Про Місяця, Зорю та Сонце...

[borys_javir]

Колись, у древні ті часи,
В легендах навіть призабуті,
Коли жили казкові звірі,
А також монстри люті-люті,

Коли земля пливла на Черепасі
У космосі без краю і початку,
Коли реальними були казки
І ле́гкими усі загадки,

Тоді ще Місяць юнаком був,
Топтав стежки, топтав дороги,
Та час від часу все ж вертався
До дому рідного порогу.

Він був мисливцем. Коло лісу
Жив у хатинці сам здавна.
І шепотівся з ялинками,
Як ніс водицю з джерела.

Та й мав найкращий лук в окрузі:
Як вже прицілився й стріляв,
Ніщо не стане на заваді -
Відразу в здобич він вціляв.

.
А дня якогось, як уже смеркало,
Ходив лісами й вийшов до води -
Текла ріка глибока і широка,
Що лиш вдалі виднілись береги.

Внизу при скелі, де знизу мілина,
Купалася небачина дівчина.
Красивий стан, волосся пишне
Із зорянистими світлими очима.

Юнак аж з подиву - присів.
І не наважився до неї підійти.
В задумі лісом уночі блудив -
Усе не йшла вона із голови.

А потім ще не раз вертався
Туди на берег. Її ж не бу́ло...
Нема і в кого запитати.
Хіба в птахів - що виділи і чули.

Хіба у скал. В ріки. У лісу.
У вітру, що гілки колише...
Та й запитався. Раз. І другий.
У відповідь - лиш мертва тиша.

.
І вже коли розчарувався в спробах,
То всівся мовчки на краю скали.
Краса навколо. Та не бачить серце
Нічого, окрім тремтливої туги́.

Кладе хтось раптом руку на плече:
- Ти хто? - дівочий голос чути.
А Місяць голову підняв угору...
«Вона... не може того бути!»

Подумалось. Змовчав. У очі
Глибоко дивиться і каже:
- Я - Місяць. Мисливець я.
У пошуках звіри́ни лажу.

А хто є ти, красива панно?
Дівчи́на погляд додолу опустила:
- А я - Зоря. Живу неподалік.
Стежками цими змалечку ходила...

Гуляли, певно, десь до ранку...
І потім чи не кожень день
Стрічались в лісі чи на скалах
Та й слухали лісних птахів пісень...

.
У краю тім ще панна жила,
Як пошукати - не знайти.
Але характер прикрий мала
Могла і навіть допекти.

Та й раз то було якесь свято,
Чи може ярмарок який,
Що продавати свіже м’ясо
Приїхав Місяць молодий.

Усе розхвалює товар свій
І пропонує купувати.
До нього панна підійшла
І дивиться, що вибирати.

- Вітаю! Мене звати Сонце.
А твоє, бачу, м’ясо свіже.
Купити го собі вартує,
А чи, що схочу, для м’я вріжеш?

Погодивсь Місяць. На прохання Сонця
Кусень привіз до її порогу.
А та у гості хлопця запросила -
Як у подяку за йо́го допомогу.

.
Не зчувся Місяць, як у серці сумнів,
Немов у яблуку хробак, завівся.
Собі все місця не знаходив,
Ходив лісами і чомусь журився.

Й Зоря нелюба раптом стала.
Стежки, якими вдвох шпацерували,
Тепер чужі і мороком повиті,
Немовби терном позаростали...

А Сонце? Щось у ній незвичне.
Й приходити чомусь почала
Звідкись дізналась, де живе він.
Напевно, в когось розпитала.

Коли її нема - йому байдуже,
Так наче і зовсім її не знає.
А як прийде, як в очі гляне,
То в грудях - сильно калатає.

А ночами, коли вже ляже спати,
То в снах іде у лісу тьму.
На диво, там його Зоря чекає
І мило посміхається йому...

.
«Чи збожеволів?» - сам себе питався.
В чім річ, не міг він зрозуміти.
Не може ж то такого бути,
Аби любити і водночас розлюбити...

Він мучився. І пропадав у лісі.
Втікав від Сонця і від Зорі.
Лиш чув як вітер листячко колише
Десь в верховітті, угорі.

Зібрав свій лук. Нагострив стріли.
Через плече закинув сагайдак.
Закрив хатчину - може ще поверне.
А може ні. Лиш доля знає як.

Пішов у даль питатися у стрічних,
Чому із Сонцем вдень думками,
А у ночі - з Зорею разом
Він ходить забутими стежками.

Взуття стоптав, дорогами блудивши,
Без спокою від ранку до смеркання.
Але чомусь ніхто на знав отвітів
На Місяця складні оті питання.

.
Безсилений упав. Лежить в траві.
Лиш вітер хмари легко поганяє.
Як раптом кроки почулися чиїсь
Та й голос тихо до нього промовляє:

- Вертайсь домів. Тебе там ждуть.
І лиють сльози від кохання.
Там спокій свій ти віднайдеш,
А відповідь сховалася в питаннях.

Піднявся Місяць. Наче полетів.
Назад, де рідні всі дороги.
І де його вже зачекались певно,
І ліс, і річка, і стежки й пороги.

І очі. І вуста. Котрі із них?
І як же відгадати ту загадку?
Відповідь сховалася в питаннях?
Знайти він мусить ту відгадку!

Ішов вперед, що тільки сил.
Не спав, вночі не знав спочинку.
Лиш роси пив з травиці на світанні,
Не хтів згаїти ні хвилинки...

.
Коли вернувся в рідний край,
То першим ділом - ступив до Сонця.
Став на порозі, мов зазвичай,
Постукав злегка у віконце.

Панна вийшла. Красна і гнівна.
Палали її очі, мов жарини.
Та розвернувся Місяць. Не сказав ні слова.
Побути з нею не хотів й хвилини.

Здалось йому, що то все були чари:
Її увага і його дивна́ тривога.
Він йшов до скал. У ліс. До річки.
Вже до Зорі вела його дорога.

В її очах побачив щирі сльози.
Спочатку смутку. Радості - за мить.
Він знов відчув, як то буває в серці,
Коли з любові стискається й щемить...

Їхня любов підняла їх у небо,
Де й народили багато діточок.
Жили у щасті, купалися у світлі
Своїх маленьких милих зірочок...



© Борис Явір Іскра, 2013-11-20/21