Галльський тин

ГАЛЛЬСЬКИЙ ТИН

© Борис ЯВІР ІСКРА

 

У назвах багатьох міст можна натрапити на частину "тин", яка стоїть зазвичай в кінці, хоча в деяких випадках - як окрема частина складної назви. Таких переважно міст та містечок (в минулому ними були, чи тепер є) багато в Галичині та інших слов'янських країнах, особливо в Чехії: Гуштин, Слов'ятин, Милятин, Ольштин, Бодзентин, Грознєтин, Тин над Влтавов, Тинець над Лабєм, Горшовський Тин та багато інших. Що цікаво, співзвучні назви є і в германомовних та галломовних народів. Чи є між ними зв'язок, що єднає схід та захід Европи?

 

Є. Це - галли!

 

Як виявляється, російське і білоруське тын «тин», давньоруське тинъ «огорожа, паркан; стіна», польське tyn, чеське týn, словацьке týnіе, полабське (vå)tåįn «огорожа, паркан; стіна», сербо-хорватське тŭн «перегородка, внутрішня стінка», словенське tín «дощата перегородка», старослов'янське тынъ «перегородка», праслов'янське tynъ, англійське слово town, голландське слово tuin і староскандинавське tun, староісландське tún «садиба, двір, сад», давньонімецьке tuna, давньонижньонімецьке (давньосаксонське) thein «огорожа», давньоверхньонімецьке zūn «огорожа, паркан», нововерхньонімецьке zaun приходять до початкового значення цього слова: огорожа з будь-якого матеріалу, і всі ці слова розвинулися з ранньозапозиченого галльського *dunom (порівняйте староірландське dun, валлійське din - "фортеця, укріплене місце, табір"; dinas - "місто").

 

Мапа поширення латенської культури, творцями якої були галли, а носіями – галлінізовані етноси: жовте – ядро, зелене – початкові етапи поширення, теракотове – завершальні етапи поширення; Галичина належить до східних ареалів поширення (на основі даних wikimedia.org)

Враховуючи, що слово "тин" галльського походження і присутнє чи не в усіх слов'янських мовах, можна висновувати, що потрапило воно до слов'ян ще на етапі співжиття всіх слов'ян в доволі тісному мовному просторі, причому, в час, коли праслов'яни та галли інтенсивно контактували - на початку 1 тисячоліття нової ери, коли для різних етносів, які складали місцевий варіант черняхівської культури, слов'янські говори, ймовірно, стали своєрідною мовою міжплемінного спілкування, при тому, що й слов’яни самі переймали як лексику, так і морфологічні конструкції від сусідів та співжителів у краї – галлів, готів, сарматів, тракійців. Це відбулося не пізніше 4-5 століть нової ери, тобто до часу, коли занепала черняхівська археологічна культура.

Слово "тин" чи подібні слова галльського походження з тим же значенням на більшості теренів стають позначенням не просто огорожі чи огородженої ділянки, а позначенням огородженого поселення. Причому, на початках наявність кореня "тин" (чи кореня з тої ж гілки) у назві позначало власне обнесене захисними спорудами поселення або ж твердиню, фортецю, на відміну від поселення чи поселень поза межами огорожі, хоча в пізньому Середньовіччі назва могла бути спільною як для укріплення, так і для поселення: Тин у Празі — назва укріпленого торговища; Карлів Тин — назва замку Карла; Молодятин, Милятин — назви укріплень разом з селами-супутниками навколо.

Мапа поширення сучасних населених пунктів із другим коренем -тин. Завдяки проекту DialectStat. У вибірку потрапили тільки наявні на початок 21 століття.

Поселення, які мали частину назви "тин", ймовірно, почали виникали у ранньослов'янський період, коли ще відчувався вплив галлів і утворення назви міста, використовуючи слово "тин" було звичним хоча б тої причини, що більшість укріплень були дерев’яними. Швидше за все, це було, коли на більшій частині території сучасної України (зокрема і на теренах Галичини) існувала черняхівська археологічна культура, виникнення якої пов'язують із пересуваннями готів та інших германських племен у слов’янські землі (і далі на південний схід), до яких на півдні сучасної України долучилися нащадки пізніх скіфів і сарматські племена. За антропологічними даними, в період існування черняхівської культури у Верхньому Подністров'ї відбулося змішання місцевого слов'янського населення з нащадками центральноевропейських галлів, діалекти яких все ще могли зберігати суттєвий галльський компонент. А наприкiнцi 4 століття слов’янські групи представників черняхівської культури з Поднiстров’я стали проникати у райони Верхнього Попруття – північної Дакії, де взаємини між галлінізованим населенням різного походження тільки поглибилися. Цікаво, що найбільше із збережених поселень із назвою на -тин якраз у регіоні етногенези слов'ян та їхніх тісних контактів із галлами та германцями: південна Волинь, північна Галичина та верхнє і середнє Подністров'я, а також верхнє Попруття. Виходить, що ті слов'яни, які йшли з готами, занесли тип назовництва на південний схід - у колишню Болохівщину, а згодом і далі - на правий і лівий береги Дніпра. А ті слов'яни, які міґрували на захід та південний захід - у Польщу, Чехію, Хорватію.

 

Поселення чи сад, обгороджене муром (мурованим з каменю чи інших матеріалів) в Середньовіччі називалося “го́род” (або “град”, “городище”) - звідси кінцівка -град у багатьох слов'янських назвах міст. Поселення чи господарські споруди, обгороджені дерев’яними укріпленнями (частокіл, палісад) називалися “тин”. Обидва слова було “знижено” в статусі - в різних слов'ян "город" стало позначати ділянку поля для землеробства чи сад ("заграда" - сад чеською; городець — садок галицькою). З давнього значення "огорожа з будь-якого матеріалу" галльське слово *dunom розвинулося до значення "укріплене, обгороджене місце, табір", яке й запозичили слов'яни і деякий час використовували для назовництва. Пізніше (в середньовіччі) "тин" став просто огорожею чи навіть перегородкою, що видно із еволюції значення у різних европейських мовах. Вік частоколу, валів, ровів та мурованих замків завершувався і старі слова набували нових значень. Цікаво, що подібне явище відбулося і в інших слов'янських землях, наприклад, у тій же Чехії (згадати б хоча різноманітні Новгороди, Вишгороди/Вишеґради, Звенигороди, Городки/Ґродки тощо). Тобто, можливо, руси і рівночасні їм носії слова "ґрад" в інших слов'янських землях були слов'янами іншої "породи", ніж населення, яке називало міста -тинами і панувало в центральній та східній Европі до орієнтовно 9-11 століть. Можливо, то була зміна еліт, династій, вихід на історичну арену нових слов'янських етносів чи їх частин і згасання інших. А, можливо, і зміна назовництва означала зміну суспільної структури населення, зміну містобудівництва...

 

Внаслідок тривалого процесу розвитку назв поселення мають аналогічні за звучанням, але різні за походженням і, відповідно, значенням, завершення на -тин, етимологія яких навіть в здавало б ся однотипних назвах - несподівана. Наприклад, не всі населені пункти із закінченням на -тин колись були обгородженими поселеннями, назва яких містить "тин" як корінь. Деякі з назв з такою частиною є чи можуть бути однокореневими - від слов'янських імен, що завершувалися на -ята і утвореними додаванням присвійного суфікса -ин: Лопатин, наприклад - це поселення, яке належить Лопаті. Подібно утворені, наприклад, Малин — це поселеня, яке належить Малові, чи з іншими суфіксами, але за такою схемою: Денисів - це поселення, яке належить Денисові. Як і присвійний суфікс від імені, так і корінь "тин" в деяких випадках однаково звучать. Наприклад, був якийсь Миля і заклав обнесене частоколом поселення, табір, залогу, та й назвали Милятин - тин Миля. Якщо б було суто присвійне, то б було Милин, але міг бути Милята, тоді - Милятин. А могло і відбутися накладання та спрощення (Миляти тин - Милятин). Складність подібних випадків у відсутності верифікованих даних про засновників міст, а також у особливостях давньослов'янських імен та загалом мов. Проаналізувавши різноманітні назви із завершенням на -тин, можна висновувати, що є назви з прозорою етимологією Х + тин, де тин - укріплення. Є присвійні назви від слів із закінченням на -ят, а є - що виникли внаслідок спрощення у словах, чи інших змін.

 

Багато назв мають у складі не просто “-тин”, а “-ятин”, що може вказуват на суфікс "ята", який показував "недорослість", і досі зберігся в словах: "дитинчата", "каченята", "Васюта" та інші, звідки деякі дослідники виводять, що Путята - від Путислав (поселення Путятин), Козята - від Коза (Козятин), Пирята - від Пир, Пиро (Пирятин; також слово "пирята" означає того, хто любить пирувати). До присвійних назв з великою чи деякою мірою вірогідності можуть належати (хоч деякі і суперечливі): Лопатин (від імені чи прізвиська Лопата); Літин (заснований воєводою Літком); Тихотин; Пилятин (походить від однойменної назви лісу, походження назви лісу невідоме); Пирятин (походження невідоме, хоча через відсутність літописних даних, в 19 столітті вважали, що назва йде від гіпотетичного імені Пирята, як скорочення імені Пирогост); Люботин (навіть зараз є люди з прізвищем Любота, хоча це не певний доказ); Делятин (за словником "делята" — людина нерозбірлива в ділах, хоча історичні дані відсутні); Козятин (словник пояснює від імені Козята, але історичних підтверджень нема (засноване 1743 р.), а частина дослідників пов’язує назви зі сполученням слів “коза” і “тин” чи навіть “козак” і “тин”); Мохнатин, Синютин, Риботин, Мутин, (Чернігівська область); Охотин, Ботин (коло Луцька), та інші. Хоча, як видно з деяких прикладів нижче, навіть назви на -ятин не означають, що був якийсь засновник з ім’ям на -ята.

До слів, які стали співзвучними внаслідок мовних змін під час історичного розвитку: Хотин (колись називався Хотень); Кустинь (в Україні в межах Волині та околиць є кілька Кустинів, один з них в минулому відомий як Кустинь, щодо інших — нема літописних даних); Струтин (колись називався Струтинь) та інші.

 

До назв, в склад яких входить слово “тин” як позначення укріплення чи огорожі, з певною долею ймовірності можна віднести такі: Білотин, Хм.область (за переказами, у давнину село славилося білими глиняними тинами, звідси і походить назва села «Білотин» (білий тин); тут наявна версія не про укріплення, але про інше значення слова “тин”); Молодя́тин, неподалік Коломиї (первісна назва села — Демянівка (1560 р.), тепер куток села; друга назва - Молодятки (1576 р.), тепер куток села, від молодят, які поселилися за селом, заснувавши окреме поселення; остання назва села — Молодятин, виникла після об’єднання сіл навколо новозбудованого укріплення - тину, яке наразі не збереглося); Миля́тин, на Волині (1537 року король Сигізмунд I Старий надав привілей для братів Федора та Гаврила Васильовичів Бокіїв, в якому дозволив їм заснувати місто поблизу невеликого деревяного замку, збудованого їхнім батьком Василем Івановичем; тобто ніякого ніби цілком логічного в подібних випадках Миляти і близько нема; Милятинів є кілька — на Волині, неподалік Львова та коло Рівного, також Старий та Новий Милятини, і назва кожного з них може мати відмінне походження); Малий та Великий Правутини, Хмельницької області (за легендою, в поселеннях сиділи відповідно малий та великий правителі; також джерела вказують на походження назв від наявних колись укріплень — тину, яким були обнесені поселення); Тині́вка, Черкаської області (за однією з версій, село було огороджене високим тином та обнесене глибоким ровом); Тини́ця, Чернігівської області (назва села походить від «тинів», якими вибруковували шлях; назва перегукується з чеськими назвами Тиницє та Тинець); Літятин, коло Бережан (згадується 15 січня 1443 року в книгах галицького суду як Летятин, а назва села ніби походить від словосполучення «літній тин», назви фортеці — тину); Рогатин (існує версія про княжича Рога, який побудував на цьому місці колись місто (поставив тин), перша письмова - 1184 р., місто засноване в 10 столітті на місці раніших слов’янських поселень); Добрятин, Рівненської області (до 1930 року село мало назву — Добратин; нібито назва походить від сполучення слів “добрий тин”, версію про походження від імені Добрята дослідники відкидають через брак історичних підтверджень); Боратин, Львівської області (за легендою, прародич рятуючись від ворогів, перебрався з сім'єю в дрімучий сосновий ліс-бір, на поляні звів хатину, а обійстя обвів тином, відтак укріплення-тин в борі дало назву селу; Боратинів та Борятинів є кілька — у Житомирській, Волинській, Львівській, Рівненській областях, коло Ярослава у Польщі, причому всі розташовані у борах, а згадок про міфічних Борят чи Борат, які б стали засновниками — нема); Яготин, Київщина (за деякими даними назва походить від хана Яголдая, який тут заснував укріплення в 16 столітті; Яга — поширене скорочення відповідного імені у кочовиків), села Тинна (Поділля) та Тинне (Полісся, Рівненщина), Слов’ятин (за легендою, від словосполучення «славен тин» - тин з глоду, терену та шипшини, який захищав від нападів чужинців; в документах за 1578 р. відоме в написанні Slaventin, 1649 р – Slavetуn, 1785-1788 рр. – Slaventуn, тобто народна назва знаходить підтвердження у документах); Гусятин (відоме під різними назвами: Всятин → Усятин → Гусятин; походить, ймовірно, від імені чи прізвиська Ус, хоча міг бути і Усята; цілком можливо, що це “тин Уса” → “Уса тин”); Сестратин та інші.

 

Наразі більшість -тинів має нез'ясовану етимологію, тільки про окремі збереглися якійсь історичні дані, як от про Милятин, чи про Молодятин за сюжетом, мовляв, побудував хтось укріплення, а коло нього заснували село чи приєднали до нього село і нове поселення з укріпленням почало називатися Х-тин.

 

Зрештою, галлів чи галлінізованого населення могло давно вже не бути (а часто, і не було), коли виникали -тини, лише зберігався спосіб назовництва. Цікаво, що ще 16 столітті поселення, які виникали коло дерев’яних укріплень чи на їх основі, мали в назві корінь “тин”, що свідчить про доволі тривале збереження відповідного значення слова, що було спільним щонайменше для тоді вже русинів і чехів. Власне вони, зокрема чехи, довго зберігали тип назовництво - "тин" у них часто виступає навіть окремим словом у назві (Горшовський Тин, Тин над Влтавов, Тин над Бечвов, кілька різних Тинів, Тинець над Лабем, Тинець над Сазавов, кілька різних Тинців, Тиниця, Тинчани та інші). Така особливість населення Чехії поряд з мовними (писемні джерела навіть 16 століття вказують на тісні зв’язки мови галичан та південних волинян із мовами чесько-словацької групи), генетичними особливостями, археологічними паралелями робить його близьким населенню Галичини та південної Волині.