![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Русь vs Галичина: політичні устрої
26 Jan 2016 10:13 pmРУСЬ VS ГАЛИЧИНА: ПОЛІТИЧНІ УСТРОЇ
© Борис Явір
Поміж різниць між середньовічними Руссю та Галичиною виділяється одна, але дуже вагома: політичні устрої.
Русь була централізованою деспотією, яку організували прийшлі володарі, насадивши свої устрої та привівши з собою своїх же феодалів. Тобто, політичний устрій - східний, азійський (наприклад, довгий час після приходу на київський трон, Рюриковичі титулували себе каганами, що ближче хозарам, а не слов’янам).
У своїй суті руський устрій не змінювався, незалежно від того, чи керівниками держави були хозари, чи руси-варяги. І будь-який володар Русі жорстоко розправлявся (або намагався) із вільнодумством. Примітно, що чи не кожен правитель Києва спочатку його завойовував, а тоді намагався легалізувати свою владу.
Галичина була децентралізованою шляхетською (боярською) демократією із сформованим місцевим правом, у керівництві якої стояли свої чи запрошені володарі, які мусили рахуватися з місцевими феодалами. Політичний устрій - західний, європейський. Європа почалася з клятви: «Ми, рівні тобі, клянемося визнавати тебе, рівного нам, своїм королем і правителем, за умови, що ти будеш дотримувати всі наші свободи і закони; але якщо ні, то ні». Ці слова говорили на Заході аристократи монархам, городяни - аристократам, третій стан - двом першим, вільнодумці - ортодоксам, жінки - чоловікам. І цим здобували суверенітет. На цих простих "якщо ні, то ні" побудована вся західна культура.
У своїй суті галицький устрій століттями не змінювався, незалежно від того, чи керівниками держави були місцеві хорвати, чи запрошені чехи, угри, поляки, руси. Будь-яка спроба ввести деспотію викликала опір галицької шляхти і боротьбу з деспотом (наприклад, життям поплатилися такі мародери, як волинський Роман, чернігівські Ігоровичі тощо). Будь-який галицький князь мав рахуватися із боярським урядом. І практично всі правителі Галичини спочатку шукали способів легалізації, а опісля - пробували закріпитися на троні.
Навіть деспоти типу Романа Волинського боялися самовільно пхатися у Галичину, а шукали родичання, аби зайняти трон за правом крові. Тільки після практично повного винищення галицького боярства, русам майже вдалося побороти вільнодумство у Галичині, а 800-літня неволя Краю у складах різних держав перетворила основну масу галичан на політичних, економічних та культурних пристосуванців.
Але саме в історії Галичини відомі прецеденти, коли задовго до виникнення шляхетських республік чи демократій типу пізньої Речі Посполитої, бояри не просто запрошували когось на престол, а обрали собі з-поміж себе самих князя (в руський літописний період такими були, наприклад, Володислав Кормильчич, який поборов Ігоровичів, Дмитро Дедько́, який поборов польсько-угорські війська та на міжнародному рівні вважався рівним королю Казимиру III, князю Любарту, королю Людвіку I). Певен, що ще є у Галичині люди, через яких промовляє славна кров, які мають високу честь та можуть стати зерном нової Галичини.
Шануймо ся, галичани, бо ми того варті!
© Борис Явір
Поміж різниць між середньовічними Руссю та Галичиною виділяється одна, але дуже вагома: політичні устрої.
Русь була централізованою деспотією, яку організували прийшлі володарі, насадивши свої устрої та привівши з собою своїх же феодалів. Тобто, політичний устрій - східний, азійський (наприклад, довгий час після приходу на київський трон, Рюриковичі титулували себе каганами, що ближче хозарам, а не слов’янам).
У своїй суті руський устрій не змінювався, незалежно від того, чи керівниками держави були хозари, чи руси-варяги. І будь-який володар Русі жорстоко розправлявся (або намагався) із вільнодумством. Примітно, що чи не кожен правитель Києва спочатку його завойовував, а тоді намагався легалізувати свою владу.
Галичина була децентралізованою шляхетською (боярською) демократією із сформованим місцевим правом, у керівництві якої стояли свої чи запрошені володарі, які мусили рахуватися з місцевими феодалами. Політичний устрій - західний, європейський. Європа почалася з клятви: «Ми, рівні тобі, клянемося визнавати тебе, рівного нам, своїм королем і правителем, за умови, що ти будеш дотримувати всі наші свободи і закони; але якщо ні, то ні». Ці слова говорили на Заході аристократи монархам, городяни - аристократам, третій стан - двом першим, вільнодумці - ортодоксам, жінки - чоловікам. І цим здобували суверенітет. На цих простих "якщо ні, то ні" побудована вся західна культура.
У своїй суті галицький устрій століттями не змінювався, незалежно від того, чи керівниками держави були місцеві хорвати, чи запрошені чехи, угри, поляки, руси. Будь-яка спроба ввести деспотію викликала опір галицької шляхти і боротьбу з деспотом (наприклад, життям поплатилися такі мародери, як волинський Роман, чернігівські Ігоровичі тощо). Будь-який галицький князь мав рахуватися із боярським урядом. І практично всі правителі Галичини спочатку шукали способів легалізації, а опісля - пробували закріпитися на троні.
Навіть деспоти типу Романа Волинського боялися самовільно пхатися у Галичину, а шукали родичання, аби зайняти трон за правом крові. Тільки після практично повного винищення галицького боярства, русам майже вдалося побороти вільнодумство у Галичині, а 800-літня неволя Краю у складах різних держав перетворила основну масу галичан на політичних, економічних та культурних пристосуванців.
Але саме в історії Галичини відомі прецеденти, коли задовго до виникнення шляхетських республік чи демократій типу пізньої Речі Посполитої, бояри не просто запрошували когось на престол, а обрали собі з-поміж себе самих князя (в руський літописний період такими були, наприклад, Володислав Кормильчич, який поборов Ігоровичів, Дмитро Дедько́, який поборов польсько-угорські війська та на міжнародному рівні вважався рівним королю Казимиру III, князю Любарту, королю Людвіку I). Певен, що ще є у Галичині люди, через яких промовляє славна кров, які мають високу честь та можуть стати зерном нової Галичини.
Шануймо ся, галичани, бо ми того варті!
