Boris Javir

СОН «НАСТУПНА ПАНІ ЯВІР?»
Борис ЯВІР. Сон: 29 I 2022. Деталізація 01 ІІ 2022.

Якраз вночі,
коли Венера переходила зі зворотнього руху в рух прямий,
наснився мені сон дивний...

Настала тепла пора року. Заквітли луги. Після кількох років кризи, обмежень у подорожах, таки настали ліпші часи — знову можна було вільно мандрувати, проводити різні масові заходи. До людей верталася бадьорість.

Якось я розмовляв з приятелями і вони запросили мене на фестиваль, пов’язаний з традиційною культурою, але в новітній, сучасній подачі — їм здалося, що мені таке може сподобатися. Відтак, я з дітьми подалися у подорож.

Ми любимо подорожувати — відколи виховую їх сам, привчаю до доріг та пригод, ознайомлюю з іншими краями.
До містечка, коло якого проводили фестиваль, ми доїхали без зайвих трудностей, зупинилися у гостинці неподалік місця проведення. Мої приятелі були поміж організаторів, тож мали нас зустріти вже там, безпосередньо на місці.
Зранку було пасмурно, навіть падав дощик. Але дуже дрібненький. До обіду дощик втих, а вітер трохи підсушив дороги, стежки, листя та трави. Хіба невеликі калабані де-не-де нагадували про дощ. І хмари, які ще нависали над містечком.

Ми поїли у гостинці, взулися так, аби не було шкода замочити взуття та рушили на терен проведення фестивалю — від гостинця вела стежка через луг, місток і далі полем до лісу, на узліссі якого все і відбувалося. Я просив дітей, аби вони не сходили зі стежки, бо трави ще трохи мокрі. Але хто мене буде слухати, якщо навколо стільки всього цікавого? :)
Через річку вів дерев’яний підвісний міст, на якому ми похиталися, поки Аріана не сказала “годі”. Відтак, подалися на захід. Яромир побіг вперед, Арця за ним, а я вже мусив здоганяти.

На терені фестивального містечка ми побачили різні атракціони, ігрову площу, різноманітні майстерки та сцену для співів і площу для танців коло неї.
Грала музика...

Мене з дітьми ще при вході помітили мої приятелі, махнули руками, мовляв “ходіть до нас”. Коли ми підійшли, я побачив кількох незнайомих мені людей — інших членів гурту організаторів. Серед них дуже виділялася одна молодиця — мала незвично світле волосся із темно-русими вкрапленнями, яке було заплетене у тонкі коси, а ті були зібрані в хвостик, її вишиванка була з дуже тонкої тканини, настільки тонкої, що, здавалося, що вона просвітлюється. Пікантності додавало те, що, здається, вона була без нагрудної білизни...

Мене представили всім, всіх представили мені. І повели показувати, що де є цікавого. Ми розмовляли про те, як ми доїхали, чи ситі (можна було спробувати страв з польової кухні), чи я б міг взяти участь у якійсь майстерці...
Я заледве міг відірвати погляд від тої дівчини, а вона — від мене.
Спочатку мої малята нудилися — розмови дорослих не найбільш цікаве, що може бути на заході. Але, коли ми дійшли до ігрової площі, я їх відпустив погратися. Пізніше ми брали участь у майстерках, іграх, конкурсах - навіть виграли пару іграшок.

Вечоріло...
Перший фестивальний день завершувався. Багато людей поїхали додому. Багато пар подалися в напрямку річки. Залишилися хіба ті учасники заходу, які ночували у наметах, або ж зупинилися у містечку через річку.

Небо розхмарилося. Червонясті промені Сонця впали на ліс та узлісся.
Мої малята бавилися на ігровій площі. Я сидів на лавці-гойдалці та пантрував за ними, любувався осяяним Сонцем лісом та берегом ріки. Раптом до мене підійшла ота незвична молодиця. Ми розговорилися про захід - що сподобалося, що можна було б покращити. Вечірнє Сонце наче наливало її щоки рум’янцем. Вона все розповідала про плани та бачення наступних заходів і постійно поправляла своє волосся... Як раптом вмовкла. Я зачаровано дивився на неї. А вона за хвилю сказала:
- Мені про тебе багато розповідали...
І пильно глянула на мене. А я зачаровано дивився на неї:
- Ти дуже красива...
Молодиця підійшла, сіла мені на коліна, прижавшись до мене тісно і ... поцілувала.
Поцілунок затягнувся, поки аж стало повітря.
Я притиснув її ще міцніше.
Наше дихання ставало все глибшим...
Вона глянула на мене вологим поглядом:
- Ти ж цього хотів, правда?
- З першої миті, коли тебе повидів...
Ми злилися в поцілунку знову...

СОН «ТРИВОЖНІ ЗАРУЧИНИ»
Борис ЯВІР, 2018-05-07

Я стояв у примірному покої знайомого кравця. Він знімав останні мірки, щось там підшивав, я вкотре надівав свого костюма.
- У вас сьогодні важливий день? - запитав кравець.
- Так, - мовив я, перебираючи в голові плани на вечір, і зніяковіло посміхаючись.
Кравець з розумінням посміхнувся і не випитував. Тепер мало хто користується його послугами, більшість купляє готовий одяг, який лежить аби-як. Хіба кому пощастить з фіґурою, яка відповідає міркам виробника. А я прийшов не тільки купити костюм, а підігнати по фіґурі.

Се був такий старий примірний покій з багатьма дзеркалами, а також розмаїтими кравецькими знаряддями. Вже третє покоління передає се діло від тата до сина. І от сему кравцю помагав його молодший син. Старший, наскільки мені було відомо, був на фронті.

Заплативши за докінчений одяг, я пішов до автівки. Мій водій вже встиг поїсти якоїсь вуличної їжі і навіть майже задрімати, поки я був у кравця. Він був веселим хлопцем, постійно про щось розповідав. Я не знаю, звідки від брав стільки сюжетів для своїх оповідок, адже майже цілими днями чи то возив щось в робочих цілях, чи мене. Але, здавалося, знав “про все на світі” і часто його історії “про все на світі” заспокоювали краще, ніж ліки чи алкоголь.
- Вона вас вже чекає? - запитав водій. Його тон був по-діловому серйозним. Він завжди “викав”, коли був “на робочому місці”. Казав, що “на роботі так положено”. І тільки знімав свій робочий костюм, переодягався у простий одяг, як відразу переходив на “ти”. У його голосі ніколи не було вульгарної фамільярності. Та й не могло бути — ми зналися майже з дитинства, ходили в одну спортивну школу, правда, на різні гуртки.
- Ой, так... - посміхаючись відказав я.
- То чого ми чекаємо? - запитав риторично водій, радше сам до себе і завів авто.

Ми їхали містом до твого дому. Автівка плавно котилася дорогами, поки ми не приїхали у передмістя. Тут будинки були одно-двоповерховими, а вулиці були широкими, високі явори чи інші великолистні дерева затіняли дорогу від сонця.
Я подзвонив у твої двері, ти вийшла. Яка ж ти була гарна! А срібні сережки і темно-червона приталена сукня підкреслювали твою вроду.
Привітання поцілунком. Обійми. Рука в руці. Нині — у нас річниця зустрічань, нині — особливий вечір.

Автівка їхала у місто. Ти до мене горнулася. Ми ловили останні промені сонця, яке заходило. Воно яскравими барвами замальовувало у вогонь старі будинки, дерева. Повільно запалювалися ліхтарі. Особливо гарними вони були у середмісті — старі, ковані, вигадливі.
Водій привіз нас до площі неподалік набережної. Тут було людно. Зрештою, як завжди, крім зимових дощових днів. Але нині по-весняному тепло. Ми трохи пройшлися. Ти нетерпеливо питала, що ж такого я приготував. Але я не признавався.

Липова алея вивела над до затишного ресторану. Столик я замовив завчасно. Нас зустріла приємна метрдотелька. Поки вона допомагала тобі з гардеробом, я перевірив, чи маю дещо - запхав руку у ліву внутрішню кишеню маринарки...
Ми пішли за столик в глибині ресторану. Слово за словом, келихи вина, дзенькіт, сміх. Не знаю, чи вдалий момент, але з лівої внутрішньої кишені маринарки витягую красиву червону коробочку. Твої очі розширюються від подиву. Легким рухом руки розкриваю, а в середині — перстень...

вечори у горах якось особливо прекрасні. здається, що вже день, як раптом Сонце починає вигравати останню і найкращу мелодію, водночас малюючи небо у надзвичайні барви...



...а коли, як не в травневу теплу ніч згадати про зимові пригоди? :)
( Read more... )

Поїхали смо з другом якосьточки в гори. Осінні гори - то купа болота, снігу та вражень, яких набираєш ся, посидівши на ворохтянському диванчику, пройшовши ся присипанов легким снігом дорогов, потім снігами вище холяв на полонинах, а тоді - болотами і ще раз болотами... Багато туристів, старі друзі, ще більше гір. Що може бути ліпше гір? Зимові гори! Так, саме зимові, бо ми здійснили вандрівку від осені до зими... і, на жаль, назад...
( Read more... )

( Read more... )

Малий Ходачків, 25 вересня 2016 року. якраз завершився дощ. хмари у небі влаштували танок.

Сатурн (верхня "зірка") та Марс (середня "зірка") поряд з Антаресом (нижня зірка) - одною з найяскравіших зірок сузір'я Скорпіона. астрономічно, Сатурн та Марс у сузір'ї Змієносця, але астрологічно - у Скорпіоні. се може вказувати на період напруженості.

дві верхні знимки - Сатурн, Марс та Антарес над вулицею Стрімкою в Тарнополі. нижня картинка - емуляція зоряного неба програмою Stellarium. навіть на знимках видно червонястість Марсу.

Сон «Засідка у місті С.»

Я проснувся від поштовху Івана. Ваньок, як він сам себе називав, по-дружньому вдарив мене у плече:
- Не спи, мить сну - коштує життя.
- Та я… не сплю…
- Я знаю, - мовив Ваньок, - але на мить ти вирубався - і можеш кулю отримати…

Сьогодні нас відтіснили до якогось будинку в скалах. З трьох боків його оточували постріляні доми. Паралельно будинкові йшла вузька вулиця та кручі, а перпендикулярно - широка вулиця.
Нас найбільше обстрілювали з правого боку. Там стояла будівля на поверхів п’ять і в ній засів снайпер. Він прикривав ворожих вояків, які намагалися знищити нашу чоту.

Нас було п’ять вояків із незначними пошкодженнями (на царапини вже ніхто давно не зважав), а також один ранений в ноги та ще сотник із пробитими грудьми.
При відступі наша сотня під натиском супротивника розділилася і так сталося, що саме наша чота витягнула сотника із підбитої вантажівки. Ми його пронесли кілька кварталів, поки не прибилися у цей сумнівний прихисток.

Майже півдня нас обстрілювали. Ми, звісно, відстрілювалися.
Я сидів коло одвірків, мав карабіна з оптичним прицілом і мені навіть було вдалося на деякий час вивести з бою снайпера - одним з пострілів я пошкодив його зброю. Але потім він дістав нову, правда, став обережнішим.

Ми чекали підкріплення - якесь наше угрупування мало підійти серед ночі і зайняти місто. Не знали, чи протримаємося - іноді приходили не дуже великі частини противника і під прикриттям снайпера намагалися нас зліквідувати. У нашу сторону летіли гранати, але жоден з ворогів не наблизився на небезпечну відстань - всіх зняли я і Василь. Мовчазний невисокий чоловік стріляв впевнено і без жалю. Я також не жалів ворогів, але жалів патрони. Ваня у нас тримав зв’язок з нашими і часом міг зробити зі мною вилазку назовні, аби позбирати зброю у вбитих супротивників. Він був говірким і я жартував, що після війни він стане ведучим програм на якомусь радіо...
Але зараз було не до розмов - вечоріло і темрява приносила додаткові небезпеки. Дим від гранат виїдав очі, ми всі покашлювали. Снайпер давався чути все рідше, але то мене і насторожувало. Чомусь…

Після довгих діб суцільного недосипання у відносній тиші я на мить задрімав...

Я проснувся від поштовху Івана. Сонце зайшло за кручі і вже віддавна стемніло. Дим розвіювався на вітрі, але ще сірими стрічками літав у приміщенні та на вулиці. Десь далеко світилися ліхтарі. Ті, які не були постріляні. Десь далеко чувся бій за місто. Ми знали - наші намагаються наступати. Повільно, але впевнено звуки ставали гучнішими, фронт приближався до нас. Іноді недалеко пробігали ворожі загони. Якщо вояків було мало, то ми могли і зліквідувати їх, а як багато і далеко - то навіть не показувалися, що ми є…

Десь під другу ночі помер сотник…

Хлопець із простреленими ногами (з іншої чоти) плакав. Він психував і плакав. Жалюгідне видовище. Хоч і цілком зрозуміле - ми ж навіть не знали, чи доживемо до ранку, чи взагалі буде кінець цій війні, чи буде якийсь просвіток…

Після третьої активізувався снайпер. Він стріляв не по нас, а кудись в даль - в глибині вулиці наступали наші. Я висунувся з-за дверей, зробив кілька пострілів по його позиції, той втих, але активізувалися ворожі вояки, які були на нижніх поверхах будинків. Ледь не зловивши кілька куль, я заскочив за одвірки. Якраз хтось кинув в нашу сторону світлову та звукову гранати. Нікого не засліпило, але оглушило хлопця з простреленими ногами.
Наших стало видко. Бій активізувався і через проріз дверей я помітив, що одним з перших, перед БМП біжить Назар - давній друг. Через постріли та вибухи гранат ніч була світлою. Я помітив, як одним з пострілів снайпер поранив Назара в ногу. Я обстріляв позицію снайпера і під прикриттям своїх кинувся до друга. Той впав посеред дороги, але завзято відстрілювався. Я потрапив під обстріл, впав на дорогу коло Назара:
- Живий?
- Живий! - прохрипів друг.
- Вставай…
Я піднявся, взяв його під плече і кількома широкими кроками доніс за двері…

Назар стискав якоюсь рваною тканиною ногу, аби не було кровотечі…
Ваня щиро посміхався, радіючи успіху моєї радше емоційної, ніж тактично продуманої затії…
Хлопець з іншої чоти плакав...
Повз наш сховок проїжджав БМП - наші частини витісняли ворога…
Я сидів спершись на одвірки, і в голові крутилися слова «Не спи, мить сну - коштує життя»...

Намічався якийсь пластовий захід у Бучачі. Я хотів туди поїхати гостем - подивитися, що й до чого. А також погуляти містом - старим, трішки пошарпаним, але доволі милим галицьким містечком.

У станиці Тернопіль знайомі сказали, що до Бучача на захід має їхати Окся, моя давня коліжанка і співорганізаторка дійства. Я з нею зв’язався телефонічно і домовилися зустрітися коло Медичної академії.

Вечоріло. Було тепло. Засвітилися ліхтарі. Я прийшов завчасно. Ходив вулицею туди-сюди, іноді переходив на протилежну сторону. Мав багато роздумів про те, чому в житті так, а не інакше. Думав про те, що є надто багато обставин, які між людьми малюють умовні кордони, які перейти можна лиш маючи візу. Таку невидиму, але дієву візу…

Окся трішки запізнилася - її маршрутка затрималася в дорозі. Вечірніми вулицями ми попрямували до транспорту, який мав відвезти в Бучач. Дружні розмови про різні заходи, про літні табори та багато чого іншого… Раптом на моєму черевику розв’язалася шнурівка…

Жовте світло ліхтарів пробивало сірий туман вечірнього міста...

© Борис Явір Іскра, 2014-03-11/12