Прикордонє

Свєщенна Галичина - то навіть більше, ніж єкий Всесвіт, но сей Всесвіт є в єкімсь яйци-райци, він не встиг ще пукнути докінцє і сє поширити на світ реальний. Тому майже півтори тисєчі років з Галичини вийшли вшиткі західні слов’єни і сей рух у світи сє продовжує, но наша шкарлупа ше є, ше не розбита. І біда в тім, же те яйцє-райцє каждий сусід хоче мати, бо свойов інтуїційов відчуває го незнищенний творчий дух, ту зиндру, єка творит ватру історії, єка по каждій зимі, по каждім лихоліттю проростає, єк трава і цвіте, єк ромен. Дух сей живий - дає сили порєдним галичєнам а страшит їх ворогів. Тому галицкий світ - то є світ постійного прикордонє, світ за шкарлупов-границьов.

Ся обставина витворила і особливу натуру порєдних галичєн. Вони троха старосвітскі, єк старосвітсков є сама Галичина а вшитка Европа. Вони все троха гейби з минулого столітє чи минулих століть, кедь Свєщенна Галичина була Европов теж політичнов, а не лиш географічнов. Вони чєсто не знают і двох слів зліпити по-англійски, но розуміют і ше й говорєт мовами чи не вшитких своїх сусідів - українців, полєків, навіть мадєрів, румунів, москалів а німців, словаків, чехів чи білорусів. То є типові люди прикордонє, для єких ґлобальний світ сє зачинає зі світу (навіть Всесвіту) локального, місного і сей місний Всесвіт є більш важним, ніж світ поза ним, бо світ поза ним сє зачинає саме тут.

Прикордонє порєдних галичєн - явище внутрішнє. В роду каждого порєдного галичєнина є трохи з так званих русинів, полєків, а навіть словаків, чехів чи українців, но зіправди то все люди із спільним хорватским коріньом, єке колись-давно сє витворило на схилах від Карпат до Медоборів. Но ті границі чєсто проходєт в самім серци каждого порєдного галичєнина, тому він розуміє вшиткі мови, а особливо мову сліз та сміху. Саме тому порєдні галичєни стают своїми, де б не поїхали, но чєсто сє почувают чужими поміж єнших порєдних галичєн.

Прикордонє порєдних галичєн - явище зовнішнє. Каждий порєдний галичєнин годен вас відвезти на сей уєвний, но такий моцний кордон Галичини, до єкого - го воля і власть, а за єким - він чужак. Каждий порєдний галичєнин покаже, де - ше галицке село чи місто, а де - вже не галицке, де - ше галицкий ліс, а де - вже не галицкий, де - ше галицка ріка, а де - вже не галицка, де - ше галицка дорога чи бездоріжє, а де - вже не галицка дорога чи бездоріжє, де ше жиє го дорогонька родинонька, а де - вже не дорогонька а чєсто і не родинонька. Ніхто і ніґде так не потрафит, крім порєдного галичєнина.

І так триває, зак ми, порєдні галичєни, жиємо за чужими границєма, за чужими кордонами. Но все так не буде. Ше сє зберемо докупи, ше постане галицкий урєд, ше буде підписано зазивний указ для каждого із нас, ше будут відновлені колись повалені мости а в усєкий ґрад прижене вістун з новинов про відродженє Свєщенної Галичини... Одної ночи ми перенесемо кордон із чергами, знервованими водієма а пішоходами, із сплєчими прикордонниками - по Збруч. Тихо, мирно, із галицков впертістьов і моцно жєртуючи. На ранок ми сє проснемо в зовсім єншій країні і ше смо запануємо на свої земли… У свому Королівстві Галичина…

© Борис Явір Іскра, 2014-01-17

В дорозі

...мандрівник просить залишитися, але ти кудись спішиш, бо начебто десь там тебе хтось чи щось ще чи вже чекає. Він трохи із сумом, але щиро каже «щасливої дороги». Йдеш. І десь там тебе таки чекають - чекають дощі, холоди і заплутані шляхи. Ловиш себе на думці, що, якби поруч був мандрівник, він би повів найкращою і найлегшою дорогою, він би палив ще не одну теплу ватру і зготував би ще не один гарячий чай. А про спілкування та тисячі зірок - годі й згадувати. Якби...

А звідси починається те, що люди називають долею - багатоваріативність реальностей, і в кожного вона своя.

Ти не повертаєшся… Тисячі зірок меркнуть і стають у темному небі хіба відлунням давно минулого вечора. Кожен чай - уже не той і є лише присмаком того, при ватрі. А дороги… Дороги - в дощах і такі заплутані, що йти ними все важче і важче…

чи

Ти надумуєшся повернутися з надією, що десь там у знайомому лісі ще сидить при теплій ватрі мандрівник, який нарубає дрів, розпалить вогонь, загріє чаю, накине на змерзлі плечі коч і заповнить самотність довгими історіями, глибиною неба і тисячами зірок, а на світанку ти нікуди не підеш - просто залишишся, як і просив мандрівник. Але ти йдеш в дощі заплутаними дорогами і, не знайшовши мандрівника, заходиш в такі далі, де пропадає твій слід…

чи

Мандрівник просить залишитися, але ти кудись спішиш, бо начебто десь там тебе хтось чи щось ще чи вже чекає. Він трохи із сумом, але щиро каже «щасливої дороги». Йдеш. І десь там тебе таки чекають - чекають дощі, холоди і заплутані шляхи. А в якийсь момент обертаєшся, а тебе наздоганяє знайомий мандрівник. Він простягає тобі термос з теплим чаєм, витягує давно пожовклу, але багато разів перевірену мапу, доброзичливо посміхається і впевнено каже «тудою буде краще». Цей чай п’янить, наче добротне вино, - від нього віє теплом не одної ватри, і ви крізь дощі та заплутані шляхи йдете разом - під тисячі розказаних історій, які, наче яскраві зорі на синьому небі - незабутні…

Яку реальність обереш ти?

© Борис Явір Іскра, 2014-01-17