![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
borys_javirПОВІСТКА
© Борис Явір, 2015-02-11, «На згарищі»
Я йшов додому і натрапив на скупчення людей вздовж дороги. Люди хвилювалися, розмовляли між собою. Дехто тримав державні, організаційні та партійні прапори, портрети часто відомих тільки їм діячів минулого та сьогодення. Я глянув в даль — там автівка з кузовом без бортів везла гріб. Відкритий.
Я зупинився на сходах будинку, аби краще усе роздивитися. Коли автівка проїжджала неподалік, стало видко солдата. Чистий, мабуть, новий стрій виглядав трохи не органічно. Його лице було блідим, наче якась невідома сила витягнула з нього життєві соки, щоки позападалися. Над лівою бровою виднівся слід від крові. Недавня гримаса болю і страждань поступово змінялася спокоєм.
Чим ближче під’їжджала автівка, я все прискіпливіше вдивлявся у лице солдата. Впізнав. Звали його Михайлом. Ми росли у сусідніх селах. Часом здибалися на ставку. Зналися не дуже близько, але при зустрічі здоровкалися. Потім поступили в один університет, вчилися у паралельних групах. Звичайний непоказний хлопець. Коли почалася війна, йому вручили повістку, визнали придатним до бойових дій і через якийсь час про Михайла майже не стало чути.
Я мимоволі пішов у колоні, яка рушила за автівкою. На майдані, де проходило прощання з воїном, була облаштована невелика сцена. Спочатку надали слово представникам влади та ще якимсь людям, які назвалися друзями Михайла, хоч я їх в його товаристві бачив дуже рідко. Звучали пафосні слова, що він був великим патріотом, націоналістом, який він був хороший та винятковий у всіх сферах життя. Багато красивих слів, які я читав у книжках відомих та не дуже письменників, на шпальтах провладних газет та чув по радіо. Складалося таке враження, що для всіх загиблих існують лиш одні слова та одні й ті самі «друзі».
А мені в ту мить пригадалося, як Михайло не вмів плавати і його друг, справжній друг Максим вперше рятував його на ставку. Згадалося, як Михайлові не вдавалося наловити риби стільки, скільки міг наловити Святко. Згадалося, що він часто прогулював заняття в університеті, бо до нього приїжджала його Соня і ми через вікна авдиторії бачили, як вони гуляли університетським парком. І враз захотілося крикнути на всю ту юрбу «Досить малювати німб над головою Михайла! Він був звичайним хлопцем, як більшість тут на площі, як більшість за партами в школах та університетах, як більшість на заводах та фабриках і навіть як більшість в кабінетах. Він хотів жити так, як більшість. Але йому вручили повістку і він пішов воювати. Його батькам не стало грошей відкупитися від ненажерливого комісара чи лікаря, серед його родичів не знайшлося нікого такого, як є в тих молодиків, які ходять вулицями з прапорами і факелами, говорять пафосно про війну та всіх посилають на фронт, але самі туди не спішать. У нього були тільки його мати, батько та обов’язок супроти прогнилої держави. І Михайло пішов. Він знав, що може повернутися в гробу, але пішов. А ви, панове (та які, в біса, панове? негідники!), говорите купу брехні про цього простого звичайного хлопця, чия смерть на совісті тих, хто не вміє бути дипломатом, на совісті тих, хто розкрадає армію і навіть продає зброю ворогам, на совісті Головної Управи, яка веде з противником розмови про мир у час, коли в окопах вмирають от такі прості хлопці...»
Я так хотів закричати, але чи то від обурення, чи то від хвилювання задавило в горлі...
Я вийшов з юрби і тихим кроком пішов додому...
Падав легкий сніг...
Я стискав у руці повістку...
© Борис Явір, 2015-02-11, «На згарищі»
Я йшов додому і натрапив на скупчення людей вздовж дороги. Люди хвилювалися, розмовляли між собою. Дехто тримав державні, організаційні та партійні прапори, портрети часто відомих тільки їм діячів минулого та сьогодення. Я глянув в даль — там автівка з кузовом без бортів везла гріб. Відкритий.
Я зупинився на сходах будинку, аби краще усе роздивитися. Коли автівка проїжджала неподалік, стало видко солдата. Чистий, мабуть, новий стрій виглядав трохи не органічно. Його лице було блідим, наче якась невідома сила витягнула з нього життєві соки, щоки позападалися. Над лівою бровою виднівся слід від крові. Недавня гримаса болю і страждань поступово змінялася спокоєм.
Чим ближче під’їжджала автівка, я все прискіпливіше вдивлявся у лице солдата. Впізнав. Звали його Михайлом. Ми росли у сусідніх селах. Часом здибалися на ставку. Зналися не дуже близько, але при зустрічі здоровкалися. Потім поступили в один університет, вчилися у паралельних групах. Звичайний непоказний хлопець. Коли почалася війна, йому вручили повістку, визнали придатним до бойових дій і через якийсь час про Михайла майже не стало чути.
Я мимоволі пішов у колоні, яка рушила за автівкою. На майдані, де проходило прощання з воїном, була облаштована невелика сцена. Спочатку надали слово представникам влади та ще якимсь людям, які назвалися друзями Михайла, хоч я їх в його товаристві бачив дуже рідко. Звучали пафосні слова, що він був великим патріотом, націоналістом, який він був хороший та винятковий у всіх сферах життя. Багато красивих слів, які я читав у книжках відомих та не дуже письменників, на шпальтах провладних газет та чув по радіо. Складалося таке враження, що для всіх загиблих існують лиш одні слова та одні й ті самі «друзі».
А мені в ту мить пригадалося, як Михайло не вмів плавати і його друг, справжній друг Максим вперше рятував його на ставку. Згадалося, як Михайлові не вдавалося наловити риби стільки, скільки міг наловити Святко. Згадалося, що він часто прогулював заняття в університеті, бо до нього приїжджала його Соня і ми через вікна авдиторії бачили, як вони гуляли університетським парком. І враз захотілося крикнути на всю ту юрбу «Досить малювати німб над головою Михайла! Він був звичайним хлопцем, як більшість тут на площі, як більшість за партами в школах та університетах, як більшість на заводах та фабриках і навіть як більшість в кабінетах. Він хотів жити так, як більшість. Але йому вручили повістку і він пішов воювати. Його батькам не стало грошей відкупитися від ненажерливого комісара чи лікаря, серед його родичів не знайшлося нікого такого, як є в тих молодиків, які ходять вулицями з прапорами і факелами, говорять пафосно про війну та всіх посилають на фронт, але самі туди не спішать. У нього були тільки його мати, батько та обов’язок супроти прогнилої держави. І Михайло пішов. Він знав, що може повернутися в гробу, але пішов. А ви, панове (та які, в біса, панове? негідники!), говорите купу брехні про цього простого звичайного хлопця, чия смерть на совісті тих, хто не вміє бути дипломатом, на совісті тих, хто розкрадає армію і навіть продає зброю ворогам, на совісті Головної Управи, яка веде з противником розмови про мир у час, коли в окопах вмирають от такі прості хлопці...»
Я так хотів закричати, але чи то від обурення, чи то від хвилювання задавило в горлі...
Я вийшов з юрби і тихим кроком пішов додому...
Падав легкий сніг...
Я стискав у руці повістку...
