Політика по-тернопільськи...

- а мене запросили рекламу для політиків на вибори робити... дизайнер політиків... гм... :)

- о-о... крутий :)

- нині на чорному джипі із затемненими вікнами катали... тіпочки у шкіряних куртках, всі директори фірм... панькалися зі мною... трохи стрьомно було, наче у лігво мафії попав... :)

- аххаха, а може так воно і було :)

 

[я одного з директорів запитав, чи є якесь гасло, сказали, що придумають... я запитав, від якої партії, сказали, що для кандидата це не проблема — він може собі дозволити купити будь-яку місцеву... я іронічно посміхнувся...]

 

- ага... і вони були на стрьомі, коли вперше мене побачили... а коли один знайомий директор сказав "він свій чоловік", то всі аж розслабилися... а я ґонорово всівся на м'якому диванчику, виставив вперед ноги, взуті в мештики за 80 євро, і зробив діловий вираз обличчя.... :)))

- *сміх*

 

[керівник штабу хотів реклами, не такої, як в інших, не такої, як у Васі (прізвище не публікується із етичних мотивів), а такої, аби пропхати їхнього кандидата, аби народ купився... от ціна реклами — аби народ купився...]

 

- так, так... мені відпустило аж в автобусі в Козову... їхав звичайним радянським лазіком часів наших дідусів і бабусь і спав, як немовля... :)))

- *посмішка*

 

з розмов з Оксьою

Із згадкою про Тебе...

Ця війна не скінчиться ніколи - фронт проходить у наших серцях...

Сьогодні N-нний день війни... Я вже збився з ліку... Жовтень чи листопад... Хто його зна, що за рік... Ніхто не каже... Дехто робив зарубки на дерев'яних стійках окопів — аби знати дати, але ми змінюємо розташування і лік збивається знов... А хтось рахує дні до кінця...

Тим часом передають про кількість вбитих ворогів і за скількох наших треба пімститися... про ситуацію на фронті... чи якійсь заідеологізовані передачі... маячня то все...

Сонячні дні відійшли з останнім бабиним літом у небуття... Мокро, сиро, зимно... Ховаємо мертвих у грязюку, а часом і не ховаємо... Хтось просить, аби його тіло після смерті спалили... А після авіанальотів та бомбардувань артилерії з декого і не залишається що палити чи ховати...

Сиджу в окопі... Насунув каску так, аби дощ не бив в лице... Плащ-намет надійно ховає від води... Але не від холоду... Часом пишу вірші... І згадую про Тебе...

Можливо, я надто пізно визначився із почуттями... Але це вже не важливо...

То був день ранньої осені... Після ранкового дощу хмари розійшлися і місто поринуло у сонячне проміння. Я тремтячими руками взяв вчорашнього листа — то була повістка з'явитися в Головну Команду. Починалася війна, але про то ніхто ще не знав — мали оголосити з дня на день, велися переговори, які і так були в безвиході. Була оголошена мобілізація офіцерів і тих, хто був спеціалістом у важливих для воєнних дій ділянках. До останніх належав і я...

Наплічник зібраний... Кілька книг, які ще не прочитав (хоч знаю, що там буде не до того)... Теплий одяг... Кілька знимок... Стривожені батьки... Вирішив попрощатися з друзями і Тобою...

Я явився на поріг твого дому мабуть несподівано... Вперше... І може востаннє...

Хтось з твоїх відрив двері, я попросив покликати Тебе...

- Привіт... - посміхнувся я.

- Привіт, - твоя здивована усмішка змінилася на тривожний погляд, коли Ти побачила мій дорожний вигляд.

- Я приїхав попрощатися...

- Як попрощатися?

- Я йду на війну...

- Та ж... - і в ту мить Ти зрозуміла, що війна таки невідворотна...

- Я не знаю, як воно буде у житті... Але вирішив можливо і востаннє тебе обняти...

Мій голос тремтів, і Ти мабуть зрозуміла навіть більше, ніж я хотів сказати... Ти почала перебирати пальцями і обняла мене... Твоя гаряча сльоза промочила мою сорочку і торкнулася мого серця, наче палець торка струну...

- Повертайся, будь ласка... Я буду чекати... - шептала Ти мені на вухо, а я не хотів Тебе відпускати...

- Добре... - прошепотів я і востаннє вдихнув запах твого волосся...

Потім ми схилилися чолами один до одного... Стояли мить і вічність одночасно... Поцілунок в щоку... Перший... Я витирав сльози з твоїх очей, а в самого були то вологі...

- Мені вже час... - приречено мовив...

- Угу... - хитнула головою Ти...

Ти стояла в дверях і проводжала мене поглядом...

Твої очі... Вони і досі в мене перед очима...

Але треба йти... Воювати задля примарного миру, помирати за їхню державу, за байки про націю, народ, матерів, коханих, дітей тощо, казати "все буде добре"...

Але треба йти... Бо десь там мене чекаєш Ти... Тому треба йти...

_ _ _
2010-09-13
Борис Явір Іскра