Велика перемога

війна між европейцями є завше війнов громадянськов...

На фронтах панувало затишшя. Довгі дощі початку весни мочили зорану стрільнами землю. Ходили чутки, що скоро ся війна завершит ся. Усі жили надійов на то, хоч і не знали, що робити потім...

Сотник ходив бліндажами, курив як паровоз й інколи через бінокль заглядав на місто, коло якого ми ся розташували. Він родом був з Рóсії, наші гуцули називали го “руським”, а він лиш витягав з рота цигарку і говорив “всі ми руські”. На то наш поручник, щирий галичанин, іронічно кривив ся й бурчав “Русь вашу”, за зразком російського “мать вашу”... Вони ся не сварили поміж собов, бо сотник у політику не пхав ся, а поручник не був з патрійотів-радикалів.

Одного ранку я повидів якесь зворушення коло штабу. Майже відразу радіотехнік перевів звук на загальний динамік. При перших словах я аж сів — війна ся скінчила. Хтось кидав у гору каску, хтось стріляв із зброї. Дівчата плакали. Я ж ліг на траву і дивив ся на небо — відтеперки мирне небо...

Незабаром сотник нас зібрав і сказав, що наказу покидати позицій не було, лиш відмінено військовий стан. Наразі ся готує план демобілізації і святкова дефіляда у столиці. Львів, зранений сев війнов як ніґде інакше, мав приймити нашу параду. До вечора четарі переймали команду і мали готувати вояків до виїзду до серця Галичини.

Почало ся загальне прання і пуцування — до вимаршу усе має блистіти під ґлянц!

Ввечері я зайшов у сотенну їдальню, де слухали по радіо вітання із завершенням війни. Якраз втрафив на слова нашого ґенерала:

“Через багато років, коли ми будемо старими “колишніми комбатантами”, коли станемо ветеранами і, можливо, будемо отримувати державну пенсію, нас будут вітати із “Великов перемогов”, але нині я скажу вам таке — то не перемога, а тим більше й не велика, бо не може бути перемоги у війні, яка мала громадянський, братовбивчий характер... Не може бути перемоги у війні, яка залишає більше запитань, ніж відповідей... Не може бути перемоги у війні, результат якої є причинов для нової... І дарма, що ми провели новий, більш справедливий кордон — насправді кордон проходит не полями і річками, не горами і долинами, а через серця кожного з нас...

- його голос звучав серйозно і проникливо. -

Не буду вітати навіть із завершенням війни, бо війна триває до смерти остатнього вояка... Я вітаю вас, дорогі мої побратими, дорогі друзі і подруги, товариші і товаришки по зброї, окопах та щему серця, із новов можливістьов побути з рідними, побути із братами і сестрами, батьками та матерями, чоловіками і дружинами, дітьми... Скористайте сим часом як належит ся!.. А якщо війна забрала все, то почніт нове життя — як після довгої зими навіть на згарищах розцвітают квіти... Після мороку ночі розпочинає ся новий день, після зими приходит весна... І саме нам, друзі, на спорожнілих згарищах ростити нові квіти життя! До праці!..”

Хтось заплакав... У всіх з'явила ся замріяна усмішка — подумки вже будували нове життя чи відбудовували старе...

Голос генерала був по-бойовому завзятим. З надійов на перемогу. Велику перемогу. Перемогу життя над смертев...

_ _ _

2012-05-07

Борис Явір Іскра

“На згарищі”