Boris Javir

Я давно хотів померти...
© Борис ЯВІР, 2017-03-15, «На згарищі»

- Вояче, чому ти тут?

Миросько мовчав. Сидів і не хотів відповідати. Сотник довгою палицею розрухав патики у ватрі, аби була краща тяга і ліпше горіло. І хоч Марко приніс достатньо дрів, аби підтримувати вогнище до ранку, Борис радив їх не витрачати дарма.

- Мироську, чи чуєш? - гукнув Богдан.
- Та облиш його, - мовив Максим, - він нині багато пережив.
- То, раз зайшла розмова, може розкажете, що там з вами таки сталося? - запитав Святослав.

Максим зрозумів, що обмовився, і запитливо глянув на сотника. Борис знизав плечима, криво посміхнувся в свої темно-русі вуса і кивнув головою. Було видно, що він не в захваті від того, що сталося і, можливо, між ними була якась угода про нерозголошення, але “раз зайшла розмова”...

- Ми ходили у патруль... - повільно і схвильовано почав Максим та знову глянув на Бориса. Сотник похитав рукою показуючи, аби той продовжив. - То було вдосвіта. Туман. Мало що видко. Ну ви ж знаєте, які зараз ранки — кожен у патруль ходив...
Хлопці мовчки похитали головами.
- Ми зайшли за село. Знаєте, де річка до лісу доходить і там таке велике каміння є?
- Так, були там позавчора, - сказав Марко.
- Там колись святилище язичницьке було, криваві жертви приносили. - бовкнув Святослав. Хлопці на нього глянули допитливо. Навіть зазвичай байдужий до балачок Борис повернув погляд в бік юнака. - Та я чув таке від місцевих — якийсь дід розповідав. Казав, що колись наші предки там ворогів своїх старим Богам віддавали, аби ті сприяли перемозі. Там колом вісім каменів догори стоять — то сплячі волхви, а посередині вівтар...

Максим і Борис знову переглянулися. Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. Стрілець же почав хвилюватися ще дужче.
- А до чого ж тут сотник? - мовив Богдан. - Ви ж наче в патруль троє ходили: ти, Миросько і Роман...
Стрілець глибоко вдихнув.
- Максиме? - Марко поставив руку на плече друга.
- Зараз, по-черзі... - перевів дух Максим. - Роман, як більш досвідчений, йшов попереду. Я — позаду. Мироська ми поставили в центрі, як наймолодшого. Ми нічого не боялися, тому трохи втратили пильність. Ви ж розумієте, хоч ми тут недовго, але фронт трохи подалі, і попередні патрулі нічого не виявили. Ні з нашої, ні з 85ої сотні. Роман деколи зупинявся, прислухався, придивлявся. Але ж у ранковому тумані майже нічого не видко, та й коло річки — тим більше. І не чути... Так ми добралися до тих каменів. Як раптом постріл. Романові в праве рамено. Мабуть, сліпа куля... Він впав. Миросько до нього кинувся на поміч. Я сів на землю за каменем, намагаючись зрозуміти, звідки стріляли. У лісі туман був не такий густий, а ще й почався вітерець. Поміж деревами почало проглядатися. В нашу сторону пішли короткі автоматові черги. Роман заліз за камінь і почав відстрілюватися. Здавалося, вороги йшли з різних боків і їх було щонайменше з десяток...
- Диверсійна група, бігме! - хтось бовкнув.
- Миросько, ясна річ, розгубився. Перший бій... Я і Роман на нього трохи покричали і той ніби прийшов до тями. Залунав і його скоростріл... Кількох ворогів ми точно положили. Вороги дуже швидко наближалися. Я з Мироськом зайняли нову позицію. Роман же залишався між каміння — було видко, що через рану дуже ослаб. Скоро ми почули постріли, що йшли не в нашу сторону, але стріляли вороги. По комусь. Нам не було видко. А дальше все відбулося так швидко... Вороги чомусь борше побігли на нас. Хтось стріляв, хтось ні. Я і Роман ще по одному зняли. Перейшли у рукопашний бій...

- Там було багато крові. Свіжої. Людської. - раптом озвався Миросько. Хлопці переглянулися. Погляд Мирослава був скляним і наповненим дивною сумішшю страху та подиву. Та він стривожено продовжив: - Ви питали, чому я тут? Я тут новенький і ми влаштували вечір знайомства. Майже всі вже встигли розповісти, чому чи як опинилися на фронті. Моя історія банальна: єдиний син своїх батьків, ріс пещеним, не знав відмов. Пішов у доросле життя і стало важко. Кохання — нещасливе, навчання — провалив. Я сам родом з-над кордону, але війна мене застала у Львові. Мене у Львові — а батьків вдома. Звістку про їхню смерть і, водночас, про початок війни, я отримав в барі. Так жалюгідно... Я сам себе ненавидів. Хотів померти. Я не знаю, як опинився у войську. Певно, п’яним тоді був. Відправили на навчання. Ганяли, муштрували. Потім — у тилову частину. Звідти — до вас. Не приховую, у патруль пішов ще сонний. Спав на ходу. Потім стрілянина. Потім на мене наскочив ворог. Хоч, і життя мені не миле, але я інстинктивно скорчився клубком, поставивши перед головою блок. Ворог якраз заніс наді мною ножа. Я думав, що то кінець. Як раптом одна дужа рука взяла того ворога за чуба, а друга багнетом перерізала горлянку. Як курей ріжуть. І кров спускають. Кров полилася на мене. Кров. Така тепла. На лице, на руки... Людська кров! Мене запекло...

- Хто це був? - запитав Марко. Максим глянув на Бориса. Вслід за ним погляди звели інші. Голос Мироська тремтів:
- Сотник різав їх як німину перед святами. Технічно, впевнено... Як відкинув трупа того ворога, що хотів мене вбити, дав мені ножа і сказав “бийся так, наче ти давно вже мертвий”...
- Борис нас врятував. - сказав тихо Максим. Я не знаю, звідки він там взявся, але це було диво. І страшно, і захоплююче. Як той вовк, рвав ворогів. Там таки все у крові — всі ті камені, вівтар... Мабуть, стародавні Боги наситилися... І в світанковому світлі все злилося у червоній барві — небо і кров довкола...

- То було ще на початках війни. - голос сотника звучав грізно. - Ми зайшли у щойно визволене село. Наше село. Всіх, хто не встиг втекти, вороги вирізали. Жорстоко. Всіх — дітей, дорослих і старих. Особливо не щадили жінок. У мого друга там жила наречена. Була вагітнов. Не мала, куди їхати... - голос Бориса трохи затремтів і на мить перервався. - Ми, вже бувалі у боях хлопці та чоловіки, плакали. А вночі наш сотник зібрав найкращих з нас, ми переділи сє у все чорне, всі відзнаки залишили наметах, і тихо, жеби ніхто не чув та не знав, пішли у ворожий стан. Тої ночі ми їх різали, як ріжут скотину. Ми знімали шкіру із лиця кожного ворога, залишаючи голі черепи та забираючи їх жетони із собов... За кожного нашого вбитого, за кожну наречену, сестру, маму, тата...

- Янголи смерті. - по якійсь перерві тихо сказав Богдан.
- Месники темряви... - мовив Святослав.
- То ви таки існуєте... - прошепотів Марко.
- В одному з боїв, звичайних, але важких, боїв, мене поранили. - продовжив Борис. - А тогди я був в горах на вишколі старшин, а тогди — до вас. Коли на днях ми заїжджали сюди і наша сотня міняла сє з 85тов місцем розташування, я впізнав поміж них одного із месників. Фронт близько, а старий вовк здобич нюхом чує... От ми вночі і ходили на полювання. Ви зрозуміли, яке, правда? Там виявили, же частина ворогів відправила сє у нашу сторону — диверсійна група. В лісі я їх і здігнав. Їхня кров стала гарним частунком для Богів. -  Сотник криво посміхнувся в свої темно-русі вуса. - Знаєте, я також колись давно хотів померти. І тогди, ховаючи наших замордованих людей, я помер. А теперки ми сє здає, же відчуваю кірву всюди... Теплу таку, гейби свіжу... На руках, на лиці... Її запах, її тепло... Вона пече, як грань, як розпечена грань... І я знаю, що ніколи більше... жоден з нас не зможе заснути спокійно... адже кожен з нас помер ще тоді — разом із нашими нареченими, сестрами, братами, мамами та татами... Тому ми б’ємо сє, ніби давно вже мертві. Тому перемога буде за нами. Хоч нас і менше, але ми проженемо східних ординців з землі нашої...

Ще прийде сніг, зима настане,
Ще діти всядуться на сани,
Ще завірюха все завіє,
Біленьким снігом світ засіє.

Ще прийде холод в міста й села,
Ще всі закриються в оселях,
Ще заховаються у пледи,
І будуть пити чай із медом.

Ще замете усі дороги,
Ще в снах загубляться тривоги,
Ще буду я листи писати,
А ти будеш в теплі читати.

Ще в якусь ніч зимову зимну
Ще пригадаєш все до сліз приємне,
Ще я візьму тебе за руку,
А ти відчуєш солодку муку...



© Борис Явір Іскра, 2014-01-08

За горами високими,
Де сніги одні біліють,
Де вітри шалені й бистрі
Люто-люто й сильно віють,

Де лиш скали, наче пустка,
І корчі сухі стирчать,
А ліси усі у снігу
Мов під ковдрою все сплять,

Була там одна країна,
І жили в ній різні люди:
Були бідні і багаті,
Господарські чи приблуди.
.
А у серці того краю
У селі десь між лісів
Хлопець добрий й роботящий
Із батьками собі жив.

Мав фраїрку дуже гарну
Та й любив її, як міг:
Все робив, що лиш хотіла,
Їй встеляв квітки до ніг.
( читати дальше про забаганки )

Колись, у древні ті часи,
В легендах навіть призабуті,
Коли жили казкові звірі,
А також монстри люті-люті,

Коли земля пливла на Черепасі
У космосі без краю і початку,
Коли реальними були казки
І ле́гкими усі загадки,

Тоді ще Місяць юнаком був,
Топтав стежки, топтав дороги,
Та час від часу все ж вертався
До дому рідного порогу.
( читати далі історію небесної любові )

Повільно, без зайвого поспіху розстебнув ґудзики на зеленій військовій сорочці. Зняв. Повісив на вішалку. Розкрутив кран. Той скрипів. Пронизливий скрегіт в’їдав ся в вуха і шкрябав зуби. Потекла вода. Спочатку трішки із ржавчиною, але потім — майже прозора. Пахла металічними трубами та болотом. Намочив руки, лице. Стало легше. Наніс на долоні піну для гоління й протягнув ними по щоках, потім по шиї та розмазав по всьому лиці. Враз замість темно-каштанової щетини виросла майже біла борода. Витягнув бритву. Почав голити ся із шиї. Плавними й впевненими рухами водив знизу вгору до щелеп, знімаючи непотрібне волосся. Перейшов до щік...

( читати далі про війну )

Коли покидаєш Галичину, то( читати далі )

Життя все ставить на свої місця. Знову і знову...
От тільки питання - яка радість третій з тих всіх інтриґ, якщо він з нею точно не залишиться?..

_ _ _
2012-06-04
Борис Явір Іскра

...якби ти знав час своєї смерті, чи б ти свідомо пішов на визначене місце у визначений час?..

Світало...
Богдан сидів в рові, відклав карабіна і грів теплим подихом стулені докупи тендітні юнацькі кулаки. У навколишній сірості не проглядалося жодного руху, який міг би занепокоїти...
- Не боїшся померти?
- Яка смерть? Мені ж вісімнадцяти ще нема... - тремтячим від холоду, але гарячим у тембрі голосом сказав Богдан...

( читати дальше... )