Казати чи не казати...

Вибору не існує... Якби б він існував, частина людства так б і не вийшла з лона матері...

Печаль від нездійснених можливостей є сильнішою, ніж радість від здійснених...

 

Ну що?..

Сказати, що я тебе люблю? Що ти мій ідеал? Що я роздрібнювався на інших тільки тому, що не міг бути з тобою? Що я про тебе мріяв останні купу років?.. Про таку, яка має риси, наявні в тебе... І раптом зустрів, знайшов...

Сказати?..

 

Нерви здають... Але не скажу... Буду тримати в таємниці... Саме ти від мене цього не почуєш...

 

Чому?..

Так, бо боюся... Точніше переживаю... Переживаю, що це зіпсує нашу дружбу... Або зробить тобі незручність... Не хочу так...

Надто багато сумнівів, які зупиняють мене... Не люблю недоговорювати... І це мене напружує... Суперечу сам собі... Гадаю, що пошлеш подалі... Я ж, мабуть, не твій тип... Мабуть...

 

Тому скажу...

Так, я скажу... Але не зараз... Колись, коли не буде, що втрачати... Коли буде байдуже до всіх своїх сумнівів і до того, що ти можеш будеш послати подалі (можливо, то будуть останні мої слова)... Тоді скажу/перекажу/напишу... А ти... Можеш тоді і посилати... Це вже нічого не змінить... Бо мені не буде що втрачати... І не буде страшно... Бо найстрашніше якраз втратити тебе за життя, ніж втратити за смерті...

 

Тому... Скажу... Скажу, що люблю...

Скажу... І вибач, що не зараз...

 

2010-09-07
Твір є художнім, а не сповіддю автора. Прошу прийняти до уваги.

Осінь...

Осінь...

Дощі омивають бруднуватий асфальт... Маленькі крапельки спускаються по ще зеленому листі... Ранкові хмари кличуть спати, продовжити свій сон і піддатися на любощі дрімоти...

А хтось рано просинається і хоче, чи не хоче, але чимчикує на роботу чи до школи і сидить в чотирьох стінах... І що їм дощ?..

А комусь приходиться бігати на різні зустрічі і дорогою заглядати в небо, відображене в калабаньках... А як виходить сонечко і завершує меланхолійну симфонію дощу, то в калабаньках видно його посмішки...

Небо в калабаньках... Його кольори стають більш приземлені, але від того і та височінь стає ближчою... Хоча, небо й ніколи не було далеким, адже воно починається зразу від землі...

2010-09-08
надихнула розмова з Оксьою