони перейшли Дністер і повільно, але впевнено рухалися на північ...
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
